Літопис політики, письменства і мистецтва/1/З подій і питань старого року
| ◀ Від редакції | Літопис політики, письменства і мистецтва № 1 (22 грудня 1923) З подій і питань старого року |
Ґійом Левассер де Боплан ▶ |
|
НЕМА в сьогоднішній Европі ні одної держави, що не була-б глибоко незадоволена своїм сучасним становищем. Краї Антанти, всі без виїмку, розчаровані, тому що дикі і невідповідальні обіцянки їхніх проводирів завели їх у пристань фантастично-прикрашених, як що взагалі не неможливих надій на яке тисячеліття… З другого боку, ні одна з поконаних держав справди не приймила висліду, ні як справедливого, ні як тривкого.“ (M. Macartney, Five years of European Chaos.) Сими словами анґлійського письменника можемо, зовсім оправдано, почати огляд визначних політичних подій 1923-го р. Загальне незадоволення — то дійсно один загальний тон, спільний усім державам і народам Европи, чи радше світа, і певно не скоро прогомонить він. Та, з другого боку, не слід витягати з сеї безсумнівної прояви за далеких, фантастичних висновків. Незадоволення — то стара недуга европейського світа. Реформація, 30-літня війна, Французька Революція — все те старі жерела і явища сеї болізни; остання війна і звязані з нею зміни перетворили тілько стару хронічну хоробу в гостро-загальну — в жадобу змін, в тугу за минулим, або погоню за утопійними мріями. Та час і тут злагодить болі, хоч певно не вирве їх з корінням; на се останнє нема ще необхідних моральних передумов. Се нехай буде в пересторогу тим нашим землякам (а їх так богато!), що тілько й сим бавляться, що на всі лади пророкують, авґурують, розмальовують вигляди на якісь безпосередно-близькі переміни: ось-ось, сьогодні-завтра, вони настануть і все горі дном перекинуть. Ілюзіонізм — се наша особлива національна хороба, що вимагає радикального лічення; вона робить нас нездібними до реального життя — „паралітиків з блискучими очима“.
За сим словом переходимо до самих подій.
Почати-б нам з епілоґів до драм, чи як хто волить — політичних комедій, граних уже раніше, а тепер тілько формально завершених. На першому місці треба тут поставити лозанський мировий трактат 24-го липня між „союзними і заприязненими державами“ (Антантою) з одного боку, та Туреччиною з другого. З поміж 5 мирових трактатів, подиктованих переможцями з 1918-го р. на передмістях Парижа в 1919 і 1920, чотири (версайський, сен-жерменський, тріанонський і в Нейї) були переведені в життя всіма головними інтересованими сторонами, та стали основами сучасної політичної системи Европи й пунктом виходу нової історичної доби; одному тілько севрському трактатови з 20-го серпня 1920, з побитою Туреччиною, не повелося. Визначна частина турецького народу, під проводом Кемаля Паші, відкинула його, не голословним протестом, а ділом, себто успішною воєнною акцією з виконавцем волі переможців — Грецією. Нова мирова конференція в Лозанні (з 20-го листопада 1922), у вельми трудних, деколи дуже драматичних девятимісячних переговорах, піддала севрський трактат основній ревізії та поставила Туреччину у далеко инше міжнародно-правне становище ніж те, в якому опинилися всі її союзники з 1914–1918. На основі нового трактату Туреччина дістала назад повну суверенність над Царгородом і Проливами, які Антанта хотіла була „інтернаціоналізувати“, так само над Смирною в Азії і Сх. Тракією в Европі, дарованими раніше Грекам; вона не тілько увільнилася від усяких репарацій, а навпаки, одержала від Греції, у формі направи, пристань Караґач над Еґейським морем; що більше, відсотки оттоманських позичок (dette publique) вона може платити не в золоті а в паперових грошах; вкінци, стародавня інституція „капітуляцій“, себто незалежність чужих горожан від турецького судівництва, знесена; натомість Туреччина приймила на себе обовязок уцивілізуватн свою адміністрацію і своє судівництво, після чого буде принята у члени Союза Народів.
