Микола Джеря (1926)/V
| ◀ IV | Микола Джеря V |
VI ▶ |
|
Одного дня бурлаки примітили серед рівного степу високу синю смугу; то був високий басарабський берег по той бік дністрового лиману. Та синя смуга все наближалась до них, ніби висовувалась з-під землі. Вже було видко гори, вкриті лісом, а між горами глибокі долини та яри. Вже на горах забілів Акерман з церквами та садками. Бурлаки зійшли на крутий берег над лиманом і стали над кручею. Перед ними заблищав широкий лиман. Сонце високо стояло на небі. Хоч була рання весна, але надворі було вже гаряче, як серед літа. З лимана повіяло хоподком. Картина за лиманом була дуже пишна. Гори неначе поламались та порепались балками до самого долу. І гори й круті балки зеленіли свіжою весняною травою. Акерман був розкинутий на горах і ніби виставив на показ проти сонця свої біленькі хати, закидані садками та виноградниками. Над самим лиманом стояла давня генуезька твердиня з високими, довгими, темними стінами з визубнями й зазубнями зверху. Поверх стін, порослих зеленим бадиллям, стреміли високі башти. Муровані стіни з баштами ніби виходили просто з води, а в воді одбивались такі самі стіни й башти, неначе хотіли впасти в глибоку синю безодню. На горах біліли й блищали бані церков, шпичасті верхи дзвіниць. Увесь височенький зелений берег з садками, церквами одбивався в воді, як у дзеркалі, а над горами синіло, мов густа синька, пишне південне гаряче небо. Дністро вливався в закруглений лиман, неначе вилазив з зелених густих очеретів та ситників, що звуться там чагарями. Зелені, як пух, чагарі тяглись по обидва боки Дністра й по-над лиманом широкою смугою. Між ними подекуди блищали озера, а над озерами й чагарями високо піднімались гори, вкриті лісами. Блискучий лиман розливавсь вшир на вісім верстов, мов розтоплене скло. Той край за лиманом здавався зеленим раєм після рівного нудного порожнього степу.
„Потривайте-ж, хлопці!“ сказав швидкий Корчака: „хоч за лиманом край трохи вільніший, але й туди вдень не можна їхать, бо й там є станові. Треба діждатись ночи. Лягаймо спати, бо цієї ночи буде нам багато роботи. Та готуйте гроші, коли хочете приписаться до будлі-якого села.Наші бурлаки знайшли глибоку балку, пополуднували й полягали спати. Ввечері, як почало смеркать, Корчака побудив бурлак, і вони всі пішли до перевозу, де стояли човни.
На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських втікачів, бо в них було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини й навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. Вони оселялись в Акерманщині, в Бендерщині й навіть між молдаванами скрізь по Басарабії. В Акерманщині всі нові села ділились на посади; в кожному посаді був пристав, цеб-то поліція, й староста з писарем, замість волосного голови. Народ приписувавсь у міщани, бо в Акерманщині панщанних селян не було.
Корчака переговорив з перевожчиком, сторгувавсь за перевоз і за справу, щоб перевожчик пішов до пристава і вмовивсь з ним, скільки він візьме за те, що припише до посада бурлак. Бурлаки сіли в човни й перепливли через лиман. Вони пристали проти села Кривди.
Бурлаки зостались коло човна, а перевожчик побіг на гору в Кривду, де жив посадський пристав, умовився з приставом, вернувсь і сказав, щоб бурлаки готували по п'ятнадцять карбованців за припис до кривдянського посаду. Перевожчик повів бурлак до пристава. Пристав не спитав їх, звідкіль вони, і хто вони, і позаписував їх міщанами в посад Кривду. Де-котрі бурлаки не мали так багато грошей; вони обіцяли принести гроші в поліцію, як тільки встигнуть заробити.
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше, як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами й трьома братами. Пристав записав Миколу батьком, Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. Подававши ймення усім новонародженим, пристав забрав гроші з бурлак і видав їм пашпорти.
„Та й дорого-ж бере цей басарабський піп за христини,“ промовив Микола, виходячи з бурлаками та з перевожчиком на двір.
