Малий льорд/XXIX
| ◀ XXVIII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXIX. |
XXX ▶ |
|
В кілька днів по першій своїй гостині на замку, прибула туди знову та женщина, що то казала титулувати себе лєді Фонтлєрой; прибула з синком. Але ґраф не приняв її, лише переказав через Тому, що коли має до нього яке діло, нехай звернеться до пана Гевішема. Тома сповнив се порученнє пана і відтак широко розговорився в челядній про сю паню. Він служив уже в неоднім маґнатськім домі, знався на панях, бачив же їх так багато в життю, і запевняв усіх, що ся жінка ніяк не може бути панею.
„Ся з вілі, то зовсім що иншого“ — додавав із великою повагою. — „Американка, чи не Американка, я на тім не знаюся, але що то правдива пані, на цілу губу, за те ручу. Я се відразу пізнав і кождий пізнає легко“.
Жінка, якій Тома відмовляв титулу пані, відїхала з замку повна гніву й люти. Лице її хоч досить гарне, вказувало однак на низьке походженнє, а мова й ціле поведеннє зраджували особу без ніякого виховання. Пан Гевішем пізнав небавом, що не була вона так певна себе, як спершу здавалося. Вправді ставлялася гордо, надробляла зуховатістю, але часто плуталася у своїх зізнаннях. Бувала неспокійна, збентежена, не надіялася певно стрітити стілько перешкод, думала, що все піде гладко мов по маслі. Видно було часами мовби знеохоченнє, як би жалувала, що розпочала сю справу. Відтак зачинала знову кричати, грозити, мовби хотіла винагородити сю хвилю сумніву.
„Се ясна річ“ — говорив раз пан Гевішем до матери Седрика — „що ся жінка не оберталася ніколи в ліпшім товаристві, не має ніякого виховання, не вміє поводитися, мусіла перевести ціле життє серед черні. Дуже була пригноблена, як ґраф не приняв її. Коли відтак прийшла до мене, була мов скажена з люти, але видно було по ній пригнобленнє. Я просив ґрафа, щоби поїхав зі мною до гостинниці „під короною Дорінкорт“, куди заїхала, коли її випросили з замку. Як уздріла Його Достойність у дверях, поблідла мов стіна і аж по хвилі прийшовши до себе, почала викрикувати і грозити неприлично.
І не дивота, що поява ґрафа злякала її. Війшов він мовчки, не витаючи її ані словом, з гордо піднесеною головою, і впялив у неї очи з таким виразом байдужности й погорди, мов би оглядав яке злобне звіря. Позволив їй кричата, виговорювати, грозити, доки не втомилася. Відтак відізвався з великою рішучістю і повагою:
„Коли ти дійсно жінка мого сина, представ докази на те, а тоді будеш мати право за собою і твій син буде признаний за льорда наслідника. Суд рішить сю справу, а рішить певно справедливо. Наколиби справа випала на твою користь, тоді дістанеш для себе й дитини приличне удержаннє; але памятай, що поки жию, нога ваша не стане в замку. Досить, на жаль, буде там вашого пановання по моїй смерти“.
А на конець додав:
„Но, гарну жінку вибрав собі мій син Бевіс, нема що казати“.
І вийшов спокійно, як і ввійшов. Кілька днів пізнійше, кори пані Ерель була занята роботою в своїй кімнаті, вбігла служниця, звіщаючи гостя; при тім Катерина була незвичайно зворушена і з очевидним неспокоєм гляділа на паню.„Се ґраф, прошу пані“ — говорила тремтячим голосом, мовби се її саму ся честь стрітила, — „се сам старий ґраф; є в сальоні“.
Пані Ерель пішла швидко до сальону, де застала старця величної гордої постати, що стояв на шкірі тхора перед коминком. Його пронизливі очи звернулися на молоду жінку і він спитав:
„Пані Ерель?“
„Так" — відповіла, з пошаною кланяючися старцеви.
„Я ґраф Дорінкорт“.
Старець замовк на хвилю; зір його стрінув двоє очий звернених лагідно до нього. Сі великі, темні очи так були подібні до тамтих діточих, що кождого дня так любязно гляділи на нього, що дивного дізнавав вражіння.
„Як се дитя подібне до матери!“ — сказав майже несвідомо.
„Так усі кажуть“ — відповіла молода жінка — „але мені здається, що воно більше подібне до вітця “.
Не помилялася лєді Льорідель, коли казала, що мати Седрика має дивний чар у поведенню й мові; спостеріг се й ґраф. Її голос був звучний і милий, поведеннє скромне, але повне поваги. Зовсім не виглядала на збентежену з нагоди сих відвідин.
„Так“ — потвердив ґраф — „хлопець також дуже подібний до мого сина;“ — тут потягнув сильно за сивий вус і сказав: — „Чи догадуєтеся, пані, за чим я сюди прийшов?“
„Пан Гевішем був у мене“ — відповіла — „розповідав про сю жінку, що упоминається про права для свого сина і…“„А я приходжу сказати вам“, — перервав ґраф, — „що про сі права буде рішати суд, і відкине їх, коли се буде можливе. Я буду боронити сина пані всіма силами, буду боротися з законами, з цілим світом“.
