Кузен Понс/III
| ◀ II | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ III. Пара клацунів |
IV ▶ |
|
Року 1835 випадок відомстив Понса за байдужість прекрасної статі й дав йому те, що звичайним стилем зветься опорою старости. Цей природжений старий знайшов у дружбі опору свого життя, він узяв єдиний шлюб, що дозволило йому суспільство, побрався з чоловіком старим і музикою, як і сам. Коли б не божественна байка Ляфонтена, то цей нарис звався б „Два приятелі“. Та чи не було б це літературним замахом, профанацією, перед котрою всяк справжній письменник оступиться? Шедевр нашого байкаря, де додано заразом сповідь його душі й історію його мрій, повинен мати вічний привілей на цю назву. Та сторінка, де поет поставив на чолі оці слова „Два приятелі“ — є священна власність, храм, де шанобливо заходитиме кожне покоління, де буватиме людськість, аж поки віку друкарства.
Приятель Понсів був професор фортепіянної гри; їхнє життя та звичаї на диво одне до одного пасували, і Понс навіть казав, що надто пізно його спізнав для свого щастя; бо їхнє знайомство, що почалося під час розподілу премії в одному пансіоні, належало тільки до 1834 року. Може ніколи ще не знаходилось двох таких подібних душ у людському океані, що всупереч божій волі бере початок у земному раї. За короткий час обидва музиканти зробилися одне для одного необхідністю. Обопільно звіряючись одне одному, вони за тиждень стали, мов брати. Словом, ні Шмуке не вірив, щоб Понс сам міг існувати, ні Понс віри не йняв, щоб існував сам Шмуке. Вже й це досить змальовує цих славних людей, але свідомість швидких висновків не любить. Для неймовірних потрібне коротке появлення.
Піяніст цей, як і всі піяністи, був німець — такий німець, як великий Ліст та великий Мендельсон, такий німець, як Штайбельт, такий німець, як Моцарт і Дюсек, такий німець, як Маєр, такий німець, як Дельгер, такий німець, як Тальберґ, як Дрешок, як Гілер, як Леопольд Маєр, як Крамер, як Ціммерман і Калькбренер, як Герц, Ветц, Карр, Вольф, Піксіс, Клара Вік і всі німці зокрема. Хоч і великий композитор, Шмуке, проте, міг бути тільки виконавцем — так бо бракувало в його вдачі сміливости, якої геній потребує, щоб виявити себе в музиці. Щирість у багатьох німців не є постійна, з бігом часу вона зникає; а ту щирість, що лишається в них до певного віку, вони черпають, як воду з каналу, з джерела своєї молодости й користуються нею, щоб підсилити свій успіх у всьому — науці, мистецтві чи грошах, усуваючи таким способом від себе недовіру. Дехто спритний у Франції підмінює цю німецьку наївність дурістю паризького крамаря. Але Шмуке зберіг усю свою дитячу наївність, та як Понс переховав на собі імперські реліквії, сам про те не здогадуючись. Цей справжній і благородний німець був заразом і виставою, і глядачами, музикою він займався сам про себе. Жив у Парижі, як соловей у лісі, співав тут самотньо, аж поки не зустрів у Понсові свого двійника, (див. „Євина дочка“).
І Понс, і Шмуке обидва серцем і вдачею були багаті на ту дитячу сентиментальність, якою визначаються німці, як от любов до квіток, захоплення явищами природи, яке примушує їх ставити по садках величезні слоїки, щоб споглядати в мініятюрі краєвиди, які є в них перед очима; як той нахил до розшуків, що жене германського вченого в ґетрах за сотню льє, де він десь на подвір'ї під ясмином знаходить істину, що з посмішкою дивиться на нього, край колодязя сидячи; як ота, нарешті, потреба надавати психічної значности дрібницям сотворіння, що появляе нез'ясовні твори Жана-Поля Ріхтера, друковану сп'янілість Гофмана й стоси in folio, якими обкладає німець найпростіші питання, розриті, мов та прірва, де на дні не хто інший, як той самий німець, і міститься. Обидва католики, вкупі ходячи до церкви, вони виконували релігійні обов'язки, як ті діти, яким нема що сказати своїм сповідальникам. Непохитно вірили, що музика, мова небес, для думок та почуттів є те саме, що думки й почуття для слова, і без кінця про цю систему вели мову, відповідаючи одне одному музичними оргіями, щоб довести самим собі, на зразок коханців, свої власні переконання. Шмуке був такий неуважний, як Понс — пильний. Якщо з Понса був колекціонер, то з Шмуке — мрійник; цей кохався в моральній красі, як той у матеріяльній. Понс бачив і купував порцелянову чашку, а Шмуке тим часом починає сякатись, міркуючи про якийсь мотив Россіні, Белліні, Бетговена, Моцарта та добираючи, в яких почуттях могло бути джерело або відгомін цієї музичної фрази. Шмуке, в котрого заощадженнями неуважність керувала, Понс, через пристрасть свою марнотратний, доходили обидва одного наслідку — порожньої кишені на початку кожного року.
Коли б не ця дружба, Понс може й не втримав би своїх злигоднів; та коли знайшов серце, де своє серце міг полегшити, життя стало для нього терпимим. Коли він уперше звірив своє лихо в серце Шмукове, добрий німець порадив йому жити краще так, як він — хлібом та сиром у себе вдома, ніж ходити по обідах, за які так дорого треба було платити. Лишенько! Понс не зважився признатися Шмуке, що в нього серце з шлунком були в ворожнечі, що шлунок вимагав того, від чого серце мучилось, і що йому за всяку ціну треба було посмакувати гарним обідом, як зальотникові… попустувати з коханкою. Згодом Шмуке зрозумів таки Понса, бо з нього занадто німець був, щоб мати притаманну французам швидкість у спостереженні, але після того він ще більше Понса полюбив. Ніщо так не зміцнює дружби, як почуття вищости в одного приятеля над другим. І янгол нічого не міг би закинути Шмуке, коли той руки свої затирав, довідавшись про глибінь ласолюбства в свого приятеля. Справді, другого дня добрий німець оздобив сніданок ласощами, що по них сам ходив, і надалі щодня турбувався про них для приятеля, бо, відколи зійшлися, вони щодня разом снідали на помешканні.
І не знаючи Парижу, можна уявити, що приятелі не уникнули паризького глуму, який ніколи нічого не милує. Шмуке й Понс, поєднавши свої достатки та злидні, надумали задля ощадности вкупі жити й нарівно сплачувати комірне за помешкання, дуже нерівно поділене, що містилося в тихому будинкові на тихій Нормандській вулиці в Маре. Що вони часто вкупі виходили й гуляли тими самими бульварами, то вуличні роззяви прозвали їх парою клацунів. Це прізвище звільняє від потреби давати тут портрет Шмуке, який був такий подібний на Понса, як годувачка Ніобеї, славетна ватіканська статуя, на Трибунську Венеру.
Пані Сібо, дверница того будинку, була стрижнем, на котрому крутилось хатнє життя цієї пари клацунів; але вона відограє таку видатну ролю в драмі, яка розв'язала це подвійне життя, що годиться залишити її портрет на той час, коли вона виступить на сцену.
Те, що лишається ще сказати про мораль цих двох істот, якраз найважче буде зрозуміти для дев'яносто дев'яти відсотків читачів сорок восьмого року XIX століття — можливо, через дивовижний фінансовий розвій, до якого спричинилось запровадження залізниць. Сказати лишається мало, а проте багато. Справді, треба змалювати надзвичайну чулість цих двох сердець. Позичмо образ із залізничного світу, хоч би в нагороду за позички, що залізниці в нас роблять. Поїзди тепер, женучи по рейках, стирають із них дрібнісінькі порошинки. Вкиньте таку непримітну для пасажирів порошинку в їхні жили, і вони заслабнуть на страшну недугу, що зветься камінною; вона смертельна. Так от, те, що для нашого суспільства, пущеного по металевій путі з швидкістю льокомотива, є невидна порошинка, якою воно нехтує, — ця сама порошинка, безупинно й при кожній нагоді потрапляючи в жилки цих двох істот, спричиняла їм мов би камінну недугу в серці. Через надмірну спочутливість до болів другого, кожен з них плакав від своєї безсилости; а до власних почуваннів вони були чутливі, як мімоза, наближаючись у цьому до хворобливости. Ні від старости, ні від постійного видовища паризької драми — не затужавіли ці свіжі, дитячі й чисті души. Що далі посувались ці дві істоти, то палкіші були їхні внутрішні страждання. Леле! так воно вже буває в чистих натур, у спокійних мислителів та в справжніх поетів, що не впадали в жодні надміри.
Відколи обидва старі поєдналися, їхні, майже однакові заняття набули тієї братерської ходи, якою відзначаються в Парижі візничі коні. Встаючи взимку і влітку коло сьомої години вранці, вони після сніданку йшли по пансіонах на лекції, де заступали одне одного в разі потреби. Коло дванадцятої Понс ішов до театру, коли там була репетиція, а весь вільний час блукав по місту. Потім приятелі сходились ввечері в театрі, де Понс, улаштував Шмуке ось яким способом.
У той час, як Понс здибав Шмуке, сам він допіру зробився, і не просивши цього, обранцем серед невідомих композиторів, зробився дириґентом оркестри! Завдяки графові Попіно, міністрові тодішньому, цю посаду приділено бідному музикантові саме тоді, коли цей буржуазний герой липневої революції дав субсидію театрові одного з тих приятелів, яких соромиться вискочень, коли, їдучи каретою, бачить у Парижі колишнього друга молодости, сумного й убогого, в сурдуті неправдоподібного кольору й заклопотаного непевними справами. Цей приятель, колишній комівояжер Ґодісар, колись вельми прислужився для успіху великого дому Попіно. Попіно, що став графом, що став пером Франції і двічі був уже міністром, не відкинувся славетного Ґодісара! Ба більше, йому схотілось вивести комівояжера на таке становище, щоб він міг поновити гардероб та поповнити кишеню, бо політика й пишноти громадянського двору аж ніяк не зіпсували серце колишнього дрогіста. Ґодісар, що й досі кохався в жінках, зажадав субсидії для театру, що збанкротував тоді, і міністер, уволяючи його прохання, ласкаво надіслав йому кількох старих аматорів прекрасної стати, що могли своїми достатками створити міцне товариство для підтримки того, що ховається під трико. Понс, похлібець у готелі Попіно, пішов у придачу до субсидії. Товаристо Ґодісара, яке до того ж забагатіло, взялося здійснити на бульварі велику думку-народню оперу. Для балетної музики та п'єс-феєрій потрібен був пристойний дириґент оркестри, що й сам був би трохи композитор. Управа, яку заступило товариство Ґодісара, давно вже банкротувала через те, що держала тільки переписувача нот. От Понс увів Шмуке в театр, як завідувача нотописанням, а справа це не легка й потребує поважного музичного знання. З Понсової поради, Шмуке порозумівся з завідувачем цієї справи при Опера-Комік і звільнився від суто-механічної праці. Спілка Шмуке та Понса дала чудові наслідки. Шмуке, дуже сильний, як і всі німці, в гармонії, інструментував партитури, до котрих Понс писав мелодію. Коли знавці відзначили кілька свіжих композицій, що супровадили дві чи три великі п'єси, які користувались успіхом, то вони пояснили їх словом „поступ“, не дошукуючись їхніх авторів. Понс і Шмуке потонули в славі, так як дехто в своїй купелі тоне. В Парижі, надто після 1830 року, ніхто не може висунутись, якщо не розіпхне quibuscumque viis — і немилосердо-жахливої юрби конкурентів; для цього треба аж надто багато сили в жилах, а в приятелів у серці була камінна недуга, що підтинає всі честолюбі прагнення.
Звичайно Понс з'являвся в оркестрі свого театру на восьму годину — час, коли виставлялось улюблені п'єси, де в увертюрах у супроводі потрібна була міцна дириґентська паличка. Така неакуратність звичайна по більшості малих театрів, але Понс із цього боку почував себе вільніше, бо в стосунках з адміністрацією виявляв велику незацікавленість. Крім того, в разі потреби Понса заступав Шмуке. Становище Шмуке в оркестрі згодом зміцнилося. Славетний Ґодісар визнав, хоч нічого про це не казав, і цінність, і корисність Понсового співробітника. В оркестру мусіли ввести піяно, як і по великих театрах. Піяно, що на нього Шмуке грав задурно, поставлено коло дириґентового пюпітра, — там і осівся добровільний понадштатний оркестрант. Знаючи лагідність та сумирність доброго німця, музиканти радо прийняли його. За невеличку платню адміністрація поєднала Шмуке на інструменти, яких немає в оркестрі бульварних театрів, а які часто бувають потрібні — піяно, віоль д'амур, віольончель, гарфа, кастаньєти, дзвіночки, духові інструменти Сакса і т. ін. Німці, якщо вони й не вміють грати на великі інструменти свободи, вміють зате, природня річ, грати на всі музичні інструменти.
Обидва старі митці жили філософами в театрі, де їх надзвичайно любили. Вони поклали собі на очі полуду, щоб не бачити зла, яке неминуче буває в трупі, коли разом із акторами та акторками в ній є ще кордебалет — це одна з найжахливіших комбінацій, що творяться через потреби каси на муку директорам, авторам та музикантам. Великою повагою інших та самоповагою добрий і скромний Понс здобув загальну пошану. А втім, чисте життя, бездоганна чесність викликає в усіх сферах якесь захоплення навіть у найлихіших людей. У Парижі прекрасна чеснота має успіх великого діяманта, рідкосної коштівности. Жоден актор, жоден автор, жодна танцівниця, хоч яка вона була зухвала, не дозволила б собі найменшої містифікації або якогось лихого жарта проти Понса та його приятеля. Понс іноді виходив у фоє, але Шмуке знав тільки підземний хід, що вів знадвору до оркестри. Буваючи на виставі, добрий старий німець зважувався в антрактах поглянути в залю й часом розпитував першу флейту — юнака, що родом був із Страсбурґа з німецької родини Кель, — про ексцентричних осіб, що майже завжди красуються на авансценах. Помалу Шмуке з своєю дитячою уявою, що до її соціяльного виховання ця флейта взялася, визнав казкове існування льоретки, можливість шлюбів у тринадцятій окрузі, марнотратство театрального премєра й контрабандну торгівлю робітниць. Простота пороку видалась цій достойній людині останнім словом вавілонської розпусти, що викликала в нього посмішку немов хінські арабески. Люди тямущі повинні зрозуміти, що Понса й Шмуке експлуатовано, коли вжити це модне слово; але те, що втрачали в грошах, вони здобували на пошані, на гарному ставленні.
Після успіху одного балету, з якого почалося швидке збагачення товариства Ґодісара, директори прислали Понсові срібну групу, приписувану Бенвенуто Челліні, якої ціна викликала в фоє цілу розмову. Говорили про тисячу двісті франків! Чесний бідолаха хотів вернути подарунка! Ґодісар мав силу клопоту, поки той прийняв.
— Ох, коли б то ми могли знайти отаких-о акторів! — сказав він своєму спільникові.
Це подвійне, зокола таке спокійне, життя турбував тільки порок, що до нього схилився Понс, ота запекла потреба в гостях обідати. Тож Шмуке, добрий німець, коли тільки бував у помешканні, як Понс одягався, завжди оплакував цю згубну звичку.
— Коліп ще це йому хоч у тіло йшов! — було скрикне частенько.
І Шмуке мріяв, як би то сцілити приятеля від ганебного порока, бо справжні друзі мають у моральній галузі ту витонченість, якою визначається нюх у собак; вони чують лихо своїх приятелів, доходять його причин, клопочуться ними.
Понс, що завжди носив на мизинці правої руки діямантову каблучку, яка за Імперії була доречна, а тепер зробилася смішною, Понс, що був занадто трубадуром та французом, не мав на обличчі божественної ясности, яка прикрашала жахливу Шмукову бридоту. Німець по мелянхолійному виразу свого приятеля пізнавав, що паразитництво його й само дедалі важчало й щораз на більші труднощі натрапляло. Справді, в жовтні 1844 року число домів, де Понс обідав, було, природна річ, дуже обмежене. Бідолашний дириґент, який мусів, обертатися вже тільки в родинному колі, аж надто поширив, як побачимо, саме розуміння слова родина.
Колишній лавреат був двоюрідний брат першої дружини пана Камюзо, багатого шовкоторговця з вулиці Бурдоне, панни Понс, єдиної спадкоємниці одного з славетних братів Понсів, двірських вишивальників, що в їхньому підприємстві батьки музикантові були вкладниками після заснування його перед Революцією 1709 року, а 1815 року це підприємство купив пан Ріве у батька першої панії Камюзо. Той Камюзо, покинувши справи тому аж десять років, був член генеральної промислової ради, депутат і т. ін. Понс був у приязні з родом Камюзо й уважав себе мов би за кузена тих дітей, що шовкоторговець мав від другого шлюбу, хоч був їм ніякий родич, навіть не свояк.
Друга пані Камюзо була панна Кардо, отже Понс на правах родича Камюзо втулився в численну родину Кардо, другий буржуазний рід, що в своїх розгалуженнях становив цілу громаду, яка силою не поступалась й родові Камюзо. Нотар Кардо, брат другою пані Камюзо, побрався з панною Шіфревіль. Славетна родина Шіфревілів, цариця хемічних виробів, була пов'язана з великим аптечним підприємством, де довгий час верховодив пан Ансельм Попіно, якого липнева революція піднесла, як відомо, в самий центр роялістської політики. І Понс на хвості Камюзо та Кардо потрапив до Шіфревілів, а звідти й до Попіно, весь час на правах кузена кузенів.
Цей короткий огляд останніх стосунків старого музиканта дає зрозуміти, як міг він ще 1844 року бувати запросто: 1. в графа Попіно, пера Франції, колишнього міністра хліборобства та торгівлі; 2. в пана Кардо, колишнього нотаря, мера й депутата в одній з паризьких округ; 3. в старого пана Камюзо, депутата, члена паризької муніципальної та генеральної промислової рад і майбутнього пера; 4. в пана Камюзо де-Марвіль, сина від першого шлюбу, отже єдиного справжнього родича Понсового, хоч і троюрідного.
Цей Камюзо, який, щоб відзначитись від батька та зведеного брата, додав до свого прізвища ще й назву маєтка, був 1844 року президентом палати королівського суду в Парижі.
Колишній нотар Кардо віддав дочку за свого наступника, Бертьє, і Понс, виконуючи всякі доручення, зумів зберегти цей нотаріяльний, як він казав, обід.
Ось те буржуазне сузір'я, яке Понс називав своєю родиною і де він через усі труднощі зберіг право на ложку.
Той із десятка домів, де митця повинні були найкраще приймати — дім президента Камюзо — був метою його найпильнішого старання. Та лихо! пані президентова, дочка покійного добродія Тіріона, королівського дверника за Люї XVIII та Шарля X, ніколи добре не ставилася до двоюрідного дядька свого чоловіка. Силкуючись задобрити цю страшну родичку, Понс тільки час згаяв, бо хоч і давав він задурно лекції панні Камюзо, але музикантки з тієї рудуватої дівчини не зміг зробити. Так ось зараз, Понс, тримаючи рукою коштовність, простував до свого кузена президента, якого дім справляв на нього вражіння Тюїль-рі так бо впливало на його душу пишне зелене драпування, блідо-брунатна оббивка, трипові килими, поважні меблі цього помешкання, що відгонило якнайсуворішою судовою палатою. Дивна річ! В готелі Попіно на вулиці Бас-дю-Рампар він почував себе вигідно — певно через те, що там були мистецькі речі; бо колишнього міністра, відколи виступив він на політичну ниву, спобігла манія збирати прекрасні речі — мабуть у протилежність до політики, де потай збираються найогидніші вчинки.