Матура (збірка)/Перестаньмо курити

Матура
Володимир Бирчак
Перестаньмо курити
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: накладом А. Хойнацкого, 1902
 
Перестаньмо курити!
 

(Сестрі Зенї).

 
 
I.

У них було уже по обідї.

Він закурив циґаро та скрутив друге для неї. Прийшла з кухнї усьміхнула ся і сїла коло него.

Цїлував її ґраціозно в руку і дякував за обід, а вона перепрошувала… Опісля пригадала, що від пароха іде післанець пополудни до міста, може і він дасть що на почту.

— Добре, що ти пригадала. — Мушу Ґеневи відписати. Отже як? Перестаємо курити, чи нї? Писав менї єще десь перед тижнем, що між ними, академіками завязав ся кружок некурячих. Скоро би однак котрий з членів став наново курити, то має за кожде циґаро відложити десять сотиків кари. Ті гроші ідуть опісля на руські книжки. От, видиш Люсю, яка то благородна цїль! А єще пише менї, щоби і я вписав ся до того кружка. Каже так: скоро перестану курити, то заощаджу троха гроший і зашаную здоровлє. А як нї, то по перше дам руським видавництвам заробити, а по друге маю нагоду зложити в коротцї біблїотеку. Як видиш, то так чи сяк вийде воно на добре. Ну перестаємо?

— Ет! Який бо ти, Люнчику! І по що ще питаєш? Та як ти перестанеш, то і я не буду курити. Чи може ми не згоджували ся коли зі собою? Скажиж сам!

Дивила ся йому в очи і удавала, що гнїває ся.

— Та добре, добре, вірю тобі. Але я не хочу, аби ти на слїпо робила то, що і я. Ти можеш курити, а я не буду. Я запишу ся до кружка некурячих, а ти можеш далї курити.

Глядїв добродушно на неї, а опісля мовив:

— Але послухай. Хочу переконати тебе, що куренє є щось злого. Ми обоє пускаємо з димом тижнево пачку за корону. Місячно виходить уже чотири корон, а річно сорок вісїм. Є, нї! Що я говорю! Більше! В роцї є пятьдесять два тижнї, отже буде пятьдесять дві корон. А тепер дорахуй єще паперцї та сїрники, то винесе усе десь около трицять ринських. От і пішла наша сотруднича пенсия за один місяць та єще і троха з другого. Чиж не лїпше перестати? Шкода тільки гроший та здоровля! А тепер годиш ся? Тепер, коли видиш чорне на білім? Я застановляв ся над тим уже цїлий тиждень. А зваж єще, що куренє не годить ся зі здоровим розумом. А тепер пристаєш?

— Але який жеж ти упертий! Чи може ми не згоджували ся коли зі собою? Ну, скажи сам!

Перепрошував її і цїлував її руки.

І таки зараз урадили, що від нинї перестають курити. По вечері випалять остатне циґаро, а опісля наступить довгий — предовгий піст; а за заощаджені гроші справлять собі і диван і стіл і гарну канапу і образи…

 
II.

А тимчасом мав відписати Ґеневи.

Зачав: »…рівнож похваляю і годжу ся цїлковито з проєктом, про який ти писав. Видно, що у вас, молодїжи, не завмерли єще патріотичні ідеї і навіть так шкідливе куренє умієте визискати в хосен України. Слава і честь вам за се! (тоті слова підчеркнув). Від нинї переводжу враз з Люсею вашу гадку в дїло«.

А лист кінчив: »Бо не потребую — гадаю — богато розписувати ся про шкоду і пожиток (коли взагалї який є) з куреня. Скажу лише (а властиво напишу), що накладати на себе податок (не знати лише, чи се має бути доходовий, чи заробковий) і бути невольником власних пристрастий — се ледви дасть ся (що так скажу) погодити зі здоровим розумом«.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Цїлий день було пущенє. Завтра переставали курити, а нинї треба було випалити весь тютюн.

»Остатне циґаро по вечері! Остатне!«

Так собі прирекли. Слова не давали, бож одно вірить другому… А так по просту: викурили по одному циґарови по вечері і се було остатне! Більше нї! Дивували ся тільки, чому скорше на сю гадку не впали. Чому так? — не знали.

Настала мовчанка.

Поспитав, чи не могли би викурити єще по одному… таж нащо має лишати ся тютюн? Як завтра захоче ся — а то більше нїж певне — то буде покуса, лекше мож согрішити. А нинї єще вільно курити.

Годила ся зі всїми єго думками і тому викурили знова по одному циґарови. А що і він годив ся усе з нею, то знова курили....

 
III.

