Коротка исторія малоруского народа
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Коротка исторія малоруского народа Відень: Товариство ім. Шевченка, 1875 |
|
 |
КОРОТКА ИСТОРІЯ
МАЛОРУСКОГО НАРОДА
НАПИСАВ
Иван Маркевич.
ПЕРША ПОЛОВИНА.ВІДЕНЬ 1875.
С печатні Товариства имени Шевченка ві Львові.
Украінці чи Малоросси, (або, як ще инше іх прозивають, Черкеси чи Хахли, Русини або й просто Рускі) живуть тепер не маленькою громадою, а и вздовш, и в шир, и в поперек роспросторили своі давні селидьби. Не в однім тепер и царстві живе народ сей, а аж в двох. У Австріі він оселив більшу половину Галичини и трохи не всю Буковину, а в Россіі губерніі: Херсонску, Подольску, Киівску, Волиньску, Люблиньску (Холмску Русь), частину Гродненскоі и Мінскоі, Чернигівску, Полтавску, Харківску, Катеринославску, землю війска Кубаньского, велику частину Воронежскоі губерніі и Курскоі, — та ще й далі роскинув своі села по губ. Саратовскій, Астраханьскій, Самарскій, Оренбурскій и по землі війска Доньского. Тепер народ сей хоч и живе одною массою на тих землях, утеряв и своє имя. Та се тепер один народ, з малими ріжницями. А колись в старину, ще в IX. віку, як кажуть літописці, теперішні Украінці ділились на кілька малих народців. Кожен з них сидів собі окреме и прозивався по своєму. Ті, що жили на західній Волині, звалися Дулібами; а що по Богу — Божанами; далі жили Велиняне і по Дністру — Тиверці; нижче, недалеко від моря — Угличі, а в Галичині — Хорвати. Від Дулібів та Велинян на схід сонця, на теперішному Полісю, жили Древляне; коло Дніпра — Поляне; по над Сулою — Суличі; у теперішній Черніговщині — Сіверяне.
Усі ці невеличкі народи, в купі з другими стародавними славяньскими колінами, що сиділи на землях, де тепер простяглася Россія, у половині IX віку, за проводом варязких князів, почали у государство єднатись. Киів, город Полян, зробився престольним городом того государства, а земля Полянска, або инакше Руска, стала першою між землями других Славяньских колін, що зложили з себе одно государство. Через те ж то и усі коліна почали зватись рускими, руским народом. Та давні ріжниці між славянськими народами незабаром взяли своє. Увесь тодішний руский люд став роспадатись — и, мішаючись з давними поселеньцями свіжо занятих земель, зложив три народности: малоруску, білоруску и великоруску. — Саме государство руске, заведене ніби-то Варягами, не вдержалось довго під властю одного князя: воно швидко поділилося на особні княжества, котрі тим тільки й жили, мов би то, одною жизнію, що мали князів з одного роду, и признавали великого (киівского) князя своім головним князем. Одначе такий федеративний склад житя руского вдержався не довго. Коли й єднало що всі ті народці, то не політичне житя, а єднала іх одна віра, одна церковна и книжня мова, та те хіба, що всі вони звалися рускими. Та й те не довго вдержало Русь у-купі. Уже з половини XII. віку південна Русь починає потроха жити окроме від північноі й східнёі. Хоч сама вона те ж була поділена на княжества, котрими правили особні князі и громадскі сходини (віче), — та сі віча все таки тягли іі до купи. Складалася осібна південня федеративна держава. Хоч князі и розрізняли іі трохи, та все вони сами були з одного роду и тим ріднили поділену на части південну Русь. — Та не тільки руске, славянске племя тоді сиділо на іі землях: іі оселяли й турецкі племена, Торки, Берендіі, Печеніги, Чорні Клобуки. Усі ці племена поволи зливалися з руским и тим самим подали ёму азіатского ельементу.
Як перейшли через Русь Монголи, — то не тільки Киівска земля, а й уся південна Русь, що вже з XII. віка Украіною прозивалася, спустіла и надовго зосталася неоселеною. Нарід кидав старі селидьби — и ховався все далі на захід, на Волинь, в Червонорусь. Туди перейшло й політичне житя.
Князь Роман и син ёго Данило задумали було зъєднати до купи Украінців, — та іх заміри так и зостались замірами. Раз, краєві безпорядки та княжескі свари за батьківскі престоли, а вдруге — близкі сусіди (Ляхи та Угри), що в украінскі діла за-одно мішалися, — не давали Руси злитися у одно політичне тіло. Незабаром и те, що злилось, роспалося. У XIV. віку одходить до Польщі Червона Русь а та, що лежала на схід од неі, підхиляється під власть Литви, котра, завоювавши рускі землі, зложила особне Литовске княжество, з своіми, литовскими князями. Тільки ж не довго ті князі правили рускими чи то украінскими землями. Поляки давно вже притьмом усилковувались іх прилучити до себе, и таки свого добули. Поріднивши рід королів польских з князями литовскими, — стали вони литовских князів виберати на королів собі. Через те й для Руси, як для землі Великого Княжества Литовского, став один господарь — король польский. Давня самоуправа Украінців почала ломатись; народ почав теряти силу політичну. — Що дальше, то більше и більше ёго старі звичаі стали на нові, чужосторонні, мінятись. Дійшло до того, що один з князів литовских, Казимір Ягелонович, у 1476 році з Киівского удільного княжества зробив тільки воєводство Киівске. Завелись на Руси польскі порядки: наслано и наставлено правити краєм, замість громади (віча), воєводів, каштелянів, старост; народні вольности одна за одною відбирано, а панству рускому на давано вольности та привилеі польского шляхетства. Вільні городи, містечка и села дарувалися на пожитя старостам, а ті ломали до останку стародавню самоуправу громадску. То був перший приступ єднаня руского панства з польским; одні установи, одні звичаі, одні вольности та привилеі зробили своє діло: рускі пани стали покидати предківску віру на католицку, міняти руску народність на лядску — и незабаром зовсім обляшились.
Тільки простий, темний люд не ломав своіх звичаів, не одрікався самого себе: за свою давню волю, за благочестя, за руску народність він виступив на борьбу з польским и непольским шляхетством и з тоді дуже сильною и славною Польщею. Боротьбу сю роспочали козаки.
Козацтво пішло на Руси від татар. Само слово „козак“ татарске; на іх мові воно значить: волоцюга, вільний вояка. Ото, як настало Кримске государство, як загорнула орда чорноморскі землі, — стали татарскі іздеці рабувати ті рускі землі, що лежали на границі литовского княжества. Стала Татарва, не ждучи наказу, а часом и без дозволу своєі старшини, виіздити на рабунок, стала рускі села руйнувати. Тих-то розбишаків татарских и звано спершу козаками. Жителі тих земель мусіли напади ці власною силою відбивати. Через те и сами вони привикали до оружноі зброі, а, відбиваючи хижі татарскі набіги, добували и собі вояцку одвагу и вдачу. Так и завелось руске козацтво, таке як було и в татар.
Під ті лихі часи, було всім небезпечно, и простим людем по селах и панам по городах та містечках королевских. Селянам приходилось себе боронити, — без оборони не могло оставатися королевске и панске добро. Через те й козаки украінскі стали ділитися. Вже при Сигизмунді I. и Сигизмунді Августі розділ той помічено. Ті козаки, що набиралися старостами по королевских містечках и волостях, так и прозивалися, як староста. Ото під 1503 г. акти згадують козаків Черкаских, князя Дмитра, що були під ёго проводом. Друге ж козацтво було вільне: воно робилося з панских утікачів и з простих селян, горнулося до купи у вольні ватаги — и само собі вибирало старшого.
Ото-ж, чим більш множилися и вчащалися татарскі напади, тим більш ширилося и дужчало руске козацтво, так що у 1516 року историки вже бачать чималу силу в козацтві. Головнійшими спорудниками и привідниками козацтва були: Хмельницкий, Предслав староста Лянскоронский, Черкаский и Канівский, староста Остап Дашкович, и князь Дмитро Вишневецкий. Черкаси й Канів з своіми вольностями стали гніздом козацтва, котре мусіло з татарами воювати. Та не одні козаки одбували тоді в краі війскову службу. Треба було в ті часи велику силу для оборони мати, и уряд на Вкраіні всіх городян до войни всиловував. Уставна Грамота наказувала й Киівским міщанам кінно й оружно за Татарами ганятися. Таким робом міщане, не будучи зроду вояками, мусіли одбувати аж дві повинности, тоді як козаки, — люде війскового стану — були вільні, и ніяких других повинностей не несли, опріч війсковоі. Отим-то те, що було для козацтва полегкостю, лягало на міщан важкою вагою. Городи, окрім повинностей наложених на міщан по закону, терпіли ще від своєволі старостів и воєводів. Через те міщане, а надто молоді и убогі, котрих ні яка користь не тягла до міщанства, самохіть до козаків тікали. За ними и крепаки з сел поривалися: кидали тяжку панску роботу, — та все в козацтво та в козацтво. З отаких то втікачів и склалося инше козацтво, ніякій управі не підлегле, ніякими законами не вправоване, окрім одного закону: жити кождому на волі, по своій охоті. Отеж то вільне козацтво звело собі гніздо за Дніпровими порогами, та назвало ёго Запорозкою Січею.
Коли-саме завелось отсе славне січове товариство — не відомо: старі акти не дають нам на те відповіди. Тілько знаємо, що ще в 1533 році Остап Дашкович, на Піотрковскім сеймі, заговорив про те, що годилось би на островах Дніпрових мати щочасну козацку сторожу. Историк Більский каже, що на сеймі ніхто не пристав на раду Дашковича. З сёго довідуємось, що тоді ще не було Січі. Аж-ось, в шестім десятку шіснадцятого віку, князь Дмитро Вишневецкий, на острові Хортиці, збудував замок и посадив там козаків своіх. Козацка селитьба на Дніпровских островах, по близу татарских границь, не прийшлась татарам до смаку: сам хан ходив сёго городка добувати, аби з сусідства козаків вигнати. Не забаром після того, козаки, як каже БільскиЙ, мали уже за порогами, на острові Томаківці, завсегдашнє замчище, кріпость. Ото ж то й була вже справдешня Запорозка Січ. Писану звістку про неі знаходимо вперше у грамоті Сигизмунда Августа, 1568 року.
Тількиж та Січ не одним заходом стала, а погодя склалася: з рибалок та ловців, що з давна мали звичай весною до порогів виправлятися риби й звіря ловити. Вони в осени тільки верталися до дому и по городах украінских продавали солону рибу та звірячі шкіри. Оже в ті часи небезпешно було по безлюдних нетрах промислувати. От рибалки ті та охотники и мусіли, мимоволі, за війсковий звичай братись. Як ходили ловити чи звіря чи риби, то кожної хвилини треба було сподіватися татарского нападу. Через те ловцям тим приходилось завсігди на поготові бути, щоб якоі несподіваноі біди не скоілось, а коли й скоіться, то щоб іі збутись. Певно, кожен ходив не з порожними руками, а носив пісчаль — не тільки про звіря, а й про хижого гайдамаку або татарина. Таке житя робило іх сміливими, прудкими, хоробрими, а небезпешні переправи через страшні Дніпрові пороги робили з них и мореплавів одважних. З промислового товариства мусіло неминуче скластися товариство лицарске. Почали тоді ходити за пороги, на острови, не тільки по рибу чи по звіря, а й за вояцкою здобичю, нападали на татарскі улуси, заганяли скот, коней, у звоёваних брали кінскі приряди и зброю. Була ще й инша принада на Низу. З Туреччини у Московске господарство лежав купецкий шлях на Очаків. По ёму ходили з крамом каравани купецкі; козаки на них наскакували и грабили. Вертаючись до дому з легко заробленим добром, вони и других заохочували на такий промисл. И такі походи прийшлись до вподоби Украінцям. Що року більшало тих, котрі по весні на Низ ходили. Кому подобалося самотне, бурлацке житя, ті зоставалися и зимувати у кріпости: то була, як і звано, сірома, себ то сіра голота, котрій нічого було за родиною жалкувати, которій повсяк-часне житя шага мідного не стояло. Другі хоч и верталися на Вкраіну, та вже не згожувались бути тим, чим були до того, — себ то од бувати міщанскі й селянскі повинности. Вони себе вже звуть вільниии козаками и не хочуть слухати своєі першоі старшини. Покоштувавши козацкого житя вони збираються у ватаги, вибирають сами собі ватажків, которих гетьманами величають; а коли ні, — то пристають у козаки до якого небудь пана, — а той уже и собі зветься гетьманом и поводиться з ними, як з вільними людьми. Такі вільні козаки служили у князів Вишневецких и Ружинских. Тоді ще над усіма козаками не було одного гетьмана. Оже вільне козацтво перше набіралося з міщан, а далі більша частина ёго була з сельских „хлопів.“ Вік Сигизмунда Августа був добою, в котру руске панство найбільше ляшилось. Воно приймало польский побит, переймало польскі звичаі и мову, а руска-украінска мова знай забувалася. Враз з тим, пани украінскі почали роскішнійше жити; потреби іх множились и силували панів доходи своі прибільшувати, а через те житя хлопів робилося ще тяжчим, ще важчим. Не дивно, що хлопи стали тільки про те й думати, як би того ярма збутися. Великою принадою для них було, — ити у козацтво, от вони до козаків и втікали. Не тільки з Украіни, а з Литви, з Польщі приходили шукати в козаків волі. Козаки жили вже не в одних Черкасах та Каневі, як з початку, а на вольнім просторі теперішних губ. Киівскоі, Полтавскоі, и південноі частини Подольскоі. То були вільні люде, що вже не слухали наставленоі старшини: вони корилися и слухали тільки гнізда козачого — Запорозкоі Січі. Одна украінска літопись розказує, що якось царь Турецкий спитав: „скільки на Вкраіні козаків?“ А ему одказано: „У нас де крак, там и козак, а де байрак, там сто козаків!“
Настає година героічноі слави козацкого лицарства. Козацтво не вдовольняється бійками з татарами по степах та рабунком купців. На своіх чайках (так звалися човни, обшиті очеретом), що містила кожна чоловік шістьдесять — козаки пускаються в море, заходять в Румелію, Анатолію, появляються навіть аж під Цареградом. Нападаючи на бусурменьскі городи, вони визволяють з галер и темниць християнских невольників, підбивають цілі християнскі городи виступити на Турецку неволю. В цій борьбі з музулманщиною, лицарска вдача Свирговского найбільшу звертає на себе увагу. За польского короля Генриха, з роду Вальоа, Господарь Молдавский Івонія, як притисли его Турки, — обернувся за помочев до Гетьмана Свирговского. Воювати з невірними — то перше діло козацке. Так думало тодішнє украінске козацтво. Так думав и Гетьман Свирговский, тай виступив на поміч християнскому народови, щоб ёго з під Турецкоі неволі визволити. „Не заплата твоя, пане Ивоне, привела нас до тебе“, одмовив Гетьман Господареві на ёго гроші, — „а лицарске завзятя: хочемо битися з ворогами віри християньскоі!“ Свирговский, по розказам Украінских літописьців, виступив в Молдавію з півтора тисячю козаків, и узяв під своє верховодство усі війскові сили Ивоніі. Не вважаючи на те, що у ворога війско було далеко більше, — гетьман украінский не раз и не два славно побив его. Вже борьба Молдаван з Турками малась зовсім перехилити на християньску сторону, як прокинулась у війску зрада Єреміі Черновича, змалку товариша Ивоненого, та й програли козаки справу. Зостались побідителями Турки, а козаки з своім славним гетьманом лягли на полі головами. Ось як козацка дума оплакує смерть Свирговского:
„Як того пана Ивана,
„Що Свирговского гетьмана,
„Та як бусурмани піймали,
„То голову ёму рубали,
„Ой голову ёму рубали,
„Та на бунчук вішали,
„Та у сурми вигравали,
„З ёго глумовали.
