Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся/Леся
| ◀ Бизюківна | Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся Леся |
|
Нарешті я залишив місто.
Давніше мені здавалось це неможливим. Я не уявляв собі, що робитиму в селі: болото по коліна; увечорі — хоч око виколи; пси, самота, застарілий часопис і хіба ґітара або ґрамофон…
А місто?!. Гай-гай!..
Електричність, театри, кіна, парки, музика, бібліотеки, вітрини, кафе, біліярди, студентки…
Політика… мистецтво… інтеліґенція!..
Кінець! Я переконаний прихильник міста!
І я жив у місті.
Удень давав лекції по школах, увечорі…
Ех, хто не знає, скільки розваг дає місто увечорі!..
Я був задоволений. Мріяв про те, як буду інспектором, як буду мати скарбове помешкання з освітленням і опалом; як одружуся…
Та несподівано сталися фатальні події.
Почалася світова війна. А далі — мобілізація, фронт, військова школа, і нарешті революція!..
Коли повернувся до міста, то вже про карієру й скарбове помешкання думати не приходилося — дай Боже якось прожити й прохарчуватись…
І це швидко стало неможливе. Зявилися величезні „хвости” (черги) на хліб, цукор, опал… Тай не завжди дістанеш.Треба щось думати.
Довго вагався. Потім звернувся до повітового шкільного комітету.
І от я з березня 1918 року став управителем сільської школи…
|
|
— Ви, товаришу Іване, киньте свій сум за містом та ставайте до нашої праці… Адже її — по горло: треба читальню „Просвіти” організувати, кооперативу закладати, драматичний гурток, хор… Треба дати низку викладів, лекцій і т. д. Україна відроджується, і вона мусить повстати з села!..
Чекайте!.. По-перше, який я їй „товариш Іван”?
Я — управитель школи, а вона — моя помічниця, підлегла. Наші шкільні звичаї вимагали певного роду чемности: Іван Сергієвич, Максим Яковлевич, Олександра Юріївна…
По-друге — яка Україна?
Оті мазепинці — сепаратисти, зрадники? Ота Центральна Рада?
Та ж це німецькі інтриги!..
— Ех, ви!.. А ще — Петренко!..
Карі очі докором, майже гнівом опалили мене…
Не погані очі… Головне — глибокі; а як спалахнуть гнівом — майже чорні, і вогники в них загоряються.
— Та ж це наш український звичай! Ну, не хочете, щоб я вас називала „товариш Іван” — буду звати „пан Петренко”… Тільки без цього московського „по батюшкє”… І мене звіть: товаришка або панна Леся…
Гм… „Панна Леся”!.. Ну, на це я, скажім, погоджуся, а щодо України?!..Ясно, що це — Австрія підходи робить…
Це ж смішно!..
Білоруси, малороси, татари, киргизи, калмуки… Якби кожний захотів самостійної держави, це значить, що кожна губерня, а то й повіт мусить бути державою!…
Нісенітниця!..
А зрештою російське військо зуміє розігнати цих зрадників, цю Центральну Раду!..
Про що ж тут балакати?!
Як вихований у російській школі, я майже нічого не знав з історії України. Опісля й учителем був у російській же школі. Викладав і говорив московською мовою. Книжки й газети читав московські. Тож не диво, що я мав такі погляди, які оце упевнено висловлював перед Лесею.
Вона з докором хитала головою, а її карі очі заволікалися сумом.
— Ні! Так не сміє бути! — вона енерґійно хитнула кучерями і навіть тупнула ніжкою…
|
|
У неділю в школі відбувалися загальні збори фундаторів кооперативи „Ощадність”. Головувала Леся. Її молодий дзвінкий голос, струнка постать, одухотворене обличчя, видно, подобалися дядькам.
Її любили…
Вона зясовувала значення кооперації. Поясняла, як на прибутки від кооперативи вони зможуть зорганізувати бібліотеку, читальню, навіть театр; як будуть допомагати школі, найздібнішим учням; нарешті — яка буде користь для самих же членів.
