Літопис революції/1929/4/Уривки з спогадів про українську революцію

◀ Із історії більшовицької організації Горлівсько-Щербинівського району на Донбасі (1901 — 1918 р. р.)

Літопис революції №4 (37) Уривки з спогадів про українську революцію (Володимир Затонський)

На Украину! ▶

Харків

В. ЗАТОНСЬКИЙ

УРИВКИ З СПОГАДІВ ПРО УКРАЇНСЬКУ РЕВОЛЮЦІЮ

ТРИ СИЛИ

Характерним для України 1917 р. було слабке безпосереднє сполучення революційних процесів міста й села. Підчас Жовтня справа на якийсь час мало що не дійшла до розриву. Робітниче місто жило інтенсивним політичним життям, однаковим із життям Петрограду та Москви. Українське село, безперечно революційне у своїй основній масі, ще було здебільшого під керівництвом дрібнобуржуазних українських націоналістів, що завдяки національному моменту мали тут куди міцніше коріння, ніж якісь есери в Росії.

Ще в березні місяці українські партії почали організовувати в Києві Центральну Раду, що повинна була об'єднати „усі сили українського народу“, цебто стати центром буржуазної революції. Формально Рада склалася з представників трьох з'їздів, що відбулися в різні часи протягом 1917 року: військового, робітничого та селянського.

Військовий з'їзд був з'їздом делегатів від українських частин, що зформувалися на фронті. На цьому слід зупинитися.

Якщо більшовики використали нехіть салдатів воювати далі на розв'язання революції, то українські „соціялісти“ так само вдало подбали використати той самий настрій на розбухання націоналізму. В салдатську масу кинуто гасло, що українцям треба виділитися із загальних військових частин і, об'єднавшися під командою обраних командирів, іти на Україну боронити землю та волю.

Охочих іти додому, звичайно, було чимало, і ідея націоналізму в такім освітленні легко знаходила своїх прибічників.

Військовий з'їзд, що відбувся у травні 1917 року, утворив найміцніший ґрунт українського націоналізму і був основою, на якій повстала Центральна Рада.

Другий з'їзд робітничий уже іншим духом дихав. Від самого початку була лише бутафорія. На з'їзді були представлені українські гуртки з тих чи інших заводських підприємств, а мали вони себе за представників усіх робітників того заводу. Отже, як на заводі була тисяча робітників і поміж ними п'ятеро „свідомих“ українців, то цих п'ятеро обирано й репрезентовано за всю тисячу.

Якщо на українському війсковому з'їзді особливо висунувся сумної пам'яті Петлюра, що був на фронті за бухгальтера земсоюзу, то робітничий з'їзд висунув на своїх представників до Центральної Ради саму лише українську есдеківську інтеліґенцію.

Третій з'їзд селянський репрезентували делегати, обрані від селянських спілок. Це була масова есерівська організація. До речі кажучи, партія українських есерів підчас свого розцвіту нараховувала до 400 тисяч членів. За представників селянських спілок на заїзді були здебільшого сільські інтеліґенти, а надто поповичі та трохи сільських куркулів.

Опріч того в Центральну Раду входили безпосередньо представники від усіх українських партій, а саме: українських есдеків, есерів та есефів (соціялістів-федералістів). Це навіть було головне її ядро. Пізніш увійшли до неї представники національних меншостей: сіоністи всіх обарвлень, поляки (від польських поміщиків), а після Жовтня опинились у ній російські меншовики з есерами. Одні лише кадети до кінця витримали принципово незгідливу лінію.

Так от ця Центральна Рада, що до Жовтня встигла в значній мірі зв'язатися із селянськими масами, бодай в особі їхніх верхів, домагалася бути владою на Україні.

А разом із цим у „совєтах“ поміж більшовиками та меншовиками точилася боротьба в зовсім іншій площині. Також боротьба за владу, за вплив. Ставилося питання про диктатуру пролетаріяту не в самому лише українському маштабі. Для „совєтів“, отже й для партій міського пролетаріяту, як більшовиків, так і меншовиків, Україна, як така, не існувала, бо не існувало її для міського робітника.

Тепер чудно згадати, як поруч ішли ці процеси збирання сили: українські націоналісти на селі й більшовики по робітничих кварталах, не зачіпаючи своїми діями один одного. Рада мало втручалася до справ міських „совєтов“, збираючи силу, щоб захопити владу. „Совєти“ короткозоро не добачали грізного ворога в українському буржуазному націоналізмі й не розуміли, що, розпочинаючи свою боротьбу з контр-революцією всіх відтінків, перемагаючи угодовство у власних своїх лавах, не можна було забувати про селянство, не можна було залишити його Центральній Раді. За робітничі організації Донбасу, Катеринославщини, Одеси годі й говорити, коли навіть у Києві поруч Центральної Ради жили робітничі організації, й не бачили, що діється.

Не можна сказати, щоб серед робітництва українські націоналісти не мали жодного впливу. Наприклад, у Катеринославі перші загони вільного козацтва, цієї фашистської ґвардії української контр-революції, формувалися саме з робітників. Але то були, здебільша, маловпливові серед пролетарських мас прошарки, зв'язані із селом. Основна пролетарська маса просто не розуміла, при чому тут національне питання, навіщо здалась якась Україна…

Політичні керівники її теж цього не розуміли, хоч і повторювали програмне гасло про самовизначення націй. А якраз у найвідповідальнішому пункті — в Києві — на чолі більшовицької організації стояли одверті люксембурґіянці, які принципіяльно нехтували національне питання.

Я чудово пам'ятаю свою першу зустріч із тов. Зінов'євим у листопаді 1917 року. Ми сиділи в київському царському палаці, у кабінеті голови Ради робітничих депутатів. Розмова торкнулася нашої тактики щодо Центральної Ради, яка тоді вже виросла на досить серйозного ворога. Тов. Бош, фактична керівниця української організації під той час, знайомлячи мене з тов. Зінов'євим, напівжартома, напівсерйозно сказала:

— Ось наш український „націоналіст“. Він, здається, справді вважає, що треба серйозно рахуватися з українським національним рухом та на противагу до Центральної Ради утворити свій український партійний та радянський центр.

Тов. Зінов'єв тоді своєї думки не висловив, але більшість присутніх були щиро переконані, що Центральну Раду треба розігнати (тут я цілком з ними погоджувався), але тоді й гадки не може бути за якусь там Україну, бо все це — вигадки націоналістів.

Я підкреслюю, що це відбувалось у Києві листопада, місяця 1917 року, у тому Києві, що був центром українського націоналізму. Це доводить, що в Жовтневу революцію ми увійшли ще гірше підготовлені від інших частин СРСР і обставини в нас були ще складніші, ніж де-інде.

В жовтні у Києві боролися три сили.

Перша — керенсько-корніловський табір, від меншовиків до монархістів. Це — руське національне угруповання одвертих контр-революціонерів. Формально на чолі стояли Йорданський, що тоді був за комісара південно-західнього фронту, та Кирієнко, також старий меншовик, колишній член Державної Думи. Фактично ж усім керувало офіцерство, а центр їхній був у штабі.

Друга сила — Центральна Рада, яка спиралася на національні полки, що стояли у Києві.

Третья — ми.

Міське обивательство в своїй масі більше йшло за керенцями. Ц. Рада великого авторитету в місті не мала. Робітництво майже все було з нами, і на нашому ж боці були технічні частини: авіяпарк, понтонери, артилерія.

Що бій має бути, це всі знали. До цього готувалися. Всім було ясно, що гасло буде подано з Петрограду. На 25 жовтня старого стилю напруження досягло найвищого ступеня. Рада стягла з фронту українські полки, штаб запровадив до міста оренбурзьких козаків із козачою артилерією та викликав із фронту чеську бригаду. Наші хлопці також не сиділи — здобували всіма правдами й неправдами зброю, клопоталися, та, щиро кажучи, ніхто не знав, як і що воно робиться.

Був у нас один військовий — прапорщик, латиш, тов. Пукке.

Це був у нас найкращий спеціяліст у військових справах. Він хоч трохи розумів військову справу, тому йому й доручили організацію наших військових сил. А з нього був справжній прапорщик, і знав він щось у військовій справі так само багато, як і тов. Криленко (хай вибачить на слові, але главковерх із нього був таки не дуже вдалий). Ми всі на військових справах зналися ще менше. Збиралися — обмірковували. Руки свербіли битися, та відчувалося, що сили у нас у Києві небагато. Проти двох ворогів разом — і штабу, і Центральної Ради — не встояли б.

Видно, те саме відчувалося й по інших таборах. Найупевненіше тримався штаб, що мав у місті досить юнкерських частин, не рахуючи одержаної допомоги. Опріч того, в руках штабу був фронтовий козачий з'їзд, що складався з кількасот засліплених зненавистю до більшовиків делегатів. З'їзд був представлений майже виключно офіцерством.

Центральна Рада почувала себе гірше. Вона однаково боялася і нас, і штабу і навіть штабу гірше, як нас. У нашу силу та взагалі в силу революції українці не вірили й гірше боялися перемоги „єдиної неподільної“.

НАДПРИРОДНИЙ СОЮЗ

Мене не було на тому засіданні більшовицького комітету, де обмірковувано нашу тактику в ці жовтневі дні щодо Центральної Ради. Пам'ятаю, вночі, повертаючися з якихось зборів, надумав зайти до комітету довідатися, чи немає яких новин. Дорогою зустрів комітетників із П'ятаковим на чолі.

— От, — кажуть, — до речі, ти по-українському говориш. Ходім!

Питаю:

— В чому справа?..

Кажуть:

— Йдімо до Центральної Ради. Від імени українських с.-д. приходили до комітету Касяненко Євген та Неронович і пропонували погодитися з Центральною Радою. На той час вони вже довідалися, — ми від них перших це й почули, — що в Петрограді розпочалося повстання. Київський штаб, на виклик Керенського, вислав одну з київських юнкерських шкіл до Петрограду, щоб придушити повстання. Рада перелякалася бо як революційний рух у Росії задушать, то й її буде кінець, і тому вона запропонувала нам єдиний фронт. Щоправда, Рада вимагала щоб і ми не виступали активно в Києві, але запропонувала також ужити заходів, щоб із Києва, з південного заходу та з румунського фронту не було кинуто частини на допомогу Керенському.

Як відомо, південний захід та румунський фронт були найнепевніші, справді, керенці могли б дістати звідти допомогу. Київський більшовицький комітет (підкреслюю: сам я тоді там не був і подробиць не знаю) погодився з пропозицією Центральної Ради.

Я обговорювати цього не став, бо постанову однаково вже ухвалено, і ми пішли вночі до Ради. Прийшли о першій годині. Пятаков та [[w:Крейсберг Ісак Миронович |Ісаак Крейсберг]] — як представники Ради робітничих депутатів, я — від Київського комітету більшовиків.

