Літопис революції/1929/4/Проти Махна на денікінському фронті
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ В южный поход | Літопис революції №4 (37) Проти Махна на денікінському фронті (Филип Левензон) |
Кавалерия Котовского в боях под Одессой (1920 год) ▶ |
|
Ф. Я. ЛЕВЕНЗОН
Десь усередині грудня 1920 року 45 дивізія з юденічського фронту знову повернула на Україну і йшла приступком за правим фланком XIV армії. Між цією останньою й XII армією на десятки верстов лежав вільний простір — уражене місце для удару у фланк тим частинам Червоної армії, що наступали на Курському напрямку. Цей фланк і захищала дивізія, розв'язуючи разом з цим нападне завдання на одній із відповідальних дільниць фронту.
В авангарді 45 дивізії — перша бригада, спереду ж першим ішов 398 полк.
24 січня бригада виступила в район Дмухайлівських хуторів— Варварівська Бузівка. В районі хуторів було чути рідке стріляння. Виїздимо до авангарду бригади и бачимо в бинокль таку картину. Добре видко рідку розстрільню („цепь") піхотинців, що відступаючи відстрелюються від наступу сильних кінних частин. Через деякий час батальйон 398 полку пропускає до себе в тил цю розстрільню й, виладнавшись у карре, бере на себе великий кінний загін із чеченців та мобілізованих, що входили до складу Слащовської групи. .Після дводенних боїв з частинами бригади загін слащов- ців розбито й остаточно розпорошено.
Піхотну розстрільню, що про неї ми тільки що згадали, становили частини 1 та 2 Новомосковського полків, на чолі яких стояв „ Дявол“ (кличка) — представник армії Махна в Новомосковському районі. Полк складався з партизанів Новомосковського повіту й найближчих сіл.
Ми мало знали про дії махновських частин у тилу денікінської армії; точного розташування їхнього нам відомо не було. Чутки, доходячи до нас, говорили, що денікінці цілком вивели з ладу цю армію. В усякому разі, зустріч з махновцями в цій місцевості була для нас зовсім несподівана.. Наша бригада настигла вчасно. Треба сказати, що довге пробування партизанів у денікінському тилу, безперестанні бої 3 білими зовсім їх знесилили. Виходили бойові припаси, датування та інш. Коли б ми спізнилися підійти до Дмухайлівських хуторів, бій партизанів з денікінцями був би для перших, а разом з ними й для населення остаточний.
Звідси зрозуміла та величезна подяка і партизанів, і населення до тих, хто допоміг їм визволитися від білих.
Частини нашої дивізії, пробуваючи на півночі, дістали добру школу. Південний перехід створив загартований кадр бойців, а цей останній виховував поповнення. Частини дивізії добре постачалися й справляли приємне вражіння. Свідомість бойців сприяла встановленню найкращих взаємин з селянством. Незмірне поривання всіх бойців дивізії на південь кидав її на великі вчинки. Отой бій нашого батальйону піхоти з восьми- сотенним загоном денікінської кінноти, на очах у населення найближчих сіл зміцнив велику довіру до частин Червоної армії.
Декілька днів нашого пробування в районі Дмухайлівських хуторів були буквально тріюмфом для наших частин.
Перед нами постало питання, як обходитись з партизанами. Вказівок на це не було ніяких. Треба було це питання розв’язати самим, і ми призначили зустріч з командувачем партизанів „Дьяволом“.
Середніх літ, з незвичайно енерґійним обличчям, вродливий, високий брюнет з просіддю на голові — „Дьявол“, йк він говорив, був сам робітник тульських заводів. Належавши до федерації анархістів - комуністів, він відбув декілька років каторги. Політично досить розвинений, він також мав великий вплив у своєму загоні, дістаючи підтримку від населення.
Ми розмовляли про політичне становище країни, політику радвлади. Ми пропонували йому, разом з його частинами, вступити до складу нашої дивізії.
Розмова тривала всю ніч. Але переконати його не вдалося. Просякнутий украй анархіст, він не уявляв себе в лавах організованої армії. Проте, насіння сумніву посіяно...
На ранок ми поклали скликати мітинґ партизанів, де розв’язати питання про їхній вступ до Червоної армії. „Дьявол“ обіцяв додержувати невтралітету:
Пригадую збори в школі. Митинг тривав чотири години. Перед цим ми провели довгу „індивідуальну обробку“. Провадили не тільки серед партизанів, але й серед їхніх батьків, рідні. Кожна хата, де стояли червоноармійці, являла собою агітпункт, де допізна агітували наші агітатори. Малося на увазі не так переконати вступити до лав Червоної армії, скільки з’ясувати селянству політику радянської влади.
Відомо, що через незвичайну поведінку білих з селянами останнє мало махновців за своїх оборонців. Воно їх сховувало, усяково допомагало, хоч і за це люто знущалися білі. Крім махновців в цих районах оперувало небагато й петлюрівських частин. Проте вони були близькі селянству лише тим, що вважали себе за ворогів Денікіна.
І ідея незалежної Гуляйпольської республіки, і самостійна Україна в петлюрівському тлумаченню для широких мас селянства не були зрозумілі й неприйнятні, хоч, проте, для селянства в пам'ятку були ревізії, головотяпство й свавілля місцевої влади, а також дезорганізовані червоноармійські частини, що відступали, не покидаючи по собі хороших спогадів.
