Луб'яне решето/Про гумор
| Луб'яне решето Про гумор |
Резолюція ▶ |
|
Бувають такі діла, що з них не можна не сміятись. От уявіть собі: ішов вулицею джентлмен у фракові, у новому циліндрі, у лякових черевиках. І от у другому поверсі одчинилося вікно й на голову джентлменові висипали діжку з помиями; він уступився, служниця упустила діжку, діжка торохнула його по черепу, він з переляку наклав у штани і впав у калюжу.
„Грубо, — скажете ви, — але смішно“.
А то послухайте отакої: один професор зайшов у ту халабуду, де написано два нулі. А був той професор чоловік неміцний і хворував на закріп. Тільки він там розташувався, як хтось як не садикне каменюкою в двері. Він сидить, а ззовні каменюки гупають у двері. Він терпів, терпів, а тоді як не схопиться доганяти… А тут народ, дами…
„Ще грубіше, — скажете ви, — але смішно“.
Ну так от: декому це не смішно. Аніяк. Не розуміє дехто такого гумору. А от уявіть собі, коли йому кажуть, що учневі третьої групи загадали написати повну характеристику Печоріна, то він схоплюється за боки й лягає з реготу.
„Грубо, — гогоче він крізь регіт і сльози, — але смішно“.
Не по однаковому люди зроблені. Читає інший, що чоловік упав з аеропляна й настромився на радіодрючок як на кий — і йому не смішно. Читає в Чехова, як косар добуває з кишені квитка „зі скорістю двох вершків на годину“ — і лягає з реготу.
То ж у цій книжці пробував я гумор і на так, і на он-як. Я не дуже боявся, що скаже читач: „Що тут смішного?“
Одного я боявся найбільше: щоб не сказав той читач:
„Грубо, але не смішно“.