У Центральній Раді зустріли нас дуже радо; їм давно вже хотілося залучити більшовиків до себе, і вони добре знали, що без нас їм важко „бути визнаним українським центром“. Старий Грушевський голова Ради, сяяв від задоволення і швидше ніж звичайно, трусив своєю великою бородою, тиснучи нам руки.

Щиро кажучи, почуття було препогане. Ми, кияни, краще, ніж хто інший, знали ціну цим радовцям, та що робити? Ми склали формальну угоду, що жодну військову частину не буде пропущено з півдня, щоб придушити більшовицьке повстання на півночі. Що Петроград та Москва впораються з [[w:Керенський Олександр Федорович |Керенським]] на півночі, то ми були певні, боялися ж південно - західнього та. румунського фронтів.

Центральна Рада спочатку ніби хотіла чесно виконати угоду, був виділений спеціяльний комітет так і називався — військово - революційний), що мав зв’язатися з усіми потрібними інстанціями, в першу чергу з залізничниками, щоб зупинити рух війська на північ. Наскільки пам’ятаю, київських юнкерів, що вже виїхали з Києва справді пощастило зупинити й за межі України не пустити.

У самому Києві вражіння від нашого союзу з Центральною Радою було величезне. Радовці афішували наш зв’язок, білі скреготали зубами від злости — виступити виступити проти нас і проти ради вони не наважувалися.

Київського обивателя це вразило несподіванкою як грім, але й робітника також. Не легко було вмовити робітничу масу тимчасово не виступати. Пролетарям хотілося боротьби, а Ради вони не любили.

На щастя чи на нещастя, наш альянс із Радою тривав недовгий час. Білі всіх сил доклали до того, щоб розірвати цей надприродний блок. Щоб ліпше натиснути, використано козаків, зокрема кубанських. Представник цих козаків, що відрекомендував себе од міністра шляхів кубанської республіки, з’явився на другий день на засідання Центральної Ради й поставив питання руба:

— З нами Рада чи з більшовиками?

В останньому разі вони загрожували Раді тим, що козаки покинуть її підтримувати, а досі в Ради з козаками були добросусідські взаємини, на ґрунті спільних федералістичних настроїв.

Стан Ради був важкий. Якщо ми своєю угодою давали їй перепочинок, давали змогу покищо не наступати й не вимагали яскраво визначити свої симпатії, задовольняючися тим, що послані на північ потяги з військом затримано, то козаки вимагали ясности та визначености, а це найважче буржуазним політиканам.

На перших початках Рада хотіла вибрехатися й почала доводити козакам, що хоч вона й склала з нами угоду, та проте вона не проти законного ладу. Та відбрехатися їй не пощастило, а надто, що в Раді, опріч українських націоналістів, сиділи ще націоналісти єврейські, а ці ж ще більш вороже ставилися до нас, ніж сами радовці. Так от ціла низка делегатів, від сіоністів до бунду (Ліров, [[w:Рафес Мойсей Григорович |Рафес]] с та інші), викрили перед козаками суть нашої угоди.

Ми також своє правили і, дивлячись на вагання Центральної Ради, поставили питання руба: чи буде угоду виконано чи ні?

Радовці попрохали дати їм чверть години на нараду. Ця нарада тривала дві години. Нарешті увійшли до залі й українські есері. Відразу було видко по обличчях, що вони наважилися зробити підлоту.

Тепер такі речі робиться легко, та це ще був 1917 рік, коли рештки сумління в цих дрібнобуржуазних політиканів ще були, і вони страшенно ніяковіли. Пригадую, як Грушевський довго чекав, поки хтось попрохає слово, і нарешті (сам він був есер) заявив:

— Слово належить тов. Поршеві від фракції есдеків.

Той мусив виступити. Протягом кількох хвилин він просто мінявся в лиці — то поблідне, то почервоніє, конвульсійно гриз свій бурштиновий гарний мундштук і нарешті зачитав резолюцію, де говорилося, що Центральна Рада засуджує виступ більшовиків проти законної влади.

Цю резолюцію, звичайно, ухвалено.

Ми негайно заявили, що тут нам більше нічого робити, ми залишаємо Центральну Раду і вважаємо себе вільними у своїх вчинках. Виходячи, вже в дверях, тов. П’ятаков кинув востаннє:

— Ви не додержали обіцянки — ми йдемо. Але пам’ятайте, що коли білогвардійці вас громитимуть, то єдиними оборонцями національної волі України будемо ми, більшовики.

Лідери у есдеків та в есерів несміливо й ніяково почали плескати цій заяві більшовиків. Під їхні ріденьки оплески ми вийшли із залі.

Було пізно. Під дверима Центральної Ради грілися коло багаття салдати— команда двох українських автопанцерників. Побачивши нас, хтось із них спитався, чи скінчилося вже засідання та чи скоро порозходяться. Ми відповідали, що це тільки ми, більшовики, пішли, а Рада лишилася погоджуватися з козаками та керенцями. Пам’ятаю, з купи салдатів було подано репліку:

— То може й нам піти з вами?

Салдати ненавиділи юнкерів та керенське офіцерство, сімпатії їхні були більше на нашому боці.

На цей час надійшов хтось із начальства, і салдати замовкли.

Ми поспішали до палацу, де була наша штаб - кватиря. Треба було оповістити район про розрив, неминучу сутичку'. Йшли мовчки. Тільки одно промовив П’ятаков за всю дорогу:

— Мабуть, як би переночував ніч із повізєю, то не відчув би такого. З Радою більше, як на одну ніч, звязуватися не можна.

Протягом ночі попередили своїх хлопців. На ранок Київ був як збентежений вулик. Наш військово - революційний комітет і тов. Пукке працювали вдень і вночі, та ще ніхто не знав, як воно в таких випадках діється, а через те саме було цілковите безладдя.

БІЛІ НАСТУПАЮТЬ

Штаб білих орудував рішучіш і того самого дня перейшов до наступу. Ми одержали відомість про просування білих частин годині о третій дня. Мене між іншим, послано у розвідку (в лице мене мало хто знав тоді, а я ще до того мав „найпорядншшй“ вигляд). Перша вилазка встановила, що білі перебувають на віддаленні двох кварталів і ховаються по подвір'ях. Було ясно, що на вечір готують атаку на палац. Ми сподівалися допомоги від одного запасного загону, і я вийшов подивитися, що робиться на вулицях.

На розі колишньої Левашівської вулиці, під самим палацом, зустрів якогось офіцера, що йшов проти мене. Він кинув мені, не зупиняючися:

— Чого ви тут вештаєтеся? Забирайтеся, зараз буде стрілянина.

Він, видно, мав мене за звичайного мирного обивателя. Я зробив вигляд, що не зрозумів. Пройшов кілька кроків далі.

На розі Інститутської зупиняє мене козачий вахмістр, що бачив мене кілька годин тому, коли я на другім куті міста підходив до колони козацької артилерії, яка проходила вулицю, і питав, відкіля вони тут узялися. Спритний вахмістр пізнав мене й задумав заарештувати.

Та що йому самому, видно, не було часу зі мною морочитися, то він наказав якомусь козакові відвести мене до штабу. Той провів мене один квартал і передав дальшій стійці. Так, змінивши три варти, потрапив я до штабу. Чого мене заарештовано, той козак, що привів мене, вже не знав.

Під штабом стояли вишикувані юнкери, і якийсь полковник казав їм промову. Він зачитав радіо, одержане від Керенського, що повстання в Петрограді ліквідовано, привітав юнкерів із перемогою й оголосив їм, що зараз вони підуть громити кубло київських бунтівників.

Мене повели догори. Назустріч сходами спускався якийсь військовий, видко, високої ранги — виявилося, що то був сам начальник штабу. Я до нього. Вдав собою плохенького ображеного обивателя, що його ні за що, ні про що затримано на вулиці. Полковникові ніколи, він поспішає, квапиться й умовляє мене йти нагору, до чергового адьютанта, що розгляне справу й мене відпустять. Та я не вгаваю. Цілком ясно, що адьютант насамперед запитає прізвище, а в газетах того дня надруковано, як ми виходили з Ради. Цілком ясно, що тут мене й „зацапають“.

Я рішуче заступаю полковникові дорогу, беру його за ґудзика й заявляю, що нікуди не піду. Витягаю свої документи й, ретельно прикриваючи пальцем прізвище, тикаю йому під самий ніс, що я викладач політехнікуму, я не припушу, щоб мене мене без жодної провини затримувано на вулиці через те, що хтось там бунтує.

Полковник хоче звільнитися й наказує мене випустити, та тут уже я не згоджуюся. Я боюся, щоб знову не стрінутися з тим, що мене затримав, і заявляю, що без конвою я не піду. Вимагаю, щоб мене охороною випроводили до Хрещатика. Полковник згоджується, і мене з двома юнкерами випроваджують.

І справді, знову на вулиці зустрів мене той самий клятий вахмістр. Але, побачивши, що мене ведуть двоє юнкерів, він, очевидячки, подумав, що мене заарештовано, і не втрутився до справи.

Юнкери відпровадили мене до Хрещатика. Я їм подякував, а сам зайшов до першого, який трапився, під’їзду і із швайцарської встиг позвониги П’ятакову до палацу, що зараз на них нападуть. Швайцар здивовано слухав мою розмову, та проте нічого не зробив.

За кілька кварталів я знову підійшов до телефону, але міська станція відповіла, що з палацом зв’язок перервано. Пострілів не було чути, і я собі зміркував, що палац захоплено зненацька. Як виявилося згодом, так воно й було. Наших товаришів мало не пошматувала озвіріла козачня.

Якби не меншовики, то там би вони й загинули. Меншовики, як і завжди, вагалися. Це врятувало життя товаришам.

Було захоплено цілісінький комітет. На волі, опріч мене, лишився сам тільки Іванов Андрій (не пам'ятаю, як він вискочив). Я з ним зустрівся вже потім, в арсеналі.

Ніч. Куди йти — невідомо. Помешкання районів так само може вже захоплено, як і палац.

Я пішов обережно розшукувати будь-якого і знайшов купку молоді в клубі міського района, в універсітеті.

Почали нав’язувати зв’язки. Треба було знайти помешкання й призначити явку. На перший раз ухвалили зібратися в одного меншовика, Гортинського. Ми знали, що він хлопець чесний і не зрадить. Він справді не видав. Незабаром він і зовсім пристав до нас.

Тієї ж ночі я подався на Печерське, щоб зв'язатися з нашим бойовим третім авіяпарком. Ішов манівцями, а дощ лив наче із відра. Мало не впав до яру на „Собачій тропі“ — є така вулиця в Києві.