„Цей ще не дорогий! Бували й дорожчі,“ сказав перевожчик.
„Та як звуть вас, мої дітоньки?“ жартував Микола; „коли-б не позабуватись та часом не вбрехаться.“
Вся новохрищена бурлацька сім'я Посмітюх пригадувала й силкувалась запам'ятать гаразд свої нові ймення.
„Тепер ідіть до попа на похристини, нехай він подивиться на своїх нових парафіян,“ сказав перевожчик і повів їх до попа.
„Чи й цей піп заправить за похристини по стільки карбованців, скільки взяв той?“ спитав Микола; „як тільки й цей заправить таку дорогу плату, то хоч давай драла назад у Вербівку робить панщину.“
„Воля, бач, дорога річ; за неї варт дорого заплатить,“ сказав перевожчик і привів їх до попа.
Піп прийняв з великою охотою в свою парафію нових людей, позаписував їх Посмітюхами й не взяв за те ні шага. Його парафія розростувалась українськими втікачами.
„Тепер поздоровляю вас з новим щастям, новим здоров'ям, панове Посмітюхи; а ти, тату, поведи мене в шинк і справ христини,“ сказав перевожчик.
Вони пішли в шинк, випили дві кварті горілки, а другого дня той самий перевожчик повів їх до лимана, де коло чагарів одна рибальська ватага ловила рибу.
Над самим лиманом, на зеленій траві, між двома високими стінами молодого очерету, висіли чорні неводи на підтечах, повбиваних у землю. Довгі без кінця мережі моталися на легкому вітрі, неначе жмути чорних шнурків, вимочених у смолі. Од кілка до кілка висіли разками здорові поплавки, що звуться галаганами, пороблені з легкого сухого дерева. Здалеку здавалось, ніби то стояли рідкі тини з тоненького хмизу, або тонесенькі штахети, обтикані зверху якимось цяцьками. Серед того павутиння неводів чорнів кухарський курінь: він був круглий, з низькими очеретяними стінками й дверцями, тільки без покрівлі. Серед його стояли дві чорні задимлені сохи з розсішками з бантиною зверху. На цій перекладині висіли казани; під казанами горів огонь, і густий дим клубками валував вгору. В диму чорніли сохи, ніби шибиниця. В тому кухарському курені стояли столи, де кухар розкладав сиру рибу. В казанах варилась риба. В курені тхнуло риб'ячою сирістю од луски.
Коло кухарського куреня стояв здоровий курінь з очерету для цілої ватаги. Там стояли шаплики, барильця, діжки з пшоном, горохом, кукурудзою та квасолею, лежала харч та одежа. Там ночував отаман і вся забродська ватага.
Кухар порався коло казанів. Забродчики лагодили неводи. Коло куреня стояв отаман, Іван Ковбаненко; він був сам і хазяїном і отаманом ватаги. Отаман був чоловік невисокий, але дуже широкий в плечах, з великою головою, з здоровими чорними вусами, з запаленим лицем і чорними блискучими очима. На ньому була проста одежа: широкі крамні сині штани, біла сорочка й чорна смушева шапка. Тільки червоногарячий гарний одеський пояс одрізняв його од простих рибалок, а гордий, сміливий вид і темні розумні очі виявляли щось хазяйське, отаманське. Він курив люльку, пускаючи дим одним кінцем рота.
„Ми шукаємо роботи й хочемо пристать до вашої ватаги,“ промовив Микола до отамана, поздоровкавшись.Отаман тільки помаленьку кивнув головою, не виймаючи люльки з рота, кинув гордим оком по всіх бурлаках, скоса глянув на дрібненького Корчаку з прудкими злодійськими очима й промовив:
„Приставайте, коли хочете. Половина наловленої риби буде моя, а половина ваша. Неводи мої, а харч будемо платить по половині; а коли схочете випить, то горілка буде ваша. Чи пристаєте на те?“ спитав отаман, окинувши оком молодих, здорових бурлак.
„Чом-же й не пристать! Не ми заводили ці звичаї, не нам їх і виводить,“ промовив швидкий Корчака.
