Коротка исторія Руси

by Стефан Качала

Коротка исторія Руси Стефан Качала під ред. Олександр Барвінський Тернопіль: 1886

• Цей текст написаний максимовичівкою‎.

Руска
ИСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА

по̂дъ редакцією

Олександра Барвѣньского.

Томъ I.

---

Коротка

ИСТОРІЯ РУСИ

Стефана Качалы.

---

ВЪ ТЕРНОПОЛИ

Зъ друкарнѣ Іосифа Павловского.

---

1886.

Свѣтлому Товариству

„ПРОСВѢТА“

вельми заслуженому задля розбудженя національнои свѣдомости въ Руско̂мъ народѣ

присвячує сей перекладъ

незнакомый перекладчикъ.

Во̂дъ Выдавництва.

---

Звѣстный рускій письменникъ и публіцистъ, О. Стефанъ Качала, выдавъ у Львовѣ въ 1879 роцѣ дѣло по̂дъ заголовкомъ „Polityka Polaków względem Rusi“. Въ исторично̂мъ журналѣ „Кієвская Старина“, выходячо̂мъ у Кієвѣ, появився въ III. рочнику за р. 1885 вытягъ историчнои части зъ названого дѣла О. Ст. Качалы зъ выключенємъ полємічнои и публіцистичнои части. Такъ склалась Коротка Исторія Руси, якои намъ ще не достає въ нашому письменствѣ. Съ порады компетентныхъ людей пускаємо перекладомъ сю цѣнну роботу въ свѣтъ яко I. томъ Рускои Историчнои Бібліотеки и кладемъ єѣ наче по̂двалины, на котрыхъ має станути велика будо̂вля нашои народнои минувшины. За нею слѣдує I. томъ дро̂бныхъ монографій славно-звѣстного историка М. Костомарова, що поясняють саму суть и историчный розвитокъ нашои народности Украиньско-рускои. Во̂дтакъ подамо основани̂ на найновѣйшихъ дослѣдахъ исторични̂ роботы про княжій періодъ нашои исторіи по̂сля Иловайского, Смирнова, Дашкевича и и. а по̂сля того и роботы зъ дальшихъ періодо̂въ Украиньско-рускои исторіи. Во̂дъ щирои по̂дмоги публики залежатиме, якъ скоро зможемо се дѣло довести до ко̂нця.

Въ Тернополи 1 (13) сѣчня 1886.

Олександеръ Барвѣньскій.

Коротка Исторія Руси.

---

I.

На просторѣ мѣжь Балтійскимъ моремъ а Чорнымъ та Адрійскимъ жили Славяне. Всѣляко вони звалися. Мѣжь ними були й Русины и Поляки. Жили вони во̂ддѣльными родами, се бъ то бо̂льшими родинами. Кождый ро̂дъ слухавъ своєи старшины. Родова старшина сходилася въ означени̂ мѣсця на раду и така рада звалася вѣчемъ. Вѣча були громадски̂, — на нихъ обсуджувалися справы громадски̂; були й вѣча народни̂, — де обсуджувалися загальни̂ справы цѣлого народу. Кро̂мъ вѣча мали Славяне ще й князѣвъ. До нихъ належала высша власть судова и про̂водъ на во̂йнѣ.

Живый образъ такого старославяньского вѣча доховався намъ въ староческо̂мъ памятнику: „Судъ Лібуши“, Кроковои дочки зъ Вышеграду“. Тутъ згромаджена на раду вся народна старшина: кметѣ (старшина зъ ро̂льнико̂въ), лехи (старшина зъ воєннои дружины) и владики (старшина свѣтска и духовна). Въ староческо̂мъ то̂мъ памятнику ти̂ слова заєдно и то въ то̂мъ само̂мъ порядку повторяються, — то жь легко вже съ того и̂ догадатись, що кметѣ — се ядро цѣлого народа се бъ то самъ наро̂дъ и тому займали перше мѣсце на вѣчу. Побо̂чь нихъ сидѣли лехи и владики, що тодѣ вважалися ще мовъ за слугъ цѣлого народу.

Хочь Славяне були во̂дважни̂, однако обминали напасну во̂йну и ажъ тодѣ выступали до бою, коли треба було во̂дперти напасть.

Потреба обороны вязала во̂льни̂ племена въ одну цѣло̂сть. Въ давни̂ часы єдинила Славянъ оборона батько̂вскои вѣры проти христіяньства, що до нихъ заходило съ полудневого Сходу во̂дъ Греко̂въ, и во̂дъ Заходу, во̂дъ Нѣмцѣвъ.

Христіяньство зъ Грецкимъ обрядомъ ширилося споко̂йно, научаючи и переконуючи. Зовсѣмъ инакше ширилося христіяньство по̂сля латинского обряду, во̂дъ Нѣмцѣвъ. Бо Нѣмцѣ по̂дъ покрышкою ширеня вѣры и любови Христовои выдерали Славянамъ ихъ землю, мову и звычаѣ. Христіяньство прійшло спершу до Славянъ во̂дъ Греко̂въ, и навѣть въ Польщѣ христіяньство по̂сля Грецкого обряду проповѣдувалося ранче, чимъ по̂сля обряду латиньского.

Въ Велико̂й Моравіи проповѣдували слово боже св. Кирило и Методій (863 р.). Въ Польщѣ Христову вѣру ще передъ Мечиславомъ I. (що охрестився 965., а умеръ 992. року) розширили проповѣдники грецки̂, а служба Божа во̂дправлялася въ Славяньско̂й мовѣ; а то длятого такъ сталося, бо Польща по бо̂льшо̂й части своими границями стыкалася зъ другими Славянами, що вже були приняли христіяньство во̂дъ Греко̂въ. Длятого то Грецкій обрядъ стався и загально Славяньскимъ. Першою христіяньскою церквою въ Краковѣ була церква Чесного Хреста. Ще въ 1491. р. друкувалися въ Краковѣ Руско-славяньски̂ книги, а коло Опатова за Вислою жили ще люде, що вызнавали Греко-славяньску вѣру.

Тай тодѣшна Польска мова лише трохи чимъ во̂дзначала ся во̂дъ тодѣшнои Ческои або Рускои. Такъ отже и мова и вѣра вязали всѣхъ Славянъ. Однако вже передъ Мечиславомъ I. противо єдности Славяньскои повстали сильни̂ вороги.

Почавши во̂дъ Кароля Великого (768–814 р.), ворога церкви Славяньскои и цѣлои Славянщины, спершу Франки а опо̂сля Нѣмцѣ, спонукувани̂ Римомъ, пильно намагали до того, щобъ знищити самыхъ Славянъ а ихъ Славяньскій обрядъ змѣнити на обрядъ латиньскій. Змѣнюючи Славяньску мову въ церквѣ, старалися заразомъ єѣ вытиснути и съ по̂дъ ро̂днои стрѣхи а основуючи нѣмецки̂ селища въ Славяньскихъ земляхъ, знѣмчити ти̂ краѣ. Нѣмецки̂ цѣсарѣ старалися Славянъ все сварити мѣжь собою. Нѣмцѣ, ти̂ непрошени̂ цивілізаторы, называли славянъ поганами, хочь вони були вже христіянами, и вважаючи Славяньскій обрядъ поганьскимъ, наново хрестили ихъ по̂сля обряду латиньского.

Такимъ чиномъ Славянъ за рѣкою Лабою (Ельбою) завоювали Нѣмцѣ и вони съ часомъ знѣмчилися, а други̂, хочь не знѣмчилися, але мусили вже въ своихъ церквахъ завести латиньску мову. При Мечиславѣ I. були въ Польщѣ христіяне такъ Славяньского, якъ и латиньского обряду.

Першою жѣнкою Мечислава I. була Дубравка, Чешка, Славяньского обряду, длятого при дворѣ того князя ще й загально панувавъ обрядъ Славяньскій. Друга жѣнка Ода, черниця, захоплена зъ монастиря латиньского, спонукала Мечислава до переходу на латиньство. За княземъ по̂шло лицарство (дружина воєнна) и латиньскій обрядъ стається обрядомъ лехо̂въ, а Славяньскій — обрядомъ народу. Першій все бо̂льше и бо̂льше розширюється и перемагає на останку надъ Славяньскимъ. Дѣло навороту въ латиньство доконавъ св. Войцєхъ и вытиснувъ Славяньскій обрядъ съ Польщѣ. Латиньска пропаганда зъ самого початку ишла рука въ руку зъ релігійною нетерпимостю. Єи засадою було: прости ближнему всѣ єго грѣхи, но не прощай нѣколи, коли бъ важився вызнавати неправу вѣру. Русь доховала вѣру Грецку зъ Славяньскимъ обрядомъ. Не наше дѣло вдаватися въ догмы обохъ вѣръ. Мы звертаємо ино увагу на ро̂жницю ихъ внутрѣшнёго ладу. Славяньска церква стоить на засадахъ самоуправы, яки̂ выробили ся въ церквѣ Христово̂й въ III. и IV. вѣцѣ, се бъ то незалежни̂ єпископіи, по̂двластни̂ ино загальнымъ церковнымъ соборамъ (загальнымъ церковнымъ вѣчамъ) и народна церква, се бъ то кождый наро̂дъ зо службою Божою въ своѣй ро̂дной мовѣ и т. д.

Однакъ Поляки принявши латиньство, не спекалися лихого сусѣдства и опо̂сля ще довгу вѣкову вели боротьбу зъ Нѣмцями.

Внутрѣшній ладъ Нѣмецкои державы и тодѣшнихъ державъ на заходѣ основувався на то̂мъ воєнно̂мъ правѣ, що цѣла земля належить до монарха. Во̂дъ него до̂ставали князѣ землѣ за помо̂чь, яку мусѣли давати єму въ потребѣ. Князѣ зъ своєи стороны давали землю меншимъ лицарямъ а ти̂ зележнымъ во̂дъ нихъ кметямъ (хлѣборобамъ). Такій ладъ зветься февдальнымъ.

Початки Польского лицарства починаються правда во̂дъ дуже давныхъ часо̂въ. Но при такихъ сусѣдахъ, якъ Нѣмцѣ, треба було Польщѣ подумати про організацію воєнныхъ своихъ силъ за для обороны краю во̂дъ гро̂знои напасти.

Та вѣкова боротьба и довголѣтни̂ во̂дносины зъ Нѣмцями мусили вплынути и на Поляко̂въ. Борючися за свою незалежно̂сть все бо̂льше и бо̂льше переймають Поляки звычаѣ и обычаѣ нѣмецки̂ и тратять сво̂й давный старославяньскій устро̂й. Старославяньска ро̂вноправно̂сть стала хитатися и выроблюється неро̂вно̂сть стано̂въ, бо лицарство (шляхта) все бо̂льше та бо̂льше по̂дноситься, а зъ народу ступнево вытворюються невольники.

