Малороссійскія приказки/Сонце да Витеръ

Малороссійскія приказки
Е. Гребенка
Сонце да Витеръ
• Інші версії цієї роботи див. Сонце да Вітер С.Петербургъ: 1836
СОНЦЕ да ВИТЕРЪ.
 

Изъ Витромъ Сонечко розгуторило мову
Про сылу, бачите, хто зъ ихъ моцнищый бувъ.
Звычайно за словцемъ балакалы по слову,
А дали Витеръ такъ на закладъ навернувъ:

«Чы бачышъ, иде генъ соби козакъ по полю.
Якъ цупко винъ напьявъ на плечи кобенякъ!
Хто зъ плечъ зырве іого до-долу,
Хай буде той уже моцакъ.«
— «Иносе, дмы соби« — такъ Сонечко сказало,
И Витеръ шпарко полетивъ.
На-двори дуже сумно стало,
По небу хмары скризь погнало,
А Витеръ по земли, крый Боже, заревивъ,
Налигъ на козака зъ іого одежу цупыть;
Зигнувся на кони козакъ,
 До себе горне кобенякъ,
Та знай нагайкою по ребрамъ шкапу лупыть.
Хуртовына назадъ бидаху пре,
За полы смыкае, видлогу зъ плечъ гируе,
Ажъ шляхъ курыть, трава въ степу хвылюе,
А все одежи не здере.
Дувъ, дувъ, ажъ питомъ ввесь облывся,
Изъ моци выбывся, сердешный на бикъ плысь.
Ось разгулялося, и Сонце зъ хмары блысь,
Мовъ Божый міръ изнову народывся.
Козакъ парехрыстывся,
Кобылку заразъ зупынывъ,
Бо страхъ горюшну заморывъ.
Поплився стежкою, ходою, потыхеньку;
А сонце гріе все, да гріе помаленьку,
Угрило Божый свитъ, почувъ тепло козакъ,
Дай скынувъ кобенякъ.