„А з низу хмари стягали,
„Що воронів ключа набігала
„По Украіні тумани слала,
„А Украіна сумовала,
„Свого гетьмана оплакала.
„Тоді буйні вітри завивали:
„ — Деж ви нашого гетьмана сподівали?
„Тоді кречети налітали:
„ — Деж ви нашого гетьмана жалковали:
„Тоді орли загомоніли:
„ — Деж ви нашого гетьмана схоронили?
„Тоді жайворони повилися:
„ — Деж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокій могилі,
Біля города Килії
На турецкій линіі.....
Як бачимо, козацтво боролося з полудикою музульманскою деспотією, а в другій половині XVI. віку воно виступило на борьбу з цівілізованим аристократичним деспотизмом, що починав заводитися у Польщі. В 1569 році скоілось велике діло. Сигизмунд Август зъєднав, прилучив велике княжество Литовске до Польского королевства. Усі південно-рускі землі, себ-то Украіна (що тепер Киівска и Пілтавска губерніі, Волинь и Поділє) на сеймі в Люблині одлучено од Литви и привернуто до Корони (себ-то до Польщі). Щляхетну Польску державу збудовано на підвалині неволі цілих міліонів людей.
Пани Польскі того часу дивились на свободу, як на власність тільки шляхетского роду. Кожен шляхтич думав, що він міг топтати під ноги людей не шляхетних, або як тоді звали, людей подлого роду, — себ-то хлопство. Таку долю лагоджено и для Руси, що після Уніі мала підхилитись під польскі закони. И справді, тепер уже рухнули прежні порядки. Литовскі и рускі бояри зрівняні у правах з польскою шляхтою, а усе нешляхетне поспільство оддано ім в неволю, в крепацтво, — тоді як перше вони володіли ним тільки на праві леннім.
Всі піддані в Польщі ділилися на три кляси громадскі: 1) Шляхетский з безкраіми вольностями и правами, як особистими так и державними, 2) Хлопский, або крепацкий, що був у крепацтві в шляхетного панства, — и 3) Міщаньский, вельми не людний, що самостійно правувався в де-яких городах Магдебурским правом, був вільний и заводив для управи своєі цехи. Козаки не підходили не під одну ис сих верств громадских. Одже все таки іх треба було вписати до якоісь верстви, — бо без того шляхетско-польскі порядки не завелись би и не вдержались на Руси. Вписати козаків в міщанство було не можна, бо ні своіми промислами, ні містами оселищ своіх козаки під ёго не підходили. Оставало ся ще дві инших верств — шляхта и поспільство, або хлопи. До одного з них повинні були підійти козаки. Повернути козаків в крепацтво — для Речі Посполитоі було невигідно: раз через те, що козаків уже тоді розвелося не трохи и всі вони були люде, що вміли ходити коло зброі війсковоі, а вдруге, повернувши у нівець усі права козацкі, всю іх самоуправу громадску, не обійшлось би даром: козацтво би встало за свою свободу — и наробило б великого клопоту Польщі. Прилучити ж козаків до шляхти — не можна, бо шляхта про це не хотіла и слухати. Дорого цінячи своі привилеі, вона що-раз більше и більше замикала свій кружок и не впускала в ёго людей другоі верстви, щоб не втеряти своіх прав и вільностей, змішавшись з низшими людьми. За короля Сигизмунда Августа, що при ёму Люблинска Унія настала, козаки тільки одним именем були королевскі піддані, а на ділі були людом вільним.
Бачучи, що не легко було б боротись з уже виросшою козацкою силою, Сигизмунд Август хотів іі хоч під свій догляд узяти. От, через те, щоб привернути до себе козацтво, він замість старшин козачих, що іх було богато, настановив одного старшого, та й підхилив ёго під послух коронного гетьмана. Таким головним старшиною уперше поставлено шляхтича Яна Бодовского, року 1572. Та Сигизмунд Август в своій рахубі ошукався; пробу получення сил своіх козацтво обернуло на свою користь. Ян Бодовский недовго подержавсь старшиною, а після ёго почали вже самі козаки на всю Украіну своіх власних гетьманів вибирати. На третий рік після Уніі Люблинскоі Сигизмунд Август умер (1572 р.). Степан Баторій, незабаром потім сівший на польский престол, захожується південну Русь зовсім сполучити до Польщі. До сего часу Украіна тільки на папері до Польского королевства належала, бо козаки, котрих чи-мало було по городах та містечках, гетьманів сами собі вибирали, воювали, мирилися, робили своі розпорядки, у польского проте не питаючись уряду. Розуміючи добре, що козаки, то головна підвалина руского народа, Степан Баторій задумав іх одним енергічним заходом зломити. Він хотів силу козаків таким способом розірвати, щоби іх спільний опір громадский розбити та и не налякати шляхти, що дуже богато нових людей до іі гурту прибуде.
За перших літ панованя Степана Баторія гетьманом козацким був Богдан Ружинский. За ёго то часу король Баторій и зробив таку реформу: вибрано було 6000 козацкого первоцвіту; всіх іх вписано до леєстру війскового, а кождому по червонцю и кожуху „рочного“ визначено. Король усім ім дав и право незалежне и право самосуду, и право вибору старшин, а за для останнёго діла зложено в Батурині особий трибунал (себ-то суд). Усі землі, що до сёго часу були в руках козацких, за ними и оставлено. Тих козаків, що не ввійшли до леєстру, уряд польский хотів з крепаками зрівняти; себ-то присиловати іх або йти у підданьство до тих панів, котрим іх землі подаровано, або, де земель нікому недаровано, а все таки відобрано, під рукою королевских старшин пробувати, значить підданими королевскими стати.
Одначе захід сей недовів Степана Баторія до ціли: незадовольнивши нікого, він усіх підняв проти себе. З сёго часу и починається та велика боротьба двох початків: народоправного з паньско-правним, руского с польским, православного с католицким, що усе більше та більше займаючись, як тая пожежа врешті увесь південно-руский край огорнула. Не схотіла шляхта 6000 нових прибутнів до свого громадского стану приняти и заперечувала право короля на нобілітацію, себ-то на самовільну роздачу шляхетства: ні один сейм уклад новий Баторія ствердити не хотів. Не схотіла шляхта леєстровому козацтву попустити и права наданого королем: депутатів на сойм висилати и в виборі короля спілку мати, операючися на тім, що козаки не громадский стан який, а просто — війско найняте Річ-Посполитою за гроші. Така недорічність дуже вразила леєстровців. Стямили вони добре, що ранійш-пізнійш іх зустріне те саме, що тепер не-леєстрових; що и король и шляхта хочуть відняти найдороще добро іх — свободу.
Тогочасна іх дума показує се добре:
А як не будуть служить вірою и правдою
(каже король козакам)
„То я ім тоді другий подарок подарую:
„Хоробою іх подарую
„Хоробою тяжкою та важкою.
А козаки те зачували,
До свого отамана промовляли:
„Якою-ж то хоробою,
„Чи не свободою?
„То як-би вже от тою хоробою, що свободою,
То всім нам товаришам козакам
„Инших дарів и не треба!“
Страхаючись за свою волю леєстровики зъєднались з нелеєстровим своім брацтвом, щоб спільними силами спільне діло боронити. Нелеєстровці ж, на котрих ввесь тягар польскоі реформи мав спасти, в свою чергу и сами супроти неі оперлись; та не почуваючи на те за собою сили, вони ис крепаками стали єднатися.
Як вже відомо, увесь сельский не-шляхетний люд с самого часу Уніі, себ-то с 1569 року, був в безусловнім підданстві у шляхти. У такому паньскому краю, як була Річ-Посполита, не знайшлось такоі сили, щоб за крепака, за ёго чоловіче достоинство стати зъуміла. Пан мав таку над своіми підданими волю, що міг самохіть крепака смерти віддати, нікому за таке діло рахунку не здаючи. Бо и такий пан, що вбив-би чоловіка-крепака и не до нёго належного а чужого, звичайне зоставався без кари. Побит крепака став невиносно тящим, а ще надто с того часу, як у литовско-рускому государстві уклалася Унія, коли пан и крепак стали один одному и мовою и вірою чужим чоловіком. У ті часи поміж панами починає усе більший потяг до роскоші розвиватися: золоте та срібне начиня, заморскі вина и ласощі, музика надворна стали першим, найбільш важним ділом побиту паньского. А в одежі паньскій були такі вже збитки, таке перейманє з усіх инших народів, що самохіть нагадується приповідка, зложена украіньским людом на паньскі витребеньки:
„Сидить чорт
Тай плаче
Що панам моди
Не достаче.“
Пани приймали по дворах своіх цілі купи усякоі шляхетскоі дрібноти и голоти, підпанків отих, що живились тільки іх коштом, робити-ж нічого не робили. Шляхетні пані й собі робили теж саме, — біля себе купи шляхтянок згортали: таких дармоідів де-по-якому паньскому дворі по кілька тисячів бувало. На кому-ж як не на крепаках ляг увесь сей тягар? В старовину (за перших часів) розказує один тогочасний щирий писатель Старовольский: „королі у бараних кожухах ходили, а тепер уже и возниця шовковою тканиною кожух собі криє: бач від простого люду відріжнитися хоче, щоб не зобачили ёго футра. Тоді бувало шляхтич простим возом іздить, в ряди-годи у колясці на лянцюхах, а тепер би то у шість коней жене кочом срібряним, адамашком вибитим. Перш просте домове вино пили, а тепер не то що лёхи, а стайні венгерским вином пропахтіли. На заморскі вина, ласощі, пастети усі гроші йдуть, а на те, щоб своіх бранців викупити, або на оборону вітчини у нас и грошей кат-ма.
Починаючи від сенатора и до останнёго леєстрового усі своє добро пропивають, а потім у довги неокупні лізуть. Працею ніхто не хоче жити, а усяк на те верне щоб чуже загребти; набувається легко — легко-ж воно и збувається. Заробітки убогих людей, що з іх слёзами а иноді и зо шкірою здерто, вони як сарана, споживають: в один день одна особа паньска зъідає те, що у довгий час скільки тих бідолах випрацювати мусять и усе се йде у діравий лантух-черево.“
„Богато нам розказують про турецку неволю“ — каже у другому місці той самий писатель, — одначе се тичиться тільки до бранців, а не до тих, що у Турків живуть під державою и коло землі ходять або гандлюють: з них кождий, як рочний податок оплатить, чи складену на нёго роботу викінчить, то більше свободи вживає ніж наш шляхтич. Уся свобода у нас на тім и стоіть, аби кождому робити те, що він схоче; а с того таке виходить, що бідніщий и слабіщий у богатого и сильного у неволі стає, сильніщий слабіщому безкарно кривди робить які схоче. В Туреччині жаден паша останнёму крепакови того зробити не зможе, бо коштом голови своєі заплатить; в Московщині думний пан и перший боярин, а у Татарів Мурза над простим хлопом, хоч и иновірцем, знущатися так не посміють, бо усякий знає, що ёго самого перед домом зневаженого повісити зможуть. У нас тільки, у Польщі, усе робити вільно, — и в селах и по місточках. Деспота азіятский за ціле житя своє стільки люду не знівечить, скільки его що-року у вільній Річ-Посполитій мордують!“
„Простий люд в Польщі (оповідає другий сучасник) терпить муки неначе у пеклі, а пани проте роскошують, немов у раю.“
Не вміючи и лінуючись самим господарувати в маєтках, пани оддавали іх на аренду жидам; а ті, наче те гайвороня хиже та люте на Украіну зліталися. Усі своі права и обовязки передавав пан жидови, не мов би один незалежний владика другому.
Майно, житя хлопа, честь ёго, жінка и діти, були зовсім в руках арендаря-жида, що мав навіть право хлопа смертев карати. Бажаючи вдоволити ненаситних панів а разом и запхати власну кишеню, жиди вигадували такі побори, що згадуючи іх серце застигає. Народилася в крепака дитина, то він найперш мав панови дудика дати, а ні то вона й зоставала нехрещена, а часами так и вмерала. Женив крепак сина, чи віддавав дочку, все мусів и тоді наперед дудика дати, бо иначе-б молоді шлюбу не мали; так и жили бувало часто невінчані.
Але надзвичайно тяжко було крепакам по коронних маєтках. Крім безграничнёі самоволі старости, або підстарости-жида, — що людей не жалували, бо вони тільки до іх смерти були іх власностев, по маєтках тих ще сиділо польске війско, на всю Польщу найбільш ненаситне и безпутне.
„Наш жовнір“, каже Старовольский, „не знає ні родини, ні віри; як забере од Річи-Посполитоі гроші, то зараз одного вечора и пропє, а потім понаберає собі убраня, зброі та харчів від убогих людей, нарабує у них всякоі всячини и везе до обозу; роскине там намети, тай роспродує, що нарабував.
Жовніри конфедерациі роблять, розписують самі від себе кватири, для себе королевскі податки збирають: оттак то замість боронити родину, вони стають іі сами пліндровати. Чи иде жовнір на війну, то обдирає убогих людей, чи повертається з неі, то робить теж саме; прийде одна корогва в село, рабує ёго, далі друга, трета и нема такого села, у якім би не перебувало часами и тридцяти або и сорока корогов. Люде плачуть, гвалтують и тікають.“
Оттаке то бездольне було житя крепаків; до них тепер нелеєстровці, знаючи несилу свою и обернулись, щоб скластись в одностайну громаду; вони крепаків підмовляють у купі з ними скинути паньску кормигу, що усім ім стала невимовно тяжкою, та вкупі-ж всім и добути козацкоі свободи.
Отсе полученя и дало козакам ту велику силу, якоі вони потребували для оборони своіх прав: козаки самі зрозуміли се добре, сказавши в историчній думі:
„Тим-то и стала славна страшенна козацкая сила,
Що у нас, панове молодці, була воля и дума єдина.“
Оттак то знівеченя прав козацких стало головною причиною борби, котру роспочало козацтво, — а сила ёго лежала в тім, що воно єдналося з простим народом, роблячи и его спільником своіх вольностей. Окрім сеі головноі причини були и другі, що ширили боротьбу и давали ій розмах великий. У 1569 році появляється церковна унія. Вона ще більш роспалила боротьбу до даючи до громадского интересу ще и интерес религійний. Польска політика силкувалася, аби Украіну зъєдночити з Польщею. Для сёго-то и запроваджено унію, а запроваджено іі по найбільшій части для простого народа, бо панів руских сподівалися повернути прямо на католиків.
