Лїтературно-науковий вістник
Том I. Книжка I

Самота (Осип Маковей)
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1898
САМОТА.
Нарис
Осипа Маковея.
 
 

Цїлу ніч я не спав.

Се вже менї від двох лїт таке не трафляло ся…

— — Ті ненависні люди обурюють мене, обурюють так, що спати не можу!…

Перше я міг від них всьо стерпіти, навіть напасти на мою честь, а сего стерпіти не можу! — —

Сиджу в альтанї огорода і пищу.

По що я пишу?

Стара привичка відізвала ся в менї, серце більше зворушене, хочу бачити на папери, як я своє чутє означу, хочу знати, що воно є…

*

Що воно є?

Справдї, що мене так зворушило?…

Ах, та прокята охота розбирати всяке чутє! І найгарїйше!… От передо мною у зїльнику рожа, прегарна, пахуча рожа, — і ти хочеш знати, як сї листки тримають ся, звідки запах іде; починаєш обривати листки, один по другім, один по другім, аж дійдеш до насади…

Рожа розірвана, зівялі листки розлетїли ся по траві, вже їх разом не зложиш, нема нї рожі нї запаху…

Не хочу знати, що воно є!

*

Соловій на черемшинї за альтаною так лящить, що менї аж в голові дуднить…

Цїлком не розумію, чим сей крикливий птах людям подобає ся?

Зробили єму старі поети рекляму, і він так, як охриплий сьпівак, може ще за концерти збирати оплески…

Тілько писати менї не дає…

Сонце позолотило вже вершки дерев. Уже зійшло…

А я не сплю і спати не хочу! Сам із себе сьмію ся, що зі мною стало ся…

Цїлу ніч я не спав.

По вечері мене напала нудьга. Недїля, люди бавлять ся, як уміють, а я нуджу ся. Господи, що за нудьга!

Вийшов я з хати і стрітив єї. Мою сусїдку. Вертала ся з міського парку, зі своєю донькою.

— Прошу вас, панї, ходїть зі мною; послухаємо циганської музики. Дома так скучно!

— Не можу, пане доктор! Що сказали би люди на се?

Ах, правда — люди! Вона в жалобі, недавно чоловіка поховала!

Та хиба до розпуки по смерти чоловіка вона повинна ще добровільно відмовляти собі всякої розривки? — —

*

— Але ви пійдїть, пане; ви потребуєте розривки. Ви так нїкуди не ходите!…

І я пішов.

Справдї, я вже від кількох лїт нїкуди не ходжу. В нїкого не буваю, розривки не шукаю.

Відхотїло ся вже менї.

Трийцять пять років — то ще не вік, але так уже я перед часом постарів ся. ґімназиї вчив ся, на унїверситетї вчив ся, потім кромі бюрової роботи на хлїб напитав собі ще добровільної, захотїв суспільним дїячем бути, полїтикою займав ся, в лїтерата бавив ся, — пішов рік за роком, рік за роком — і менї вже трийцять пять лїт…

І дивне диво, чим більше я жив між людьми, працював для них, тим більше душею віддалював ся від них: я не міг їх любити, тих людей, що не знають гармонїї в житю. Тих людей, що божеську душу волочать по земнім болотї…

І я перестав їх глядати, потонув в бюровій праці… полюбив єї…

Щож би я почав без працї?

У тій товпі многолюдній  — на самотї!…

*

Сей соловій міг би був вибрати собі иньше місце і иньший час на rende-vous зі своєю любкою, а не тут і тепер.

Дразнить лише мене…

Люди гадають, що Бог сотворив соловія їм на потїху, аби їм висьпівував; а він так висвистує не нам, тілько своїй любцї-самичцї…

Звичайна істория: поети між птахами!

Впрочім нехай собі сьпіває; жалко єму перешкаджати.

Засїв собі у черемшинї чи мабуть в сусїдних корчах синього бозу і сьпіває. Ах, як тьохкає!… Видко, сьпівак не жовтодзюбий, а вже добре привчений…

Сонце вже почерез виноград добуває ся менї до альтани.