Отаман не спитав їх, звідкіль вони, і що вони за люди. Де-котрі його забродчики мали пашпорти, а де-котрі ніколи зроду їх не мали, тільки бачили в других.
„Сідайте, хлопці, просто неба на землі,“ сказав отаман; „зараз будете обідать, а по обіді й до роботи.“
Бурлаки склали свої клунки в курені, понабивали люльки, посідали на траві й почали курить.
„А що, хлопці! Коли хочете заробить обід, то сідайте чистить рибу, бо цієї, що в казанах, на всіх не настачить,“ промовив кухар.
Отаман підняв ціновку з одного шаплика, де було повно річаної й морської риби, подавав вербівцям ножі, і вони почали зшкрібать луску з риби. Бурлаки ледве совали руками. Кухар і отаман мовчки осміхались: осміхались і проворні забродчики, дивлячись на хамулуватих неповертайлів хліборобів.Кухар вкинув у окріп рибу й підкинув в огонь очерету. Огонь запалав і затріщав. Риба швидко закипіла. Тим часом він повитягав з казана здоровим, як тарілка, ополоником зварену рибу й склав її в стябло, чи здоровий коряк, в котрому навіть держално було видовбане. Стябло було здорове, як ночови. Кухар зробив з юшки густий росіл, облив ним рибу й зцідив росіл через видовбане держално. Отаман і всі рибалки сіли на маленьких дзиґликах кругом низенького столу, що був тільки по коліна. Кухар поставив на стіл стябло з рибою, а потім насипав в миску юшки й накраяв хліба. Голодні бурлаки уплітали свіжу щуку, осятрину й білюгу на всі заставки. Од того часу, як вони втікли з Вербівки, вони й разу не обідали так тривно й смачно. Вони ніби набирались нової сили.
„Тепер, хлопці, справивши вхідчини, ставайте до роботи,“ промовив отаман, готуючи човна.
Всі рибалки почали знімать здоровий невод і складати на човен.
В лимані ловилась риба більше дністрова, річана або ставна, ніж морська, але часом траплялись здорові осятри й білюги. Отаман возив рибу в Акерман і продавав її свіжою на базарі. На лимані не солили риби в бочках на просіл.
Отаман з своєю ватагою постояв на лимані з тиждень і почав збираться додому. Настав час ловить рибу в морі. Рибалки поскладали на здоровий човен неводи, забрали шаплики, харч і одежу, сіли в човен і попливли до Акермана. В Акермані отаман пішов з рибалками в поліцію, узяв пашпорт на ціле літо й дав присягу, що він не зачепить того добра, що викине море на берег, і зараз передасть на кордон.
Рибалки попливли човном далі по лимані, знайшли пришиб і спинились коло одного великого посада чи села. Отаман покинув коло човна одного рибалку, а сам з ватагою пішов додому через село. Це була Акерманщина.
Село було довге й здорове. Через усе село йшла широка вулиця й тяглася трохи не до самого Акермана. Вона вся була обсаджена акаціями, неначе Вербівка вербами. Село було українське. В ньому, як і в самому Акермані, що став уже зовсім українським городом, були люди з усіх українських губерень. Усе село було залите абрикосовими та черешневими садками й зеленіло, як гай. Поза хатами тяглися виноградники на всі боки, скільки можна було скинуть оком. А там, за селом, на широкому полі ледве піднімалась зелена, як пух, кукурудза, розстелялось широке молоде листя тютюну, а там далі розстелявся широкий, рівний, як діл, степ, увесь зелений, увесь укритий то виноградом, то пшеницею, то кукурудзою, то зеленою травою. Надворі ще була весна, а висока трава в степу була вже готова під косу. Край був багатий та пишний, як рай.