Крім досвіду денікінщини теперішня поведінка наших частин, висока свідомість і вміння підійти до селянства відограли велику ролю, щоб вижити те упередження, ту насторожливість, які малися до рад, щоб схилити симпатію селян до нас.
Для ствердження наведемо зміст протоколу [1] загальних зборів повстанців 1 й 2 Новомоскоських полків.
|
ПРОТОКОЛ
ОБЩЕГО ЗАСЕДАНИЯ ПОВСТАНЦЕВ 1 и 2 НОВОМОСКОВСКИХ ПОЛКОВ
25 декабря 1919 года
Председатель собрания ТОВ. Шулика Секретарь Павленко
Председатель собрания (подпись) Секретарь (подпись) |
Бригада йшла далі, маючи вже в своїх лавах партизанів Новомосковського району. Сам „Дьявол" „благословив" партизанів на вступ до Червоної армії й, одержавши перепуск, покинув бригаду. Одначе, далеко пройти йому не пощастило. Командир третьої бригади нашої дивізії т. Голубенко відправив „Дьявола" в штаб дивізії, до т. Якіра. Чи бачили б ми його ще в Махна, чи ні — проте така можливість була й її розумно відвернено: „Дьявола" розстріляли.
2 січня першій бригаді дано наказа взяти місто Олександрійське. Кінноті тов. Няги дано вказівки пройти через Новогупалівку й, перейшовши залізницю на північному східі ст. Софіевки, зосередитися о 16 годині 3/1 на хуторі Андрієвка— Протопопівка; вночі проти 4 січря вислати дві партії розібрати колії станцій Янцево й Мокре. Розібрати так, щоб ніхто не бачив, а особливо ворог.
Цим розпорядженням мали на увазі паралізувати дії ворогового панцерника в момент рішучого руху останніх частин бригади на Олександрівське. До Олександрівського відступала Славгородська група денікінців, відходив туди й Слащов.
Спроба Слащова організувати опір у районі Олександрівського не вдалася. Почавшись на зорі 4/1, упертий бій кінних частин під командуванням т. Няги й частин 398 полку у районі Софієвки точився до пізньої ночі й закінчився поразкою денікінців та відступом їх до Олександрівського. Про це в оперативній зводці говориться: „ворог, підходячи до Олександрійського, виявляє упертий опір"[2]); про це саме т. Якір, розмовляючи з командувачем армії, говорив, що „досі нема донесінь про взяття Кічкасу й Олександрівського, де ворог виявляє опір, маючи наказа утримувати район до приходу в Олександрівське через Кічкас генерала Слащова, що відступив із Катеринослава. Комбриг І виїхав на ст. Софієвку ; донесінь поки нема".
О другій годині вночі проти 5 січня частини 397 полку підійшли до Олександрівського, не вступаючи до міста.
На світанку 5 січня, полагодивши розібрані колії, ми рушили панцерником до Олександрівського. В нас не було відомостей про те, що ворог відступив, тим то частинам і дано наказа вступити до міста а попередньому бойовому порядкові.Наш панцерник з усіма заходами обережносте, готовий до- бою, тихо під’їздив до станції... Залізничники висипали всі назустріч. Зовсім не помічаючи нас, на станції давав розпорядження й метушився чоловік у цивільному вбранні з червоною пов’язкою на руці. На пов’язці маячило: „комендант станции от войск батьки Махно“. На всі наші запитання до нього він відповідав: „Я б комендант од армії батьки Махна*, „виконую розпорядження тільки його“, „батько в місті, розмовляти можете з ним“.
Це, видно, був один із тих людей махновського штабу, якому можна було доручати самостійні ролі. Судячи з того, як він тримав себе в розмові, можна сказати, що його добре проінструктував сам батько Махно.
Я поклав поїхати до батька.
Посуваючись до Олександрівського й навіть під самим Олександрівським ми не могли одержати більш-менш певних відомостей про розташування махновців і кількість їх. Ми не мали приводу гадати, що вже під Олександрійським ми з ним зіткнемося...
Махновці стояли на правому березі Дніпра й спостерігали наш бій з денікінцями. Без сумніву, вони добре були поінформовані й про те, що ворог місто покинув. Махно вирішив, не гаючи й хвилини, рушити в Олександрівське.
Увійти до міста це був для його армії єдиний порятунок. Сотня верстов навкруги — це було царство сипняка—ось що являв собою район перебування махновців. Без медичної допомоги, з великими людськими втратами, його армія рвалася до міста, де можна було одержати все те, чого не вистачало* армії ввесь час її вештання в тилу Денікіна.
Отож 5 січня в Олександрівському опинилися й частини махновської армії, що прибували протягом цілого дня.
Що це були за частини? — Я спостерігав, коли до міста входив загін шабель на сто. Це була махновська гвардія, його підпора в 150 чоловіка — в найрізноманітному одязі, починаючи від чудових каракулевих шапок і кінчаючи „котелками“ замість шапок, від шинелів до каракулевих і дамських саків замість верхнього одягу. Рідко в кого з них не було по одному а то й по декілька перстнів з дорогоцінним камінням.
Це були ті частини, яким все дозволялося й які жорстокі й люті бої поєднували з не менш жорстокими грабунками та насильством.