Закимъ ще до̂йшло до повнои неволѣ, Польскій наро̂дъ гнетеный властивцями замко̂въ не разъ повстававъ противъ своихъ гнобителѣвъ, забиравъ ихъ майно и жѣнки, нищивъ ихъ выняткови̂ права, зовсѣмъ такъ, якъ се по̂знѣйше чинили Козаки съ тою лише змѣною, що тутъ польске лицарство (шляхта) заєдно за руки трималося зъ латиньскимъ духовеньствомъ, що зъ разу було лише зайшлыми Нѣмцями. Те духовеньство помагало панамъ втихомирювати наро̂дъ и на останку перемогло єго. Тому то й не дивниця, що по̂сля Мечислава II. (умеръ 1034 р.) народъ зновъ повставъ и выгубивъ латиньскихъ біскупо̂въ и ксендзо̂въ. Багато народу, по̂сля сло̂въ лѣтописцѣвъ, покинуло христіяньство и повернуло до поганьства. Мабуть не повертали вони до поганьства а до Славяньского обряду, бо єго латинники называли такожь поганьскимъ. Тую догадку стверджує польскій историкъ Лєлєвель: „Причиною во̂йны мѣжь панами а хлопами“, каже во̂нъ, „було переслѣдуванє Славяньского обряду“. Те повстанє Польского народу або, якъ єго называли „бунтъ хлопскій проти пано̂въ“, на останку здушило польске лицарство (шляхта) въ ХІ. вѣцѣ. Съ по̂дмогою Нѣмцѣвъ и зновъ насланыхъ біскупо̂въ и ксендзо̂въ, вдалося панамъ поконати наро̂дъ и присилувати єго до латиньства. Проти Славяньскои церкви нѣколи не було повстаня, а се доказує, що вона не нарушувала волѣ и ро̂вности цѣлого народу.

Христіяньство по̂сля Славяньского обряду ширено не огнемъ и мечемъ, (якъ се чинили Кароль Великій зъ Саксоньцями, Хрестоносцѣ и Меченосцѣ съ прибалтійскими Славянами и загаломъ Нѣмцѣ), — а ширено єи, научаючи людей. Инквізицій и другихъ подо̂бныхъ установъ церква Славяньска не уживала. Признака єи була та, що духовеньство славяньске навѣть не допускало гадки, щобъ Христова церква могла або й потребувала послугуватися до своєи цѣли муками та смертю. Хрестъ то єдина зброя Славяньскои (Грецкои) церкви.

Зъ разу Русю звалася въ Несторово̂й лѣтописи Кієвска земля, що въ ІХ. вѣцѣ пригорнула Новгородъ а опо̂сля други̂ Славяньски̂ землѣ, що съ того часу приняли загальне имя Руси. Червеньски̂ городы (Галичина) належали до Польщи. Но й вони пріймають назву Руси по̂сля того, якъ Рускій Кієвскій князь св. Володимиръ въ 981 р. прилучивъ ихъ до своєи державы. Люблиньска земля ажъ до Галицкого князя Данила Романовича се бъ то до половины XIII. в. такожь належала до Польщи и ажъ доперва за того князя стала зватися Русю. Єднымъ словомъ всё, що хочь на якійсь часъ належало до Рускои землѣ, пріймало назву Руси. Противно нѣ Червеньски̂ городы, нѣ Люблиньска земля, хочь скоро зновъ повернули до Польщи, не присвоили собѣ назвы Лехіи або Польщи. Мало того, навѣть теперѣшни̂ польски̂ историки не годни̂ доказати, яки̂ саме землѣ и коли стали называтися Польщею. Имя те нѣгде не принялося а по нынѣшній часъ наро̂дъ по обохъ сторонахъ Вислы называє Поляками то̂лько шляхту та мѣщанъ, а для себе задержавъ стари̂ мѣсцеви̂ назвы: Куявянъ, Мазуро̂въ. Краковянъ и т. п.

Русь и тымъ до себе притягала, що по̂ддержувала мѣсцеви̂ порядки, ро̂вно̂сть и свободу народу, вѣчеве право и славяньску вѣру. На противъ того Польща ро̂вно̂сть и вѣчеве право присвоила только для лицарства (шляхты) а знѣвечила волю народу и заводила неволю.

Вѣчеве право було загальне у всѣхъ Славянъ, було такожь и у мешканцѣвъ надъ берегами Вислы. Але тутъ обмежене, удержалося воно лише при Рускихъ князяхъ. Всюды, де лише якійсь часъ удержалося вѣчеве право, ро̂вняюче всѣхъ, тамъ наро̂дъ называвъ себе рускимъ. Такимъ чиномъ слово рускій значило те саме, що славяньскій. Якбы Рускій Кієвскій князь, св. Володимиръ, занявъ бувъ землѣ по Вислу або й дальше, то можна бъ имовѣрно допустити, що всѣ си̂ землѣ приняли бъ були назву Руси для того, що назва Русь означала те саме, що мѣсцеви̂, домашни̂ славяньски̂ порядки. Польща зновъ розвивалася на перекоръ народнымъ славяньскимъ порядкамъ, длятого слово польскій значило до певнои мѣры те саме, що по̂дданьство знѣмченымъ и златиньщенымъ панамъ. Такимъ чиномъ, принявши латиньство и февдальный устро̂й державный, становиться Польща по сторонѣ нѣмецко̂й. Вже въ XI. столѣтю польске лицарство (шляхта) дѣйсно захопило всю власть въ краю и положило основу до того порядку, що по̂знѣйше розцвився въ шляхоцку Рѣчь-Посполиту, якъ се дальше побачимо. Такій ладъ въ Польщѣ держався лише для того, що наро̂дъ бувъ бѣдный и приголомшеный, а шляхта завсѣгди узброєна и удержувала на своєму харчѣ нѣмецки̂ во̂йска. Польща розвилася въ державу по̂сля взо̂рця захо̂дно-европейского и стала въ супротивности до всѣхъ иншихъ Славянъ. Поляки приняли зъ давныхъ давенъ засады спо̂льно поступати зъ Заходомъ. Однако то змагане заводило ихъ неразъ за далеко а часто и на бездорожа. Вони не розумѣли свого выключного становища, а що ще го̂рше, не розумѣють єго й теперь. Польска славяньска держава ставши по сторонѣ заходу, пріймала во̂дъ него не только взо̂рцѣ політичного ладу, обычаѣ и права противни̂ Славяньству, але навѣть и мову, такъ що польско̂й народности грозила загибель.

Въ 999 р. Польскій князь Болеславъ Хоробрый посылавъ до Риму просьбу о королѣвску корону, но папа во̂дмовивъ. Помогъ єму цѣсарь Нѣмецкій; бо мимо своєи силы, нѣмецка держава не була безпечна во̂дъ Славянъ и потребувала помо̂чника мѣжь самыми Славянами. Тому то цѣсарь Отонъ III, (що єму Болеславъ помагавъ противъ Славяньскихъ Лютичѣвъ), прибувъ до Гнѣзна 1000 р. буцѣмъ во̂двѣдати гро̂бъ св. Войцєха и тутъ свою корону вложивъ на голову Болеслава Хороброго. Однако папа довго ще не дававъ свого призволу на церковный обрядъ коронаційный и Болеславъ ажъ 1024 р. приказавъ єпископамъ урочисто себе коронувати.

Нѣмецкій цѣсарь чинивъ такъ бажаючи склонити Польского князя на свой бо̂къ, що бъ забезпечити себе во̂дъ Славянъ надъ Одрою и Лабою. Съ короною давъ во̂нъ Болеславови право воювати и забирати захо̂дныхъ Славянъ та навертати ихъ въ латиньство. И такъ Болеславъ разомъ зъ Нѣмцями по̂дбиває Славянъ. Такимъ робомъ приняла Польща порученє служити Нѣмеччинѣ и Римови и те порученє сповняє по нынѣшній день.

Польща всунена клиномъ въ середину Славянъ и по нынѣ во̂дзначується во̂дчуженємъ во̂дъ Славяньскои справы и въ то̂мъ крыється причина єи слабости и непопулярности мѣжь цѣлою Славяньщиною. Въ то̂мъ именно початокъ того злого, що мовьбы червона нитка переходить скро̂зь всю Польску исторію и стало причиною спершу росту Польщѣ а опо̂сля єи упадку.

Польща не зрозумѣла свого становища хоронити захо̂дныхъ Славянъ во̂дъ знѣмченя а замѣсть опоры стала имъ ворогомъ. Наслѣдкомъ сеи историчнои похибки було дальше нѣмченє и въ конецъ упадокъ Польщи.

II.

Русь и Польща граничили мѣжь собою и жили собѣ по сусѣдски. Билися и мирили, воювали и браталися, якъ се звычайно тодѣ бувало мѣжь сусѣдами. Мы въ те входити не станемо. Зачнемо ажь съ того часу, коли Русь та Польща стали ближше зъ собою стыкатися, коли ро̂жниця поглядо̂въ и вѣры стала бо̂льше выявлятися.

Въ 1336 р. умеръ Юрій II., Данило̂въ праправнукъ, остатній князь Галицко-рускій зъ роду Романовичѣвъ. Не бажаючи по̂ддатися Татарамъ, Галичане разомъ зъ Волыньскими Русинами признали своимъ княземъ свояка по жѣнцѣ поко̂йного Юрія, Болеслава Тройденовича, сына Мазовецкого князя. Болеславъ бувъ выхованый въ руско̂й вѣрѣ, но зо̂ставши Галицко-рускимъ княземъ, переходить на латиньство и силує до него Галичанъ. Наслѣдкомъ такого апостольства въ три роки свого князёваня (по̂сля польскихъ историко̂въ Длугоша, Аноніма Гнезненьского и др.) єго строили. По смерти Болеслава Тройденовича Польскій король Казимиръ III. правомъ сильнѣщого входить въ Галицку Русь, облягає Льво̂въ изъ добуткомъ вертає до Кракова. Побачивши слабо̂сть Руского народу, загадує во̂нъ завоювати Червону Русь (Галичину) и явившися зъ новыми силами, займає землѣ: Перемыску, Сяно̂цку и Любачѣвску. Галичане згаджаються поддати Казимирови, але по̂дъ тою умовою, що бъ не тыкавъ и не змѣнявъ ихъ Рускои вѣры и народности. Казимиръ обѣцявъ не втиркатися нѣ до вѣры, нѣ до ихъ народности, але опо̂сля заохоченый своєю силою, ставъ переслѣдувати ихъ за вѣру, тиснути духовеньство Славяньске и церкви заберати на латиньски̂ костелы.

И такъ польска політика вже въ XIV в. одяглася въ рясу. Поляки дѣйсно побѣдили, а однако имъ не вдалося зо̂лляти оба народы въ одно тѣло. Наслѣдкомъ такого навороту була домашня во̂йна. Польскій историкъ Морачевскій говорить: „Лише нѣкчемныхъ людей не болить пониженє ихъ релігіи и народности и длятого Перемыскій князь Дашко умовився зъ Даниломъ Острожскимъ и призвали Татаръ на помо̂чь“. За давныхъ часо̂въ Польща була абсолютною монархією. Правда, при Болеславѣ Хоробро̂мъ выступає лицарство (шляхта) вже яко во̂ддѣльный станъ, але сей король умѣвъ єго ще въ рукахъ держати. Але во̂дъ часо̂въ Болеслава III (ум. 1139 р.) держава польска розпалася на пайки мѣжь єго потомками и значенє монарха все бо̂льше падає а лицарство съ тои поры все бо̂льше росте. Правда, по̂сля волѣ Болеслава III. установленый бувъ сеніоратъ се бъ то право старѣйшиньства за Крако̂вскимъ княземъ, але въ внутрѣшнѣй управѣ своєи пайки кождый молодшій князь вважавъ себе незалежнымъ и силувалися конче во̂ всѣмъ зро̂внятися съ Крако̂вскимъ княземъ. То було причиною взаимнои зависти, розладу и чимъ разъ бо̂льшого ослабленя монархічнои власти.