Авіяпарк був на ногах. Там щойно довідалися, що захоплено палаца та заарештовано комітет. Хлопці горіли від бажання негайно стати до бою. Насилу ми їх утримали від негайного виступу. Адже треба було зв’язатися з іншими частинами та районами, а надто з нашою артилерією, що стояла за Дніпром.

Було поставлено варту, нав'язано зв'язок з арсеналом та умовлено другого ж дня виступити. Оповістили всі райони, що гасло суде — потрібний гудок в арсеналі та зліт аеропланів над містом. Аероплани були в наших руках.

Ще добре, що вмовилися про аероплани: забули що другого дня неділя й гудків в арсеналі не буде.

Треба сказати по щирості: авіяпарк зумів установити досконалий зв'язок, і на другий день о п’ятій годині вечора, коли юнкери спробували захопити арсенал, наші самі подали гасло до виступу. Гудків, щоправда, не було, але аероплан вилетів.

Почалася стрілянина з рушниць, і тріскотіння пішло по цілому.місту. Головна боротьба точилася на Печерському, де були розташовані наші — арсенал, авіяпарк —понтонери і білі — юнкерські школи.

Центральна Рада пробувала додержувати нейтралітету. Вона смертельно злякалася перемоги табу й доклала всіх зусиль, щоб не припустити до загибелі заарештованих комітетчиків. Своєму військові вона категорично заборонила ставати до бою.

Але легше було дати наказа, ніж його виконати. Ми негайно взяли полки українські в роботу. Тільки погано було, Що в нас майже ніхто не володів мовою. Організація мало не вся була російська. З українцями їхньою мовою, опріч мене, могли говорити ще двоє - троє. На мою долю припали два українські полки — Відбулися величезні мітинги. На одному озвірілі офіцери мало не вбили мене, але салдати не дали, і з їхньої волі мені мусили дати слово. Відчувалося, шо салдатська маса на нашому боці.

В другому полку пощастило так розбурхати кількох хлопців, що вони самі виступили проти керенців, за активну допомогу робітничим радам. Проте вивести полк не пощастило, але зате на Печерському одна українська частина, що була в районі бою, сама відкрила вогонь по керенцях із розгорнутими жовто-блакитними прапорами перейшла до нас.

Центральну Раду ця подія збентежила подвійно. Поперше вони злякалися нашого впливу на їхню салдатську масу, а по- друге,— і це, може, найголовніше,— певні були остаточної перемоги білих і аж трусилися, що їм на карб поставлять такі виступи українських частин. Надто стурбувало Центральну Раду, що в Києві з’явилася чеська бригада. Це була міцна військова одиниця, яка сама могла роздушити повстанців.

Що чехи прибувають до Києва, я довідався від Порша (того самого, що читав резолюцію у Центральній Раді). Він, хто зна як, розшукував мене на нашій явці й прохав прибути до Ради, сповіщаючи, що має передати важливі дані. Порадитися не було з ким, і я наважився піти. З тону записки видно була, що Порш справді збентежений і пропонує щось серйозне. Я, признатися, думай, що справа буде про врятування заарештованих комітетчиків, а виявилося — чеська бригада.

У Порша сидів уже тов. Муна (був потім членом ЦК чеської комуністичної партії). Тоді Муеа ще не був комуністом, він вважав себе за інтернаціоналіста і стояв за невтручання чехів до нашої громадянської війни.

Мене інформовано, що прибула чешська бригада й що взавтра вона піде в наступ. Порш сповістив, що він разом із Муною обговорює справу, як цю бригаду вивести з бою.

Було ухвалено, що ми звернемося до чехів з відозвою. Порш тут таки написав проекта прокламації, я її трохи виправив, Муна переклав на чешську мову — і прокламацію негайно здано до друку. Пильнувати чистоти комуністичних принципів було ніколи.

Змісту прокламації зводився не до того, щоб чехи під- тримали наш виступ, а до нейтралітету. Прокламацію випущено від імени групи чеських соціялістів, і в ній пропонувалося чехам не втручатися до громадянської війни на Україні та вимагати, щоб їх повернули на німецький фронт.

Як виявилося по тому, спочатку прокламація успіху не мала, і чехи все ж все ж таки пішли в наступ. Вони були такі певні своєї сили, що просто рушили зімкнутими колонами на арсенал. Ну, їм і дали доброго прочухана з кулеметів. Лишивши на місці кількадесят забитих, чехи мусили відступити. Тут вони пригадали нашу пораду й заявили, що й справді їм нема чого втручатися до наших справ. В обід стало відомо, що чехи забираються.

Порш мене чесно тримав у курсі всіх цих подій, і я в такий спосіб знав становище з обох боків. А часами обстановка у ворогів була мені відома краще, як у своїх, бо у нас зв’язок був далеко гірший.

Ще до того часу, як чехи вибралися, нашим пощастило не тільки відбитися від юнкерів, але й самим перейти в наступ. Надто допомогла артилерія, що стояла на той бік Дніпра. Вона, на диво, влучала дуже добре. З третього пострілу важким набоєм вона відбила ріг в юнкерській школі, і юнкерам довелось піддатися.

До наших рук потрапило кілька офіцерів і навіть якийсь генерал, а загалом чоловіка із сорок, не числячи юнкерів. І над вечір того самого дня, коли чехи наважилися піти, ми через радовців та меншовиків із міської ради запропонували штабові поміняти полонених на захоплених комітетчиків.

Переговори продовжено одночасно в декількох лініях, та випадково ми орудували так, ніби мали цілковитий зв’язок: тов. Іванов натискав на меншовиків, я — на радовців, а арсенальці встигли пристосувати якусь стару гарматину, що валялася на подвір’ї, і почали обстрілювати місто.

Штабові ця гарматка великої шкоди заподіяти не могла, але обивателя налякала дуже, і обиватель, в особі меншовицької думи, почав у штабі скавулити. Декілька пострілів із важких гармат по місті також дали свої наслідки. Один набій розівався само на подвір’ї Центральної Ради.

Це було якраз у той час, коли Порш сповіщав мене про вихід чехів. Грушевський вискочив із свого кабінету і, побачивши мене, скрикнув:

— Та невже обстрілюватимете місто?

— Еге ж... Як не випустять наших членів комітету, будемо бомбардувати...

— Так ви обов’язково давайте наказ припинити стрілянину. Ми доб’ємося, що їх визволять...

І радовський міністр внутрішніх справ Ткаченко побіг брати штаб у роботу. В наслідок цього всього, а головне — виходу чехів штаб розгубився, і комітетчиків випустили, відпровадивши їх до арсеналу.

На той час ми вже по цілій лінії почали перемагати. Хлопці взялися й усюди перейшли в атаку. Юнкери похитнулися, до вечора все було скінчено. Взагалі бій точився три доби. Ми, безумовно, перемогли, але, правду кажучи, використати перемогу не вміли.

Досить сказати, що, не знаючи, що робити з рештками юнкерів, ми їм дозволими виїхати з Києва, і вони рушили на Дін до Каледіна. Здається, їх перехопили в Донбасі, але факт той, що з Києва ми юнкерів випустили.

Штаб ми перемогли, та Центральна Рада не сиділа, згорнувши руки, і в той час, коли ми билися, вона встигла підтягнути до Києва декілька нових полків. Рада гірше боялася білих, та привезені полки могли придатися й проти червоних.

ПЕРЕД ОДВЕРТИМ БОЄМ

Знову ми опинилися під дурною хатою. Кинути свої сили проти Ради було не так легко, а надто, що частина українського війська билася з нами проти білих.

Оголосити радянську владу, не звертаючи уваги на Центральну Раду, ми також не могли. Точніше кажучи, фактично влада була в руках міських рад, та ці ради були не цілком у наших руках. В Києві було ще дві ради: одна — робітничих, друга — салдатських депутатів.

Перша здебільшого була вже наша, більшовицька, а в другій у нас була значна меншість. Там переважали прихильники Ц. Ради, і їхніми представниками були відомі тепер емігрантські діячі (Н. Григор’їв та інші). Ухвалено було провести агітацію та негайні перевибори Рад, робітничої та салдатської. і за негайне їх об’єднання.

На час перевиборів радовці, рахуючися з настроєм мас, перефарбувалися. Вони яко мога підкреслювали, що Центральна Рада — це ті самі „совєти“, що вони також більшовики, тільки українські. І салдатська маса, що погано розумілася на справі тал ще їм вірила, віддала їм свої голоси. В наслідок у Виконавчому Комітеті Об’єднаної Ради робітничих та салдатських депутатів ми мали з 30 місць усього 14, решта дісталася меншовикам та російським і українським есерам. Найбільше пройшли останні — мало не 10 місць. Отже, формально нас знову була меншість, дарма що ми були в цій Об’єднаній Раді найдужчою партією.

Тимчасом Центральна Рада все стягала та стягала свої сили й почала сама переходити в наступ. Ми спиралися на російські частини, що стояли в Києві. Рада видала наказа про демобілізацію й дозволила всім салдатам-росіянам повернутися до себе на батьківщину. Ясно, що ці частини почали роз’їздитися. Та цього не досить. Радовці, напавши зненацька, роззброїли один із наших найпевніших полків і розпустили салдатів додому.

Було ясно, що сутичка неминуча, та в нас сили не було. Підбурити маси проти Центральної Ради було далеко трудніше, ніж проти білих, і тут треба сказати, що в багатьох з - поміж нас не було цілковитої певности, що з Радою неминуче треба буде кінчити збройною рукою. Хоч як це тепер чудно видається, та яскравої свідомости цього тоді не було.

Я ніколи не забуду одного епізоду. На початку листопада за старим стилем, коли Центральна Рада почала виявляти себе з найгіршого боку, Київський комітет довідався, що один із членів (Ївга Богданівна Бош) без відому інших членів комітету дав вказівки, другому гвардійському корпусові, що стояв тоді на Поділлі, підтягнутися до Києва. Той корпус був під великим більшовицьким впливом, і надто велику роботу проробила там тов. Бош — у нас її жартома звано, „корпусним генералом“.

Тов. Бош добре розрахувала, що, як доведеться відверто битися з Радою, той корпус може придатися.

Звичайно, радовці помітили пересування корпусу й зчинили лемент. І ось тут Київський комітет довідався про цей факт.і, пригадую, вчинки тов. Бош співчуття не викликали. Навпаки, почали дорікати, що вона провокує сутичку.

Признатися, то й я в ту хвилину не був цілком переконаний, що нам без корпусу на обійтися.

Саме тоді приїздив тов. Зінов'єв, йому за ці суперечки в комітеті говорено. Так як він поставився — не пам’ятаюю.