Украіньске паньство почувши про унію сперш загомоніло було; зібралися товариства, конфедерациі, що мали віру свою боронити; одже років через 30, чи и більш Французкий инженер Боплян, що у Польщі служив, росказує вже: „Украіньске паньство подібше до польского, и соромиться мати иншу віру від латиньскоі. Католицтво більше все ширшає, дарма що усі вельможі и князі ведуть рід свій від руских. Богато було и руских панів, що рід свій від св. Владимира и Гедемина вели, ще багатіщих и значніщих як польскі; маючи участь у соймі, могли вони добре свою справу державну боронити. Одже самим ім дуже подобалось панованє и вони зміняли рідне своє на польске, вважаючи за родину уже цілу Річ-Посполиту, а не прилучену до неі Вкраіну. Прийняли вони швидко и польску мову, що вживалася при дворі и на соймі, а за мовою незабаром и віру свою проміняли, бо проміна така на хиляла до них католицке священство у Польщі, тоді дуже сильне, та и до старіств шляхи прокладала. А надто ще королевскі ласки та похвали всесвітні шляхетства ще більш іх до того при хиляли.
Цілі семъі тратять и віру и народність через одруженє з польками, а найбільш вихованє робило з украіньского паньства перевертнів. Діти панів украіньских вчилися у Кракові, Львові и по других городах Річи-Посполитоі, або и за границею; вихованє-ж тоді скрізь єзуіти в своі руки забрали. Скоро прибував до школи молодий Русин, зараз за ёго и чіплялися: виставляли ёму ёго віру поганою, називаючи і схизмою, а латиньску віру силкувалися виказати за найсправедливіщу и обряди єі за поважніщі. Молоде чутя корилося до наговорів учителя, Русин приймав віру латиньску, а вернувшись до дому уже зневажав усе своє рідне, вважаючи ёго за хиже варварство: він затуляє навіть уха як почує украіньску мову, а крепака свого уже й за чоловіка не має, и дивиться на ёго як на відступника божого, котрому и в тому світови пільги не буде.
В кінци, чи-мало панів силовано було підмовою єзуїтів, що тоді по всій Украіні розкинулись; вони панів православноі віри нехтували и геть виживали, та до того й ляхи нарочито не давали ім жадних до освіти засобів, щоб вони змоги не мали з католицким паньством на прю ставати и ёго перемагати. Через 20 років після зъявленя уніі, богато епископских катедр уже було без епископів; постриженє в попи трудне було вельми. Пани бачили кругом себе самих католиків та уніятів, що до того ще й освітнійші були від православних. До того ще й польске паньство з кождим роком все більше по Украіні селилось. Оттак-то усе набільшалося панів католицкоі віри — ляхів переселенців, и обляшених Украінців, що напослідок стало іх більше як панів православноі віри. Пани поробились католиками, а що житя и сама совість хлопів була у іх волі, то гаразд спогадати, як фанатизм паньский став розвиватись. Пан православноі віри міг у своєму селі й церкву збудовати; тільки вона зовсім не безпечна була від нападів якого небудь фанатика католика. Пани Ляхи силою перевертали православні церкви на уніятскі; частенько було юрба шляхтичів, що у пана жила, урветься до монастира, тай розгонить и мордує ченців, силуючи іх до уніятів пристати. Заковували іх у кайдани, виривали волося, не давали істи а часом таки вішали, або топили. А жидова постерігши у сёму ділі користь, схилила панів віддавати разом з маєтками и церкви хлопів; жид брав до себе від церкви ключі и за кожду відправу відбирав у парафіян мито, виказуючи ще зневагу й догану до віри, котроі нікому було боронити. Часто крепаки знеможені роботою та податками не могли вже и мита давати, а попи не відбираючи платива и всяку зневагу від жидів терплячи просто вдавались на втеки. Тоді парафію приписували до уніятскоі церкви; православну-ж, як що не треба було на уніятску переробляти, руйнували зовсім, а святощі церковні жиди заберали. Католицке священьство підмовляло з провославних церков глумувати, сподіваючися сим народ до уніі прихилити. По городах теж само віру на глум віддавали. До уряду вибирано самих католиків, и вони звичайно помагали католицким попам кривдити православних; забороняли ім христіян з православними обрядами хоронити, и навіть до хорого піп з дарами йти не мав права. А надто ще в Червоній Руси Ляхи показали усю свою нетолерантність. У Львові до того доходило, що під час божоі служби ляхи, цілою масою вривались у церкву. Єзуіти підучували католиків та уніятів нарікати на православних, що вони ніби кепкують над латиньскою вірою; тих, на кого нарікали, у кайдани зараз ковано и катовано; де-які и вмирали, а хто видержував муки, просижував кілька років в смердючій тюрмі, и від его найчастіще відбирали всі добра и накладали инфамію, себ-то знищенє усіх соціяльних и политичних прав.
Якби не було козаків, то ляхи мабуть би своєі мети и до сягнули. Рускі пани на підмову ляхів легко схилялися и народність свою та віру прадідів своіх теряли. Простий нарід, що у панів крепаками був, довше держався-б, жалував-би од віри дідів своіх відступити, сумовав-би, а все-ж таки на послідок, як не стало-б сили терпіти, забув-би про старовину, як колись після впровадженя христіяньскоі віри він жалував за своім поганьством и нишком молився до своіх перших богів, а далі таки згодом привик до новоі віри и забув про поганьску старовину. По всесвітних законах, коли не зараз, згодом, мусіло-б и с православною вірою и руским житєм те саме статись. Усе мусіло-б польским та католицким зробитись, якби пани не мали против себе козацтва оружного, сильного, що було цвітом и головною силою украіньского народа. Тим, що до ёго приставав простий нарід, як перше було сказано, воно було раде оружєм обороняти те, що для сего простого народу було найдорощим. Хлоп, що тікав у козацтво від зверхности та сваволі старости або пана, вносив туди щиру ненависть до усего паньского, шляхетского и разом до усёго лядского, бо ненависний єму пан був або робився ляхом. Спільно з усім паньским стала єму ненавистною и ворожою латиньска віра, а ще гіршою була єму унія, яко віра, до котроі пан, на доклад своєі сваволі, сумлінє ёго силував. Оттаким робом козаки робились борцями за православну віру и руску народність. Врешті рухови козацкому додало сили не тільки те, що ляхи у іх громадске житя втручалися, и народну віру знищити хотіли, а ще и безпорядок у самім укладі польскоі держави, від чого сам шляхетский уряд викликав нову силу у поміч рухови козацкому. Головними силами ёго були:
1. Жовніри, що вербувалися урядом для яких-небудь війскових виправ, та опісля не розходилися, а села и городи у своій власній державі рабували, и навпослідок, аби укритися від кари, до козаків приставали.
2. Послуга, себто сіроми шляхтичі, що по убожестві до заможнёго шляхтича наймалися; вони як тільки траплялася змога, свого пана рабували, та з себе так звану свавольну купу складали, живилися розбоєм, а далі до козаків утікали, аби укритися від кари, и сховати власні интереси, під личиною спільноі, справдешноі боротьби. Розказавши від чого пішло козацке рушеня, вдамося до самоі исторіі сёго рушеня.
За Степана Баторія козаки таку вже силу мали, що и не покладали в головах своіх піддатися реформі Баторія. По сій реформі Федір Богданко без дозволу короля пішов воювати Турка. Наставлений по ёму Підкова опанував Молдавію; Оттоманьска Порта вдалася за помочью до Польщі, аби Підкову здержати. По розказу Степана ёго лукавим робом схоплено и смертію укарано. Козаки гетьманом друга Підкови наставили тай мститися за Підкову почали. Шах перший підняв гадку слобонити Украіну від зъєднаня з Польщею. Шляхтичів, що селились на Поділлє за часів прилученя ёго з Польщею, він вигонив. Козацтво король хотів цілком знищити, та не вспів и не задовго до смерти своєі промовив: „З цих пройдисвітів козаків колись самостайне господарство мусить скластися“. Після Шаха боротьба має таку вдачу: поки що роздавлена сила козаків виглядала слушного часу, щоби піднятись супротив уряду; окремі ватаги козаків під верховодством самого одважного купилися, гетьманом ёго именували и крепаків скликали, та таким робом корогву склавши паньскі села и маєтки рабували, а далі, або у инші міста переходили, та все більш людей ис крепаків, послуги, та нелейстрових козаків до себе прилучали тай боротьбою с самим коронним війском кінчали; або-ж після першого нападу корогва в ростіч кидалась здобич з собою захопивши, а импровізований гетьман зникав з историчного поля. Нелейстрові козаки були першими, що до тих вчинків приводили. Окрім самостайних набігів у польскі землі, козаки ще й у іх суперечки мішалися. Украіньскі пани, як в загалі и всі польскі пани, в незгоді жили. Сварки та наізди були у них ділом звичайним. Тим-то самі пани через свою сваволю и людей свавольних до себе приймали, та з іх помочев своім же панам кривди робили. Одначе такі козаки, як тільки що ім не подобалося, здатні були своёму панови теж саме коіти, що по ёго намові вони коіли его сусідови. И шляхтичі, що на Украіні у панів в послузі жили, теж козацкого духу набиралися, з козаками браталися, и спільно з ними маєтки панів своіх рабували. Уся Польща сваволею держалася, а на Украіні, на землі сумежній и далекій від осередка власти, ся сваволя розвивається як найширше. По других краінах Річи-Посполитоі тільки пан свавольствовав, але хлоп не смів, бо ёму в загалі заборонено було и волю чоловічу мати. На Украіні и хлоп свавольствовав, и не мав охоти свою неправду терпіти. Що-ж до нелейстровиків, то вони ще й від себе шляхтичів турбовали, своіми наіздами іх из маєтків вигоняючи. Шляхтичі ж урядову оборону за собою маючи, війсковими силами, та ще й юридичними позвами діймали козаків, и що далі іх земель засягали та до своіх рук забирали. Козаки далі по степах осідалися. А уряд видає універсали, виголошує, аби гетьмана козацкого сам тільки король ствержав, аби війско козацке більш над 6000 козаків не сягало, аби уся старшина була з шляхти. А щоб украіньску сваволю утихомирити, по Украіні будують кріпости и іх тривалим гарнізоном забезпечають. Але и це не стало Ляхам у пригоді. Козацтво було таке потужне, що дивилося на всі ці установи с презирством и ті установи тільки більше ёго дражнили. Тим-то сваволя Украінців усе ширилась и дійшла до того, що напослідок виродилася у цілком народню революцию — у цілий ряд війн, що козацкими звались. Перша революция була у 1592 році під проводом Криштофора Косінского, шляхтича, що передався до козаків с Підлясся з невідомих причин. Повстанє це, котре було за два роки до Уніі, не має церковноі вдачі. Воно є діло цілком громадске, бо залежало від питаня, чи бути на Украіні польско-шляхетскому панованю, чи ні. В кінци Грудня 1591 року загін Запорожців з Косінским на чолі узяв Білу Церкву; загін сей усе ширився, бо до ёго приставали усі ті, що незадоволені були из свого громадского або особистого становища. Рух той швидко обгорнув воєводства Киівске и Брацлавске. Косінский силував народ присягати вірою и правдою козацтву, а шляхту або зводив, або теж силував до присяги и показував тим, що він хоче відкинутися від Річи Посполитоі. 1593 року Косінский на чолі грізного війска сунувся на воєводство Волинске, але там ёго шляхта зупинила, котра на Волині дужа була. Козацкий рух так налякав іі, що вона вже до якого часу усі юридичні сварки кинула, а силкувалася тільки здержувати козацтво. Старшиною шляхетского руху став маршал Волинский, князь Константин Острожский. Нам не відомо, як велася війна, звісно тільки, що для шляхти вона добре скінчилася. Косінский утеряв битву під Пятною, що не далеко від Тернополя. Але ця невдача козаків не віджахнула. Одвернені од Волинского воєводства, вони оселились у Киівскому, побудували навколо Киіва кріпости и думали вже на віки там жити зостатися. Шляхта-ж не маючи охоти таких небезпечних сусідів мати, лагодилася до борби за Киів с козаками, тільки тут справи церковноі Уніі одвернули іі увагу, а після Уніі козяцкий рух ще дужче піднявся. 1596 року зъявилося нове повстання під проводом Лободи и Наливайка. Найбільша частина тих, що пригорнулися до сёго повстання була зібрана самим князем Константином Острожским. Усім відомо, як в справі уніі виявив себе князь Острожский, котрий ревне стояв за благочестиє. Враз з иншими способами, котрих він уживав против уніі, робив він так звані заізди, що тогді дуже у шляхетских усобицях вживались. Під рукою князя Острожского зібралась ціла корогва з біглоі челяди и зъєдналась з дворовою миліциєю ёго другів, що раді були рабувати усіх шляхтичів, поборників Уніі. Вольниці тій бракувало доброго ватажка, досвіднёго у партизантскій війні. Ватажок такий знайшовся — то був Семерин Наливайко.
Киньмо оком на склад корогви, на ту нову силу, що через анархічне становище Польщі змінила козацке війско, на тих свавольних людей у правдивому змислі сего слова. Свавольними людьми були найбільше бідні шляхтичі, що наймалися на службу до других, богатіщих, а далі тікали від них спроневірившися ім або зрабувавши іх маєтки.
Маючи широкі права шляхта не мала ніяких засобів до житя. Велика частина шляхтичів, що пишалися своіми великими політичними правами, своім високим социяльним становиском, була у великому убожестві. До торгу вдатися, або-ж завестися якимсь иншим ремеством вони не сміли, бо тоді втеряли-б по закону придбане шляхетство. Ити у війско вони те-ж не могли, бо це потребувало великих коштів а на уряди гражданьскі постановляли тільки таких шляхтичів, що мали земельну власність. Таким робом шляхетскому пролетаріатови не було чого другого робити, як найматися на службу до богатих панів. Але ся служба накладала обовязки дуже тяжкі, котрі зовсім не відповідали социяльним поглядам польского шляхтича. Бідуючи у своім становищі и призвичаівшись в гражданьскій волі бачити тільки право до сваволі, сі служки радо хапалися за усякий безпорядок, аби обідрати своіх панів, втечи від них и погуляти на волі. Задля того ім у великій пригоді стала боротьба між козаками и поляками. И справді, біглі слуги складають с себе юрми, рабують кого попадуть, а далі, аби утечи від кари, злучаються с козаками и збільшують іх силу. Отакими то свавольними людьми задумав князь Константин Острожский зруйнувати поборників уніі. Він не уживав сего способу в-очу, але у своім маєтку зробив беспечний захист для біглоі послуги, поставляв ім ватажків и вказував ім на кого вони мали наізди робити. Острожский приручив хороброму козакови Семеринови Наливайкови, що тепер стояв на Волині на чолі козацкоі корогви, орудувати наіздами на маєтки панів прихильних уніі. А тим часом на Украіні козацкий рух, що почав Косінский, не потух и 1596 року; тоді як Наливайко вів партизанску війну на Волині, на Вкраіні козацкий рух занявся з новою силою. Нелейстрові козаки користуючись тим, що польске війско вибиралося на Молдавію, зібралися великою силою и під приводом Григория Лободи, що носив титул гетьмана, увійшли у Брацлавске воєводство. Такий розвій козацкого руху примусив польский уряд усіма силами взятися до ёго побореня. Війско, що було на Молдавщині, під приводом Замойского и Жолкевского, вернуло на Волинь, а у поміч єму поспішали с своіми надвірними корогвами значні пани. Тоді Лобода и Наливайко, щоб супроти дужого ворога стати, зъєднали своі сили и відбивши під Білою Церквою и на урочищі Острий Камінь напади Жолкевского, вони переправились по леду через Дніпро и уміцнилися під городом Лубнами над річкою Сулою в урочищі Солониці. Тут іх Жолкевский навкруги обступив. Два тижні козаки не переставали битися, але голод и тяжкі хороби зломали іх силу. Вони здалися на умові, видати полякам гетьмана Лободу, Наливайка и полковника Мазепу (котрих потім и скарали смертю), вернути здобич, віддати війсковий скарб и розійтися по домах.