Крако̂вскій князь бажає своѣй власти вернути давный блескъ, але и молодши̂ князѣ хочуть зро̂вняти зъ ними своє значенє та не годни̂ безъ помочи сильныхъ пано̂въ. Длятого на ихъ корысть роблять князѣ ро̂жни̂ уступки, зво̂льняютъ во̂дъ багато повинностей а навѣть во̂дъ всѣхъ податко̂въ, черезъ що той тягаръ падає на наро̂дъ. Позваляютъ панамъ збирати зъ народу чиншѣ, цло и мыта, зво̂льняютъ ихъ во̂дъ направы доро̂гъ та замко̂въ державныхъ, позваляютъ ставити власни̂ замки, уво̂льняють ихъ съ по̂дъ судовои власти и т. д. Ти̂ и инши̂ выняткови̂ права звани̂ привилеями, по̂до̂ймаючи значенє пано̂въ, понижали въ ро̂вно̂й мѣрѣ наро̂дъ и съ часомъ все бо̂льше та бо̂льше обезсиляли королѣвску власть. Ще тяжшій тягаръ спавъ на край, коли ти̂ привилеѣ признано спадковыми.

Съ того часу шляхта стремѣла до чимъ разъ бо̂льшои власти въ своихъ посѣлостяхъ а при Казимирѣ Велико̂мъ доходить до великого значеня. Законъ Нѣмецкихъ лицарѣвъ жадавъ, що бъ заключеный въ Калѣшѣ миръ (1343 р.), окупленый великими жертвами зо стороны польскои, потвердили не то̂лько король, але и шляхта. Съ того часу шляхта по̂до̂ймає голову, власть праводавча, рѣшене державныхъ справъ переходить въ єи руки. Перевага шляхты найбо̂льше двигнулася тодѣ, коли Казимиръ, не маючи дѣтей, бажавъ по своѣй смерти запевнити тронъ свому сестрѣнцеви Людвикови, королеви Угорскому. Се могло статися лише за згодою шляхты, а таку згоду треба було конче окупити новыми свободами. Людвикъ вступаючи на польскій тронъ мусѣвъ не то̂лько потвердити ти свободы, але ще й ихъ розширити. Що бъ залагодити другихъ, що такожъ собѣ право до польскои короны присвоювали, робить Людвикъ уступки, а именно одному зъ нихъ Владиславови Опольскому уступає король въ удѣльну власть Галицку Русь, що зо 12 лѣтъ оставала по̂дъ нимъ.

Людвикъ вступивши на тронъ польскій обѣцявъ Полякамъ, що поверне назадъ Польщѣ и всѣ потрачени̂ землѣ, але опо̂сля прилучивъ ще Червону Русь (Галичину) до Угорщины, такъ що єго дочка Ядвига, ставши Польскою королевою, мусѣла силою Угорски̂ залоги зъ во̂дси выганяти. За Владислава Опольского поставивъ Людвикъ на Руси трехъ латиньскихъ біскупо̂въ: Перемыского, Холмского и Володимирского а надъ ними Галицкого арцибіскупа. Постанова латиньскихъ біскупо̂въ замѣсть рускихъ выкликала нарѣканє и невдоволенє мѣжь Галицкими Русинами а разомъ зъ другими подобными дѣлами польского уряду громадила причины до збройного во̂дпору на схо̂дныхъ границяхъ Польщи. Наслѣдкомъ того накучилися Владиславови Опольскому ти̂ тягли̂ бурѣ въ краю, во̂нъ покинувъ Галицку Русь а Людвикъ злучивъ єѣ зъ Угорщиною. Людвикъ не маючи сыно̂въ бажавъ дочцѣ своѣй забезпечити корону польску. Те выхо̂снувала шляхта зновъ задля розширеня своихъ правъ. Зъ сего часу (1374 р.) Польща стається державою елекційною (выборчою) и хочь завсѣгди выбиралися найблизши̂ свояки королѣвски̂, то все таки зависѣли вони во̂дъ выборо̂въ и мусѣли завсѣгды выкуплятися новыми привилеями.

Такъ зразу во̂йны зъ Нѣмцями, дро̂бленє удѣло̂въ и суперечки мѣжь удѣльными князями, опо̂сля вымиранє мужескихъ потомко̂въ и части̂ безкоролѣвя увѣчнили привилеѣ шляхты и давали ѣй способы до побо̂льшеня тыхъ привилеѣвъ, поки въ конецъ Польска Рѣчь-Посполита не вчинилася чисто шляхоцкимъ урядомъ зъ буцѣмъ-королемъ на чолѣ.

При Ядвизѣ (1381 р.) грозила Польщѣ буря зъ усѣхъ боко̂въ, во̂дъ Чехо̂въ, Нѣмецкого лицарства (закону), Угро̂въ и Литовцѣвъ. Мусѣла десь конче опертися и боронитися; а коли Великій князь Литовскій Ягайло захотѣвъ женитися зъ Ядвигою, зрозумѣли Поляки, що найлучшою обороною для нихъ буде злученє Польщи зъ Великимъ князѣвствомъ Литовскимъ.

III.

Польща и Русь вступаючи по̂дъ власть одного князя мали становити одно політичне тѣло, отже жь треба розважити чимъ ро̂жнилися ти̂ оба народы.

Правда, Русь и Польща говорять Славяньскою мовою. Но вона инакша у Русино̂въ а инакша у Поляко̂въ, бо розвивалися инакшимъ ладомъ. Такимъ чиномъ оба народы ро̂жняться не лише звычаями и обычаями, але й мовою, письмомъ и обрядомъ церковнымъ. Однымъ словомъ ти̂ двѣ Славяньски̂ вѣти стають двома окремыми народами.

Першу во̂дзнаку вчинила ро̂жниця мѣжь обрядомъ грецкимъ и латиньскимъ, особливо коли наступивъ роздѣлъ загальнои Церкви на Схо̂дну и Захо̂дну (869 р.).

Кромѣ сеи ро̂жницѣ були ще други̂, именно въ державномъ ладѣ и суспо̂льно̂мъ. Мы вже высше говорили, що за для вѣковои боротьбы зъ Нѣмцями наступивъ въ Польщѣ подѣлъ народу на два станы: воєнный и ро̂льничій. Въ нагороду за оборону краю надѣлювано лицарѣвъ всѣлякими выгодами та во̂дзнаками. Такъ и. пр. прово̂дъ надъ во̂ддѣлами воєнными, верховну управу надъ замками, повѣтами и цѣлыми удѣлами (землями) поручавъ король хороброму лицареви, именуючи єго начальникомъ, каштеляномъ, воєводою, старостою або обдаровуючи майномъ и т. д. Все те по̂дносило значенє лицаря и вывысшало єго по надъ ро̂вноправного колись кметя. Пильнуючи воєнного ремесла, во̂двыкавъ во̂нъ чимъ разъ бо̂льше во̂дъ працѣ коло ро̂лѣ а повернувши съ походу вважавъ тяжку працю коло землѣ за рѣчь него̂дну своєи воєннои чести. Польске лицарство (шляхта) добувши перевагу въ краю, мимо, безперестанныхъ боѣвъ зъ Нѣмцями, переймає во̂дъ нихъ нѣмецки̂ погляды о неро̂вности стано̂въ, бо то лише вплывъ єго въ краю помнажає и сей нѣмецкій ладъ єсть для него выго̂дный. На ладъ отже нѣмецкій поселявъ во̂нъ и полоненико̂въ воєнныхъ на своѣй землѣ, бо вони мали єму землю управляти и на него робити.

И такъ воєнный полоненикъ бувъ першою чужою появою, що нарушувала старославяньску ро̂вно̂сть. Поселенє єго на грунтѣ лицарскомъ готовило таку долю и бѣднѣйшимъ кметямъ, подо̂бну долѣ тыхъ Славянъ, що ихъ Нѣмцѣ завоювали. Установѣ тако̂й ще бо̂льше помо̂гъ надѣлъ шляхты правомъ спадщины, що во̂ддавало мешканцѣвъ сѣльскихъ се бъ то ро̂льнико̂въ (хлѣборобо̂въ) на ласку й не ласку властивця, особливо съ тои поры, коли шляхта набула во̂дъ королѣвъ право суду въ своихъ оселяхъ надъ кметями. Зо̂ройному лицарству (шляхтѣ) несли громады податки припасами и по̂дводами а кромѣ того працювали коло укрѣпленя замко̂въ, що становили оборону краєву.

Всѣ ти̂ даремщины съ часомъ перемѣнилися на повинности вже не проти самого короля а проти лицарства (шляхты). Коли спершу кметь плативъ податки лише до королѣвскои касы, опо̂сля плативъ во̂нъ замѣсть сего панови чиншѣ за землю. Съ часу Кошицкого зъѣзду (1374 р.) платять вже хлопы панамъ чиншь за землю и други̂ дачки. Паны єдини̂ судіѣ хлопски̂, могли ти̂ чиншѣ, дачки и повинности збо̂льшувати або змѣнювати на роботизну, могли грунтъ одному во̂добрати а другому надати по̂сля волѣ своєи, або якъ хто бо̂льше панови заплативъ. Не дивниця отже, що чиншовый ладъ змѣнювався поволѣ на паньщину и права кметя нѣвечено ще бо̂льше. Коли жь наконецъ (поборовыми універзалами 1511, 1520 и 1531 р.) постановлено, що бъ панъ по половинѣ съ кметями плативъ „ланове“, то паны казали, що рѣчь буде зовсѣмъ справедлива, що бъ имъ кметѣ, за ту плату половину ланового во̂дробляли роботами. Съ того часу число робочихъ днѣвъ росте тай росте, вымоги паньщизняни̂ збо̂льшаються, поки 1520 р. єѣ загально не заведено.

Зъ разу наро̂дъ находивъ ще оборону въ особѣ короля та й у духовеньства. Ще Казимиръ Великій слѣдивъ за тымъ, щобъ робочого народу не гнетено роботами, за що до̂сталась єму назва „хлопскій король“. По̂сля права Казимирового, наро̂дъ до̂стававъ многи̂ мали̂ пайки землѣ, зъ мѣрными податками. Одняко всѣляки̂ таки̂ перегороды не могли остатися передъ самоволею шляхты, що дбала лише за свои права тай мусили ѣй служити всѣ суды и власти. Зигмунтъ Старый, король Польскій (1506–1548) довго противився въ маєткахъ королѣвскихъ статутови зъ 1520 р. цѣлотыжневои паньщины, такожь и Польскій король Зигмунтъ-Августъ (1548–1572) де лише мо̂гъ зменчавъ робочи̂ днѣ зъ лану. Но королѣвска власть малѣла а кметѣ (хлопы) не мали обороны.