Сі безсумнівні здобутки турецької політики не тілько супроти севрського трактату, а й у порівнянню з первісним (31. I. 1923) лозанським проєктом Антанти — в одній тілько справі Моссула, чи там його нафтових жерел, Туреччина не здобула нічого реального — дають ясне свідоцтво ще не вичерпаної життєвої енерґії османських нащадків. Та, з другого боку, не треба перецінити сеї життєздатности й вірити, що ось-то Турки побідно вийшли проти цілої Антанти і „подерли“ севрський трактат — недобрий, мовляв, знак для долі инших підпариських договорів… Не можна забувати, що севрський акт був тілько підписаний, та не ратифікований, значить ніколи не був правосильний! Щось таке як тогочасний і тамошній трактат про границі Східної Галичини… До-того, Турки мали союзників і межи членами Антанти: Франція з самого почину, ще з 1919, поставилася неприхильно до „хрестоносних“ змагань бритійського уряду, і з самого початку старалася саботувати севрський трактат; так само й Італія — правда, з инших мотивів, протигрецьких — не хотіла допустити до повного ослаблення Туреччини; заслуга-ж нового турецького уряду була головно в тому, що він умів використати незгоду противників, не тілько дипломатично, а — що єдине на потребу — минулорічним воєнним успіхом проти Греції. Коротко: не Кемаль чи Ісмет Паша „подерли“ невигідний їм мировий трактат, а… Поенкаре. Анґлія погодилася з обставинами (вона правильно приймає до відома доконані факти), тим більше що вона — як висказався голова турецької делеґації, Ісмет Паша — пожертвувала тілько кусник хвоста, коли натомість Туреччина уратувала голову.
Чи нове, революційним шляхом повстале османське правління дійсно відкрило нову, кращу добу в історії Туреччини, се инше питання, на яке годі відповісти вже сьогодні. Сумніви тут оправдані. Проголошення Туреччини республикою, обмеження влади султана-халіфа тілько до самих реліґійних справ, парламентаризм, і т. ин. формальні реформи не дають ще жадної поруки, що вони принесуть справжне відродження, подібно як переєм усіх таких „здобутків“ цивілізації не послужив Китайцям, тілько навпаки, ще більше кинув їхню країну у безпросвітну анархію. Одно певне: ще ні одному народови в історії корисно не послужив радикальний розрив з минулим!
Лозанська конференція замітна ще з одного боку. Там був другий — по Ґенуї — міжнародній виступ Р. С. Ф. С. Р. Заступників її до самих мирових переговорів не запрошено, тілько до окремої конвенції у справі Проливів. Совітські делеґати, підпирані зразу й Турками, старалися накинути свою участь у цілій конференції, та без успіху; полишені далі й Турками, вони покинули непривітну (вбивство Воровського!) Лозанну, погрожуючи, що не визнають жадних міжнародніх актів, доконаних без їхньої участи. Та коли конференція добігла до щасливого кінця і конвенція про Проливи була передана совітському урядови до підпису, він підписав. Весь епізод не причинився ні трохи до скріплення міжнародного становища Р. С. Ф. С. Р. Рік тому було ще багато шуму з приводу сердечности совітсько-турецьких взаємин; сьогодні, всі старі й нові вороги сучасної Росії обіцяють собі чимало по Туреччині…
Формальне поладнання найновішої фази Східного Питання пригадує, до деякої міри, инший епілоґ мирової конференції в Парижі, в якому й ми, Українці, взяли участь; звісно, не діяльну, а страдальну. Визнання Антантою, устами Конференції Амбасадорів, східних границь Польщі 14-го березня довершило також постанови версайського мира з 28-го липня 1919, по якому „союзні і заприязнені держави“ зберегли за собою право визначити нововідбудованій Польщі і ті межі, які у трактаті не були названі, а Польща зобовязалася була приймити їх рішення в сій справі. Се сталося, майже по чотирьох роках, у сій формі що Антанта признала, з малозначною крутою оговоркою, т. зв. рижську лінію, умовлену два роки тому безпосередно між Польщею й совітською Росією, та сим способом усанкціонувала польську державність над чимало українськими і білоруськими землями. Ся подія не була і, звісно, не могла бути принята нашим громадянством безпристрастно, хоч може не в такій мірі, як того можна і треба було сподіватися; та як-не-як, а дата 14-го марта 1923 формально означатиме епоху в українській історії. Відкладаючи на инше місце розгляд значіння і наслідків сього факту, хочемо тут усталити низку історичних моментів, що привели до нього. Робимо се тому, що наше громадянство, вчасти ізза національної пристрасти, вчасти полишене без вірних інформацій, виробило собі досить хибний погляд на ґенезу сумного березневого акту та кладе сей хибний погляд в основу нових надій, нових політичних спекуляцій, нових отруйних ілюзій.
