Кузина Бета/XII
| ◀ XI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XII. Про життя та погляди пана Кревеля |
XIII ▶ |
|
Чи помітили ви, як у дитинстві чи на початку свого громадського життя ми витворюємо на власну руч, часто зовсім несвідомо, якийсь зразок? Так банківський службовець, потрапивши до вітальні свого начальника, мріє теж мати таку вітальню. Якщо забагатіє років за двадцять по тому, то не модні розкоші в себе запровадить, а колишні, що тоді його зачарували. Важко й уявити всі ті дурниці, що походять від цих давніх заздрощів, так само як і всі безумства, що робляться через потайне суперництво, яке приневолює людину наслідувати певний тип, всіх сил докладати, щоб світитись відбитим світлом. Кревель був помішником мера, бо хазяїн його був помішником мера, був батальйонним командиром, бо заздрив на еполети Цезаря Бірото. Так само під вражінням чудес, що творив архітект Ґрендо тоді, коли фортуна піднесла його хазяїна на верховину, Кревель, як він висловлювався, не думав і не вагався, коли йому довелося прикрашати власне помешкання: він звернувся, заплющивши очі й розкривши гаманця, до Ґрендо, зовсім забутого тоді архітекта. Важко й уявити, як довго живе погасла слава, запізнілими прихильниками підтримувана.
Ґрендо й тут тисячний раз виконав свою білу з золотом вітальню, оббиту червоною камкою. Меблями з палісандрового дерева, різьбленими так, як різьблять речі для ринку, без майстерности, фабрика могла гордитись хіба десь на провінціяльній промисловій виставці. Свічники, стінні лямпи, попільнички, люстра, годинник — стилем своїм нагадували кам'яні вироби. Круглий стіл, нерухомо встановлений посеред вітальні, був зроблений із мармуру, інкрустованого всіма ґатунками італійських та античних мармурів, привезених із Риму, де виробляються її мінералогічні карти, що нагадують зразки в кравця; він викликав захоплення в усіх буржуа, яких повними днями приймав у себе Кревель. Портрети небіжчиці пані Кревель, самого Кревеля, дочки його та зятя, що змалював П'єр Ґрасу, популярний серед буржуазії художник, якому Кревель був зобов'язаний своєю смішною байронічною позою, прикрашали стіни, по одному на кожній. Рями, що коштували тисячу франків кожна, дуже пасували до всіх цих кав'ярних розкошів, що на них справжній митець тільки плечима знизав-би.
Золото не минає найменшої нагоди показати свою глупоту. В Парижі досі було-б десять Венецій, якби колишні комерсанти мали той інстинкт великого, що відзначає італійців. За наших ще днів міланський негоціянт заповідає п'ятсот тисяч франків на позолоту величезної Мадони, що вінчає дуомську баню. Канова наказує в духівниці своєму братові збудувати церкву за чотири мільйони, а брат до цих грошей докидає щось і від себе. Чи додумається колись паризький буржуа (а всі вони, як і Ріве, щиро люблять Париж) спорудити дзвіниці, яких бракує на баштах Нотр-Дам? А полічіть суми, що дістала держава, забираючи спадщини, коли нема спадкоємців. Всю оздобу Парижа можна було-б закінчити коштом безглуздих виробів із пресованого картону й позолоченої глини та фальшивої скульптури, якими вже п'ятнадцять років постачають суб'єктів на зразок Кревеля.
Поруч вітальні був розкішний кабінет, умебльований столами й шафами, зробленими під Буля.Спальня, геть оббита ситцем, теж виходила у вітальню. Червоне дерево в усій своїй славі заповнювало їдальню, де швайцарські краєвиди в багатих рямах прикрашали панно. Дядько Кревель, що мріяв про подорож до Швайцарії, хотів мати цю країну хоч у малюнках, поки не побачив ще її в дійсності.
Як бачимо, Кревель, колишній помічник мера, кавалер орденів і національний гвардієць, непорушно відтворив усю велич, навіть рухому, свого безталанного попередника. Тимчасом як за Реставрації один упав, другий, цілком забутий, піднісся — не через особливу гру долі, а силою речей. В революцію, як і в морську бурю, поважні цінності йдуть на дно, а все легке хвиля виносить на поверхню. Цезар Бірото, рояліст, що був у ласці та в заздрості, став метою для буржуазної опозиції, а в Кревелі переможна буржуазія знайшла своє питоме втілення.
Це помешкання, що наймалось за тисячу екю й де повнісінько було всяких прекрасних речей вульгарного ґатунку, займало перший поверх старого готелю, що стояв між подвір'ям та садом. Все в ньому зберігалось, як твердокрилі в ентомолога, бо Кревель жив там дуже мало.
