Кузина Бета/V
| ◀ IV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ V. Між старою та молодою дівчиною |
VI ▶ |
|
— Ці дівчатка, — сказала кузина Бета, дивлячись на Гортензію, коли та підійшла до неї, — уявляють собі, що тільки їх і можна любити.
— Слухай, — відповіла Гортензія, лишившись на самоті з кузиною, — доведи мені, що Венцеслав не казка, і я подарую тобі свою жовту кашемирову шаль.
— Він і є граф![1]
— Всі поляки графи!
— Та він не поляк, він лі… ва… лит…
— Литовець?..
— Ні…
— Лівонець?..
— Атож!
— Так як-же його звати?
— Стривай, мені хочеться знати, чи можеш ти зберегти таємницю…
— О, кузино, я буду німа…
— Як риба?
— Як риба.
— Присягаєшся своїм вічним життям?
— Присягаюсь!
— Ні, своїм щастям на землі?
— Так.
— Ну, так його звуть Венцеслав Стейнбок.— У Карла XII був генерал з таким прізвищем.
— Це був його дід-у-перших! Його батько перебрався до Лівонії після смерти шведського короля, але втратив своє майно підчас кампанії 1812 року й помер, покинувши бідного восьмилітнього хлопця без жадних коштів. Великий князь Константин з пошани до роду Стейнбоків узяв його під свого опіку й приділив до школи…
— Я свого не зрікаюсь, — відповіла Гортензія, — дай мені доказ, що він існує, і матимеш мою жовту шаль. Ах, цей колір для чорнявок — справжнє білило!
— Ти вмієш берегти таємницю?
— Я розкажу тобі свої.
— Ну, другого разу, як я прийду, у мене буде доказ.
— Але доказом мусить бути сам коханий, — сказала Гортензія.
Кузину Бету, що з самого приїзду до Парижу захоплювалась кашемиром, заворожила надія мати ту жовту кашемирову шаль, що барон 1808 року подарував дружині і яка, як ведеться по де-яких родинах, перейшла 1830 року від матери до дочки. За десять років ця шаль добре потерлась, але ця коштовна матерія, яку завжди ховали в скриньку з сандалового дерева, здавалась старій дівчині вічно-новою, як і вся обстава в баронеси. Отож, вона принесла в ридикюлі подарунок, який збиралась зробити баронесі в день її народження і який, на її думку, мусів довести існування вигаданого коханого.
Це була срібна печатка, що складалась із трьох фігурок, прихилених одна до одній і листом оповитих, що тримали на собі кулю. Постаті ці являли Віру, Надію та Любов. Ногами вони впирались у страхіття, що шматували одне одного, а між них вилася символічна змія. 1846 року, після того велетенського поступу, що зробили в мистецтві Бенвенуто Челліні, панна де-Фово, Вагнери, Жанести, Фроман-Меріси та різьбярі по дереву, як от Льєнар, цей шедевр нікого-б не здивував; але в той час дівчина, що на коштовностях розумілася, була приголомшена, коли кузина Бета дала їй ту печатку й запитала: „Ну, як воно тобі здається?“ Постаті своїми обрисами, одежою та рухами належали до школи Рафаеля; виконанням вони нагадували школу флорентійських брондзарів, що з них вийшли Донателло, Брунелескі, Гіберті, Бенвенуто Челліні, Жан Болонський та инші. Доба відродження у Франції приборкала такі самі химерні страхіття, як і ці символи лихих пристрастів. Пальми, папороть, комиші, очерет, що обгортали Чеснот, своєю ефектністю, смаком та розташуванням могли-б у розпач кинути всякого фахівця цього мистецтва. Всі три голови оповито стрічкою, що на ній по берегах між двома головами вирізьблено літеру В, сарну та слово fecit.
— Хто це вирізьбив? — спитала Гортензія.
— Мій коханий, — відповіла кузина Бета. — Тут десять місяців праці; на китицях я більше зароблю… Він казав мені, що „Стейнбок“ по-німецькому значить „гірська тварина“ або сарна. Він гадає підписувати так свої твори… Ах, у мене буде твоя шаль…
— Чому?
— Хіба-ж я можу купити таку коштовність? Або замовити? Це неможливо, отже мені її подаровано. Хто може робити такі подарунки? Коханий!
Гортензія із потайливости, що злякала-б Лісбету Фішер, коли-б вона помітила її, не висловила всього свого захоплення, хоч вона й відчула той подив, що його дізнають вразливі на красу душі, коли бачать бездоганний, викінчений, несподіваний шедевр.