Почнемо з питання: Чому Антанта, покликуючи до життя Польщу і визначаючи їй західні межі, полишила справу східних границь відкритою? Відповідь може бути тілько одна: Бо між учасниками мирової конференції не було Росії. Колиб до того часу перетрівала була або повернула Росія, не то царська, а Милюкова, Керенського, Колчака, Деникина, і всяка инша, а тілько не большевицька, то нема найменшого сумніву, що Польща дістала-б була зразу всі границі. Колиб була царська Росія, то Польща доходила-б тілько до західних меж Холмщини і взагалі була-б васалькою Росії; при кадетській або иншій формі, східна межа Польщі ішла-б була по р. Бузі, згідно з загальною заявою тимчасового правительства з березня 1917, поновленою докладніше всіма протисовітськими політичними ґрупами в Парижі 1919-го р. Та що ні сеї, ні тої Росії до 28-го липня не було, то Антанта полишила справу східних меж Польщі відкритою, поки не-большевицька Росія не появиться на сцені. У швидкий поворот її вірено загально ще в літі й осени 1919, і тілько по невдачі Колчака і Деникина почали прокидатися сумніви. Та й тоді — Антанта поступала ще дуже осторожно: дня 4-го грудня 1919 вона визначила Польщі, на просторі б. російської імперії, „тимчасову“ східну границю по Бузі, „не передрішаючи можливо оправданих прав Польщі до земель на схід від сеї лінії,“ названої пізніше, і зовсім неоправдано, лінією Керзона. „Оправдані права“ поза сею лінією взялася Польща, при скептичній пасивности Антанти, сама реалізувати, як се вона вже зробила на австрійській спадщині.
Щодо Галичини, то з огляду на маєву перемогу Поляків вже 25-го червня запало подібне соломонське рішення, по думці котрого Польща одержала „тимчасове“ право займити край по р. Збруч й орудувати ним по окремій умові (статут з 21-го листопада), при чому пізніші права Росії до сеї землі не мали бути передрішені. І тут треба знов сказати з натиском: Навіть без Росії, колиб Українці були удержали Львів у своїх руках або його назад здобули, то до звісної ухвали було-б не дійшло, і вся Галичина, разом з сумежними українськими просторами, була трактована „тимчасово“ як patrimonium ідеальної Росії подібно як Естонія, Латвія, Литва і т. ин. В даних обставинах, се був єдиний шлях до політичної самостійности України. Що більше, колиб Українці і не були відбили Львова, а тілько удержалися на своїх зимових становищах, та колиб виявили були яку-таку державно-творчу справність, то й тоді така „тимчасова“ українська держава знайшла-б була своїх протекторів. На жаль, не було жадної з тих передумов і вже з осени 1919, головно від упадку Деникина, Антанта (не тілько Франція, а й Анґлія) дивляться на Галичину як на автономну країну при Польщі (завішення провізоричности злуки з Польщею 23-го грудня 1919). Звісно, в сьому процесі не остали без деякого впливу і знані, часто поновлювані пакти між Польщею й У.Н.Р.
З паданням надій на швидкий прихід нової Росії ішло в парі ослаблення неґативного становища Антанти, гол. Анґлії, до совітських володарів Росії. Коли-ж здавалося, що спровоковані Пілсудским большевики викресали в російській масі старі національні почування; коли здавалося, що Польща, полишена сама собі, замість зреалізувати свої „оправдані права“ до яких-не-будь земель, може взагалі перестати істнувати, — тоді сягнено до актів, видобуто рішення про лінію Буга та пригадано собі, що Галичина ще формально не признана Польщі, і висловом того звороту була пропозиція зроблена у Спа в липни 1920, пропозиція перемирря на „лінії Керзона“ й окремої мирової конференції для східно-европейських справ у Лондоні, де мала бути тривко усталена східна границя Польщі, де мала бути також вирішена галицька справа і де совітська Росія мала здобути формальне признання своєї леґальности. Польща з тяжким серцем згодилася на сі умови й держави Антанти поспішили закріпити сю податливість севрським трактатом про границі, де означено політично-правну окремішність Галичини.