На другий день вертав з церкви. По дорозї стрінув якогось мужика з файкою.

»Боже, Боже!« — думав собі — »як то можна курити. Таж на се йдуть марно гроші та і здоровля шкода. Я вже, Богу дякувати, перестав! А то богато значить!«

Мимо того не казав нїчо мужикови. Пізнїйше буде і між хлопами аґітувати проти куреня, а тепер най покищо так остане. Усї гадають, що так тяжко заперестати. І він був тої думки! А то треба тільки сильної волї.

В задумі увійшов до хати.

Коли переходив через кухню до одного одинокого покою, який мали, занюхав щось подібного до диму з циґар. Там була тільки »вона« — лагодила снїданє для свого Люнчика.

— Олю! Ти може курила?

— Я? Нї! А то з кухнї такий дим....

— А я гадав… Перепрашаю…

Випив снїданє.

В тій порі усе курив. Тепер прийшло се йому на гадку.

Так усе курив, але нинї не буде, бо перестав. Він переможе себе, а опісля піде уже легко. Тільки з початку так тяжко, за пару днїв не буде потребував приневолювати себе. Відвикне уже.

»А як би я не міг і не додержав обітницї?« — Отся думка нї відси нї відти прийшла йому до голови.

Алеж се не можливо! Таж видить, що куренє противить ся здоровому розумови. Як би то виглядало? Розуміти, що щось зле і мимо того робити. Се недорічність! Не знає навіть, пощо собі набивати голову такими думками.

Скинув реверенду і надяг папістику. Почув зараз, що тютюнарка заваджає йому в кишени.

Витягнув її.

Що з нею робити? Скоро перестав курити, то її уже не треба.

Думав, думав, а опісля спитав:

— Олю, скажи менї серце, що з тютюняркою робити?

— Та сховай!

— То ти гадаєш, що вона нам придасть ся?

Не уміла відповісти.

Сховав і сїв щось читати. Над книжкою задумав ся. Чув, що йому чогось недостає.

Але як то дивно! — гадав — цїлий тиждень укладав собі, що перестане курити; тепер прийшло до дїла, а він не може себе побідити.

Ходив по покою. За рік заощадять обоє около шістьдесять корон. За се мож би справити і диван і стіл і гарну канапу… І якжеж ту не перестати курити! Зрештою і вона не курить — от і є заохота. Що роблять доперва ті, що самі перестають! Нї відки не мають заохоти, нї доброго приміру.

А врештї лїпше про те і не думати!

Став далї читати. Глянув на шафу, де була тютюнярка. І знова почув, що йому чогось недостає. Хотїв курити і то дуже. Прийшов до переконаня, що найбільше хоче ся тодї курити, коли не мож, коли заказано. Знав се добре, бо був учеником.

 
IV.

Пригадав собі, що відкись чув, мабуть від Ґеня, що сіль подражнює ті самі нерви, що і тютюн.

Обявив се таки зараз своїй Олї.

Обоє зажили соли, а він став застановляти ся, чи сіль подражнює ті самі нерви і чи викликує дїйсно такі саме наслїдки, як куренє циґар.

Поспитав о її гадку. Казала що »так«.

— Бо менї єще гірше!

І обоє сьміяли ся.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Хотїв післати по тютюн, та здержав ся. Вона не курить, а він мав би курити? Сором та ганьба! Таж він мущина!

І знова бігли нові занернюваня і знова ішли понурі сумнїви.

З пів години ходив по хатї.

Тота шафа враз з тютюняркою не давала йому супокою. Хотїв виняти відтам тютюнярку та деінде примістити.

Але нагадав ся. Лїпше вийти самому куди небудь. От приміром до пароха.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Старий частував тютюном — так як усе.

— Та я перестав уже курити…

— Від коли?

— Від вчера. Шкода гроший та здоровля…

Що до другого, то може й не так. Він — парох — курить вже від давен-давна, а стан його здоровля не погіршив ся анї трошки. Хтож може знати, що то́ шкодить? Може лїкарі? Ет, сьмійте ся з них!

— І то правда!

— Отже спробуйте! Нї? Бодай половинку, чверть. І то нї? А то дуже красно! Але на жаль то не добре так відразу відвикати. Лїпше потроха. От приміром так: два днї курити по пять циґар, два днї по чотири і так далї аж до одного. А опісля мож цїлком перестати. Так то що иньшого, то і легше і здоровійше. Інакше може зашкодити.

Зашкодити?

Розуміє ся, розуміє ся. Таж він, старий, не дурив би — і старий став знова припрошувати.

Нї! Таки не мож, треба вперед поспитати її о дозвіл.

А певно, певно! Так само і він, старий колись робив…

 
V.

Підчас обіду роздумував над радою старого.

Лїпше таки так, як парох радив, бо лекше. Від разу годї; знає то прецїнь по собі — перед обідом пробував. Трохи видержав, а хто знає, як було би далї. А так поволи-поволи то й вийде на добре. Можна спробувати! Коли нї, то аж опісля стане відразу відвикати — тодї, коли не удасть ся по троха.

Оповів се її і спитав, чи годить ся. Куплять одну пачку за тринайцять, не богато винесе, а результат буде добрий.

А коли слуга принесла тютюн, то подїлив пачку на двоє: кому на довше вистане.

Взяла з тютюняркою, а він з пачкою. Так було її вигіднїйше і він уступив з любови.

І знов закурили собі.

— А смакує тобі Люнчику?

— Чому нї? Ще питаєш! Ми тепер мов пани. Таж погадай собі, що я від рана не курив. Я мучив ся!

Та вона не могла о собі того сказати, а він пускав густі клуби диму і рецитував Шевченкові слова: »Я пан над панами!«

 
VI.

Минуло кілька днїв; вони відвикали. А щоби все таки »не пошкодило« — а він того дуже бояв ся — постановив таки зараз курити першого тижня що день по вісїм циґар, а потому що тижня о одно менше.

Застеріг собі при тім, що в разї потреби можна »дещо змінити«. І втрете заключили вони згоду.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Записував якісь хрестини у метрику, а вона щось шила. Та її якось знудило ся і перервала перша мовчанку.

— Люнчику, Люнчику! А багато маєш єще тютюну з тої пачки, яку ми передучора подїлили?

Витягнув майже порожну.

Стала сьміятись, аж заходила ся. Питав, чому, а вона просила, щоби показав її тоту пачку.

Оглянула і звернула увагу, що пачка, яку між себе подїлили, була з червня, а ся є з липня. Так бодай здає ся її… І знова сьміяла ся.

— То нич — мовив — я був учора рано на полю і мабуть випав менї з кішени тютюн. А в крамницї купив я сьвіжий.

— І уже так мало?

— Відвикаю — казав зі сьміхом і питав, чи може де не видїла тої пів пачки.

— Чому нї! Та ти забув дома і я її навіть мала…

— Мала?

Так мала, але уже викурила і свій і його, бо вона також відвикає…!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Відвикали довше, нїж надїяли ся. Пізнїйше зрекли ся уже і меблїв, які мали купити за заощаджені гроші. Поки що обійдуть ся і без них. Остаточно, як будуть перепроваджувати ся, то меблї знищили би ся…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
Їхав до міста — на самого першого. Просила, щоби купив дві пачки по коронї. А то з двох причин; по перше, винесе се пропорціонально таньше, нїж кілька тринайцяток, а по друге — що важнїйше — він буде в містї аж осьмого.
 
VII.

Вернув і оповідав, з ким бачив ся в касинї.

— А ти чого туди лазив?

— Як то чого? Таж мусїв лист написати.

— До кого? — перебила скоро.

— А вжеж що не до панночок, а до Ґеня. Я мусїв прецїнь написати, що ми обоє пізнїйше вступимо до того товариства. Та я й написав, що, як хто хоче перестати курити, то йому і кружків не треба. А як хто не може…

— А тютюну ти купив? — перервала — бо менї так дуже хотїло ся курити, а ти так мало лишив!

Перепрошував її, се стало ся тільки через похибку. Деж би він забув на свою Олю!

І він витягнув з кишенї нову пачку.

— Е та то якась інакша? Не така, як усе куримо.

— Бо то таке — казав — ми переконали ся, що не можемо відвикнути від куреня.

Притакнула головою.

— Отже мусимо курити — виводив далї піднесеним — поважним голосом. — А коли куримо, то тратимо гроші і здоровлє. Відвикнути годї, отже треба щось ратувати, або гроші або здоровлє. Гроші годї, бо ми не перестаємо, а здоровлє можна ратувати єще тим, що будемо лїпший тютюн курити. А лїпшй є дорожший — так зі всїм на сьвітї; тому то й купив я дорожшу пачку за девятьдесять два.

— І довше будемо жити! Я аж нинї пізнав, який тамтой тютюн шкідливий. Я закурив одно циґаро з сеї пачки, а опісля одно з тамтої. І не докурив, так в горлї дерло! А ми такий курили, Олю, ми курили такий шкідливий!

А вона тїшила ся, що так добре урядив її любий Люнчик і цїлувала його і тїшила ся і цїлком годила ся з ним.

Львів, 99.