Коли монархічна власть королѣвска уступила свои права шляхтѣ, доля по̂дданыхъ рѣшилася и вони найшлися въ повно̂й залежности во̂дъ пано̂въ, що чимъ боршѣй старалися выняти хлопа съ по̂дъ всякого права а замѣсть права була паньска воля. Наслѣдкомъ сего втѣкали хлопы. Часто лучалося, що хлопъ, не годенъ выповнити всѣхъ паньщизняныхъ выгадо̂въ и накучивши собѣ єѣ, покидавъ своє убоге село и въ друго̂мъ мѣсци у другого, буцѣмъ лучшого пана, шукавъ лучшои долѣ.

Людно̂сть захо̂дныхъ краѣвъ Польскои Рѣчи-Посполитои переносилася на Схо̂дъ въ пло̂дни̂ стороны Червонои Руси, Подо̂ля и Украины, де посѣлачѣ спустошеныхъ во̂йнами земель давали поселенцямъ лѣпши̂ выгоды и свободы. Зъ во̂дси убутокъ робочихъ силъ а заразомъ и хлопскихъ земель а при то̂мъ побольшалися вольни̂ во̂дъ податку землѣ и недостатокъ робочихъ рукъ, и наслѣдкомъ сего побо̂льшуванє робочихъ днѣвъ.

Ще Висліцкій статутъ 1347 р. буцѣмъ запобѣгаючи опустошеню маєтко̂въ черезъ переселенє хлопо̂въ, ограничує особисту волю ихъ прикрѣпляючи хлопо̂въ до грунту и хлопы вже въ XIV. в. тратять право вольного переходу зъ мѣсця на мѣсце. По̂сля конституціи Крако̂вского сойму 1543 р. втѣкача хлопа нѣхто не смѣвъ приняти або выкупити за нѣяки̂ грошѣ. Єго мусѣлося во̂дставити до свого пана разомъ зъ єго родиною и зъ усѣми забраными рѣчами, а кождый, що пріймавъ такого втѣкача, плативъ кару. Устали ро̂внымъ чиномъ и во̂льни̂ сельски̂ громады и потонули въ рукахъ великихъ пано̂въ. Треба однакъ признати, що не сами̂ Поляки вынайшли неволю, но годѣ й не признати, що на Заходѣ зъ неволѣ выйшла воля а въ Польщѣ волю замѣнили неволею.

Однако нѣмецки̂ аристократични̂ погляды не могли „всѣ“ вкоренитися въ Польщѣ. Во̂ддѣлюючися во̂дъ народу, польске лицарство (шляхта) пильно бачило, щобъ нѣхто зъ шляхты не присвоювавъ собѣ бо̂льшихъ свободъ та выгодъ по надъ другихъ. Отже шляхта только помѣжь собою заховала Старославяньску ро̂вно̂сть а ти̂ нѣмецки̂ аристократични̂ погляды во̂дносила до невоєннои части народу. Такимъ чиномъ Польща зложилася въ такій державный ладъ, якому польски̂ историки дають назву „шляхоцкои демократіи“.

Чимъ дальшь на передъ, тымъ бо̂льшь шляхоцка гордо̂сть збо̂льшується. Выроблюється поглядъ, що самъ ро̂дъ творить спосо̂бнымъ до вживаня правъ и зво̂льняє во̂дъ всякихъ повинностей. Съ тои поры не лише воєнна слава, але навѣть выдумувани̂ роскоши мали вызначати шляхту во̂дъ народу.

И такъ характеристичными ознаками въ Польщѣ були: ро̂вно̂сть мѣжь шляхтою, повне обмеженє власти выборного короля и безусловне панованє шляхтича надъ по̂дданымъ народомъ.

Теперь звернѣмся до Руси.

Тутъ були князѣ и по̂двластна имъ дружина. До князѣвъ належавъ найвысшій судъ и разомъ зъ дружиною хоронили край во̂дъ напасти. Тому на Руси утворилася держава, що не була королѣвствомъ а звязкомъ багато князѣвствъ, де перевагу мавъ загалъ хлѣборобного народу надъ властю князя и неразъ лучалося, що князь мимо своєи волѣ мусѣвъ втѣкати або зрѣкатися свого престолу, скоро не подобався загалови.

На Руси бувъ зовсѣмъ инакшій ладъ, демократичный, а въ Польщѣ аристократичный. Ти̂ признаки вызначуютъ ще по нынѣ Поляка во̂дъ Русина и по нынѣ годѣ знайти мѣжь Поляками дѣйсного демократа.

На Руси не було ро̂жницѣ мѣжь правами земскими а мѣскими. Всѣ були во̂льни̂ и кожда громада мала своихъ выбраныхъ заступнико̂въ. Мѣжь князями бувъ старшій, великій князь; єго мали слухати молодши̂, удѣльни̂ князѣ. Однако не всѣ вони слухали Великого князя Кієвского и не одинъ зъ нихъ бажавъ стати великимъ княземъ, хочь не мавъ до того жадного права. Съ того выходять усобицѣ и во̂йны и по̂дъ проводомъ тыхъ князѣвъ Русины встають супроти Русино̂въ. Воля князѣвъ грозила а декуды нарушувала руски̂ права громадски̂; бо хто не послухавъ князя, слухавъ митрополіта и єго попо̂въ, що на спосо̂бъ бизантійскій, старалися релігією нахилювати кожду непокорну голову до князѣвскои волѣ. Съ причнны такого розладу роздроблена Русь не годна була сильно во̂дперати напастей. Въ такій часъ влерлися зъ Азіи Татаре и побили князѣвъ и ихъ дружину. Правда по Татарско̂мъ погромѣ всё було обложене тяжкими податками, но кромѣ дачокъ, що ихъ збирали Татарски̂ баскаки, не знали Русины нѣякого обмеженя, бо баскаки не мѣшалися до внутрѣшнёи рускои управы, не нарушували єи політичного ладу, але такъ якъ перше Русею правили потомки князя Володимира. Рускои вѣры вони такожь не тыкали а Татарски̂ ханы зво̂льнили руске духовеньство во̂дъ „поголовщины“ и церковне майно не до̂знавало нѣякои кривды. Пригноблене за Рускихъ князѣвъ громадске право зновъ по̂днялось и на сто̂лько скрѣпилося, що опо̂сля здужало вже дати во̂дпору кождо̂й силѣ. На то̂мъ правѣ опирається вся исторія нашого народу и на нѣмъ мусить стояти и єго будущина.

Свѣтски̂ люде спо̂льно зъ духовными выбирали духовныхъ на приходнико̂въ, архімандрито̂въ та й єпископо̂въ а всѣ важни̂ церковни̂ дѣла рѣшалися спо̂льно на церковныхъ соборахъ (вѣчахъ). Такъ отже татарскою неволею стала руска церква не зброєю въ князѣвско̂й руцѣ, а спо̂льнымъ народнымъ добромъ.

Коли Татаре подѣлилися на ко̂лька ордъ и ослабли, тодѣ Литва по̂дчинила по̂дъ свою власть всю Руску землю во̂дъ Нѣмана до Чорного Моря. Съ того часу Литовске князѣвство складалося, зъ малою выємкою, съ чисто Рускихъ земель. Кромѣ того мѣжь Москвою, Польщею та Турцією простиралися безкраѣ, пусти̂ степы, такъ що жадна зъ нихъ не знала, де єи границѣ ко̂нчаться. Червона Русь (Галичина) належала до Польщи.

Литва була краємъ малолюднымъ, не просвѣченымъ, тому то по̂ддалася вплывови рускои просвѣты, що до мовы, вѣры и звычаѣвъ. Русины поселившися мѣжь Литовцями, внесли тамъ свою мову и просвѣту такъ, що съ часомъ Литва доброво̂льно говорила, писала й молилася по руски. Руска мова панувала на дворѣ Великихъ Литовскихъ князѣвъ и въ усѣхъ урядахъ. Литва трохи не зовсѣмъ зникла мѣжь Русинами и цѣлый край во̂дъ Нѣмана по Чорне море ставъ рускимъ.

Зовсѣмъ инакше дѣялося въ Польщѣ. Сюды не сягали загоны Татарски̂ и не здушили тои силы гордои та зарозумѣлои, що зневажала первѣстне громадско-славяньске право. Такою силою въ Польщѣ були паны, богата шляхта, що по̂сля своєи вподобы и волѣ поступала зъ громадами. Польски̂ королѣ, якъ мы вже бачили, замѣчаючи перевагу шляхты надъ народомъ, обставали спершу за народомъ и до якогось часу не давали єго по̂дъ паньску власть. Паны зновъ добивалися того, щобъ въ Польско̂й землѣ не було иншои волѣ и иншого права якъ паньске. Тую волю и те право розширила шляхта и на Червону Русь.

Якъ въ Польщѣ шляхта, такъ само було боярство на Руси. За часо̂въ удѣльныхъ Рускихъ князѣвъ, мавъ князь свою дружину. Зъ нею во̂нъ радивъ, судивъ и воювавъ. То були бояре. Въ Литовско̂й Руси инакше склалося. Велики̂ князѣ Литовски̂, уважаючи всю землю за свою выключну власно̂сть, роздавали єѣ леннымъ правомъ то бо̂льшими то меншими пайками меншимъ князямъ Литовскимъ и Рускимъ, а меншими пайками землянамъ, — потомкамъ князѣвскихъ дружинъ, або лицарямъ Литовскимъ и чужимъ, що були у нихъ на воєнно̂й службѣ. Наконецъ роздавали землю бо̂льшимъ громадамъ мѣскимъ и сельскимъ або й во̂льнымъ ро̂льникамъ по̂дъ одною незмѣнною вымогою воєннои службы, по̂сля великости одержанои пайки. Такъ самой менши̂ князѣ роздавали съ тыми самыми вымогами землю землянамъ и боярамъ. Такимъ чиномъ лицарскій станъ въ Великомъ князѣвствѣ Литовскомъ представлявъ цѣлу чергу леннико̂въ, що менше або бо̂льше були залежни̂ оденъ во̂дъ другого и стояли на ро̂жныхъ ступняхъ залежности до центральнои власти.

Но тая форма февдальна не була установлена мѣжь боярами а по̂ддаными. Коли бо высши̂ верствы, чи то правомъ свого роду, чи значенємъ, чи багацтвомъ, ро̂внялися трохи не зъ Великимъ княземъ, такъ зновъ низши̂ верствы боярски̂ незамѣтно зливалися зъ во̂льными ро̂льниками и мѣщанами. Во̂дносины Литовского воєнного стану до ро̂льничого були инши̂, якъ въ Польщѣ. Поддани̂ Великого князѣвства Литовского не були таки̂ пригноблени̂ всякими правными постановами, якъ въ Польщѣ.

Знаємо зъ исторіи, що за часо̂въ удѣльныхъ князѣвъ на Руси хлопы не були власностю пано̂въ вразъ зъ землею. Творили вони станъ во̂льныхъ хлѣборобо̂въ, а що найменше мали право во̂льного переходу зъ мѣсця на мѣсце, якъ се имъ було до вподобы. Такій ладъ задержався и за Татарщины.