— Панове-громадо! Та копійка, що перше йшла до кишені крамарів, тепер мусить піти на ваш же добробут і дітей ваших. Годі вже вигодовувати чужих зайд!.. Україна повстала, воскресла!… Будемо ж сами творити своє життя!..
Її промова була запальна, надхненна. Селяни, може, не все зрозуміли в ній, але підтакуючо кивали сивими бородами, бо вірили своїй учительці…
Вкраїнською мовою вона чудово володіла.
Я теж хотів щось промовити, але мені стало ніяково, бо я, крім декількох слів із пісень, нічого по-українськи не знав. А говорити московською мовою не наважився, бо якось воно не пасувало, тай трошки боявся, щоб мене не зачислили до „чужих зайд”… Від селян я дуже залежав.
— Панове, тепер треба обрати управу, надзірну раду… На голову управи я пропоную товариша Петренка… Він у нас свіжа людина, в нього звязки з містом… До того ж він наш… Українець…
Хто дав їй право розпоряджатися мною?
Я підвівся.
— Товаришу голово, прошу слова…
— Прошу…
— Я не можу… я відмов…
— Позбавляю вас слова!.. Не смієте відмовлятися, коли громада вас уповноважнює!..
Карі очі блиснули, мов зірниці. Подякував за довіря й сів…
Я став кооператором.
|
|
— Як вам не соромно! Ви — молода людина й відмовляєтеся від праці… Фе! Та ж ви прийшли їсти хліб народній, а віддати тому ж народові частину своєї праці вагаєтеся? Стидайтеся…
Ми з Лесею одержували від селян харчі натурою, бо народня повітова управа давно вже щось не виплачувала залеглостей. Спочатку я давав свої харчі сторожисі, щоби вона мені готувала страву, але незабаром Леся запропонувала свої послуги.
Як устигали ці маленькі рученята все робити, я не знав; але вона чудово господарила, а вже як смачно годувала!..
Мимоволі в мене народилося питання: чи могли б наші мійські студентки, гімназистки дати всьому цьому раду?
— А я ж хіба хто? Я в Москві два роки була на історично-фільософічнім відділі…
Лесю! Лесеньку!.. Так он яка ти?! Я почав за себе боятися, боявся зрадити місто!
Але не будемо випереджувати подій.
Ото ж ми, кооператори, пили чай із коржиками, і я вислуховував докори.
— Панно Лесю, та я не від того… Я буду працювати… Але я не знаю звичаїв, удачі селян… навіть мови…
А хто я такий? Я ж сам із селян, навіть онук кріпака; я зі Слобожанщини — значить, українець. Я мушу пізнати й полюбити селянина. А мови вона сама вчитиме мене. Чи хочу я?
Щеб пак!
Ясно — хочу! Відмовитися не посмів, хоча б уже з тої причини, що не хотів втратити нагоди зайву хвилину побути з Лесею…
Невже я закохався?
Цю думку я настирливо гнав від себе, але українську мову опанував настільки, що Леся вже не гнівалася на мене.
Кооперативою кермувала вона. Я їздив до міста, виконував її пляни, налагоджував звязки з повітовими кооперативними союзами, робив закупки, скликав збори і т. д.
І я вже мав подяки від селян.Наївні дядьки! Якби ви знали, кому треба дякувати?!
Проте в селі вже була невеличка бібліотека й читальня.
Звичайно першим читачем книжок мусів бути я. Інакше не можна було, бо надто суворого мав учителя, іспитача й опікуна.
І я все читав. Мені відкривалися очі, відкривалися нові обрії, незнані з московської науки. Гай-гай! Скільки брехні було в тій науці! Мені стало жаль згублених молодих років!.. А місто — зденаціоналізоване, мішурне, брехливе й продажнє — мені стало не таким милим.
Ах, Лесеньку, — який я тобі вдячний, що ти навела мене на праву путь! Я знайшов собі ясний шлях. Я самого себе знайшов — московський намул скинув зі себе, почув голос рідної крови. Став свідомим українцем. І це ти… лише ти зробила!..
|
|
Прихід до влади гетьмана нічого не змінив у нашому стані. Карні відділи ще не сягнули нашого села. Праця йшла своїм шляхом.