За ними їхали тачанки з силою кулеметів. Піхоти було мало: вона вслала величезний простір від Озівского й Черного морей до Дністра й загибала з тифу, що косив щодня людей махновської армії.Справу з Махном довелося мати якраз перед самим відходом південної групи. Ряд наших частин йому пощастило розкласти й перетягти на свій бік, інших роззброїти. Проте, на 45 дивізії він увірвався ...
Що являв собою Махно тепер, після пробування в тилу Денікіна, як він буде ставитися до Червоної армії — для нас було зовсім загадково. Про число його армії серед населення ходили якнайфанстастичні чутки. Безперечно, що його агенти ширили чутки про величезну кількість армії й називали цифри в декількох десятків тисяч. Для нас невідоме було також і соціяльне обличчя людського складу махновської армії, його настроїв та інш. Треба було вивчити „сусіду", і ми заходилися коло цього негайно ...
Давши потрібні розпорядження про розташування частин бригади, автор цих рядків, комісар бригади т. Генін, командири полків Ліпанов, Няга й хтось ще із командного складу, пішли до „батька". Батько та його штаб любили комфорт. Вони розташувались у одній з найкращих гостиниць міста.
Було над вечір, коли я об’явив себе біля входу гостиниці двом партизанам й, не чекаючи дозволу, війшов у велику вельми освітлену залю.
Посередині приготовлений на велике число людей стіл. На канапі сиділо троє чи четверо військових, а на буфет злігши стояв у раменному костюмі „батько". Я відрекомендувався й заявив, що бажаю переговорити про гарнізонні справи. „Батько" відповів, що всі попередні переговори провадитеме командир Чорноморсько-озівського корпусу Каретніков та начальник штабу Білаш, а наслідки розгляне Реввійськрада, яка й ухвалить відповідні постанови. Прийняв „батько" сухо, але без ознаки високодумства або чогось подібного до цього.
Ми не здавали собі справи, як можуть скластися наші стосунки з Махном. Судячи з того, яка була зустріч з новомосковськими партизанами, ми були певні, що наші червоноармійці будуть стійкі й не здатні підпасти під розкладницький вплив партизанщини. Хоча для нас було ясно, що обставини тут не ті, що на Дмухайлівських хуторах, але ми не задумались над силою розкладу партизанщини й методами Махна. Все те, що ми бачили цього дня, для нас була новина. Справжню махновщину побачили вперше тут, у Олександрівському.
Від Махна ми пішли на прийом до згадуваних командирів махновської армії. Розмови тривали дві годині. Це був вечір запитань і відповідів, взаємне дізнання. Білаш був спокійний і тільки зрідка брав участь в розмові. Головну ролю в розмові взяв Каретніков. Іноді він ставав різким, гарячився. Проте, ми поводили себе спокійно й стримано, намагаючись додержати такого тону до кінця.
Головне, що відділяло, на думку Каретнікова, нас від махновців і селянства, була аграрна політика радвлади й те, що на чолі Червоної армії стояли керівники — ті ж самі офіцери, з якими Махно, мовляв, провадить боротьбу не на життя, а на смерть.
Ми дали декілька лекцій з політграмоти; зокрема, щодо офіцерів Каретнікову не повезло. Він, бач, був певний, що перед ним колишні офіцери... Але дуже здивувався, коли, з погордою перечисливши склад командирів махновської армії, де не було нікого з колишніх офіцерів, одержав таку ж відповідь і про командирів 45 дивізії.
Дискусія закінчиласи нічим. Ми не ставили собі за мету переконати командирів махновської армії, ми хотіли дізнатися про те, хто вони є. Треба визнати, що в нас жила надія на те, що досвід, боротьби з денікінщиною для махновців не буде даремний, але ми помилилися ... В справах дивізії залишилося донесення штабові армії командира дивізії т. Якіра, де говорилося ось що:
По только что полученным сведениям от Комбрига один по телефону выясняется, что в два часа 4/5 батальон 7-го полка занял Александровск. Непосредственно за батальоном в Александровск вошел переправившийся ранее из Кичкаса корпус махновцев во главе с Комкором Каретниковым и самим Махно. Ночью же комендант был назначен, от корпуса. В состав корпуса входят 4 и 5 полки; в первом 800 штыков 600 сабель, во втором приблизительно столько же. Точно не выяснено. Кроме того, в корпус будто бы входят еще 4 полка, находящиеся в непосредственной близости от Александровска. Комбриг один тов. Левензон, прибыв в Александровск, отправился к Махно. Его принял. Комкорпуса Каретников и после длительного разговора заявил: „На политические темы мы с Вами беседовать не будем. Об этом сговорится наш РЕВСОВЕТ с вашим РВ советом республики. Со стратегической стороныы мы готовы занять определенный участок, ибо враг у нас один"; передано почти дословно. В городе расклеен приказ, гласящий, что за грабежи расстреливать на месте, ходят патрули, раз'езжают крупные раз'езды по 80 — 100 сабель с черными знаменами. Части 1-й бригады за исключением 1-го батальона находятся в Александровске. Преследуя противника и не получив от меня своевременно приказа, вышли на линию Новогригорьевка — Корьевка — Камы~ шевка. Им уже отдан приказ Комбригом возвратиться на- предмет переправи у Кичкаса на правый берег. Комбриг спрашивает определенных указаний, каковых спрашиваю и я, при чем докладываю: на случай приказа открытия военных действий против корпуса, что 1-я бригада 2-х- полкового состава; возможно потребуется переброска еще одной бригады, что займет 3 — 4 суток. Якир“.
