Кузина Бета/X
| ◀ IX | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ X. Договір спілки левиці та кози, складений за приватним підписом і законно незареєстрований |
XI ▶ |
|
ДОГОВІР СПІЛКИ ЛЕВИЦІ ТА КОЗИ, СКЛАДЕНИЙ ЗА ПРИВАТНІМ ПІДПИСОМ І ЗАКОННО НЕЗАРЕЄСТРОВАНИЙ.
Завдяки цим сентиментальним, романічним та романтичним маневрам Валерія дістала своєму чоловікові, без жадних з свого боку обіцянок, посаду помішника й орден Почесного Легіону.
Ця маленька війна не обійшлася без обідів у Роше де-Канкаль, без одвідин театру, без багатьох подарунків — мантилій, шарфів, сукень, коштовностів. Помешкання на вулиці Дуаєне було недосподоби; натомість барон задумав розкішно встаткувати спеціяльне помешкання на вулиці Вано в чарівному модерному будинкові.
Пан Марнеф дістав відпустку на два тижні, тоб-то на місяць, крім того нагороду й поїхав на батьківщину для різних прибуткових операцій. Він вирішив зробити невеличку подорож по Швайцарії, щоб вивчити там прекрасну стать.
Барон Гюло, турбуючись про свою протеже, не забував і свого протеже. Граф Попіно, міністр торгівлі, кохався в мистецтвах: він дав дві тисячі франків за примірника групи „Самсон“ з тією умовою, що форма буде розбита, так щоб „Самсон“ був тільки в нього та в панни Гюло. Група захопила одного принца, якому показали модель годинника, і той замовив її, але вона мусіла бути єдиною, і він запропонував за неї тридцять тисяч франків. На нараді митці, де був і Стідман, заявили, що автор цих двох творів може зробити й статую. Тоді маршал, граф Вісембурзький, військовий міністр і голова комітету для збирання пожертв на пам'ятник маршалові Монкорне, поставив цю справу на обговорення, і після нього виконати статую доручено Стейнбокові. Граф де-Растіньяк, що був тоді за помішника державного секретаря, теж захотів мати твір митця, якого слава росла під похвали його суперників. Він дістав від Стейнбока чарівну групу — двох хлопчиків, що квітчають дівчинку вінком, і пообіцяв здобути йому ательє в державному мармуровому склепі, що міститься як відомо, в Ґро-Калью.
Це був успіх, але суто-паризький, тоб-то божевільний успіх, що може роздушити людей, в яких плечі й крижі не в силі його витримати, а це, скажімо в дужках, трапляється часто. Газети й журнали писали про графа Венцеслава Стейнбока, але ні він, ні панна Фішер про це й не здогадувались. Кожного дня, як панна Фішер ходила в гості обідати, Венцеслав виряджався до баронеси. Гаяв там годину чи дві, крім того дня, коли Бета одвідувала свою кузину Гюло. Так тривало кілька день.
Барон, що впевнився високих прикмет та громадського становища Стейнбока, баронеса, що була захоплена його вдачею та звичаями, Гортензія, що пишалась своєю визнаною любов'ю — всі, не вагаючись уже, говорили про шлюб; словом, митець був на вершку щастя, коли пані Марнеф своєю нескромністю поставила все під загрозу. Ось як.
Лісбета, яку баронові Гюло хотілось зблизити з панією Марнеф, щоб мати око в тому подружжі, вже обідала у Валерії, що й собі хотіла мати вухо в родині Гюло й була до старої дівчини дуже ласкава. То-ж Валерії спало на думку запросити панну Фішер відсвяткувати входини в тому будинкові, де мала оселитися. Стара дівчина, якій приємно було знайти ще один дім, щоб ходити обідати, залюбки погодилась і взагалі від панії Марнеф була зачарована. Ніхто з тих, з ким вона зналася, так за неї не дбав. Справді, пані Марнеф, весь час піклуючись про панну Фішер, була, так мовити-б, для неї тим самим, чим сама кузина Бета була для баронеси, пана Ріве, пана Кревеля й усіх тих, хто запрошував її обідати. Зокрема тим збудили Марнефи співчуття кузини Бети, що показали їй глибокі злидні свого життя, розмалювавши їх, як годиться, всіма найяскравішими кольорами: невдячні друзі-боржники, хвороби, мати, пані Фротен, що від неї вони сховали скруту й яка вмерла, мріючи себе в достатках, завдяки більш, ніж людським жертвам з їхнього боку й т. ин.
