Маруся Богуславка. Староруська поема/Пісня перва
| ◀ Присвят > | Маруся Богуславка. Староруська поема Пісня перва |
> Пісня друга ▶ |
|
|
ДУМА ПЕРВА
Музо, правди староруської вовік жива богине,
Серця чистого і розуму свободного святине!
Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,
Відцурались візантійського і римського попівства.
Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,
Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.
Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,
Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.
Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись
І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.
Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,
Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.
Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,
Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.
Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,
Дивовижу свого темного розбійницького часу:
Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.
- * *
Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,
А на прізвище, по спомину й переказу, Державець '
Бо його шляхетні предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.
І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.
Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.
Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,
Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.
Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,
Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.
Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,
Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,
З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,
Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.
Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,
Підступної проповіді польсько-римської противник.
Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава 2,
Де козак не знав і не питав, чия воно держава.
Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,
Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.
Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,
Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.
Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога і Святу Покрову 3 що було затишно.
ДУМА ДРУГА
Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,
З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.
Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,
Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,
І пани його й усі міщане вельми полюбили,
Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,
Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправляє,
І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.
І зібралась у них у неділю рано чорна рада, 5
Врадила на чорній раді однословно вся громада:
Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків — по півкопи,
І тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи.
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати.
Вихваляло все Поросся нового попа — й миряне,
І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане.
«Хоч у нас, — мовляли, — церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».
Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби.
На бенкети суті в курені до них не поспішався,
Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався.
А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,
Що казав, як думав, щиру правду козакові.
Він картав у церкві козаків докірними словами,
Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.
І полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8
Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.
«Бо вони, — рече, — Дніпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;
Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за віру б то благочестиву християнську бились.
І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.
А пропившись
І, мов крем'ях той, оббившись,
Свою рідну Україну пліндрували,
Милосердного гріхами прогнівляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали»...
На попа за се козацтво нарікало,
І на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафісти наймало,
Роківщиною його ніже не обмисляло.
Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,
На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.
Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,
Та пахущими на божниках квітками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
«Не від сього, — рече, — миру наше царство»...
І на те з старою не вважали,
Що попи їх із попадями минали,
Інде попасу веселого собі шукали,
Від убогої гостини потай утікали.
Один тільки й пан прихильний обібрався,
Товстогубим між козаками звався.
Не любив також і сей бенкетувати,
А любив з попом у Біблії 9 читати.
До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.
Хто казав: любив він попадю старую,
Хто казав: ще й більш попівну молодую.
Замолоду він якось не оженився,
І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:
Дак лизав старий до молодої губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.
ДУМА ТРЕТЯ
І
«І не кажи мені,
І не турчи мені:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку віддати». —
II
«І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб із злиденником
Та безземельником
Марусеньку звінчати.
III
І батько, й дід його,
І рід, і плід його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нінащо».
Так старенький із старою
День у день сварився,
А козак із їх дочкою
Тайкома любився.
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як сніг, білолиця.
Народила мати доню —
Мов намалювала;
Надала їй щастє-долю,
Щоб біди не знала.
А біда не за горами,
Ходить проміж нами...
Очі з чорними бровами
Миготять сльозами.
Миготять, мов блискавиці,
З-під густої тучі,
Як стоїть коло криниці,
Свою долю ждучи.
«Не ходи вже, доле й воле,
Вранці до криниці:
Продають мене за поле,
За важкі червінці». —
«Ні, покіль на небі зорі
Місяця стрічають,
Покіль на безкраїм морі
З вітром хвилі грають,
Товстогубу не придбати
Чорних брів дівочих!
Завтра будемо єднати
Козаків охочих,
І полинемо з вітрами
На безкрає море,
І поробимось панами,
І забудем горе.
Побудуєм собі пишні
Хати на помості,
І вчащатимуть велишні
До нас дуки в гості.
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
Бо мене старшим обрали
Над всіма старими,
Щоб на море я човнами
Вилітав, мов крильми.
А у мене — як заграє
Моречко з вітрами,
Мені духа підіймає
Вгору, мов руками.
Грають, грають-примовляють
Кобзарі великі:
Будуть грати-примовляти
По всі вічні віки.
О, се дивна кобза — море!
Дивні в кобзи й струни!
Як заграє, відчиняє
Предковічні труни.
І виходить з них лицарство,
Що на морі билось,
Більшою, ніж пишне панство,
Славою покрилось.
І я, Маню, буду славен
Проміж лицарями,
Проміж дуками-панами,
Проміж кобзарями.
Будуть Левка Кочубея
По Вкраїні знати,
І під струни про Мурея,
Що він бив, співати 10.
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.
Бо Левко твій до султана
Знайде шлях-дорогу
І всю шатами зодягне
Україну вбогу.
Бо Левко твій бесурмена
Спліндрує-зруйнує
І самого королеві
В'язнем подарує».
ДУМА ЧЕТВЕРТА
І весела, і щаслива
Мріями коханка,
І ясніша уродлива
Весняного ранка.
Як на світі любо жити,
Милого любити,
З його мислями навіки
Душу й серце злити!
«Чи ти чуєш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоєї він Марусі
Мов у дзвона дзвонить.
Каже милий, є десь море,
Гонище безкрає,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сіяє.
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покіль його й віку.
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величні з нами дуки
Знай бенкетувати». —
«Моє щастє, моя доня,
Радуюсь від серця,
Що мені на старість доля
Молода всміхнеться.