Взагалі, треба сказати,— і це стосується до всіх спогадів,— дуже важко бути об'єктивним, навіть коли не маєш охоти приоздоблювати, бо за яких два-три роки вже важко уявити собі, як немає писаних документів, що сам думав у тому чи іншому випадку. Як швидко змінюється життя й переінакшується ставлення до фактів, що воно їх висуває!

Словом, факт той, що ми гаяли час, а Рада нагромаджувала сили. Правда, ми провадили велику роботу в справі розкладу лав прибічників Центральної Ради.

В галузі економічної політики Рада, як це й личить дрібнобуржуазній демократії, безпорадно товклася на одному місці, і не виключена була можливість висадити її з середини, завоювавши симпатії на селянських з’їздах та по українських полках. Полки агітації піддавалися. Це була робота не легка. Знаю це з власного досвіду, бо мені найбільше довелося її тягти: як я вже згадував, у всій організації було, здається, чоловіка зо три, що вміли висловлюватися по-українському, а з членів комітету — тільки я сам один.

Ходили ми на роботу, звичайно, вдвох з П’ятаковим Леонідом (старшим братом відомого Юрка П’ятакова). З Леоніда був чудовий салдатський агітатор і непоганий організатор. Він усю імперіялістичну війну пробув на фронті, мав чотири салдатських георгії і знав добре салдатів, та українською мовою міг сказати тільки декілька фраз, що я їх складав наперед.

Тактика наших виступів була завжди однакова. Треба було Несподівано з’явитися в полку, де ми не мали зв'язку, над вечір, коли звичайно в частині відбувалися розмови й мітинги. Треба сказати, що занять жодних у той час не було й мітингували мало не цілий день, але вечір особливо сприяв цьому, Та Ще й до того увечері легше було пройти до казарми. Протискаємося в юрбу, де стоять тісніш та де офіцерів менше, і починаємо мітинґувати.

Звичайно, тільки встигнеш кілька слів сказати, вже заядлі шовіністи, що їх навмисно для цього підготовляли радовці, починають кричати, що треба нас за вікно викинути або розстріляти. Зчиняється страшенний галас. До нас підступають, щоб зтягти з якогось підвищення, куди ми вже встигаємо вилізти.

Тут увесь секрет був у тому, щоб перекричати галас і на цілу горлянку, що є сили вигукнути декілька українських фраз. Коли маса почує українську мову, вона помітно втихомирювалася й зацікавлювалася.

Взагалі радять в таких випадках чимсь здивувати масу. Важливо виграти достотно-дві-три секунди. Починаєш умовляти, що кинути нас з вікна, ба навіть пристрілити завжди ще встигнеться, навіщо хапатися? Сказати з приводу цього якийсь жарт, трохи посмішити і, найголовніше, дати відчути, що ти вільно володієш мовою, знаєш селянські вирази. А тоді вже заявляєш, що ти — більшовик.

Знову знімається гармидер, та вже менший. Йдуть суперечки.

— Який же він більшовик, як по - нашому говорить?..

І не було випадку, щоб не вдалося добитися дозволу говорити. Салдати самі вгамовують галасливих: їм цікаво, що може їм розповісти більшовик, коли він говорить по - українському.

Треба сказати, що салдатам у національних (українських) частинах морочили голову різними неймовірними байками, що наче більшовики — самі тільки кацапи (росіяни) і мета їхня — присилувати українців воювати, щоб тимчасом самим захопити їхню українську землю.

Радовці присягалися й божилися, запевняючи салдатів, що поміж більшовиками жодного українця немає. І на цьому вони зривалися. Салдат казав:

— Який же з нього більшовик, як він українець? Хай говорить, а ми послухаємо.

А нам тільки того й треба.

Більшовикові ж, що говорить мовою російською, слова б не дали.

Щодо вмілости з масою говорити, то це ми розуміємо.

Звичайно дуже легко викрити національну облуду, розповісти про справжні вимоги й програму більшовиків. А програма наша тоді була дуже проста:

— Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!..

Центральна Рада якраз із землею тягнула. Тут позиції були безумовно виграшні.

Після моєї промови виступав П’ятаков, при чому починав українською мовою, говорив вивчені заздалегідь фрази, що він також українець, та довгий час був у москалях, забув говорити по - свойому й легше йому говорити мовою російською. Якщо така воля зборів, то він говоритиме так, як йому зручніше.

Коли лід зламано, збори охоче погоджуються, бо по - російському всі добре розуміють. Тоді Леонід говорить далі вже мовою російською. А що оповідач із нього чудовий і салдатів знає, як облуплених, то кінчається на тому, що ми у перший же вечір зав’язуємо з полком зв’язки й виходимо звідти з тріюмфом. Кількадесять чоловіка випроваджують нас, щоб дорогою з нами чого не сталося.

Другий раз до цього полку приходиш, уже заздалегідь умовившись із своїми хлопцями, і йдеш уже цілком певно.

Так ми провадили роботу цілих два місяці. На селян наша агітація також починала впливати. Маса нетерпляче чекала, коли вже можна буде взяти землю.

Становище Ради було дурне: вона мусила орудувати по - більшовицькому, або інакше маса перейде до нас. Рада знайшла третій вихід: вона наважилася звести рахунки з нами.

І ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД РАД ТА УТВОРЕННЯ ПАРТІЙНОГО ЦЕНТРУ

Обидві сторони уникали одвертої сутички. Певности в перемозі ніхто не мав. Точилася напружена боротьба за оволодіння масою. Робітництво було безумовно з нами, боротьба йшла за селянство, що лишалося на селі, і знову ж таки за те саме селянство, вдягнене в салдатські шинелі.

Ще підчас перебрання Київської Ради робітничих та салдатських депутатів, безпосередньо після жовтневих днів, радовці вперто стояли на тому, що Центральна Рада — це по суті своїй орган „совєтський“. Цей факт, а з другого боку — те, що Центральна Рада все ж таки опанувала становищем і поволі ставала всеукраїнським центром, давало думку київським більшовикам, наче є змога прийняти й виграти бій у формі кампанії за переобрання Центральної Ради й перетворення її на справжній радянський орган.

Важко сказати тепер, наскільки виразно уявляли собі члени організації, ба навіть члени комітету, як саме піде цей процес. Як згадую, багато дехто з нас мав невиразну надію, Що Раду можна буде опанувати так само, як більшовики опанували на жовтень 1917 року Ради робітничих депутатів, де на перших початках їх також була меншість.

Хоч як це суперечить марксистській аналізі клясової природи рад і „Ради“, але з пісні слова не викинеш. Оглядаючися назад, пригадую, що плутанина в головах була чимала.

Я вже наводив тут факт, що мене особисто напівжартома, напівсерйозно вважали ще в листопаді 1917 року мало не за націоналіста за те, що я пропонував і висував конечну потребу Утворити всеукраїнське партійне й державне об’єднання саме для того, щоб легше було боротися з українським націоналізмом, який у той час зміцнився.

Та в Києві обставини складалися так, що товариші, які й чути не хотіли за Україну хоч би й радянську, мусили в боротьбі з Центральною Радою це гасло висунути. В середині листопада більшовики запропонували всім революційним партіям, як російським, так і українським, взяти участь в організації Всеукраїнського з'їзду робітничих.рад.

Українці — українські есдеки та українські есери — спочатку були відмовилися категорично, та коли зауважили, що гасло всеукраїнського з'їзду Рад масам до вподоби, вони в останній момент узяли активну участь — не на те, щоб проводити в життя, а щоб зірвати з'їзд. Вони післали оповістки по окремих селянських спілках Київщини та Полтавщини, щоб надіслати яко мога більше делегатів.

З'їзд призначено на початок грудня. На час з'їзду Рад Київський партійний Комітет призначив скликати Всеукраїнську партійну конференцію. Неминучість боротьби з Центральною Радою, потребу погодити дії у всеукраїнськім маштабі кияни на той час відчували вже так пекуче, що без особливих суперечок у партійному комітеті та без належної істотної підготовки послано запросини до найважливіших українських організацій.

Опріч районів, що тяжіли до Києва: Київщина, Поділля, Волинь та частина Полтавщини, відгукнувся тільки сам Катеринослав, що прислав одного делегата. Не пригадаю, чи була Одеса — її делегата не було чути.

Події в ті часи розгорталися надзвичайно швидко: що не день, то й щось нове. На час приїзду делегатів на партконференцію становище в Києві так загострилося, що ми вже могли сподіватися нападу Центральної Ради на палац.

В день відкриття конференції в Києві аж кишіли „вільні козаки" — організація, що трохи скидалася на фашистську, дуже шовіністична; її утворила Центральна Рада для боротьби з більшовиками. До речі, командував тим „вільним козацтвом“ не хто інший, як тільки гетьман Скоропадський.

Конференція, очевидячки, не представляла всієї України. Та що було діяти? Ми намагалися зробити початок.

Для тих, хто приїхав, потреба об'єднання була вже ясна. Суперечки сталися з приводу того, як назвати наше об'єднання. Всі відчували свій кревний зв'язок із РСДРП більшовиків. Назви комуністів тоді ще у нас не було. З великими труднощами вдалося провести пропозицію, що наша організація на Україні повинна об'єднатися в соціял - демократію України з головним комітетом на чолі..

Пропозицію назвати український партійний центр центральним комітетом відхилено переважною більшістю голосів.

Як курйоз, на конференції був присутній отець диякон Лісовицький, чоловік сажневого зросту й у рясі... Коли він уперше з’явився, ми всі охнули. Та голова Кременчуцької ради Лапчинський нас заспокоїв, що це хлопець наш, вступив до партії, працює з нами, та ще не має коштів пошити собі цивільне. вбрання.

На друге засідання конференції він прийшов уже вдягнений у цивільне. Цей диякон потім був за командира партизанських загонів, згодом командував полком. Під кінець він розпився й скінчив життя у чека.

3’їзд Рад відкрився ще до кінця конференції. В цей день у Києві було надто неспокійно. Залізницею, Дніпром та кіньми стягалися до Центральної Ради делегати з'їзду. Там їх приймали, накачували, частували і, давши від себе проводарів, посилали їх до мандатної комісії з'їзду.

Люди приїздили з найнемовірнішими мандатами. Був, приміром, такий:

„Командир такої-то сотні українського полку делегує на всеукраїнський з’їзд свого денщика“...

Так і стояло в мандаті. Бували командировки від сільських старостів, від просвіт і т. ін. Було ясно, що готується зрив.

Наша мандатна комісія, звичайно, почала відкидати неправильні мандати. Кінчилося на тому, що годині о дванадцятій дня мандатній комісії довелося залишити помешкання... через вікно. Добре хоч те, що не дуже високо було — півтора по- верха.

Бланки захопила розлютована юрба, що її під’южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили.