Вже після розмови з Каретніковим нам стало ясно, що від верхівки не доводиться чекати нічого путящого й що розвідку треба провадити в іншому напрямку: треба дізнатися, чим дихає, як настроєна маса махновців, її рядовий склад.
У тій же гостиниці, у величезній залі, де був буфет, Махно справляв бенкет для своєї армії. До буфету міг підійти всякий,— грошей за це не брали. Ми теж собі примістилися серед махновців і за чашкою чаю встряли в розмову...
В розмові виявилось, що між махновцями є багато колишніх червоноармійців, командирів Червоної армії й комуністів, які втекли з денікінського полону. Кожний з них переніс не мало душевних ураз, і тепер у них було одно бажання: швидше додому, хоч трохи спочити...
Ми ще глибш поставили собі за завдання розвідати настрій махновців. Політробітникц частин бригади, командний склад і дуже велика частина червоноармійців пішли в гущавину махновців. Зустріли їх там з захопленням. Всі дивувалися з тих змін, що сталися в Червоній армії. Адже тільки декілька місяців тому наш червоноармієць зовні мало чим відмітний був од махновців: та ж строкатість у одежі, погане, різноманітне озброєння тощо. А тепер яка зміна! Це справило вражіння. Поряд з пошаною до наших частин їх вважали тепер за силу. Про населення й говорити не доводиться: воно зазнало розкошів махновського режиму й цілком було за нас.
Отже, ми розпочали широку роз’яснювальну роботу серед махновців і населення. Нам не довелося розсіювати ворожих настроїв, але сумнівів, неясностей було досить: була незрозуміла наша політика 1919 р. на селі, форсований розвиток комун, реквізиції та інш. Працювали наші агітатори скрізь: на вулицях, кватирях і у тому ж буфеті, де повсякчас збиралися і „підкріплялися“ махновці. Тут відбувалася змичка наших частин з махновцями, які пачками приходили розмовляти з червоноармійцями. їх не абияк цікавили питання про взаємини червоноармійців з командирами й комісарами, бо, як відомо, махновців щодо цього виховувано в дусі гультяйства й дисципліна була для них жупелом.
Тепер важко написати про ту велику агітаційну роботу, що її провели наші товариші. Досить сказати, що навіть червоноармійці - китайці, не вміючи говорити російською мовою, й ті брали участь. В будь - якому кварталі ви могли спостерігати таку картину. Серед натовпу махновців стоїть китаєць. Його буквально, засипають питаннями про комуну, командирів тощо.Він розуміє, а більше догадується про ці питання, але відповісти не може й замість відповіді розпливчаста посмішка гримаса, повна запалу, й одно слово „карашо", „очень карашо"! Ми не інструктували їх, але вони відчули загальний настрій частин і, як могли, поділяли ту роботу, що її провадив цілий колектив.
Проте, махновці теж не дрімали. Не знаю, чи обговорював махновський штаб нашу поведінку, але, видко, він чудово розумів й правильно передбачав наслідки нашої роботи. Тому й вони працювали, пустивши в діло найнадійніших людей і кошти.
Першого дня, як тільки прибули махновці до Олександрівського, вони взяли під своє відання горілчаний завод. їхня адміністрація видавала спирт за записками штабу і, коли нам треба було для потреб лікарських установ, ми одержували його з дозволу „батьківської" влади, не бажаючи заздалегоди давати приводи для інцидентів.
В кожному кварталі ми бачили махновця - агітатора (для цього були мобілізовані найзавзятіші представники його частин) з .четвертиною горілки. „Випьем, братишка, за наше освобождение"—так некривдно зверталися до наших червоноармійців махновські агітатори. Отож, вино[3]) Махно вважав за найкращий свій засіб розкласти наші частини.
Після такого початку можна було розраховувати на дальший успіх. Як не велика була спокуса, як не хотілося попробувати давнього напою, червоноармійці здебільшого ввічливо відмовлялися.
Не втрималася тільки частина червоноармійців - китайців, і на той час, як нам випадало відходити з Олександрівського, про що розповім нижче, їх не стало чоловіка з 5. Проте, і ці об’явилися й кляли „во-всю" махновців, усвідомивши вчинений злочин...
Як бачимо, боролися дві сили.
Рівнобіжно ми проводили й іншу роботу. Треба було підготувати організацію радвлади, треба було готуватися до сутички з Махном. Неминучість такого кінця була очевидна вже після розмов з Каретніковим. Треба було витягти з підпілля місцевий Ревком, виявити, які партійні сили зосталися після неодноразового розгрому організації як від Махна, так і від Денікіна, закликати організацію до життя. Комісар бригади т. Генін цілком віддався цій роботі. Проте, місцевий Ревком не вважав за своєчасне вийти з підпілля. Вія вичікував вияснення взаємин з Махном.
Тов. Геніну вдалося налагодити зв’язки в колах, близький до військової Ради Махна. З’явилися надії знайти союзників і в складі самої Ради. На цей час зв'язок з дивізією налагодився й з'явилась змога інформувати про події дивізію й одержувати вказівки. Проте, дивізія теж не могла дати певної відповіді, як нам бути. Питання розв'язувано в найвищих інстанціях.