Буде мати в вас сидіти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледіти,
Дякуючи Богу.
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панській високості
З вами й їй пожити». —
«Ні, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всміхнуся.
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати».
ДУМА П'ЯТА
Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всіх святих благала:
Козакові помагати
Турка воювати,
Кораблі його прокляті
На пожар пускати.
«Ти ж, владичице небесна, —
Слізно промовляла, —
Що на полі і на морі
Нашим помагала!
Покривай твоїм покровом
Байдаки козацькі,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманські,
А з них зброю, срібні кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своєї слави!»
Старосвітська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противні думки
З серця викликала.
Бо не з шаблі, з плуга жити
Його предки вчили,
Рідну землю боронити
Щоснаги, щосили.
За козацтво він частенько
З жінкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
Від сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-під його густого вуса
Буркотіло слово.
Звав і він богів із неба
Против азіатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурліїв-козацтва.
На коханнє ж залицяннє,
На слова Левкові
Дав із жінкою в розмові
Присуд козакові:
І
«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мріями своїми!
Сі безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
ІІ
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай їх цураються,
З ними не знаються
Отецькі чесні дочки.
ІІІ
Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяє,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село від них палає».
«Я довідався, чого се,
Козаки охочі
Пропивають у шинкарки
Нащадки жіночі,
І дзижчать, мов злющі оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночі
Гуком та піснями.
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорі безголов'є и
Над панами склалось.
Кликав пан гетьман коронний
За Дністро й охочих, —
Обізвалась купа сивих
Та підпарубочих;
А середні загукали,
Мов базар жіноцький:
«Нехай знає-пам'ятає
Ясний пан Жовковський 14
Як пани нам на Вільшанці
Леєстри писали 15,
Козаків старих до плуга,
До коси вертали»...
«Як же, злющі, одібрали
Із Цоцори вісті,
Миттю до коша зібрали
Тисячу і двісті». —
«Які ж вісті, мій панотче»? —
«Дикі, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.
Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнівного». —
«Ох, мій Боже»! —
«Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зібрались
Козаки на море!
Будуть море пліндрувати,
Пити да гуляти,
А нас кляті азіати
У полон займати.
Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми — той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!
Вирвавсь я із рук єхидних,
В хижих єзуїтів,
Та й попавсь в криваві лапи
Наших людоїдів.
Як ті душі погубляють,
Так сі людське тіло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне діло!
Подивись, он над ворітьми
Значка-комишина:
Се заслужена попівська
Плата-роківщина.
Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горілку
Жита по коморах.
Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки від гультяйства
І наругу, й горе!
Ой ви, праведники Божі!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тіснота,
Всюди повно зради».
І оглянув піп, зітхнувши,
Божники з богами:
Мріють мовчки чудотворці
Попід рушниками.
«Знаєш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячці,
Без пуття годити.
Є Москва, народ заможний,
Кажуть, і правдивий...
Править нею цар побожний
І благочестивий.
Haші предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допікали.
Чув я, в Києві говівши,
Дехто з України
До Москви втікати хоче
При лихій годині.
Бо докучили вже нашим
Ниці єзуїти,
А до гурту їх пристали
Ще й вовки-уніти.
Хоч і топлять запорожці
Клятих супостатів,
Та аби в них по коморах
Скрині жакувати.
Хочуть наші займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].
Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втікаймо, покіль цілі,
У царську країну,
Бо я бачу, не бувати
Правді тут між. нами,
Покіль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б'ється і воює,
Її оком позирає,
Її серцем чує.
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон мені приснився:
Що Дніпро під зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю він людською,
І козацтво наше плавле
По крові з ордою.
О святії чудотворці!
Умоліте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога».
ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман із моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїні горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач і голосіннє —
Під самії хмари.
Кинувсь піп з дяком у церкву,
Слізно Бога просять,
А піддячі не співають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небі
З усіма святими:
Мабуть, люде прогнівили
Вчинками лихими.
Налетіла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сіромаха[b].
«Не схотів, — мовляють, — з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
І Аллах, защитник правди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові осади
В руки правовірних.
І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пійшли гуртом єхиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморів
І благих карає:
На Цонорі, мов на морі,
Хляби одверзає.
Позирнувши в ті безодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хоробрих
Пополох жіночий.
І Зулуш, кому в лицарстві
Рівного немає,
Головою наше царство,
Порту 17 прославляє...» [c]
ДУМА СЬОМА
І
І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —
Промовив бородатий татарюга, —
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга 18,
Гаремне божество, відрада у турботі».
II
Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.
III
Попаде! З радощів тобі признаюсь»
Що я — твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату». —
IV
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя...» —
«Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських». —
«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую»,-
«Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» — кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —
VI
«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!» —
«Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить». —
«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —
«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —
VII
«Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги». —
VIII
«Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито». —
«О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє»! —
IX
«Мій братику!..» —
«Попаде! Нас навіки
Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина». —
«Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобі журившись»! —
«Ні, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвітившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!
Х
Там сльози матері, як Божі зорі,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженстві, в морі
Серед утіх, достойних серафима.
А на землі — земне...
Моя царице!
Сідай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мізерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».
XI
У попаді в очу позеленіло...
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пішло кругом і зашуміло,
Мов гай густий під бурею-вітрами...
Кудись вона біжить чи завірюха
Її на дикі крила підхопила
І мчить крізь полом'є та дим, і духа
У грудях бідолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.