Леся Українка (Франко)

Леся Українка автор: Іван Франко

Опубл.: 1898. 

Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Українки, ми бачимо, що вона тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, її талант тiльки що отрясся з повивачiв тої несамостiйностi, що путає кожного поета при перших його кроках. Вiн тiльки що уперше широко і смiло розмахнув крилами до власного лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого ми можемо ждати в будущинi вiд сеї писательки. Здається, в такiм разi критиковi найлiпше б було пiдождати, поки той талант пройде бiльший шмат дороги, зазначить себе яркiше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лiнiю на нашiй лiтературнiй нивi. Певна рiч, ми дуже радо пiдождали б зi своєю студiєю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi промiрити все те поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашої лiтературної працi такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи дiждемося вiд Лесi Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розумiється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбiльше; кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд її пера, збагачує наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi її твори, се такий голосний та страшний стогiн примученої душi, якого не чулося у нас ще вiд часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що вiн не пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не є доктриною, а тiльки є виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка i серед яких знаходиться українське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росiї. Такий стан для iсторика - одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдарованої гарячим чуттям і палкою фантазiєю, вiн страшенно небезпечний. В такiм подвiйно безрадiснiм станi не раз дуже сильнi, навiть генiальнi натури ламаються і падуть. Критика може тут не раз зробити добре дiло: пiддержати писателя, загрiти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозумiли хибно і що його слово збудило в серцях власне таку луну, якої вiн бажав собi. Ми бажали б, щоб і наша студiйка про дотеперiшню поетичну дiяльнiсть Лесi Українки була не тiльки iнтерпретацiєю її таланту для ширшої громади, але також словом щирого признання і заохоти для авторки, пiддержкою на її важкому шляху.

Нема нiчого цiкавiшого для критика, як слiдити крок за кроком розвiй автора, прислухуючися, як в його словi звiльна мiцнiють, доходять до переваги, а далi до повного, гармонiйного панування тони, властивi його талантовi. Бувають автори, у котрих такий дослiд неможливий; вони почали писати вже дозрiлими людьми i вiдразу виявили вповнi свою лiтературну фiзiономiю. Бувають iншi, також талановитi люди, у котрих розвiй не йде мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази такому авторовi удасться написати щось добре і гарне, а перед тим і по тiм тягнуться довгi облоги, вкритi пустоцвiтом. Бувають, вкiнцi, й такi таланти, що спочатку своєї кар'єри блиснуть, мов метеор, а вся дальша їх дiяльнiсть, то повiльне догасання, не раз повне диму і чаду. Леся Українка належить до тих талантiв, що виробляються звiльна, що важкою, iнтенсивною працею доходять до панування над формою i змiстом, над мовою й iдеями. Десятилiття, що пройшло вiд опублiкування її перших творiв, позволяе нам слiдити той розвiй вiд перших, майже дитячих поривiв аж до повного майстерства, вiд дитинячо-примiтивних форм до блискучих i вповнi гармонiйних, вiд дитинячої iмпресiонiстики до широкої iдейностi i могутнього пристрасного огню. I коли ми рiвночасно будемо тямити про важкi обставини, серед яких вiдбувався той розвiй i до крайностi сумний стан того суспiльного і духовного грунту, на якiм виростає наша писателька, то сам факт її постiйного розвою і то власне такого_ розвою будемо вважати доказом незвичайної сили її таланту і при тiм одною з найцiкавiших появ нашої нової лiтератури. Скiльки ж то молодих писательських сил на Українi в тих 10 лiтах заблисло і пропало, скiльки їх зламалося або зiйшло на такi стежки, що не приносять великої честi Українi!

Видана в 1893 роцi збiрка вiршiв Лесi Українки п. з. "На крилах пiсень" мiстить у собi все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боцi тих перших проб свого пера, що були написанi ще перед 1887 роком і виглядають мов примiтивно звiршованi дитячi враження:

На зеленому горбочку,
   У вишневому садочку,
   Притулилася хатинка,
   Мов маленькая дитинка
   Стиха вийшла виглядати
   Чи не вийде її мати.
   I до бiлої хатинки,
   Немов мати до дитинки,
   Вийшло сонце, засвiтило,
   I хатинку звеселило.

В тiм самiм дитинячо-наївнiм тонi держаться вiршики "Лiто краснеє минуло", "Мамо, iде вже зима", "Тiшся, дитино, поки ще маленька". Є тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсервацiйка, але визискання її, писательська технiка, мова - ще зовсiм примiтивнi та конвенцiональнi2. Гострий критик, що признає тiльки викiнченим i вповнi характерним творам право iснування, мусив би протестувати проти помiшування тих паперових квiток у букетi; iсторик лiтератури вдячний за се авторцi, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона.

Наскрiзь конвенцiональна, не в народному стилi, як сказано в титулi, а в старому романтичному шаблонi зложена є поемка "Русалка", що була первiсне надрукована в жiночому альманаху "Перший вiнок"3. Козак любить дiвчину Ксеню і хоче з нею одружитися, але пiд осiнь забуває про неї i жениться з iншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замiсть на весiлля, iде до рiчки і топиться. Вона зробилася русалкою, але і в водi не втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає тужити i сохнути, аж коли раз хотiв зблизитися до любої русалки, вискакують iншi русалки і залоскотують його на смерть. Поема кiнчиться плачем русалки над трупом бувшого її коханця. Слабенький вiдгомiн Шевченкiвських балад без їх широкої мелодiї, без того твердого пiдкладу життєвої обсервацiї і соцiальних контрастiв, що надає тим романтичним баладам вагу і принаду вiчно живих творiв. У Лесинiй "Русалцi" подiї не мотивованi, соцiальних контрастiв нема, психологiчнi конфлiкти ледве натякненi невмiлою, ще дитячою рукою. Та є в тiй поемцi один уступ, де чути якiсь новi, нешаблоновi, хоч дуже ще несмiлi тони; се пiсня русалки (стор. 100-101), котрою вона приваблює до себе козака:

Любий козаче, чого ти ходиш
   Смутний по темному гаю?
   Слухай, козаче, пiсню русалки!
   Тож я для тебе спiваю.
   Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала.
   Як не забув ти, ходи до мене,
   Я твоя першая мила!
   Зраду забуду, любити буду
   Тебе, як перше любила.
   В мене палати кращi од царських
   Iз дорогого кришталю,
   В мене вiночок з чистого злота,
   З перлiв дрiбних і коралю.

Хоч і тут ще нема нiякого особливого майстерства, та все ж таки в тiй пiсеньцi видно перший розмах крил свiжого лiричного таланту.

Наскрiзь конвенцiональна і несамостiйна є й друга поемка, помiчена 1888 роком - "Самсон". В половинi 80-х рокiв у росiйському письменствi зайшла була мода на переспiвування бiблiйних тем. Вiдгуком тої моди був також дуже слабий вiрш Олени Пчiлки "Дебора", написаний 1887 р. i надрукований в "Першому вiнку". За прикладом матерi взялася й Леся вiршувати бiблiйне оповiдання про Самсона. Порiвняння тих двох творiв мiж собою i з бiблiйними первовзорами було би дуже цiкаве. Обi нашi авторки поводяться з бiблiйним текстом дуже вiльно, а властиво мовби й зовсiм не дивляться на нього, а беруть тiльки деякi мотиви, обскубанi з тих мiцних паросткiв, що в'яжуть їх iз старожидiвським життям і дають їм безсмертну силу. Пчiлчина Дебора - се якась тiнь, а не жива людина; Лесин Самсон - се шаблоновий вояка і патрiот з чудесною силою, а зовсiм не той напiвгумористичний, а напiвтрагiчний герой, змальований у книзi Судiїв4. I в оповiданнi про Дебору, i в оповiданнi про Самсона бiблiйнi первовзори безмiрно поетичнiшi i живiшi вiд того, що з них зробили нашi авторки. Леся, нпр., силкується поглибити бiблiйне оповiдання, аналiзуючи психологiю Самсона і Далiли, але сей аналiз вiдбирає оповiданню його героїчний характер. Самсон вертає з бою, в котрiм вiн поборов фiлiстимлян; його вiтають "квiтками та вiнками", мов римського трiумфатора; серед iнших жiнок йому назустрiч iде й його жiнка Далiла, котру вiн силою взяв iз краю фiлiстимлян. Вона хвалить Єгову за побiду свого мужа, а на його питання, чи їй не жаль рiдного люду, вона вiдповiдає:

Чужа для мене мого люду доля,
   Твої для мене стали рiднi люде,
   Твоя, Самсоне, лиш єдина воля
   Для мене завжди наймилiша буде,
   Для тебе вiдцуралась я родини.

Самсон хоче їй вiддячити за таке безмежне кохання, i вона випитує його, вiдки у нього така сила, що мiг колись роздерти льва i побити багато ворогiв ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати їй сеї тайни, вона благає, далi плаче, i ось Самсон виявляє їй усю правду: вiн назорей, його волос має велику силу, а якби хтось обтяв його, вiн був би слабий, як мала дитина. Далiла в снi обтинає йому волосся і кличе фiлiстимлян. Тi в'яжуть його - а Далiла кличе:

Прощай, Самсоне! - крикнула зрадлива:
   - Ти думав, що для тебе я забуду
   Родину? Нi. Ти гинеш,- дяка се правдива
   Вiд мене за погибель мого люду.

Значить, Далiла не менша, а навiть бiльша патрiотка вiд Самсона. Оригiнал нiчого про се не знає. Там Самсон зовсiм не воєвода єврейський, вiн б'ється з фiлiстимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах "поляница удалая". На честь його нiхто не справляє трiумфу. Далiла не є його жiнка, а припадкова коханка, правдоподiбно не фiлiстимлянка, а єврейка. Знаючи, що Самсон буває у неї, фiлiстимськi воєводи пiдкуплюють її великою сумою грошей, щоб випитала, в чiм лежить його сила. Самсон три рази дурить її, а тiльки четвертий раз говорить їй правду. Як бачимо, анi герой, анi обставини, виведенi в бiблiйному оповiданнi, не надавалися до патрiотичної поеми в нашiм сучаснiм стилi; замiсть поглибляти тi факти, якi дає первовзiр, авторка мусила обкроювати, перемiнювати, ослаблювати їх i замiсть живого змiсту наповнювати свої вiршi досить рiденькою фразеологiєю. Конець поемки ще слабший. Сцена смертi Самсонової в книзi Судiїв описана ось як: "Та ось князi фiлiстимськi зiбралися, щоби принести велику жертву своєму богу Дагоновi, серед забав, мовлячи: "Наш бог дав нам у руки нашого ворога Самсона". А коли се побачили люди з їх народу, вони величали свого бога, мовлячи:

Наш бог дав нам у руки
   Нашого ворога,
   Що нiвечив наш край
   I вбив так много люду.

А коли були навеселi, мовили: "Покличте Самсона, нехай забавляє нас!" I покликано Самсона з тюрми, i вiн мусив танцювати перед ними. Отож його поставили мiж стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку: "Постав мене так, щоб я мiг доторкатися до стовпiв, на котрих опирається дiм, i щоб я оперся об них". А дiм був повний чоловiкiв і жiнок, тут були й усi князi фiлiстимлян, а на плоскому дасi було коло 3000 чоловiк i жiнок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве i мовив  : "Господи Ягве! Згадай про мене і дай менi силу лиш сей раз, о боже, щоб я помстився на фiлiстимлянах хоч за одне своє око"! Тодi Самсон обняв два середнi стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий лiвою, i оперся на них. I скрикнув Самсон: "Нехай згину я сам з фiлiстимлянами!" I силою вiн похилив тi стовпи, i дiм завалився на князiв i на всю купу народу, що була там, i, вмираючи, вiн побив бiльше народу, нiж побив у своєму життю.

Нема сумнiву, що се безмiрно трудно - перероблювати стару поезiю на нову; переробка дуже легко виходить водяниста і замазує характернi деталi оригiналу. Так сталось і тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на воєнний час - буцiмто фiлiстимляни знов напали на Палестiну; в бiблiї катастрофа дiється в Газi, однiм iз головних фiлiстимських мiст. Далi ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемi вiн тiльки стоїть i своїм понурим видом тiшить ворогiв. Власнiстю нашої авторки є також наруга Далiли, наруга млява, так як і всi фiлiстимськi промови, зверненi в поемi до Самсона.

Хоч і як невисоко ми ставимо сього Самсона, то все ж таки мусимо сказати, що, порiвнюючи його з Деборою Олени Пчiлки, видно вже тут перевагу таланту дочки над талантом матерi. Дiя в "Самсонi" розвивається досить драматично, а лiричнi мiсця (Самсон у тюрмi) декуди виявляють силу i пластику виразу.

У тiм самiм 1888 роцi написаний також цикл лiричних i описових вiршiв п. з. "Подорiж до моря". Талант авторки очевидячки дужчає, пiднiмається, вона попадає в свiй природний тон, менше в'яжеться чужими взiрцями, i ми стрiчаємо в тiм циклi першi проблиски сильного, самостiйного таланту, першi такi картини і поетичнi звороти, що виявляють руку майстра. Зразу йдуть легесенько начеркненi краєвиди, ще трохи конвенцiональнi i блiдi (I, III, IV), та мiж ними прориваються новi, незвичайнi риси.

Далi, все далi! Он латанi ниви,
   Наче плахти навкруги розляглись,
   Потiм укрили все хмари тi сивi
   Густого диму, з очей скрився лiс,
   Гори веселi й зеленi долини
   Згинули раптом як любiї сни.
   Ще за годину і ще за хвилину
   Будуть далеко, далеко вони!

Зовсiм так, як хвилi колишнього щастя! - озивається щось у душi авторки при тiм видi. Рефлексiя, ще несмiла, буде вертати дедалi все частiше, мiцнiше, поки своїм вогнем не перетопить усiх вражень, усiх почувань авторки, поки фiзичне око і фiзичне вухо не зробиться вповнi органом її поетичної душi.

Ось вона в великiм мiстi над морем - у Одесi.
   I все чужина! Ох, бiда самотному
   У мiстi широкiм
   Себе почувать одиноким!
   I добре, хто має к багаттю чийому
   Склонитися слухом і оком.

Авторка знаходить собi тут приятельку; обi вони вечорами дивляться на море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небi, чи в морi?

Нi, думко! даремне в свiтовiм просторi
   Притулку шукати,
   В безодню дарма поринати;
   Любов і надiя не в зорях, не в морi!
   Мiж людьми поради питати!

Се перший раз у поезiї Лесi Українки вiдзивається соцiальна нота. Досi вона любувалася природою, витала в сферi якихсь абстрактних людських вiдносин i абстрактного патрiотизму; вiдтепер вона почне пильнiше придивлятися дiйсному життю i тим реальним вiдносинам людської суспiльностi, на яких виростає i щоденне горе і великi iдеальнi змагання до свободи і рiвностi. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були прихильнi такому зворотовi її музи. Забезпечене економiчне та соцiальне становище не змушувало її поринати в бурхливе море соцiальних контрастiв, а, з другого боку, слабе здоров'я потребувало лiчення в теплiм клiматi, серед гарної природи Криму. I ось вона пливе з Одеси в Крим.

Далi, далi вiд душного мiста!
   Серце прагне буять на просторi.
   Бачу здалека - хвиля iскриста
   Грає вiльно по синьому морi.

Цiла та п'єска (VI, стор. 52-53)- то правдива перлина. Майстерна форма якнайкраще гармонiює зi змiстом,- опис морського плавання при погiднiм, радiснiм настрою. Авторка щосили гонить вiд себе всякi прикрi спомини.

Я жадаю на час, на годину,
   Щоб не бачить нiчого на свiтi,
   Тiлько бачить осяйну долину
   I губитись в прозорiй блакитi.

Тут нема анi одного зайвого слова, анi одного шаблонового та маневрованого звороту,- все тут просте, ясне та сильне, перший раз блискає талант авторки в повнiй красi. Дальша п'єса (VII) в цiлому слабша: вона занадто многословна, опис Акерманських веж замало пластичний, рефлексiї про козацьку славу занадто вже пережованi, та є й тут деякi рядки, киненi рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа:

Виросла там квiтка у темницi, в ямi.
   Ми її зiрвали, нехай буде з нами.
   Квiтка тая, може, виросла з якого
   Козацького серця щирого, палкого.
   Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
   Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?

Як бачимо, розвiй нашої авторки йшов дуже швидко. Ми не знаємо часу, з якого походять її першi вiршованi проби, але в 1888 роцi вона вже в деяких п'єсах доходить до повного майстерства. Нема сумнiву, що се було здобутком дуже iнтенсивної духовної працi над власною освiтою, над опануванням мови i вiршової технiки, та певна рiч, що й само життя i постороннi впливи сильно гнали її наперед. Не знаю напевно, але здається, що не помилюся, коли мiж тими впливами на першому мiсцi поставлю вплив її дядька5, незабутнього сiвача живих і широких iдей серед нашої суспiльностi, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, i покiйник уже тодi з великою надiєю дивився на її талант i, певно, не залишив нiякої нагоди прояснювати і наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет. II_

Життя Лесi Українки складалося так, що про безпереривний, так сказати, простолiнiйний розвiй не можна у неї говорити. По хвилях мiцного розмаху, гармонiйного настрою, самостiйного лету наступає ослаблення, занепад, перемагає знов шаблон і манера. На се були, здається менi, двi причини: дух авторки не був ще вповнi вироблений і загартований, а в станi здоров'я набiгали важкi кризи. Так виясняю я собi той факт, що по 1888 р. вона продукує чимало творiв досить слабих і зманерованих. На першiм мiсцi мiж тими творами я поклав би "Мiсячну легенду", найдовшу i - найслабшу з п'єс, помiщених у збiрцi "На крилах пiсень". Авторка присвятила її своїй мамi, може, знехотя даючи свiдоцтво, пiд чиїм впливом постала ся поема. Є се iсторiя артиста, не то спiвака, не то поета. Ще дитиною вiн чув у снi ангельськi спiви і вирiс на спiвака. Та швидко слава вiдвернулася вiд нього; не знаємо, чи вiн стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що вiн живе самотнiй у рiднiй хатi i нарiкає на долю і на людей. Аж ось раз, проходжуючися селом, вiн почув пiснi лiрника про панщину, про сирiтку та про правду і побачив, як люди плакали вiд тих пiсень. Вiн iде до лiсу; йому хочеться ще раз заспiвати "на цiлу країну" i "домовити гiрку тугу". Мiсячне свiтло западає в його серце, i йому вертається голос, вiн знов спiває чудово і вертається в свiт. Кiнчиться поема описом концерту, на котрiм наш спiвак спiває не так гарну, як довгу пiсню власного укладу. Яке враження зробила вона на слухачiв - авторка не говорить. Як бачимо, композицiя зовсiм не особлива, поодинокi роздiли порозриванi, мотивування їх слабе або зовсiм нiяке, оброблення многословне, вiршова форма млява i монотонна. Леся Українка, мабуть, i сама не була вдоволена сею поемкою, коли пiзнiше вернулася до сеї теми і в поемi "Давня казка" змалювала нам артиста-спiвака, але вже зовсiм iншими фарбами i на зовсiм iншому, широкому, суспiльному тлi.

Бiльшина поезiй у збiрцi "На крилах пiсень" не має дат, отим-то ми не можемо зовсiм напевно сказати, коли творчiсть авторки пiднiмалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що мiж 1888 i 1893 роками у неї йшло вагання, поставали п'єси такi слабi, як "Мiсячна легенда", "Зоряне небо", "Зоря", "До мого фортеп'яна", "В магазинi квiток", "Сон лiтньої ночi", "На давнiй мотив", а обiк них такi сконцентрованi, сильнi i характернi, як "Пiсня" Brioso"*, "Rondeau"*, "Contra Spem Spero"*, "Сльози - перли". Ми коротко схарактеризуємо перший гурток названих тут вiршiв. Про їх змiст можна би з невеличкою змiною сказати те, що говорить Кальхас у "Прекраснiй Єленi"6: "Trop des fleurs! Trop des fleurs!"*. Цвiти і зорi, зорi i цвiти - оце й весь змiст тих поезiй. А коли додати до того досить монотонну форму, многословнiсть i брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здивуємо, що тi вiршi не будять у нас нiякого настрою і читаються без смаку, як ремiсницька робота, не раз добра i старанна, але все-таки без душi. Обiк них знаходимо декiлька талановито задуманих, але слабо виконаних п'єс, як ось "В'язень", "Коли втомлюся я життям щоденним", "Досвiтнi огнi". Є в тiй останнiй п'єсi деякi дуже гарнi строфи, як ось:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
   Година для працi настала.
   Не бiйся досвiтньої мли,
   Досвiтнiй огонь запали,
   Коли ще зоря не заграла.

У поемцi "В'язень" трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмi, жiнка з дитинкою терпить голод. Єврей за довг продав останню корову,- але контраст запертого в тюрмi батька і дитини, що знадвору кличе до нього: "Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?" справдi хапає за серце, так само як і та рисочка, що

Татусь, цiлуючи свою дитину,

Невольничого хлiба дав скоринку.

Розволiкла також і декуди солодкувато-сентиментальна п'єска "Спiвець", але є в нiй прекраснi строфи:

Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!

Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчостi нашої авторки чимраз частiше прориваються свiтлi ноти, охота до життя і до боротьби, а разом з тим розширяється її свiтогляд, поглибляється розумiння життя i його глибоких антагонiзмiв. Мов чудовий заспiв, пiд музику народної пiснi, озивається й пiсня нашої авторки:

Реве-гуде негодонька,
   Негодоньки не боюся.
   Хоч на мене пригодонька,
   То я нею не журюся.
   Гей ви, грiзнi, чорнi хмари,
   Я на вас збираю чари,
   Чарiвну добуду зброю
   I пiснi свої узброю.
   Дощi вашi дрiбненькiї
   Обернуться в перли дрiбнi,
   Поломляться ясненькiї
   Блискавицi вашi срiбнi.
   Я ж пущу свою пригоду
   Геть на тую бистру воду,
   Я розвiю свою тугу
   Вiльним спiвом в темнiм лугу.

Той самий мужнiй бадьорий настрiй видно і в прекраснiм вiршi "Contra Spem Spero":

Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надiї таки сподiватись,
   Хочу жити. Геть, думи сумнi!

Та ба, не так зложилося життя нашої авторки, щоб вона могла зовсiм вiдiгнати сумнi думи. Навпаки, чим глибше входять тi думи в життя, тим сумнiшi робляться вони, але серце авторки вiд них уже не вiдвертається i не м'якне, не пiддається песимiзмовi. Вона помалу доходить до того, що може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання і тим спiвом не будити в серцях розпуки та зневiри, бо у самої в душi горить могуче полум'я любовi до людей, до рiдного краю і широких людських iдеалiв, яснiє сильна вiра в кращу будущину. Соловейковi пiснi, веснянi квiти тепер тратять для неї свою принаду.

Вiльнi спiви гучнi, голоснi
   В рiднiм краю я чути бажаю,-
   Чую скрiзь голосiння сумнi.
   Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
   Тiльки й чуються вiльнi пiснi
   У снi?
   ("Rondeau").

Авторка не встидається плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли почує вiльну пiсню, то одгукнеться й на неї:

Сховаю я тодi журбу свою

I пiснi вольної жалем не отрую.

("Мiй шлях").

I в прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiмає важке голосiння - вже не над своєю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цiлим рiдним краєм, над тим народом, забитим у кайдани. Подiбних голосiнь було багато в нашiй поезiї, особливо пiсля Шевченка. Леся Українка перша і одинока вмiє опанувати тут широку скалю почувань вiд тихого суму до скаженої розпуки i мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцiєю проти холодної зневiри.

Коли ж се минеться?
   Чи згинем без долi?
   Прокляття рукам, що спадають без сили!
   Навiщо родитись і жити в могилi?
   Як маємо жити в ганебнiй неволi,
   Хай смертна темнота нам очi застеле!

Авторка запитує себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рiдному краю, i вiдповiдає чудовим вiршем:

Всi нашi сльози тугою палкою
   Спадуть на серце, серце запалає...
   Нехай палає, не дає спокою,
   Поки душа терпiти силу має.
   Коли ж не стане сили, коли туга
   Вразить украй те серденько замлiле,
   Тодi душа повстане недолуга,
   Її розбудить серденько зболiле.
   Як же повстане - їй не буде впину,
   Заснути знов, як перш, вона не зможе,
   Вона боротись буде до загину:
   Або загине, або переможе.

Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як iз уст сеї слабосилої, хворої дiвчини. Правда, українськi епiгони Шевченка не раз "рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого кобзаря. Леся Українка не силкується на Шевченкiв пафос, не пережовує його термiнологiї; у неї є свiй пафос, своє власне слово. Коли в "Русалцi" вона стоїть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася вiд нього, не потребує зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама має що сказати читачам, у самої наболiло на душi чимало, у самої поетичне слово доспiло і сиплеться, мов золота пшениця.

В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих майстерство Лесi Українки сяє повним блиском. Вельми характерний для свiтогляду нашої авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша частина вiршiв сього циклу. Вона радо згадує гарну кримську країну.

Де прожила я не одную днину,
   А не була щаслива й на годину.
   Та я за те докiрливого слова
   Тобi не кину, стороно прекрасна!
   Не винна ти, що я не маю долi,
   Не винна ти, що я така нещасна!

Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрiлостi, при всiй своїй лiричнiй експансивностi пiдноситься до того об'єктивiзму, що вмiє вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не попадає в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того об'єктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв, неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом їх власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацiєю тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд такої генералiзацiї. У неї тiло хворе, але душа здорова і думка ясна. Власне страждання не заслонює перед нею анi краси природи і тих розкiшних мрiй, якi навiває та краса (див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси, спокою і щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушує у неї бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпляє те бажання, хоч разом і прислонює його легким туманом суму та резигнацiї.

Серед мороку, бурi-негоди
   Цiлу нiч буде човен блукати;
   Як зiйде сонце правди та згоди,
   Я тодi вiчним сном буду спати.
   Буде шарпати буря вiтрила,
   Пожене геть по темному морю...
   Ох, коли б менi доля судила
   Хоч побачити раннюю зорю!

По 1893 р. Леся Українка не опублiкувала нiякої бiльшої збiрки своїх творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних виданнях, ми бачимо, що талант її все мiцнiє, ставить собi все труднiшi i ширшi завдання. З тих її пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему "Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка" ("Житє i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю і словi" 1897 р. та в Л. Н. вiснику9 1898 року.

"Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не дається ще, описи битв досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в її вiршах малюються досить наївно і сухо, без поетичної пластики. Загалом "Роберт Брюс" є немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю. Нема вже тут тої балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у промовi Брюса до шотландських селян:

Нема в нас лицарства, нема в нас панiв,
   Вони вже англiйськi пiдданi;
   Та є ще в країнi шотландський народ,
   Не звик вiн носити кайдани.
   Повстаньмо ж тепера усi, як один,
   За дiло братерське спiльне!
   Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
   Коли наше поле не вiльне.

У поемi "Давня казка" авторка пiдiймає наново тему, порушену в "Мiсячнiй легендi", але пiдiймає далеко вдатнiше, ставить її широко i обробляє по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а властиво значення поезiї в iндивiдуальному і громадському життi. Авторка показує нам се на iсторiї двох людей - безiменного поета і гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почуває потребу поезiї, щоби збудити любов у серцi любої дiвчини, i тут поет стає йому в пригодi. Та ось лицар вирушає на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i невигодами, бунтується, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi пiснi виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побiди. Через се лицар робиться великим паном і по якiмсь часi починає утискати та кривдити своїх пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять народовi про волю і рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника-пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими самими думками.

Мiж нащадками знялася
   Боротьба тяжка, завзята,
   Та вона ведеться й досi,
   Та вiйна страшна, затята.
   I тепер нащадки графськi
   Тюрми мiцнiї будують,
   А поетовi нащадки
   Слово гостреє гартують.
   Проти дiла соромного,
   Виступає слово праве.
   Ох, страшне оте змагання,
   Хоч воно і не криваве!
   А коли вiйна скiнчиться
   Того дiла й того слова,
   То скiнчиться давня казка,
   А настане правда нова.

На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i найхарактернiших окрас нашої нової лiтератури. У наших часах, в часах загального рознервовання і екстраваганцiї, у часах, коли скрiзь лунає аж лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi тверезi та здоровi погляди на задачу і вагу поезiї, якi висказує тут наша авторка. По її думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю, спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого чуття і вищих змагань, для всеї громади - заохота в боротьбi i докiр усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все і всюди поезiя - слуга життєвих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою i забавою вищих верстов, то до найвищої сили i гiдностi доходить тiльки тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу, рiвнiсть і братерство всiх людей.

Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи (напр., перша з тих, якi ми навели вище) i деякi недошлiфованi вiршi, то цiлу поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i ясна, без зайвих епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами, хоч і не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i вiрно, i хоча цiла поема властиво має символiчне значення, то проте її герої нiде i нiчим не подiбнi до мертвих абстрактiв i символiв, а жиють повним, iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Українки; її твiр є наскрiзь iдейний, а проте не є тенденцiйний.

Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi - гумор. Справедливо сказано, що гумор - невiдлучна прикмета кожного правдивого таланту. У Лесi Українки досi ми майже не завважували гумору; тiльки часом в її поезiї проблискувало щось легесеньке, наче ледве замiтний усмiх на заплаканiм лицi. "Давня казка" вся, вiд початку до кiнця, держана в легкiм, гумористичнiм тонi. Се гумор наскрiзь добродушний, щирий, що пливе не з гамованої злостi, не з завистi, а з глибокої любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя i його боротьбу. Навiть там, де сама течiя оповiдання набирає кривавого кольору, напр., в бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка вмiє своїм гумором озолотити ту криваву течiю, надати їй подобу наївного жарту. Я не сумнiваюся, що сей гумористичний тон є головна основа високої стiйностi сеї поеми, що тiльки через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу, що так псує "Мiсячну легенду", i здужала надати своєму оповiданню живiсть i принаду. Та коли зважити той важкий настрiй, який уже тодi гнiтив душу Лесi Українки і який виливався майже рiвночасно в iнших її вiршах, то ми мусимо подякувати якiйсь таємничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд її пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну і повну життєвої радостi.

У вiршах, помiщених у "Житю і словi" за 1897 р., особливим артизмом i незвичайною силою визначуються тi, де авторка малює сумний i невiдрадний полiтичний стан своєї рiдної країни і ту безнадiйну боротьбу, яку веде жменька смiлих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в вiршах "Fiat nox" та "Грiшниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка бажала б і сама встати до тої боротьби, але чує свою безсильнiсть і бажає, щоб хоч її слово було твердою крицею i ранило ворога. Слово авторки справдi робиться грiмке i гостре, як сталь, але воно лунає страшною розпукою.

О горе тим, що вродженi в темницi,
   Що глянули на свiт в тюремнеє вiкно.
   Тюрма, се коло злої чарiвницi,
   Нiколи не розiб'ється воно.
   I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя:
   О горе нам усiм!
   Хай гине честь, сумлiння,
   Аби упала ся тюремная стiна!
   Нехай вона впаде, i зрушене камiння
   Покриє нас і нашi iмена!

Перед нами виринає фiгура Самсона, обрисована колись невправною ще рукою нашої авторки. Як же без порiвняння могутнiше і правдивiше її слово тут, де вона сама разом з сучасним своїм поколiнням чує себе в ролi Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток і вiнкiв, з одною перспективою страшної смертi, безславної і ганебної, смертi, що нiвечить не тiльки тiло, але навiть сумлiння i добру пам'ять у людей. Сучаснi росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв; пригадаємо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писарєва, де вiн вiд правдивого новочасного героя жадав резигнацiї навiть з особистої честi:

Тот герой, кто и честь свою губит,

Когда жертва спасает людей.

На лихо, ся думка дуже небезпечна і двосiчна: жертва з особистої честi i з сумлiння звичайно нiколи не рятує нiкого, i супроти сього Некрасовського поклику i його практичного переводження на користь свободолюбного руху в 70-х роках пiднявся тверезий та непоборно ясний голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребує чистих рук". От тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам Лесi Українки "Хвилина розпачу" за їх силу, красоту і поетичнiсть, мусимо застерегтися проти їх практичної фiлософiї. Сама авторка, очевидно, також добре розумiє їх практичну неможливiсть, коли дала їм власне такий титул, що наперед характеризує їх, як хвилевий вибух важкого болю і зневiри.

Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща і найбiльш характерна - "Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик до важкого бою з рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi:

Будь проклята кров ледача,

Не за чесний стяг пролита!

Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно резонерськi писання сучасних молодих українцiв мужчин i порiвнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими простими, такими щирими словами Лесi Українки, мимоволi думаєш, що ся хвора, слабосила дiвчина - трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну.

Але проте вона дiвчина, у неї м'яке жiноче серце, i ми пiзнаємо уперве його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у "Вiснику". Оба тi вiршi мають орiєнтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя", та в обох видно за туманом туги i резигнацiї безмiрно нiжне, щире чуття i притiм таке багатство колориту, якого не повстидався б i справдi орiєнтальний поет.

Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Українки. Ми не покривали хиб її першкх проб, судили їх гостро, мiркуючи, що авторка такої мiри, як вона, не потребує поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми маємо найповнiше признання і подив. Україна, на наш погляд, нинi не має поета, що мiг би силою і рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Українкою.

Ми навмисно лишили набоцi її прозовi проби "Така її доля", "Бiда навчить", "Жаль" i її переклади з Гейне і Вiктора Гюго. Не в новелах її сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв до її лаврового вiнка. Її талант - лiричний, але не вузько суб'єктивний; їй удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються тiльки формами її могутньої лiрики. Чиста епiка і чиста драма не входять, як нам здається, у обсяг її таланту. III_

Я бажав би закiнчити свою критичну студiйку кiлькома загальними увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мої уваги і прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi Лесi Українки, скажуть: "Е, знаємо! Йому подобається все тенденцiйне та публiцистичне, але се ще зовсiм не промовляє за поетичною вартiстю тих творiв". Розумiється, сфера думок і естетичних уподобань є республiка без жандармiв і без диктатора. Я також не жандарм i не диктатор i накидати нiкому думок і уподобань не хочу, але проте вважаю себе в правi i в обов'язку висловлювати свої власнi думки i уподобання i боронити їх з таким запалом і з таким розумiнням, на яке мене стане.

Я вже сказав і повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Українки iдейнi, але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут рiзниця? Така, як мiж iндукцiєю i дедукцiєю в логiцi, мiж синтезом і аналiзом в хiмiї. Поетичний твiр я називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазiєю в той образ, автор обрисовує, освiтлює його з рiзних бокiв і силкується способами, якi дає йому поетична технiка, викликати його по змозi в такiй формi, в такiй самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазiєю в той образ, автор силкується сконцентрувати його, вiднайти, вiдчути його суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а пiднести те, що в нiм є типове, iдейне. Розумiється, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачевi сей глибший, iдейний пiдклад даного живого образу. Поетична технiка, оперта на законах психологiчної перцепцiї i асоцiацiї, говорить нам, що се найкраще осягається найпростiшими способами, комбiнацiями конкретних образiв, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайнiшi струни нашої душi, щоб вiдкривали нам широкi горизонти чуття і життєвих вiдносин. Без тої, що так скажу, долiшньої гармонiї поет може змалювати дуже гарнi i пластичнi образки, але вони в нашiй душi не лишать глибшого слiду, прогомонять, мов припадкове зачутi, хоч не раз i дотепно скомпонованi анекдоти. Про такi твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тiльки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретнi i яркi образи, рiвночасно вмiє торкати тi таємнi струни нашої душi, що озиваються тiльки в хвилi нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Вiн має ключ до скарбницi наших найглибших зворушень, вiн розбуджує в нашiй душi такi сили і такi пориви, що без нього, може, й довiку дрiмали би на днi або пiднялись би тiльки в якихсь надзвичайних хвилях. Вiн збагачує нашу душу зворушеннями могутнiми, а притiм чистими вiд примiтки буденщини, припадковостi i егоїзму, робить нас горожанами вищого, iдейного свiту. Се й є iдейнiсть його творiв. Вона не є нiякою штучною примiшкою, її не можна "вложити до твору", вона є те, що нiмцi називають "immanent"*, є випливом такого, а не iншого способу думання, бачення і почування автора, випливом i манiфестацiєю його душi, образом його iндивiдуальностi. Розумiється в такiм разi, що коли iндивiдуальнiсть поета невироблена, невисока, безхарактерна і негармонiйна, то й його поезiя навiть при великiм талантi не пiдiйметься високо, не порушить нашої душi.

Тенденцiйна поезiя виходить з iншої основи і доходить до iншої цiлi. Тенденцiйний поет виходить вiд якоїсь чи то соцiальної, чи полiтичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити мiж людьми. Замiсть розумових аргументiв, вiн пiдбирає для неї якiсь поетичнi образи, немов iлюстрацiї до друкованого тексту. Iлюстрацiї можуть собi бути дуже гарнi, але вони є в книжцi не самi для себе, а тiльки для пояснення тексту. Тенденцiйний поет може бути знаменитим вiртуозом поетичної технiки, та проте його твiр блищить, а не грiє, значить, не осягає того, що повинна осягати правдива поезiя. Та вiн звичайно не осягає й того, що хотiв автор, бо для пропаганди його тези треба було доказiв, вияснень, а поетична форма не може заступити їх. Чим бiльше таланту потрачено на такий твiр, тим гiрше, бо читачеве серце лишилося холодне, а його розум у найлiпшiм разi збаламучено замiсть дiйсного прояснення.

Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многi з новочасних поетiв, котрi силкуються бути безiдейними, щоби, мовляв, служити штуцi для самої штуки, красотi для красоти, без вiдома попадають у тенденцiйнiсть. Не маючи або не хотячи мати нiяких живих людських iнтересiв, бажаючи буцiмто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань i iдеалiв, на вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публiки або своє нерозумiння життя, або свiй цинiчний iндиферентизм. I що ж дають їй за те? В найлiпшiм разi безцiльну гру слiв i форм, кольористичнi контрасти, барвистi декорацiї, за котрими нема нiчого живого і реального. А се також тенденцiя, що минається з метою поезiї. Поетична красота, се не є сама красота поетичної форми, анi нагромадження якихсь нiбито естетичних i гарних образiв, анi комбiнацiя гучних слiв. Усi тi складники тiльки тодi творять дiйсну красоту, коли являються частями вищої цiлостi - духовної красоти, iдейної гармонiї. А тут, як і на кожнiм полi людської творчостi, головним, рiшучим моментом є власне та душа, iндивiдуальнiсть, чуття поета. Недаром кличе Гете до всiх оцих поетiв, чи радше вiртуозiв поетичної форми: Wenn ihr's nicht fühlt, ihr werdet's nicht erjagen.