Кубань (Лісовий)/I
Ростов — одне з найбільших міст в СРСР. Але річ не в цьому, бо Ростов можна вважати за „двері Кавказу“. Він сполучається залізницею з нашим багатим на вугілля Донбасом і з Україною; друга залізниця зв'язує його з Москвою, а третя — з Волгою. Крім цього, тут тече „тихий Дон“, що колись дав Степана Разіна, Булавіна, Омеляна Пугачова, а потім… козачих генералів, що вели темні козачі маси проти революції…
Ростов — політичний і торговий центр Північного Кавказу; на П. Кавказі живе 8 міл. населення, з них 2 міл. українців. Ростов — велике пролетарське місто, центр робітничого руху Краю, і ростовський пролетаріят багато вписав славних сторінок в історію пролетарської боротьби. Зрозуміла річ, що значіння Ростова чим-далі зростатиме.
Історія Ростова йде в далеку сивину. Це тут недалечко було древнє таємниче місто — Танаїс, що про нього часто згадували грецькі письменники. Тут колись були скіти, хозари, сармати, греки, римляни, ґенуєзці, турки. Доходили до нього дружини князя Ігоря, і не раз тут гуляли братчики з Січи Запорізької.
Валки й орди кочовників, що йшли із Азії в Европу, неодмінно проходили тут. Раса за расою, плем'я за плем'ям залишали тут свої сліди, бо таке вже географічне положення Ростова: Дон, шлях до Озівського, а далі й Чорного моря, вільні степи, багатий край. Багато чого хоронить у собі земля Ростова. Частину пам'яток викопано й розміщено по музеях, але вивчення краю тільки но починається й жде на свого дослідника.
В Ростові мені приходилось бувати в 1910 р. Тоді Ростов буйно зростав. Політичним центром вважався Новочеркаськ, де сидів наказний отаман війська Донського, а Ростов був виділений в окреме градоначальство.
В Ростові тон життю задавала місцева буржуазія. Садова вулиця (тепер вул. Енгельса), — одна із кращих вулиць не тільки в Ростові, вона б могла посперечатися і з київським Хрещатиком, — ввечері горіла „тисячею вогнів“, і її широкі панелі наповнювала блискуча й тисячоголосна юрба.
Зараз Садова вулиця не має того блиску. Вона не така шумна. Людей на ній менше, але краса лишилася, тільки вона стала простішою, суворішою, і тому нам ближчою.
Коли Ростов — центр Краю, то вулиця Енгельса — центр Ростова. Тут містяться краєві установи, як от Крайвиконком і Крайком ВКП(б), державний банк, кооперативні та торговельні установи, контори, склади. На вулиці рух діловий, а не рух фланерів, що не знають, що з собою робити. А ввечері вся вулиця горить гронами вогнів, дзвонить трамвай, і весело проходить комсомольська молодь.
Обличчя Ростова стало зовсім іншим. Ростов став демократичніший, і вершить його ділами не буржуазна міська дума, а міська рада. Революція поклала свій відбиток на Ростов, що за нього точилася така довга й така уперта боротьба.Хто володіє Ростовом, той володіє Північним Кавказом. Та не тільки Північним Кавказом, а й взагалі впливає на весь Ближній Схід. Ось чому Ростов був об'єктом жорстокої боротьби не тільки в давні часи, а й у наші дні. Руські царі в своїй експансії до моря заклали на місці теперішнього Ростова невеличку фортецю. З одного боку вона мала на меті сторожити турків в Азові, ногайців і татар, а з другого — держати в руках донське козацтво, з яким царям було чимало рахуби, поки воно приборкало його остаточно.
А за революції ніби вернулися давні часи. Сюди докотились залізні когорти німців у 1918 році. Німці, що мріяли про Індію й бакинську нафту, правильно розраховували, що, володіючи Ростовом, вони ставлять під величезну загрозу англійський вплив у Персії, у долині Тигра й Ефрата, і простягають руку до мосульської нафти. Грузинські меншовики, дашнаки й мусававісти, всі ті, хто ненавидів пролетарську революцію, починають хитатись між німецьким та англійським імперіялізмом. І Англія, вкупі з усією Антантою, вживає надзвичайних зусиль, щоб не пустити далі німців, і гарячково організовує сили для боротьби з німецьким імперіялізмом і… проти радянської Росії. Північний Кавказ обертається в руську Вандею, а Ростов — у штаб її.
Героїчна боротьба біднішого козацтва, селянства й робітників не витримує, радянська влада по всьому Краю ліквідується, і реакція святкує свою перемогу. Одні червоні загони йдуть до Росії, другі — в гори, треті — в степ, за Сальськ, до Каспію, на Волгу під Царицин. Жорстока була розправа по всіх улусах, аулах, станицях та хуторах. Білі полювали на голови більшовиків, а Ростов керував усім цим. Уже одна присутність німецької каски надавала їм сміливости на це.
Потім німці пішли. Ростов робиться ставкою Денікіна. Звідси білі зграї розсипались по всій Україні й далеко по Росії, докотились до самого Орла і… революція побідним маршем за кілька місяців не тільки загнала контр-революцію назад, а й забрала в неї Ростов. З 1920 р. Ростов став червоним, Радянська влада твердо стала на берегах Дону.
Політична ситуація на Північному Кавказі дуже складна. Місцевій владі доводиться мати діло з давніми пережитками, становою ворожнечею, що її громадянська війна надзвичайно поглибила й загострила. Головне, розуміється, завдання полягає в тому, щоб найти правильні шляхи до трудового й політичного співробітництва основної маси козацтва з так званими іногородніми селянами. Потроху це вдається. Стираються старі образи. Сходить зі сцени старе покоління, а на його місце стає нове, що виросло вже за радянських умов, з'являється нова радянська інтелігенція, і таким чином, в котлі революції переварюються старі звичаї й старі порядки на нові.
До того ж економічні заходи, культурна робота, підвищення економічного рівня біднішого козацтва — все це наближає трудові маси козацтва до радянської влади й комуністичної партії.
Старе вмирає, народжується нове. Ростов — велике місто, Ростов —-пролетарський центр — революціонізує ввесь величезний край.
Так Ростов із просто „дверей Кавказу“ став дверима Червоного Радянського Кавказу.Лишаю Ростов. Після двох днів похмурої погоди, день сьогодні ясний, тільки з Дону віє свіжий вітер. „Тихий“ Дін широко розлився, і водяний простір простягся аж ген-ген, до самого Батайська — кілометрів на 10, як що не більше.
У мене досить чудне самопочуття. Ніби я опинився в ролі якогось не то що „вельможного“, але все-таки чужоземця. Мене тягне туди, в донські станиці, де я колись прожив без малого рік. Та то мені не по дорозі. Шлях лежить на Південь — на Кубань. І тому Дін лишається, той Дін, що про нього колись в старовину співали донські козаки:
— „У нас, на Дону, живут не по-вашему,
Не ткут, не прядут, не сєют, не жнут,
А хорошо живут!“…
А товариші в Ростові, коли я з ними прощався, прохали:
— Та ви, будь ласка, нащот мови нашої напишіть. Чи й справді вона така, як у вас, на Радянській Україні, чи може, дійсно, якась особлива, кубанська чи північно-кавказька!
І я вже з самої станції Ростов вирішив робити мовні спостереження. А щоб не видати, мовляв, себе, я напустив на себе інкогніто, вирішив тільки слухати, а самому мовчати. Ось чому для вас і буде зрозумілим те, що я писав вище про „вельможного чужоземця“.
Потяг оказався набитий до того, що не тільки в купе, а і в коридорах повно. Поставив до стіни свої немудрі речі й придивляюсь до публіки. Нічого особливого: робітники, пригородні селяни й селянки, якісь перекупки. Одне купе зайняли делегати Всеросійського З'їзду Рад; їдуть до Краснодару. Дуже закортіло поговорити з ними, але вирішив дотримати своє інкогніто до кінця і… не заговорив.
Праворуч мене стоїть свита курського покрою, ліворуч хлопчик якийсь, а далі кілька дівчат, ніби якимось чудом переправлених сюди з Полтавщини, — ті ж на головах хустки, керсетки черкасинові, простенькі спідниці темного кольору.
Свита праворуч торкає мене за плече. Повертаюсь і бачу сірі очі, руденьку, цапину рідку борідку, бліді блакитні очі. Говорить трохи заїкаючись.
Кажу по-руськи:
— В чім річ?
— Скажи, милий, далеко до Кущівки?
— Не знаю, в перший раз їду… А вам чого туди?
— На заробіток їду, милий!..
— А сам звідки?
— З-під Обояни.
— А що, хіба погано живеться, що так далеко на заробітки забиваєтесь?
— Та я вже, рахуйте, оце третій рік їду сюди. Я люблю роботу, то й хазяїни мене люблять. А потім я ще й можу за попа служити. Скажім вінчати: з багатого братиму за вінчання — 20 крб., а з бідняка — 5 крб. Все в моєму господарстві прибуток буде. Кликав жінку з собою, так не хоче, дурна!..
Раптом моє вухо ріже українське:
— Степане, та куди ж ти поліз! Сідай в оцей-о вагон!
Що за чудасія думаю собі. Таке можна в нас у Харкові почути, а це ж — Ростов? Однак, прислухаюсь: говорять точнісінько так, як і у нас, як що не краще.Коли це хтось із-заду гукає:
— Параско! Ти чого розсілась серед дороги? Прийми цеберку!..
Прислухаюсь пільніше, і оказується, що по всьому вагоні лунає українська мова. Ну, точнісінько так, як на наших дачних потягах, коли їдеш на Мерефу або Деркачі. Піввагону зайняли, як тут кажуть, „хахли“ і ніскільки не думаючи, що вони знаходяться в РСФСР, говорять собі, хай нікому не буде страшно — ростовською, особливою руською мовою, що дуже скидається на харківську та полтавську говірку. Але, як відомо, та мова в нас зветься українською. Тут цього не знають.
Проте, звідкіля ж тут, у Ростові й біля Ростова, українці взялися? Колонізація ця почалась давно, а викликана вона суто-економічними причинами. Річ в тому, що донське козацтво, по своїй соціяльній природі, було далеко не однакове. В той час, як козаки з верхнього Дону жили, здебільшого, бідно, землі в них було обмаль, а земля та була часто невдобна, то „низові“ в більшій частині жили заможно. Це вони говорили, що
„У нас, на Дону, живут не по-вашему,
Не ткут, не прядут, не сєют, не жнут,
А хорошо живут!..“
Землі було багато, землі були вільні, і от сюди з України й сунули переселенці. Осіли вони, можна сказати, під самим Ростовом. На північ по Дону колонізація не йшла, бо, поперше, там сиділа суцільна маса козацтва, потім ішли такі ж переселенці з центральної Росії. Зате на півдні, в так званому Прикубанському степу, осідали цілі українські хутори й села, і, мабуть, важко було іноді сказати, кого більше тут — козаків, чи „городовиків”.
Але факт залишається фактом — кругом Ростова повно українців. А щоб не бути безпідставним, дозвольте офіціяльну справку дати. В Донецькій окрузі (центр — Ростов) налічується, за даними статбюра, 200 тис. українців, а шкіл українських на всю цю масу не то 16, не то 20, бо точно ніхто цього не знає.
Їдемо далі. Минаємо станції Гайдаш, Койсуч, Каяль. Та сама Каяль, де колись українських князів побили половці; та сама, про яку писав Шевченко:
З-перед світа до вечора,
А з вечора до досвіта
Летять стріли каленії,
Бряжчать щаблі о шеломи,
Тріщать списи гартовані.
В степу, в незнаємому полі
Серед землі Половецької,
Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Кістьми земля засіяна,
А кровію политая.
А зараз на пероні дівчатка продають молоко й гукають (теж по-„ростовськи“, а як хочете, то по-українському):
— Молока, молока! П'ятак стакан! Дядьку, беріть молоко!.. Свіже, хороше!.. П'ять копійок стакан!..
„Дядько“ випив молока і йде до вагона. Дівча кричить:
— Ну, як вам, дядьку, не стидно! А гроші?
А „дядько“ у відповідь:— Не бійсь, дурна, зараз винесу.
Але я почуваю, що моя аргументація слаба, коли я тут передаю ці слова. Адже відомий чорносотенний архиєпископ у 18 році в Харкові теж обурювався: — „Как, читать евангелие на малорусском языке? Не допущу я в церковь базарного языка торговок!“
Воно й ми не претендуємо на це. Але гадаємо, що викладати політграмоту й взагалі грамоту в приростовських селах, звідки оті дівчата й оті робітники, мовою, якою вони говорять — єй-право, для революції не пошкодило б!..
Але я все ще собі не довіряю. Дивлюсь у вікно, міркую, факти один з одним порівнюю.
А за вікном степ послався. Догоряє сонце, і небо пурпурне, хмари полум'ям горять, горять плеси, горить степ. Тихо. Тепло. Вечір.
Степ темніє. А за хмарами місяць блукає, ллє своє проміння-павутиння.
Наш, український краєвид. На обрію маячать станиці, бовваніють церкви. Он видно, як воли гарбу тягнуть. Он мелькнуло озеро. Он далі вибагливо крутить степова річка…
В кутку коридора молодиця бавить і зацитькує дитину. Дитина плаче, заходячись довгим кашлем. Підхожу.
— „Чем больна девочка?“ — питаю.
Молодиця в тремтячому світлі свічки підводить на мене очі. Відповідає:
— Це не дєвочка, а хлопчик… Хворе… Оце возила до Ростова, дали якесь лікарство. Не знаю, чи допоможе…
— А їдете далеко?
— Та до Кущівки їдемо. Там живемо!..Для мене стає ясніше ясного, яка мова цієї молодиці. Більше навіть і питати нічого.
Потяг мчить далі. Минаємо Кущівку, Кисляківку. З темряви виринають світлі точки. Місто чи село?
Звертаюсь до чоловіка, що схилився на вікно.
— „Что это за огни?“
— Тето?.. — і чорний палець простягається до вікна. — Тето станиця Павловська!..
І знову я міняю „мову“ й кажу:
— Та що ж то, завод чи станція електрична?
Чоловік відповідає:
— Та ні, заводу немає. А оце електричество недавно відкрили!..
Ну, чим не полтавська або харківська відповідь. Зверніться до нашого селянина руською мовою, він вам неодмінно скаже „тето“. Заговоріть до нього по-українському, він вам скаже „це“, „та ні“.
Ні, що не говоріть, а чудна ця якась кубанська мова. Ніби то вона й українська, і не українська. Ніби вона й кубанська, і не кубанська. Не розбереш, до якої мови вона ближче. Ніби ближча до української. А в тім — „хто його знає“, як казав один із персонажів О. Вишні, — „і вам, розумним людям, видніше!..“
А чи ж воно, справді „видніше“..?
До Тихорєцької прибуваємо о 2 год. 25 хвил. ночи. Звідси потяг повертає на захід прямо до Краснодару. Жалкую, що їдемо вночі, і нічого не можна бачити. У вагоні всі сплять, і спостережень ні над ким робити.
А дуже кортить подивитись, бо тут уже колія по справжній Кубані пролягає. Та нічого не вдієш,— прийдеться й самому спати.Сідаю в куточок і куняю. Зупинка. Витираю спітніле вікно, — гай-гай! Небо сіре, і січе дощик; дрібний та густий. Крізь мутний ранок видно зелені лани, чорну ріллю, вербу в молодих листочках. Понад колією білим цвітуть якісь кущі. Видно вишні в усьому білому. Нарешті, доїхав до справжньої весни.
Знову пливуть станції, лани, садки. О 4 годині 25 хвилин ранку — записую точно в своєму блокноті — потяг підходить до дебаркадеру станції Краснодар. Уява притуплена. Сідаю на візника, а думка: „Спати, спати!“