Кузен Понс/XXXI
| ◀ XXX | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXXI. Закінчення |
|
Тим часом Шмуке купив квітів та тістечок і приніс їх майже у веселім настрої Топінаровим дітям.
Я частуй дістечком!.. — сказав він, посміхнувшись.
Це була в нього перша за три місяці посмішка, але хто б побачив її, вжахнувся б.
— Частуй з отні умофа.
— Який же ви добрий, пане, — сказала мати.
— Хай тіфчинка мене поцілуй і закфітчай фолосся кфітками, як німочки роплять!
Ольго, дитино моя, зроби, як пан каже… — суворо сказала робітниця.
— Не лайте моя німочка!.. — скрикнув Шмуке, що бачив у дівчинці свою милу Німеччину.
— Зараз три носильники принесуть ваші покупки, сказав, увіходячи, Топінар.
Ось, труше мій, твіста франк, щоп за фсе саплатійть… Але у фас гарна трушин, фі опфінчайтесь з нею, прафта? Я таруй фам тисяча екю… Тіфчинка теш матим тисяча екю на посаг, фі їх покладійть на неї… І фі не будеть пільш слушник… фі будеть касир у театр…
— Я, намість Бодрана?
— Атош.
— Хто вам сказав?
— Пань Котісар.— Ох, та тут збожеволієш з радощів!.. От уже заздрощів буде в театрі, Розаліє!.. Та це неможливо, —
сказав він.
— Нашому добродієві не годиться жити в мансарді…
— Це туше топрі на кілька тень, що мені лишифся прошити!.. — сказав Шмуке. — То попачень! Іту на клатовищ… потифлюсь, що з Бон сом зропили… і самофлю кфитки на могил!
Пані Камюзо де-Марвіль була у великій тривозі. Фрезьє радився в неї з Ґодешалем та Бертьє. Нотар Бертьє та повірений Ґодешаль уважали духівницю, двома нотарями при двох свідках складену, за незаперечну, бо Леопольд Ганекен зформулював її дуже точно. На думку чесного Годешаля, коли теперішньому повіреному й пощастить обдурити Шмуке, то кінець-кінцем його однаково хтось просвітлить, хоч би й якийсь із тих адвокатів, що беруться на великодушність та чулість, аби самим висунутись. Отже, обидва міністерські урядовці пішли від президентової, порадивши їй не звірятись на Фрезьє, про якого вони, звісно, зібрали відомості. Тим часом Фрезьє, вернувшись після накладення печатів, накидав начорно виклик до суду в кабінеті президента, де пані де-Марвіль провела його з прохання тих урядовців, яким справа здавалась надто брудною, щоб президентові в неї втручатись, і які хотіли висловити панії де-Марвіль свою думку так, щоб Фрезьє не чув їх.
— А де ж ті добродії, пані? — спитав колишній мантський повірений.
— Пішли!.. І порадили мені відмовитись від справи! — відповіла пані де-Марвіль.
— Відмовитись! — сказав Фрезьє, стримуючи гнів. — Слухайте, пані…
І прочитав таке:
„На прохання і т. ін. (я поминаю балаканину).
„Зважаючи, що до рук пана голови суду першої інстанції подано духівницю, яку склали паризькі нотарі, п.п. Леопольд Ганекен та Олександер Крота при двох свідках, п. п. Брунером та Швабі, чужинцях, що живуть у Парижі, і якою духівницею небіжчик пан Понс свої достатки, на шкоду позовникові, його природному й законному спадкоємцеві, відписав панові Шмуке, німцеві;
„Зважаючи, що позовник береться довести, що духівниця є діло гидких підступів та наслідок заборонених законом заходів; зважаючи, визначні особи доведуть, що намір заповідача був лишити свої достатки панні Сесіль, дочці названого пана де-Марвіля, і що духівницю, яку позовник вимагає скасувати, здобуто під час кволости заповідача, коли він був не при розумі;
„Зважаючи, що пан Шмуке, щоб зробитись єдиним спадкоємцем, тримав заповідача в домашньому ув'язненні й не допускав родичів до смертного ліжка, і що дійшовши свого, він одверто виявив свою невдячність, яка вразила ввесь будинок і людність кварталу, що випадково зібралась віддати останню шану дверникові будинку, де заповідач помер;
„Зважаючи, що ще поважніші факти, на які доказів позовник зараз дошукується, будуть подані п. п. суддям;
„Я, нижчепідписаний судовий пристав і т. ін., і т. ін., в ім'я позовника, викликаю, згаданого пана Шмуке і т. ін., з'явитись перед п. п. суддями першої палати, щоб заслухати, що духівниця, нотарями Ганнекеном та Крота одержана, вважається за недійсну, бувши вона наслідок очевидних підступів; і крім того я, в ім'я позовника, протестую проти надання панові Шмуке звання й права єдиного спадкоємця, бо позовник оцією заявою з цього числа заперечує проти вводу в посідання, якого названий пан Шмуке вимагає, і йому доручено копію цієї заяви, якої вартість“… І т. ін.