Таким робом утихомирено другий козацкий рух, котрий те-ж не зміг осягнути своєі ціли: нелейстрові козаки мусіли повернутися у поспільство. Здавалося, що тепер на Вкраіні мусять запанувати польско-шляхетскі порядки. Одже ні; нова сила підоймилася народови на поміч. Тота нова сила була — Запорожє. Знаючи вже, під якими обставинами запорозке козацтво виробилося, погляньмо тепер на ёго орґанізацию и на ёго становиско в украінскій историі.
В порядках, що завели собі запорозці, виявився той идеал громадский, до якого прямував завсігди південно-руский народ, себ-то найширший розвій громадского житя; а виявився він найвидатніще тому, що народне чутя само собі позоставлене, чужим впливом не попсоване, могло розгорнутися тут вільніще и ширше.
Установи-ж ті були ось які: Усі громадяне були зовсім рівно правні; власть державну мало громадске сходьбище-рада; під іі суд належали усі нарівно. Рада обирала собі старшого, чи отамана; звали его кошовим для того, що власть его за кошем кінчилася. Кош на куріні поділявся: кожний курінь обирав собі курінного отамана. Старшина ся над своіми підвладними правувала, як знала, а по кіньці року мусіла раді одповідь дати и, коли допустилася якоі кривди, приймала од неі суд и навіть кару смертельну. Перепровадженє свого громадского идеалу мусіли Запорожці добути великою ціною; тай тільки на далеких степах, на котрих треба було кождоі хвилі боронити своє житя від небеспечних татарских нападів, змогли вони его перепровадити. Треба було и семейного житя при таких обставинах зречися: Запорожець не смів женитися, тай до Січи жінок уводити заборонено було під головною карою. Раз-у-раз маючи діло ис татарскими нападами Запорозці додали своій борбі из ними незабавки и характер религійний; бити ворогів Христовоі віри, боронити християн и за свою віру воювати, сталося однов из головних цілей запорозкоі Січи; тим-то кожний Запорожець, пристаючий до громади и клявся бути поборником християнскоі віри. Більше од ёго нічого не правили; не питалися навіть, з якого він народу, аби тільки християнин був.
Спочатку Запорожє було малолюдним, але чим більш право польске стало ширитись, тим більш людей из Украіни стало до него напливати. Захищене далекостев и неприступностев своёв Запорожє становиться сховищем для бездомців: суне туди и поспільство придавлене панскою неправдою; тікають туди від крепацтва й козаки нелейстрові, біжить тути ухиляючись від судів и шляхта свавольна. Для того-то Запорожє й відзивається так симпатично на реакцию козацку против шляхетских порядків; для того-то воно так щиро бере участь ві всіх революциях козацких, — бо люд ёго сам на собі перечув ту шляхетску неправду, и ми вже бачили, що вони дали ґрунт до повстання Косінского. Видівши, яку велику поміч кождий рух козацкий від Запорожців має, польский уряд хотів за беспечити себе від них. Але даремне він шляхті наказував, аби нікого в далекі степи й на Запорожє не пускати; чим більш польскі порядки давили нарід, тим більш множилось и число тих, що втікали; а як усмирили повстання Лободи и Наливайка, то козаки цілими хмарами на Запорожє посунули; назбиралося іх такого, що цілі ватаги почали по морю гуляти, та далекі турецкі землі рабувати. Атаманом таких походів був між инчими чоловік, що опісля став на чолі козацкого руху, — Петро Конашевич Сагайдачний; він з Запорозцями роспочинає цілий ряд блестячих нападів на Туреччину и тим здобуває собі славу на всю Украіну. А имя Запорожя, що и перш для придавленого козацтва и для простого народа було символом свободи, добуло собі тепер єще більш ваги яко головний пункт опори; усі великі й малі ватаги козаків, що з шляхтою продовжають боротися, починають себе Запорозцями звати, показуючи тим свою солідарність из ними. Саме имя „Запорожє“ виступає тепер ис своіх тісних границь; воно обгортає собою увесь нарід украінский, неприхильний до Польщі, и стається знаменом, коло котрого групуються народні сили. Так ёго розуміють не тільки Украінці але й уряд польский: уже с початку XVII-ого віку зве він Запорозцями, війском запорозким, всю козаччину и все, що до неі горнеться. Річ ясна, що для Польщі таке побільшенє сили Запорожя було зовсім не на руку, раз, — що напади Запорожців на Туреччину й Крим могли війну з Турциєю спровадити, а друге — що на підмогу украінскій козаччині в Запорожі зъявляється несподівано нова сила, а Польща й без того уже 1609 р. з Московскою державою в тяжку війну встрягла. Бажалося вельми Полякам втихомирити Запорожців и відвернути іх від нападів на Туреччину, так коли-ж до Запорожя не було ім и доступу. Оден тільки спосіб й лишався ім против Запорожя, себ-то перервати его звязь из Украіною, и для того-то уряд польский и наказує всім найгрізніще, аби на Запорожя ні харчів, ні припасу не вожено. Більш нічого не мож було зробити.
А самих украінских козаків уряд ще міг в послушенстві вдержати. Вирушив ото на Вкраіну гетьман Жолкевский з війском и заклав собі твердо, козацкі діла упорядковати. Користаючись тим, що козаки в запорозких походах участь брали, задумав він ограничити козаків реєстром. До табору Жолкевского прикликали козацких депутатів и оповістили ім королевску волю. Мусіли вони за козаків обовязатись: в походах Запорожців на Туреччину участи не брати, реєстру козацкого не збільшувати, тих що не вписані до реєстру, чи то козаки, чи поспільство, ис козацтва виключити, під рукою коронного гетьмана пробувати и его комісарови, котрий докладного перепровадженя сих установ доглядати-ме, послушними бути. За це все уряд обіцявся ім рочне по 10.000 зл. платити и по 700 поставів сукна давати. Після сего Жолкевский запевнив Турків, що козаки вже успокоєні.
Здавалося, що тепер прийдеться украінскому козацтву або згинути схиливши голову під шляхетским ярмом, або роспочати нову керваву борбу за свою правду. Коли-ж тут змінились обстанови. Забеспечивши себе від Туреччини, Польща взялась єще раз добувати московский престол для королевича Владислава; ёго ій обіцяно ще за сумних часів самозванщини, та уже Михайло Федорович сидів там на престолі. Під приводом Владислава и гетьмана Ходкевича вступило велике польске війско на землі Московскі, та тут, за неоддачею плати, більша половина війска покинула Владислава. Опинився він серед ворожого краю, на чолі тільки кількох тисяч. Здавалось, що погибель ёго була неминуча. Уряд польский мусів зараз, не вважаючи ні нащо, післати підмогу, та при порожности скарбовій, котра у Польщі не виводилась ніколи, ні-звідки іі було взяти. Тому то уряд и примушений був до козаків вдатись. Та законне лейстрове козацтво, заходами самого уряду, ні нащо було зменшене и вся сила козацтва лежала тепер в Січі. До тих то козаків польский уряд и удався и сим самим зрікався він усіх заходів, котрими так завзято козаків преслідував, котрими навіть іх хотів зовсім знищити. Тепер він сам мусів у тих самих людей, котрих вигнав був з родини и преслідував як рабів, помочи просити; мусів и втікачів отих за козаків уважати; мусів врешті и отамана іхнёго нестверженого королем, непідлеглого й коронному гетьманови, за правдивого козацкого гетьмана узнати. В сій тяжкій хвилі польский уряд пристав на все, лиш аби тільки було чим королевича з біди визволити. Зазив уряду прийняв Петро Конашевич Сагайдачний, котрого ще с 1606 року Запорозкі козаки-втікачі за гетьмана вважали. А польский уряд до того часу не тільки ёго за гетьмана не признавав а й козаків, що ёго вибрали, уважав за втікачів та хлопів; справдешним же гетьманом вважав він того с лейстрового отамання, кого коронний гетьман назначив; а на ту саме добу — Бородовку. — Конашевич постеріг зараз ціну уступки, до якоі польский уряд був примушений; зрозумів він также які користи козакам принести може угода з урядом у ёго теперішнім критичнім положенню. Зроблено угоду. Конашевич з 20.000 війска козацкого пішов на Москву. Але єще до походу приняв він титул Гетьмана обох боків Дніпра и Запорожя, получивши тим самим під загальне-народним именем Запорожя всю козаччину, и власть свою поклавши над власть гетьманів лейстрових и кошових Запорозких. Визволивши Владислава з неминучоі погибелі, Сагайдачний повертає на Вкраіну и починає там порядкувати як незалежний народоправець. Чує добре польский уряд, що він ще вельми ёму потрібен, та й що сили в нёго богато, длятого-то й не сміє ёго турбувати. Своіми енергичними роспорядками силькується Сагайдачний піднести козаччину, вернути ій все те, що одібрано іі в попередній боротьбі, и зробити іі представителем не самих тільки козачих интересів, а интересів и потреб цілого народа. Тим-то підносить він тепер интереси далеко ширші над ті, за які боролись козаки до сёго часу, тим-то й підносить він тепер справу релігійну и социяльну. За Конашевича найвперве козацтво бере під свою руку справу релігійну, за ёго-ж таки починає воно й поспільство до свого гурту приймати, наділяючи ёго своіми правами и тим закладаючи грунт для будушнёго нового руху.
Погляньмо на це ширше: Сагайдачний зрозумів, що народови віра дороща над всякі инчі интереси моральні, и для того-то він релігійне питання и прилучив до козацкоі справи, бо тим ставив він козаків на чолі народа, яко поборників одного из важніщих ёго интересів. Думка про те, щоб благочестя піднести, не кидала Конашевича ані до самоі смерти, про знесеня уніі він дбав невсипуще; на оборону благочестя писав учені росправи; на панів, за іх утиск народа, засилав скарги до сойму; заводив школи усюди, аби рускій церкві просвічених поборників добути; заклав у Киіві брацтво; в 1620 році прихилив Константинопольского Патріарха, що проіздив через Киів, посвятити Иова на митрополіта, и епископів на опорожнені катедри. Одначе, дбаючи, аби до козаків прихилити прихильність народа, Конашевич не вдоволявся тим, що поставив іх на чолі релігійноі справи, а звернув увагу и на друге питанє, задумав він права и домаганя козачі на ввесь нарід розширити, а тим и заманути ёго до спільноі боротьби з Польщею. Єще на Запоріжю приймав він у козацтво крепаків, ремісників, міщанів и других; а коли вже добре утвердився на Вкраіні, то, користуючись з адміністративнёі слабости польского уряду, він як мож найбільш вербував поспільство до козачоі королевскоі служби.
Вербовка полків до королевскоі служби почалася ще раньше Сагайдачного. За-для недостатків фінансових, котрі виходили ис того, що шляхта на сеймах не давала урядови материяльноі помочи, король міг тільки незначну частину затяжного війска удержувати. Як же лучалася велика війна з сусідами, мусів він наємні ватаги збирати. А діялось це так: король настановляв якого небудь шляхтича полковником и казав ёму людей вербувати; ці мусіли явитися до війни на власних конях, у власній зброі, ще й на власних харчах, а по війні мали вони за своі втрати и за службу діставати нагороду. Через такі королевскі накази громадилися ватаги ріжного війска, а між иншими й ватаги козацкі. Такі козачі полки складалися не с самих козаків: були там и бідні шляхтичі и слуги и поспільство, були там и нереєстрові козаки, и бурлаки. Одже по війні такі ватаги, не одібравши нагороди за труди своі и за своі утрати, не росходилися, а кидалися надоложувати своє рабунком шляхетских и королевских маєтків; рабували вони и обірали усіх, не вважаючи ні на народовість, ні на стан, ні на літа и пол. Непорядки ті до ходили часом до того, що вже тра було затяжного війска, аби іх вгамувати. Як що ватаги козачими називалися, то простий люд уже й не переміняв назвиска, а приставав до козаччини.
Найбільше таких ватаг навербованих склалося на Вкраіні за гетьманства Сагайдачного од 1618 до 1620 року. Сталося оце з двох причин: раз — нужда польского уряду, що саме тоді мав дві тяжкі боротьби, а друге — охота простого люду приставати до козацтва, що тепер вже права своі забеспечило. Селяне и міщане з воєводств украінских приставали охоче до козачих и королевских вербунків, а потім, користуючись безпорядками полків и загальною путаниною, не зміняли вже имени козаків и сами козацких прав домагалися. Мало того, ввесь люд, що сидів по Тетерю и Ирпені, прозвав себе козаками и прийняв порядки козачі.
Таким робом користуючись з анархіі в Польщі и з іі внішних війн, сили козачі дужчали и організовалися для грядущоі боротьби. Послідний крок зробив Конашевич рік до своєі смерти.
У 1621 році для Польщі наступили нові невзгодини. Турецкий султан зняв на неі війну и з величезним війском підступив до границь Королевства. На зустріч ёму вислано гетьмана Ходкевича. Та сили ёго були супроти турецких вельми незначні; тому-то уряд польский знов мусів у козаків помочи просити. Конашевич поіхав умовлятися до Варшави, и результати умови скоро показалися на ділі.
Хоч з 1616 року козаччиною и управляв Конашевич, то все таки поруч з ним був и гетьман лейстрових козаків, Бородовка. Як звичайно, польский уряд, при першій змозі вернутись до своєі політики, признав би зараз Бородовку и підлеглих ёму козаків за законних, тай покористувавбися тим до зруйнованя Конашевичовоі сили. Отим-то Конашевичови було й треба и лейстрових козаків до себе прилучити и від уряду потвердженє своєі власти дістати. На цей кінець Конашевич знову покористувався крутим положенєм польского уряду, а той за поміч, що ёму супроти Турків обіцяно и згодився на всі домаганя. Сагайдачний вирушив з Варшави уже просто під Хотин до польского табору; за ёго наказом 30.000 Запорожців и 28 гармат удвоіли польскі сили. За те-ж насамперед и 6.000 лейстрових козаків стали під команду Конашевича; Бородовку ёму видано, и Сагайдачний тут таки під Хотином смертю ёго скарав, а потім уже злучився с Ходкевичом.
Хоробрість козаків, енергія козацкого гетьмана визволили й тепер Поляків з біди, тільки на цей раз Конашевич за свою побіду и славу сам наложив головою. 5. Цвітня умер він од ран, що під Хотином получив.За Конашевича козаків ляхи поважали, бо іх потребували; як скоро-ж тільки потреба минулася, всі услуги козачі забуто. Пани, пишаючись своєю силою по Европі, боялись однакож добувати собі іі коштом війни с Турциєю. Замість того, щоб с козаками у спільці Турцію добре в страху держати, вони падали до ніг перед нею, на козаків всю вину звертаючи; та щоб од ворога забеспечитися, вони усіх сил докладали, аби козака притиснути, забуваючи на те, що слід-би ім було разом с козаком Турцію придавити.