Отаманова хата стояла за посадом, на хуторі. Хата була чимала, з піскуватого каменя, з великими вікнами на чотирі шибки. Ковбаненко будував її, дивлячись на хати в швайцарській колонії Шабі, що була недалеко од села в степу. Кругом хати зеленів здоровий виноградник; по-між виноградом по межах довгими рядками росли абрикоси та черешні. Кругом хати росли старі велетенські волоські горіхи. Молоде пагоння на горіхах на гарячому сонці вже повиганялось на сажень вгору, ніби сходило на дріжджах. Вся оселя зеленіла й пахла, ніби квітник. Акації стояли саме в цвіту, заквітчані безліччю білих китиць. Вони були схожі на здорові срібні канделябри. Гаряче повітря було повне гострих пахощів акацій і розливало якусь розкіш на ввесь двір.
З хати вибігла отаманова жінка, українська молодиця, вже не молода, але проворна, рівна й висока, в синьому керсеті, зав'язана по-полтавськи, низенько чорною хусткою з червоними квіточками. Отаман Ковбаненко зайшов у Акерманщину з жінкою з-за Дніпра, з Полтавщини.
За матір'ю вибігла з хати молода дівчина: то була отаманова дочка, Мокрина. Мокрина була тонка й висока, як тополя, з тонким рівним станом, з маленькими й тонкими ніжками, з маленькими руками, які має полтавське жіноцтво. В Мокрини лице було довгасте, з тонкими пружками. Тонкі чорні брови чорніли, як шовкові шнурочки; блискучі карі очі чорніли, як терен; невеликі повні губи червоніли, як вишня в зеленому листі; на щоках до самих висків грав рум'янець. Од її молодого лиця ніби пашіло здоров'ям; од щік, од очей неначе одганялось огнем, неначе вона тільки-що стояла коло печи, коло полум'я. Якимсь степовим здоров'ям ніби пашіло все її лице, а легкий стан, тонка шия, тонкі руки гнулися, як степова гнучка билина на вітрі. Чорні товсті коси лисніли на голові проти вечірнього сонця, а червоне намисто на синьому керсеті ніби ще більше додавало вогню й рум'янцю її палкому видові й постаті.
Мокрина стояла проти сонця під волоським горіхом і роздивлялась на рибалок. Вона вгляділа Миколу, і її лице одразу почервоніло, мов польовий мак. Вона знялась з місця і, як птиця, полинула в хату.
Тим часом хазяйка винесла рибалкам вечерю. Сонце тільки що сіло, а рибалки вже полягали покотом під волоськими горіхами. Завтра вони мали виряжаться на ціле літо на море.
Другого дня світом уже був готовий обід. Рибалки пообідали надворі, потім поскладали на віз здорові мережі й посуд, набрали харчи, прив'язали до воза собаку, на возі посадили півня і ввійшли в світлицю, щоб сповнить звичай вихідчин.
Світлиця була чиста й просторна. Перед образами горіла лямпа, і коливались голуби та писанки на нитках, приліплених воском до стелі. Стіл був застелений білою скатертею, а на столі лежав хліб з дрібком соли зверху. Отаман виніс з кімнати здорову пляшку горілки, настояної на жовтому корінні, і поставив на стіл. Рибалки обстали стіл навкруги. Двадцять чоловіка товпилось у світлиці, неначе колядники на різдво. Отаман налив чарку горілки, перехристивсь і почав приказувать.
„Даруй-же нам, боже, повні мережі усякої риби! Щоб до нас спливлась риба з усього Чорного моря та просто в наші мережі та єрики. Пошли нам, боже, щастя й здоров'я! Дай, боже, щоб ми живі повертались до господи, та не потопились у морі.“
„Дай, боже!“ промовили рибалки.
Отаман почастував жінку й почав частувать рибалок. Потім він зняв з стіни образ, поклав на столі, перехристивсь, поцілував образ і хліб; за ним приступали усі рибалки по черзі й знаменувались до образа й до хліба. Отаман мовчки сів за столом на покуті; всі рибалки посідали на лавках і навіть долі, кому не стало місця. Всі посідали й замовкли, неначе замерли. Тільки було чуть, як мухи шелестіли в сухих торішніх васильках за образами. Отаман потім встав, за ним заразом лавою піднялись усі рибалки. Отаман узяв образ і хліб з сіллю і вийшов у двір; за ним вийшли всі рибалки. Образ і хліб сховали на возі. Довгий німецький віз з шинами на ободах рушив з двору, а за ним пішли рибалки з хазяйкою. Вихідчини скінчились.