Така невизначеність становища нудьгувала. Кожний з нас, хто був у Олександрівському, почував, що сутичка з Махном неминуча, але не можна в такій важливій справі розв'язувати все самому.
Час минав. Зоставалося його використати цілком лише для того, щоб бути готовим до сутички... І ми робили все, що тільки можна було.
Пригадую навіть розмову з тов. Якіром, де ми пропонували виділити групу товаришів, яка повинна була „покончить" з верхівкою махновської армії...
З такою пропозицією до нас приходило декілька груп із червоноармійців і командирів, була також спроба і серед провідного складу бригади... Тов. Якір розумів наше становище й нетерпіння, але... наказав чекати наказа. Дисципліна змушувала скреготати зубами й вичікувати. Про дальші події ми можемо довідатися з розмови т. Якіра з командувачем XIV армії т. Уборевичем.
„Здравствуйте тов. Командарм ! Выяснил относительно точно численность корпуса Каретникова, находящегося в Александровске и непосредственной близости 15—20-верстном районе: 1500 —1600 сабель и около 6000 штыков. На правом берегу 3 корпуса от Никополя по Апостолово, где находится 1 корпус, неизвестно. Вчера из тактических соображений приказал Комбригу вступить в исполнение обязанностей начальника гарнизона и назначить своего коменданта, несмотря на присутствие махновских начгарнизона и коменданта, сделав для того, чтобы показать, что население будет обращаться к нашим. Вчера была устроена манифестация с рабочими, на которой рабочие, даже и меньшевики, приветствовали в лицо 1 бригады регулярную дисциплинированную Красную армию, на этом митинге махновцами был устроен скандал, но отношение рабочих явно за нас стоявших заставило махновцев замолчать. Сегодня приказал устроить парад бригаде тоже агитационной целью, дабы показать стройность организации Красной армии. Сегодня выпущена в Александровске пара листовых воззваний. Противник также пытается вести агитацию, но Комбриг говорит, что она совершенно безуспешна".
Видавши наказа, по залозі („гарнізону") міста настало двоєвластя. Хоч становище стало напруженіше, але зате наші позиції стали більш визначені. Населення відчуло це зрушення й вітало перехід влади в місті до радянських частин.
Цим наказом владу махновського командира обмежувано тільки над його частинами. Населення мало звертатися до Ревкому й нашої комендатури. Отже, це був перший удар махновцям.
В зазначеному вище документі згадано про параду часїин бригади.
Треба сказати, що це було своєрідне змагання наших з махновцями й провіркою наших частин...
На параду прибула й „чорна сотня“ на чолі з Каретніко- вим. Після мого вітання частин з перемогами Червоної армії, одержано повідомлення про взяття м. Бердянського, Маріюполя та інш. міст. Основну частину своєї промови я присвятив партизанам, де відзначав, що їхній тепер обов’язок, коли вони вважають себе за революціонерів, покинути загони партизанські й вступити до лав Червоної армії, згорнути чорний стяг і стати на захист Червоного прапору.
Ця промова розлютила присутнього на параді Каретнікова. Щождо партизан, то вони поставилися зовсім інакше. Стало чути голоси за нас. Справу захотів урятувати відомий Попов— лівий есер, один із організаторів лівоесерівського повстання в Москві, де він відогравав не абияку ролю.
— Я той Попов... — і почав він, перечисляючи свої революційні заслуги й лицарські вчинки, закликати червоноармійців іти до армії Махна, де всі рівні, де нема комісарів та інш. й інш. в махновській філософії. Підчас його виступу ледве не сталася неприємна історія... Попов на адресу командирів сказав декілька образливих слів, після чого нам коштувало багато сили спинити частини від самосуду й уникнути бійки.
Отже, нарада стала за початок... Присутні на ній махновці рознесли вісті про параду в своїх частинах. Протягом цілого дня ми мітингували по різних махновських частинах. Тов. Генін, пам’ятаю, прийшов зовсім охриплий. Він з колосальним успіхом виступав у частинах Калашнікова, де йому довелося стримати махновців від розправи з своїм командиром.
Ґрунт був виготуваний, але, леле... діяти не можна було: наказ був — чекати...
До кінця дня в усі наші частини поодинці й групами переходили махновці; хто здавав зброю й ішов додому, а хто записувався в частини й приносив з собою зброю.
Вночі по всіх шляхах з Олександрівського поодиниці й купами йшли додому махновці.
Стіну пробито, хвиля пішла... Деморалізація махновців розійшлася. Ми робили й далі свою роботу, поглиблюючи розвал махновським лавам.
Далі, не пригадую якого числа, ми отримали, нарешті, вказівки.