В цю працю я втягнувся, вона була вже мені легкою й приємною.
Зробили ремонт школи, забезпечили її українськими підручниками — готувалися до нового шкільного року.
Читали ми багато: то я читав, а Леся слухала, то навпаки.
Улюбленим місцем нашого відпочинку був гайок, що ріс на горбку недалеко від села. Попри гайок ішла дорога до сусіднього села. Ми самокатами їхали до горбка, залишали їх у кущах при дорозі, а сами забиралися повище на горбок, звідки відкривався чудовий краєвид на поля, на село, на смужку залізничого шляху, що проходив на верству від села.
Аромат поля й гаю часто пянив мене.
— Ах, Лесю, як чудово!.. Як уся природа ніби підштовхує: кохай, кохай!.. І якщо в жилах кров, а не вода…
— Вже пізно… Мені зимно… Час їхати додому… До-речі: ви вже виготували місячне справоздання для кооперативи?
А щоб вона луснула, та кооператива!
Почував себе в дурнях.
Ясно, що Леся байдужа до мене і навіть трохи гордувала мною, але гніватися й зірвати з нею я не міг, не мав сили. Почув, що кохаю Лесю якось інакше, ніж до цього часу. Вона стала частиною моєї душі, мого серця, а вирвати кусок власного серця тяжко. Я втратив апетит, став млявим до праці і взагалі сумним.
Леся помітила це:
— Що з вами?
Ніби не знає, що зі мною!
Як їй іще пояснити?
— Ну, уявім собі, що і я вас кохаю… Що ж далі?
— Ах, Лесеньку!.. Та ж нова сторінка життя відкриється… Ми поберемося, зробимо собі своє гніздо, будемо разом працювати…
— А хіба ж ми не разом працюємо? А гніздо своє буде лише відтягати нашу увагу від загальної справи… Появляться діти… нові обовязки… А ми все мусимо віддати Україні, бо вона щойно відроджується, тож їй належить уся сила, уся праця…
Ех, доле! Леся мене не кохає… Це — ясно!..А я… я ще більше закохався…
Мука!. Щодня бачити милі ручки, устонька, очі. Не сміти поцілувати їх, доторкнутися, навіть глянути на них так, як вимагало того моє серце!..
Та навіщо писати про це? Щасливі коханці цього не зрозуміють, а нещасливі й самі знають…
Мені було тяжко…
Леся бачила це, але ради не давала. Праці вимагала від мене подвійно й сама з якимось газардом віддавалася їй. Я й сам пробував працею заглушити свій біль, але це мені не вдавалося.
Одного разу, це було в серпні, ми самокатами поїхали до свого горбка. Самокати залишили в кущах при дорозі, а сами забралися на своє улюблене місце й приступили до читання „Затопленого Дзвону”.
Було над вечір. Сонце котилося до своєї відпочивальні; його проміні вже не пекли — лише червонили верхи кучерявих берез та мураву на галявинах повище. Пташки поволі замовкали, зате яснішим ставало сокотання коників та інших комахів. Десь бив деркач. З села доносилася якась пісня — певне, почалися сходитися хлопці та дівчата, бо була неділя.
Ясний пахучий воздух на горбку був ніби насичений пристрастю. Літо відходило. Його краса на довгий, довгий час покидала наші краї — і це особливо відчувалося… Хотілося вщерть наситити себе цим теплом, ароматом, цим ядерним повітрям… Хотілося на цілу осінь і зиму набратися чарівних вражінь.
Читання йшло мляво.
Не знаю, про що мріяла Леся, а в мене уперто стояла одна думка: літо йде, тепло йде, роки йдуть, життя йде — а я такий нещасливий! Що мені діяти? Чого чекати?
І раптом, мов електричний ток, промайнула думка:
— Тепер, або ніколи! Чого мучитися? Покласти вже раз кінець!..
Тремтів, як у пропасниці, щоки паленіли, уста пересохли.