„В імени мого сина мушу занести просьбу до Вашої Достойности“ — перервала з черги пані Ерель; — „я була би нерада, колиб дещо дісталося йому неслушно, хочби закон можна обійти, наколи се мало би статися коштом справедливости“.
„На жаль, закона не можна обійти; ся мерзка жінка знає добре про се“.
„Ся жінка любить своє дитя, як і я люблю Седрика“ — сказала знов молода жінка — „і коли вона дійсно є жінкою старшого брата, то її син має право до наслідства, а мій не має“.
Пані Ерель говорила своїм звичайним, спокійним, солодким голосом. Приява ґрафа зовсім не бентежила її, гляділа йому в очи так сміло, як тоді Седрик при першій стрічи. А сей старець, що протягом цілого життя всіх гнобив і ширив довкола пострах і трівогу, зазнавав тепер милого вражіння, стрітивши когось, хто сміло, без страху глядів на нього, а навіть відважився в його прияві висловляти свої переконання.
„Гарна будучність отвиралася перед моїм сином“ — говорила дальше легко почервонівши — „і я тішилася тим дуже; однак бажаю передовсім, щоби син мій ішов слідами вітця, був добрий, чесний і правий“.
„Щоби не наслідував діда, чи так?“ — спитав ґраф глумливим голосом.
„Доси не мала я приємности особисто пізнати його діда“ — відповіла пані Ерель спокійно; — „знаю лише, що був добрий для моєї дитини і знаю також…“ — тут задержалася хвильку і піднесла зір на старця — „і знаю, що Седрик любить свого дідуня“.
„А чи був би мене любив“ — спитав ґраф із легким дрожаннєм у голосі, — „наколи би знав, чому його мати не допущена до замку?“
„Здається, що ні“ — щиро відповіла пані Ерель — „і тому не допустила я до сього, щоби знав об тім“.
„А однак мало є жінок, що здужали би мовчати в такім разі“ — сказав ґраф живо. Встав з крісла і ходив великими кроками по кімнаті, шарпаючи нервово сивий вус.
„Так, він мене любить“ — говорив мов сам до себе, — „любить мене і я його люблю. Ніколи я не любив нікого, а його полюбив так сильно; я сам не припускав, щоб міг так до кого привязатися. Від разу, з першого дня взяв мене за серце. Я був немічний старець, втомленний довгим життєм, а він погодив мене з ним, дав мені ціль життя. Я горджуся сим хлопцем і мене наповняла щастєм гадка, що він займе колись високе становище в краю, бо гідний сього“.
Станув перед панею Ерель, що також встала.
„Я нещасливий!“ — сказав — „я дуже нещасливий“.
І видно було по нім, що чувся нещасливий. Не міг запанувати над собою, не мав сили стримати дрожаннє голосу та неспокійні рухи. Заломив руки, в понурих очах блестіли слези.
„Нещастє привело мене до тебе, пані“ — говорив дальше; — „скажу отверто, я ненавидів тебе, завидував тобі любови сеї дитини. Останні події змінили се вороже успосібленнє. Коли дивлюся на вороже нужденне сотворіннє, що буцім то має бути жінкою Бевіса, дізнаю великої полекші й потіхи на гадку, що маю другу синову. Я був божевільний і негарно поступив із тобою. Але є одна нитка, що вяже нас із собою: Ти любиш Седрика, а Седрик є всім для мене. Я приходжу до матери Седрика, приходжу, щоби з огляду на нього простила мені і співчула зі мною“.
Все те говорив швидко, мовби хотів скинути тягар із душі; голос його не був сердечний, але звучав у нім такий глубокий біль, що молода жінка щиро була зворушена.. Присунула фотель, а дотикаючи з легка рамени старця, сказала:
„Сідай, майльорде,“ — сідай і спічни. Всі ті події занадто зворушили тебе й можуть зле вплинути на твоє здоровлє.
Як усів, вона принесла подушку і похиляючись ґраціозно, підсунула йому під ноги. Ся стараність жіночих рук була також новістю для нього. Але невзгодини стали найліпшою школою для гордого старця. Наколиб не був так пригноблений і нещасливий, може би й дальше трівав у своїй ненависти до синової, але в сім страшнім стані душі її лагідність і співчуттє принесли йому велику розраду. Тамта жінка, що подавалася за його синову, переймила його такою відразою, що кожда инша видалабися йому чарівною. А пані Ерель не лише відзначалася красою, але й правдивим образованнєм ума й серця. У цілій її поставі видніла благородність. Під впливом її лагідних слів ґраф успокоївся і його біль утихомирився.
„На кождий випадок“ — сказав уже спокійнійше, — „будучність Седрика буде запевнена. Маю своє власне майно, що в цілости перейде на нього“.Встав і розглядаючися довкола, додав:
„Як ся хата гарно тепер виглядає. Ти урядила все з таким смаком! Чи позволиш мені сюди деколи зайти?“
„Завсігди рада буду Вашій Достойности.“ — Відпровадила гостя з пошаною аж на ґанок. Як Тома, усадовивши ґрафа в повозі, скочив на кізла й сів побіч візника, оба поглянули собі в очи; не говорили нічого, бо з великого зачудовання бракло їм слів. Серед стілько незвичайних подій, ся несподівана приязнь ґрафа для синової, була одною з неменше цікавих.