Сьогодні, з перспективи 3½ року, легко уявити собі епохове значіння критичного моменту в історичних взаєминах між історичною Польщею й історичною Русю. Та неначе хвилевий сон проминув сей момент. З чиєї вини? І знов може бути тілько одна відповідь: З вини большевиків. Опянілі дешевою перемогою і захоплені фантомом всесвітньої соціяльної революції, вони з глумом відкинули посередництво конференції Спа; вони заявили, що уряд робітничих і селянських рад хоче, у прямих переговорах з польським трудовим народом, направити ту кривду, яку заподіяли йому держави Антанти приймаючи підсунену чорносотенними цареприклонниками лінію Керзона як границю, та що він відступить Польщі широку, польську національну територію далеко на схід від сеї лінії. Такі обітниці робили вони Польщі коштом українських земель тоді, коли вони самі себе уважали щасливими переможцями, і коли весь світ мав їх за таких. Тому хто стане дивуватися, що по своїм блискавичнім погромі, загрожені ще з полудня Вранґелем, вони згодилися на границю, звісну тепер під назвою рижської? Тут треба радше говорити про великодушність Поляків, а не Совітів.
Такий вислід самостійної реалізації „оправданих прав“ інтересованих сторін (української також: полишаючи на боці петлюрівські пакти, в Ризі брала участь і всеукраїнська радянська делеґація) не остав без впливу на політичні настрої у головних державах Антанти. Проти рижського мира не піднялися поважні протести ні з російського, ні з українського боку; навпаки в сім і тім обозі знайшлися елементи, що не мали нічого проти такої територіяльної розвязки і готові були на ще дальші уступки в польську користь. Чому Антанта мала-б бути більше папська ніж сам папа? Тому вижидає вона дальшого розвитку подій й обставин, і слідкує за тим, чи Польща виявить доволі сильні здібности, щоб дійсно володіти новонабутими краями. Коли-ж показалося, що Польща легко поширилася й на Вильну, то Антанті не остало нічого иншого, як тілько погодитися з доконаним фактом. У галицькій справі Антанта мала, що правда, деякі моральні зобовязання і бажала обезпечити їй якусь національно-територіяльну автономію, одначе коли переконалася, що самі Галичане її не бажають, розгрішила себе по двох роках, задоволяючися голословною обіцянкою польського уряду, що він сам уведе в життя автономний устрій в частині Галичини. Про инші українські землі не знайшлося в рішенні Конференції Амбасадорів навіть такої платоничної згадки…
Тут політичному історикови накидається нове питання: Чом Антанта, державши Польщу без правно визнаних східних меж цілих чотири роки, пішла саме тепер, і так далеко, на зустріч польським домаганням? Чи не краще було оставити сю справу нерозвязаною й на далі? І як так, то що привело до такого обороту справи? Що в Антанти зовсім не було поспіху, що вона радо протягла-б була „тимчасовість“ ще на довгі роки, та що вона вийшла із своєї ранішої тактики незривання усіх мостів тілько під натиском Польщі — про се не може бути двох думок. Ба, та й Польща до 1922 (Ґенуа!) не виявляла охоти наставати на формальне визнання здобутої границі; вона боялася поставлення неприємних справ: галицької і виленської. Коли-ж Польща таки рішилася на се, то до того спонукали її два мотиви: наперед, і головно, своєрідна політична тактика самих Українців, що неначе заклялися, щоб допомогти Польщі до остаточного триумфу; за-сим, виїмково корисний для неї момент (загострення французько-німецьких інтересів і напнутість бритійсько-російських взаємин зробили тоді з Польщі міжнародно-політичну цінність), — момент, якого не було до 1923, нема вже сьогодні і мабуть не швидко буде. Наші земляки під Польщею може наново передумають свою тезу про те, що 14-ий березня, вивів нас на чисту воду…
Як бачимо, березневий акт не був і не міг бути жадною несподіванкою для нікого, хто тілько хоч сяк-так розбирався в політичних обставинах, і хто вмів сяк-так відмежувати уяву від дійсности, видумку від правди. Одним словом, березневий епілоґ польсько-руського конфлікту мав дуже солідну історично-політичну підготівку, придбану дружними зусиллями Польщі, Московщини й України.
