І
Цілуються з тобою всі, ліліє,
Хто світ побачив у твоїй ограді, -
Метелики легкі, жуки важкії,
Піддаючися красоти принаді.
Я ж, мов чужий в принаднім вертограді,
Віддалеки дивлюсь на цілування
І мовчки віддаюсь моїй досаді;
Яке безрозумне надуживаннє
Святих любові прав і жизні занедбане!

         ІІ
Ціпкими лапками стебло тоненьке,
Хибке, твій стан високий обіймають;
Твоє, як сніг уранішній, біленьке
Лице жорстокими вусами торкають
І поцілунками п'ють-випивають
Кадило райське - запашне диханнє,
Що ним уста твої благоухають.
Яке безрозумне надуживаннє
Святих любові прав і жизні занедбане!

         ІІІ
Дивлюсь оддалеки... Так від земного
Земля бере своє, бере байдужно.
Вона не знає вищого, святого,
І нівечить лілію благодушно.
Метелики й казюки всякі дружно
Пречисту душу з неї випивають,
Смакуючи в її красі бездушно...
Чиї ж розумні, чесні очі знають,
Про що такі квітки цвітуть-благоухають?