— Бідні люди! — казала вона своєму кузенові Гюло. — Маєте рацію, коли цікавитесь ними — вони цього варті, бо такі відважні, такі добрі! Їм від сили стає на життя тисячі екю платні з посади помішника начальника, бо після смерти маршала Монкорне вони наробили боргів! Варварський у нас уряд, коли примушує урядовця з дружиною і дітьми жити на дві тисячі чотириста франків утримання.
Молода жінка, що виявляла до неї приязнь, що в усьому з нею радилась, що лестила їй і так ніби хотіла мати її за керівницю, незабаром стала для ексцентричної кузини Бети дорогшою за всіх її родичів.
Барон і собі, захоплюючись у пані Марнеф скромністю, вихованням та манерами, якими ні Женні Кадін, ні Жозефа, ні їхні подруги не могли похвалитися, за один місяць закохався в неї з старечою, безтямною пристрастю, що здавалась, проте, розсудливою. Справді, тут не було ні глуму, ні оргій, ні божевільних видатків, ні розпусти, ні зневаги до громадської думки, ні свавільности — причин усіх його нещастів у відносинах з актрисою та співачкою. Не загрожувала йому й жадібність куртизанок, що нагадує спрагу піску.
Пані Марнеф, ставши його приятелькою й вірницею, дуже чудно поводилась, як він дарував їй хоч-би дрібницю.— Добре, коли це посади, нагороди, все те, що ви можете здобути нам від уряду, але не можна-ж безчестити жінку, яку ви, як кажете, любите, — казала Валерія. — Инакше я вам не віритиму… — А мені хочеться вірити, — додавала вона з поглядом під святу Терезу, що зводить очі до неба.
З кожним подарунком треба було руйновати фортецю, переборювати сумління. Бідний барон брався на всілякі хитрощі, щоб підсунути якесь безділля, дуже дороге, одначе, і радів сам-собі, що натрапив нарешті на чесноту, знайшов втілення своїх мрій. В цьому примітивному, як він казав, подружжі він так само був богом, як і в себе вдома. Пан Марнеф, здавалось, і в думці не покладав, що Юпітер його міністерства має намір упасти на його дружину золотим дощем, і вдавав із себе лакея свого вельможного начальника.
Панії Марнеф, двадцятитрьохлітньої жінки, типової богобоязної міщанки, квітки, схованої на вулиці Дуаєне, не могла, звісно, торкнутись куртизанська розпуста й деморалізація, що викликали тепер у барона страшенну огиду, бо він не зазнав ще чару чесноти, що змагається, і полохлива Валерія давала йому змогу цією чеснотою втішатись до схочу, як співається в пісні.
Коли справа між Гектором та Валерією так стояла, ніхто вже не здивується, що Валерія дізналася від Гектора секрет про майбутнє одруження великого митця Стейнбока з Гортензією. Між закоханим, що не має прав, та жінкою, що не так легко згоджується стати коханкою, відбувається словесна й моральна боротьба, де слово часто зраджує думку, також як на змаганні рапіра переймається запалом дуельної шпаги. Найобережніша людина поводиться тоді так, як пан де-Тюрен. То-ж і барон натякав на цілковиту волю вчинків, що дасть йому доччине одружіння, відповідаючи люблячій Валерії, що не раз заявляла:
— Не розумію, як це можна зрадити з чоловіком, який не цілком нам належить!Барон уже безліч разів присягався, що між ним та панією Гюло все покінчено двадцять п'ять років тому.