Відкриття призначено в залі колишнього купецького зібрання. У великій залі з колонами під мармур, залитій світлом, було повно - повнісінько селян та салдатів. Інтеліґентські лідери не сиділи, як звичайно, на перших місцях, а трималися оддалік поза колонами.

Нас, більшовиків та лівих есерів (російські ліві есери, дуже малосилі в Києві, йшли разом із нами), була маленька купка— не пам’ятаю докладно, скільки саме, але щонайбільше чоловіка 30 — 40.

Відкривати з’їзд було доручено мені, знову таки, як єдиному українцеві. Тільки підійшов я до столу президії й промовив: „Товариші...“, як не накинеться на мене купа українських-есерів!..

Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию, жвавий Аркадій Степаненко, керівник селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхуючи мене ліктем, почав щось кричати про те, що з’їзд незаконний.

Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гармідер, кинулася бити більшовиків.

Наші комітетники стояли маленькою купкою під колонами, За столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий стіл лізла осатаніла маса.

Виявилося, що стіл був на прочуд міцний. Нападники перешкоджали одне одному й не могли зразу діп’ясти мене до своїх рук. Доки дісталися, то радовські лідери самі отямилися й почали заспокоювати збори, налякавшись вибуху, що його самі ж викликали.

Пам’ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саму „бороду“ зустрів на фронті, і її власник, соромлячися, підійшов до мене й сказав, що мене знає. Я також пригадав собі, хто він. Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх підпоювали та що їм казали в Центральній Раді.

Трохи втихомиривши розлютовану масу співами „Заповіту“ та „Ще не вмерла Україна“, радовці проте подбали, щоб з’їзд зірвати. Навіть такий з’їзд їм був не до смаку: їм хотілося зберегти Центральну Раду. Вони боялися, що як дійде до пекучої, земельної справи, то зібрані селяни можуть їх підвести.

Ми також не мали великої охоти цей з’їзд вважати за правосилий і нарешті погодилися на тому, що обидві сторони матимуть цей з’їзд за приватну нараду.

Я все ж таки добився слова і повинен сказати, що, не зважаючи на все, що скоїлося, слухано мене уважно, мабуть, тому, що говорив я по-українському.

Нам усе ж таки пощастило кинути в селянські голови деякі шкідливі з погляду радовців думки про земельку тощо.

Увечері після з’їзду ми закінчили свою партійну конференцію, а вранці обрали головний комітет. Так цей комітет ні разу й не зібрався, виявив себе мертвонародженим.

На другий день ми довідалися про радіо, послане від Раднаркому РСФРР до Центральної Ради. В цьому радіо Центральній Раді закидалося, що вона пропустила озброєне військо з південно - західнього та румунського фронтів на Дін до Каледіна, і сповіщалося, що як такі вчинки не припиняться, то Раднарком муситиме оголосити Раді війну.

Цей славнозвісний ультиматум радовські націоналісти використали досконало.

Той нещасний з’їзд, що його розпущено напередодні, знову скликали, на цей раз із великою пишнотою, у міському театрі, куди ми вже не пішли.

Радовці чудово заграли комедію, удавши собою неповинно ображених, викликали справжній вибух українського шовінізму й одержали від багатотисячних зборів вираз довір’я Центральній Раді.

Ми ж у той час думали зовсім про інше.

Зібравшися нелегально в помешканні профспілок, делегати з’їзду, всі більшовики, опріч двох або трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повномочним З’їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет та уряд Радянської України і, переїхавши до Харькова, стати до одвертої боротьби з Центральною Радою: Тепер уже всім-учасникам з’їзду було ясно, що подолати Центральну Раду можна, тільки протиставивши їй радянський всеукраїнський центр.

А звалити раду можна буде на земельній справі.

Наскільки було не розроблено термінологію і як взагалі все похапцем робилося, можна було бачити з того, що в перших документах того часу нашу республіку звано іноді не Радянською, а Народньою. Свій З’їзд Рад ми назвали Всеукраїнською Центральною Радою, наркомати ухвалено називати народніми секретаріятами.

Тут, щоправда, було не одно лише протиставлення генеральному секретаріятові Центральної Ради, але й ніхто утворювати будь - які раднаркоми, опріч загальновизнаного центру революції — Раднаркому РСФРР.

По інших місцях до цього ставилися не так уразливо. Я знаю Луганський, Калузький, Саратовський раднаркоми (в Саратові 1918 року оголошено навіть Саратовську Федеративну Республіку; за поясненням її керівників, слово „федеративна“ значило, що Саратов не є цілком самостійний, незалежний від Москви):

На голову обраного Центрального Виконавчого Комітету України було намічено єдиного серед нас українського есдека Медведева. Він порвав із своїми партійними товаришами й пішов проти Центральної Ради. Ми його за це й узяли на голову.

На жаль, до цієї ролі він був дуже мало придатний, і корнети з нього не вийшло ніякої. Незабаром нам довелося від нього відмовитися.

Я тоді був за голову Київського партійного комітету (тоді ще в нас, опріч секретарів, були й голови). Мені самому не було охоти їхати до Харкова, а надто, що розгорталася велика, хоч і небезпечна робота тут, у Києві, і товариші згодилися залишити мене в Києві.

Саме в цю добу, приблизно протягом двох тижнів, ми з Леонідом П’ятаковим розгорнули велику роботу в українських військових частинах.

Обстанова була оригінальна.

По газетах було оголошено, що в Харкові утворився Центральний Виконавчий Комітет України.

Виходить, наче Харків та Київ перебувають у стані війни. Проте потяги спокійнісінько ходять безпосереднім рухом із Харкова до Києва й назад.

Чому потяги ходять, також незрозуміло. По суті жодної влади немає. Палива не вистачає. Та апарат по інерції працює.

Взагалі ті місяці — це штука надзвичайно цікава своєю безглуздістю та найнемовірнішими сполуками.

У Харкові Радянська влада виступало одверто проти Центральної Ради, але в Києві Рада робітничих та салдатських депутатів існує й далі.

Плутанина цілковита.

Ще не призвичаїлися орудувати рішуче.

Мене двічі телеграфом викликали до Харкова, та я не їхав, спираючися на Київський комітет. Без мене не було б кому провадити українську роботу в Києві.

Нарешті одержую харківські газети, де оголошено склад Народного Секретаріату і між ними за народнього секретаря освіти згадано й мене. Тут уже зрозуміло, що в Києві мені сидіти не можна.

Вдома показав дружині газету і вмовилися, що вона з дитиною виїде з Києва до якогось спокійного району, а я сам подався до Харкова.

Сісти в потяг було дуже важко. Та ще й до того ходити по вокзалу було мені вже незручно. Ми з кількома товаришами залізли ще з вечора на вантажені станції до вагону, що він мав на другий день іти до Харкова.

Перележали півдня на горішній полиці в четвертій класі.

Нас привезли на Київ - Пасажирський, а звідтіля, напхавши вагони „до відказу“ (рух був величезний, а надто від фронту в глиб), виправили до Харкова.

Так ми туди доїхали без жодних пригод.

ХАРКІВСЬКІ НАСТРОЇ. — ПЕРША ЗУСТРІЧ З ІЛЛІЧЕМ

У Харкові з вокзалу пішли до Ради робітничих депутатів. Розпитуємся, де тут такий. Уряд Український перебуває. Ніхто того не знає.

Аж Нарешті хтось каже:

— Та поприїздили тут якісь, з ними чимало клопоту було. Тепер захопили редакцію газети „Южный Край“. Це просто щось нечуване.

„Добре,— думаємо,— справа... Оце так, значить, зустрів Харків ідею Всеукраїнського Центру“.

Розшукали редакцію „Южного Края“, там справді наші засіли. Розповіли, що справді Харків прийняв їх дуже неприязно, і як у Києві ідея Радянської України з великими труднощами торувала собі шлях, то в Харкові її й визнати не хотіли.

Харків, як робітничий центр, жив цілком відокремленим від села життям. Коли й були у нього які зв'язки, то з промисловим Донецьким районом, знову ж таки суто робітничим. Що вони так ставилися до України, було зрозуміло, але через що в Харкові взагалі панували обивательські- настрої — мені ще й досі неясне.

У самому Харкові есери були дуже ліві, меншовики — майже радянські, навіть українці (були й такі там у невеличкій кількості), ба навіть у міській раді також були представлені й виглядали порівняно пристойно. Всі вони порівняно приятелюють, приміром, разом виступали проти Корнілова, що, втікши з Бихова, пробивався на Дін.

Зате й більшовики, може, через відсутність опору, також були надзвичайно добросерді хлопці.

Після Києва, де ми закуштували пороху, Харків справив на нас важке вражіння. Харківським товаришам не можна було витлумачити потребу та доцільність рішучих заходів проти буржуазії. Вони ставилися до реквізиції редакції „Южного Края“ так само, як ми ставилися до анархічних „ексів“.

Щоправда, реквізицію провели безпосередньо самі члени Першого Радянського Українського Уряду, бо Харківська Рада відмовилася дати нам помешкання й довелося діяти самостійно.

Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого. Простота звичаїв у той час взагалі була велика і плутанина розумінь також. Наприклад, жодним способом не щастило нам відокремити функції народнього секретаря фінансів від обов'язків касира. Та й взагалі в кожного цілісінький комісаріят, або, як тоді називано секретаріят, був у кишені.

Я приїхав, коли уряд було вже сконструйовано. Було ухвалено голови не обирати. Так і жили собі без голови.

Звичайно збори провадила Ївга Богданівна Бош. На посилення попрохали Центральний Комітет ВКП (тільки тоді він звався ЦК РСДРП (б) дати когось з більшовиків-українців. Нам надіслали Скрипника.

На першій нараді Народнього Секретаріяту, де був і я, обговорювано між іншим, як би ви думали, яку справу? — карний кодекс.

З кількох пунктів складався той кодекс і чого треба було в грудні 1917 року до цієї справи братися, докладно тепер вже не пригадаю, але ще й тепер яскраво пам'ятаю суперечки про те, яку можна припустити в Радянський республіці максимальну кару за найтяжчий злочин. Хтось запропонував десять років ув'язнення. Це з обуренням було відкинуто, як надто жорстокий засіб, і суперечка йшла за п'ять років і три роки. Вже не пригадаю, що саме було ухвалено.

У Харкові я перебув тільки днів зо два. З Петрограду було одержано пропозицію послати до Береста свою делегацію. Цього домагався і сам Український Уряд, бо в Бересті разом з російською була й делегація Центральної Ради. І виходила велика плутанина: то радянські делегати з радовцями діють погоджено, як одна сторона проти німців, то знову Центральна Рада провадить свою політику незалежно. Частіш виходило так, що Троцькому доводилося визнавати радовську делегацію за повноважне представництво України.

Ленін погоджувавсь з нашою думкою послати туди представника Радянської України. Нас про це сповіщено телеграфом, і почали намічати, кого б послати.