Литовско-руска аристокрація сама не давно постала и не мала ще часу выробитися на окремый станъ. Єи во̂дносины до подданыхъ ажъ до часу выданя Литовского статуту (1530 р.) не були ще означени̂ правами и укладалися по̂дъ вплывомъ обычаѣвъ, переказо̂въ або мѣсцевыхъ умовъ. По̂сля первѣстного Литовского статуту князѣвски̂ по̂ддани̂ и боярски̂ були во̂льни̂ во̂дъ поголовщины и другихъ данинъ, вынявши роботы коло укрѣпленыхъ замко̂въ, поправы доро̂гъ та мосто̂въ. Загаломъ до самои Люблиньскои уніи (1569 р.) положенє народу въ Велико̂мъ князѣвствѣ Лито̂вско̂мъ було во̂льне.

Зъ усѣхъ категорій Литовско-руского по̂дданьства одна то̂лько нево̂льна челядь, набрана зъ воєнныхъ полоненико̂въ, була въ тако̂мъ безправно̂мъ положеню, яке тяготѣло въ Польщѣ надъ цѣлою масою хлѣборобного народу. Доперва по̂сля Люблиньскои уніи за шѣстьдесятилѣтный протягъ часу змѣнювано Литовскій статутъ, а все въ некорысть по̂дданыхъ, поки не зро̂вняно ихъ зовсѣмъ съ польскими хлопами.

Поро̂внявши Литовско-рускій ладъ съ Польскимъ, видимо на Литвѣ, кромѣ рожницѣ обрядовои, щей ти̂:

1. Необмежено̂сть власти монаршои, що була спадкова.

2. Неро̂вно̂сть мѣжь боярами.

3. Бракъ границъ мѣжь низшими боярами а самымъ во̂льнымъ народомъ.

Таки̂ були во̂дзнаки мѣжь Польщею а Литвою въ хвилѣ полученя ихъ по̂дъ властю одного пана. Вони поясняютъ намъ, чому во̂дъ часу вступленя на польскій тронъ Литовского князя Ягайла въ 1385 р. потрѣбно було цѣлыхъ 183 роки на по̂дготовленє Люблиньскои уніи.

Поляки, якъ мы вже бачили, усвоили собѣ цивілізацію захо̂дну, — а вѣра, наука и штука зайшла на Русь изъ Сходу во̂дъ Греко̂въ, що тодѣ стояли въ само̂мъ цвѣтѣ высокои просвѣты. Такъ ро̂жнородни̂ вплывы на розво̂й Русино̂въ а розво̂й Поляко̂въ щоразъ збо̂льшували початкови̂ ро̂жницѣ въ поглядахъ и змаганяхъ обохъ народо̂въ. Щобъ ихъ до купы звести, треба було конче всѣ ти̂ ро̂жницѣ усунути або хочь сякъ-такъ зро̂вняти.

IV.

Поляки посадивши на польскій тронъ Ягайла (1386. р ) побачили, що роздроблена Русь держиться сама собою едностю вѣры тай думали, що панованє ихъ надъ Литвою тай Русю не буде певне, поки Литовско-рускій наро̂дъ буде таку саму вѣру вызнавати, якъ Русь Московска. Найлѣпшимъ способомъ до злученя Польского народу зъ Рускимъ (до чого змагали всѣ уніи: Городельска 1413 р., Люблиньска р. 1569 и Берестейска р. 1596.) вважано польске (латиньске) духовеньство, замѣну рускои вѣры на латиньску, бо єѣ Польща вызнавала. Загальне отже розширенє латиньского обряду на Руси выдалося Полякамъ и ихъ духовеньству найлѣпшимъ способомъ, по̂рвати звязь мѣжь Полудневою Русю себъ то Украинцями-Русинами а По̂вно̂чною се бъ то Росіянами або Москалями.

Ягайло, сынъ Ольгердо̂въ и православнои княгинѣ Юліяны Тверскои, хрещеный бувъ по̂сля руского обряду и названый Яковомъ. Но на бажанє Поляко̂въ дався ще разъ охрестити по̂сля латиньского обряду, принявъ имя Владислава, обѣцявъ прилучити до Польщи Литву и Русь и наклонити ихъ до латиньства. За Ягайла выступає те змаганє латинізаціи далеко выразнѣйше и теперь стыкаються два собѣ противни̂ напрямы: польскій-аристократичный и демократичный-рускій и починають зъ собою вѣкову боротьбу.

Заразъ по̂сля коронаціи поспѣшивъ Ягайло на Литву хрестити поганъ, а коли ихъ не стало (по̂сля сло̂въ польского историка Шайнохи „Ягайло и Ядвига" ихъ було всёго 30 тысячь, а всѣ инши̂ були христіянами руского обряду), старалися и православныхъ мешканцѣвъ другимъ наворотомъ хрестити по̂сля латиньского обряду. Въ Литвѣ зъ давна христіяньска пропаганда заходила зъ двохъ боко̂въ: Латиньского Заходу и Руского Сходу. Литовски̂ князѣ не боронили нѣ симъ, нѣ тымъ проповѣдникамъ. По тяжки̂ во̂йны зъ Нѣмцями, що огнемъ и мечемъ ширили христіяньство, не прихилювали Литовцѣвъ до латиньства. Далеко лекше пріймалося христіяньство по̂сля руского обряду тымъ борше, що бо̂льша часть Литовскихъ земель становили Руски̂ землѣ.

Бажаючи дати перевагу латиньству, розпоряджує Ягайло, що лише шляхтичѣ Великого князѣвства Литовского, належни̂ до римскои церкви можуть мати ро̂вни̂ права съ шляхтою польскою, заказує дружитися латинникамъ зъ рускими (православными) и не допускає ихъ до нѣякои службы въ державѣ. Вертаючи въ Польщу настановляє своимъ намѣстникомъ на Литвѣ свого брата Скиргайла въ р. 1387.

Глибоко понижени̂ православни̂ Великого Литовского князѣвства звертаються до природного Ягайлового брата, Витовта, що таився у Прусако̂въ. Витовтъ являється съ Прускимъ лицарствомъ и облягає Вильну. Втомленый во̂йною Ягайло, згоджується во̂дступити Литву Витовтови съ титуломъ Великого князя въ р. 1392. При то̂мъ однако обовязалися Поляки и Литовцѣ радитися спо̂льно про выбо̂ръ володаря, не зачинати во̂йны одныхъ проти другихъ и зъѣздитися въ справахъ обопо̂льного добра. Тодѣ показалося ясно, яке важне значенє мало то сполученє Литвы и Руси съ Польщею, бо то̂лько спо̂льными силами вдалося имъ побити Нѣмецкихъ хрестоносцѣвъ (Прусако̂въ) по̂дъ Гринвальдомъ (Дубровномъ) въ 1410 р. и задержати на многи̂ лѣта нѣмецкій такъ званый: „Drang nach Osten“.

Часто зсылаються на Городельску угоду 1413 р., буцѣмъ то нею запевнюються рускому боярству ти̂ сами̂ права и привилеѣ, яки̂ мала польска шляхта. Но за все те лучше свѣдчать отси̂ артикулы уніи съ 1413 р.

1. Литовскимъ латиньскимъ костеламъ забезпечуємо во̂льности польскихъ костело̂въ.

2. Шляхта и бояре латиньскои вѣры допускаються до гербо̂въ польскои шляхты, дѣлять зъ нею привилеѣ и во̂льности.

3. Дочокъ своихъ обовязуються во̂ддавати лише за латиннико̂въ.

4. Кождый достойникъ або якій будь земскій урядникъ мусить бути латинникомъ, а королѣвски̂ добра (королѣвщины) могуть во̂ддаватися то̂лько латинникамъ.

Права и привилеѣ дани̂ Литовцямъ ставили яко конечну вымогу належно̂сть до латиньскои церкви и во̂дсували Русино̂въ „шизматико̂въ“. Тому то во̂дкликуватися на Городельску унію значить те саме, що казати Русинамъ: зробѣться латинниками (Поляками), инчои уніи зъ вами й не може бути.

Витовтъ хочь самъ бувъ латинникомъ не гонивъ рускои вѣры. Во̂нъ загадавъ зъ Литвы и Руси вчинити окрему державу для себе, але Поляки єму перешкодили.

По Витовтово̂й смерти (1430 р.) ставъ Великимъ княземъ Литовскимъ Свидригайло, що спріявъ православнымъ. Но Поляки вчинили змову и посадили на єго мѣсце Зигмунта Кейстутовича, ревного латинника. Во̂нъ документомъ съ 15. жовтня 1432 признав себе по̂двластнымъ Ягайловымъ, забезпечує по своѣй головѣ вернути Литву королеви або єго наслѣдникамъ и зрѣкається своихъ правъ до Подо̂ля, Луцка, Володимира, Городла, Ратна, Олеська и Лопатина, яко приналежныхъ до Польщи. Легко думкою розо̂брати сильну прихильно̂сть Поляко̂въ до Литовскои Руси — вони липли до Руси, якъ пчолы до меду. Зигмунта вбили Русины за переслѣдованє вѣры.

Въ Червоно̂й Руси во̂дбиравъ Ягайло руски̂ церкви, обертавъ ихъ въ костелы, н. пр. въ Перемышлѣ, будувавъ на Руси костелы, надѣлявъ ихъ добрами, роздававъ латинникамъ землѣ и уряды, основувавъ на Руси мѣста и села, населюючи ихъ Поляками и надаючи имъ привилеѣ. Тодѣ-то появилося на Руси такъ зване право Магдебурске, що надавало розмаити̂ по̂льги, вводило самоуправу а заразомъ подѣлъ мѣскихъ купцѣвъ и ремѣснико̂въ на цехи. Ти̂ права надавано особливо новымъ мѣстамъ, заселенымъ латинниками. Такимъ чиномъ дѣли лися мешканцѣ захо̂днои Руси на привилеёваныхъ и непривилеёваныхъ. Тыми останними були православни̂ споконвѣчни̂ мешканцѣ Рускои землѣ.

Бачивши свои права здоптани̂, зо̂бралася руска шляхта до Львова, де пробувавъ Ягайло, и просила єго, понехати переслѣдованє рускои церкви и силованє до латиньства. Передъ лицемъ рускои шляхты обѣцявъ король Ягайло не пустошити Рускихъ церковь и не силувати Русино̂въ до латиньства. Та мимо сего выключувано ихъ во̂дъ урядо̂въ. За часо̂въ побуту Ягайлового у Львовѣ Малопольски̂ паны до̂стали простори̂ наданя на Руской земли: такъ Ясько съ Тарнова до̂ставъ урядъ намѣстника Руского разомъ зъ великими добрами, Снытко зъ Мельштына Самбо̂рскій округъ, Петро Калита — Дубецко, Тарло зъ Щекаревичь — Стрыйскій округъ и т. д., Мазовецкій князь Белзку землю а Дмитро Горайскій — Холмску. Заразомъ выгонювано Русино̂въ всѣлякими ключками зъ своихъ до̂бръ, а добра ти̂ забирано. Такъ н. пр. всѣхъ Русино̂въ, що не бажали своимъ коштомъ помагати Нѣмецкому цѣсареви противъ Турко̂въ, приказавъ Ягайло заперти въ темницю а добра ихъ забрано. Те саме дѣялося и по̂знѣйше по̂дъ розмаитыми позорами. Багато рускои шляхты забрали въ неволю Татаре въ р. 1438 и 1456, но ще бо̂льше погибло єи у войнахъ съ Турками и Татарами.

Навѣть зрады допускалися на Русинахъ. Такъ при Казимирѣ IV. польска шляхта запросила руску на раду до Перемышля, тамъ єѣ увязнили и поубивали. Не диво отже, що помѣжь рускою шляхтою, коли одна погинула на во̂йнахъ а друга збѣднѣла, знайшлося багато духомъ слабыхъ людей, що приняли латиньство за для обезпеченя житя и майна. Такимъ чиномъ заселювалася Червона Русь польскою шляхтою.

Мы вже згадували, що ще за Владислава Опольского основано на Червоной Руси чотыре латиньски̂ біскупства для латиннико̂въ, якихъ тамъ ще не було. Колижь за Ягайла опорожнилась Галицко-Руска митрополія въ 1414 р., тодѣ не дали Русинамъ жадного єпископа ажь до 1539 р. За той часъ перейшли митрополічи̂ добра въ руки чужихъ, свѣтскихъ людей, котрымъ Галицки̂ старосты повѣрювали навѣть судъ надъ рускимъ духовеньствомъ. Трохи по трохи ополяченє захватило всѣ значнѣйши̂ верствы Руского народу и майже выключно сами̂ лише селяне удержували батько̂вску вѣру, мову и звычаѣ. Громадске руске право протягомъ вѣко̂въ задержалося лише въ деякихъ народныхъ звычаяхъ. Розширивши свою цивілізацію далеко вздовжь Карпатскихъ го̂ръ, ажь по Покутє, задумала Польща такъ само поступити и зъ Литовскою Русю.

Щедрый Владиславъ Ягайловичъ (1434–1444 р.), вслѣдъ за батькомъ, роздававъ на паньску просьбу, польскимъ панамъ цѣли̂ землѣ и повѣты Руски̂ съ титуломъ старосто̂въ, воєводо̂въ и т. д. За сего короля повернувъ зъ Фльорентійского церковного собору, Кієвскій Рускій митрополітъ Изидоръ, принявши тамъ (1439 р.) унію. Поляки торжественно єго пріймають надѣючися, що теперь вдасться имъ задумане дѣло, злити два народы въ оденъ. Владиславъ грамотою зро̂внює оба обряды въ правахъ и привилеяхъ длятого, що теперь, якъ во̂нъ выразився, Схо̂дна церква злучилася зъ Захо̂дною. Унія церкви означала тодѣ: признанє папы римского головою загальнои церкви, а другого значеня не мала. Унія въ змыслѣ осо̂бнои посереднои гр. кат. вѣры не була ще звѣстна. Однако и така унія не принялася на Руси.

Литва безъ перестанку силувалася зберегти свою во̂друбно̂сть и мати своихъ власныхъ окремѣшнихъ во̂дъ Польщи Великихъ князѣвъ. Выбирано звычайно зъ сыно̂въ королѣвскихъ. Поляки зновъ бажаючи злучити Литву съ Польщею, выбирали собѣ королями Великихъ князѣвъ Литовскихъ. Такимъ чиномъ Польскій король бувъ паномъ обохъ державъ, черезъ що все бо̂льшь та бо̂льшь нарушувалася самоуправа Руси и Рускій наро̂дъ тративъ політичне своє значенє.

За Казимира Ягайловича остаточно уладилася на Пётрковско̂мъ соймѣ 1446 р. репрезентація Польского народу се бъ то властиво польскои шляхты, що сама одна признавала себе народомъ.

Латиньски̂ біскупы, высша шляхта и міністры творили высшій станъ, ро̂дъ высшои палаты або сенатъ. Депутаты низшои шляхты представляли низшій станъ, низшу палату. За третій станъ и споминки не було. Мѣстъ було мало та й ти̂ не велики̂. Мѣщаниномъ въ Польщѣ погорджувано, а сельскій наро̂дъ бувъ безправный.

Передъ соймомъ скликувано повѣтови̂ соймики, де выбирано депутато̂въ и укладано для нихъ инструкцію, такъ що посла (депутата) поро̂внювано до мѣшка, що бере всё, що въ нёго вкинули. Весело проходивъ часъ на соймикахъ. Вельможни̂ панове высылали туды сотки возо̂въ зъ ѣдою та напоями, а панове братя ѣли и пили, танцовали при паньско̂й музыцѣ, але й чинили те, що вельможный панъ хотѣвъ. Нѣхто тымъ не соромився, хоть всѣ знали, що всё продайне. По ско̂нченю сойму надходили реляційни̂ соймики, де послы здавали справу зъ свого послованя.

Та шляхоцка конституція творила кождого пана малымъ королемъ. Знатни̂ паны удержували по своихъ дворахъ значни̂ збройни̂ во̂ддѣлы, немовъ королята, кождый выступавъ немовь удѣльный князь. Загаломъ паны на Украинѣ не признавали надъ собою нѣкого. Кождый паньскій дво̂ръ, н. пр. князя Острожского, бувъ державою въ державѣ. Такимъ чиномъ вытворився цѣлый рядъ монархій: одна съ королемъ на чолѣ, роздавцемъ королѣвщинъ, звалася Рѣчь-Посполитою, — а инши̂ належали до королико̂въ, що себе окружали ленниками — дро̂бною шляхтою. Кро̂мъ того кожде мѣсто надѣлене Магдебурскимъ правомъ, называлося мѣскою Рѣчь-Посполитою а навѣть въ соймѣ называлися Козаки Козацкою Рѣчь-Посполитою.

Длятого Польска Рѣчь-Посполита не була нѣ королѣвствомъ нѣ републікою, але була купою монархій и републікъ, одна при друго̂й, а жадна не мала права мѣшатися въ дѣла другои. Такъ н. пр. коли въ р. 1596 уніятски̂ єпископы просили Польского короля Зигмунта III., щобъ нѣхто не важився обертати уніяцки̂ церкви на латиньски̂ костелы, король мусивъ имъ во̂дповѣсти: „Мы се закажемо въ королѣвскихъ добрахъ, но сего не годни̂ заказати въ шляхоцкихъ“. При такихъ обставинахъ падало бо̂льше та бо̂льше значенє короля, падавъ гнетеный наро̂дъ, слабла оборона краю а сама Польща розналася на багато дро̂бныхъ державъ, чимъ разъ менше дбалыхъ про цѣло̂сть державы.

Такъ розвивалася при Ягайлонахъ польска конституція а съ часомъ до̂йшла до высокои силы. Самоволя шляхты не знала ко̂нця-путя. Въ безперестанно̂й боротьбѣ съ королѣвскою властю, трохи по трохи во̂дняла въ неѣ всѣ права и присвоила собѣ. Шляхта не терпѣла жаднои власти, не лише однои особы (короля), но въ ро̂вно̂й мѣрѣ не зносила єѣ, коли вона выходила зъ волѣ цѣлого народу (се бъ то цѣлои шляхты). Реляційни̂ соймики не разъ во̂дкидали постановы сойму а першій лѣпшій повѣтъ гадавъ, що має право не по̂ддаватися праву постановленому волею цѣлого народу.

Великій князь Литовскій Казимиръ Ягайловичь, выхованый въ Литвѣ, любивъ сей край и тому навидѣвъ своихъ Рускихъ по̂дданыхъ. Уважавъ руски̂ права и звычаѣ та й такъ єго Русины шанували, що навѣть Великій Новгородъ нахилювався до єдности зъ Литвою. А сталося ее головно за для того, що Казимиръ дипльомомъ выданымъ на Виленьскомъ соймѣ 1447 р. знѣвечивъ несправедливу постанову Городельского зъѣзду и признавъ ро̂вноправно̂сть обохъ народо̂въ Литовцѣвъ и Русино̂въ безъ огляду на ихъ вѣру.

Той Казимиръ Ягайловичъ, бувши Великимъ княземъ Литовскимъ, присягавъ Литовцямъ, що не во̂ддасть Полякамъ Волыня и Подо̂ля а навѣть довшій часъ зволѣкавъ, чи припяти польску корону, чи нѣ. Та на останку, ставши Польскимъ королемъ, 1476 р. зводить удѣльне Кієвске князѣвство на Кієвске воєводство.

Наслѣдкомъ перемѣны во̂дносинъ Польщи до Литвы и Руси сталося, що вже при Казимирѣ IV., Ольгердово̂мъ правнукови, князѣ Трубецки̂ а дальше Ольшаньскій, Бѣльскій, Олельковичь и потомки св. Володимира, князѣ Одоевски̂ и Воротыньски̂ разомъ зъ своими удѣлами въ Сѣверско̂й земли, доброво̂льно переходять въ по̂дданьство Москвы. Исторія сего короля дуже поучаюча. Поки бувъ справедливымъ для Русино̂въ самъ Великій Новгородъ клонився до Литвы, але коли настали польски̂ порядки, во̂дпадають во̂дъ Литвы Руско-Литовски̂ землѣ. Поляки однако не видять тои науки. Вони не люблять сего короля за те, що во̂нъ буцѣмъ то бо̂льше спріявъ Литвѣ, нѣжь Польщѣ.

За панованя Казимира IV. зайшла велика змѣна въ латиньскомъ костелѣ: право именованя біскупо̂въ и другихъ достойнико̂въ переходить во̂дъ папы римского до короля.

Съ того часу ти̂ достоиньства доставали не таки̂ люде, що заслужили а близьки̂ королеви або що мали своихъ протекторо̂въ при дворѣ. По̂сля сло̂въ папского нунція Вісконтіого, лучалися въ Польщѣ біскупы, що навѣть не знали, що значить слово біскупъ. Таки̂ достойники займалися свѣтскими справами и забавами. Вони удержували збройни̂ во̂ддѣлы, нападали на сусѣдо̂въ а свои духовни̂ справы во̂ддавали своимъ заступникамъ за умовлену плату. Не дивниця жь отже, що подо̂бни̂ біскупы оказалися опо̂сля склонными до реформаціи (Лютерскои и Кальвіньскои вѣры). Съ часомъ и право именованя парохо̂въ на парафіи (право патронату) такожь переходить въ руки шляхты.

По̂сля того, якъ церковна унія не вдалася при митрополітѣ Изидорѣ, латинники вернулися до своєи первѣснои гадки розширюваня латиньства на Литвѣ и Руси. По просту стають зновъ силомо̂ць примушувати православныхъ на латиньство. Теперь зновъ силуютъ, якъ за часо̂въ Ягайловыхъ, Русино̂въ на ново выхрещуватуся по̂сля латиньского обряду, такъ що навѣть папа римскій мусѣвъ здержувати Поляко̂въ, щобъ не впростъ хрестили на латиньство, а лише поволѣ склоняли православныхъ до уніи. Въ то̂мъ треба глядѣти причины, чому за панованя Польского короля Олександра (1501–1506 р.) мѣста: Черниго̂въ, Гомель, Любечь, Новгородъ-Сѣверскій, Путивль, Мценскъ, Серпейскъ и Рыльскъ вразъ зъ своими князями, боярами и народомъ во̂ддѣляються во̂дъ Великого князѣвства Литовского и поддаються Москвѣ.

V.