Все таки не обійшлося без куріозу. Совіти запротестували проти визнання Антантою власного твору! Формально не проти рижської границі (бо се був би політичний абсурд, як не casus belli), тілько проти задуманої анексії Галичини. Та й се не після акту, а коротенько — неначе тілько pro forma — перед (?) ним. Дня 12-го березня Раковський, а 13-го Чичерин вислали ноти до антантських держав, в якій, забувши історію з Спа 1920-го р., домагалися участи у вирішенню Галицької справи: совітські держави зреклися, мовляв, претенсій до Галичини, одначе не признали її Польщі, застерегли для неї право самовизначення, і доля спорідненої людности її не може бути їм байдужа. Очевидно, польській дипломатії було легко (якщо взагалі потрібувала сього) переконати Антанту про лукавство Совітів: в тексті рижського трактату стоїть чорне на білому, що границя між Польщею й Україною біжить по р. Збручі. Про якесь право самовизначення галицької людности в трактаті нема найменшої згадки. Все те знали Чичерин і Раковський як не мож краще, та коли таки виступили з таким дешевим протестом, то руководилися окремими мотивами.
Дивні діла діються в Наддніпрянщині! Як вірити часописам і приватним листам, язикова українізація України поступає швидким ходом — по указу з Москви… Підкреслюю два слова: „язикова“ й „по указу“. Та воно инакше бути й не може. Колись указ рішив, що „не было, нѣтъ и быть не можетъ никакого малорусскаго языка“; тепер такий самий указ — писаний, очевидно, новим правописом, без ѣ, і та ъ — повеліває всім разом і кождому зокрема, що на державний службі, до стілько-то днів вивчити доси неістнуючу українську мову, у противному разі…
Совітники завсігди любили чудувати світ, робити сензацію; та новим дивом, українізацією, вони перейшли мабуть і самих себе. Вже цілого пів року проводиться сей новий курс у Наддніпрянщині, і, окрім малого гуртка ініціяторів, ніхто й доси не розбере гаразд, де його жерело і яка йому ціль; не знати навіть узагалі, чи се поважна акція чи тілько комедія… Бо Українці поза Р. С. Ф. С. Р. думають усяко про сей найновіший листок української історії.
Одні з них відкривають, що вся їхня ворожнеча до большевизму була тілько ізза прав рідної мови (якої, бувало, самі не знали й не уживали), та чим боржій зміняють віхи; инші, твердіші, не вірять у щирість нової політики і домагаються доказів її — м. ин. поголовного перевішання всіх тих, що вживають московського слова або письма; вкінци, ще инші, непримиримі, впевняють, що вся совітська українізація то чортівська видумка на загладу України…
Серед таких настроїв, при неможливости вільної подорожі по Наддніпрянщині та недостачі безсторонних свідоцтв, годі виробити собі обєктивний погляд на цілу справу і знайти відповідну міру для її оцінки. Тому не станемо тут приєднуватися до жадних із вище поданих настроїв — ні до ентузіязму одних, ні до глузувань других; та з другого боку, перед нами першостепенна проблема української історії й української національної ідеї, до якої мусимо поставитися з цілою повагою, без пристрасти в сім чи тім напрямі, щоби знов не робити траґічних помилок, щоби знов не попасти в самовбийні ілюзії.
Чи новий курс у Наддніпрянщині серіозне діло, чи блахман для ловлення дурнів, се покищо неважне. Сам факт початкової українізації безсумнівний. Що спонукало совітський уряд до такої зміни? Полишаючи на боці такі проречисті пояснювання, що в сьому доказ єдиноспасительности комунізму, що розвязує найтяжші людські конфлікти, зустрічаємо в українській пресі здебільшого погляд, що ось-то українські народні маси, у величавій національній свідомости, примусили червоних Москвичів покоритися символови української ідеї — мові. Не уменшуючи дійсного зросту народної свідомости в Наддніпрянщині і його значіння, маємо поважні сумніви, чи новий курс тілько виборений народними масами. Колиб було так, то ми попереду бачили-б неподільне володіння української мови у приватно-правнім життю, і тілько згодом у державних установах; натомість тут іде навпаки — по указу згори. Значить, є й инші причини.
До одної з них призналися й самі совітські достойники на московськім і харківськім з'їздах сеї весни. Українська мова має відкрити комунізмови дорогу до серця українського селянина, куди доси не було доступу. Арґумент добрий й успішний, нема що казати, одначе й він не вичерпує причини. Скілько-то ріжних кличів, і без української мови, захоплювало українські маси! Дотого, чи комуністам дійсно бажане серця українського селянства, а не його хліб? Також, се наівність думати, що щоб здобути прихильність серед мас, на те потрібно, щоб прим. виклади у хирурґічній академії велися в мові Квітки. Вкінци, як світ світом за мову воювала тілько інтеліґенція, не селянство… Виходило-б, що в українізаційній акції роль інтеліґенції мусить бути визначна. Хто й яка вона? Який голос у ній мають Галичане — осілі, здається, у дуже поважній кількості? Чи не ради тих інтеліґентів, без яких і проти яких трудно правити Україною, почалася вся та переміна? Як так, то ми мали-б тут класичний зразок, як безправна мова, ідучи за людьми, здобуває публично-правний терен.
