Малий льорд/XXXI
| ◀ XXX | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXXI. |
XXXII ▶ |
|
Другого дня зазнав один із щоденних гостий Діка немалого зачудовання. Був се молодий адвокат, що зачинав лише свою карієру. Мав він багато відваги й охоти до праці, незвичайні здібности, але при всім тім не велося йому, мало хто заглядав до нього і він заробляв дуже мало. Канцелярія молодого адвоката стояла недалеко площі, на якій Дік розложив свій варстат і він кождого дня приводив до порядку чоботи пана Герісена, як було імя адвоката. Вправді руки хлопця — при помочи добрих щіток і знаменитого чорнила — надавали сим чоботям блеску, що закривав деякі недостачі, спричинені довгим ношеннєм. А правник мав завсігди для Діка якесь ввічливе слівце, чи веселий жарт.
Сього ранку сідаючи на крісло під парасолем і опираючи ногу на стільчик, тримав у руці ілюстровану часопись і цікаво читав якусь статю, а коли прочитав, подав ґазету Дікови, що як раз скінчив був роботу, і сказав до нього:
Возьми се собі, мій любий, і прочитай. Добре убавишся і побачиш цікаві картини: одна представляє пишний маґнатський замок в Анґлії, а друга — се фотоґрафія гарної пані, синової ґрафа, властителя замку. Гарна жінка, нема що казати, хоч не виглядає на велику паню; риси лиця прості, без виразу, але волосє прегарне. Довідаєшся при тім, мій приятелю Діку, що діється в маґнатських сферах Анґлії, хоч не думаю, щоби дуже займали тебе справи таких знаменитих осіб, як ґраф Дорінкорт, або лєді Фонтлєрой; та прочитай собі таки. — Але що тобі сталося, що се?
Зачудованнє правника спричинив несподіваний оклик Діка, що поглянувши на подану йому часопись, побачив на перший стороні портрет жінки з надписом: „Лєді Фонтлєрой, мати одного з претендентів до наслідства.“ Була се жінка молода, досить гарна, мала великі, чорні очи, велике волосє, сплетене в довгу косу, уложену довкола голови.
„Но, но!“ — закликав Дік, отямившися з зачудовання — „знаю я добре сю велику паню, ще ліпше знаю, як пана“.
Адвокат засміявся.
„А при якій же то нагоді поробив ти такі знакомства?“ — спитав; — „чи на двірських приняттях у Льондоні, чи в Парижи підчас весняних перегонів?“
Дік не відповів нічого на сі насмішки, а може й не чув їх, так був занятий своїми думками; поскладав щітки та инші прибори до шуфляди, де звичайно ховав їх на ніч, але видно було, що має якусь важну справу до полагоди й мусить зараз відійти.
„Ой, знаю я сю пташку, знаю, як свою кишеню. Побачимо, що пан Гобз на се скаже“ — муркотів хлопець і поскладавши все в порядку, мигом пустився до корінного склепу, лишаючи молодого правника зчудованого незмірно тим дивним його поведеннєм.
Дік прибіг до склепу. Пан Гобз здивувався також чимало, узрівши його о так незвичайній порі. Хлопець ніколи не занедбував роботи підчас дня, аж вечером відвідував старого приятеля. З рана мав усе найбільше заняття і треба було важної причини, щоби покинув його. Купець засипав його впрост питаннями, але хлопець не міг ані слова промовити; він біг так швидко і був так зворушений, що на разі відняло йому мову. Кинув лише часопись на бюрко, за яким сидів пан Гобз і дав йому знак, щоб оглянув її.
„Щож се таке?“ — спитав купець. — „Ага! се портрет тої другої!“ — закликав відчитавши підпис — „мати претендента, розуміється другого, бож се не пані Ерель, мати Седрика. Ся їмость зовсім не подібна до неї, хоч також уродлива в своїм роді; так, так, гарна особа, але мусить то бути баба з пекла родом“.
„Що се не мати Седрика, то певно“ — відізвався в кінци Дік, відзискавши мову і відітхнувши. — „Пригляньтеся, пане, добре, се має бути велика пані, жінка льорда! Отсе але льорд! Сим льордом є, як мені здається, мій братчик Бен. У мене добрі очи і я присяг би, що се Мінна, моя люба братова. Мінна, жінка Бена, в цілій своїй величи“.
„Чи се можливе?“ — скрикнув пан Гобз; зірвався з крісла і знов упав на нього. Виймив хустку з кишені й обтирав нею чоло та лисину, бо звичайно з великого зворушення прів. Втихомирився по хвильці і говорив із великим оживленнєм:
„А що! Чи не згадав я відразу, що се обман, підступ, заговір на нього!.. А то все для того, що він Американець“.