Це пишне житло було тільки офіційною домівкою честолюбного буржуа. Тут він держав куховарку й лакея, крім того ще двох слуг додатково наймав і замовляв парадні обіди в Шеве, коли частував політичних друзів, людей, яких треба було засліпити, та коли збиралась у нього родина. Осідок справжнього життя Кревелевого, що містився на вулиці Нотр-Дам-де-Лорет у панни Елоїзи Брізту, був тепер перенесений, як ми знаємо, на вулицю Шоша. Що-ранку колишній негоціянт (всі буржуа, покинувши діла, величаються колишніми негоціянтами) гаяв годин зо дві на вулиці Сосе, де провадив свої справи, а решту часу віддавав Заїрі, що́ Заїру дуже мучило. Оросман-Кревель мав із панною Елоїзою сталу угоду; вона повинна була давати йому що-місяця рівно на п'ятьсот франків щастя. Крім того, Кревель оплачував її обід і всі extra. Ця угода з преміями — бо він робив ще й багато дарунків, — здавалась економною екс-коханцеві славетної співачки. З цього приводу він казав негоціянтам-удівцям, що краще наймати коней місячно, ніж держати власну стайню. Проте, якщо пригадати, що казав баронові швайцар на вулиці Шоша, то Кревель не уникнув ні стайничого, ні грума.
Як бачимо, Кревель повернув свою надзвичайну любов до дочки на службу своїм утіхам. Неморальність його становища виправдувалась міркуванням вищої морали. Крім того, колишній парфюмер набував завдяки такому життю (конче потрібному, марнотратному, в стилі регентства, Помпадур, маршала Рішельє і т. ин.) блиску певної зверхности. Кревель удавав людину з широкими поглядами, великого пана на куцих ногах, великодушного, сміливого в думках — і все це приблизно за тисячу двісті — тисячу п'ятсот франків на місяць. Випливало це не з політичного лицемірства, а з буржуазної пихи, хоч наслідки цього були однакові. На біржі Кревель славився за людину вищу від своєї доби, зокрема за розкішника.
В цьому Кревель, на власну думку, дав сто очків уперед простакові Бірото.
— А! — гнівно скрикнув Кревель, побачивши кузину Бету, — так це ви жените панну Гюло з молодим графом, якого для неї виховали?
— Можна подумати, що це вам не до вподоби? — відповіла Лісбета, спинивши на Кревелеві пильний погляд. — Яка вам користь заважати моїй кузині віддатись заміж? Бо ви-ж, кажуть, перешкодили її шлюбові з сином пана Леба…
— Ви славна, дуже розважлива дівчина, — вів дядько Кревель. — Ну, так як вам здається, чи прощу я колись панові Гюло, що він злочинно вкрав у мене Жозефу?.. Та ще й зробив чесну дівчину, з якою я на старість одружився-б, негідницею, блазнем, комедіянткою… Ні, ні, ніколи!
— А проте, з пана Гюло гарна людина, — сказала кузина Бета.
— Він ласкавий!.. Дуже ласкавий, занадто ласкавий, — мовив Кревель. — Я йому лиха й не зичу, але хочу віддячити, і віддячу. Це моя невідступна думка!
— Чи не тому ви й у пані Гюло перестали бувати?
— Може…
— А, так ви лицялись до моєї кузини? — сказала Лісбета, посміхаючись, — я так і догадувалась.
— І вона поводилась зі мною, як з собакою, гірше — як з лакеєм, ще гірше — як з політичним злочинцем. Та я свого доб'юся, — сказав він, стиснувши кулака й ударивши себе в чоло.
— Бідолаха, це жахлива річ, якщо й жінка його зрадить, коли коханка вже прогнала.
— Жозефа! — скрикнув Кревель. — Жозефа його покинула, вирядила, прогнала! Жозефо! Жозефо, ти помстилась за мене! Я пошлю тобі два перли в уші, моя колишня ласочко!.. Я нічого про це не знаю, бо, побачившись з вами другого дня після того, як прекрасна Аделіна ще раз попросила мене вийти геть, я поїхав до Леба, в Корбейль, і допіру звідти вернувся. Елоїза тут так крутила, щоб мене на село вирядити, і я довідався, чого це вона хитрувала — їй хотілось без мене справити входини на вулиці Шоша з художниками, комедіянтами та письменниками… Піддурили мене! Та я прощаю, бо Елоїза мене розважає. Це невизнана Дежазе. Яка-ж утішна ця дівчина! Ось записку від неї одержав учора ввечері: „Любий мій дідусю, я нап'яла свого намета на вулиці Шоша й завчасно скликала друзів, щоб освятити хату. Все гаразд. Приходьте пане, коли бажаєте. Агарь чекає свого Авраама“. Елоїза розкаже мені новини, бо вона знає свою богему, як п'ять пальців.
