Малий льорд/IX
| ◀ VIII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська IX. |
X ▶ |
|
По одинайцяти днях подорожі, корабель прибув до Ліверпулю, де наші подорожні переночували; другого дня всіли до поїзду, а вечером пересіли до повоза, що привіз їх до віллі, призначеної на мешканнє для матери Седрика. Вже було темно, як поїзд вїхав в алєю, висаджену величезними деревами і по хвилині задержався перед рясно освітленим домом.
Малий льорд перший вискочив із повоза і вбіг на ґанок. Стояло там кілька слуг, а поміж ними вірна Катерина, що не опустила своєї молодої пані, лише прибула перед нею з клунками. Седрик кинувся стискати її, обіймати, кличучи радісно:
„Катерина! Гляди, Любунцю, Катерина вже тут і жде нас.“
«Дякую тобі, моя добра Катерино“ — сказала пані Ерель, — „велика се для мене потіха, що не буду тут сама одинока посеред чужих.“ І простягнула руку до вірної служниці, а ся мовчки устиснула її, мовчки хотіла додати відваги своїй молодій пані, бо добре розуміла, як сумне буде її положеннє в тім чужім домі, поміж чужими людьми, що мали забрати її одиноке дитя.
Инші слуги з великою цікавістю гляділи на матір і сина. На замку про ніщо инше не говорили, як лише про них від часу, коли довідалися про наміри ґрафа і виїзд пана Гевішема. Слуги знали докладно родинні справи свого пана. Для нікого не було тайною, як страшно розлютився ґраф на наймолодшого сина за те, що одружився в Америці; та кілько журби спричинили йому два старші сини. Цікаво приглядалися гарній, молодій жінці і милій дитині, а що добре знали невиносимий характер старого ґрафа, з гори вже жалували молодого наслідника і шепотіли поміж собою:
„Біднятко! Не знає, що його жде!“ — Вони не могли ані догадатися, якого рода дитиною був льорд Фонтлєрой, будучий ґраф Дорінкорт. Коли ввійшов до першої кімнати, хлопчик сам здіймив зі себе плащик, бо не був призвичаєний, щоби йому хто послугував, відтак зачав оглядати все довкруги, приглядатися гарно мальованим стінам і оленячим рогам, що їх украшали. Незвичайно подобалося йому все, бо доси мало де видів такі величаві сальони.
„Любунцю“ — сказав у кінці — „то чудове Мешканнє. Дуже тішуся, що будеш мати такий гарний дім і великий!“ — Бо в самій річи, в порівнанню з їх попередним мешканнєм, був се гарний і великий дім. Катерина завела їх до спальні. І тут було величаво й гарно, стіни були покриті ясним кретоном у цвіти, на коминку горів ясний огонь, а перед коминком на килимі спала чудова анґорська кітка, зовсім подібна до сеї, яку Седрик на превеликий свій жаль мусів лишити в Ню-Йорку.
„То господиня замкова, дуже добра пані, приладила все на приняттє панства“ — говорила Катерина — „і вона то принесла сього кота для його достойности; так тут усі звуть нашого пана Седрика. Ся господиня оповідала мені про ріжні річи. Вона тут уже з давна і знала пана капітана дитиною; каже, що був се чудовий, милий хлопчик, а відтак гарний молодець, якого всі любили, бо для кождого мав добре слово і ніким не погорджував. А я їй на се відповіла, що капітан лишив хлопчика, що також добрий, милий і гарний, подібний до вітця, як дві краплі води.“Пані Ерель перебралася і ввійшла з Седриком до сальону, ще богатше прибраного, як инші кімнати; меблі були гарно різблені, покриті аксамітом. Перед коминком лежала тиґрова шкіра; кіт, що доси ходив крок у крок за Седриком, мов би відчув у нім свого приятеля, ляг на неї. Коло нього уложився Седрик, щоби близше познайомитися з ним. Тимчасом пані Ерель розмовляла півголосом із Гевішемом, була бліда і зворушена.
„Адже то ще не нині, правда?“ — говорила — „ще нинішну ніч зможе переспати в мене.“
„Так, так“ — відповів правник — „по вечері я сам піду звістити ґрафа про наш приїзд.“
Пані Ерель звернула очи на Седрика. Лежав собі на тигровій шкірі, побіч кота, полумінь комина кидала яркий блеск на милу стать хлопчика, його ясне волосє, румяне личко й очи повні виразу. Кіт муркотів зтиха, коли діточа рука гладила його. Мати всміхнулася жалісно.
„Ґраф ані догадується, яку кривду мені задіває“ — промовила. Відтак додала:
„Прошу ласкаво сказати його достойности, що я ніяких гроший не прийму.“
„Яких гроший?“ — спитав пан Гевішем зачудований — „хиба ви не розумієте під тим річної пенсії, призначеної на ваше удержаннє.“
„Саме як раз про се говорю. Мешканнє мушу приймити, щоби бути близько дитини і дякую за се дуже, але нічого більше не потрібую. Маю власні доходи, що вистануть мені на скромне життє, до якого я привикла. Коли би я приймила гроші з його руки, здавалося б мені, що продала йому своє дитя. Тимчасом коли віддаю його, то лише для його власного добра, бо люблю його над усе і тому, що покійний отець певно був би з того рад.“Пан Гевішем мовчав хвильку, в кінці сказав:
„Боюся, щоби се не обидило ґрафа.“
„А я думаю, що він сам се зрозуміє і ввійде в моє положеннє“ — сказала молода жінка лагідно. — „Я дійсно сих гроший не потрібую, а в тім чи можу приймити що від чоловіка, що ненавидить мене так дуже, що видирає мені мою дитину, мого сина?“
Пан Гевішем задумався:
„Повторю ґрафови ваші слова“ — сказав на конець.