„Но, но, побачимо, чи вдасться штука“ — кликав Дік — „чи я позволю на се! О, знаю її добре і не позволю їй ворохобити. Захотілося їмосці ґрафської корони! До лиця булаб їй, як тій безрозі в павиних перах! Тепер пригадую собі, що в одній часописи подавали, що сей будучий льорд Фонтлєрой має під бородою близну мов від загоєної рани. Отож я знаю, звідки ся близна. І я розповідав вам уже, пане, як то раз у злости кинула Мінна в мене полумиском, а влучила у власного сина. Рана була страшна. Бен завізвав лікаря, а сей сказав, що знак лишиться вже на ціле життє. Но, прошу панства! І сей хлопець вийшов тепер на льорда! То пишне! Такий він льорд, як і я. Присягну, що се ріднісінький син Бена, а мій братанок. Іще вийду на стрия льордів і ґрафів. І хто був би сього надіявся!“
Дік був із природи второпний, а що від дитинства мусів собі сам радити на світі, набув багато досвіду. Вмів над кождою справою добре застановитися, вирозуміти її значіннє. І наколиб малий льорд міг був сього дня заглянути до склепу пана Гобза, пізнав би, як щирих приятелів лишив у Ню-Йорку. Години минали незамітно на довгих, оживлених нарадах, а вони обдумували пляни і укладали спосіб поступовання. Пан Гобз поділяв зовсім погляд Діка і хвалив його видумки.
Коли так розглянули цілу справу і розібрали всі подробиці, рішили оба приятелі розпочати зараз акцію і тому Дік вислав іще того самого дня до свого брата Бена письмо, до якого залучив витятий з часописи портрет із підписом: „Лєді Фонтлєрой“. Підчас того пан Гобз писав до Седрика і до самого ґрафа. Заки однак полагодили оба свою кореспонденцію, впала Дікови до голови нова гадка.
„Я забув сказати“ — мовив до купця — „що той пан, від якого я дістав часопись, є адвокатом. Він називається Герісен і має канцелярію зараз коло мого варстату. Може би він нам дав яку добру раду? Адвокати розуміються найліпше на таких справах; він порадив би нам, що маємо робити, щоб боронити Седрика від напасти“.
Пан Гобз поглянув на Діка з захопленнєм і просто заявив, що мало знає людий так спосібних і догадливих.
„Так, маєш слушність“ — сказав — „треба порадитися того адвоката“.
І не гаючи часу, віддав склеп під опіку сусіда, що виручав його деколи, а сам узяв загортку, капелюх і разом із Діком поспішив до канцелярії Герісена. Колиб сей адвокат не був початкуючим і мав більше справ на голові, а менше свобідного часу, можеб сі незвичайні події, розказувані незвичайним способом, не зробили на нім великого вражіння і можеб уважав їх за маячення хорої уяви та не повірив їм, бо і в дійсности, все те не виглядало зовсім правдоподібно, особливо в устах звичайного купця й Діка. Але як сказано висше, молодий правник мав мало клієнтів, а багато часу, щоби вислухати цілу сю предовгу історію. Діка знав з як найліпшої сторони, а сей умів трафити до його переконання і збудити в нім прихильність для Седрика.„А я зі своєї сторони впевняю вас“ — сказав поважно пан Гобз по скінченню оповідання — „що не стратите часу на дармо. Обчислите совісно, кілько годин присвятили на розмотаннє сеї запутанини, а я заплачу належитість. Моє імя: Сіляс Гобз, властитель корінного склепу, на розі Блянкостріт“.
„Охотно візьмуся до сього“ — відповів молодий правник. — „Ся справа, наколиб я міг її лише розяснити, може мати для мене превелике значіннє, може вплинути на цілу мою будучність і здобути мені славу. На кождий випадок, не страчу нічого, коли постараюся вияснити, котрий з обох претендентів має дійсно право за собою. З часописий знаю, що повстали сумніви на точці віку сеї другої дитини; мати запуталася в зізнаннях і се збудило підзір. Мусимо як найшвидше повідомити про се ґрафа, або його адвоката, а також повідомити брата Діка“.
Заки сонце зайшло, вислано два поручені письма в дві противні сторони світа. Одно з них, адресоване до пана Гевішема в Льондоні, дісталося на почтовий пароплав, що плив до Европи, друге, що адресоване було до Бена Тіптона, забрав зелізничий поїзд, що їхав до Каліфорнії. І хоч оба приятелі цілий день були заняті лише малим льордом і його справою, неменше займалися ним і ввесь вечір у склепі пана Гобза, а розмова їх протяглася аж ген по за північ.