Майська ніч, або Утоплениця (1935)/VI
| ◀ V. Утоплениця | Майська ніч, або Утоплениця VI. Пробудження |
|
— Невже це я спав? — сказав про себе Левко, встаючи з невеличкого пагорбка. — Так правдиво, ніби це й не сон. Дивно, дивно, — казав він далі, озираючись. Місяць, що спинився над його головою, показував північ, всюди — тиша; від ставу віяло холодом; над ним сумно стояв старий будинок з зачиненими віконницями; мох та дикий бур'ян свідчили, що давно його покинули люди. Тут він розтулив свою руку, що була міцно стиснута, і мало не крикнув з подиву, побачивши в ній записку. „Ех, якби я вмів грамоти!“ — подумав він, вертячи перед собою на всі боки папірець. В цей момент почувся шум позад нього.
— Хапай його зразу! Чого злякались? Нас десяток! Голову даю в заклад, що це людина, а не чорт! — Так кричав голова до своїх супутників, і Левко побачив себе в багатьох руках, що деякі з них тремтіли від страху.
— Ану, скидай, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі людей морочити! — сказав голова, схопивши Левка за комір, і зразу оторопів, вилупивши на нього своє око. — Левко! Син! — скрикнув він, подаючись назад від здивування і опускаючи руки. — Це ти, собачий сину? Бач, чортове насіння. Я думаю, яка це шельма, який вивернутий біс викидає штуки. Аж виходить, все ти, неварений кисіль, батькові твоєму в горло, це ти зволиш заводити на вулиці розбишацтво, вигадуєш пісні? Еге-ге-ге, Левко! А що це? Чи не засвербіла в тебе спина? В'яжіть його!
— Стривай, батьку! Велено тобі віддати от оцю записочку, — промовив Левко.
— Не до записок тепер, голубчику! В'яжіть його!
— Заждіть, пане голово! — сказав писар, розгорнувши папірець, — комісарова рука.
— Комісарова?
— Комісарова? — повторили мимохіть десятські.„Комісарова? Дивно! Ще незрозуміліше!“ — подумав про себе Левко.
— Читай! читай! — промовив голова, — що там пише комісар.
— Послухаємо, що пише комісар, — сказав винокур, тримаючи в зубах люльку і викрешуючи вогонь.
Писар відкашлявся і почав читати:
„Наказ голові Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість зібрати давні податки і давати лад на селі, сам ошалів і чиниш дурниці…“
— От, їй-же-богу, нічого не чую! — перебив голова.
Писар почав знову.
„Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти старий дурню…“
— Стій! Стій! Не треба! — закричав голова, — я хоч і не чув, проте знаю, що головного діла тут ще немає. Читай далі!
„А через це наказую тобі зараз таки одружити твого сина Левка Макогоненка з козачкою вашого села, Ганною Петриченковою, а також полагодити мости по великому шляху і не давати без мого відома обивательських коней судовим паничам[1], хай би вони їхали хоч із самої казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я, що оний мій наказ не доведений буде до виконання, ти один передо мною будеш відповідати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дришпанівський“.
— Ось що! — сказав голова, роззявивши рота. — Чуєте ви, га, чуєте: за все відповідає голова — а тому слухайтесь! Слухайтесь і не перечте! А ні, то я вам… А тебе, — казав він далі, повернувшись до Левка, — зважаючи на комісарів наказ, хоч і дивно мені, як це дійшло до нього, — я оженю. Тільки попереду ти все ж у мене скуштуєш нагая. Знаєш, того, що висить на покуті? Я поновлю його завтра… Ти де взяв цю записку?
Левко був сам дуже здивований, що так несподівано повернулося його діло, проте мав розсудливість і приготував в умі своїм іншу відповідь, затаївши правду, де він взяв записку.
— Я ходив, — сказав він, — учора ввечері ще до міста і побачив комісара, він саме вилазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас, повертаючись назад, пообідати.
— Він казав це?
— Казав.
— Чи чуєте? — поважно піднявши голову, казав голова до своїх супутників. — Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! — тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. — Комісар! Чи чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж не абияка честь? Чи ж не правда?
— Ще, скільки я можу пригадати, — підхопив писар, — ні один голова не частував комісара обідом.
— Не кожний голова голові рівня! — промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився і якийсь важкий і хрипкий сміх, що більше скидався на відгуки далекого грому, зазвучав з уст. — Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б, ради поважного гостя, дати наказ, щоб з кожної хати принесли хоч по курчаті, ну, полотна, ще чого небудь… Га?
— Треба б, треба, пане голово!
— А коли ж весілля, батьку? — спитав Левко.
— Весілля? Ох, дав би я тобі весілля… Ну, та заради поважного гостя… Завтра вас піп і повінчає, та хай вам чорт! Нехай бачить комісар, що то справність… Ну, а тепер, хлопці, додому! Спати! Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли…
З цими словами голова пустив звичайний свій важний і значний погляд спід лоба.
— Ну, зараз почне голова розповідати про те, як віз царицю, — сказав Левко і швидкою ходою радісно подався до знайомої хати, оточеної низькими вишнями.
„Пером земля тобі, добра й прекрасна панночко! — думав про себе Левко. — Нехай тобі на тому світі довіку буде радісно між ангелами святими. Нікому не скажу про диво, що трапилось цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна поймеш мені віри і разом зо мною згадаєш добрим словом нещасну утопленицю“.
Тут він наблизився до хати: вікно було відчинене; місячне проміння падало на Ганну, що спала перед ним; голова її лежала на руці; личко тихо горіло; губи шепотіли, невиразно вимовляючи його ім'я.
— Спи, моя красуне! Нехай присниться тобі все, що є найкращого в світі; та все ж не буде воно краще за наше пробудження.
Перехрестивши її, він зачинив віконце і тихенько пішов геть. І через кілька хвилин усе вже заснуло на селі; один тільки місяць так само блискучо і дивно плив у неосяжних пустелях розкішного українського неба. Так само урочисто дихало все вгорі, і ніч, дивна ніч, велично догорала. Так само невидано прекрасна була земля в чарівному срібному світлі; та вже нікому було милуватися ними: все поринуло в сон. Іноді тільки тишу переривало гавкання собак. Та довго ще п'яний Каленик вештався по сонних вулицях, шукаючи своєї хати.
——————
- ↑ Судовим канцеляристам.