Було ухвалено поперше послати до Береста Медведева, що його вважалось за голову Центрального Виконавчого Комітету, його бо тяжко було витримати в Харкові. Брутальний, нетактовний чоловік, цілком не розуміючи обстанови, він робив силу дурниць і заводив нас у ніякове становище. До того ж у Бересті, як український есдек, він міг нам бути корисний (замість меблі).

Для справжньої роботи послано було тов. Шахрая та мене.

Того ж дня ми виїхали. - Приїхали до Петрограду саме 1 січня 1918 року (за старим стилем). Я цього дня вперше побачив В. І. Леніна.

Він приймав у себе в кабінеті, у Смольному, на третьому поверсі. Почекальня була разом із тим і за канцелярію Раднаркому. Апарат там було не налагоджено, мало чим краще, як у нас у Харкові. Все тут робилося більш ніж просто.

Без довгих церемоній ми зайшли до Ілліча. Він дуже цікавився українськими справами й прохав нас розповісти докладніш про київські події, що являє собою Центральна Рада, як ми організувалися, що гадаємо далі робити. Тоді почав казати про те, як нам слід поводитись у Бересті.

Медведів, що любив поговорити й похвалитися, протягом цілого часу втручався до нашої з Леніном розмови (мені, як питомому киянинові та основному членові делегації, найбільше довелося з ним говорити). Зупинити Медведева не було жодної можливости, він розперезався, почав на всю губу „заливати“, переходячи при цьому на українську мову.

Мені довелося шарпати його за поли піджака під столом.

Ілліч зауважив мій маневр та й пише мені коротеньку записочку:

„Хай говорить... Він цікаво бреше. Тільки потім зайдіть до мене, ми побалакаємо докладніше“.

Я вже більше Медведеву не перешкоджав. Не знаю, як Ілліч ним, але він Іллічем був дуже задоволений.

— От людина,— казав він,— ніхто ще так уважно мене не слухав! А ви ще й перешкоджали...

Володимир Ілліч запропонував нам перечекати у Смольному до другого дня, щоб він міг обміркувати становище й дати нам свої вказівки. Ми вийшли, попрохали когось, хто сидів у почекальні, показати, де нам переночувати. Нас відпровадили до інститутського дортуару Температура там була—8°. Я залишив своїх товаришів розташовуватися, а сам повернувся до Ілліча, Ми з ним ще побалакали з півгодини. Він сказав, що ми добре зробили, наважившись утворити Всеукраїнський Центр, ухвалив наш план оголосити рішучі військові дії проти Центральної Ради. Дав наказа Антонову - Овсієнкові, що був посланий до Харкова організувати боротьбу з Каледіним, підтримати нас проти Центральної Ради.

А до Бересту Володимир Ілліч запропонував мені не їхати.

— Досить буде й двох. Однаково Троцький буде за всіх говорити. Вам не варто там сидіти, краще тут у нас лишитися, а то ми нічогісінько не знаємо, що на Україні діється, й, напевно, раз - у- раз дурниці робимо.

На тому і стали.

СПРАВА З ЕСЕРАМИ

Виправив я своїх товаришів до Бересту, а сам лишивсь у Смольному. Харків на таку комбінацію погодився й запропонував оформити мене, як офіційного представника України при Раднаркомі РСФСР.

Наскільки пам'ятаю, тов. Скрипник, що приїхав на той час до Харкова, особливо обстоював, щоб усе було юридично оформлено. І він мав рацію. Раднарком РСФСР ще й до того часу погано розумівся на українських справах і остаточно не рішив, кого підтримувати — нас чи Центральну Раду.

Між іншим, Володимир Ілліч, а надто Сталін, що, як відомо, керував усіма національними справами, мали інформації з України не лише від нас, але й від есерів. Вже ми виїхали з Києва, туди відряджено лівого есера Прошіяна — нарком- почтеля.

Цей Прошіян, як виявляється, був у Центральній Раді, бачився з українськими есерами й повернувся до Петрограду цілком захоплений ними.

Він інформував Раднарком, що Центральна Рада — установа не така вже й погана, а головне—її можна завалити з середини, спираючись на ліве крило партії українських есерів, Що тоді було посилилося. До Київської Ради робітничих депутатів, де головував тов. Андрій Іванов, Прошіян зайти не Потурбувався.

Отже, Раднарком покищо не хотів себе зв'язувати певним рішенням щодо України й не поривав формально з Центральною Радою.

Я почав вимагати офіційного визнання. Після мало не тижневої тяганини, ухвалено, що Раднарком РСФРР нас визнає за законний Радянський Уряд, а мене заводять до Раднаркому РСФРР, як народнього секретаря в українських Справах з правом ухвального голосу в усіх справах, що стосуються України. В такій примітивній формі встановлено формально зв'язок між РСФРР та Україною.

Але треба зазначити, що ставку на можливість іншої комбінації з Україною не було цілком відкинуто. Справа така, що в Центральній Раді справді назрівала ліва опозиція — це був вираз приглушеного незадоволення широких селянських мас України нерішучою політикою Ради в справі земельній.

Рада безконечно відтягалася із земельним законом і яко мога затримувала передачу землі селянам. На цьому будували свої надії ми, і цей же процес викликав серед українських есерів утворення дужого лівого крила з тов. Михайличенком і Шумським на чолі.

Все тоді робилося дуже швидко. Ще коли Центральна Рада зривала І Всеукраїнський З’їзд Рад, ліві серед українських есерів нічим себе не виявляли, але вже на кінець грудня розшарування в есерівський партії пішло так далеко, що одні одних почали арештовувати (праві арештовували лівих). ЦК більшовиків був не від того, щоб цей процес розшарування підтримати, при чому роботу провадилося через лівих есерів.

З Михайличенком я познайомився в Петрограді на кватирі лівого есера Сєвєро - Одоєвського. Потрапив я туди цілком випадково: комусь із товаришів потрібний був Сєвєро-Одоєвський, ми зайшли разом і натрапили на невеличку нараду лівих есерів російських із українськими лівими есерами, що прибули до Петрограду, як члени Уставчих зборів. Михайличенко тоді розпинався за Установчі збори, в ньому ясно було чути провінціяла.

Столичні ліві есери, принаймні Сєвєро - Одоєвський та тов. Карелін, що був там, уже схилялися до більшовицької думки й вважали за можливе, якщо до чого, навіть розпустити Установчі збори (до речі кажучи, слово „учредилка“ стало звичайним значно пізніш, тоді ще й більшовики висловлювалися з більшою пошаною).

Між іншим, Михайличенко розписував перед російськими лівими есерами, як то добре на Україні з Центральною Радою, кажучи, що вона, власне кажучи, є радянська форма державного ладу. Треба лише підсилити в ній вплив лівих елементів. Михайличенко неприхильно висловлювався щодо нашої „більшовицької авантури"—де ж пак: оголосили Радянську Україну в Харкові!

Михайличенко з Кареліном скоро пішли, а ми з Сєвєро - Одоєвським продовжували розмову. До речі кажучи, видно було, що ми їм стали на перешкоді. Видно, Одоєвський із Кареліном та Михайличенком мали якусь конфіденційну нараду.

Одоєвський був у підвищеному настрої (мені навіть видалося, чи не підпив він трошки) і розбалакався:

— Тепер,— каже,— готова справа, незабаром матимемо рядянський уряд у Києві, і Україна буде підпорою лівих есерів. Що ви собі думаєте, що ми дамо так з нас знущатися, як більшовики тут знущаються? Закріпившися на Україні, ми й тут вам дамося в знаки.

Звичайно, мене ця історія зацікавила, і я постарався випитати яко мога більше. Я вдав, наче співчутливо ставлюся до Його проекту, і промовив:

— Якби в Києві й справді пощастило хоч би лівим есерам повалити Центральну Раду й утворити радянський уряд, то, може, і харківці до них би приєдналися.

Тут Одоєвський розповів мені деякі подробиці. Як він казав, то з Ленінового благословенства (перевірити я не міг чи так воно, бо Ілліч ніколи в світі не казав того, чого не мав наміру сказати) призначається організація перевороту в Центральній Раді разом з українськими есерами лівої формації та лівими російськими есерами.

На голову Раднаркому України наче б то висувається самого Сєвєро - Одоєвського. Цими днями вони виїжджають до Києва (це було напередодні розгону Установчих зборів). Там, у Києві, неначе б то все було підготовлено. Одоєвський певний був, що все пройде вдало, і єдине, що його непокоїло, так це — як поставиться до того Харків, який міг стати на перешкоді встановленню нормальних взаємин із РСФРР.

Я вимагав, щоб т. Сталін сказав мені, яку саме політику провадить Раднарком РСФРР і на що робить ставку. Тов. Сталін від певної відповіді ухилився.

Звичайно, я негайно сповістив Харків про все і, признатися, не дуже дбав за конспирацію. Моя звістка пішла „юзом“ до Харкова і, дуже можливо (є деякі підозріння), потрапила до Києва. Згодом я довідався, що в Києві була колотнеча, та тільки вона для лівих невдало закінчилася.

Керівна група Центральної Ради, довідавшись про змову лівих, усіх їх заарештувала. Чистий випадок, що їх не було розстріляно. Грушевський, кажуть, уже підписав вирок про страту, і тільки те, що радянське військо взяло Київ, урятувало життя (підчас цього заколоту їм пощастило повтікати).

Мені довелося бути свідком цікавої гри, що її проводив, Володимир Ілліч з лівими-есерами. В порівнянні з ним це-були малі діти, з якими він грався, як кіт із мишею.

Часи були важкі. По містах усюди ми, більшовики, в Радах робітничих та салдатських депутатів мали більшість. Ради ж селянських депутатів на селах ще були есерівські. Спочатку селянство йшло за правими есерами, згодом, у жовтні, опанували становище ліві есери.

Ілліч, як ніхто, розумів значіння селянства в нашій революції. Опанувати селянством безпосередньо ми ще не були силі. Доводилось орудувати через лівих есерів.

Не можна сказати, щоб ці останні були певні союзники, вагалися з кожної зачіпки, навіть і без зачіпки. Амбіція та ретензії цих добродіїв раз - у - раз були просто неймовірні. Самі вони були на диво безталанні: досить того, що такі герої фрази, як манірний кривляка Карелін, відогравали в них ролю лідерів.

Носилися есери, як із писаною торбою, з Марією Спиридоновою. Що з неї щира революціонерка (революціонерка серця) — заперечувати не можна, але що вона була справжньою гістеричкою, це, на жаль, також правда. Лідери лівих есерів завжди й усюди з шаною ходили за нею й своїм шанобливим та побожним ставленням до неї утворювали з неї якусь своєрідну мадонну.

