Листи съ хутора (1861)/II
| ◀ Листъ I | Листи съ хутора. Про городи й села Листъ II |
Листъ III ▶ |
|
Написа́въ я пе́рвий свій листъ та й схамену́вся: що́ жъ, якъ хто за городи́ усту́питця, що й безъ нихъ на сві́ті не мо́жна, — що тоді я вамъ одвітува́тиму? Спра́вді, якъ-би́ городи́ не захисти́ли сілъ и хуторівъ, то я́къ би хуторі й се́ла стоя́ли? Спаси́бі імъ за се, що вони́ селя́намъ и хуторя́намъ за́хистъ дава́ли, якъ ище́ всю́ди було́ пу́сто й ди́ко. Шко́да тілько, що ду́же до́рого зъ насъ за сю послу́гу бра́ли; бо, одбива́ючи одъ насъ ворогівъ на́шихъ, не съ ко́го, якъ изъ насъ же, вони́ ору́жний людъ набіра́ли, не съ ко́го, якъ изъ насъ же, ёго́ харчува́ли, не на ко́го, якъ на насъ же, посто́емъ ёго́ напуска́ли.
Розбери́ лишъ, розу́мний чоловіче, поча́токъ городівъ у да́вню давнину́ Німе́цьку й Славя́нську. Що́ воно́ таке́ було́? Хто въ нихъ засівъ и яке́ ли́хо ми одъ нихъ терпіли! Лу́чче бъ воно́ й не сни́лось намъ — таке́ въ насъ ко́ілось, отъ хочъ би́ й за Варя́гівъ. Не де́сять, не два́дцять ро́ківъ городи́ насъ руйнува́ли и, мовъ те поло́хане ста́до, съ кутка́ въ куто́къ по Вкраі́ні ганя́ли. Тілько що ми, селя́не та хуторя́не, нічо́го не запи́сували, тимъ воно́ й пішло́ все те въ непа́мять, яко́го ми ли́ха, яко́і нару́ги одъ городя́нъ дознава́ли; а вони́-то, бачъ, куди́ якъ пи́шно на папе́рі слебізува́ли, що ось бо сяки́й та таки́й князь изъ дружи́ною и во́і своіми на чужі зе́млі хожда́ше, городи́ й се́ла воюва́ше, ось бо му́ри кошто́вні созида́ше, ліпото́ю облека́ше и хвалу́ Бо́гові воздава́ше. Ато́ ще уста́вами своіми за́чнуть на папе́рі велича́тися та су́дніми гра́мотами та номокано́нами, що безъ нихъ не зуміли бъ ні розміжува́тися, ні розсуди́тися, ні зійти́ся, ні розійти́ся, та що́! и зовсімъ би ду́рнями безъ городя́нъ зоста́лися. У города́хъ и купе́цтво, у города́хъ и реме́ство, у города́хъ и нау́ка собі зъ да́вніхъ даве́нъ сідало ма́ють. А яка́ всёму́ тому́ ціна́ нало́жена, те вже неха́й оди́нъ Госпо́дь раху́е.
Якъ вамъ, пано́ве, здае́тця: чи одна́ково въ ма́чухи, якъ и въ ма́тери? Оце́ жъ насъ, селя́нъ та хуторя́нъ, ви́кохавъ назва́ний ба́тько — го́родъ, въ тяжкій нево́лі, та ще й дя́ки одъ насъ вимага́е: мовля́въ, безъ ме́не ди́кимъ би звіря́кою селя́не скита́лись; ато́ ба́чте, якъ га́рно Бо́гу іхъ моли́тися понау́чувавъ, и яки́й га́рний поря́докъ су́дній повво́дивъ, и яку́ лю́бу освіту наро́дню скрізь роспросте́ръ!… О, бо'да́й тебе́, стари́й ка́верзнику! Все вже ти собі зага́рбавъ; не ду́май же и въ ми́сляхъ собі того́ не поклада́й, що во віки ві́чні ми въ те́бе підъ опе́кою зостава́тимемось. Ти, старига́не, свое́ діло зроби́въ до кінця́, и самъ почина́ешъ свого́ анахрони́зму догляда́тися, тілько, що го́лосно призна́тись пе́редъ исто́риею соро́мисся. Онъ уже́ въ Брю́сселі, въ Ба́зелі, въ Москві та й по дру́гихъ старосвітськихъ тверди́няхъ, де були́ вали́ и рови́ оборо́нниі, тамъ сади́ понаса́жувані. Де со́тні и ти́сячі люде́й па́дали, тамъ весе́ла тепе́ръ дітво́ра бігае. Хиба́ жъ се не озна́ка, що стари́й дідъ-го́родъ свій вікъ звікува́въ? Нічого більшъ ёму́ роби́ти.