Козаки-ж по Сагайдачному стараються удержати за собою той вплив, який ім здобув Конашевич, длятого-то й боротьба була неминуча. И справді, ледве що трохи од війни с Турцією одпочала Польща, як уже й виряжено супроти козаків гетьмана Конецьпольского с вельми сильним війском, а то немов-би задля вгамованя іх нападів на Туреччину. Конецьполский осадив іх над Кураковским озером; та приступи Ляхів на козачі окопи не могли вдіяти нічого и тільки самим Полякам приносили великі втрати. Похід іх певне на нічім би скінчився, як-би не леєстровці. Підвисшенєм плати и тим, що козачі права забеспечено для них тільки самих, Поляки встигли іх на свій бік привернути. — Через це-то 6-ого Грудня 1625 року й була закладена в урочищі „Лози Ведмежі“ коло Кураковского озера, оттака умова, відома під назвищем „Кураковских пунктів“: Число лейстровців буде 6.000, плати ім привначається 60.000 золот. на рік, и одберати іі мають у Киіві на св. Илію. Из 6.000 лейстровців, 1000 або й більш за порогами пробуватиме, аби за рухом ворогів наглядати; тільки-ж козаки не мають права самовільно на море ходити и війну з яким сусідним народом роспочинати, длятого-то и чайки іх всі при комісарях маються спалити. Козакам дозволяється обирати старшого, тільки без гетьманского титулу, але вибір ёго мусить од коронного гетьмана потвердженє дістати.
За такого старшого обрано тепер Дорошенка, одного из помічників Сагайдачного, що під Хотином ще здобув собі славу.
Ті що зостались за реєстром, дістали амнестію, тільки-ж мусіли вони урядникам та панам покоритися и повернути ім землі іх та угідя, що перш одібрали; або, як що-не схотять під рукою панів чи старшини пробувати, мусять зараз з земель іх зійти хотя світ за очи.
Річ ясна, що такий уклад не міг козаків вдовольнити и боротьба давніща мусіла знову піднятись, тільки ще с більшою силою, яку здобули собі козаки за гетьмана Сагайдачного.
Зробленого укладу козаки зовсім не держалися, напади на Крим, на Туреччину не уставали; козаки нелейстрові панам и старостам покоритися не хотіли а коли їх до покори силовано, вони як и перше на Запорожє тікали.
Поляки проте задумали на сей раз силою козаків приневолити до дотриманя угоди. Закінчивши пруску війну 1630 року, польске війско рушило на Вкраіну и сіло там на кватирях; під ёго рукою пани й старости починають цілий ряд безправих мір: церкви оддають на глум, підданих записують до уніі, козаків вільних в крепаки обертають, а жовніри похвалялися навіть усю козаччину в нівець обернути и чинили всім Украінцям всілякі кривди и образи. Після сёго всего козаки и поспільство піднялися повсюди против Польщі. Коли з одноі сторони збиралися партизанскі відділи и нападали на польскі війска, що тут пробували, головні сили на Запоріжю згромадились. Там вони обрали собі гетьманом Тараса Трясила и рушили на Вкраіну підперати тутешнє повстанє. Пристала до них и та частина лейстровців, що по обовязку на Запоріжю сиділа; гетьманом і був тоді Григорий Чорний; він заступив Дорошенка, котрого у поході однім на Крим вбито. Григорий силувався був одвести козаків од спілки з Запорожцями, та на війсковій раді довели ёму, що він до уніі пристав, тому й потуряє безправностям лядским, та тут таки и смертю ёго покарали. В Квітні 1630 р. Тарас с своіми полками вступив в Украіну и почав панів, жовнірів, жидів вигоняти, а маєтки іх рабувати. Конецьпольский поспішив зо всіма силами польскими на Вкраіну. Під Переяславом козаки окопалися и билися с Поляками три тижні майже щоденно. Конецьпольский, як кажуть польскі писателі, стратив тут більше людей ніж у трилітній війні з Густавом Адольфом. Врешті козаки одбили у ёго артилєрію, захопили на Дніпрі перевози, пороми попалили и таким способом до крайнёі нужди ёго допровадили.
Одже тим часом, як Украінці тільки на свою хоробрість покладалися, Конецьпольский користувався іх слабими сторонами. Звичайно у кожного народа, що довго жив у неволі, виховується партия людей „уміркованих“, благоразумних“, котрій окрім і власних интересів нічого більш на серці не лежить. Така-то партия була и в украінскій козаччині; від неі то більш, ніж від офірливости и патриотизму одважніщих, шляхотніщих синів Украіни, залежала іі будучність и доля. Ото-ж на ню вороги украінскоі народности завсігди и рахували; вони людям тим, ніби найкращим, лестили, поважаючи іх за ліпших и вищих над „чернь“; з ними вони паювали рабунки и притягали іх до себе обіцянками високих почестей и дохідних місць. Оттаких-то „кращих” людей аж 7.000 успів на свій бік перетягнути Конецьпольский, и в той час, як козаки возраділи, що й золота хорогва, краса польского війска, в бору над Дніпром вже розбита, вони, оті 7.000, зуміли повернути діло на те, що приневолили побідителів на мирову вдатись. Тарас, покладаючись на слово польского гетьмана, зваживсь іхати до Варшави за-для наконечноі угоди, котра мала на завсігди права руского народа забеспечити. Одже, як прибув він з чотирома старшинами до Варшави, іх зараз кинено до тюрми, а далі й скарано смертю.
Повстанє козаків, за проводом Тараса Трясила, не довело до жадних позитивних результатів. Як и перше, так и тепер з одного боку сили и интереси козачі, — а з другого претенсиі польскі стояли до себе в ворожих стосунках, и прямованя аристократичнёі Польщі и демократичнёі Украіни все провадити мусіли до нових борб и нових революций.
1632 року вмер Сигизмунд III, головний зачинщик уніі и гонитель козаччини. По звичаям польским по смерти короля наступали два сойми: конвокацийний и елекцийний. Конвокацийний за-для того був важний, що на ёму робився перегляд минувшого царствованя, и складалися проєкти нових реформ, виказувалися бажаня на усілякі улучшеня, котрі мали бути поставлені яко директива для нового короля. Покористувалися тим козаки, и тогдішний іх гетьман, чи пак „старшина“ як величали Поляки, Петрижицкий вирядив до сойму посольство; в инструкціі ёму поручалося нагадати соймови про усмути, які козаки Речі-Посполитій зробили и за те домагатися, — аби свобода віри була забеспечена, аби козакам дати право голосованя при виборі короля, аби ім плата постоянно була забеспечена, а окрім того ще двом тисячам на ново до леєстру вписаним, и врешті ще аби поліпшена була доля нелеєстровців, котрих по кураковскій комісиі пани из сел виганяли, лишаючи іх без хліба.
Козачі посланці знайшли собі підпору у тих кількох шляхтичів, що єще до тепер не покинули були благочестя. Та Петрижицкий розумів добре, що прозьби козацкі хоч и підперті невеличкою купою благочестивих людей не матимуть доброго результату, тому-то и взявся він прозьби отті кращим робом підперти: зібрав він війско козаче и вирушив с ним на Волинь, пліндруючи без пощади панів, що неприхильні були для козацтва. Налякані за цілість своіх богатих волиньских маєтностей, пани прохали ощади и обіцялись усі своі сили докласти, аби бажаня посланців козачих підперти. Петрижицкий дав покій іхним маєткам, а все-ж с своім війском на Волині зостався, оповістивши, що коли сойм на ёго просьби не пристане, він піде на Річ-Посполиту війною. Сею демонстрациєю гетьман справді добився деяких користей від сойму: православним видано дипльом на ненарушимість благочестя, котрим и священство, и церкви, и маєтки церковні од утисків шляхти та уніятів забеспечувалися.
Таким робом ненарушимість східнёго благочестя була ніби-то забеспечена, але в практиці показалося, що забеспеченє се було більш на папері, ніж на ділі. Дістали рівноправність и свободу уніяти и православні, и могло-б здаватися, що зроблено се по правді и справедливости. Тільки-ж показалося, що за уніятів стояло мало не ціле шляхетство Речі-Посполитоі а за благочестя, крім простого народа, — невелика купка шляхетства, що віри батьків своіх поки-ще не покинула, та козаки, себ-то ті из народу, що рвалися скинути с себе неволю, законом освячену, а разом и на боротьбу с законом тим и с державою стати. Поки унія, отта розрадниця руского люду, не була знищена, не могли ніякі пільги и привилеі мати для благочестя великоі ваги. Коли сойм вирік, аби церкви одні православним віддати, а другі уніятам лишити, то тра було комісию назначити до розправи: які церкви мають православними бути, а які уніятскими?
Разом с церквами річ ишла и про церковні маєтки. Ис того мусіли доконче вийти сварки, у котрих та сторона и мусіла гору взяти, за яку була сила шляхетска. Окрім того сеймовим ухвалам відберало й те багато вартости, що шляхетство руске цуралось и зрікалось раз-у-раз и віри батьків своіх, и своєі народности. Оборона благочестя, що на соймі дала купка православних панів, на ніщо звелася, бо й ті, що стояли за ёго, тепер уже до кателицтва пристали. Оттак незабаром православна церква понесла втрату велику, як одступився од неі и князь Єремія Вишневецкий, державець незмірних земель и несчисленних оселищ на Вкраіні. Заходилися поборники благочестя богато коло того, аби князя назад до батьківскоі віри навернути, тільки-ж шкода було и заходу. Єремія не то що не повернувся до предківскоі віри, а й зробився ще найлютіщим іі ворогом. Та й ніхто из перевертнів руских назад не вертався: православна церква тратила рід за родом, а в міру як рускі шляхтичі робилися зрадниками и ворогами східнёго благочестя, однісінькі козаки ставали ёго оборонниками.
За часів того сойму виступив ис посеред руского священства енергічний чоловік: то був Петро Могила, архимандрит печерский, що зъявився на сойм про діла церковні дбати. Образований, палкий, такий завзятий агітатор як перш був завзятий вояк, улесливий та хитрий, потомок молдавских князів, чоловік сей опанував уми рускоі шляхти на соймі, давав ій поради, підносив упадаючого духа и врешті так і зачарував, що всі в ёму спасителя батьківскоі віри бачили.
Митрополит киівский Ісаія, чоловік великоі старости, здавався непридатним для свого трудного уряду; ото-ж и скинули ёго, а на мість ёго обрали митрополітом Петра. Новопоставлений король Владислав IV. потвердив ёго в тому санови, а патріарх своє благословеньство прислав. Православна шляхта не помилилась в виборі; Петро Могила справді приніс благочестю великі услуги, а найбільше тим, що заклав Київску Коллегію, першу вищу начальну школу на рускій землі; вона мала великий вплив на розвій освіти руского люду.
Спогляньмо тепер, яку відповідь дала шляхта на соймі на другу половину бажань козачих, себ-то на домаганя прав політичних. Одже попускаючи в вірі сойм не думав и кроку ступити до розширеня прав козацких. Особливе роздражнило було панів те, що козаки, як лицарі Річи-Посполитоі, домагалися права голосованя при виборі короля. Шляхта безъусловно тільки себе одну уважала повноправною в сёму ділі, и сердитим оком дивилася на те, що хлопство и собі домагалося того, що до сёго часу тільки ій самісінькій належало. „Козаки величають себе членами Річи-Посполитоі“, казали на соймі, — „правда, вони члени, тільки-ж такі як пазурі та волося, що іх відрізують та кидають“. Не маючи відваги видати нові постанови против козаків, запротестувати против побільшеня числа леєстровців, не закидаючи навіть и слова про умови на Лозах Ведмежих, сойм у своій одповіді розмазався тільки лестивими та солодкими словами и непевними обіцянками. Було знати зараз, що шляхта тільки примовчує зі страху перед полками Петрижицкого, але зовсім не зрікаючись свого потайного пляну: знищити козаччину, и тільки дожидає кращоі доби, щоб взятися до ёго перепровадженя.
Отак-же и сойм до згоди не довів іх; вийшло хиба тільки те, що обидві сторони домаганя своі сформулували. Поляки уважали за законні ті пункти, що на Лозах Ведмежих стверджено, а козаки домаганя Петрижицкого уважали законом. Одні и другі завзялися перепровадити свою программу, а що ис того вийти мусіло, легко догадатися. Борба була неминуча. Ляхи добре зрозуміли, що козаків тільки тоді зможуть побороти, коли ім не дадуть можливости утікати на Запорожє, и там організуватися. На сей кінець казав гетьман Конецьпольский у 1635 році на Дніпрі фортецу Кодак покласти, а поклав іі Французкий офіцер Левассер Де-Боплян, той що написав такий цікавий опис Украіни. Козаки догадались, до чого се йде, и Запорозкий гетьман Сулима тогож таки року фортецу нову зруйнував.
Знайшли-ж ся між лейстровими козаками зрадники: вони видали Сулиму з ёго товаришами и іх у Варшаві четвертовано.
Оттак польска політика, що усе уміла засіяти між козацтво зерно зради, добилась користей для себе, тільки-ж не мала вона — собі на лихо — на-стільки сили, щоб ити консеквентно сею дорогою. По відомим нам Кураковским пунктам козаками іх старшинам визначена плата, длятого, аби іх интереси відділити від интересів других козаків, котрих пани хлопами прозвали и на папері права іх давно уже одібрали. Але призначити плату було мало, треба було и платити, та ще й платити у назначену пору, а польский скарб був завжди порожний. Так-ото козакам уже и кілька літ не давано плати. Магнати хотіли ще іх спинити ласкавостю, схиляючи до себе найповажніщих між ними людей, але козацка чернь запомічала зараз таких и не давала ім віри. По скараню Сулими на всій Украіні козаки в голос зняли скаргу на те, що ім плати не давано и вдалися ис скаргою до польского короля Владислава IV. Але даремно. Жаден король не став-би с такою охотою у поміч козакам як Владислав IV. Чимало молодих своіх літ він перевів в іх товаристві війсковім, користувався він с порад гетьмана іх К. Сагайдачного, любив він козаків за прихильність іх до королевскоі власти, бо вони вважали єі далеко більше як панску, тай до того ще й вбачав він у них оден однісінький опір свого монархізму против шляхетскоі олігархіі, та саме через це не міг він для козаків хоч-би що учинити. Пани дуже пильно ёго пантрували, аби яко мога ёго не допустити до впливу на степове лицарство, вбачаючи в тім небеспеченьства великі для своєі шляхетскоі волі. Минула зима, настав св. Илія, коли слід було плату одібрати. Гроші не прийшли. Козаки почали шуміти. Гетьман Томиленко оголошує універсал и наказує щоби усі полки день и ніч у одно призначене місце збиралися.
Тут виступає новий чоловік, що опісля у козацких війнах значну ролю грав, Адам Кисіль, богатий лівобережний державець, Черніговский підкоморий. Він представитель того давнёго украіньского паньства, що держалось ще грецкоі віри, але вихований на вольностях, правах и привілеях свого стану, він був переконаний, що шляхетска республика на певнім грунті збудована, и тим-то вважав він Польщу за свою родину, боронив интересів шляхетскоі республіки и вважав за бунтовщиків усіх земляків своіх й одновірців, що супротив неі ставали. Сёму-то Киселеви й приручив Конецьпольский завести с козаками переговори. А козаки тим часом уже зібралися на раду оружно, с харчами, наче на війну, біля річки Росави. До лейстрових прилучилося більш ніж у-двоє козаків охочих або так званих випищиків. Кисіль застав вже війско помішаним, лейстровики признали права усіх козаків за однакові. Рада козацка поділилася на двоє, одні мали с артилериєю ити на Запорожє и тут у морский поход виступити, другі намагались у шляхетскі маєтки кинутись, щоб себе за усі страти та утиски хоч добром панским винадгородити. Кисіль зараз дарунками закупив старшину и вона ёму стала в пригоді, проволікаючи справу козацку; тим часом він сам сповістив козаків, що вже незабаром мають плату свою одібрати; длятого благав іх троха потерпіти: вже, мовляв він, ждали ви довго, то краще ще трохи пождати, ніж з-за кількох тижнів або й може днів на себе гнів королевский накликати, и усі права своі стратити! Козаки згодились на виплату до Пречистоі (8-ого Жовтня) ждати. На Пречисту на сёму самому місци мають вони генеральну раду зібрати и як ще до того часу не одберуть виплати, то вирушать с артилєриєю на Запорожє. Пробувши кілька днів у Канівщині, Кисіль придививсь добре до тенденций іх, и постеріг що хоч лядский аристократизм и не зміг усёго козацтва затруіти, але все-ж він появив між ними багато відлучників, котрі як у пісні співають:
„Для паньства великого,
Для лакомства нещасного”
сталися зрадниками у народній справі. Через се він зважився зараз старшину подарунками на свій бік прихилити. Старшина одібравши іх обіцялася як найдовше проволікати скликанє козаків на генеральну раду а через те стримати іх вихід на Запорожє на невідомий час. До других людей, що дбали більш про своі отарі та пасіки, про своі теплі хати та вгодливі жінки й любі діти, ніж про справу усёму товариству спільну, Кисіль післав ченців, прихильних до польскоі республіки; вони розводили, що ніби вже нема більш утисків на благочестє; ніби тепер храми Божі вже красуються и благали іх не ставати против Річи-Посполитоі, аби не тілько волі але й церков своіх не згубити. Добрих людей наче й зрушили сі хитрі чернечі мови, почали вони спиняти козацке завзятє, заспокоівши своє сумлінє тим, що немов-би се для захисту церков робили, а дійсно-ж для того, щоби своєі теплоі хати та гарноі жінки не кидати. Зоставалася найтрудніща річ: вгамувати найбільшу частину війска, котра по думці Кисіля нічого святого не мала. Тих людей задумав він страхом утихомирити. Заслав він ото до козаків підроблений королевский лист, в котрім ніби гнівається король за те, що ёго обіцянкам, виплатити незабаром гроші, козаки не діймають віри, ще й страхає іх, як що не згодяться грошей заждати, знести козачі права и виступити на них з усіма силами Річи-Посполитоі.
Козакам, яко убогому бурлацтву, що жило далеко від урядового осередка, сили Польщі здавалися надзвичайно великі, бо шляхта любила своєю силою скрізь пишатися. До того-ж и перші невдачі козацкі доводили більшість до певноі думки, що грошевита, гордовита и до панованя звикла шляхта справді зможе, як вона похвалялася, саме имя козацке з світа стерти, а береги Дніпрові у пустиню повернути. Після сёго Кисіль писав: Коли-ж и сі три способи, котрих ужив я, не вгамують козацкого руху, то нема вже на ёго й ліків; побачивши іх похід на Запорожє, я муситиму тікати за Десну в мій найдальший маєток. Було знати зараз, що одна тільки чутка про рух козачий на Запорожє мусіла на Вкраіні увесь нарід робочий до того збурити, що панам одно тільки й лишалось, що утікати з маєтків, у котрих вони громадский суд и громадску правду зруйнували. Річ ясна, що с панами мусіли и іх помічники жиди утікати.
Але як не хитро Кисіль то дарунками то чернечим хитрим словом засліпив очі людям, що мали вплив між козаками, то все-ж у козацкому війску поруч с лукавими и простосердними зрадниками була и частина непіддатних людей, таких, що іх Кисіль своім паньским словом взивав: nulla fides pietasque viris. Вони наче оті стоокі аргуси доглядали раз-у-раз питомих интересів козацких, в очу бачили правду, не боялися паньского грізного слова и не няли віри обіцянкам паньским. Тим часом, поки обдурені Киселем полки дожидалися грошей, вони лагодились на Запорожє рушити, рубали в густих и роскішних тоді ще лісах по берегах Дніпра и Росі столітні липи, тай з них собі чайки споряджали. Найзавзятіща, найубоща и найзначніща частина зъєдналася коло сміливого гетьмана Павла Бута, або тоже Гудзана, котрого разом с Сулимою люде охочі до паньских подарунків, невірні сини Украіни, панам були видали. Ёго вже в Варшаві й на карне місце виведено, але канцлер чогось у короля випрохав ёму прощеня, а може й те, що королеви самому хотілось тою ласкою виявити козацкому війску про свою неодностайність с панами, та про случай з ёго для себе й сміливого отамана придбати. Смерть товаришів, страчених на очах Гудзана, вчинила на ёго зовсім не те вражінє, якого здається сподівалися пани. Раз узнавши за неправду и кривду кожде право придбане лукавством та насильством, ёго дух и тепер не покидався свого переконаня, а вернувшись до гурту земляків своіх, заляканих, ошуканих, та запутаних — він тільки с палкого юнака став супокійним, енергічним чоловіком. Павло Гудзан або Павлюк, Павлюга, як ёго між козацтвом називано, вирвавшись з неволі, заховав був помсту до якогось часу, але тепер зъумів покористуватись из збурених голов, що Кіселева політика розъєднала; він перетяг до себе нелейстровців и ту частину лейстрових, що була під іх впливом. Отся-ж Павлюкова партия, котру назвемо партиєю завзятих, дивилася на старшину козацку, як на угодників паньских и зрадників народа и явно грозила іі помстою.
Настав 8. день Жовтня. Плати не видано, и партия завзятих під проводом Павлюка рушила на Запорожє. За Павлюком посунули усі виписчики и богато с полків війсковоі черни. Але більша половина полків и війсковоі старшини зісталися дома, так що в очах уряду польского лейстрові козаки осталися ще вірні Річи-Посполитій, а на Запорожє вдались тільки свавольці; хоть взяти річи по правді головна козацка сила знаходилась більш коло Павлюка ніж круг гетьмана Томиленка, и партия завзятих переважала партию уміркованих. Що богато з лейстрових не вирушили за Павлюком то раз для того, що не всім-же козакам було Украіну лишати а друге не могли вони дуже довго за порогами й пробувати бо рано чи пізно, а мусіли-б таки на Украіну до своіх домівок та семій повернутися, а на Украіні-ж, тим часом загарбали-б іх достатки пани, яко добро бунтовників и зрадників, а сімъі іх вигубили-б без пощади. Страх перед немилосердною над іх сімьями пімстою та любов до ріднёго побережя, до рідних лісів, степів и байраків, привертали іх до Дніпра, де полягли кістками десятки, сотні и тисячи хоробрих іх прадідів и сучасців, де:
„… полягла козацка голова
Як од вітру на степу трава…
Слава не вмре не поляже
Лицарство козаче всякому роскаже.“
У той час вазаль кримского хана Буджацкий мурза Кантемір задумав з кримскоі кормиги під турецку стати. Більшина козаків, що під приводом Павлюка пішла на Запорожє, вирушила с ним відти на підмогу кримскому ханови, тай побила гет Кантеміра. Решта-ж на Запорожі спорядила чайки тай пустилась у море на турецкі галери нападати, турецке побережє плідрувати, городи забирати, пробувала в іх тижнів по два, та здобувши знатні грошеві скарби, супокійно на Запороже верталася.
Розгнівались Турки и почали лагодитися до війни с Польщею. Кримский хан лютий на Турків радби був с Польщею спільно вдарити на Туреччину. Разом и Молдавский Господар дуже бажав с під турецкоі власти під руку Шольщи стати и разом с нею с усіма своіми силами на Турків ударити. Польщі ото траплялась змога Туреччину побороти и Молдавію до себе привернути; але замість того Поляки, як ми зараз побачимо, иншим робом вгамували гнів Турків. Поляки не стали до борби с Туреччиною не тим, щоб не могли справитись с нею. Правда що польский скарб був дуже убогий и війско польске дуже мизерне; але-ж коли б пани одностайно протув турецкоі сили стати хотіли, знайшли-б величезні засоби для того. Спогадаймо тільки про 100.000 возів що вони під Пілявцями козакам у здобич покинули, а се лучилось через 12 років; спогадаймо й про те, що тоді коли и козаки одібрали Вкраіну, скільки ще того війска виводилось в поле и скільки ёго порубано в полі. Тепер же при іх були маєтки, тай Украіна в війні с Турцією стала-б Польщі усіма силами в поміч. Ні, польска республіка зреклась воювати Туреччину не від того, щоб не змогла іі подужати, але від того, що зачепивши війну ту, вона-б дала просторінь розгорнутися вояцкому козацкому духови. Вже й без того республіка Украіньска, як каже публіцист сучасний Палчовский, на ввесь світ славою вкрилася и по всіх народах лічилась за найсильнійшу твердь и заслону королевства!
Запорожє було головним опором козачоі сили и захистом для поспілства, котрому на Украіні не було місця. Турецкі войни могли-б були зробити ис Січи столицю Украіньскоі Республіки, а близькі іі околиці та степи заселити вільними козачими слободами. Оттоді-б звязь Запорожя з запроданою панам Украіною дістала-б характер справді страшний. Против козачих походів на Вкраіну ніяка сила не устояла-б и польске панованє рунуло-б конче, як-би и тоді пани не зреклися своіх прежних цілей. До тогож воюючи с Турцією козаки завязали-б с королем безпосередні відносини, дали-б ёму перевагу над панами и сим-би зломили оту можновладну сваволю, якою пишались Поляки, а в польскому королевстві спровадили-б совершенний переворот всіх відносин. Повернулась би Польща тоді або на абсолютну монархію, чого лякались пани будучи сами собі майже зовсім самостійними королятами, — або, як би козацтво взялось до боротьби и с абсолютизмом, — збудувалась би з неі рівноправна демократична держава, котроі пани боялись єще більше. Горда, егоістична каста панів, що усю свою силу и увесь свій благобит збудувала на недолі кількох міліонів людей, не зрозуміла, що закладаючи народне и державне житє тільки на одному своёму станови, тим самим провадила увесь польский нарід до неминучоі погибелі.
Не зрозуміли пани и того, що на землі, замешканій Украінцями, іхні шляхетскі державні засади не можуть мати ніякого твердого грунту, не зрозуміли, що такий демократичний нарід як Украінці, не стерпить того державного укладу, що дає привилеі всілякі одному тільки станови не лишаючи инчим станам нічого, не зрозуміли врешті и того, що віра, то оден з найдорощих скарбів народа. Шляхетска політика занедбала добру годину, щоб Турцію подолати, Славян з-під турецкого ярма ослобонити, и тим Польщу найдущою славянскою державою а може навіть центром всёго славянского світа зробити. Ні, — вона усі своі моральні и материяльні сили обернула против козацтва, котре одно тільки й могло дати Полякам перевагу над страшною тоді усёму християньскому світови Турцією, а тепер в завзятій борбі с Річью Посполитою підняло на неі ворожі християньскому світови сили татарскі, та й врешті и польску силу зломало.
Участь Павлюка в побідах кримского хана и походи козацкі на морі дуже шкодливий вплив мали на интереси шляхти на Вкраіні. И козаки умірковані занялися теж тим вояцким завзятєм, про яке ще за часів Наливайка співано в думах, як бачити мож в думі зложеній на смерть Наливайка:
„Вдовин сину, вдовин сину,
Є ще в тебе братя,
А в братів твоіх козаків
Багацько завзятя.“
Почули козаки свою силу, спогадали славні часи Сагайдачного, Дорошенка, Тараса Трясила; тепер ім здалися мизерними интереси іх дотеперішні; поманула вже іх не плата шляхетска, а запорозке роздолє. Прибув Кисіль с комісарями до козаків, и побачив, що тепер уже не так легко утихомирити и партию уміркованих. Поки ще не оплачено було рочне, козаки не вдавлися и на розмову; як-же заплачено було и обіцяно 1000 козаків до лейстрових приписати, вони то и згодились на Запорожє не виходити. Тоді комісарі поневолили козаків, аби присягою Кураковскі пункти зміцнили; а коли козаки не згожувались, то комісарі навпрямки сказали ім, що коли вже Річ-Посполита супротив іх здійме меча, то зітре зі світа навіть и имя козаче: „Нехай краще тут звірь хижий плодиться, казали вони, ніж непослушне поспільство!“
„Заверюху підняти ви зможете“, додали комісарі, „але що взяти гору, то — з роду ніколи; а підете на Запорожє, то лишите тут жінок и дітей, тай сами не довго там перебудете. Чи рано, чи пізно, а все принесете своі голови під наш меч. Даремно похваляєтесь теж, що Річи-Росполитій израдите и на землі чужі пересядете. Ваша вітчина Дніпро, а иншого-ж Дніпра нема на всёму світови. Як рибі без води, так и козакови без Дніпра не жити!“
„Наші слова, пише Адам Кисіль, зрушили так іхні варварскі хлопскі серця, що в не одного з очей ринули слёзи.“
Ще довго бурхотали козаки, та врешті-ж меншість, що до Кураковских пунктів приставати не хотіла, мусіла уступити перед більшостю, и присяга сталася; але скоро тільки одійшли заступники Річи-Посполитоі, партия завзятих знов взяла гору.
Дізнавшись про се, Павлюк с ватагою завзятців на город Черкаси налітає, и запоможений недовольними, добуває без борби усю козацку артилєрию, тай у Запорожє іі посилає. Обставини так добре складалися для Павлюка, що міг він відограти другий раз ролю Сагайдачного. Громадский голос увесь стояв за Павлюком, побідителем Кантеміра и славним своіми морскими походами; більша половина козацкоі сили була с ним на Запорожі, а до Польщі ще війна с Турциєю наближалася. Народ сподівався, що Павлюк, так як и Сагайдачний, пічне цілий ряд походів на Турцію; для того-то усі бурлаки з цілоі Украіни до ёго й збігалися.
Але Павлюк походів підняти не міг. Був він гетьманом тільки нелейстрових а окрім того тільки невеличкого числа лейстрових козаків.
Вирушити с усіма своіми силами до морского походу, се-б значило лишити за плечима у себе умірковану партию козаків, котрих паньство на свій бік підвернути могло. Тоді вони-б на Запорожців яко на зрадників и ворогів вітчини дивились-би, и не було-б уже кому боронити ні семейств, ні добра Павлюковців, на котре шляхта тепер кинутись не сміла. Тим-то він и не повів усіх у поход, а випускав іх тільки невеличкими громадками, щоб тим лякати Польщу війною с роздражненою козаками Турцією.
Найбільше-ж заходу докладав він на те, щоб козаків лейстрових из партиі уміркованих до себе перетягнути з Украіни. Тоді-б уже він вибраний був за гетьмана усіма репрезентантами Украіньскоі республіки, и міг-би він у турецкій війні виступити перед паньскою Річ-Посполитою так само, як Сагайдачний в війні московскій.