Рибалки приїхали на лиман, спустили човна на воду, поскладали всю рибальську снасть, здорові мережі й посуд і сіли самі двома рядками. Отаман став коло демена й почав правувать здоровим деменом. Демено повернулось, неначе здорова морська риба, збило хвилю й легенько повернуло човна од берега. Рибалки вдарили по воді плиском бабайками, і здоровий човен полинув по лимані, неначе птиця по небі, тільки покинув за собою довгий слід хвиль та брижжів.
„Через тиждень виїжджай до нас, та вивозь нам харчи!“ гукнув з човна отаман до хазяйки; „наші курені стоятимуть на старому місці, на пересипі.“
Хазяйка довго стояла, дивлячись на човен, де далеко блищала біла сорочка на отаманові, неначе він стояв витесаний з білого каменя. Потім молодиця повернула коні на гору й неначе сховалась і зникла десь у степу.
Рибалки допливли до Цареградського гирла, минули єрики, що промикувались через косу в озеро, і пристали в самому гирлі до кордона. Там отаман показав вартовим урядовцям пашпорт, і ватагу пропустили в море. Човен повернув за гострий ріг піскуватої коси і вступив у Чорне море, пливучи по-під низьким берегом. Через кільки верстов рибалки пристали до берега й позносили мережі, неводи й посуд на плисковату піскувату пересип. Пересип була дуже плисковата й стлалася, неначе біла стрічка, по-над морем, одділяючи здорове солоне озеро од моря й од лимана. Те озеро було колись затокою моря; морська хвиля насипала вузьку пересип і неначе греблею одділила здорове, на верстов двадцять, озеро од моря та од лиману. Крутий далекий берег озера, що мабуть був колись берегом моря, стояв у тумані, неначе стіна, вкритий зеленою травою; під ним зеленіли очерети та оситняги, скільки можна було скинуть оком.
Картина навкруги була дуже оригінальна. Подовжасте озеро на двадцять верстов вганялося в степ і блищало між крутими берегами, неначе вкрите легким прозорим покривалом з туману. Місцями кругом озера, а найбільше коло білої пересипи, ніби тонули в зеленій воді високі, густі, як ліс, очерети та оситняги, а за пересип'ю синіло Чорне море, піднімалося все вгору, зливалось далеко з туманом на небі, з золотим світом сонця, стояло, ніби сумна далека чорна гора, і неначе було напоготові шубовснуть всею товщею й залити білу пересип, і озеро, і зелені очерети, і широкий степ. І море, і озеро, й синій високий його берег, і широкий степ, — все було залите гарячим маревом і прикрите таким легким сивим туманом, що всі сутінки, всі кольори ніби зливались до купи. Тільки зверху ясно синіло пишне, кругле, лиснюче небо. В небі крутилися білі мартини й чайки, а здорові білі, з червоними носами баби, неначе лебіді, вкривали купами й море, й береги.
Через вузьку пересип скрізь були прокопані єрики, цеб-то канави, кудою ціле літо йшла дрібна кефаль з моря в озеро жирувать на плавнях, а в-осени верталась знов у море. Коло єриків зеленів очерет та оситняг, і, наче кров, червонів ситий соковитий солонець. Отаман вибрав місце коло одного єрика, де пісок заріс зеленою листатою чаполоттю та червоним солонцем, і звелів ставить там курінь. Рибалки набрали сухого очерету, збудували дуже довгий отаманський курінь, загородили загороду для кухаря, на кухарський курінь, закопали в пісок палі, примостили зверху балку й повішали казани. Потім вони забили дві палі з бантиною для кодол, а декотрі рибалки поставили для себе маленькі очеретяні ятки, в котрих можна було тільки сидіти або лежать; потім викопали кабицю чи піч, для казана з смолою, котрою мазали мережі; поставили мечет, цеб-то піч для хліба. Це все становище з куренями, очеретяними ятками, з мечетом, з кабицею, з кодільнею, з кухарським куренем, загалом звалося куренем. Часом один хазяїн мав два або й три таких курені й настановляв на кожний курінь опрічнього отамана.