А що прогре́сомъ, городя́не, велича́етесь, то ми тому́ прогре́су ціну́ зна́емо. Ти́сячу ро́ківъ ви въ насъ торги́ заво́дите, а на чо́му вони́ вертя́тця? Куди́ якъ дале́ко лю́дськость ви своіми торга́ми дви́гнули!… Ти́сячу ро́ківъ суди́ ви въ насъ на Вкраі́ні су́дите, а въ ко́го більше пра́вди: чи въ пе́рвого Варя́га, що на полю́ддя зъ го́рода ви́йшовъ, чи въ посліднёго ва́шого спра́вника, що на слідствие ви́іхавъ?… Ти́сячу ро́ківъ проповідуете ви у своіхъ му́рахъ кошто́внихъ любо́въ и миръ, — чи більше жъ у васъ любо́ви й ми́ру, аніжъ було́ у тихъ про́стихъ Славя́нъ, що сла́вили въ гая́хъ и на жита́хъ недовідо́мого імъ ласка́вого и ще́дрого Б́ога?…
Ми не гово́римо, що до́бримъ лю́дямъ гріхъ вели́кою грома́дою збіра́тися, на вели́кі ярмарки́ зъізджа́тися, вели́кі буди́нки будува́ти и вся́ку меха́ніку гурто́мъ виду́мувати, форте́ці по узгряни́ччяхъ стро́іти, фло́ти споружа́ти, акаде́миі заво́дити, кни́ги, папе́ри у до́брихъ схо́ванкахъ про да́льші ро́ди хова́ти. Ми тілько про́тивъ тихъ городівъ листи́ пи́шемо, кото́рі, якъ отъ и въ насъ на Вкраі́ні, не зна́ть по-я́кому поста́ли, та й до добра́ нічо́го не подово́дили, а тілько лю́дямъ ро́зумъ звяза́ли и по своій уподо́бі жи́ти заборони́ли. Го́лосно ми на свою́ бра́ттю хуторя́нъ покли́куемо: »Эй, хуторя́не пано́ве бра́ття! лю́де сві́жі, незатума́нені и одъ пра́ведного Бо́га не одве́дені! не ки́дайтесь ви на ту ома́ну городя́нську, кото́ра вже ти́сячу ро́ківъ ко́зи въ зо́лоті вамъ пока́зуе. Побу́дьте ще хочъ изъ со́тню роківъ таки́мъ лю́домъ, яки́мъ сохрани́въ васъ Госпо́дь до сёго дня свято́го. Підожді́те кра́щого ладу́, небожа́та. Мо́же, ви й сами́ городи́ собі побуду́ете и нові звича́і въ нихъ позаво́дите, тільки не такі, якъ тепе́ръ скрізь по города́хъ, мовъ та зіно́вать степова́, кореня́тця. А сі вже городи́ неха́й собі стоя́ть и, безъ ва́шого гріха́, свое́ діло ро́блять, и до свого́ кінця́ дохо́дять.« Отъ на́ша за́повідь и вся на́ша нау́ка.
Бага́то лю́дей письме́ннихъ зъ не́і кепкува́тиме, и прогре́сомъ, и тимъ и симъ намъ доріка́тиме, та дарма́. Мо́же, ви, земляки́ моі лю́бі, того́ й не почу́ете, бо ти́і прогреси́сти по-на́шому не втнуть: вони́ собі яку́сь неподо́бну мо́ву въ города́хъ повиси́жували, та й ла́млють підъ не́і лю́дьский ро́зумъ зъ мало́го ма́льства. Коли́ жъ дочу́етесь, що сі добро́діі обскуранти́змомъ ла́ютця, що ніби-то, по моій нау́ці, въ обскуранти́змі чолові́кові спасе́ння, то й тутъ ви імъ віри не дійма́йте. Одну́ кни́жку я вамъ пора́явъ, — пра́вда, що одну́; такъ у тій же кни́зці ввесь дре́вній миръ умісти́вся. Неха́й вони́ се розберу́ть по субо́тамъ, та й на те вва́жять, що та кни́жка дала́ віка́мъ гряду́щимъ вели́кий завітъ свято́і во́лі, кото́рого ще ні одна́ городя́нська грома́да не ви́повнила.
Ви́повнимо жъ хочъ ми ёго́, селя́не та хуторя́не! Тамъ и нагоро́да пока́зана тому́, хто зрозуміе и́стину, — найкра́ща, найбільша нагоро́да на землі: бі́льшоі ніхто́ не пожада́е и не ви́думае. Такъ яки́й же се обскуранти́змъ, коли́ я ра́жу вамъ нау́ку, за кото́ру вели́кий Учи́тель проли́въ свою́ кровъ непоро́чную, та й намъ заповідавъ жизнь свою́ за сло́во и́стини оддава́ти? Зрозумійте тілько, що́ таке́ и́стина. Городи́ вамъ іі́ не ви́являть, бо вже до двохъ ти́сячъ ро́ківъ бере́тця, як вони́ іі́ затума́нюють. Велича́ютця своіми архитекту́рами, та живо́писями, та теа́трами, та музи́ками и поэзиею, а того́ й не збагну́ть, що все те иску́ство вели́ке слу́жить найбільшъ лю́дській горди́ні та роско́ші, и що вже не наро́дъ пра́вить худо́жниками, а блиску́ча ку́па люде́й легкоду́хихъ, кото́рі зна́ють тілько восто́рги ніги нікче́мнёі и не розуміють восто́ргівъ вели́коі пра́ці, кріва́вого по́ту за людське́ бла́го. Не зави́дуемо ми ні городя́нськимъ дива́мъ вели́кимъ, ні городя́нському комфо́рту; бо що́ намъ по то́му всёму́, коли́ въ города́хъ тілько со́та до́ля Бо́жого лю́ду живе́ въ доста́ткахъ и всіми ти́ми дива́ми кори́стуетця, а ти́сячі голівъ людськи́хъ якъ ри́ба объ лідъ побива́ютця, и ро́зумъ іхъ, якъ та дити́на въ чужо́і ма́тери, чу́чверіе, и про́тивъ про́стого, свіжого ро́зуму сільского чи хуторя́нського не всто́іть. Ми ще й такъ ска́жемо, що неха́й би ва́ші худо́жества вели́кі й не процвіта́ли; неха́й би не було́ ні Парѳено́ну, ні Петро́воі це́ркви; неха́й би вся земля́ село́мъ стоя́ла, то що́ жъ за біда́ така́? аби́ лю́дямъ не ва́жко було́ на сві́ті жи́ти. Не про що́ й дба́ти годи́лось би, — такъ намъ здае́тця. А про нау́ку пра́вди всеми́рнёі, кото́рою городи́ пишня́тця, ми ска́жемо, що вона́ й безъ городівъ би обійшла́ся. Хиба́ жъ не ра́ди городя́нськихъ ва́шихъ поря́дківъ замо́вкли въ ва́шихъ Ри́махъ и Византіяхъ Сокра́ти й Плато́ни? Коли́ вони́ ва́ші діти, такъ на́ що жъ ви своіхъ діте́й ду́шите? А вели́кого Учи́теля всеми́рнёго за́ що за́мучено? Ви лю́де письме́нні й друко́вані, то нічого вамъ ши́роко ре́чи про те розво́дити. Ви до́бре зна́ете, яки́мъ нікче́мнимъ мо́тлохомъ заки́дали ва́ші прапра́щури святу́ нау́ку и́стини, кото́ру вели́кі ду́хомъ лю́де передава́ли оди́нъ друго́му, и якъ ви одучи́ли о́ко людське́ одъ того́ світу, кото́рий ишо́въ въ исто́риі всеми́рній попере́дъ наро́дівъ, хова́ючись одъ недолю́дківъ — то́ въ ми́ѳи, то́ въ при́тчи, то́ въ весе́лі игрища́, то́ въ пону́рі ночни́і та́йни, то́ въ вікові́чні перга́мени, — такъ одучи́ли, що якъ одки́даешъ той мо́тлохъ и пока́жешъ пра́ведне сло́во такъ, якъ воно́ ви́йшло съ пра́веднихъ устъ, сами́ ви диву́етесь, я́къ-то воно́ въ таку́ дале́ку старовину́ такъ я́сно та сміливо зми́шлено, такъ дале́ко зася́гнуто! Эге́, то́-то бо!… Чомъ же ви не згодите́сь на мою́ ду́мку, що безъ городівъ и іхъ поря́дківъ ти́і вели́кі дива́, кото́рими ви велича́етесь, яви́ли бъ у собі ще більшу си́лу ду́ху людьско́го? Ну, та дарма́; остава́йтесь собі при своій городя́нській филосо́фиі, а намъ дозво́льте нову́ селя́нську филосо́фию проповідати, взя́вши іі́ прямі́сінько съ то́і кни́жки, кото́ру со́тнями ро́ківъ вели́кі городи́ затума́нюють, та й до́сі не затума́нили. Робіть ви свое́ діло, пано́ве, а ми свое́ роби́тимемъ; а тамъ уже́ коли́сь, у віка́хъ гряду́щихъ, лю́де поба́чять, кому́ зъ насъ за нау́ку й пра́цю дя́кувати.
Отсе́ жъ ми вклоня́емось вамъ низе́нько за все те добро́, кото́рого ми одъ васъ дозна́ли; забіра́емо до се́бе въ про́сті ха́ти вели́кі ми́слі, кото́рі ви въ своіхъ му́рахъ зъ да́вніхъ вікі́въ перехова́ли. Чи въ висо́кихъ співахъ ті ми́слі спасе́нні, пра́ведно лю́дські, до насъ одъ люде́й дре́вніхъ подохо́дили, чи про́зою малёвни́чою намъ іхъ перека́зано, чи въ филосо́фській наготі іхъ ми́рові я́влено, — ми все те собі до-ку́пи зобга́ли и въ хата́хъ своіхъ, на нау́ку моло́дшимъ, перехо́вуемо. А ва́шу пиху́ та ро́скішъ та невпокійну мо́ду покида́емо въ города́хъ и на-віки того́ добра́ зріка́емось. По́ки васъ бу́де поганя́ти ся тройча́та ха́лепа, не ждіте насъ до гу́рту. И архитекту́рні дива́ собі буду́йте, и малюва́ннямъ обставля́йтесь, и о́перами втіша́йтеся, и просвіща́йтесь городя́нською квітча́стою поэзиею, и нау́ки нові до стари́хъ виду́муйте, и гро́ші зъ всёго світу у своі ска́рби горніте, и въ ла́сощахъ купа́йтеся, — нічо́го того́ вамъ не боро́нимо, аби́ ви намъ не борони́ли свою́ нау́ку поміжъ се́бе ши́рити и до поги́белі свій свіжий людъ не допуска́ти. Якъ же́ наста́не таке́ вре́мя, що съ хатъ, а не съ пала́тъ, за́чнуть вели́кі су́дді худо́жества, нау́ки та й само́і пра́вди мирсько́і вихо́дити, — оттоді ми до гуртово́і робо́ти ки́немось и, мо́же, въ оди́нъ вікъ більше діла вели́кою грома́дою вро́бимо, аніжъ ви въ де́сять вікі́въ мало́ю уроби́ли.Воно́-то не яка́ біда́ и ва́шу слове́сность перечи́тувати, и до васъ у городи́ навідуватись, тілько не тре́ба вамъ по́вноі віри дава́ти, а свого́ хуторсько́го смаку́ й ро́зуму тре́ба приде́ржуватись. У насъ по хутора́хъ бага́то е люде́й, кото́рі бува́ли всю́ди по світа́хъ, и про Шекспи́ра, такъ якъ про рідного дя́дька, зъ ва́ми розмовля́тимуть, а про-те́ беззако́нноі ро́скоши й пихи́ въ хуторі своі не пуска́ють и люде́й неписьме́ннихъ до не́і не ва́блять. Ти́мъ-то й я оце́, взя́вшись до писа́ння листівъ на всю Украіну, ра́ю земляка́мъ своімъ коха́нимъ одъ тіі́ ха́лепи остерега́тися. Коли́ до вподо́би кому́ чужозе́мня кни́жка, чита́й іі́ и знай, я́къ що́ на сві́ті діетця. Коли́ чоловікъ чужозе́мній въ ха́ті тра́питця, розмовля́й зъ нимъ и про вся́чину роспи́туй. Коли́ й само́му лу́читця заіхати въ дале́кі сто́рони, — обома́ уши́ма слу́хай и очи́ма диви́сь, що́ воно́ й я́къ тамъ діетця; а ледащи́ці мо́ди въ хутори́ не приво́зь, во́лю шану́й и въ городя́нську нужду́ черезъ ро́скішъ не вска́куй. Хочу же бъ и всі ви пороби́лись письме́нними и, якъ тамъ ка́жуть, просвіще́ними; хочъ би книжки́ Німе́цькі такъ якъ спра́жні Ні́мці почи́тували, а про-те́ свое́і мо́ви рі́дноі и свого́ рідного звича́ю вірнимъ се́рцемъ держітеся. Тоді зъ васъ бу́дуть лю́де якъ слідъ, — тоді зъ васъ бу́де грома́да шано́вна, и вже на таку́ грома́ду ніхто́ свое́і ла́пи не нало́жить.
——————