— Але мого кузена ця прикрість не дуже засмутила, — мовила кузина.— Неможлива річ, — сказав Кревель, спинившись на ходу, бо сновигав сюди й туди, як маятник.
— Пан Гюло вже літній, — облудно зауважила Лісбета.
— Я його знаю, — відказав Кревель, — але де в чому ми подібні: Гюло не може жити без прихильности. Він може вернутись до дружини, — міркував він. — Для нього це буде щось нове, але прощай тоді моя помста. Ви посміхаєтесь, панно Фішер?.. А, ви щось знаєте?..
— Сміюся з ваших думок, — відповіла Лісбета. — Атож, кузина моя ще гарна, в неї ще можна закохатись; я й сама-б її полюбила, бувши чоловіком.
— Горбатого могила виправить! — скрикнув Кревель. — Ви глузуєте з мене! Барон знайшов якусь розраду.
Лісбета кивнула головою.
— Ах, щастить-же йому, коли він другого дня може замінити Жозефу! — вів далі Кревель. — Та я й не дивуюсь, бо він казав мені якось за вечерею, що в молодості, щоб не було перебою, завжди мав трьох коханок — одну збирався покинути, друга панувала, а до третьої лицявся на майбутнє. Він, певно, держав про запас якусь гризетку в своїй сажавці, в своєму оленячому паркові! Це молодець у стилі Луї XV! О, щастя його, що він красунь! Та й він старіє; і він уже підтоптався… Мабуть робітничку якусь підхопив.
— О, ні! — відповіла Лісбета.
— Ох, — сказав Кревель, — чого-б я не зробив, щоб прикрутити йому тут хвоста! Жозефи відібрати в нього я не міг, жінки цієї породи ніколи не вертаються до своєї першої любови. До того-ж, мовляв, поворот не любов. Але, кузино Бето, я багато дав-би, тоб-то ладен витратити п'ятдесят тисяч франків, щоб відняти в цього легеня коханку та довести йому, що грубенький дядько з черевцем батальйонного командира та головою майбутнього паризького мера не дозволить безкарно відбити в себе даму…— Становище примушує мене, — відповіла Бета, все слухати й нічого не знати. Ви можете вільно зі мною розмовляти, я нікому й слова не скажу про те, що мені ласкаво звіряють. Чому-ж це я для вас порушила-б цей закон своєї поведінки? Тоді ніхто мені не довірятиме.
— Я знаю це, — відказав Кревель, — ви перлина серед старих дівчат… Але, сто чортів, бувають-же винятки! Слухайте, ніхто-ж з родини не подбав про вашу ренту…
— Але в мене теж є гордість, я нікому не хочу чогось коштувати, — сказала Бета.
— Ах, якби ви згодились допомогти мені помститись, — провадив колишній негоціянт, — я поклав-би на ваше ім'я десять тисяч франків до життя. Скажіть мені, прекрасна кузино, скажіть мені, хто заступив Жозефу, і ви матимете на помешкання, на сніданок вранці, на гарну каву, яку так любите, навіть зможете пити чисте моко… га? Ох, яке-ж смачне оте чисте моко!
— Мені не такі милі десять тисяч франків до життя, що дадуть коло п'ятьсот франків ренти, як цілковита скромність, — сказала Лісбета. — Бо, бачите, добрий мій пане Кревелю, барон до мене ставиться чудово, за помешкання моє платить…
— Еге-ж, та чи надовго це, покладайтесь на нього! — скрикнув Кревель. — Де це барон грошей візьме?
— Ах, не знаю. Але витрачає-ж він більше, як тридцять тисяч на помешкання, яке призначає тій дамочці…
— Дама! як, це світська жінка? Щастить-же злодієві! Все тільки для нього!
— Заміжня жінка, дуже порядна, — вела кузина.
— Справді! — скрикнув Кревель, розплющивши очі, що зайнялись як від бажання, так і від магічного слова „порядна жінка“.
— Так, — вела Бета, — талановита, музикантка, двадцять три роки, гарне й скромне обличчя, шкіра блискуче біла, зуби як у молодого собаки, очі як зорі, величне чоло… а ніжки маленькі — я ніколи таких і не бачила, не грубші за планшетку в корсеті.
— А уші? — спитав Кревель, пожвавішавши від цього любовного опису.
— Уші хоч малюй, — відповіла вона.
— І ручки маленькі?..