І взагалі це все виходило в них вишукано, манірно, бундючно, просто нестерпно.

Володимир Ілліч, що органічно не терпів порожніх балачок, мусив терпляче вислухувати лівоесерівські теревені, заспокоюючи їхні нерви, що розладжувалися від більшовицької неотесаности та від тисячі інших дрібних причин.

Було, вийде компанія есерів з його кабінету, Ілліч з полегкістю зідхне, іноді вилається (не те щоб поганим яким словом, але міцно). Проте, розуміючи конечну потребу до певного часу тримати лівих есерів у своїх руках, щоб через них установити зв’язки з селом, Ілліч виявляв чудеса дипломатії. Він був чарівний. Знаючи, чим догодити есерівським лідерам, а надто Спиридоновій, він також іноді не те щоб співав їй дитирамби, але так тонко виказував їй ознаки своєї уваги, що довірлива Спиридонона просто розпливалася. Адже з Іллічем усі рахувалися, навіть і ліві есери!

Між іншим, Ленін натякав на можливість об'єднання партії більшовиків і лівих есерів в одну могутню й непереможну партію. Ми ж знали, що Ілліч і думки про це не мав: справді, безглуздо було б робити таке кровомішення твердокамінних більшовиків з есерівською кашею.

Та Іллічеві, хоч би тут що, треба було досягти об'єднання рад робітничих та селянських депутатів, що до того часу існували окремо. Як відомо, тільки на третьому з'їзді Рад вони злилися.

І то ліві есери в масі були проти об’єднання й обстоювали, щоб лишилися окремі ради селянських депутатів, сподіваючись мати на них свій вплив і тим самим затримати собою серйозну базу.

Ілліч своєї пропозиції злити партії ніде й ні разу привселюдно не висловив. За це говорилося тільки в суто приватний спосіб, у найтаємніших розмовах із верхами лівих есерів. Мені траплялося чути ці розмови, сидячи за перегородкою Іллічу свого кабінету. Щиро кажучи, я тоді неясно уявляв собі Ленін нову гру і трохи дивувався з його пропозицій.

Ліві ж есери ставилися до цього серйозно. Була в мені одна стара приятельська - есерка, близька до Марії Спиридонової нової людина. Вона, маючи мене за прихильника ідеї з’єднання (сама вона також була за це), розповідала, що Спиридонова погоджується, але інші лідери, а надто Камков та Карелін були проти того.

ОКРЕМО ЧИ РАЗОМ?

Наближається III з’їзд Рад. Ілліч особливо цікавився складом селянського з’їзду. Він боявся, що ліві есери матимуть там переважну більшість.

Організацію з’їзду, а також і переговори з есерами провадив найбільше Свердлов, що ввесь час одержував точні директиви від Володимира Ілліча.

Одного разу, бувши свідком розмови Леніна з Свердловим про можливі засоби, які полегшили б злиття двох з'їздів, а головне — за вибори на з’їзді Центрального Виконавчого Комітету, я зауважив, що ми на Україні від самого початку оголосили об'єднаний з’їзд і створили об'єднаний ЦВК. Володимир Ілліч ухопився за це:

— Доконче треба скористати з українського досвіду й якось підказати селянам, що й нашому з’їздові слід було б зробити так-само.

Він доручив Свердлову умовитися зі мною щодо тактики. Як виявилося, Свердлов від імени більшовиків погодився з лівими есерами на тому, що з нашого боку натиску на селянських депутатів, тобто спонукання їх до обов’язкового об'єднання, не буде. І з того боку есери зобов’язалися не повставати проти об’єднання.

Одно слово, вийшла неначе „воля самовизначення“ для селянських депутатів.

Тактика більшовиків була така: з’їзди скликалося окрема робітничий — трохи раніше, селянський—днів на два пізніше. З лівими есерами щодо об’єднаного ЦВК до згоди не дійшли. Наші запропонували есерам, відкриваючи селянський з’їзд, улаштувати одно урочисте об'єднане засідання двох з’їздів. Розраховувалися на те, що селяни, раз опинившись у сім’ї робітничих депутатів, самі не захочуть відокремлюватися.

Отже, щоб не зірвати об’єднаного урочистого засідання проти якого есери спочатку також повставали, більшовики погодилися справи дальшого ведення з’їзду й порядку виборів лишити невирішеними. Свердлов договорився з лівими есерами, що на відкритті більшовики цієї справи зачіпати не будуть і взагалі все обмежиться офіційними привітаннями від Двох партій, по одному від кожної. А тоді селянський з’їзд перейде до Тавричеського палацу, до з’їзду робітничих та салдатських депутатів.

Та чому не скористати з нагоди, не зробити відповідного натяку, якщо є змога? Ми погодились із Свердловим, що він запропонує дати мені слово для привітання від імени Радянської України, а я в обережній формі, не провадячи простої агітації, фактично поставлю питання про об’єднання з’їздів.

Так ми й зробили. Після коротких привітань від партій було дано слово мені, як представникові України.

Я й почав вітати селянських депутатів від Об’єднаного Центрального Виконавчвго Комітету робітничих та селянських депутатів України. Розповів їм, що на Україні немає поділу з’їздів та ЦВК’ів, що там установлено цілковиту єдність робітництва та селянства.

Наші делегати - більшовики були підготовлені й почали шалено плескати та вимагати з місць, щоб з’їзд провів таке об’єднання.

Це тим легше було провести на тім зібранні, що вона була маленька більшість на з’їзді. Більшість, щоправда, випадкова: здається, не всі селяни ще з’їхалися, а багато місцевих більшовицьких депутатів уже мали мандати на обидва з’їзді — робітничий і селянський. А що з’їзд робітничих депутатів збирався раніш від селянського, то вони були вже на місці, в Петрограді. Суто селянські, есерівські депутати почасти запізнилися.

Позапартійна частина з’їзду, що мало розумілася на есерівській політиці, інстинктово була за об’єднання.

Есери страшенно обурилися й дорікали Свердлову, що він їх підвів. Свердлов виправдувався:

— Та моя хата з краю, Затонський виступав не як більшовик, а як представник України! Лихе ж його знало, що там він казатиме...

Щоб якось вийти з ніякого становища, есери казали дати собі ще слово поза програмою. Виступив, здається, Карелін, не пам’ятаю докладно, хто саме, але пригадую, що есерівський промовець говорив довго, нудно, на диво не до ладу.

Його становище було дурне: висловлюватися проти об’єднання при такім настрої з’їзду годі було й думати, і він говорив щось незрозуміле, якісь загальні слова про єдність ідейну, контакт сердець і т. ін.

Зміст промови був приблизно такий (як хто міг його зрозуміти), що ми однаково всім серцем і помислами єдині, та на що тут згадувати про єдність формальну? Це, мовляв, дрібниці, що не варті уваги, а практично часом і непотрібні. Іноді навіть корисно формально йти нарізно.

На з’їзд цей виступ справив найнесприятливіше вражіння, і вже ясно було, що підбити селян, щоб вони утворили окремий ЦВК, не пощастить.

Після цього Карелін тижнів зо два, стріваючись зі мною робив вигляд, неначе мене не зауважує. Він чогось особисто образився.

Злиття двох з’їздів, що сталося того ж вечора в Тавричеському палаці, являло собою незабутню картину.

Тут уже не потрібно було жадних мудрувань: це було явище стихійної сили.

Ілліч після цього з есерами про об’єднання партій уже не говорив, взагалі ліві есери швидко тратили свій вплив.

Цілком можливо, що політика Леніна щодо Центральної Ради та його нібито приязнь до есерів у цій справі викликался саме потребою опанувати рішучу командну височину — ЦВК _РСФРР.

З цього погляду його політика була правильна. І вже справою наших більшовиків, українських, було викрити й зірвати есерівську авантуру на Україні.

ХАРКІВСЬКЕ ДОБРОСЕРДЯ

В українських справах довелося мені в Петрограді клопотатися з приводу суперечки між Харківським комітетом більшовиків з тов. Артемом на чолі та тов. Антоновим - Овсієнком.

Останній був тоді в Харкові з невеликим загоном матросів Балтфлоти. Він із Харкова організував боротьбу з Каледіном на Дону.

Як і всюди в ті часи, єдности дій не було..Кожен-сам за себе.

Влада на місцях, а в даному разі Харківська Рада дуже косо позирала на непідлеглого їй тов. Антонова. Антонів також не дуже то вважав на Харківську Раду, а надто тому, що Харківська Рада, як вже казав вище, була дуже своєрідна.

В Харкові не було Жовтневої революції.

До радянської влади перейшли телеграфом: довідалися, що в Петрограді та Москві сталася революція, і оголосили себе, владою.

Та в Раді як були меншовики, есери та українські націоналісти, так вони й залишилися. Ніхто не вийшов, ніхто серйозно не заперечував.

Міськими справами керувала міська дума, де більшовики являли собою меншість.

Одно слово, вийшло дуже поважно й благородно, а для буржуазії аж ні трішки не сутужно.

Проте сама буржуазія була іншої думки. Вона мала себе за дуже покривджену, повела тактику підкопу під радянську владу, закривала заводи, утворювала локавти та не платила робітникам грошей.

Націоналізувати підприємства не було рації, бо не було коштів видавати платню.

Тов. Антонів (до речі кажучи, не простий командир частини, а член Раднаркому РСФРР) наважився втрутитися до цієї справи й підштовхнути харків'ян на рішучіші дії щодо буржуазії.

Здається, була в нього й така задня думка, щоб перехопити дещицю й для свого загону.

Антонів запропонував накласти на буржуазію контрибуцію.

Харківська Рада на це не пішла.

Тоді сам Антонів узяв це на себе...

Група матросів з його наказу заарештувала десятка із півтора найзначніших харківських капіталістів і запровадила на вокзал, до штабу загону. Тут їм запропонували внести один мільйон на розплату з робітниками.

Обуренню буржуазії не було кінця - краю. Вони страшенно протестували й категорично відмовилися виконати цю вимогу. Та кумедно те, що як Рада Харківська, так і більшовицький комітет той протест підтримала.

Я довідався про всю цю історію з телеграм, що її послав тов. Артем Ленінові. Ілліч доручив мені з’ясувати, в чому річ. Я простим дротом зв’язався з Раднаркомом України. Наші товариші цілком підтримували Антонова.

Тоді Ілліч запитав іще пояснень від самого Антонова, загадав т. Артемові докладніще висвітлити -справу й рішуче став на бік Антонова. Він послав телеграфом, добру нагінку Харківському Комітетові.

До речі, буржуазію не вмістили ні до якого „льоху“, а посадили її в комфортабельний вагон, вони харчувалися з вокзального буфету, цілими днями пили кофе та палили цигари. Тільки заборонено було з вагону виходити.