— Кажуть, вона така вродлива! — відказала пані Марнеф, — я хочу доказів.
— Ви матимете їх, — мовив барон, радіючи від цього бажання, яким Валерія себе компромітувала.
— Але як? Мусите весь час коло мене бути, — відповіла Валерія.
Тоді Гектор примушений був викрити плани, що він здійснював на вулиці Вано, аби показати своїй Валерії, що гадає віддати їй ту половину життя, яка належить законній дружині, припускаючи, що день і ніч поділяють нарівно існування культурних людей. Сказав, що пристойним способом покине свою дружину, лишивши її самотою, тільки-но віддасть заміж дочку. Баронеса тоді весь час гаятиме в Гортензії та молодих Гюло, покірливости своєї дружини він був певен.
— З того часу, моє янголятко, моє справжнє життя, мій справжній дім буде на вулиці Вано.
— Боже мій, як ви розпоряджаєтесь мною!.. — сказала тоді пані Марнеф. — А чоловік мій?..
— Оте клоччя?
— Проти вас воно справді так… — відповіла вона сміючись.
Панії Марнеф страшенно захотілось побачити молодого графа Стейнбока, коли довідалась про його історію; може вона сподівалась одержати якусь коштівність, поки ще жила з ним під одним дахом. Цікавість її так сподобалась баронові, що Валерія заприсяглася ніколи й не глянути на Венцеслава. Але, одержавши в нагороду за відмову від цієї фантазії маленький чайний сервіз із старої, крихкої севрської порцеляни, вона заховала своє бажання в глибу серця, мов у пам'ятну книжку записала. То-ж одного разу, запросивши свою кузину Бету до себе пити каву, вона завела мову про її коханого, щоб дізнатись, чи можна без великої небезпеки з ним побачитись.— Любенька моя, — сказала вона, бо вони обопільно взивали одна одну „любенькими“, — чому це ви досі не познайомили мене з своїм коханим?.. Чи знаєте ви, що незабаром він буде славетним?
— Він, славетним?
— Та тільки про нього й говорять!..
— Он що! — скрикнула Лісбета.
— Він має робити статую мого батька, і я дуже прислужуся для успіху його твору, бо пані Монкорне не може дати йому, як я, мініятюри Сена, шедевра, зробленого 1809 року, перед Ваґрамською кампанією, і подарованого моїй бідній матері, — словом, молодого, гарного Монкорне…
Сен та Оґюстен неподільно панували в мистецтві мініятюри за часів Імперії.
— Він має, кажете ви, любенька, робити статую?.. — спитала Лісбета.
— Дев'ять футів заввишки, військове міністерство замовило. Та що це! Чи не з місяця ви впали? Я розповідаю вам нові новини про нього! Та уряд дає графові Стейнбокові ательє й помешкання в Ґро-Калью, в мармуровому склепі: ваш поляк може й директором там буде — посада на дві тисячі франків, каблучка на палець…
— Звідки ви все це знаєте, коли я цього не знаю? — мовила нарешті Лісбета, стямившись після приголомшення.
— Слухайте, любенька кузино, Бето, — люб'язно сказала пані Марнеф, — чи здібні ви на віддану, навіки непорушну дружбу? Хочете, щоб ми були, як сестри? Чи можете заприсягнутись мені, що не матимете від мене жадних секретів, також як і я від вас, що будете моїм шпиком, як і я вашим буду?.. А найголовніше, чи можете заприсягнутись, що ніколи не зрадите мене ні моєму чоловікові, ні панові Гюло й ніколи не признаєтесь, що саме я вам це сказала…
Пані Марнеф урвала цю пікадорську вправу, кузина Бета перелякала її. Фізіономія лотарингки стала страшна. Її чорні, проникливі очі застигли, як у тигра. Обличчям вона нагадувала відьму, як ми уявляємо її, зуби стиснула, щоб не цокотіли, і жахливий дріж смикав її тіло. Встромила скорчену руку між чепцем та волоссям і стиснула його, підтримуючи голову, що надто обважніла. Дим пожежі, що пустошила її, проходив, здавалось, крізь її зморшки, мов крізь безліч тріщин, що позападали від вулканічного вибуху. Видовище було величне.