Хазяїн позабивав рядками підтечі для мережі та неводів. Коса вкривалась ятками, ніби хатами. Собаку пустили на волю, а півня прив'язали в опрічньому маленькому курені. На мертвій тихій пересипі завештались рибалки; заблищав огонь під казанами, засинів густий дим з мечета та з кабиці. Заворушилось людське життя на мертвому березі.
Надвечори отаман загадав готувать здорову мережу. Забрідчики підходили до нього рядком, і він складав їм на спину й плечі полотнища мережі. Один одходив, приходив другий, і незабаром потяглось рядком до моря десять чоловіка, несучи довгу мережу на плечах. В березі отаман здіймав мережу з кожного рибалки й складав її на човен.
Сонце сіло. Надворі почало смеркать. Море почорніло, тільки біліла пересип, неначе довгий клапоть білого полотна. Мартини часто й густо припадали зверху до води; крячки стрілами падали на воду й хапали рибу: то був знак, що риби напливло до берега доволі.
Настала ніч. Надворі стало тихо, як у хаті, тільки море лащилось до берега легесенькою хвилею й ледве шелестіло на піску. Отаман став на демені в човні; коло його ніг лежала кодола, скручена кружалом, неначе гадюка, з залізною кішкою на кінці, котра була прив'язана до одного кінця мережі. На березі зістався крилаш, чи помагач отаманів, і більша половина рибалок. З отаманом сів у човні кодільничий та кільки рибалок.
Отаман одіпхнув човна в море й повернув демено. Крилаш держав на березі один кінець кодоли, прив'язаної до мережі. З човна почали викидать мережу, заходячи далеко в море півкругом. Важка мережа тонула в воді, тільки зверху вискакували бульки та блищав довгий рядок здорових білих дерев'яних галаганів, неначе разок намиста.
Важкий човен помаленьку й дляво сунувся по воді. Бабайки тихо ворушились в кочетах. Рибалки мовчки курили люльки. На березі блищав огонь в люльках у рибалок, неначе жар у печі; на морі ясно палахкотіла отаманська люлька, неначе сунулась над водою червона зірка Волосажар.
Отаман обплів далеко півкругом і пристав до берега. Кодільничий вхопив решту кружала кодоли й з усієї сили швиргонув її з човна на берег. Кодола свиснула й розкрутилась, мов чорна гадина. Кінець упав на пісок і зачепився залізною кішкою. Вся кодола голосно ляснула по воді й потонула.
Тим часом сходив повний місяць, неначе виринав з чорної хвилі. Маленька червона стежка заблищала десь далеко на морі під самим місяцем, неначе за сотню верстов. Місяць тихо, крадькома викотивсь увесь на небо, неначе через велику силу виліз з води. Море заблищало, і вже виразно було видко під місяцем блискучу воду й довгу червону смугу на воді.
Отаман причалив човна до берега, скочив на берег, замочивши ноги, вхопив за кодолу й гукнув голосно: „тягніть разом!“
В кожного забродчика була дерев'яна ляма. Вона обіймала широкою плисковатою дерев'яною дугою стан, а її кінці були стягнуті спереду ремінцями; ремінці застібались дерев'яною цуркою; до ремінців коло пояса були прив'язані ремінні паски з дерев'яними довбишками на кінці. Ці ремінні паски з довбишками на кінці звуться живцями. Забродчики закидали на товсту кодолу свої живці; живці обвивались кругом кодоли, як гадюки, і ніби всисались у неї, мов п'явки, а довбишки не давали їм розкручуватись.
Половина забродчиків впилася живцями в кодолу з одного боку мережі, а друга половина — в другу кодолу по другий бік. Рибалки тягли кодоли, ступаючи на кільки ступінів задом уперед, і з усієї сили обпираючись станом об дерев'яні лями. Як тільки мережа наблизилась до берега, ті, що стояли на кінці кодоли, розкручували перебучавілі од води живці, перебігали ближче до берега і знов впивались п'явками в мокру кодолу, що набрякла в воді й стала товща.