- „Добрый вечер, тов. Якир! У аппарата Уборевич и члены Реввоенсовета. Тов. Сталин только что передал распоряжение Южфронта предложить армии Махно выступить на защиту Советской Республики против поляков в районе Мозыря. Во исполнение этого распоряжения нами будет передан для Махно оперативный приказ. Мы полагаем, что соответствующее отношение Махно к этому приказу даст нам возможность иметь определенный материал для нашего дальнейшего поведения. Последнее постарайтесь использовать вы и будьте добры высказать ваше мнение. Говорит Якир. Извиняюсь, из Александровска к телефону меня вызвал Комбриг. Только что говорил по телефону с Александровском. Я лично, зная Махно, полагаю, что он ни в коем случае не согласится. Кстати докладываю, что, в случае отказа, операцией против Махно будет весьма трудно руководить, благодаря отвратительной связи, благодаря перевесу, который будет на его стороне в смысле численности, благодаря подвижности и ускользаемости его банд. Полагал бы необходимым, в случае наличия желания Южфронта использовать живую силу Махно, приезд кого либо авторитетного лица республики. Сегодня на параде 1 бригады было произнесено несколько речей о регулярной Красной армии, в это время на площадь прибыл помощник командира корпуса махновцев и попросил слово. Комбриг умышленно разрешил. В речи он назвал красноармейцев наймитами. Комбригу с трудом удалось удержать красноармейцев, которые собирались поднять оратора на штыки; на присутствовавших 80–100 кавалеристов махновцев это произвело большое впечатление. Итак, повторяю, вручение одного приказа, вручение без присутствия кого либо из центра результат даст отрицательный. Сегодня я отправил свой штаб в Екатеринослав; разрешите завтра и мне отбыть туда же, провод с Харьковом оттуда имею — Якир. Говорит Командарм. Вы хорошо понимаете, что это, приказ является известным политическим маневром и только; мы меньше всего надеемся на положительные результаты в смысле его исполнения Махно. Реввоенсовет армии завтра после обеда выезжает на ст. Синельниково и дальше к Александровску. Приказ вы заранее используйте для агитации, что махновцы должны[4]) свои хаты защищать, но, как и вся рабоче-крестьянская армия, бороться на других фронтах. Если этого не пожелают сделать, значит — они враги и изменники. Поведение ваших частей не весьма радует. Выезжайте в Екатеринослав, чтобы быть поближе к своим частям. Сейчас вам будет передан приказ для передачи Махно. Пока до свидания. Официальные имеем сведения о занятии Бердянска. Уборевич“.
Ця розмова передає досить докладно і те, про що я згадував раніше, і освітлює нашу тектику щодо Махна.
А втім ми дуже багато домоглися за цей час і наша праця не була марна, хоч наслідки були б далеко більші, коли б нас інформовано про наміри й пляни найвищого командування.
Наказ Махнові подав командир батальйону Покровський. Махно відчув, що жарти погані. Він зрозумів, що бою він не виграє, і поклав уникнути сутички з нами.
Нарешті, ми розпочинаємо операцію. На думку командування, Олександрівське треба обійти й оточити, замкнувши Махна в місті. Разом з нами в цьому мали взяти участь і частини 41 дивізії, на яких покладалося завдання замкнути вихід із міста.
Я виїхав, щоб налагодити зв'язок з 41 дивізією. На одному з полустанків, не доїздячи до Олександрівського, я зустрівся з комдивом т. Зомбартом і комісаром дивізії т. Івановим. Після короткої наради, де накреслено плян дій, ми влаштували в одному полку 41 дивізії мітинґ. Я запевнив червоноармійців, що 133 бригада виконає свій обов'язок перед Республікою.
Треба признатися, що я виїхав звідси не в настрої. Видко було, що частини 41 див. не використали належної передишки, щоб зміцнити свої лави, де також були і колишні махновці із близьких районів. До того ж частини були нечисленні, втомлені, з далеко слабішими ніж у нас кадрами. Все це відбилось і мало свої наслідки в проведенні операції проти Махна.
Далі всім частинам, за винятком одного батальйону з 398 полку, наказано вийти з міста й прямувати в район Кічкаса.
Ще зранку поширено чутки на все місто, що частини бригади переходять на правий берег Дніпра для дальшого наступу на Денікіна. На зміну бригаді прибували частини 41 див., до прибуття яких в місті зостається. тільки один батальйон.
Це зроблено для того, щоб увести в оману махновський штаб. І цей номер удався… Спокійно наші частини вийшли з міста — і махновці заспокоїлись. Вранці другого дня до мене на кватирю прибув один із найвидатних агентів махновської ставки, начальник контр-розвідки, кат, колишній карний злочинець — Льовка. Ми з комісаром бригади мали з ним розмову, яка не дала йому приводу запідозрювати, що ми щось готуємо проти них. Ми навіть умовились, що відповідь на наказ нашого командування про виступ махновської армії на польський фронт він має передати командирові 41 дивізії, яка прийде нам на зміну. Все це так робилося, що ані найменшого підозріння не було.
Вночі ми прибули на хутори за 6–7 верстов на північ од Олександрівського. На дворі йшла мрячка й стояла негода. Ніде було сховатися, бо всі хутори спалили гарматами не то денікінці, не то махновці. За ніч треба було приготуватися, щоб на світанку розпочати дії.
В місті, як відомо, залишився батальйон 398 полку на чолі з командиром Іваном Федоровичем Ліпановим. Він був людина надійна, ми на нього покладалися в будь-яких обставинах. Моторошна ніч... Багнюка, болото... З Олександрівського й далі виходять групами махновці. Кадри їхні, мов тім голодні вовки взимку, бродять там, де розташувався наш батальйон.
Батальйон укріпився у дворі одного заводу й зробив з нього справжню фортецю. Вночі група махновців, на чолі з відомим Поповим, вирішила випробувати нерви наших частин.
... Де - не - де стало чути поодинокі постріли. Недалеко розірвалася бомба. Як тільки загін батальйону вийшов із заводу, махновці покинули свої жарти.