— Ну, чого-ж ви спинились? — сказала вона глухо. — Я буду для вас тим, чим була для нього. О, я-б крови для нього не пошкодувала!..
— Так ви любите його?..
— Як свою дитину!..
— Ну, — мовила пані Марнеф, вільніше зідхнувши, — коли ви любите його, як свою дитину, то будете щасливою, бо-ж ви йому щастя зичите?
Лісбета замість відповіди кивнула головою так швидко, мов була божевільна.
— Він жениться через місяць з вашою кузиною в-перших.
— З Гортензією? — скрикнула стара дівчина, вдаривши себе в чоло й підводячись.
— А, так ви любите цього юнака? — спитала пані Марнеф.
— Любенька, тепер ми спільниці не на життя, а на смерть, — сказала панна Фішер. — Так, якщо ви маєте якісь прихильності, вони будуть для мене священні. Словом, ваші пороки стануть для мене чеснотою, бо мені ваші пороки потрібні!
— Так ви жили з ним? — скрикнула Валерія.
— Ні, я хотіла бути йому матір'ю…
— Ах, тоді я нічогісінько не розумію, — сказала Валерія. — Виходить, вас не образили й не піддурили, і ви повинні радіти, що він так добре жениться, що на дорогу вибився. Та й для вас уже добре кінчилось, що там! Наш митець що-дня буває в пані Гюло, коли ви в гості ходите…
— Аделіно!.. — подумала Лісбета. — О, Аделіно, ти мені за нього заплатиш, я зроблю тебе ще бридкішою за себе!..— Та ви зблідли, як мрець! — скрикнула Валерія. — Значить, щось таке єсть?.. Ох, дурна-ж я! Мати й дочка, певно, бояться, що ви станете на перешкоді цій любові, коли таяться від вас! — скрикнула пані Марнеф. — Та коли ви не жили з тим юнаком, то все це, любенька, для мене темніше за серце мого чоловіка…
— Ох, ви й не знаєте, — вела Лісбета, — ви не знаєте, які це підступи! Це останній, смертельний удар! А скільки зазнала я душевних ран! Ви не знаєте, що з того часу, як пам'ятаю себе, мене віддали в жертву Аделіні! Мене штовханами годували, а її пестили! Я ходила задрипанкою, а її вбирали, як панію. Я порпалась у саді, чистила городину, а її пальці тільки вборами грались!.. Вона вийшла за барона, сяяла при імператорському дворі, а я до 1809 року сиділа в своєму селі, чотири роки чекала відповідної партії; вони витягли мене звідти, тільки робітницю з мене зробили та в чоловіки мені добирали урядовців капітанів, похожих на дверників!.. Двадцять шість років частували мене своїми недоїдками… І от, як у старому заповіті — в бідного є одна овечка, єдине щастя його, і багатий, отари маючи, заздрить на вівцю бідного й викрадає її… не попередивши, не попросивши, Аделіна грабує моє щастя!.. Аделіно! Аделіно! Будеш ти в болоті, ще нижче від мене!.. Гортензія, яку я любила, обдурила мене… Барон… Ні, це неможливо. Слухайте, розкажіть мені ще раз усе, що там може бути правдою?
— Заспокойтесь, любенька…
— Валеріє, янголе мій, я заспокоюсь, — відповіла дивацька дівчина, сідаючи. — Тільки одне може вернути мені розум — дайте мені доказ!..
— Та у вашої-ж кузини Гортензії група „Самсон“, ось і малюнок її в одному журналі; вона купила її на свої заощадження, а барон, звичайно, ради користи свого майбутнього зятя, висуває його і всього добивається.— Води!.. Води!.. — скрикнула Лісбета, глянувши на малюнок, під яким прочитала: „Група, що належить панні Гюло д'Ерві“. — Води! Голова моя палає! Я божеволію!
Пані Марнеф принесла води; стара дівчина скинула чепця, розпустила своє чорне волосся й занурила голову в миску, яку тримала перед нею її нова подруга; кілька разів змочила чоло й спинила запалення, що в неї почалося. Після цього купання знову цілком себе опанувала.
— Ні слова, — сказала вона панії Марнеф, втираючись, — ні слова про все це… Бачите!.. я спокійна, все забуто, я думаю зовсім про инше!
— Завтра вона напевно буде в Шарантоні, — подумала пані Марнеф, дивлячись на лотарингку.
— Що робити? — вела Лісбета. — Бачите, моє янголятко, треба мовчати, схилити голову й іти до домовини, як вода в річці тече. Що мені почати? Хотілося-б на порох стерти всіх їх — Аделіну, дочку її, барона! Але що може бідна родичка проти цілої багатої родини?.. Те саме, як глиняний глечик боровся з чавунним.
— Так, ваша рація, — відповіла Валерія. — Треба тільки пильнувати, щоб собі як-найбільше смикнути. От вам паризьке життя.
— Де там, недовго мені жити, — сказала Лісбета, — якщо я втрачу цю дитину, якій довіку гадала бути за матір, з якою сподівалась прожити все своє життя…
Сльози навернулись їй на очі, і вона спинилась. Така чутливість у цієї дівчини, зробленої з сірки та вогню, кинула панію Марнеф у дріж.
— Але я знайшла вас, — сказала вона, взявши Валерію за руку, — це розрада в моєму великому нещасті… Ми дуже одна одну любитимемо; та й чому нам розлучатись? Суперницею я вам ніколи не буду. Мене ніхто вже не полюбить!.. Всі ті, що хотіли одружитися зі мною, ціляли в моїй особі на протекцію мого кузена… Мати таку енергію, що в рай вилізти можна, і обернути її на те, щоб здобути хліба, води, шмаття й мансарду! Ах, любенька моя, це-ж мучеництво! Це зсушило мене.
Раптом вона спинилась і втупила в сині очі пані Марнеф чорний погляд, що пройняв душу цієї гарної жінки, немов лезо кинджала пройшло їй у серце.
— Та навіщо казати? — скрикнула вона, сама собі докоряючи.
— Ах, я ніколи так багато не казала!.. Хто хитрував, на тому й окошиться!.. — додала вона після павзи, вживаючи вираз із дитячої мови. — Як це ви розумно сказали: нагострити зуби, щоб самому як-найбільше смикнути.
— Маєте рацію, — сказала пані Марнеф, яку цей приступ налякав і яка забула вже, що сама вирікла цього дотепа.
— Я справді вірю вам, любенька. А що-ж, життя наше не таке вже й довге, треба брати від нього, скільки можеш, і використовувати инших собі на втіху… Я зрозуміла це, дарма що молода! Я росла мазункою, батько мій женився з честолюбства, а мене майже забув, хоч раніш божествив мене, виховував мене, мов-би королівну! Моя бідна мати, що тішила мене чудовими мріями, померла з туги, коли я віддалася за дрібного урядовця з тисячею двісті франків платні, за старого й холодного тридцятидев'ятилітнього розпусника, зіпсованого, як каторжник, для якого я була тільки тим, чим і ви для своїх женихів були — засобом розжитись!.. І от я визнала, кінець-кінцем, що цей безчесник — найкращий з чоловіків. Він проміняв мене на брудних вуличних повій, але дає мені волю. Якщо він забирає собі всю платню, то ніколи й мене не питає, звідки в мене гроші беруться…
Вона й собі спинилась, почуваючи, що потік довірливости надто захопив її, та й пильна увага Лісбетина вразила її, то-ж вона визнала за потрібне допевнитись її перше, ніж звірити їй решту своїх таємниць.
— Бачите, любенька, яка я одверта з вами!.. — мовила пані Марнеф, і Лісбета відповіла їй глибоко заспокійливим жестом.
Часто очима та кивом голови люди присягаються урочистіше, ніж у суді.