Кузен Понс/XXVII
| ◀ XXVI | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXVII. Смерть, яка вона єсть |
XXVIII ▶ |
|
Поки абат Дюплянті умовляв хворого взяти пані Кантіне за доглядачку, Фрезьє покликав до себе наймачку стільців і розпочав із нею свою згубну розмову, взяв її на підступницькі хитрощі, проти яких важко було встояти. Тож пані Кантіне, суха й жовта жінка з великими зубами й холодними устами, приголомшена злиднями, як і багато простолюдок, ласа на легкі щоденні заробітки, незабаром погодилася взяти з собою пані Соваж за робітницю. Покоївка Фрезьє дістала вже наказ. Вона пообіцяла обплутати обох музикантів залізним павутинням і пильнувати їх, як павук спійману муху. За працю панії Соваж пообіцяно тютюнову крамницю: Фрезьє добрав отак способу здихатись, так званої, своєї годувальниці й разом з тим приставляв до пані Кантіне шпигуна й жандарма. До помешкання приятелів належала кімната про слугу й невеличка кухня, тож Соваж могла там спати на розкладачці й варити Шмуке страву. У ту хвилину, як з'явились жінки, у супроводі доктора Пулена, Понс віддав свій останній подих, але Шмуке цього й не постеріг. Німець тримав у руках приятелеву руку, що поволі холонула. Він кивнув панії Кантіне, щоб не говорила; але пані Соваж так вразила його своїм салдатським виглядом, що він мимоволі здрігнувся від переляку, до якого ця чоловіковида жінка вже звикла.
— За цю даму, — мовила пані Кантіне, — відповідає пан Дюплянті; вона була за куховарку в єпископа, це сама чесність, вона варитиме їсти.— Ах, ви можете говорити голосно! — скрикнула міцна й астматична Соваж, — бідний пан уже помер!.. Оце зараз відійшов.
Шмуке проразливо крикнув, він відчув, що холодна Понсова рука клякнула, й не міг звести погляду від Понсових очей, яких вираз до божевілля його довів би, коли б не пані Соваж — вона, призвичаєна, мабуть, до таких сцен, підійшла до ліжка з дзеркалом у руці й піднесла його до уст мерця, а що воно від подиху не помутніло, вона мерщій висмикнула руку Шмуке з руки мерця.
— Облиште, пане, потім вийняти не зможете; ви не знаєте, як заклякають кістки! Мерці швидко холонуть. Коли мертвого не впорядити, поки ще теплий, так потім треба члени ламати…
Ця жахлива жінка й сплющила очі бідному померлому музикантові; потім зручно — вона бо десять років була за доглядачку, — роздягла Понса, випростала його, витягла йому руки вздовж тіла й закрила ковдрою по самий ніс із байдужістю прикажчика, що загортає в крамниці пакунок.
— Треба простирадло, щоб загорнути його: де б його взяти?.. — спитала вона в Шмуке, на якого процедура ця нагнала жаху.
Після релігійного обряду, з його глибокою пошаною до створіння, призначеного до великої долі на небі, це пакування, де його приятеля трактовано, мов яку річ, було болісне до божевілля.
— Ропіть, як снаєте!.. — машинально відповів Шмуке.
Безневинне створіння вперше бачило, як вмирає людина, і ця людина був Понс, єдиний приятель, єдина істота, що розуміла його й любила!..
— Піду спитаю в пані Сібо, де простирадла, — сказала Соваж.
— Для цієї дами треба буде розкладачки, щоб спати, — сказала пані Кантіне до Шмуке.
Шмуке кивнув головою й гірко заплакав. Пані Кантіне дала нещасному спокій, але через годину прийшла й сказала:
— Чи не дасте ви нам, пане, грошей на покупки?Шмуке глянув на пані Кантіне таким поглядом, що міг би обезброїти найлютішу ненависть; його бліде, сухе й загострене, як у мерця, обличчя було ніби всеосяжною відповіддю.
— Періть усе, а мені тайте блакайть і молитись! — сказав він, стаючи навколішки.