Міжнародна політика, в таких разах, також не без значіння. Хто скаже, що се тілько випадково українізація почалася після 14-го березня? Що між сими обома подіями нема внутрішного ґенетичного звязку? Коли большевики хотіли, щоб їхня українізація мала відгомін по сім боці рижської лінії, то се приносить їм, як політичним психолоґам, чималу честь. Богато Галичан і Волинців забуло, і ще більше забуватиме, що за їхнє теперішнє становище в ¾ треба дякувати якраз новим протекторам українства, і легко може стати тим знаряддям, що його уживає чужа рука розгортаючи огонь… Дотого, масова еміґрація молоді за Збруч, що саме прокинулася, може всякому бути корисна, тілько не рідному краєви.
І ще про одну подію не слід забувати. Недовго до українізаційного курсу зреформувалася конституція Р. С. Ф. С. Р. Україні відобрано останки її державного характеру; вона перемінилася в російську провінцію з обмеженою самоуправою (Раковському „за біль“ дісталася лондонська амбасада). Значить, історичний процес політичного обєднування України з Московщиною йде на-ново, як перед 200 роками. І серед сього процесу указ про українську урядову мову в державних установах… Що-за суперечність! Ми-ж привикли до погляду, що російська державна ідея й українська національно-культурна думка (про політичну і не поминай!) виключають одна одну на віки вічні… Чи теперішні керманичі Росії мають уже инший погляд на сю справу? Здається що так. Й ось знов одна многоважна проблема перед нами: Котрий погляд вірний, котрий хибний? Старий чи новий?
Та полишім, покищо, се питання нерозвязаним. Колись повернемо до нього. Берім справу такою, якою вона є в даному моменті. І що-ж бачимо? Українська мова, як така, не має сьогодні більше жадних приватно-правних обмежень і перепон; всюди можна говорити, писати і друкувати в ній. З малими виїмками було се — хоч і коротко — вже і до війни. Тепер українська мова має не тілько т. ск. особисту волю, а й деякі прилюдні права. Майже всюди є українські народні школи, чимало середніх і низка висших шкіл. На наших очах українська мова здобуває упривилейовані державні установи там, де раніше годі було мріти про се: над Дніпром і за Карпатами. З загальноукраїнського становища — се подекуди рівноважить ті страти, які на сім полі потерпіла Галичина і Буковина. Чи з усім тим питання української нації вирішене раз на все?
Не дурім себе! Що тілько тепер ми станули перед іспитом історії, де мусимо доказати, що ми дозріла самостійна нація. Наші старі рецепти: „прийди, хтось всемогутний, вичисти нашу країну з зайдів, відгороди нас непрохідною стіною штиків від Москви і Варшави, а побачиш, що ми самостійна нація, велика, богата, творча“ — ні-к-чому не годяться. Поки можна було дурити чужинців і скидати вину за нашу нездарність на „тяжких воріженьків“: Половців, Татар, Турків, Ляхів, Москалів, унію, панщину, указ з 1876-го р. і т. ин. поти можна було ласкаво кивати головою; та сьогодні, коли ми знов самі між собою, мусимо сказати щиро і твердо: покажім ділом, нашою духовою творчостю, що ми самостійні і рівноправні в сімї культурних народів; що наше слово, наш дух, наша ідея, ґеній нашої землі здоровий, дужий, ориґінальний і привабний не тілько для нашого брата, а й для любого чужинця; що наше письменство має ще инші перлини окрім „Пана та Собаки“, „Марка Проклятого“, „Назара Стодолі“, ще инших філософів окрім Сковороди; що наше громадянство почитає ще инших героїв окрім Ґонти, Махна та всякого отамання. Коли в недалекому часі доведемо до сього, що кождий чужинець увійшовши в українське середовище не матиме вже того почування, що спускається в низ, то ми іспит здали, у противному разі — попрощаємося з мріями про національну самостійність.