Вона ще мабуть спить, хоч звичайно так раненько стає і на кладовище ходить або тут до огорода — разом зі своєю донькою.

Та маленька дитина єї менї дуже подобає ся…

*

Не можу зібрати своїх думок до купи і до ладу писати; думки розлїтають ся, — видко, непроспана ніч утомила мене… Хоч я анї трохи спати не хочу.

Так любо тепер в огородї!

— — Я пішов слухати циганської музики. Усїв собі не далеко від неї і заслухав ся.

Думки, думки, думки…

Широкі, як угорська пуща, понурі, як карпатські пралїси, сумовиті, як — як… вона. Справдї, лиш вона так плакала по смерти чоловіка, як ті цигани плачуть на скрипках…

А потім чардаш! Ноголомний чардаш…

Я цїлком не розумію, як по такій несказаній тузї можна попасти в таку шалену радість. Се для мене загадка. Оттак перевернути душу за одну хвилю!…

І ненавиджу я ті чардаші тому, що вони убивають сей широкий, понурий смуток степовий. Адже в сїм смутку стілько сьвятого, стілько гармонїї, хоч єго викликують невзгодини житя!

Так як і в єї смутку. — —

*

Надійшли знакомі.

— Слихом слихати, видом видати, пан доктор на пиві! Що таке стало ся?…

— Ґратулюємо, ґратулюємо!

— До чого?

— Вже ми вас бачили в парку… Гарна собі вдовичка! І молоденька! Добрий смак маєте…

— Ей же! Наш доктор бере молоді вдови в опіку? Поступ, поступ! Хто би по нїм сподївав ся! Ґратулюємо…

— Кельнер, пива! вина!

— Щож там, пане доктор? І буде що з того?

Я встав і пішов.

А вони сьміяли ся, так сьміяли ся! — —

*

Ходив я улицями з годину. Спати не хотїв… не заснув би…

Коло одного дому при отворенім вікнї стояв з чверть години — там хтось прегарно грав на фортепянї.

Певно дївчина якась.

Може і залюблена нещасливо, або так лиш туга на неї найшла…

Цїлком мене розжалобила своєю грою. Я хотїв би бути коло неї, аби єї потїшити.

До чого здало ся так сумувати?

Люди спокійно сплять, другі бавлять ся там на музицї, а вона грає собі самі сумні думи…

На тихій улицї почув я здалека чийсь хід і відійшов від вікна.

Така тиха, місячна, мелянхолїйна ніч…

*

В міськім парку є таке затишне, любе місце, що лиш я єго знаю.

Нагадав я собі єго і пішов туди.

В парку тихо, нема нїкого.

Ах, правда, соловій кричав! Але впрочім було тихо.

Менї було так сумно на душі!

„Поступ! поступ! Наш доктор бере молоді вдови в опіку!“

Нї! справдї, — ті люди варвари!

За що вони глузують собі з мене?

Три роки вже мешкаю в тій самій каменици, що й вона. Наші двері в сусїдстві. Але я з ними не жив. Як і взагалї з нїким не жив, у нїкого не бував. Єї чоловіка я знав з уряду — то був молодий судя. Бідний чоловік.

Тілько їх малу доньку я знав добре. Бавив ся нераз з нею. Ми були собі навіть дуже великі приятелї. Вона приходила до мене в гостї.

Сиджу дома, чую: хтось ледви чутно, несьміло пукає в двері. А! се моя малесенька сусїдка! До клямки ще не може досягнути, я сам мушу їй отворити двері. Вона входить і хоче поклонити ся менї, але боїть ся, що не вдержить ся притім на ногах, отже опирає ся рукою о стїну або о шафу і так кланяє ся. А я єї на руки і несу на софу.

„Прошу менї показати образки!“

Добре, я показую їй образки з ілюстрованих часописий. Дитина тїшить ся.

А потім витягаю помадки і чеколядки, що все мав для неї готові, даю їй і кажу казку. Потім вона менї казку каже, маленьку, дитячу казку…

Забава як рідко! Часом з годину сидїла в мене і мати не противила ся тому.

