| ◀ Te Deum | Лїтературно-науковий вістник Том XX. Книжка XI Із поезий Богдана Лепкого Часом |
Чому? ▶ |
|
Часо́м, на прохо́дї, весною,
Як листє розвєть ся зелене,
Щось шепче невпинно до мене,
Що ми ще стрінем ся з собою.
„Диви ся, лиш добре диви ся
І прямо ступай перед себе!
Не тут — то стрінете ся в небі,
Тому ти пе плач, не жури ся!“
Часо́м, на прохо́дї, в городї,
Де рожі цвитуть і лїле́ї,
Або́ у тїнистій алєї,
В вечірній, лїтнїй прохолодї —
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінувсь я з тобою.
Присяг би, що виджу ті ли́ця,
Блїді, наче сяєва ночи,
Що виджу ті губи, ті очи
Глубокі, мов чарів криниця,
Присяг би — як путник в Сагарі,
Що видить оазу… на хмарі.
Часо́м, у вечірну годину,
Як сонце зайде́ і як ро́си
Упадуть на сьвіжі покоси,
Як склонять ся цьвіти в долину,
Як з вітром похилить ся колос —
Здаєть ся, що чую твій голос.
Здаєть ся, що чую те слово,
Як квітка пахуче, пещене:
„Верни ся мій милий до ме́не,
А жити пічнемо на ново!“
Як срібло, так слово те ллє ся:
„Верни ся, верни ся, верни ся!…“
А як засну, то в тихім снї,
Мов ли́вна, незбагнута мрія,
І мов нездїйснена надїя —
Часо́м являєш ся менї.
В руках сталевий меч несеш,
Двосїчний, острий меч розлуки,
Й раниш ним білі свої руки
І кров з тих рук як дощ трясеш.
Як дощ огненний — так менї
Та кров сердечна кане в груди —
Опісля чу́дують ся люди,
Що кровю скроплені піснї…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|