Посидівши кілька день та побачивши, що й Харківська Рада під натиском Петрограду перестала їх підтримувати, вони мусили поступитися і внесли ті гроші, що з них вимагалося.

Ця історія надовго зіпсувала взаємини харків’ян із тов. Антоновим, а частково і з нами.

Приблизно за тиждень після цієі пригоди, увійшовши до Іллічевого кабінету (я вже туди заходив не докладаючи), застав там товариша, який гаряче доводив Ленінові, що не на те робилася революція, щоб перетворитися на кавказьких розбійників, що беруть у полон людей і вимагають викуп.

Ілліч, поглядаючи хитрим оком, казав тому товаришеві:

— Але ж треба погодитися, що є маленька ріжниця: кавказькі розбишаки викуп кладуть собі в кишеню, а ми його беремо на потреби революції. Взагалі не треба з буржуазією так уже дуже церемонитися. Може, ще доведеться й дужче натиснути, як буде опиратися.

Я потрапив на самий кінець розмови. Балачки зійшли на іншу тему.

Той самий товариш, як виявилося, був Артем. Я його раніш не знав; він почав енергійно нападати на Український Радянський Уряд, називав нас самозванцями й іншими такими нешанобливими епітетами. Між іншими, він і сам формально входив до складу Народнього Секретаріяту.

Він, як тепер пам’ятаю, доводив, що це справа реакційна — утворювати Україну, хоч би навіть радянську. Він казав:

— Робітництво Донбасу і взагалі міських промислових районів є не українці. Селяни також мало що в цьому розуміють. Якщо на Правобережжі, з Києвом на чолі, є якісь українці, то хай їм біс — нехай роблять, що сами хочуть. А тут, у нас, у південно - промисловім районі, треба просто організувати радянську владу, що підлягає безпосередньо Петроградові, і жодної України не вигадувати.

Він доводив, що утворювати Україну, хоч би й радянську, це значить відкидати принцип-диктатура, пролетаріяту.

— Натомість, — каже, — силуються встановити диктатуру правобережного мужика!..

Ілліч слухав, посміхався, але визначно не висловлювався. Він під цей саме час провадив гру з лівими есерами у справі "радянізації“ Центральної Ради.

Проте все ж таки висловлювався в такім напрямку, що нічого реакційного в Радянській Україні не має і що, може, нам таки справді доведеться її будувати, включаючи туди й донецьке робітництво. Саме тому, щоб і Україна була радянська!

— Та проте, — каже, — вам там, на місці, видніше...

Хитрий був, старий..

Сталін у цій справі висловлювався виразніше і, розмовляючи з тим же Артемом у моїй присутності, вказав на приклади Литви та Чехо - Словаччини, де національна культура так само довгий час була в занепаді й жевріла тільки по темних селах, але проте ж згодом відродилася.

Сталін вважав за дуже можливе, що такий самий процес відбудеться на Україні, і казав Артемові, що це дурне — ставити собі завдання русифікувати країну. А надто, що як за українську мову можна селянство притягти на бік робітника, то це конче треба зробити. В кожнім разі Артемові не пощастило досягти у Петрограді, в ЦК партії, директив розпуску українського радянського центру, як він того хотів. Тоді він подався на Україну організовувати славнозвісну Донецько- Криворізьку республіку.

В ІЛЛІЧЕВІМ КАБІНЕТІ. - НАРОДЖЕННЯ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

Мені тоді пощастило. Роботи великої в представництві України, звичайно, не було, опріч щоденних переговорів із Харковом прямим, дротом. Найчастіше мова йшла про харч, і цікавилися кожним вагоном. Я дуже добре пам’ятаю, як, Ілліч Турбувався і сам посилав на всі боки людей та телеграми, Розшукуючи п’ять вагонів хліба, що йшли для Петрограду й Загубилися десь у дорозі.

Від п’яти вагонів хліба залежала доля Радянської влади.

Більшу частину дня я висиджував у Іллічевим кабінеті, виконуючи фактично обов’язки його секретаря. Він доручив мені розібрати деякі справи, ознайомитися з деякими питаннями, щоб потім стисло все йому розповісти.

Тут же в кабінеті, де я сидів, він приймав різних відвідувачів; а треба сказати, що відвідувачів була сила - силенна, і практично проходити до Володимира Ілліча було вільно кожному.

Надто пам’ятаю один випадок. Прийшов якийсь студент, вигляд у нього був чудний, говорив заїкаючись, щось не до речі, видко, хвилювався, очі йому бігали.

Я шепнув матросові Балтфлоти (забув його прізвище, він був у Ілліча неначе за ординарця, виконував різні дрібні доручення й тут же сидів за телефоном). Цей матрос був завжди у тому ж таки кабінеті й сидів за перегородкою. Я тихо шепнув йому:

— Дивись но, товаришу, студент якийсь непевний...

Він визирнув з - поза перегородки, погодився зі мною. Ми вирішили бути поблизу.

Видко було, що Ілліч неохоче продовжує розмову, Для нього явно нецікаву. Студент викладав якогось проекта, як ліпше запровадити соціялізм.

Я підійшов і став у студента за спиною, матрос став поруч Ілліча. Студент заметушився й почав прощатися. Матрос вийшов за ним і в коридорі його затримав. У кишені у нього знайшли набитого нагана.

Та найцікавіше те щостудента відпустили, не поцікавилися навіть довідатися, хто він і чого приходив. Тільки наган лишився у матроса.

Здається, ніхто, крім Ілліча та нас із матросом, не знав цієї пригоди.

Отакі прості були тоді звичаї. „Чеки“ ще й у гадці не було, а це ж уже був січень 1918 року, після розпуску Установчих зборів.

Перші спроби розглянути деякі контр - революційні змови зроблено тоді ж таки, у січні, у формі утворення слідчих комісій. Звичайно комісіями керував керовничий справ Раднаркому тов. Бонч - Бруєвич, запрошуючи до комісії перших - ліпших товаришів, хто навернеться... Разів зо три він і мене тяга. Туди ж, до Смольного, приводили заарештованих, допитували їх.

Мені не смакувала ця робота, я все дивився, як би швидше втекти з комісії до Іллічевого кабінету, де було куди цікавіше.

Мало не цілий місяць пощастило мені бути свідком того, як працював тов. Ленін. Шкода, що не записував нічого, а так тепер мало що пригадую.

Мені самому щодо загального розвитку та розуміння більшовизму цей місяць дав дуже багато.

Тепер чудно навіть згадувати ту простоту звичаїв та примітивність, з якою ми почали роботу. Це тепер ми дні й ночами сидимо над бюджетами, а ті часи, пригадую, перестрів Сталін П’ятакова в коридорі (Юрко П’ятаков був тоді за комісар державного„банку):

— Мені, — каже Сталін, — треба 10 мільйонів карбованців.

А було це о дванадцятій годині ночі. Сталін домагався, щоб гроші було привезено негайно. їх треба було кудись терміново вислати.

— Товариш їде, треба скористати з нагоди й передати через його руки.

На що саме гроші потрібні були, вже не пригадую.

П'ятаков починає доводити, що зараз гроші одержати ніяк не можна: гроші — в коморах, а комори з подвійним та потрійними замками. Ключі в директора банку, в касира, ще в когось там. Та, коли б і зібрати ключі, однаково без формального ордера, виписаного за всіма правилами, ніхто не має права й копійчини випустити, а не те, щоб 10 мільйонів.

Сталін дуже обурився з приводу такого „бюрократизму“.

— Що ми, — каже, — уряд чи ка-зна-що? А як уряд, так щоб за півгодини-гроші-тут були.

З того, що лишилось у пам’яті з того ж періоду, перекажу ще один епізод.

Обговорювано декрета про утворення Червоної армії. З чого та справа постала, не знаю. Згадую тільки, що разів зо два цей декрет стояв на повістці денній Раднаркому. До речі буде сказати, повістки, власне, не було, а присутні наркоми висували справи, і тут же їх вирішували. „Бюрократичні“ звичаї заздалегідь визначити повістку й заздалегідь розробляти справи встановилося вже_пізніше.

'Що Червону армію треба було утворити, це розумів кожний, але як саме — ніхто не уявляв собі. Ну, і, звичайно, мудрували. Посперечаються, посперечаються, та й відкладуть. Засідав тоді Раднарком майже щоденно, звичайно увечері Часи були гарячі, вдень засідати не було коли.

Що вже там було перед тим, не пригадаю, але раптом на засіданні Ілліч заявляє, що не закриє засідання, доки ми не Ухвалимо проєкта. Озброївся сам пером і почав перекреслювати. Текст було вже пророблено на машинці. Поправок було чимало, перекресленого ще більше.

Це тепер легко сказати: утворити Червону армію, а це ж вправа була в січні 1918 року, коли ще демобілізовані на фронті салдати не дійшли додому, коли думка утворити Червону армію кликала навіть „принципові заперечення“ і коли ніхто жодого уявлення не мав, як її, оту армію, будується навіть за мирних часів.

Потрібна була велика сміливість, щоб видавати такі декрети; та чого іншого, а сміливости було тоді аж надто багато. Декрети випікалося, як млинці, тут же таки на засіданні Раднаркому, і негайно, коли тільки їх було ухвалено, переслалося з третього поверху, на перший, де в маленькій кімнатці містився телеграф (усього, здається, два юзи та три морзе). Звідтіля щойно ухвалені декрети розсилалося "усім, усім, усім."

Я абсолютно не знався на армійських справах і навіть не слухав, про що йде мова. Ілліч здебільшого сам, і слова нікому не кажучи, виправляв та перекреслював.

Ми собі сиділи разом із Луначарським та вели якусь спасену розмову в справах освіти — адже ж я рахувався за секретаря народньої освіти на Україні. Раптом чую голос Ілліча:

— Ану, передайте на той кінець столу, хай Затонський підпише, щоб потім Україна не відрікалася…

Порядок тоді був такий, що декрета підписував Ілліч, нарком, що того декрета подав, керовничий справами, секретар Раднаркому та ще зо три будь-яких наркоми, однаково яких. З цими підписами декрет ішов на телеграф.

Я сидів якраз на протилежному від Володимира Ілліча кінці довгого столу у так званій „червоній кімнаті“ Смольного.

Це характерно для Ілліча — вміти помічати разом із найважливішим, основним кожну дрібницю, як і її можна використати для справи революції. Отож і на цей раз Ілліч не поминув на всякий випадок формально забезпечити єдність майбутніх збройних сил Росії та України.

Ото так під декретом став і мій підпис поміж підписами лівих есерів — Штейнберга та Прошіяна.

Здається, не випадково тов. Ленін запропонував саме лівим есерам підписатися. Вони спочатку були трохи заперечували утворенню Червоної армії.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Україні Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1938 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.