Павлюк вирядив значне посольство до реєстрових козаків, завзиваючи іх, щоб с виписчиками до одного гурту зъєднались, а Січ щоб козацким центром зробити; там була-б козацка артилєрія и жила-б старшина, а козацтво мало-б на волю, чи в Січи чи й на Вкраіні сидіти. У всякому разі, писав Павлюк лейстровим, зъєднаєтесь ви с нами, чи ні, але борони Боже, щоб захотіли ви нашими ворогами стати, и потім спільно с жовнірами на наших жінок и дітей, або на наше добро руку підняти. Ваші жінки, діти и добро перші упадуть в наші руки, аніж наші в ваші; але ми не сёго бажаємо, бо у нас и у вас одна рідна земля, и ліпше нам жити в братерстві и в згоді.“
Гетьман Томиленко прихилен був до козацкоі свободи, и пристав-би до Павлюка, але звичайно, як старий чоловік, потративший усі сили на козацких повстанях, не покладав надіі, щоб и теперішна боротьба привела до доброго кінця. Для того-то и не став він явно на сторону Павлюка, але и не забороняв Павлюковим послам козаків підмовляти. За те-ж угодники паньскоі власти начали рух против Томиленка на користь нового претендента на гетьманьство, переяславского полковника Сави Кононовича, и таки дійшли того, що Кононовича намість Томиленка гетьманом обрано.
Кононович був зайда московский; він був один з тих людей котрі интереси громадскі уважають ні-за-що, а тільки про своі власні дбають. Єму байдуже було, — чи козаки чи польска республіка пануватиме на Руси, аби ёму було тепло. Він так повернув діло, що розбогатів за малий час и став вже полковником. Відставши від козаків Кононович пристав до панів, та так нахилив іх до себе, що вони нераз честили ёго запросинами на своі бенкети, вечері та обіди, а він за те хапав и до польского суду давав небеспечних козаків. Пани ним не могли нахвалитися, а козаки завзятці тяжко ёго зненавиділи.
Довідавшись, що скинено гетьмана Томиленка и вибрано Саву Кононовича на гетьманство, Павлюк виступив против нёго, бо уважав ёго за безправного похитителя гетьманскоі власти. Вирядив він до Переяслава кілька тисяч добрих юнаків, за проводом Карпа Скидана и Семена Биховця, котрі схопили Саву и багацько другоі старшини тай привели іі до Павлюка. Зібралася рада козацка. Постановили по козацкому звичаю вязнів посеред майдану, виговорили ім гріхи іхні супротив війска, зраду козацкому ділу, тай смертю скарали. Оттож ся подія виспівана у пісни про Саву Чалого, що єсть оден из найкращих памятників поезиі украіньскоі. Передовсім гарні ті варіянти, де зрадника Саву не забивають в ёго власній господі, а везуть у путах, та на козацкій раді смертью карають. Та-ж сама рада, що судила Саву Кононовича и других старшин, вибрала Павлюка козацким гетьманом; Томиленко доброхіть поступивши ёму своє старшиньство зостався ёго другом и товаришом.
Оттоді Павлюковці завзяті почали уганятися за козаками, до шляхетского уряду прихильними. Порозбивавшись на невеличкі купи, вони на козацкі семъі прихильні до польских порядків страху наводили. Тим часом и ті, що перше козакували, збиралися до купи, тай на паньскі двори, городи и замки напади робили. Здавалось, що из сеі ворохобні виробиться поволи ціла революція украіньска.
А тим часом на війну с Польщею уже вирушили турецкі війска, а польске війско було в дуже лихім стані. Для Польщі тяжкі хвилі настали. Павлюк добре се зрозумів и хотів допомагати Річи Посполитій усіма своіми силами на одній тільки умові, аби ёму на Украіні таку саму власть дано, як колись мав Сагайдачний. Але Річ-Посполита знайшла другий спосіб, щоб из біди викрутитись. Вона обовязалась заплатити и зараз таки заплатила данину турецкому султанови и кримскому ханови, заспокоївши свою пиху от такою правдиво-шляхетскою фразою (занесеною до умови): „Але відай, що робимо се все не по обовязку, а по добрій воли своій, у нагороду за твою приязнь.“ А тогді и зважилися своіми силами на козаків ударити.
Одіславши ото данину ворогам християньским шляхетскому уряду бракувало вже и грошей для війска, що мало против козаків виступити, а жовніри не одібравши плати, и в думку не приходили вирушити у похід; вони вже мали розходитись и за неоплату надгородити себе рабунком маєтків паньских. Даремне благав польский гетьман Потоцкий жовнірів, аби вони Річи-Посполитоі не кривдили, а ёго на хлопску зневагу не пустили; не встиг він тим жовнірів зрушити. Се так поразило було гетьмана, ёго паньске серце так ясно зачувало вже грядущий упадок шляхетского панованя на Вкраіні, що він, як свідчить шляхтич оден, часто навіть перед своіми прихильниками плакав. Врешті, коли ніякі прозьби не помагали, Потоцкий ударився ще на остатний спосіб пасивнёго мужества. Він сказав жовнірям, що воліє смерть як сором, и иде супротив козаків с кількома хоругвами польского війска, та с наймитами Німцями. Жовніри надумались. Та не мужество гетьмана іх навернуло, а просто те, що боялися, за крадіж и рабунки, які з безгрошевя робили, дістати інфаміі и баніціі, себ-то стратити судом шляхетских трибуналів честь и оборону законів. Поки оті жовніри були у війску, ім се не дуже шкодило, але скоро-б вони порозходились по всій Польщі, урядові пани над ними певне змогли-б перепровадити засуд. Страх перед такою недолею и примусив жовнірів гетьманови покоритись.Поглянемо тепер, що за сей час робилося у ворожому Польщі таборі. Ми бачили уже, що завзятці дивилися на уміркованих козаків як на зрадників, и утікаючи на Запоріжє, заклинались помстити ім. Тим-то и умірковані козаки не могли бути супокійні. Вони боялись, що голота за проводом Павлюка справдить свою грізьбу. Вони уважали себе и своє добро не беспечними и поки боротьба не на чій бік не переважувала, вони ще не прихилялись ні на чію сторону.
При такім розірваню козацкоі сили не могло бути між ними ані одностайности у повстаню, ані рішучих заходів до будучоі війни с Річ Посполитою. Павлюк до початку війни не хотів з Запорожя виходити, щоб ёго голота козаків не налякала. Він дожидався, поки ёго заступник Скидан підійме таку массу народа, котра-б потягнула за собою и уміркованих. Скидан почав універсали слати, закликаючи усю Украіну на Ляха піднятись. Задніпровъє почало козачитись. Коли-ж се на Вкраіні чутка пішла про бунт у польскому війску; тогді и більша частина уміркованих міркуючи, що бунтовливі жовніри вирушать з Украіни а іх лишать на відомщенє Павлюка, до ёго боку пристала. Перехід козаків, що в своіх рахунках обманулися, на бік Павлюка, у свою чергу и ёго ошукав: осторожно він тримався до того часу на низовях Дніпра, а тепер з диких степів посунувся в гору. Та тут козаки замість одного видовища узріли несподівано зовсім друге.
Павлюк не ждав на боротьбу с Поляками. Він бажав затягнути Польщу до війни с Турками, не сподіваючись, аби Річ-Посполита позбулась сеі боротьби соромною даниною; він знав, що став би тогді для республіки найпотрібнійшим в світі. Павлюк рвався стати другим Сагайдачним, а замість того попався на крівавий бенкет.
Польске війско виступило на козаків за приводом польского гетьмана Потоцкого; на зустріч ёму йшов Павлюк. Правою рукою польского гетьмана у сёму поході був Самійло Лящ, знакомитий своім війсковим талантом и лиходійством. При гетьмані був ще и Переяславский полковник Ілляш Караимович Барабаш, завзятий прихильник Польщі, с своіми товаришами. Оці вірні діти своєі землі знакомі добре с ділами козацкими нараджували гетьмана на погибель свого-ж люду рідного. Обидва війска під Кумейками здибались. Потоцкий, що вельми добре знався у справі війсковій, склав хитрий плян битви. Він зайняв сам на позицию добру площину, впродовж котроі йшло непроходиме болото, а Лящу казав на козаків вдарити, та нападаючи герцями, заманути іх аж до головного польского становища. Так и сталося. Лящовики нападаючи на козаків, од табору все назад поступалися, а козаки за ними своє з 23.000 возів зложене таборище все наперед посували. Здавалось уже ім, що все паньске війско на втеки пішло перед іх великою силою. Тюкаючи немов на вовків на роскидану шайку Ляща вони все за ним вганяли, поки не зуздріли нараз поперед себе довжезну лаву Потоцкого уложену вздовж болота, що сливе на пів милі сягала. З одного кінця боронили ту лаву вози, поставлені у десять рядів, с німецким полком и венгерскою піхотою самого Потоцкого на чолі; з другого — полки добірноі шляхти с артилерією по середині. Козаки відважно на ворога ринули. Дивувались пани порядкови, с яким козаки на них наступали. Вози іх в шість лав ростяглись довжезно, а проміж ними козаки йшли, добре на сотні та на полки поділені. Чотири гармати малося на чолі, дві в середині війска, а дві позаду. Дивлячись на ту хмару завзятців, що не тільки дух війсковий лицарский, але й воєвничу тактику собі усвоіли, Адам Кісіль аж заплакав и сказав: „яке славне полчище и який в ёго славний дух!“
Тимчасом козаки наткнувшися на болото повернули вздовж становища польского, а Лящ не переставав на них своіми шайками летючими нападати; він заманював їх аж до правого крила польского війска, що німецкою піхотою й артилерією було закрите. Не постерегли козаки хитрощів Потоцкого; гнали вони Ляща перед себе та погукували: „А чи далеко гетьман ночуватиме? Лящику, Лящику! Побіжиш ти до хащику!“
„Я не зміг більше, доводить Потоцкий у своій реляциі, знести тієі хлопскоі насмішки и почав битву!“ и треба додати зачав саме в пору, инакше-б козаки зайшли були ляхів з-заду. Лящ нараз перестав тікати и розложився лавою, аби не пустити козаків зайти Потоцкого з-заду, а гармати польскі вдарили в середину козачого табора. Побачивши лихо, козаки почали вози своі перекладати с шести лав на дванадцятеро, а Потоцкий тогді й погнав комонні полки, аби козачі вози, де вони були єще в шестеро, розбити. На се небеспечне діло післав він найперше свого сина Петра з власною-же надвірною хорогвою. Він хотів перед цілим війском засвідчити, що не хоче слави побіди купити самою чужою кровью. Без панцеря молодий Потоцкий полинув в саме пекло козаче, але немов вихром знесло ёго хоругов від гремучих возів козацких; друга хоругва кинулася не вируч и на встояла теж.... и сталися сіпати на вируч усе нові та нові хоругви. Козаки зібрали тут своі найкращі сили, аби не дати розірвати на двоє табора. На тім крівавім місци велася борба за паньску безкрайну сваволю и за козачу дику свободу. Лишаючи на місци цвіт своєі сили, кожна хоругва тричі тікала и тричі знов на збиті колесо до колеса козачі вози накидалася.... Врешті таки розірвано табора и польске війско тоді погнало козачі полки. Увесь шлях від Кумеёк аж до м. Мошен, впродовж цілоі милі трупом був вкритий. Усі побічні стежки и дороги, усі близькі болота й ліси, були повні козачого тіла; але далеко не всі козаки повернулися тікати. Розірваний по середині табор козачий почав у невеличкі табори складатися. Складалися вони під захистом шайки отчайдушців, що мали в собі загартовану силу; то були виписчики, що виховали за порогами ту байдужність до смерти, якій навіть вороги Турки у битвах чудовалися. Натискаючи на них усі своі сили Потоцкий сподівався, що почнуть вони о помилованє просити; але він ошукався в отих отчайдушцях. „Оте хлопство“ — писав він у реляциі, — „так було розлючене, що не то щоб хто попросив о помилуванє, а тільки й чутно було нам іх голос: щоб усім разом полягти головами, що врешті й сталось. А як часом хто з наших впадав ім у руки, то вони кидались на ёго неначе скажені ті пси и шматували трупа на дрібні кавалки.“
Уже тільки 4 гармати у козаків осталося; уже більша половина й оружє своє пощербила, а все не тратила духа; кілками й вісями од возів недобитки ворогів толочили и здавалось, на місці розгрому змагались ще с шляхтою за побіду. Направив гармати Потоцкий и почав з них на самі густі купи козаків стріляти. Обидві частини розірваного табора, по словам ёго, були майже до ноги викошені; та полягли й в польскому війску цілі лави. Але недобитки з обох таборів злучилися знов у новий и тільки ніч втихомирила бенкет крівавий. Павлюк з старшиною ще над вечір втік с поля битви; він задумав ще раз хоч спробувати щастя и не дати пропасти козацкій славі. Лишилися тільки недобитки в таборі и Потоцкий окружив ёго війском. Коли се, — в козачім таборі стало несподівано тихо. Як не прислухувались здивовані поляки, але не чутно було жадного голосу в темній нічній темности на тому самому місцю, де ще недавно крик завзятий козачий глушив гуркіт битви. Врешті довідався Потоцкий, що козаки проміж ёго війском таки викрались по ночі, ще й дві гармати с собою завезли. Кинувся він до табора — аж тільки поломані вози, та скалічені коні, та трупи козачі ёму в спадок покинено.Страшна борба дуже ослабила польске війско. Найстарші жовніри казали, що не траплялося ім на віку ще так довго у такім пеклі стояти и кругом себе стільки трупа бачити. Коли другого дня виіхав Потоцкий покоси своі оглядати, то з слів ёго, на одному місцю, де табір свій козаки боронили, налічено 3.000 мерців.
Побіда була славна але не закінчена. Отамани повстаня були на свободі, а завзята битва, що майже десять годинь тривала и відвага з якою гинули козаки навіть після бігства старшин, показувала ясно, як високо ненависть до польскоі республіки виросла. Полягло заклятих ворогів шляхетского панованя кілька тисяч, ще не мало й поляже, але-ж не зможе шляхта на Руси усіх своіх ненависників вигубити. Та іі політика и не думала хоть як-небудь с тим множеством измучених тяжкою працею и прибитих нуждою робітників погодитись. Вона щастє простого люду своіми шляхетскими правами затоптала и в хлопах тільки ворогів своіх бачила. Не прямувала вона, аби чесним робом с ними погодитися, а хтіла іх задавити й на іх трупі збудувати своє щастє шляхетске. Але в поляглих під Кумейками хлопів лишилися діти. Смерть батьків, недоля матерей, кари и утиски, що за невдачею козаків мали роспочатись, виплекають в них ненависть до шляхетского панованя аж до фанатизму, котрий заглушить страх перед муками и смертью. Десять років мине и нові Павлюки круги себе зберуть виписчиків нових, голоту нову, у котроі и тратити нічого, крім своєі безщасноі жизни. Зберуть и кинуться дуще як перше руйнувати усе, що збудовано шляхтою. Але такі думки и не заходили у голову шляхті упоєній побідою під Кумейками.
А тим часом в саму найтящу хвилю битви, коли козаків с табора до табора гнали а отаманє іхне, Павлюк и Скидан, вдарилося на втеки, недобитки обрали собі нового ватажка, чоловіка одважнёго, завзятого, що й між остатками недобитків зміг єще порядок удержати. То був Дмитро Гуня. Як того нещасливого дня, так и у кервавій війні слідуючого року він більше як усі ёго товариші зъумів козацкому оружъю такоі слави додати, що й вороги нашого народа мусіли іі подивляти. То він упорядковав послідний табір після розгрому козацкого під Кумейками; він перехитрив війсковий досвід Потоцкого и з двома гарматами проміж польским війском прокрався; він зъумів врешті Павлюкове повстанє невдачне у широку війну обернути и з Потоцким та Вишневецким як рівний з рівним помірятись.