Не тямлючи себе, притиснув Лесю до своїх грудей і почав шалено покривати поцілунками руки, шию… Нарешті впявся в уста…
Леся заніміла. Раптом здригнулася, затремтіла, і я почув, як мою шию обхопили теплі руки, а уста відповіли поцілунком.
Леся мене кохала!..
Ех, яке гарне радісне життя!
За нашим щастям ми не помітили, як Україну почали заливати гетьманські карні відділи. Як почали горіти села і як у народі почав наростати „девятий вал“.
Працювали ми завзято. Лекції в школі, вечірні читання для селян, кооператива, „Просвіта”; почали організувати аматорський гурток, хор.
Леся поспішала і всюди встигала, я не відставав від неї — наче наше кохання вдесятерило сили.
Аж раптом наскочили сердюки з німецькими жандармами. Когось шукали, чогось вимагали, віддерли нагаями кількох, спалили дві хатині й арештували кількох селян.
Скільки ми не протестували, скільки не просили — ніщо не помогло: їх повели кудись.
Леся страждала. В її іскристих очах зявився суворий, застиглий погляд.
Докотилася до нас відозва Директорії. Захвилювалося село. До того ще дійшли відомості, що гетьман зрікся самостійности України й оголосив якусь федерацію.
— Іване, забирай хлопців і йди. Ти — старшина і мусиш виконати свій обовязок. Інакше не матимеш ні одного мого поцілунка… і… і мене можеш втратити.
Ах, я знав її волю! Та я й сам чув, що час іти…
З Лесею ми провели незабутній вечір: хотіли наговоритися й намилуватися на ввесь час розлуки.
Леся говорила:
— Час настав, рушила сила народня. Ми, її частина, не можемо спокійно сидіти вдома й цілуватися. Це — переступство. Милий, я чекатиму тебе, хоч як буде мені тяжко. Але ти ж сам знаєш — ми будемо спокійні й щасливі лише в самостійній демократичній Україні. Себе бережи, даремне на небезпеки не наражайся: знай, я над життя кохаю тебе і ввесь час буду думками з тобою. Але, де треба, будь мужним; а коли Україна вимагатиме від тебе й життя — віддай його; тільки знай, що і я піду слідом за тобою, і своє життя віддам за нашу ідею. Якщо щасливо повернешся — тоді я вся буду твоя, тоді й про своє гніздечко подумаємо. А тепер сам знаєш, чого вимагає обовязок.
Я цілував її так, як колись на горбку.
Удень збиралися, а над вечір нас провожало ціле село. Хлопців було десятків зо два. Я обняв команду.
Леся також провожала нас. Була бадьора, листопадовий морозець румянив її щічки, лише очі були трохи червоні.Я просив селян заопікуватися моєю нареченою, а вони мені казали що на руках носитимуть „свою учительку”, що волоскові не дадуть упасти з її голови.
Вночі ми помандрували до Білої Церкви.
|
|
Дальші події відомі:
Гетьмана повалили, але… й України не „розвеселили”… За гетьманом зявилися більшовики, денікинці, знову більшовики.
Підчас Зимового Походу я був майже коло наших околиць.
Як я рвався до Лесі!
Та повстанці, хлопці з нашого села, розповіли мені, що „панна учителька наша” не могла знести денікинського знущання з народу, підняла повстання й загинула в бійці коло Снігирівки.
Я був близький до божевілля, наче серце в грудях обірвалося, — і тільки заповіт Лесин „боротися за самостійну, демократичну Україну” врятував мене. Походи, бої, небезпеки трохи розважили мене; я чесно виконував її наказа.
Правда, ми не збудували самостійної України, але ж чи багато в нас було й таких Лесь, які б надхнули своїх наречених, чоловіків, братів святою любовію до Батьківщини?!
А якби їх було тисячі, міліони?.
Чи не створили б вони нам такої сили, що й „врата адові не одоліють ю?.”
Та в тім наше й лихо, що в нас замало було таких жінок. Я півжиття віддав би, щоби побачити бодай відбиток Лесиного надхненого любовію до України погляду в очах іншої. Дарма!.
| ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ |
| ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ |