Ксьондзівські найми
 |
ЦІНА 10 ГР.
Т. ЯРЧУК.
НАЙМИ
Два дні після Різдвяних Свят.
Замерзла земля прикрила себе чистесеньким, легким, сніжним простиралом, під котрим зимового відпочинку зазнають так самісінько широкі, панські лани, як і вузенькі загони, що сплять, мов діти, повкладані до сну руками дбайливої неньки. Де-не-де по полях дрімають самітні дерева, заквітчані білим, пушистим інеєм й нагадують нам, що за кілька місяців настане весна і зацвітуть вишневі, повні ароми, садки… А ген далеко, на обрію, ультрамариновим поясом розтяглися дрімучі ліси. Ціліський небосклін ослонений густим серпанком зимової хмари, матового коліру. Увесь простір робить вражіння величезної спальні, в котрій природа кріпиться міцним, зимовим сном, щоби під діянням теплих промінів весняного сонечка зі свіжими силами пробудитесь до нового життя.
Українська Земле! Ти все чарівна; чи то весною, коли вбираєшся в чудові шати зелених піль і лугів, обрамованих квітчастими садками й гаями і стомільйоновими, мелодійними піснями пташин співаєш похвальний гимн Всевишньому; чи літом, коли вгинаєшся під тягарем золотистих, пшеничних ланів; чи зімою, коли спиш кріпким сном і різнородними зимовими чарами втішаєш людську душу так, як те маленьке дитя, що від часу до часу крізь сон невинно всміхається, веселить серце своєї матері…
Українська Земле! Ти щаслива, бо кожного року, хоч на кілька місяців, засипляєш і не бачиш тих кривд і знущань, що їх зазнають від чужинців й від своїх ті твої сини, котрих ти кормиш, котрі полюбили тебе до загину й усе своє життя жертвують тобі, свої труди, піт і кров…
Українська Земле! Ти щаслива, бо кожного року, хоч на кілька місяців, засипляєш і не чуєш розпучливих зойків твоїх синів, катованих за те, що бажають бачити Тебе осяяною ореолом потуги й слави та важких стогонів-жалів, що по всіх твоїх просторах безупину вириваються з уст покривджених синів, „братів, незрячих гречкосіїв“.
Про один такий стогін-жаль хочу вам оповісти. Цей стогін дуже важкий, бо його сплодила кривда, заподіяна одним із тих, що уважають себе покликаними до ширення й закріплювання царства правди та любови братньої в людських серцях. Якщо цікаві, то послухайте!
Друга по обіді. Я мандрую пішки до одної з наших єванг. громад. Товариш моєї мандрівки, старенький селянин, іде поволі й покашлює від часу до часу. Це мене не бентежить. Маю часу доволі, а мандрівка в товаристві ніколи мені не навкучиться. Тема до балачки все найдеться. Ми підійшли до села, через котре вела наша путь. Щоби хоч дещо скоротити ходу, я запропонував селянинові, чи не краще нам піти стежкою поза городи.
— Ідіть, як хочете — каже він — а я таки не піду.— Таж стежкою ближче!
— Багато ближче, але я таки не піду.
— Цікаво! Добре. Підемо дорогою. А можна знати, чому саме ви не хочете йти стежкою?
— Бо стежкою вийдемо коло приходства.
— Ну, тай що з того — Боїтеся ксьондза, чи що?
— Ксьондза я не боюся, але вам ще раз скажу, що я волівби дві милі більше бити ногами, як мав би я йти попри приходство.
— Чого ви властиво боїтеся так дуже того приходства? Що там, яка біда є, чи що?
— Біда не біда, але кривда і то, кажу вам, страшна кривда сталася мені на тім приходстві — відповів мій старенький товариш мандрівки; похилив сумно сиву голову, при чім кутики його уст судорожно задрижали.
— Ця кривда — продовжав він дальше — сталася мені чотири роки тому, але пам'ятаю її і буду пам'ятати до самої смерти…
— Як то? Таж ви не з цього села!?
— Та ні! То таке: багато говорити, а мало слухати, як то кажуть.
— Наша дорога ще довга — кажу — часу маємо багато. Як ласка, розкажіть!
— Я розказавби вам, але то буде мова і про ксьондза, а люди кажуть, що злого не можна розказувати про ксьондзів, бо то святі люди.
— Хто святий, а хто ні — відповідаю — але, хто робить зле, той певно не належить до святих.
— Може й ваша правда. Ви читаєте книжки, то більше знаєте від мене. Як хочете, то розкажу, а гріха не буду мати, бо буду розказувати так, як було.— Чотири роки тому на весну — почав він оповідати — було мені дуже тяжко за гроші. Продати не було що; заробити не було як. Надійшли Великодні свята. Здалобся було дещо купити на дітей; хлопцеві ще не так, але дівчині таки треба було дещо справити, бо вже їй було вісімнадцять років і розцвілася, як та квіточка. Ба! але грошей не було тай не було за що купувати. Параня моя в плач.
— А ти чого? — питаю.
— Чого? Інші дівчата мають нові спідниці, черевики й станики, а я в чім покажуся між них?
— Інші дівчата були на службі тай все собі посправляли — кажу їй — А ти що?
— То і я піду на службу — відповідає Параня.
— То йди! — кажу — Хиба я тебе тримаю?
Більше ми про це не говорили, аж якось по Великодних святах каже мені Параня, що вже найшла собі службу.
— У кого? — питаю.
— В л-кого ксьондза.
— Зле тобі сидіти дома?
— Зле — не зле, але пересиджу літо тай знову не буду мати нічого. Ліпше мені піти на службу то заслужу собі хоч на одяг. Реєнтий казав, що в ксьондза служба легка.
— Най буде — кажу — але уважай небого! Служба не дружба!
— Добре, добре! — каже. Зібралася тай пішла.
Якось я не мав часу, щоби з нею піти.
— Колись я при нагоді — думаю собі — погоджуся з ксьондзом. Такий чоловік не зробить мені кривди.
До л-кого ксьондза я пішов за тиждень. Приходжу на приходство. Увихається моя Параня в кухні.
— Як тобі, Параню, на службі? — питаю.
— Добре, тату!
— Нічого тобі не бракує?
— Ні, ні, не журіться!
3 покоїв вийшла їймость; побачили мене тай питають:
— За чим прийшов?
— Я до отця духовного прошу пані їймосці, бо моя дочка тут служить.
— Ага! Параня. Добре. Чемну маєте донечку, ми її дуже полюбили.
— Я — прошу пані їймосці — не гнівайтеся, шо говорю до вас по хлопськи, я хотів би погодитися за службу Парані.
— Добре, добре. Ми ще нікому не зробили кривди то й вам не зробимо, але прийдіть іншим разом, бо отця духовного нема дома.
З нічим пішов я до дому…
За якийсь час переказують мені люди, щоби я відобрав дочку зі служби, бо в л-кого ксьондза ще жадна слуга не вибула року. Мені стало ніяково. Йду я знову до Л. Приходжу до ксьондза.
— Шо добргого скажете? — питає. Він троха хоркавий.
— Прошу отця духовного, я прийшов, бо моя дочка служить у вас.
— Га, гга, гга! — сміється ксьондз, він має таку привичку, що все сміється, — з вашої Парані добра й послушна наймичка.— Але я, прошу отця духовного, хотів би її відібрати.
— Ого ! А то чому? — питає ксьондз.
— Бо мені переказували люди, що у вас, вибачайте мені, отче духовний, служба дуже тяжка.
— Гга, гга, гга! То ви як хочете, щоби ваша дочка ходила як графянка, а я був її наймитом?
— Та ні, прошу отця духовного, але люди говорять, що у вас не годна жадна слуга вибути цілий рік. Дуже прошу мені це вибачити, але так люде говорять, а мене за дитину серце болить.
— Скажіть-но лише добргий чоловіче, хто таке говоргив, то я його зараз до суду подам. У мене лиш ліниві слуги не заваджаються довго, а такі чемні, як ваша дочка, щей презенти дістають, а як так дуже хочете забргати Параню, то найдіть мені слугу на її місце.
Став я. Подумав, подумав… Нащо йому казати, хто мені говорив що в нього тяжка служба? А ну-ж подасть до суду, тай ще мене будуть тягати по судах. Треба мені клопоту? Ні, таки не скажу… А де-ж я найду слугу на місце Парані? Бідна моя головонько! Хто шукав служби, той найшов, бо то вже по Зелених святах. Нехайся діє воля Божа — думаю тай питаю:
— А що ви, отче духовний, дасте моїй дочці за цілий рік служби?
— Що дам? То, що й дргугим: Одно убргання до ргоботи; одно про свято; паргу чобіт; паргу черевиків; дві хустині прго будний день; одну прго свято; три гргубі сорочки і одну з кргамного полотна, а як буде чемна, то щей даргунки дістане.Та це не зле — думаю — але треба поторгуватися, може ще що додасть.
— Я чув, кажу, прошу єгомосця, що пани ще й гроші дають. Можеби й ви, як ваша ласка, додали ще 20 золотих?
— Е-ге-ге! — відповідає. — Якби я кождій слузі почав так багато платити, то й сам не мав би з чого жити.
Мені стало трохи ніяково, що так багато заправив тай кажу:
— Най буде так, як отець духовний сказав, а Параня послушна дівчина. Я за неї ручу, бо її знаю з малку, бо то моя дитина…
На тім ми розійшлися. Я пішов ще до дочки, тай кажу:
— Уважай, доню, абис була чемна, а як ти буде троха тяжко, то вибачай!
— Або де нині легко — відповідає вона. — Я сама знаю, шо служба то не дружба.
3 тим пішов я до дому, а Параня моя таки лишилася на службі у ксьондза.
Останні слова речення старенький товариш моєї мандрівки вимовив притишеним, жалісним голосом; глибоко закашляв і ще нижче звісив голову. Шапка насунулася аж на брови, а його сумні очі вперто дивилися на дорогу… Мені здавалося, що він всю свою увагу звернув на те, щоби не пошпортатися об яку замерзлу грудку та не впасти…
Наша балачка перервалася на довший час. Мовчки ми проходили біля селянських ліп'янок. Їхні низонькі стіни з малими віконцями давлять духа львиної части нашего народа. Це кожний бачить, хто лише добре приглянеться до селянської ліп'янки, а всеж таки…
Селянська хатчино! Ти є мила українському серцю, хоч з тебе насмівається, хто лише хоче, але ти таки люба, бо ти є твором духа матеріяльно зубожілого українського народа; бо ти дала захист українській пісні й мистецтву, вигнаним з погордую з величавих, панських палат; в тобі крізь маленькі віконця вперве побачили світ найбільші українські генії-поети; бо ти, мимо свого убожества, привітно всміхаєшся і з українською щирістю витаєш — гостиш кожного прохожого без ріжниці, чи тебе любить, чи навіть гудить…
Мовчки ми вийшли за село. Дорога вела через леваду. Довкруги царила сонна тишина. Білісенький іней китицями звисав з галузей придорожніх дерев…
— Гляньте-но, який сильний іней на деревах — перервав я мовчанку.
Селянин підвів голову; поправив шапку. Його очі заясніли.
— Іней — каже — Божа благодать! Буде політок, як Бог дасть дочекати жнив.
— На що саме буде політок? — питаю.
— Цього я вже не скажу, бо не знаю. З давен давна приповідають таке, шо як є зимою іней, то літом є врожай тай я так кажу, а буде так, як Бог дасть…
— Перепрошую вас, що я такий цікавий — кажу йому — але я хотів би знати, чи ваша дочка вибула цілий рік у ксьондза.
— Ой, ні! Таки не вибула. Пару днів перед Введенням докінчував я класти загату, аж глип: біжить моя Параня. Дивлюся на неї тай очам своїм не вірю. На дворі зимно, акуратно так, як нині і сніг не менший, а вона біжить боса. Побігла в хату. Я за нею.
— Що з тобою Параню? — питаємо обоє з жінкою.
— Не видите, що? Прийшла зі служби — відповідає вона, а змерзла, аж посиніла і трясеться, як риба.
— То ти нині, в таку студінь, прибігла аж з Л.? — питає моя жінка.
— А звідки-ж?
— Тай боса?
— Ну, а в що я мала взутися?
— Таже ксьондз казав, що ще до восени справить тобі чоботи — говорю їй.
— А-я справить! Ціліську восінь ми обі з Юстинков, що разом зі мною служила, бігали босі по болотах. Дивіться, як обкидало мої ноги — каже вона тай у плач.
Дивимося, а попухлі ноги скидало струпами.
— Отосся дослужила, небогонько — каже моя жінка тай собі в плач.
— Чому ти не дала нам знати, що тобі така біда? — питаю її.
— Е-е! Ще булиб ви з мене сміялися, а по другому, таки, не було як. До пізної восени ми не виділи світа божого за роботою, а потім, як уже було менше роботи, отець духовний почали нас сварити, що ми розлінюхувалися, що нічого не робимо… що дармо хліб їмо…— За те ми ціле літо працювали — не втерпіла Юстинка.
— Ще й пащекуєте. Я вас навчу — сказали отець духовний; скинули зі себе ремінь, тай нас ременем, ременем, куди попало…
Ми обі в плач, а вони:
— Геть мені з дому! — кажуть — я такої служби не потргебую.
— Та куди-ж ми тепер в ночі підемо? — просимо його.
— Забергайтеся, доки я добргий — кажуть вони, тай знов до нас з ременем.
Ми, одна поза другу, тай на двір. Отець духовний замкнули за нами двері.
— Що тепер робити? — журимося. Приходство замкнене; стайні позамикані; на селі ніде не світиться. З того всього ми вилізли на оборіг, переспали до раня, а досвіта я побігла до вас. Деж я, бідна, мала дітися? — тай знову в плач.
— То ксьондз тебе зі служби нагнав? — питаю.
— Ага нагнав. Так, як мене видите, нагнав.
— Сталося — не відстанеться — кажу. — А ти, Параню, не маєш чого плакати. З хати тебе ніхто не виганяє. Запам'ятай собі лише одне, що всюди добре, а дома таки найліпше.
Прийшов вечір. Ми повечеряли й пішли спати. Слухаю я: не спить моя Параня, лише все:
— „Каху — тай: каху“.
— Що тобі, доню? — питаю.
— Тату, мене в грудях колить — жалується Параня.
— Ов — думаю — то не добре!
Повставали ми з жінкою. Засвітили світло. Параня червона, як грань, а кашляє, кашляє — аж заходиться. Жінка загріла рум'янку. Дочка напилася тай каже:
— Мені трошка легше.
Обікрили ми її кожухами.
— Вигрійся лише добре, доню, то кашель поволі минеться — кажу їй, хоч самий своїм словам не вірю, бо бачу, що в неї простуда велика.
Якось ми перебідували до раня. Рано встаю тай кажу до жінки: — Ти уважай на Параню, а я піду до Л., до ксьондза.
Приходжу на приходство до кухні. Побачили мене їймосць:
— За чим ви прийшли? — питає.
— Прошу ласки пані їймосці, я прийшов у справі моєї Парані.
Пішли їймосць до покою. Виходить ксьондз.
— Ггга, гга, гга! — сміється на ціле горло. — А! Як ся маєш Гаврило, Іване, Микито? Що нового?
— Прошу ласки отця добродія, я є татом Парані, що у вас служила.
— Гга, гга, гга! Такої лінивої слуги, як твоя дочка, я не потгребую…
— Таж отець добродій не могли її нахвалитися з початку й казали, шо такої чемної слуги ще ніколи не мали.
— То як? Я бргешу?
— Я того не сказав, але, прошу отця добродія, мені сталася кривда.
— Кргивда? Тобі кргивда ще, шо я твою нергобу ціле літо годував? Гга, гга, гга. Я нікому кргивди не ргоблю, а як маєш яку кривду, то йди до суду. Так, так! На то є суд, а мені голови не крути. Будь здоров!
— Сказав ксьондз, тріснув дверми, тай пішов до покоїв.
Я вийшов на дорогу. Став, подумав, подумав…
— Позиватися з ксьондзом до суду буде мене багато коштувати і то не знати, хто виграє, бо ксьондзи тримають руку з панами, а я що? — Бідний хлоп. Нині процес коштує великі гроші. Деж їх взяти? Щей Параню треба буде курувати і то буде коштувати. Бідна моя головонько! Де тих грошей набрати? А можеби піти ще раз до ксьондза і просити його, щоби хоч половину того дав, що заслужила собі моя дочка за пів року? Ні! Лучше вдамся на судову дорогу, як маю до него це раз іти. Скорше піду з торбами від хати до хати, ніж він має з мене сміятися. Виграю, чи програю, але таки подам до суду. Нехай світ знає яку кривду зробив мені ксьондз.
— Як задумав, так й зробив. Ще в мене настільки грошей найшлося, щоби зробити подання до суду. Прийшов перший термін — ксьондза не було. Прийшов другий термін, ксьондз приїхав. Мене переслухали. Ксьондз щось тихенько поговорив з судією і ухвалили мені за службу Парані одно убрання до роботи, одну хустку, пару чобіт і дві сорочки. Коби я був мав адвоката, то ксьондз бувби мені звернув ще й кошта процесу, а так — пропало! Після ухвали ксьондз дав для Парані убраннє й чоботи й дві сорочки зі сирового, грубого полотна, з такого саме, яке кидаютъ на трумну на похороні, і таку дав хустину, що нею — вибачайте — не хотів би я навіть рук обтерти. Те все разом що дав ксьондз, не вартувало — вірте — навіть 20 золотих.
Те все пусте, коби моя дочка була здорова. Ба, але їй чимраз гірше-й-гірше. Минув тиждень, другий, третій… Все йде до гіршого. Днем ще яко-тако, а прийде ніч — невитримана година. Параня зривається з постелі тай у крик:
— А-я-яй! ксьондз! Не бийте, отченьку, не бийте!
— Нема жадного ксьондза — вспокоюю її — таже в хаті лише ми самі свої, дитинко!
— А вонде в куті! О! о! о! Вже йде сюди. Таточку рятуйте! — верещитъ дочка і тулиться до мене.
— Успокійжеся Параню! Таж ти не дитина! — вговорюю її, як можу, а мені самому мало не тріскають груди з великого болю та й жалю.
Ми з жінкою все робили, що лише люди радили й хату кропили свяченою водою й підкурювали Параню ріжними зелами і вугля скидали й віск зливали й ворожку кликали — ніщо не помогло. Врешті каже моя жінка:
— Їдь по лікаря.
— Та з чим, коли грошей не маю.
— То продай корову.
— Якто? — кажу. — Мамо! Таж то наше ціле господарство!
— Хто-ж тобі милійший? — питає жінка — корова, чи дитина?
Подумав я сяк, подумав так. I того шкода і цього шкода, але дитина миліша. Продав я корову; привіз лікаря. Він збадав Параню; покивав головою й питає:
— Чому ви скорше мене не закликали?— Не було за що — відповідаю.
Він записав лікарства. Від них настільки дочці помогло, що не так дуже горячкувала і вже не суятила по ночах.
Цілу зиму хорувала Параня. Ще кілька разів я привозив лікарів, але вони не могли її вирятувати. Грудна слабість розвивалася у неї чим раз сильніше, а кашель не покидав її ніколи, зісохла, як та билина.
Настала весна. Зазеленіла трава; дерева порозвивалися. Все будилося до життя. Все веселе, усміхнене, лише я один не маю радости. Журба тяжким каменем придавила мої груди; чорною хмарою заступила мені світ. Що мені з того, що все оживає, що все цвіте-процвітає, коли моя єдина донечка, зі всіх квітів єдина квіточка, котру Пан-Біг післав нам на радість, на наших очах в'яне й до землі клониться, як та лугова квіточка, підтята косою. На сильне запалення грудей нема вже ліку й рятунку…
На дворі — ясний весняний день. Садки вишневі зацвіли — забіліли далеко краще, як онті липи, інеєм вкриті, тепер — зімою біліють… Весна — красна була в повному розцвіті…
Параня просила, щоб ми її винесли з хати.
— На дворі — кажу їй — вітрець потягає; зашкодить тобі, доню!…
— Зашкодить, то зашкодить — каже вона тихеньким голосом — але винесіть, най ще хоч раз подивлюся на світ Божий. Так гарно на дворі…
— Не можна, доню, не можна.
— То посадіть мене й отворіть вікно, бо мені тяжко дихати.Жінка підвела її і сперла на подушки. Я отворив вікно.
Параня глянула на двір.
— Як там гарно!
— Дуже гарно, доню — кажу.
— Тату! Принесіть мені вишневого цвіту! — просить Параня.
— Зараз, доню, зараз — сказав я і вийшов на двір. За хвилю вертаю до хати з найкращою гілцею вишневого цвіту. Моя жінка плаче, аж заходиться, а Параня? Параня лежить на подушках… Сидячи заснула на віки…
Вишневий цвіт випав з моїх рук… Я дав знати в село, щоби паламар дзвонив за упокій душі…
На її похорон збіглися люди з цілого села. Всі за нею жалувати, бо то була мудра дівчина.
— На її похорон я видав решту грошей, що ще лишились мені з продажі корови. Оттак я до-року стратив дочку мою Параню і всі гроші, як лиш були при мені. За грішми не жалую, бо гроші — річ набута, але за дочкою, що так марне пішла зі світа через ксьондзівські найми, дуже жалую і буду жалувати, доки життя мого…
— Оттак, бачите, я переконався на собі самім, скільки є правди на світі й любови до других навіть між тими, котрі навчають нас любити ближнього, як себе самого.
— По смерти Парані мало ходив я до церкви. Може це гріх? Ні, не гріх! Я сидів дома, молився і читав Біблію, написану по нашому. З неї пізнав я правду Божу і стався євангеликом, хоч за це дехто сміється з мене, але сміється лиш такий, що сам не любить правди, або її не хоче пізнати.
Цими словами закінчив селянин своє оповідання; звісив голову і важно задумався…
Смеркало. Ударив вечірний дзвін. Його тужливий голос стогоном хвилював по селі, по пустих, білих полях й уносився в далекі простори, оплакуючи недолю покривджених людей та осуджуючи звірське самолюбство.
Читайте!
Поширюйте!
єванг. україн. двотижневник, що його редагує ТЕОДОР ЯРЧУК україн. єванг. проповідник.
Однорічна передплата „ПРОЗРИ!“ |
1·50 зл. п. |
БІБЛІЯ більшого формату |
6·— зл. п. |
БІБЛІЯ кешонк. формату |
6·— „ „ |
НОВИЙ ЗАВІТ кешонк. формату |
2·— „ „ |
„АПОСТОЛ ПЕТРО“ — написав Т. Ярчук |
0·55 „ „ |
МАЛИЙ КАТЕХИЗМ |
0·30 „ „ |
ПРИЙДИ ТАЙ ПОДИВИСЬ — написав Т. Ярчук |
0·05 „ „ |
БИЧІВНИКИ — написав Т. Ярчук |
0·20 „ „ |
БЕРИ І ЧИТАЙ! — написав Т. Ярчук |
0·10 „ „ |
ПРОБЛЕСКИ СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ — написав Т. Ярчук |
0·10 „ „ |
КСЬОНДЗІВСЬКІ НАЙМИ — написав Т. Ярчук |
0·10 „ „ |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).
Автор помер у 1941, тому ця робота перебуває також у суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.