Під Кумейками в лавах козачих, що кілька раз іх розривано и знов складано и майже зовсім викошено, пробував чоловік єще страшнійший для шляхти, — Богдан Хмельницкий; він не пізніш як за 10 літ поміняється ролями с Потоцким. Другого-ж таки дня по Кумейскій битві, коли шляхта ще й козацкоі крови з свого оружя не встигла змити, прийшов уже й універсал королевский, аби мечем и всілякими карами свавольство викореняти, де-б воно не зъявилось. Тішилася шляхта, не догадуючися, що стала тим на дорогу до неминучоі погибелі.
Ми бачили вже як козаки війсковий досвід Потоцкого ошукали и нічью між польским війском викралися. Другого дня Потоцкий погнався за козаками. Як поляки рушили далі, хлопи поховали своіх руских вояків, та над ними на жаль, на незабудь, високі могили насипали. Під Боровицею козаків втікачів Ляхи навкруги оточили. Дорога була у козаків відрізана, харчів бракувало; ім оставалося: або здатись або всім в отчайдушній борбі погинути. Адам Кисіль предложив ім, Павлюка та з ним ще чотирох старшин видати. Він поруку давав, що король Владислав IV. над ними жадноі помсти не вчинить. Козаки запевнені словом свого значного земляка й одновірця, до згоди пристали. Супротивився тільки Гуня, до ради він не пристав, а в той час як козаки уже зважились табір свій ляхам одчинити, на Запорожє утік; за ним втекли й полковники — Филоненко, Скидан та Чучуй. — Суд козакам мав бути на соймі, а до того часу вже знакомого нам Ілляша Караимовича отаманом козацким поставлено. З під Боровець рушив Потоцкий своє староство Ніжин втихомирити. По дорозі до Ніжина садив він на кіл повстанців, так що ввесь шлях ними немов віхами був уставлений.
„Треба на всіх — казав польский гетьман, — страху нагнати: десяток сотні а сотні тисячі най приклад дають!“ Признавався и сам він, що тому тільки до Ніжина й виіхав, аби мати забавку: побачити руских хлопів на колах.
Немало днів у Ніжині точилися кари. „Я вас на віск вироблю!“ кричав Потоцкий. „Як-що ти пане гетьмане виноватців будеш шукати й карати, — казали ёму рускі — то садови разом на кіл Піддніпровъє усе й Задніпровъє!“
В Лютім 1638 року, зібрався сойм. Посли показали таку ненависть до козаків, що хотіли стерти іх зовсім з світа. Ім здавалося, що Павлюк не тільки над козацтвом, але й над цілою Украіною прозвався старшиною для того, аби Украіну від польскоі корони відорвати й самому самостійним і старшиною стати; тим-то й присудили ёму: на голову розпечену желізну корону надіти, а в руки розпечену желізну палицю дати, немов би царскі ті клейноди. Горяче заступався Кисіль за житє козацких старшин. „Вони добровільно здалися — доводив він — я поручивсь, що Річ-Посполита житє ім дарує, иначе-б вони до останнёі каплі крови боронилися. Як що тепер, не вважаючи на мою поруку, їх смертю скарають, то се зломить віру не тільки в моє слово, але й в слово самоі Річи Посполитоі.“ Кисілевому протесту ваги не дано; але сам король вже змінив Павлюкову кару ганебну: ёму и ёго спільникам, що разом з ним до Варшави привезено, тільки голови втяли та на коли понастромлювали. Того-ж року постановив сойм побідою покористуватися и геть скасовати козаччину; старшим був ствержений Ілляш Караимович, великий паньский прихильник; козакам навіть и лейстровим, відобрано усі права, якими володіли до сёго часу; цілі ватаги війска були до Запорожя виряжені, аби втікачів половити и скарати; польскі жовніри порозлазились по Вкраіні, та через край через міру и так уже винищений край рабували та пліндрували. Повсюду виднілися шибениці, та коли з замученими жертвами; повсюди, по містечках и селах, чути було плач старих и малих, котрих за те тільки й катовано що вони руского роду; повсюди й церковні святощі попоганено. Оттого-ж таки часу шляхта не боючись козацкоі сили, почала й церкви и треби церковні в аренду жидам віддавати. Ляхи вигадували на пониженє рускому племени найгірші муки: зимою на пекучім морозі вони поливали руских водою, до плуга запрягали и орати лід на ріці заставляли, та ще наказували жидам батогами іх підгоняти аби добре тягли. Щож дивного що хмари народу, ховаючись від завзятоі мести польскоі, на Запорожє тікали и на слідуючий рік зі всею відвагою роспачи до нового повстаня піднялись.
У місті Острі сидів собі старий значний товариш війсковий, по прозваню Острянин. Старший син ёго Степан був у Січі, а менший при батьку та матери зістався. Перед різдвяними святками пан Герадовский, начальник відділу війскового що в Острі пробував, наказав старому ид святкам для хортів своіх сира дістати. Не виконав Острянин наказу, котрий тільки на те був даний, аби до руского чоловіка погорду й зневагу заявити. За таке непослушеньство звелів пан Герадовский діда того на перший день різдва у тин, що був круг цвинтаря, головою встромити; так и продержано старого на всесвітний посміх, аж поки попи відправи церковні не скінчили. Через кілька там день після того увійшов пан Герадовский до Острянина в хату и почав венгерского вина правити; Острянин відмовлявся, що у ёго вина немає; тоді пан Герадовский післав за горівкою и силував старого за здоровє короля и Річи-Посполитоі пити. „Я й з молодих літ іі не вживаю“ відмовлявся старий, а пан Герадовский подумав, що Острянин бунтовщик и ворог короля и Річи-Посполитоі, тому й не пъє и тут-же й звелів своім слугам добре старого канчуками побити. Немилосердно скервавлений, знівечений и посміяний дід через кілька день и вмер. Ледви син поховав замученого батька, як уже п. Герадовский на полюванє ёго закликає и дає до рук хортів на шнурі держати. От гукнув якийсь ляшок хортів тих спустити; Остряненко й спустив. Як же підскочить до ёго п. Герадовский, — посатанів, лає, бъє в груди, в обличє и велить ще й канчуками тіло обити.
Скервавленого, ледво-що живого парубка принесли до матері-удовиці, и знов ото випало ій и над понівеченим сином ридати. Алеж молода натура перемогла те, чого батьківска стара не змогла: за кілька день Остряненко одужав, благословився у страдальниці-матері та й полинув на Запорожє. У Січі, на раді, показував він всім недогоєні єще рани и закликав од усёго руского люду козаків до помщеня. Певне з-за сёго Запорожці й обрали гетьманом Степана, старшого сина Острянина. Новий гетьман розіслав зараз універсали по всій Украіні; у них обширно малював він пригоди своєі сімъі и страданя руского люду, тай закликав усіх, против своіх мучителів одностайно повстати.
Повстанє те було переважно народне, бо лейстрові тільки де-які пристали до ёго, а більшість с отаманом своім Ілляшем Караимовичом за ляхів руку тримала. Головними проводарями повстаня були: гетьман Острянин, Гуня, Скидан, Филоненко.
На весні 1638 року, полчища рускі за приводом Острянина з Запорожя на Украіну посунули, на зъустріч ім квапився небога польного гетьмана, Станіслав Потоцкий, с жовнірами та лейстровими козаками и застав уже Острянина в Голтві — у місті, що біля вливу річки Хорола у Псёл.
Потоцкий вчинив був напад на місто, але ёго с великою стратою відкинено геть: окрім двох німецких рот, до коріня знищених, понівечено сім хоругов, тай инчі хоругви богато людей потратили.Окольский, оповідаючи про се, дивується чому се Бог дав, що поляки за певну свою правду в війні сій, понесли с початку такі невдачі? „Я думаю — міркує він — що Бог зробив так для того, що більшість з наших панів, живучи від Украіни далеко, жадноі ваги війні с хлопами не давала, називаючи козаків паньскими вівчарями та мясниками й зневажаючи славу тих, що іх побивали! За те Бог нас и покарав; бо хоча між козаками нема ані сенаторів, ані воєвод, хоть вони хлопи, але за те-ж такі, котрим варт бути-б и Квінтами-Цінцінатами, коли-б право contra plebejos ім не шкодило.“
Після битви коло Голтви рушив далі Острянин и розіслав від себе кілька ватаг за-для вербунку нового війска; а тимчасом польске війско вміцнилося на 5.000 чоловік, що привів князь Єремія Вишневецкий.
Замірились ото поляки на Острянина напасти завчасу, поки ёго війско висилкою ватаг було трохи ослаблене, и 13. Червня на ёго під Жовнинами вдарили. З обох боків билися цілісенький день з однаковим завзятём и звірством, з однакою злостью и роспачью. У ночі Острянин втік с табора, бо козаки тієі-ж ночі вибрали нового гетьмана, Дмитра Гуню.
Вони з-за Дніпра ще помочи сподівалися, то й тра було до ёго наближитись. Знялись ото козаки и перед очима неприятеля рушили на полудень. Відбиваючи напади поляків, козаки щасливо дістались до вливу р. Стариці, що тече у Дніпро. Тут вони мерщій окопалися. А 22. червця прийшов с свіжим війском у табор польний гетьман. Окружило тоді польске війско навкруги весь табор козачий, и с того часу билися козаки с поляками через шість неділь без перестанку. Але щоби козачого духа до краю притиснути, польний гетьман розіслав по околицям шайки жовнірів, аби палили навкруги села, та жінок и дітей, що там зоставалися, нелюдски мучили. Вбачаючи огнища пожеж, козаки до іх засилали прозьби, ворогів привертали до жалю; але здаватися ані гадали. Гуня так писав до польского гетьмана:
„Розіславши ватаги, аби знущатись над безневинною християньскою кровію, ти показуєш, що в тебе нема ні правди, ні страху Божого. Воюйте вже ви с одним війском запорозким та дайте-ж покій нещасному людови, котрого слёзи и безневинна кров кличе о пімсту до Бога и нас до пімсти силує. За наші права и вольности, що надані нам з давен-давна королями польскими, а тепер нівечуться, за права, що здобуті шаблею а не чим иншим, ми готові умерти. Нехай же, з ласки, Ваша милость поводиться с нами так, аби те догідно було и чести Вашоі милости и не тиснуло й нас, ні бідного, безневинного люду!“ — Козаки навіть згожувались здатись на суд короля польского, так гетьман-же ім відповів: „Ваші стародавні права зломали ви самі через свою сваволю, и через те, щосьте поривалися на величність корони; тепер-же матимете ті права, які Річ-Посполита надасть вам!“
„Воліємо ті, казали козаки, — які и перше ми мали!“
Гуня просив гетьмана, аби не діймав він віри лейстровим: „Вони хліб-сіль з нами іли и нас зрадили, то й Вашу милость зрадять!“ писав він.
С того часу ні в день, ані в ночі борба не уставала. Поляки хотіли козаків ослабити, випорожнити іхні порохові схови. Козаки-ж, з свого боку хотіли війско коронне неутомимою борбою примучити, сподіваючися, що польским жовнірам невдачі и така довга війна швидко обриднуть и вони из звичайноі ім сваволі стануть з війска уходити; а тимчасом надійде и поміч значна, котру Филоненко мав до козаків по Дніпру привести. У кождій битві, у кождім ділі Гуня був завше попереду, и своєю одвагою скріпляв увесь табір. Що день з обох боків росла боёва ненависть. У козаків почало харчів бракувати, а Филоненко все не приходив. „Випаде тут не співати, а вити як собаці; хліба нема, борошна мало, — тільки вода та трохи шкапини!“ Так малює польский дневник положенє козаків власними іх словами, описуючи ремство козаче. — Але що день и полякам ставало гірше. Жовніри підняли на гетьмана скарги: „Що-ж се?“ кричали вони — „певно тутечки будемо и зимувати? Либонь ми прийшли кольоніі на Дніпрі закладати, чи що?“ и стали из війска тікати. Гуня написав до польного гетьмана новий лист, викладаючи вдруге свою охоту здатися на королевску волю; але даремно. Не против короля рускі підіймали своі завзяті революциі, а против соймових порядків польскоі шляхти: вони не терпіли іі и бажали, аби королевска воля стала над волею соймовою. Річ ясна, що таке прямованє польскому шляхецтву не було до вподоби, бо вони завсігди а особливо тоді силкувалися власть королевску ограничити.
Врешті и Филоненко, на котрого давно вже козаки чекали, наблизивсь. Поляки накладають усіх сил, аби ёму до козачого табору не дати війти, але після завзятоі битви мусіли поступитися и Филоненко прийшов таки до обозу хоть и збавив стільки харчів, що решти ледве и на два дни вистало. В-очу козакам став ото голод; стративши остатню надію на харч, ударились вони знов до поляків на розмир. Але на сей раз уже Гуня уступився с своєі переднёі ролі: він и Филоненко кудись ніби зникають; певне с табора утекли, бо через який час показуються вони вже на московскій землі. Прийшли ото на перемову козачі посланці; але Потоцкий побачивши іх, ударив рукою по шаблі, и крикнув: „Victor dat leges!“
Через мало часу в урочищі „Маслянім броді“ одібрали козаки від короля й Річи-Посполитоі таке рішенє: козаки на завсігди стратили право собі старшину вибирати; під карою смерти заборонено ім по Чорному морю плавати и на Запорожє тікати; іхні чайки и суднища захоплено и спалено на попіл, артилєрию відобрано; не тільки виборного, але й наставленого гетьмана ім вже не дадено, а замість ёго прислано в комісарі якогось пана. Генеральних старшин, полковників и сотників понаставляно уже з шляхти, або хоть часом и з руских, то с таких, що до польскоі політики були прихильні. — Оттоді-то вже гніт польский на всю Украіну наліг тяжким каменем. Тихо без протесту схилив свою голову нарід, а хто чув в собі сміливість, то тікав на Запорожє, чи по степам де тинявся безхатно. Але и туди досягли польскі ватаги: на Дніпрових порогах піднялась Кодацка кріпость; и втікачі або гинули по степах марно, або мусіли до хана у службу найматись. Таке лихолітє аж цілих десять років тривало, огорнувши собою всю землю малоруского люду. Але найбільша напасть полягла на той стан, що був на чолі народа, що мав, сподівався нарід, зруйнувати шляхетскі порядки и на іх місци завести на Вкраіні порядки народні громадскі. Старшина, над козаками наставлена, получила над ними и іх маєтками таке саме право власти, яке старости мали в своіх маєтностях. Честь и житє козацке було в руках старшини: за найменьшу непослушність іх зараз смертью карали. Козаки робили на старшин паньщину, та ще й податками були обложені. Поборені и придавлені козаки не могли супротивлятися.
Украіна на тих десять років зовсім була заніміла. Але врешті трудне и печальне положенє допровадило нарід украінский до крайнёї роспачи и довело разом до згоди усі розъєднані сили народні. Тепер-бо були уже всі скривджені рівно, и однакові кривди всіх іх поєднали. Для того-то в 1648 р. на поклик Хмельницкого так одностайно підоймається цілий нарід и роспочинає славну борбу на житє и смерть, борбу, перед котрою уже блідніють усі дотеперішні революциі руского народа.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |