| ◀ Із дневника | Лїтературно-науковий вістник Том XX. Книжка XI Ти вже не дитина (О. Д–ка) |
Сїльські звіздарі ▶ |
|
Коли я гинув, то мене рятували. Хотїли, щоб я не гинув, тай через те довше терпів.
Як я казав, що хочу вмирати — казали: Не гнїви Бога!
Потім менї споганили все те, що було любе мойому серцю та миле моїм очам.
Тулили мене до груди, що в нїй — казали — мають серце, і забавляли мене словами й жартами. Хтїли налляти солодощів і розради в мою душу. Вони менї так казали.
Колиж бо у їх серце було таке зимне, як нераз в зимі зимна була клямка від дверий у нашій хатї. А їх слова вдаряли мене в голову, як обухом, а їх жарти мене мучили.
А коли вони видїли, що я відвертав свою голову з сего боку, де вони були, замикав очи і хотїв плакати, то казали: Ти дурний!
Іще менї казали, що мене не виречуть ся, як не вирік ся Йосиф Христа.
Потім хотїли від мене відібрати довірє і любов.
Бачили, що не вдасть ся.
Тай вирекли ся мене, як Жиди Христа.
Потім вирвали у мене половину мойого серця і половину житя і ще половину раю щастя, тай пустили шукати „щастя“ в „широкім сьвітї“.
З пустим сьміхом казали: Ти вже не дитина!
Робили самі мої рідні!
О. Д—ка.
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.