Проте завдання батальйону було важке. Він мав провадити бій у місті тоді, коли ми мали натискати інші махновські частини до міста з півночі, а 41 див. з півдня. На цей же батальйон покладено обов'язок паралізувати й „покласти край махновському штабові. Всіх людей про цю справу попереджено, і вони йшли спокійно. Це я спостеріг, коли був у батальйоні, після відходу всіх інших частин. Спокій і упевненість від самого командира до червоноармійця.
Працю в місті провадилося й далі. Вже наклеювано по місту наказ - відозву до махновців, де говорилося за пропозиції радянського командування відправитися Махнові на польський фронт і про його відмову виконати це. Наказ кінчався закликом до партизанів вступити до лав Червоної армії, а Махна й хто буде за ним проголошувалося зрадниками революції, проти яких мають вжити якнайсуворіших заходів. Якраз на цей час нам удалося налагодити міцні зв'язки з окремими членами Військради махновської армії. Якось випали з голови їхні прізвища, але це були віддані люди, що багато попрацювали тоді для нас. Вранці на вулицях міста розліплено таку відозву:
„Ставши перед фактом намерения руководящих кругов повстанческой армии натравить под видом борьбы трудящихся, честных революционных повстанцев на Красную армию, не можем дальше молчать. В этот ответственный момент мы должны заявить: пришел конец одиночной: борьбы с реакцией, пришел конец партизанщине: перед нами стальная стена Красной армии, на долю которой выпадает еще ликвидация остатков рассеявшейся по всем направлениям добровольческой армии. Велика эта задача Красной армии, тов. повстанцы. Ей надо освободить еще весь юг, окончательно уничтожить на Украине контр - революцию.
Для достижения этой задачи ей необходим организованный тыл. Без крепкого тыла никакая армия не способна удержать в своих руках то, что ей удается отвоевать у реакции иногда с тяжелыми жертвами. И мы не выполним своего революционного долга, если помешаем в этот момент регулярным частям Красной армии организовать у себя крепкий тыл, если помешаем ей заниматься только общим противником — буржуазной реакцией.
Неорганизовано ничего добиться нельзя. Нельзя даже оправдать своего революционного права бороться с реакцией. Рассуждать так могут только те, кто, подобно маленьким детям, думают, что революция сама побеждает. Мы же говорим всем, повстанцы армии „Батьки Махно"! Пришло время, когда каждый из вас стал лицом перед вопросом, как вести борьбу с мировым капиталом; организованно выстраивая к бою все свои силы, или же бороться так, как каждому хочется, не зная ни тыла, ни даже хорошенько своего противника.
Не хотите ли вы, товорищи - повстанцы, являясь самй свидетелями разрушительной силы партизанщины в тылу у противника, продолжать партизанщину на фронте и в тылу Красной армии?
Честный революционный повстанец, который борется с капиталом, ответит вместе с нами:
Долой партизанщину на фронте и в тылу Красной армии!
Ибо победа партизанской войной не достигается.
Если мы откажемся от дальнейшей борьбы с капиталом, если мы поставим на очередь дня борьбу против власти, — „какой бы то ни было власти"— и против деникинской, и против советской,— мы с той же минуты перестаем быть честными революционными бойцами за трудящихся, мы становимся тогда просто авантюристами.
Нашей задачей сейчас является влиться в Красную армию, притти на помощь тов. красноармейцам в нашей общей борьбе с капиталом.
Усилить фронт — помочь трудящимся победить контр- революцию.
В ряды Красной армии, на последний решительный бой! За нами победа, товарищи, ибо за нами трудящиеся. Они организуют нам тыл, они снабдят нас и врачами, и лазаретами, наладят дело снабжения. Мы, дорогие товарищи, не будем тогда, пронзенные пулями, иногда во все части тела, бежать за тачанками, ища смерти, где бы умереть.
Товарищи, к чему все эти сказки про жидов, коммунистов и наемников — сынов Красной армии? Ведь это только змеиные замыслы властолюбивых батек.
Повстанческая армия, дорогие товарищи, имела у себя Революционный Совет повстанческой армии имени батьки Махно. Но мог ли он сказать нам свое слово ? — Нет. Командный состав держал его в ежевых рукавицах.
Но вы все же слышали, как они расправляются с теми, кто осмеливается говорить им в глаза правду. Вы знаете, что по приказу батьки Махно был расстрелян честный революционер и любимый всеми повстанцами тов. Полонский.
Палачи, душегубы!
Вы еще ответите на суде у трудящихся за такие расстрелы.
Выходя из состава Революционного Военного Совета войск имени батьки Махно' и присоединяясь к рядам Красной армии, мы, группа повстанцев в Революционном Военном Совете Махновской армии, зовем за собой всех честных революционных повстанцев.
Все товарищи повстанцы в Красную армию!
Все на борьбу с капиталом, а не то снова у нас будут лишние жертвы, бесполезное пролитие крови пролетария.
Долой партизанщину в тылу организованной Красной армии!
Да здравствует победоносная пролетарская Красная армия!
Группа повстанцев в Революционном Военном Совете Махновской армии".
Уже вночі на ділянці на північ од Олександрівського наші вирушили в похід, поділившись на групи. Тихо й спокійно, нічого не підозріваючи, спали махновці в Павлокічкасі. Не спали тільки вартові, що охороняли кулеметну команду й артилерійну батарею. Кіннотчики дивізіону т. Няги зняли вартових і роззбороїли махновців, що розташувалися по найближчих селах. Світало вже, коди піхотні частини пішли в наступ. Як тільки закінчилося роззброєння, ми з кавдивізіоном рушили на місто.