— Їй-богу, — сказала вона, — це дуже гарно.
— Так, гарно, — вела стара дівчина, але я волію краще оранжового кашемиру. Так от, серденько, коханий мій весь час працює в цьому напрямку. Відколи приїхав до Парижу, він зробив три чи чотири отаких дурнички, і ось наслідки чотирьохрічної науки та праці. Він учився у гамарників, ливарників, ювелірів… та в кого тільки не вчився! Тепер каже, що за кілька місяців буде славетний і багатий.
— Та ти-ж з ним бачишся?
— А ти думаєш, це байка? Сміючись, я тобі правду кажу.
— І він любить тебе? — жваво спитала Гортензія.
— Божествить! — уже поважно відповіла кузина. — Бачиш, серденько, він знав тільки жінок блідих, нудних, які вони на Півночі бувають; а така чорнява, струнка, молода дівчина, як я, розпалила його серце. Але — нікому про це, ти-ж мені обіцяла.
— З ним буде те саме, що й з тими п'ятьма — глузливо мовила дівчина, роздивляючись на печатку.
— Шістьма, панно, одного я в Лотарінгії покинула, — він і зараз-би для мене місяця з неба зняв.
— Цей кращий, — сказала Гортензія, — він тобі ціле сонце принесе.
— А де його можна на гроші перекарбувати? — спитала кузина Бета. — Щоб використати сонце, треба багато землі.
Ці невпинні жарти та різні пустощі й викликали сміх, що ще більше пригнічував баронесу, примушуючи порівнювати майбутнє своєї дочки з теперішніми безтурботними веселощами, властивими її літам.
— Але коли він дарує тобі коштовності, над якими треба півроку працювати, то мабуть тобі чимсь дуже зобов'язаний? — спитала Гортензія, яку ця коштовність глибоко зацікавила.
— А, ти хочеш за один раз забагато дізнатись! — відповіла кузина Бета. — Та слухай… я хочу затягти тебе в одну змову…
— Там буде й твій коханий?
— Ах, тобі хочеться його побачити! Але-ж, розумієш, коли така стара дівчина, як ваша Бета, зуміла п'ять років тримати коло себе коханого, то вона вміє його й ховати… Отже, дай мені спокій. У мене немає ні кота, ні щиглика, ні собаки, ні папуги, але такій старій козі, як я, теж треба щось любити, щось мучити, ну… от я й маю поляка.
— А вуса в нього є?
— Отакі завдовжки, — сказала Бета, показуючи їй човника з золотими нитками.
Вона завжди приносила в гості роботу й працювала, чекаючи обіду.
— Якщо ти мене весь час розпитуватимеш, то нічого не знатимеш, — вела вона. — Тобі тільки двадцять два роки, а ти балакучіша за мене, хоч мені сорок два, навіть сорок три.
— Я слухаю, я вже німа, — сказала Гортензія.
— Мій коханий зробив брондзову групу десять дюймів заввишки, — вела кузина Бета. — Там вирізьблено Самсона, що роздирає лева, і він закопав її в землю, ржу на неї навів, щоб вона також старою здавалася, як і Самсон. Цей шедевр виставлено в одного з старовизників, що торгують на площі Карусели коло мого дому. От якби твій батько — він-же знає пана Попіно, міністра торгівлі та хліборобства, або графа де-Растіньяка, — якби він розповів їм про цю групу, як про чудовий старовинний твір, що він бачив по дорозі; здається, вельможне панство вподобало тепер мистецтво замість наших китиць, і доля мого коханого буде забезпечена, коли вони куплять або хоч прийдуть оглянути цю лихеньку мідну грудку. Бідний хлопець гадає, що цю дурничку визнають за щось античне й заплатять йому дуже дорого. В разі групу візьме якийсь міністр, тоді він зголоситься, доведе, що зробив її він, і стане славетним! О, він уже почуває себе на вершку блаженства, молодик цей гордий, як два нововисвячені графи.
— Це повторення Мікель-Анжела, але, як на закоханого, він не зовсім утратив розум… — сказала Гортензія. — А скільки-ж він за неї хоче?
— Тисячу п'ятсот франків!.. Крамар не мусить продавати дешевше, бо йому ще треба сплатити комісію.— Тепер тато королівський комісар, — сказала Гортензія, — він що-дня бачиться в палаті з міністром, і діло твоє зробить, беруся за це. Ви будете багата, пані графиня де-Стейнбок.
— Ні, чоловік мій занадто лінивий, він цілими тижнями мне червоний віск, а діло не посувається. Де там! Все життя своє він сидить то в Луврі, то в бібліотеці, роздивляється на гравюри й малює. Це бродяга.
І обидві кузини жартували далі. Гортензія сміялась трохи силувано, бо її охопила та любов, яку всі дівчата дізнають, любов до невідомого, любов невиразна, якої прагнення зосереджуються на одній якійсь, випадковій постаті, мов та квітчаста наморозь, що береться до соломинок, приліплених вітром до віконної лутки. Вже десять місяців творила вона реальну істоту з фантастичного коханого своєї кузини, бо вірила, як і мати її, в довічну безшлюбність своєї родички; і за тиждень цей привид став графом Венцеславом Стейнбоком, мрія втілилась у життя, пара згустилась в тридцятилітнього молодика. Печатка, яку тримала в руках, щось ніби Благовіщення, оповите блиском генія, мала над нею силу талісмана. Гортензія почувала себе такою щасливою, аж почала вагатись, чи не вигадки це; кров її шумувала, вона сміялась, як божевільна, щоб не відставати від кузини.
— Та мені здається… що двері до вітальні відчинені, — сказала кузина Бета. — Ходімо подивимось, чи пішов уже пан Кревель.
— Мама вже два дні сумує, мабуть весілля, про яке мова була, розладилось…
— Чи-ба, воно може й налагодитись, справа йде — я можу тобі це сказати — про одного двірського радника. Тобі хотілося-б бути панією президенткою? Ну, якщо це залежить від пана Кревеля, то він мені щось скаже, і я знатиму, чи є надія!
— Кузино, дай мені печатку, — попросила Гортензія, — я її нікому не показуватиму… народження мамине через місяць, я віддам її тобі вранці…— Ні, віддай зараз… треба футляр зробити.
— Та я покажу її татові, щоб він міг поговорити з міністром, знаючи справу, бо люди авторитетні не повинні компромітувати себе, — сказала вона.
— Гаразд, тільки матері не показуй, от що я прошу, бо коли вона дізнається, що в мене є коханий, то глузуватиме з мене…
— Обіцяю.
Кузини підійшли до дверей будуару саме в ту мить, коли баронеса зімліла, але тільки Гортензія скрикнула, вона зразу й опритомніла. Бета пішла по солі. Коли вернулась, мати з дочкою сиділи, обнявшись, і мати казала, заспокоюючи налякану дочку:
— Дарма, це нервовий напад. От і батько твій, — додала вона, пізнаючи барона по дзвінку, — тільки ти йому нічого про це не кажи.
Аделіна підвелася й вийшла назустріч чоловікові, гадаючи повести його до саду й, поки обід, поговорити з ним про розстроєне весілля, примусити його з'ясувати їхнє майбутнє та спробувати дати йому де-які поради.
Барон Гектор Гюло з'явився в парламентському й наполеонівському вигляді, бо імперців (прихильників імперії) легко пізнати по військовій виправці, по синьому мундиру з золотими гудзиками, застібнутими до коміра, по чорній тафтовій краватці, по владній ході, що лишилась у них від звички до деспотичного командування, якого вимагали ті швидкоплинні обставини, в яких вони опинились. Треба признатись — в бароні ніщо не нагадувало старого: бачив ще так добре, що читав без окулярів; на гарному довгастому обличчі, обрямленому занадто чорними — леле! — бурцями, горів рум'янець, пожвавлений жилками, що свідчать за сангвінічний темперамент, і живіт його, стиснутий поясом, тримався велично, мовляв за Брілья-Савареном. Великопанський вигляд та надзвичайна привітність були за прикриття розпусникові, з яким Кревель не раз улаштовував веселі бенькети. Він дійсно був із тих чоловіків, яких очі займаються, коли бачать вродливу жінку, і які посміхаються всім красуням, навіть тим, що випадково десь трапляються на очі.
— Ти виступав, мій друже? — спитала Аделіна, побачивши його нахмурене чоло.
— Ні, — відповів Гектор, — але мусів слухати, як инші виступали дві години, не дійшовши до голосування… Вони влаштовують бої, де промови нагадують кавалерійські атаки, що не розбивають ворога! Вони замінили дію словами, а це мало тішить людей, звиклих до походів, як я казав на прощання маршалові. Але досить уже нудився я на міністерських лавах, будемо тут розважатися… Добридень, Козо, добридень, Кізонько!
Він обійняв дочку за шию, поцілував, потермосив, посадовив до себе на коліна й поклав їй голову на плече, щоб відчути її золоте волосся на своєму обличчі.
— Він змучився, стомився, — подумала пані Гюло, — а я знову його мучитиму. Краще почекаю. Ти будеш дома ввечері? — спитала вона вголос.
— Ні, діти мої. Після обіду покидаю вас, і коли-б це не день Кози, дітей моїх та брата, то ви й зовсім мене не побачили-б.
Баронеса взяла газету, переглянула оповістки театрів і відклала аркуш, де прочитала у відділі Опери „Роберт-Диявол“. Жозефа, що з італійської опери перейшла до французької, співала ролю Аліси. Все це не сховалось від барона, і він пильно глянув на дружину. Аделіна спустила очі, вийшла в сад, і він слідком за нею.
— Ну, що тобі, Аделіно? — сказав він, обнявши її за стан та пригортаючи. — Хіба ти не знаєш, що я люблю тебе більше, ніж…
— Ну, ніж Женні Кадін та Жозефу? — сміливо спитала вона, уриваючи його.
— А хто тобі це сказав? — спитав барон, випустивши дружину й відступивши на два кроки.
— Я одержала анонімного листа — я спалила його, — і там писали, мій друже, що весілля Гортензії розладилось через нашу матеріяльну скруту. Дружина твоя, любий Гекторе, ніколи-б і слова не сказала — вона-ж знала про твій звязок із Женні Кадін, а чи скаржилась коли? Але мати Гортензії мусить сказати тобі правду…
Після хвилинної мовчанки, страшної для його дружини, в якої серце безтямно кидалось, Гюло простягнув руки, схопив її, притиснув до серця, поцілував у чоло й сказав їй з тією екзальтованою силою, яку дає захоплення:
— Аделіно, ти янгол, а я негідник…
— Ні, ні! — відповіла баронеса, затуливши його рот рукою, щоб не дати йому сказати про себе поганого.
— Так, я не можу зараз дати Гортензії жадного су, і я дуже нещасний; та коли ти розкриваєш мені своє серце, я можу звірити йому болі, що мене душили… Якщо твій дядько Фішер у скруті, то я його до цього призвів; він підписав мені на двадцять п'ять тисяч векселів! І все це за-для жінки, що дурить мене, що глузує з мене, коли мене немає, що зве мене старим фарбованим котом! Ох це жах, що задовольнити порок коштує дорогше, ніж прогодувати родину!.. І це непереможне… Я тобі обіцятиму зараз ніколи не ходити до цієї гидкої єврейки, та коли вона мені два рядки напише, я піду, як у вогонь ходили за імператора.
— Не муч себе, Гекторе, — сказала в розпачу бідна жінка, забуваючи й про дочку, коли побачила сльози в чоловікових очах. — Слухай, я маю діяманти, рятуй передусім мого дядька.
— Твої діяманти коштують від сили двадцять тисяч франків, тепер цим дядькові Фішеру не зарадиш; отже, хай вони лишаються Гортензії, завтра я побачуся з маршалом.
— Бідний друже! — скрикнула баронеса, беручи свого Гектора за руки та цілуючи їх.
Оце й уся нагінка була. Аделіна пропонувала свої діяманти, батько віддав їх Гортензії, цей вчинок видався їй величним, і вона знесиліла.
„Він господар, він усе може взяти; він залишає мені діяманти, це бог“.
Так думала ця жінка, що своєю лагідністю досягла, безперечно, більшого, ніж инша ревнощами та гнівом.
Жаден мораліст не заперечить, що люди добре виховані й дуже порочні загалом бувають ґречніші за людей чеснотливих; почуваючи на совісті гріхи, вони завчасно дбають про вибачення, сами легко вибачаючи помилки своїх суддів, і славляться за людей чудових. Хоч і серед чеснотливих є люди приємні, проте чеснота сама з себе вважається за річ таку прекрасну, що витрачатись на щось стороннє не повинна; крім того майже всі дійсно чеснотливі люди — лицемірів треба відкинути, — завжди мають де-які підозри що-до свого становища; їм здається, що їх дурять на великому життьовому базарі, і слова їхні бувають гіркі, як і в тих людей, що почувають себе невизнаними. Так і барон, картаючи себе за родинну руїну, появив усі високі прикмети своєї душі та грацію, що чарували дружину, дітей та кузину Бету. Коли прийшов його син із Селестіною Кревель, що годувала маленького Гюло, він був чарівний із невісткою, ущедряв її компліментами, а до такої справи Селестінина пиха зовсім не звикла, бо ніколи ще крамарівна не була така вульгарна та непоказна з себе, як тоді. Дід узяв немовля, поцілував, визнав його чарівним і чудовим, побалакав з ним мовою мамок, заявив, що це раченя виросте більше за нього, прикинув трохи хвальби на синову адресу й віддав його гладкій нормандці, що мала його тримати. А Селестіна скинулася з баронесою поглядом, що казав: „яка чарівна людина!“ Видима річ, вона обороняла свекра від батькових нападів.
Показавши себе приємним свекром і душкою-дідом, барон повів сина до саду й зробив йому важливі зауваження про те, як слід триматися в палаті з приводу однієї делікатної справи, що вранці виникнула. Він здивував молодого адвоката своєю далекозорістю, зворушив його приятельським тоном, а найбільше тією згодливістю, з якою він, здавалось, хотів поставити його віднині в-рівні з собою.
Гюло-син цілком належав до молодиків, створених революцією 1830 року: безтямно захоплений політикою, закоханий у власні надії, які таїв під удаваною поважністю, дуже заздрий на чужу славу, прихильник фраз замість гострих слів, діямантів французької мови, але дуже витриманий і, замість гідности — пихуватий. Такі люди — це ходячі труни, де поховано колишнього француза; той француз часом борсається, силується розбити свою англійську оболонку, але честолюбство його стримує, і він погоджується в ній задиха́тись. Труна ця завжди буває прибрана в чорне сукно.
— А! от і брат! — сказав барон Гюло, ідучи назустріч графові до вітальні.
Поцілувавшись із можливим наступником покійного маршала Монкарне, він повів його під руку, виявляючи приязнь та пошану.
У цього пера Франції, звільненого від засідань через глухоту, була прекрасна, охолоджена роками голова з сивим волоссям, — таким ще густим, що під вагою капелюха воно ніби злипалось. Маленький, кремезний, висхлий, він бадьоро ніс на плечах свої літа; зберігши надзвичайну жвавість, засуджену тепер на спочинок, він поділяв своє дозвілля між читанням та прогулянками. В сивому обличчі, в поводженні, в благородній, глибоко розважливій мові почувалась лагідність його вдачі. Він ніколи не говорив ні про війну, ні про походи; почував себе надто славетним, щоб славою пишатися. В гостях обмежував свою ролю тим, що пильнував жіночих бажаннів.
— У вас весело, — мовив він, постерігши ту жвавість, що барон надавав цим маленьким родинним зборам. — А Гортензія ще не замужем, — додав він, побачивши на обличчі своєї невістки сліди смутку.— З цим немає що спішитись, — крикнула йому на вухо кузина Бета гримким голосом.
— А от ви, лихе сім'я, так і не схотіли цвісти, — відповів він, сміючись.
Герой Форцгейму до кузини Бети був прихильний, бо добачав між собою та нею певну подібність. Він, син народу, без жадної освіти, самою хоробрістю своєю здобув військову славу, і тямущість заступала йому розум. Чесний, нічим не заплямований, він безхмарно кінчав своє прекрасне життя в цій родині, де зосередились усі його чуття, не підозріваючи навіть таємної розпусти свого брата. Ніхто не радів більше за нього від цих чудових зборів, де ніколи не виникало жадного приводу до суперечки, де брати й сестри любили одне одного однаково, бо Селестіну теж відразу прийнято за рідну. Тому маленький бравий граф Гюло часом питав, чому не заходить дядько Кревель.
— Батько на селі! — кричала йому Селестіна. Цей раз йому сказали, що колишній парфюмер поїхав у подорож.
Почуваючи цю справжню родинну єдність, пані Гюло подумала: „В цьому найпевніше щастя, невже він зможе відняти його в нас?“
Примітивши, що барон усю свою увагу звертає на його улюбленку — Аделіну, генерал так влучно почав з цього жартувати, що барон, боючись бути смішним, переніс свою чемність на невістку, яка підчас цих родинних обідів завжди була метою його лестощів та послуг, бо через неї він надіявся помиритись із дядьком Кревелем та одвернути його від помсти. Коли-б хто подивився на цю родинну спілку, то ледве чи й повірив-би, що батько був у крайній скруті, мати — в розпачу, син — у страшенних турботах за майбутнє свого батька, а дочка заклопотана тим, як переманити в кузини коханого.
——————
- ↑ Гра словами: conte — казка та comte — граф вимовляються по-французькому однаково.