І Давид промовив стиха:
«Гостей в мене много,
Та нема щось межи ними
Соломона мого.
Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?»
І поглянув наокола
І здихнув тяженько.
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Взяли царя попід руки,
Повели з собою.
Аж тут раптом, ніби з неба,
Соломон напався:
«Чом не їсте, добрі люди?» —
Живо запитався.
«Чи ж не бачиш, яка ложка? —
Стали бурмотати. —
Візьмеш страви, очі видять, —
Губі не достати!»
А він живо людям каже:
«Ціхо! Угамуйтесь!
Ложки — в руки! І, як діти»
Через стіл годуйтесь!»
«О, спасибі тобі, хлопче!» —
Люди закричали,
Ложки — в руки і на чудо
Балувати стали.
Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син — бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