Місяць піднявся вгору й сипнув промінням на море. Усе море скрізь чорніло, ніби пооране поле, і тільки блищало широким кружалом ясне плесо проти самого місяця. На морі картина була сумна, ніби пекельна; зате-ж біла пересип, білий берег так блищав проти місяця, неначе од нього лився білий світ на саме море.
За кодолами з моря виникли й посунулись на берег довгі клячі й потягли за собою чорну обсмалену мережу. З води полізли ніби два чорні тини з мережі. На товстих шнурках теліпались чорні раки, неначе здорові чорні павуки; подекуди блищав білий дрібний баламут, чи скумбрія, зачепившись за шнурки жабрами, ніби хто обтикав мережу срібними ножами. Далеко на берег полізла мережа двома кінцями, а за нею з'явилась, вилізши з води, широка матня, ніби якийсь морський звір висунув з-під води голову й тулуб. Поперед матні котились цілі покоси морської трави, камки. Трава позбивалась до купи, ніби клубки чорних стрічок. Вдень був низовий вітер і нагнав з моря багато камки; горішній вітер завсіди зносить камку в море.
„Беріть підсаки! Виливайте рибу!“ гукнув отаман і за тими словами вскочив у воду та й придавив ногами низ мережі, щоб риба не пустилась на хитрощі та не вискакувала по під мережею.Забродчики покидали кодоли, позабирали підсаки й кинулись до матні. Вся матня була ніби жива. Вона ворушилась, підскакувала, брьохалась та піднімалась, ніби людські груди од дихання й зітхання, то знов тонула в воду. Рибалки почали забирать рибу підсаками й кидали далеко на пісок. Дрібний білий баламут тріпався й побивавсь цілими копицями, неначе з-під землі вискакував цілий фонтан перлин, неначе бризкала з-під землі кришталева вода й одбивала в собі проміння місяця. Кругла камбула побивалась, ніби на піску підскакували срібні здорові тарілки. На пісок полетів здоровий осятер і почав гнуть спину підковою, копирсаючи й розкидаючи хвостом навкруги пісок. Разом з піском летіли на всі боки баламути. Потім посипались з матні на берег здорові лакерди, плисковаті палажки, заблищали морські півні з червоними перами, залисніли червоно-золоті москалики. Меж рибою біліло, як холодець, серце, тоб-то медуза. Ввесь берег ніби ворушився проти місяця. Здавалось, що самий пісок ожив і підскакував, бризкав з-під землі фонтанами.
Матню витягли на самий берег: там дуже борсався дельфін чи морська свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти живою й почали лупить по голові довбишками. Дельфін зомлів, і його викинули на берег, мов чорну копицю. Морський кіт гострим хвостом порізав одну підсаку й обшмульгав одному рибалці ногу.
„Добра тоня! нема де правди діть,“ крикнули рибалки; „пане отамане, справляй могорич!"Перша тоня була вся отаманська. Та тоня, що її тягли недалечко од куреня, цеб-то од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище.
Кухар набрав риби в ночови й поніс до кухарського куреня готувать вечерю. Рибу позбирали в здорові шаплики й цебрики, і всі рибалки пішли на пересип до куреня пити могорич та вечерять.
Високо летіло полум'я під казанами, аж лизало язиком бантину. Сухий очерет тріщав і бризкав іскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипіла в казані, а кругом казана на дзиґликах сиділи рибалки й сушили на собі коло вогню мокрі сорочки. З сорочок ішла пара. Тим часом отаман частував рибалок горілкою. Чарка переходила з рук у руки. Кухар мішав огонь довгим покрасичем. Огонь палав. Як вечеря була готова, кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свіжою рибою й налив у миску „сторчака“, цеб-то юшки.
Рибалки вечеряли коло багаття. На фоні чорної ночи всі вони так біліли проти вогню, ніби вогонь пронизував їх наскрізь, ніби вони були вилиті з білого прозорого скла.