— Кажу-ж вам, одним словом, що це цяцька, а не жінка, а що вже чесна, невинна, делікатна!.. Щира душа, янгол, виборна, бо батько в неї маршал Франції…
— Маршал Франції! — скрикнув Кревель, аж підскочивши. — Боже мій, сто чортів його матері. Трясця йому в печінку!.. Ох, мерзота-ж!.. Вибачте, кузино, я божеволію!.. Сто тисяч, мабуть, не пожалію.
— Атож, кажу вам, що це жінка порядна, чесна. Барон знав, що брати.
— У нього-ж ні су… кажу вам.
— В неї є чоловік, якого він просунув…
— Де просунув? — сказав Кревель з гірким сміхом.
— Чоловіка вже призначено на помішника начальника, і він, певно, буде такий ласкавий… і послужливий, що заробить хреста.
— Уряд повинен бути обережним, шанувати тих, кого нагороджує, і не розкидатись хрестами, — сказав Кревель, ображений політично. — Та чого-ж йому так ідеться, старому собаці-баронові? — провадив він. — Здається, я не гірший за нього, — додав він, дивлячись на себе в дзеркало й стаючи в позицію, — Елоїза часто казала мені в ті хвилини, коли жінки не брешуть, що я просто разючий.
— О! — відказала кузина, — жінки люблять грубеньких чоловіків, вони майже всі добрі; з вас та барона я вибрала-б вас. Пан Гюло розумний, вродливий, уміє повестися, але ви солідний, і, потім, слухайте… виглядаєте ще більшим ласуном, як він.
— Дивне діло, як це всі жінки, навіть святенниці, люблять людей такого вигляду! — скрикнув Кревель, обіймаючи Бету за стан з великих радощів.
— Труднощі не в цьому, — вела далі Бета. — Ви-ж розумієте, жінка, що має стільки вигод, не буде зраджувати свого заступника за дрібниці і, це коштуватиме більше, як сто та ще кілька тисяч франків, бо через два роки чоловік її буде начальником канцелярії… Тільки злидні штовхають це янголятко в безодню.
Кревель бігав туди й сюди по вітальні, як божевільний.
— Він, мабуть, дорожить цією жінкою? — спитав він, коли бажання його, що Лісбета отак роз'ятрила, дійшло в нього до якогось шаленства.
— Сами зміркуйте! — обізвалась Лісбета. — Не думаю, щоб він там уже поживився! — сказала вона, кляцнувши нігтем, — а вже наробив їй тисяч на десять подарунків.
— Ну й комедія! — скрикнув Кревель. — От якби я поспів раніш за нього!
— Боже мій, як погано, що я переказую вам ці плітки, — мовила Лісбета, немов совість почала її мучити.
— Ні. Я хочу присоромити ваших родичів. Завтра я кладу вам до життя певну суму по п'ять відсотків, так щоб ви мали шістьсот франків ренти, але ви скажете мені все: ім'я й адресу Дульцінеї. Признаюсь вам, я ніколи не мав порядної жінки, і найбільше моє жадання — це спізнати таку жінку. Магометові гурії нічого не варті проти того, як я уявляю світських жінок. Словом, це мій ідеал, це моє безумство, і до такої міри, бачите, що для мене баронеса Гюло ніколи не буде стара, — сказав він, сам того не знаючи, що збігається думкою з одним з найглибших умів останнього століття. — Слухайте, моя добра Лісбето, я згоден пожертвувати сто, двісті… Тихше! Ось діти мої, по дворі, бачу, йдуть. Я нічого від вас не чув, даю вам слово чести, бо я не хочу, щоб ви втратили баронову довіру, навпаки. А кум мій, певно, дуже любить ту жінку!
— О, він нестямиться від неї, — сказала кузина. — Він не зумів дістати сорок тисяч франків, щоб видати дочку, а десь вишкріб їх для своєї нової пристрасти.
— А його люблять, як ви думаєте? — спитав Кревель.
— У його літа… — відповіла стара дівчина.
— Ох, та й дурень я! — скрикнув Кревель. — Я-ж сам терплю коло Елоїзи художника, точнісінько, як Генрих IV дозволяв Габрієлі Белеґарда. О, старість, старість! — Добридень, Селестіно, добридень, моє золотко, а твій хлопчисько? А, ось він! Слово чести, він стає подібний на мене. Добридень, Гюло, друже мій, як справи?.. Незабаром у нашій родині буде ще одне весілля.
Селестіна й чоловік її кивнули нишком на Лісбету, а дочка зухвало спитала в батька: „Чиє це?“ Кревель прибрав хитрого вигляду, мов хотів показати, що необережність його зараз буде виправлена.
— Гортензії, — відповів він; — тільки це ще не зовсім вирішено. Я був у Леба, там прямують панну Попіно для нашого молодого двірського радника, якому дуже хочеться стати головою суду на провінції… Ну, ходімо обідати.