Пані Соваж подалась до Фрезьє, щоб сповістити його про смерть; той зразу ж побіг візником до президентової й зажадав на завтра доручення, яке давало б йому право заступати спадкоємців.
— Пане, — сказала до Шмуке пані Кантіне через годину після свого останнього запитання, — я сходила до пані Сібо, що за господиню у вас була, щоб вона сказала мені, де що лежить; але в неї чоловік помер, і вона мені такого наплела… Та слухайте ж мене, пане!..
Шмуке глянув на цю жінку, що й не здогадувалась про своє варварство, бо прості люди звикли пасивно терпіти найбільші моральні нещастя.
— Треба, пане, білизни на саван, треба грошей на розкладачку, щоб тій дамі було на чім спати, треба купити кухенного посуду, тарелів, тарілок, шклянок, бож на ніч прийде священик, а вона в кухні не знайшла нічогісінько.
— А мені треба тим часом дров та вугілля, щоб зварити обід, — обізвалась Соваж, — а я нічого не бачу! Та це й не диво, бо Сібо вас усе настачала…
— Але, люба моя, — сказала пані Кантіне, показуючи на Шмуке, що схилився в ногах у мертвого в стані цілковитої нечулости, — ви не повірите мені — він ні на що не відповідає.
— Та що ж, серденько, — промовила Соваж, — я зараз покажу вам, як у такому разі треба робити.
Соваж глянула по кімнаті так, як злодії дивляться, щоб знайти місце, де сховані гроші. Потім підійшла просто до Понсового комоду, висунула першу шухляду, побачила гаманець, де Шмуке поклав решту грошей від продажу картин, і показала його Шмуке — той машинально кивнув на знак згоди.
— Ось гроші, серденько! — сказала Соваж до пані Кантіне. — Зараз полічу їх і візьму, скільки треба, щоб купити все потрібне — вина, харчів, свічок, словом усього, бож нічого немає… Пошукайте мені в комоді простирадло, щоб загорнути тіло. Мені казали, що пан цей простий, та він, здається, ще гірший. Мов немовля те, доведеться силоміць його погодувати…
Шмуке глянув на жінок і на те, що робили вони, достоту як божевільний. Пригнічений лихом, він у якомусь каталептичному стані споглядав, не зводячи очей, на заворожливе обличчя Понса, якого риси вирівнювались від абсолютного спокою смерти. Він надіявся померти, і все йому було байдуже. Коли б у кімнаті пожежа сталася, і тоді б він не зворухнувся.
— Тут двісті шістдесят франків… — сказала йому Соваж.
Шмуке знизав плечима. Коли Соваж, щоб загорнути Понса, хотіла приміряти простирадло до тіла, покраяти його й зшити саван, між нею й бідним німцем відбулася страшна боротьба. Шмуке зовсім нагадував собаку, що кусає всіх, хто хоче торкнутись до трупа його хазяїна. Соваж нетерпляче схопила німця, посадовила в крісло й притримала його з геркулесівською силою.
— Ну, серденько, зашийте мертвого в саван, — сказала вона панії Кантіне.
Коли процедуру цю закінчено, Соваж поставила Шмуке на його місце в ногах ліжка й сказала:
— Розумієте? Треба ж було прибрати бідолаху в мерця.
Шмуке почав плакати; жінки покинули його й пішли давати лад у кухні, де вони за кілька хвилин принесли все потрібне для життя. Склавши першого рахунка на триста шістдесят франків, Соваж взялася варити обід на чотири особи, та який обід! Тут був і фазан — ситий, як добрий гусак, шмат яловичини, яєшня з варенням, салата з овочів і врочистий суп, де всього було так багато, що навар нагадував м'ясне желе. О дев'ятій годині прийшов священик, що вікарій прислав пильнувати над Понсом, а Кантіне принесла чотири свічки й церковні свічники. Шмуке, коли прийшов священик, лежав у ліжку коло приятеля, міцно його обнявши. Треба було авторитету релігії, щоб Шмуке погодився розлучитись із тілом. Німець став навколішки, а священик вигідно вмостився в крісло. Поки священик читав молитов, а Шмуке навколішках перед Понсовим тілом благав у бога й собі якоїсь чудесної смерти, щоб лягти з приятелем ув одну домовину, пані Кантіне пішла в Тампль купувати розкладачку й постіль для панії Соваж, так що гаманець із двісті п'ятдесят шістьма франками вщент пограбовано. Об одинадцятій годині ввечері пані Кантіне прийшла і запитала Шмуке, чи не хоче він чогось перекусити. Німець махнув їй, щоб дала йому спокій.
— Вечеря вас чекає, пане Пастельо, — сказала тоді наймачка стільців до священика.
Шмуке, коли лишився сам, посміхнувся, мов божевільний, що почуває змогу вволити учеписте, як у вагітної жінки, бажання. Він кинувся до Понса й знову міцно обійняв його. Опівночі вернувся священик, покартав Шмуке, і той випустив Понса та знову почав молитися. Удосвіта священик пішов. О сьомій годині вранці до Шмуке ласкаво навідався доктор Пулен і хотів примусити його попоїсти, але німець відмовився.
— Якщо зараз не поїсте, то зовсім зголоднієте, коли вернетесь, — сказав йому доктор; — бож вам треба сходити з свідком до мерії, щоб заявити про пана Понсову смерть та скласти акта…
— Я? — перелякано запитав німець.
— А хто ж?.. Цього вам не уникнути, бо ви сам-один були при його смерті…
— У мені ног отіпрало… — відповів Шмуке, благаючи доктора про допомогу.
— Візника візьміть, — лагідно відповів лицемірний доктор. — Я вже засвідчив смерть. Попросіть когось із будинку, щоб поїхав з вами. А жінки доглянуть помешкання, поки вас не буде.
Годі й уявити, що то є оця законна смиканина для справжнього горя. Через неї можна зненавидити культуру, пожалкувати за дикунськими звичаями. О дев'ятій годині пані Соваж вивела Шмуке під руку з помешкання, і він мусів попросити Ремонанка, щоб поїхав із ним до мерії засвідчити Понсову смерть. У Парижі скрізь і всюди почувається нерівність умов — у країні сп'янілій від рівности. Цей непорушний порядок речей виявляється навіть у смерті. По багатих родинах якийсь родич, приятель чи повірений звільняє страдників від цих жахливих подробиць, але народ, безпорадні пролетарі несуть тут, як і в розподілі податків, увесь тягар лиха.
— Ах, не дурно ви за ним шкодуєте, — сказав Ремонанк на скаргу, що вирвалась у нещасного мученика, — він був дуже гарний та чесний, він полишив чудову колекцію, та чи знаєте, пане, ви ж чужинець і багацько клопоту матимете, бо всі скрізь кажуть, що ви Понсів спадкоємець.
Шмуке не слухав; його горе було близьке до божевілля, душа, як і тіло, має свій правець.
— І добре ви зробите, коли візьмете собі порадника, ходатаря.
— Котатаря! — машинально проказав Шмуке.
— Побачите, що вам треба когось узяти. На вашому місці, я взяв би людину досвідчену, відому в кварталі, певну… В своїх дрібних справах я звертаюся до пристава… Табаро… Коли дасте доручення його діловодові, то не матимете жодного клопоту.
Ця пропозиція, навіяна від Фрезьє та між Ремонанком і Сібо погоджена, запала Шмуке в пам'ять, бо хвилинами, коли горе заморожує, мовляв, душу й припиняє її працю, пам'ять сприймає всі відбитки, що випадково в неї потрапляють. Шмуке, слухаючи Ремонанка, дивився на нього такими нерозумними очима, що тандитник уже нічого йому не казав.
— Коли він буде такий йолоп, як зараз, — подумав Ремонанк, — то я зможу купити все надіб'я, що на горі, за сто тисяч франків, якщо воно йому потрапить… — Ось і мерія, пане.
Ремонанк повинен був зсадити Шмуке з візника під руки й провести його в бюро запису актів громадянського стану, де Шмуке потрапив на весілля. Він мусів зачекати черги, бо випадково, як це в Парижі часто буває, урядовець мав скласти аж п'ять чи шість актів про смерть. Тут бідному німцеві довелося зазнати страстів, що дорівнювали Христовим.
— Ви будете Шмуке? — звернувся до Шмуке хтось у чорному, і німець геть спантеличився, почувши своє прізвище.
Він глянув на незнайомого так само безглуздо, як дивився на Ремонанка.
— Та що ви від нього хочете? — спитав тандитник у незнайомого. — Дайте йому спокій, хіба ви не бачите, що він у горі.
— Ви оце втратили, пане, приятеля свого і мабуть збираєтесь достойно вшанувати його пам'ять, бож ви його спадкоємець, — мовив незнайомий. — Певно, що ви не скупитиметесь і купите ділянку на вічне володіння для його домовини. Пан Понс так любив мистецтва! Шкода було б не поставити над його домовиною Музику, Малярство та Скульптуру… три чудові постаті в сльозах…
Ремонанк по-овернськи махнув незнайомому, щоб забирався, а той теж махнув йому, сказати б, по-комерційному — не заважайте, мовляв, мені справу робити, — і тандитник зрозумів його.
— Я комісіонер дому Соне й Товариство, що постачає надгробні пам'ятники, — вів фактор, якого Вальтер Скот назвав би „юнаком домовин“. — Якщо ви дасте нам, пане, доручення, то ми звільнимо вас від клопоту, вам не доведеться самим купувати в місті ділянку для похорону приятеля, якого втратили мистецтва…
Ремонанк кивнув головою на знак згоди й штовхнув Шмуке під локіть.
— Ми щодня виконуємо для родин усі формальності, — не вгавав фактор, підбадьорений рухом овернця. — Першими хвилинами горя спадкоємцеві дуже тяжко клопотатися цими дрібницями, а ми вже звикли чинити своїм клієнтам ці дрібні послуги. Ціна на наші пам'ятники, пане, встановлена від метра тесаного каменю чи мармуру. Ми копаємо ями для родинних склепів… Ми все виконуємо за найсправедливішу ціну. Наш дім зробив чудовий пам'ятник прекрасний Естері Ґобсек та Любсьєнові де-Рюбанпре, найкращу оздобу кладовища Пер-Ляшез. У нас найкращі робітники, і я прошу вас, пане, не звірятись на дрібних підприємців… що тільки партачать, — додав він, побачивши другого в чорному, що збирався говорити за інше підприємство мармурництва й скульптури.
Часто кажуть, що смерть є кінець мандрівки, але й не уявляють навіть, яке вірне оце порівнання для Парижу. Мерця, а надто видатного, на похмурому березі приймають мов подорожника в порту, якого готельні фактори обпадають з пропозиціями. За винятком кількох філософів та кількох родин, що певні свого життя й споруджують собі домовини, як і будинки, ніхто не думає про смерть та її громадські наслідки. Смерть завжди зарано приходить; до того ж цілком зрозуміле почуття не дозволяє спадкоємцям припускати її можливість. Тим то майже всіх, хто втрачає батьків, матерів, дружин чи дітей, зразу ж обпадають фактори, що використовують перше замішання, щоб дістати замовлення. Колись постачальники надгробків, що купчаться в околицях славетного кладовища Пер-Ляшез, де населяють цілу вулицю, яку треба було б назвати Могильною, обпадали спадкоємців коло могили або на виході з кладовища; та конкуренція, дух спекуляції, непомітно штовхав їх уперед, і вони сягають тепер аж у місто, аж до порогів мерій. А часто фактори з'являються з пляном домовини просто в дім померлого.
— Я маю справу з паном, — сказав фактор дому Соне до фактора, що оце надійшов.
— Смерть Понса!.. Де свідки?.. — крикнув писарчук.
— Ідіть, пане, — сказав фактор Ремонанкові.
Ремонанк попросив фактора підвести Шмуке, що сидів на лаві, як інертна маса; вони повели його до перетинки, що захищає записувача актів про смерть від публічного горя. Ремонанкові, що був Шмуке за провидіння, допоміг доктор Пулен, який подав усі потрібні відомості про вік та місце народження Понса. Німець знав тільки те, що Понс був його приятель. Коли акт підписано, Ремонанк із доктором, а за ними й фактор, посадовили нещасного німця на візника, де примостився й невгамовний фактор, що хотів розв'язати справу з замовленням. Соваж, що вартувала коло ґанку, понесла майже непритомного Шмуке на руках за допомогою Ремонанка та фактора.
— Він зомліє!.. — крикнув фактор, що хтів докінчити справу, яку вважав за почату.
— Ще б пак! — відповіла пані Соваж. — Він уже цілу добу плаче й не хоче нічого їсти. Ніщо так не зводить шлунка, як туга.
— Але, мій любий клієнте, — сказав йому фактор дому Соне, — випийте ж бульйону. Вам ще стільки роботи: треба сходити в муніципалітет, купити ділянку на пам'ятник, що ви хочете поставити в пам'ять друга мистецтв і що мусить виявити вашу вдячність.
— А це вже навіщо? — сказала пані Кантіне, підходячи до Шмуке з бульйоном та хлібом.
— Подумайте, добродію, якщо ви будете такі кволі, — обізвався Ремонанк, — подумайте про те, щоб узяти собі когось за повіреного, бо у вас ще стільки діла на плечах: треба замовити похорон! Не ховатимете ж ви свого приятеля, як злидаря.
— Ну, ну, добродію! — сказала Соваж, влучивши момент, коли Шмуке відхилився головою на спинку крісла.
Вона спровадила йому в рот ложку супу й нагодувала його майже силоміць, як дитину.
— Тепер, пане, якщо будете розважливий, то візьмете когось за повіреного, щоб спокійно віддатися вашому горю…
— Якщо ви, пане, збираєтесь поставити гарний надгробок на спогад свого приятеля, — сказав фактор, — то доручіть мені справу, я все зроблю…
— Що таке? Що таке? — спитала Соваж. — Пан вам щось замовив? Хто ви такий?
— Фактор дому Соме, добродійко, найбільшого підприємства надгробних пам'ятників… — сказав він, здобуваючи картку та подаючи її могутній Соваж.
— Добре, добре!.. До вас прийдуть, коли треба буде. Але не можна надуживати пановим становищем. Бачите, що не при собі він…
— Якщо ви допоможете нам мати замовлення, — шепнув фактор дому Соне панії Соваж, одвівши її на сходи, — то я уповноважений запропонувати вам сорок франків…
— Гаразд, дайте мені вашу адресу, — сказала пані Соваж, зласкавившись.
Лишившись на самоті й почуваючи себе краще після супу з хлібом, Шмуке хутчій вернувся до Понсової кімнати й почав молитись. Він геть поринув у безодню горя, але з цього заглиблення його вивів якийсь молодик у чорному, що вдесяте вже казав йому: „Пане“! й нарешті смикнув нещасного мученика за рукав, щоб той краще почув.
— Що фі хошеть?..
— Пане, докторові Ґанналю ми зобов'язані надзвичайним винаходом, слави його ми не заперечуємо, він відновив єгипетські дива, але вже є вдосконалення, і завдяки їм ми дійшли разючих наслідків. Коли хочете бачити вашого приятеля таким, як він за життя був…
— Пачіті! — скрикнув Шмуке. — А чі гофорити він?
— Ні!.. Тільки мови йому й бракуватиме, — відказав фактор у справах бальзамування. — Але він лишиться набальзамований для вічности. Операція потребує небагато часу. Треба тільки надрізати сонну артерію та зробити вприск, але час не терпить… Якщо згаяти ще чверть години, то вам не пощастить уже зберегти тіло…
— Ітіть піт три шорті!.. Бонс це туша!.. І ця туша на непі…
— Що за невдячна людина, — сказав молодий фактор одного з суперників славетного Ґанналя, виходячи на ґанок. — Він відмовляється бальзамувати свого прителя!
— Що ж поробиш, пане! — сказала Сібо, що набальзамувала оце свого любого дружину. — Він же спадкоємець. Коли справа скінчена, то й небіжчик для них мов ніщо якесь!