Лучши̂ часы настають въ Польщѣ за короля Зигмунта І. (1506–1548 р.). За часъ цѣлого свого житя, сей король не переслѣдувавъ иншевѣрцѣвъ, хочь сторонники папы римского сильно наставали на те. Противникови Лютра, Екови, що бажавъ по̂дмовити короля противъ Лютро̂въ, сказавъ Зигмунтъ І: „Дай менѣ панувати надъ во̂вцями та ко̂злами“. Роздаючи нагороды, не вважавъ король на вѣру а на заслуги. Однако во̂ддаючи Троцке воєводство дуже заслуженому православному князеви Константинови Ивановичеви Острожскому, такъ обуривъ на себе шляхту, що выдано 1522 р. въ Гроднѣ конституцію, що наказувала таки̂ чины надавати лише Литовцямъ латинникамъ. Въ 1507. р. надає Зигмунтъ П. латиньскимъ біскунамъ на Червоно̂й Руси (Галичинѣ) право настановляти намѣстнико̂въ духовныхъ або свѣтскихъ, що мали наглядати и візитувати руски̂ синагоги (такъ называно руски̂ церкви) а попо̂въ карати або поправляти.

Бажаючи забезпечитися во̂дъ Татаръ на часъ во̂йны зъ Москвою, плативъ Зигмунтъ ро̂къ-ро̂чно сынамъ Менглі-Гірея 15.000 черво̂нцѣвъ. Но коли се не помагало, помирився съ Турецкимъ султаномъ Соліманомъ II. а сей зобовязався здержувати Татаръ во̂дъ нападо̂въ на Польщу. А що бъ ще лѣпше обезпечити свои границѣ, звернувъ такожь свою увагу и на Козако̂въ, що тодѣ становили загороду супроти Крымскихъ Татаръ, бо ще тодѣ Козаки не тревожили Польщи, не до̂знавши ще во̂дъ неи угнѣту.

Додати такожь треба, що старый король два разы впроваджувавъ выгнаныхъ шляхтою зъ сойму 1533 и 1545 р. посло̂въ мѣщанъ назадъ до сойму.

Паны признали за собою право сеніоральне суду надъ кметями, право карати ихъ смертю. Нѣгде того въ уставахъ не було, но такъ воно було дѣйсно и звычай став правомъ. Король хотѣвъ кметѣвъ боронити, но не бувъ годенъ.

Духомъ дѣйснои вѣротерпимости и свободы сумлѣня повѣяло за Польского короля Зигмунта II. Августа (1548–1572). Се часъ реформаціи (новои вѣры голошенои Лютромъ, Кальвіномъ и и.), часъ, коли иншевѣрство такъ быстро въ Польщѣ ширилося, що въ само̂мъ Польско̂мъ сенатѣ, кро̂мъ латиньскихъ (католицкихъ) біскупо̂въ, трохи не всѣ сенаторы були дисідентами (иншевѣрцями Лютрами, Кальвінами, Аріянами). При тако̂мъ складѣ годѣ було й гадати, щобъ ширити вже латиньство мѣжь Русинами а треба було подумати, щобъ єго въ Польщѣ задержати. Реформація появилася въ Польщѣ на засадѣ охороны шляхоцкихъ во̂льностей. Біскупы по̂дбурювали короля надати едікта проти дисіденто̂въ, а магнаты перенявшися духомъ лише своєи власнои волѣ, брали по̂дъ свою опѣку всѣхъ вызнавцѣвъ новои вѣры а навѣть деяки̂ біскупы явно противляться католицко̂й (римско̂й) церквѣ. Дисідентизмъ входить въ моду, стається признакою поступу. Кождый панъ бажає належати до якоись секты. Но якъ мода и примхи паньски̂ быстро змѣнялися, такъ и не диво, що й реформація въ Польщѣ якъ скоро принялася, такъ скоро й упала. Духъ вѣротерпимости (толеранціи) спріявъ сполученю двохъ народо̂въ, но треба було ще довгого часу и довго по̂дготовлятися, щобъ злити оба народы въ одно політичне тѣло. А на те мали злитися оба народы Литовска Русь и Польща, що бъ въ купѣ могли оператися напасти зверхнихъ ворого̂въ и спо̂льною дѣяльностю обопо̂льно по̂дносити значенє обохъ державъ. Польскій историкъ Морачевскій называє єдно̂сть Польщи зъ Литвою и Русею скорше номінальною якъ дѣйсною умовою вѣчного супокою проти власти хрестоносцѣвъ.

По̂сля федеративнои звязи кожда зъ обохъ державъ мала заховати свою окремѣшно̂сть се бъ то свою землю, свои праводавчи̂, судови̂ и адміністраційни̂ власти. И дѣйсно такъ було. Литовски̂ и Руски̂ землѣ зовсѣмъ розграничени̂ во̂дъ Польскихъ и, якъ, мы вже бачили, Литовско-рускими землями правили Велики̂ князѣ Литовски̂ зовсѣмъ самосто̂йно.

Бо по Витовтово̂й смерти ставъ Великимъ княземъ Литовскимъ братъ єго Зигмунтъ а якъ єго вбито, вступивъ на Литовскій тронъ братъ Владислава III., Казимиръ IV., що скоро опо̂сля ставъ Польскимъ королемъ. По̂сля єго смерти (1492 р.) Литва и Польща ще разъ мають окремыхъ князѣвъ. Оденъ сынъ Казимиро̂въ Янъ-Альбрехтъ бувъ Польскимъ королемъ а другій Олександеръ Великимъ княземъ Литовскимъ. Но во̂дъ коли Олександеръ ставъ Польскимъ королемъ, Литва вже бо̂льше не мала осо̂бного князя, обѣ державы съ тои поры стоять лише по̂дъ однымъ володаремъ.

Во̂ддѣлена во̂дъ Литвы и Руси сталыми границями заходомъ Литовско-рускихъ пано̂въ, Польща була въ очахъ Руского народу чужимъ краємъ. Поляко̂въ мали за чужинцѣвъ. Вони не могли мати жадныхъ урядо̂въ на Литвѣ и Руси, не мали права мати тутъ своєи землѣ, якъ се й було повторено на Берестейско̂мъ соймѣ 1544. р. Жѣнкамъ, що во̂ддавалися въ Польщу, Литовскій статутъ во̂дбиравъ право спадщины по̂сля ихъ родины. По̂дчасъ королѣвского приѣзду въ Литву, вся єго польска дружина мусѣла лишатися на границѣ, а скоро во̂йшли въ Литовско-рускій край, вважалися чужинцями або гостями и не мали права вмѣшуватися въ політични̂ справы. Ти̂ перегороды упали ажь по̂сля Люблиньскои уніи. Зъ во̂дси видко, що Литва и Русь, входячи въ федеративну єдно̂сть съ Польщею заховали свою політичну незалежно̂сть, мали незалежну землю и незалежну окрему внутрѣшню управу.

Паны Литовско-руски̂ добачаючи згубни̂ наслѣдки тѣснѣйшои єдности обохъ державъ, пильно берегли такій укладъ и дѣлали супроти замысло̂въ польского уряду. Ще въ 1526 р. просили вони Зигмунта I. коронувати сына свого на Великого князя Литовского лише для того, щобъ по̂днести Литовске князѣвство на королѣвство съ тою гадкою, що королѣвство не може злитися съ королѣвствомъ а мѣжь ними може лише бути федеративна звязь. Но Поляки були иншои гадки. Якъ нынѣ говорять Поляки: „Нема Польщи безъ Литвы и Руси“, такъ и перше думали и заходилися, щобъ Литва и Русь не во̂ддѣлилися, особливо що Польскій король Зигмунтъ-Августъ бувъ бездѣтный. Зъ нимъ выгасла родина Ягайлоно̂въ, що була політичною звязею мѣжь Литвою и Польщею. Будущій часъ грозивъ зо̂рвати ту звязь. Польско-латиньске сторонництво подвоювало отже свои силы, щобъ на завсѣгды зъєдинити обѣ державы. Але те сторонництво стрѣтило велику перепону въ Литовско̂мъ канцлерѣ Миколѣ Радивилѣ, ревно̂мъ протестантѣ. Не вважаючи на те Поляки все бо̂льшь та бо̂льшь змагають до свого се бъ то приневолити Русь до Польщи ро̂жными уніями то політичными то церковными.

Во̂дъ єдности Литвы съ Польщею за Ягайлы проминуло до Люблиньскои уніи около два столѣтя. За сей часъ прикладали Поляки всѣхъ своихъ силъ, щобъ ско̂лько мога усталити звязь мѣжь обома землями и злити ихъ въ одно політичне тѣло. Но симъ змаганямъ завсѣгды противилася Литва и Русь, опираючися на племѣнно̂й політично̂й окремѣшности своєи державы, такъ и на ро̂жницѣ въ суспо̂льномъ ладѣ, въ звычаяхъ и обычаяхъ, релігіи и мовѣ. Треба було згладити ти̂ ро̂жницѣ и утворити въ Литвѣ сторонництво, що бажало бъ злитися съ Польщею.

Мо̂гъ, правда, Великій князь Литовскій, ставши Польскимъ королемъ, зречися свого права наслѣдства, своєи необмеженои власти и свого верховного права на всю поземельну власно̂сть, що й дѣйсно вчинивъ останній зъ Ягайлоно̂въ Зигмунтъ-Августъ; но не легко було єму впоратися зъ магнатами (вельможами). Вони дивилася на Польску шляхоцку ро̂вно̂сть такъ, що вона мала ихъ вплывъ знищити въ краю, ро̂вняючи ихъ зъ боярами и землянами. Земляне и бояре зновъ бачили въ уніи съ Польщею розширенє своихъ правъ, правне зро̂внане ихъ зъ магнатами и удѣльными князями и змогу, стати зовсѣмъ незалежными такъ що до поземельнои власности якъ и супо̂льного положеня а въ конецъ надѣялися до̂йти до великого політичного значеня.

При тако̂й незгодѣ интересо̂въ Литовскихъ пано̂въ зъ одного боку, а бояръ и землянъ зъ другого, звернули Поляки свою увагу на останнихъ. Поляки старалися ихъ подро̂бно познакомити съ правами и привилеями польскои шляхты, при кождо̂й нагодѣ розширювати ихъ права и допомагати имъ, згуртуватися и утворити сильне сторонництво. Такого способу уживали Поляки почавши во̂дъ Городельского зъѣзду.

Длятого то и Ягайло, обявляючи своє бажанє злучити Литву съ Польщею, каже, що загадавъ зняти зъ Литовскихъ бояръ те служебне ярмо, въ яко̂мъ вони доси ходили и зро̂вняти въ правахъ съ польскою шляхтою. На початокъ позваляє во̂нъ боярамъ орудувати своими землями самовластно и во̂ддавати своихъ дочокъ безъ дозволу Великого князя. Та кимъ чиномъ зроблено заро̂дъ Литовскои шляхты, що мала въ собѣ мѣстити всѣ ро̂жнородни̂ верствы Литовского боярства.

И такъ безперестанно выдавано шляхоцки̂ дипльомы и все бо̂льше множено литовску шляхту. Польски̂ шляхоцки̂ погляды ширяться и по̂дмагаються то спо̂льными зъѣздами, то прилученємъ Рускихъ земель и поселенємъ на нихъ Поляко̂въ а въ додатку змѣною литовского права на польскій ладъ. Съ тои поры Литовскій статутъ гуртує князѣвъ, пано̂въ, шляхту и бояръ въ оденъ станъ, во̂ддѣлюючи єго рѣзко во̂дъ звычайныхъ людей.