По шосе на Олександрівське йде велика колона махновців: кінних чоловіка з півтораста й 60 кулеметних тачанок (і кулеметний полк батька Махна). Самих кулеметів було більше, ніж людей біля них. Ми готуємося їх зустріти. Кулемети розташовуємо так, що ввесь загін попадає у вогневу засаду, а в тил махновців виходить для цього 397 полк. Ми запрудили їм до. рогу й запропонували здати зброю.
Махновці дуже здивовані. Прибувши звідкись, вони не знали, що сталося в місті. Треба було бачити, як дорослі люди, що були в бувальцях, плакали, як діти... Вони не чекали такого кінця. Пригадую, як сьогодні, великого, молодого кубанця. Схопивши револьвера, він сказав: „Ось що, т - щу командире, або сам пущу собі кулю і тоді візьми коня, або ти пусти, а живим коня й шаблі не віддам. Розмов про небажання вступити до Червоної армії в нас нема; ми всі, як один, підемо до лав Червоної армії й батька заставимо, а коли батько не захоче, не батько він нам, голову звернемо".
І весь загін, як один чоловік, сказали це саме...
Загоном командував комуніст. Він запевнив нас підчас переговорів, що не може бути ніяких сумнівів про нещирість загону.
Ми йшли слідом за ним. Ми розрахували, що через „пробку", яку мала була зробити 41 дивізія, цей загін не проб’ється й настрої в ньому прискорять розклад махновщини.
Треба сказати, між іншим, що на війні не можна нікому йняти віри. Треба використовувати обставини тоді, коли вони є, не покладаючись на те, що вони повторяться знову. Цей випадок, коли ми пойняли віри й відтягнули момент роззброєння махновського загону, був недозволеннй. Я й досі певний того, що махновці не хитрували й були щирі. Але, ввійшовши до міста, вони стихійно пішли за своїми частинами, не заставши їх у місті. Правда, їх потім роззброєно, проте помилка була неприпустима.
В місті склалися обставини ще гірші, ніж ми сподівалися. 41 дивізія не виявила потрібної енеріґї, і махновці вискочили на південь, до рідних місцевостей. Правда, їх утекло мало. Махно зник ще раніш; проте втекли його кадри, втекла його чорна сотня та ще з сотню - півтори кінних, небагато кулеметів та батарея. Всі інші частини або були роззброєні, або, опинившись за містом, прямували додому чи йшли до нас.
Із декілька тисяч чоловіка махновської армії, що стояла в Олександрівському та в околицях його, з Махном пішло не більш як 300 чоловіка.
Зформована на цей час кінбригада Котовського, кудн ввійшов і загін Няги, довела справу до краю. Дивізіон Няги, переслідуючи недобитки Махна, забрав полонених, усю матеріяльну частину армії Махна й рештки розпорошив по куркульських закутках Гуляй-Поля.На правому березі Дніпра тягнулися з району Озовського моря та колишньої Катеринославщини махновські частини, натикаючись на частини нашої 2 та 3 бригад. Ці страдники становили переважно піхоту. Багато з них теж вступило до Червоної армії, більшість же втомлена та хвора поспішала додому.
Так скінчилася спроба Махна сконцентрувати свої частини в Олександрівську, що, становлячи певну силу могла безперечно зробити руїнницьку роботу (як це стало пізніше) в тилу Червоної армії. Ліквідація махновської армії, хоча й без ліквідації провідної верхівки її, створила обставини для спокійної роботи радянських органів у тому районі в місті й на селі.
Цей знаменитий період у житті 45 дивізії відзначений таким наказом:
„На долю нашей армии выпала трудная задача не только разгромить Деникина, но ликвидировать всех тайных и явных его сообщников, которые разлагают тыл Красной армии.
Одной из самых серьезных опасностей, вставших перед победоносными красными бойцами на пути к Черному морю, была махновщина. Борьба с Махно требовала от каждого красноармейца не только боевых качеств, но и высокой политической сознательности и выдержки.
Реввоенсовет армии с полным удовлетворением отмечает, что все эти качества были проявлены частями 45-й дивизии, на которых была возложена ответственная работа по ликвидации махновщины.
Красноармейцы, командиры и комиссары — все оказались на высоте возложенной на них задачи, все выполнили свой долг перед советской властью и революцией до конца.
Уничтожение, разоружение и обезврежение разложившихся махновских банд является одной из самых блестящих операций, выполненных 45 дивизией.
Принося товарищескую благодарность вам, солдаты 45-й дивизии, за ваш славный революционный подвиг, Реввоенсовет армии твердо надеется, что вы и впредь будете стоять в авангарде Красной армии и достойно завершите победу над всеми врагами советской власти.
Вперед к победе и через победу к миру, красные бойцы!
Командующий армией Убаревич. Член Реввоенсовета Рухимович.
Начальник штаба Мармузов.
Комиссар штаба Васильев
- ↑ З справ 45 червонопрапорної дивізії.
- ↑ Зводка № 0257.
- ↑ Крім горілки, Махно пробував спокусити наших червоноармійців і грошима.
- ↑ Очевидно, пропущено „не“. — Ред.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|