Рибалки були веселі, жартували, дражнили один одного прізвищами. Одного рибалку з таким здоровим носом, як цибуля, продражнили цибулею, другого — перепелицею, третього — задерихвостом. Инших дражнили так, що й казать не годиться. Один Микола сидів смутний, похиливши свою чорноволосу голову. Життя в забродській ватазі здалось йому лучшим, ніж на сахарнях, ніж у Вербівці в лихого пана. Отаман був чоловік свій, не пан. Їжі, поживку було доволі, та тільки дума про Нимидору не виходила в нього з голови. І що вона поробляє, безщасна, з малою дитиною, з старою матір'ю? Чи жива вона, чи здорова? Чи вернеться він коли-небудь до неї, чи побачиться коли з нею на цім світі?
Край неба викотилась, ніби з моря випливла, блискуча вранішня зоря, а за нею почало червоніть небо. Море стояло тихе й гладеньке, як скло. Рибалки розійшлись по курінях спати. Де-котрі попадали на землі коло багаття й захропли, аж пісок задвигтів під ними.
Через кільки день отаманова жінка та дочка вивезли возом харч для забродчиків. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по пересипі та по-за озером.
Мокрина знімала хліб з воза й клала на простелене на траві рядно. Її чорні коси лисніли на сонці, мов чорні лиснючі гадюки, а червоне намисто ще побільшувало рум'янець на її щоках. Легкий стан гнувся, як тополя на вітрі, тоді як вона діставала хліб з воза і клала його на рядно.
„Позабирай у віз рибу та вези в місто на продаж,“ промовив отаман до жінки; „а ти, Мокрино, зоставайся на хазяйстві.“
„А хіба-ж я не втраплю до города, чи що?“ промовила Мокрина весело й дуже сміливо; „нехай мати хазяйнують вдома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрать собі на новий керсет у крамниці.“
„Про мене їдь,“ сказав батько. Він знав, що дочка поставить на своєму, коли того схоче, і не сперечавсь.
Мокрина поскладала на рядні хліб і зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгляділа Миколу, і все її лице до самих брів ніби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повітрі й покращав. Чорні брови, чорні вуса запалили серце молодої дівчини. Мокрина не бачила на своєму віку такого гарного бадьористого чоловіка, таких чорних брів, таких блискучих карих очей.
Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав собі Нимидору. Він неначе побачив її тутечки на степу, побачив ніби її всю до самих маленьких пружків лиця: побачив повний вид, чорні брови, навіть велику хустку на голові й червоне намисто на шиї з дукачем. Серед фабрицьких машин, серед фабрицького галасу він був почав її трохи забувать; але тут, край широкого моря, на вольному степу, на чистому повітрі в його серці знов прокинулось давнє щастя й навернуло сльози на очі.
„Дівчино горлице! коли-б ти знала, якого жалю ти мені завдала!“ подумав Микола, глянувши на Мокрину.
Мокрина забрала рибу, проворно скочила на візок, мов степова коза, і поїхала додому по-над озером. Микола довго дивився слідком за нею, як синів оддалеки на возі її керсет і чорніли коси на голові проти вечірнього сонця.
Сонце впало в степ за очеретом і погасло, а з лимана викотився червоний місяць і пустив на воду широку іскряну стежку. Надворі темнішало. Ввесь степ, і лиман, і озеро, і море, — все закуталось в якийсь чарівний тихий світ, повилось прозорим сизим туманом. Широкий простір, широкий без краю вигляд навів на Миколу важкі думи. Огонь під казаном палав; дим білів клубками проти місяця. Стовпи з бантиною чорніли в диму. Забродчики жартували, сміялись, а Миколі було не до сміху, не до жартів. „Чи не вернутись-би до Вербівки та забрать в степи жінку й матір, і дочку?“ не раз думав та гадав він; але як згадав, скільки він пройшов того степу, скільки поминув сіл, містечок, ярів та лісів, як згадав свого пана, то й махнув рукою.
Рибалки продражнили Миколу Смутком.
Настало душне, гаряче літо. Риби ловилось все менше та менше. Отаманська дочка частіше та частіше навідувалась на берег, та все трохи ніби чіплялась до Миколи. Це залицяння усім кинулось в очі, навіть батькові.