Матура (збірка)/Нетля і Лилик
| ◀ Матура | Матура Нетля і Лилик |
Нема шансів ▶ |
|
Олї Г
Була мила брунетка з гарними очима і він любив її дуже — та він був в четвертій клясї і вона не любила його так дуже.....
Улян не може учити ся, бо яку небудь возьме книжку, всюди находить згадку про свою Ілїю. Се дражнить його і він рідко коли учить ся.
І пішов його супокій.
»Я не видїв ся з ньою учора і був тому слабий… Нинї мушу її побачити, бо щось тяжить менї на серцю… Ой кажу я, що біда на тім сьвітї!«
І Улян не учить ся, бо пішов його супокій!
— Уляне учи ся! — мовить господиня.
— Не можу панї, нема супокою!— Нема супокою? Що се Уляне? Ти певно залюбив ся! Уляне учи ся, бо до батька напишу, що хочеш женити ся. Уляне не жартуй!
— Нї панї! Я роблю тепер усе на серіо! Я вже не жартую!…
Улян перейшов уже сїм разів улицею, та Ілїї єще не було.
А він таке думав:
»Казала, що вийде — видно менї рада. Але чи любить? Ох Ілїє! Як я тебе люблю! Лиш вийди!
»А може не вийдеш? Ох горе менї!«
Та Ілїя вийшла.
— Моє поважанє Ілїє! Як ся маєш?
— Та от… Або що? Таж знаєш…
— Учора знав; а нинї — не вчора, житє іде з нами все вперед. Нинї ми сумні, а завтра веселі — мовив Улян і удавав зрілого чоловіка.
А Ілїя казала:
— Мамця купила менї вуальку… Я не ходила вперед в вуальцї…
— А я і не зауважав сего! Якаж ти гарна в нїй! Та ти і молодша…— То нїби я була уже стара?
— Нї, Ілїє! Ми єще не старі — але уже і не дїти. І хотяй твій татко каже, що ми нїбито дїти, але ми не дїти… Так так Ілїє! Зрештою то тільки старші уміють любити ся……
Ілїя грала прості ґами на фортепянї, а тодї одержала через вікно рожевий лист від Уляна.
»Моя найлюбійша Ілїє!
Не знаю, що стало ся, що нїчого не пишеш; чи може Ти чого загнївала ся? Не знаю лише, чого би Ти мала гнївати ся. Не гнївай ся! Уже давно мрів я про якесь то щастє, тай тепер єще мрію про нього, але вже не як про таке, що, його не маю; мрію про нього, як про таке, що його вже маю — а ним то Ти Ілїє! А що про Тебе мрію, то чую ся дуже щасливим.
щиролюбячий Улян,
ученик IVа кляси«.
|
|
|
»Уляне! Не знаю лише, як зачати до тебе писати, але купи менї кілька помаранчів і троха цукорків. — Ілїя«. |
— Цїлую руцї Ілїє! Я знов на тебе довго ждав.
— Та годї Уляне. Я мала богато учити ся…
— Богато учити ся? Ти у видїлових, у нас в ґімназиї є більше. Четверта кляса — кажуть — має бути легка, але може для тих, що нїчого більше не мають на думцї, крім неї. Скоро однак хто, так як я, журить ся і иньшими справами, то знов що иньшого — говорив мудрий Улян.
А Ілїя казала:
— У сеї жидівки суть добрі чоколядки! Уляне, ти знаєш се?
А Улян відповів:
— Скажи люба Ілїє, чи ти хотїла би віддати ся....?
Завстиджена Ілїя спустила очи до землї і не відповіла нїчого…
— Бо я хотїв би. А знаєш з ким....?
— Ну, з ким?— З тобою серце: Ілїє… тебе убожаю!… А ти що на то?
Ішли попри церков, а Ілїя казала:
— Та добре, лише я не знаю, що мамця скажуть…
Попередної години задала учителька від нїмецького десять стихів на память, а панни плакали. Та тепер, коли увійшла якась лїпша, обтерали сльози і одні уважали, а другі писали любовні листи.
— Стефко, заслони мене — мовила Ілїя. — Я хочу писати.
— Що такого?
— Як то що? Лист…!
— До кого?
— Та до него…
— А з котрої він кляси?
— Ет! Заслони мене лїпше, бо єще побачить…
— А що то є любов?… — питала по хвилї Стефка.
— Любов, то таке чуство… Та дай менї спокій! Я не умію того витолковати… А ти не любила єще....?
— Мамця казали, що то немож і я не любила…— Ну то, як залюбиш ся колись, то сама пізнаєш… Я не умію того сказати… То таке якесь чуство, якесь таке… чуство нїбито… в серцю… Розумієш уже?
А Стефка потакувала головою…
»Що за щастє, що вона пише до мене. Ох Ілїє! Моя ти любов!« — думав Улян і цїлував лист від Ілїї.
Цїлував та зажурив ся, що гроший нема і пішов позичати до своєї господинї.
— Уляне! — накивувала пальцем.
— Перепрашаю, панї! Не думайте, що я єще дитина! Позичте гроший, мене се дражнить…
|
|
Ілїя читала чорне на рожевім:
»Мому серцю призначена Ілїє!
Я не сподївав ся листу від тебе так скоро, а скоро вже так скоро дістав, не дам завстидати ся і відписую. Але сей лист буде уже без жидів, а не як попередний. Бач, не можу відвикнути від школи і пишу листи до тебе, мов задачі шкільні.
Посилаю і т. д.
Твій щиролюблячий Тебе Улян.P. Ѕ. Ох люба! І тепер вилляв ся атрамент! Переписав би я сей лист та уже пізно і, як Тебе люблю, я хочу вже спати.
Твій Улянцьо«.
В склепі, де усе брала Ілїєна мамця, куповав вперше маншети і рукавички. Торгував ся.
— О! Я знаю таких панів! Дві години перевертає, чотири торгує ся, а опісля нїчо не купить! Даш три корон, то добре, а нї, то забирай ся. За дві дам тамті рукавички і иньші маншети.
— Бігме, що три не дам, а в тамтих не піду…
— Куди не підеш?
— На празник…!
— Ти на празник…?
— Або я що такого....?!
— Ну, ну… а в кого то?
— На що вам знати?
— Не бій ся, я не піду за тобою.
По довгім ваганю сказав.
— То ти їх знаєш? Вони купують ту все, там є панна… ти до неї…? Ну, ну… я нїчо не то… лиш дайте три корон, ту так написано…
— А я таки не дам!— Не дасте? І підете до неї без рукавичок? Ая-яй… До неї без рукавичок! А в неї такі красні очи…
— Лише очи?
— Якто? Таж я уже казала, що то »najpiękniejsza panienka na całe miasto!« Ая-яй…
І жидівка підцмокувала, а Улян викидав на склянну підставку з бренькотом три корони....
У родичів Ілїї нинї празник і Улян туди пішов.
Чи може і йому вислали запросини?
Та Улян не потребує, щоби його аж просили; він іде до своєї Ілїї — а се вистане і за десять запросин!
Ілїя обслугує пильно гостям, а Улян бігає за нею і обслугує її.
Пішли до другої кімнати, щоби принести стіл.
— Уляне… та не цїлуй! То не красно! Фе…!
А Улян мов не чує!
— То вже бодай тихше — в тамтім покою є мій катехит… дасть менї ще двійку....!»Улян мовив: »Ілїє, з любови до тебе загину!« Тай мамця казали, що Галя з коханя змарнїла.
»А се дивне! Хтож видїв гинути та нидїти з любови?
»Я з неї радїю, бо Улян, що мене — каже — любить, присилає помаранчі та чоколядки, а тепер купив і памятник, а часом то й поцїлує…
».....Чесний Улян! »Уляне, купи помаранчу!« — А він і купує.
»Так любити, то я люблю! А інакше не буду нїколи, бо ще і я згинула би…«
Мамця панни Стасї переграла вступ до мазурки, пан Білецький крикнув: »Hejże młodzież z życiem!« і усе стало танцювати.
І так, як сьвяті апостоли в нашій церкві попритулювали ся до стїн, так тулили ся і мамцї та панни, що продавали петрушку, перед ногами танцюючих.
І Ілїя танцює! Нї, не танцює, а упоєна мріями шалено гуляє тай гуляє — гуляє…
»Ромко! Ах Боже, який він прегарний, до того й матурист! Що проти нього мій Улян! Мій Улян? Нї! Уляна уже я не хочу!«
— Уважайте, панно Ілїє! Раз, два, три… не милїть…! раз, два, три, раз, два, три… — кричав пан Білецький, а музика грала: Ілїя не любить, не любить Уляна....!
|
|
Я глянув через вікно. Перед помешканєм Ілїї стоять вони оба в цвікрах, про щось пересправляють досить сильно, розкладають руками, в своїх поглядах не можуть погодити ся.
— Ромку! Не ходи попід вікна моєї Ілїї! — кричав Улян. — Хоч вечір, та я бачу тебе, бачу добре!
— Твоєї Ілїї? Вона нїбито твоя?
— Так моя! Ти сьмієш ся злобно? Не подарую тобі того! Я маю честь!
— А я кулаки!
|
|
Улянів батько мовив:
— Таки так буде, як я кажу! Їдеш завтра з полудня зі мною. Не хочеш? Пропало хлопче! На перший піврік двійка та і тепер буде так само, скоро не змінимо ґімназиї!
— Татку! Я лишу ся ту…
— Ого пропало! Я замовив уже станцию в Перемишлї. Не маєш чого плакати! Там иньші люди — а тебе ту сикують!…
— Пожди Ілїє! Я задихав ся, ледве тебе дігнав! І то… коло твого дому!
— Не треба було і того!
— Маю тобі розповісти богато. …я їду… Ти уникаєш мене… верни ся зі мною, бодай кілька кроків!…
— Іду з фортепяну, не піду з тобою, вже вечір, бою ся!…
— Боїш ся, бо вечір? Таж я йду з тобою!
— Та я не бою ся, але я змучена… мене ноги болять… від вчорайшого танцю мене ноги болять…!
— То чому ти не була передучора? Я писав тобі! Чому ти не була? Ти може забула? А як не забула, то чому ти не була?
А вона сказала:
— Та то усе було би добре, але ти не брунет....
Улян підійшов під вікно Ілїї і став сьпівати пращальну пісню:
Подай ручку на розстаннє,
Не забудь мене коханнє,
Сьвіт нас розганяє!
Подай ручку тай долоню,
Я в далекий сьвіт погоню,
Жалосте моя…!
А з вікна виставив ся Ромко, що учив тепер Ілїю…