— Я його пані президентова, знаю, і коли він оцю штучку прочитає, то піде на згоду. Порадиться з Табаро, Табаро скаже йому пристати на наші пропозиції! Ви дасте тисячу екю дожиттьової ренти?
— Певна річ, хотілося б уже й платити почати.
— Через три дні почнете… Ця заява спобіжить його в першому пригніченні від горя, бо бідолаха таки справді жалкує за Поясом. Втрату він сприйняв дуже
серйозно.
— Подану заяву можна взяти назад? — спитала президентова.
— Певна річ, пані, відмовитись завжди можна.
— Ну, так подавайте!… Атож, колекція, яку ви зберегли, варта праці! Між іншим, я вже влаштувала відставку пана Вітеля, але вам доведеться сплатити йому шістдесят тисяч франків із Понсової спадщини… Отже, бачите, треба свого дійти…
— Ви маєте його відставку?
— Атож, пан Вітель звірився на пана де-Марвіль?..
— Гаразд, пані, я вже звільнив вас від шістдесяти тисяч франків, які я вважав був за потрібне дати отій негідній дверниці, панії Сібо. Але я обстоюю тютюнову крамницю для панії Созаж і призначення мого приятеля Пулена на вільну посаду головного лікаря в шпиталі для сліпих.
— Розуміється, все влаштовано.
— Гаразд, усе з'ясовано… У цій справі всі за вас, навіть директор театру Ґодісар — я в нього вчора був, і він пообіцяв мені приборкати служника, який міг зруйнувати наші проекти.
. — О, я знаю, Ґодісар цілком відданий Попіно!
Фрезьє пішов. На лихо, він не зустрів Ґодісара, і фатальну заяву зразу ж подано.
Всі жадібні зрозуміють, а всі чесні проклянуть радість президентової, коли через п'ять хвилин по виході Фрезьє прибув Ґодісар і переповів їй свою розмову з Шмуке. Президентова все схвалила й відчула до директора безкінечну приязнь за те, ще він своїми зауваженнями, які видались їй цілком справедливими, звільнив її від усіх сумнівів.
— Пані президентова, — сказав Ґодісар, — я сам собі думав, що бідолаха не знатиме, що йому робити з -багатством! Він людина патріярхальної простоти. Він наївний, він німець, з нього б опудало зробити, його під скло поставити, як віщане розп'яття! По-моєму, йому вже й із двома тисячами п'ятсот франків ренти важко, ви його на розпусту штовхаєте…— Дуже благородно, — сказала президентова, — що він хоче збагатити служника, який жалкує за нашим кузеном. А мені страшенно шкода, що ми з паном Понсом через дріб'язок посварилися; коли б він прийшов, ми б йому все простили. Знаєте, дружина мій без нього скучає. Пан де-Марвіль у розпачу був, що не одержав повідомлення про його смерть, бо він шанує родинні обов'язки й пішов би до церкви й на похорон, а я теж пішла б на панахиду…
— Скажіть наготувати угоду, — сказав Годісар, — о четвертій годині я приведу до вас німця… Не забудьте, пані, нагадати про мене вашій чарівній дочці, віконтесі Попіно, хай перекаже моєму славетному приятелеві, своєму доброму й чудовому тестеві, великому державному діячеві, який я відданний усій його родині і як сподіваюся й надалі його високого заступництва. Його дядькові, судді, я зобов'язаний своїм життям, а йому самому — своїм достатком… Від вас і від дочки вашої я хотів би мати ту високу пошану, яку мають люди при достатках і на становищі. Я хочу кидати театр і зробитись поважним.
— Ви вже поважний, пане! — сказала президентова.
— Ви чарівна! — відповів Ґодісар, цілуючи суху руку пані де-Марвіль.
О четвертій годині в кабінеті нотаря Бертьє зібрались: передусім Фрезьє, що склав мирову угоду, потім уповноважений Шмуке — Табаро, нарешті й сам Шмуке якого привів Ґодісар. Фрезьє потурбувався покласти шість тисяч франків, що Шмуке просив, і шістсот франків першого внеску ренти на стіл нотареві перед очі Шмуке, який, побачивши стільки грошей, геть спантеличився й зовсім не слухав угоди. Нещасний, якого Ґодісар спіймав, коли він вертався з кладовища, де розмовляв із Понсом і обіцяв незабаром з'єднатися з ним, був не зовсім при розумі, події й так схитнули йому душу. Тож він не слухав вступу до угоди, де сказано, що він діяв під проводом пристава Табаро, свого вповноваженого й повіреного, та викладено підстави позову, що подав президент в інтересах своєї дочки. Німець грав сумну ролю, бо підписуючи угоду, він потверджував усі страшні винувачення Фрезьє; але йому так радісно було бачити гроші для Топінарів, йому так приємно було збагатити, як він думав, того єдиного, хто любив Понса, що він жодного слова не дослухав про цей позов. Під час читання угоди, до кабінету зайшов конторник.
Пане, — звернувся він до свого патрона, — там хтось хоче говорити з паном Шмуке…
На знак Фрезьє, нотар нетерпляче знизав плечима.
— Ніколи не заважайте, коли ми відписуємо акти! Спитайте прізвище цього… Він простий чи пан? Може кредитор?..
Конторник вернувся й сказав:
— Він доконче хоче поговорити з паном Шмуке.
— Як звати?
— Топінар.
— Зараз вийду. Підписуйте спокійно, — сказав Ґодісар до Шмуке. — Кінчайте, я зараз довідаюсь, чого він від нас хоче.
Ґодісар зрозумів Фрезьє, і кожен з них почував небезпеку.
Чого ти сюди прийшов? — спитав директор служника. — Ти що, може касиром не хочеш бути? Перша прикмета касирова це скромність.
Пане…
Іди своє діло роби, ти ніколи нічим не будеш, якщо втручатимешся не в своє діло.
Я не їстиму того хліба, пане, з якого кожен шмат мені поперек горла ставатиме!.. — Пане Шмуке! — крикнув він.
Шмуке, що підписав уже угоду, вийшов на Топінарове гукання з грішми в руках.
—Ось тля німочка й тля фас…
— Ох, добродію Шмуке, ви віддали багатство страхіттям, людям, що хотять чести вас позбавити! Я носив оцю штуку одному славному хлопцеві, повіреному, що знає цього Фрезьє, так він каже, що ви повинні провчити злочинців, учинити позов, і вони відступляться… Прочитайте.
І необачний приятель дав йому виклик до суду, посланий німцеві на вулицю Броден. Шмуке взяв папера, прочитав його, побачив, як його трактовано, і впав, як стій, не розуміючись на поводженні в справах. Ця порошинка заткнула йому серце. Топінар підхопив Шмуке на руки; вони стояли тоді коло нотаревого ґанку. Проїздив візник, і Топінар посадив на нього бідного німця, якому кров ударила в голову. В очах у нього помутилось, але музикантові стало ще сили віддати Топінарові гроші. Від цього першого нападу Шмуке не загинув, але вже не очутився, робив тільки несвідомі рухи, нічого не їв. Помер він за десять день, ні на що не скаржившись, бо зовсім не говорив. Доглядала його пані Топінар, а поховано його скромно поруч із Понсом заходами Топінара, єдиного, хто йшов за труною цього сина Німеччини.
Фрезьє призначено на мирового суддю; він дуже близький до президентової родини, і президентова його дуже цінить — вона навіть не схотіла, щоб він одружився з дочкою Табаро й обіцяє незрівняно більше вправному дільцеві, якому вона, як каже, зобов'язана не тільки придбанням Марвільских луків та котеджа, а ще й обранням пана президента за депутата на загальних перевиборах 1846 року.
Мабуть усім цікаво знати, що ж сталося з героїнею цієї, на жаль, аж надто правдивої в своїх деталях, — історії, яка доводить, коли поєднати її з попередньою історією, з якою вони ніби сестри-близниці, що характер є велика соціяльна сила. Ви здогадуєтесь, о аматори, знавці та купці, що мова мовиться за Понсову колекцію! Для цього досить буде послухати розмову в графа Попіно, що недавно показував свою чудову колекцію чужинцям.
— Ви посідаєте справжні скарби, пане граф, — сказав один визначний чужинець.
— О, мілорде, — скромно відповів граф Попіно, — що до картин, то ніхто — я вже не кажу в Парижі, але й у цілій Европі, — не може змагатися з одним незнайомцем, євреєм Елі Маґусом, старим маніяком, ватажком картиноманів. Він зібрав щось із сотню картин, які можуть відбити аматорам охоту складати колекції.Франція повинна пожертвувати сім-вісім мільйонів і придбати цю ґалерію по смерті багача… Щождо рідкощів, то моя колекція справді варта того, щоб про неї говорити…
— Але як могли ви, такий заклопотаний, з вашими достатками, чесно заробленими в торгівлі…
— Аптекарським крамом, — урвав Попіно. — Як я спромігся…
— Ні, — відказав чужинець. — Але де ви взяли часу на розшуки? Адже рідкощі не самі до вас приходять…
— У батька вже було ядро колекції, — сказала віконтеса Попіно, — він любив мистецтва й гарні речі, але найбільшу частину своїх скарбів він має від мене…
— Від вас, пані?.. Ви така молода і вже піддалися цьому порокові, — сказав один російський князь.
З росіян такі наслідувачі, що всі недуги цивілізації на них зразу ж позначаються. Тандитництво в Петербурзі буяє, а що народ цей з природи хоробрий, то росіяни в цій, мовляв за Ремонанком, статті, так набили ціну, що зібрати колекцію зробилось неможливо. І цей князь приїхав до Парижу виключно за для колекції.
— Цей скарб, княже, — сказала віконтеса, — дістався мені в спадщину від кузена, який мене дуже любив, а він з 1805 року, більш як сорок років, збирав по всіх країнах, головне в Італії, оці всі шедеври…
— Як же його звати? — спитав мілорд.
— Понс! — відповів президент Камюзо.
— Він був чарівний, — ніжним голоском обізвалась президентова, — дуже розумний, ориґінальний і до того ж щирий. Це віяло, на яке ви любуєтесь, мілорде, — воно належало колись панії Помпадур, — він подарував мені якось уранці й сказав чудові слова, які дозвольте не повторювати…
І вона глянула на дочку.
— Що ж він сказав, пані віконтесо? — спитав російський князь.
— Слова його варті віяла!.. — відповіла віконтеса, у якої ця відповідь зробилася вже стереотипною. — Він сказав мамі, що вже час тому, що було в руках порока, перейти до рук чесноти.Мілорд глянув на пані Камюзо де-Марвіль із сумнівом, надзвичайно приємним для такої сухої жінки.
— Він обідав у мене тричі чи чотири рази на тиждень, — казала вона. — Він нас так любив! Ми вміли його цінити, митцям приємно бувати з тими, кому подобається їхній розум. До того ж дружина мій був йому єдиний родич. І коли панові де-Марвіль, який цього аж ніяк не сподівався, дісталась оця спадщина, пан граф волів краще купити все гуртом, аніж віддати колекцію на авкціон; ми теж воліли краще отак продати, бо жахлива б річ була розпорошити чудові речі, що так тішили нашого любого кузена! Елі Магус був тоді за цінувача, і отаким чином, мілорде я змогла купити котедж, що ваш дядько поставив, і де ви конче мусити нас ласкаво одвідати.
За касира в театрі, якого оренду Ґодісар передав з рік тому до інших рук, і досі працює пан Топінар; але він зробився похмурий, мізантроп і мовчущий; кажуть, що він якийсь злочин учинив, а лихослови театральні твердять, що причина його туги — це шлюб із Льольотою. Ім'я Фрезьє нагонить огиду на чесного Топінара. Може й чудним здається, що єдина, достойна Понса та Шмуке, душа знайшлася десь у нетрях бульварного театру.
Пані Ремонанк, налякана віщуванням панії Фонтен, не хоче їхати на село й сидить у своїй чудовій крамниці на бульварі Мадлени, ще раз овдовівши. Справді, овернець зумовив у шлюбнім контракті, що все майно по смерті одного з подружжя лишається другому, а тоді підсунув дружині чарку з купервасом, сподіваючись на її помилку; та з самими найкращими намірами переставила чарку, і Ремонанк сам її випив. Цей кінець, вартий такого негідника, свідчить на славу провидіння, що в забутті його обвинувачують побутописців — може й за те, що вони надуживають ним у розв'язках драм.
Даруйте помилки переписувача!
Париж, липень 1846 — травень 1847.