Нераз і усьміхала ся за се до мене, від дитини мабуть дізнавала ся про все. Усьміхала ся, як би хотїла дякувати менї. Але я з нею майже нїколи не говорив! „Добрий день! добрий вечір!“ — і вже.

І так через три роки…

*

А потім він несподївано до тижня помер.

Я був при хорім — вона мене просила. За лїкарем сам бігав, бо не було кого иньшого. Близшої родини не мали; вона була сирота, а він — мужицький син, уже також без родичів.

І при єго смерти я був. Тримав єї у своїх руках, коли плакала в розпуцї і зімлїла; успокоював дитину, коли та собі страшенно розплакала ся, побачивши невидану подїю.

І похороном я заняв ся, відвів покійника на кладовище, сказав вдові, що як чого буде потребувати, то нехай менї перекаже — і попращав ся…

Два днї переслїдував мене єї плач в сусїднім мешканю, а третього дня прийшла вона до мене з донечкою подякувати менї.

Подякувати менї за те, що я постарав ся в порядку виправити єї чоловіка в могилу…

Було за що дякувати!

*

Говорила спершу спокійно, а потім розплакала ся. Донечка собі також.

В моїй хатї я не чув нїколи плачу…

І коли я так дивив ся на ту нещасливу вдову в чорній одежі і на ту дитинку, що єї біле волосє так відбивало від чорної сукеночки, менї не стало слів і я мовчав.

Проклятий жаль! Я не люблю плакати! Я не вмію плакати! А завидую нераз тим, що плачуть…

Без опіки ті сиротята!

А я собі вигідно жию і нїким не журю ся!

Хотїв би, Боже, як нераз хотїв би, а нема ким опікувати ся! Одним не вірю, других маю за дармоїдів, у третїх не находжу серця.

— Панї! Як би ви не прогнївали ся і приняли мою поміч, то я радо поміг би вам. Добре? Приймете? Прийміть, прийміть! Я заспокоюю не вашу потребу, лише свою…

Вона знов заплакала… Чи не образив я єї?

Дитину я взяв на колїна і втихомирив цукорками. Образки нові показав — дитина затихла.

І мати успокоїла ся. Взяла від мене дитину і згорнула їй волосє з чола.

А менї все снує ся по голові, як тут подати їй поміч, аби не вважала єї милостинею. Знов образить ся, не скаже, що не потребує, а не прийме.

Просив я єї, аби мене приняла на харч. Менї й так уже по реставрациях їда не смакує. Вона згодила ся. Лїкареви заплатив, за похорон деякі рахунки полагодив, дитинї щось там справив у подарунку…

Противила ся тому, але бідаки мусять годити ся зі своєю бідою…

І більше нїчого — більше нїчого!

Я рад, що маю кимсь опікувати ся, кимсь близшим, а не такою невловимою істотою, як нарід. Я народа не покину, але він менї серця не заспокоює!

Я нїчого від нїкого не хочу! Я самолюб, моє серце потребує кимсь журити ся, я рад такій журбі! Сеї журби менї не доставало!…

*

А вони, ті варвари, ґратулюють менї глумливо!

Ідіоти!

Так мене розсердили, що вже й північ минула, а мене сон не брав ся.

З парку пішов я у каварню. Прочитав цїлу купу часописий і не міг забути тих глумливих слів.

А з каварнї в альтану.

„Ґратулюємо!…“ А вжеж можна менї ґратулювати, бо тепер не так часто скучаю, як перше. А коли менї скучно, іду до сусїдки і пробалакуємо вільний час. На проходї в парку були зо два рази, случайно стрітили ся…

Вчу єї до іспиту на почтову експедиторку.

Вже тепер так часто не плаче, а то й усьміхає ся часом.

Сей єї усьміх задумчивий!

Як промінь сонця зпоза хмар…

*

Не можу до ладу писати; в голові шумить. Непроспана ніч — —

А! от і вона! Як звичайно ранна пташка!

Іде просто в альтану!

Ще готова думати, що я тут на неї жду так рано…

Ов, немиле положенє!

Ну — годї!

— Добрий день вам, панї!

— Добрий день! А ви що пишете так ранесенько?…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.