Мѣжь тымъ, коли ширилася пропаганда шляхоцкои ро̂вности, высши̂ литовски̂ станы таки не хотѣли своихъ правъ во̂ддавати. Вони установили при боцѣ Литовскихъ Великихъ князѣвъ „Раду“, вымогли на Казимирѣ IV. обѣцянку, не допускати, щобъ землѣ Литовски̂ во̂дрывалися во̂дъ Литвы, и безъ згоды тои „Рады“ нѣчого важного не починати. Князѣ Острожски̂, Чорторыйски̂, Глиньски̂, Гаштольды, Радивилы, Ходкевичѣ були „Радою“ и безнастанно доглядають Великого Литовского князѣвства, допоминаючися для Литвы окремѣшнёго князя тодѣ, коли бъ князь Литовскій ставъ Польскимъ королемъ, домагаються яко заступники Литовскихъ земель, щобъ заказано оселюватися Полякамъ на земляхъ належныхъ до Литвы и при кождо̂й нагодѣ показують свою неохоту до уніи.

Такъ отже высши̂ станы Литовско-руского народу борються съ Польщею, но чи ранче, чи по̂знѣйше мусило се зако̂нчитися въ користь Польщи. Бо хочь черезъ шляхоцку ро̂вно̂сть те сторонництво тратило своє значенє, за те й выгрывало багато, И такъ зво̂льнялася во̂дъ леннои залежности во̂дъ Великого князя тай до̂ставала на власно̂сть простори̂ землѣ, що доси мала только на основѣ ленного права. Дальше зрѣкаючися права бути въ „Радѣ“ Великого князя, вона пріймала такій ладъ, що обмежувавъ дуже королѣвску власть и замѣсть голосу дорадчого въ „Радѣ“, мала теперь власть праводавчу. На останку легко можна було добачити, що шляхоцка ро̂вно̂сть буде для неи мертвою буквою, длятого що простори̂ землѣ и добра все дадуть перевагу магнатамъ надъ масою шляхты. Ро̂вно̂сть отже осталася и на дальше лише шумно голошенымъ пустымъ словомъ.

По̂сля Люблиньскои уніи не ослабъ зовсѣмъ вплывъ и значенє магнато̂въ. Противно Литовски̂ княжи̂ роды стають осередками а въ коло нихъ починаютъ громадитися навѣть значнѣйши̂ польски̂ роды. Ватаги ро̂вноправнои шляхты ставали за слугъ у богатыхъ пано̂въ, продаючи имъ свои голосы на соймикахъ и соймахъ, рубаючися за паньску справу и т. д.

Съ тыхъ причинъ малѣло сторонництво, вороже уніи. Въ 1569 р. скликано соймъ зъ заступнико̂въ обохъ народо̂въ. Однакъ нерадо йшли на сей соймъ заступники Великого князѣвства Литовского, причуваючи, що тамъ рѣшиться дѣло знѣвеченя ихъ політичнои и народнои окремѣшности.

Унія Польщи и Литвы по̂дъ властю одного володаря була доси лише федеративною. Длятого боролися и Литва и Русь проти Люблиньскои уніи, дивлячись на неѣ, якъ на централізацію.

Обѣ стороны подали на соймѣ проєктъ уніи. Поляки бажали повнои єдности Литвы съ Польщею въ одну державу, понеханя выбору во̂ддѣльного Великого князя, понеханя во̂ддѣльного сойму, управы, грошей и т. д. Мавъ ще, правда, позо̂стати титулъ Великого князя для самои Литвы, але хотѣли заховуючи єго властиво̂й Литвѣ, заховати ѣй тымъ чиномъ буцѣмъ тѣнь незалежности и за ту уступку прилучити чисто-руски̂ землѣ на вѣки до Польщи.

Литовцѣ зновъ бажали мати братній звязокъ съ Польщею, во̂льный выбо̂ръ спо̂льного короля для Польщи и Литвы, але Литва мала задержати окремый соймъ, грошѣ, власный урядъ, власне право а Руски̂ землѣ мали лишитися при Литвѣ.

Наслѣдкомъ такихъ собѣ противныхъ домагань, були споры мѣжь обома сторонами, а на останку Литовцѣ опустили соймъ протестуючи.

Щобъ зломити опо̂ръ Литвы, зрѣкається Зигмунтъ-Августъ своихъ великокняжихъ правъ надъ нею а Руски̂ землѣ доси зъ Литвою злучени̂, якъ: По̂длясє, Волынь, Подо̂лє, Кієвске князѣвство, Черниго̂вске и Украина во̂дорвани̂ во̂дъ Литвы и вони уво̂йшли въ складъ Польщи якъ провінціи. Король грозивъ непоко̂рнымъ, що во̂до̂йме во̂дъ нихъ староства а Поляки грозили, що не поможуть Литвѣ въ во̂йнѣ зъ Иваномъ Гро̂зьнымъ. Литовцѣвъ выдалено зъ Руси а замѣсть посло̂въ (депутато̂въ) заво̂звано уряднико̂въ до присяги на унію.

Унію отже оголошено позаочно, а ти̂, що королѣвскимъ примусомъ згаджалися на унію, хотѣли спекатися такои ласки зро̂внаня Литвы съ Польщею и казали: „Лишѣть намъ наши̂ права, вы нашихъ не знаєте, а мы вашихъ не розумѣємо“ и т. д. Не знати, якій конецъ выйшовъ бы съ тои путанины, якъ бы не знатнѣйши̂ и сильнѣйши̂ паны Литовско-руски̂, якъ Рускій князь Константинъ Острожскій, Кієвскій воєвода и головный виновникъ Люблиньскои уніи, Рускій князь Олександеръ Чорторыйскій. Вони по̂дписали постановы Люблиньского сойму. За ними по̂дписали ихъ сторонники, а опо̂сля поволѣ и други̂.

Отже въ 1569 р. перегороду, що хоронила Русь во̂дъ поляченя, знищивъ своими руками Русинъ и покровитель рускои вѣры, князь Константинъ Острожскій. Зъ сеи поры не лише Червону, але всю Русь полячено.

Для Поляко̂въ особливо важными були си̂ постановы Люблиньскои уніи, яки̂ позваляли имъ набувати Руски̂ землѣ и займати высоки̂ уряды на Руси.

Такъ отже выйшло злученє Литовскои Руси съ Польщею въ Рѣчь-Посполиту на ро̂вныхъ правахъ, спо̂льно̂мъ соймѣ и сенатѣ, а федеративный устро̂й ставъ централізаційнымъ. Задержали, правда, обѣ части своихъ уряднико̂въ: канцлєра, по̂дканцлєра, маршалко̂въ, гетьмано̂въ и т. д., но Русь прійшла до Польщи въ подо̂бни̂ во̂дносины, якъ опо̂сля Польща до Росіи. Русины застерегли собѣ руску мову, свободу для рускои вѣры и цѣлковиту ро̂вноправно̂сть съ Поляками. Унія зъ гадкою централізаціи мусила мати згубни̂ наслѣдки для обохъ народо̂въ. Двѣ сильни̂, но въ головныхъ предметахъ зовсѣмъ ро̂жни̂ народности, що до самоуправы, мовы и вѣры, мусили вести зъ собою безнастанни̂ суперечки, що нѣвечили можливый розвитокъ державы. Съ тои поры нѣ Русинамъ, нѣ Полякамъ не було супокою. Оба народы нищили свои силы у внутрѣшнѣй народно̂й боротьбѣ. Досить сказати, що въ 20 лѣтъ по̂сля Люблиньскои уніи зачинаються козацки̂ повстаня, що зако̂нчилися ажъ зъ упадкомъ Польщи.

Кожда централізація, се першій ступень до заглады народо̂въ, нехтованя ихъ историчныхъ властивостей. Годѣ заперечити, що певна мѣра централізаціи воєннои, скарбовои и т. д. потрѣбна для силы державнои, но заглада племѣнныхъ и мѣсцевыхъ властивостей по̂дрыває ту силу, бо се калѣчить и знесилює ти̂ народы, що маютъ ту силу двигати и по̂дносити.

Наукою може послужити примѣръ Зигмунта-Августа. Во̂нъ бажавъ ще близше сполучити оба народы, зближени̂ вже Люблиньскою унією. Но, сказавши безсторонно, властиво лише выкликавъ ворогованє одного проти другому. Се ворогованє проявлялося до ко̂нця Рѣчи-Посполитои особливо за для того, що Поляки не додержали вымогъ Люблиньскои уніи. Правда сцентралізована Литва и Русь одягли одежу, що бо̂льшь та бо̂льшь подобала на польску, але се не вхоронило Польщу во̂дъ упадку а скорше ускорило и спровадило єго. И хочь король писавъ въ своихъ декретахъ, що та єдно̂сть сталася зъ волѣ и доброво̂льнои згоды всѣхъ стано̂въ, але симъ словамъ перечать по̂знѣйши̂ королѣвски̂ розпорядженя. Такъ по закрытю Люблиньского сойму король мусивъ ажъ гро̂зьбами силувати до присяги на унію, бо въ королѣвско̂мъ універзалѣ, де була форма присяги стояли слова: „А хто бы присягати противився, тому яко противникови власти нашои заграбимо майно“.

Приказано королѣвскимъ старостамъ списувати тыхъ, що вже присягли и тыхъ що нѣ, щобъ король мо̂гъ ихъ покарати. Съ тыхъ списо̂въ однако видко, що дуже багато належныхъ до знатныхъ родо̂въ мимо королѣвского погрожуваня не явилося до присяги.

Треба такожь завважати, що Люблиньску згоду робила лише шляхта. Наро̂дъ властиво не мавъ въ нѣй жадного голосу, нѣ удѣлу и наро̂дъ ажъ до Люблиньскои уніи въ Литовской Руси заховавъ свои давни̂ права. Польща и єи елементы ажь по̂сля Люблиньскои уніи стерлися зъ народомъ, що ажь теперь черезъ своихъ во̂льныхъ заступнико̂въ збройно протестує проти уніи.

Мы згадували, що руски̂ паны радше були за унією, бо Руси угрожали Татаре и Турки а Росія вытягала свои руки, де Иванъ Гро̂зьный бувъ пострахомъ для боярства.

Федеративна звязь Литвы и Руси съ Польщею выстарчала для обороны и для мочучости обохъ державъ. А скоро Поляки змагали до централізаціи обохъ земель, то ихъ приманювали незмѣрни̂ просторы Рускои землѣ и надѣя запанувати надъ величезными добрами. Доказомъ сего може послужити ось якій фактъ:

Руска княжна Гальшка (Єлисавета) Острожска, одинока дочка по Илькови Острожско̂мъ по̂дъ опѣкою своєи матери Беаты и дядька Константина Василя, була наслѣдницею величезного майна просторыхъ Волыньскихъ и Подо̂льскихъ земель, що тодѣ ще належали до Литвы а не до Польщи. Багато женихо̂въ добивалося о єи руку. Найбо̂льше добивався Рускій князь Дмитро Сангушко, но нѣ мати, нѣ дочка не мали охоты. Тодѣ опѣкунъ кн. Константинъ Василь Острожскій, сподобавши собѣ Дмитра та бажаючи, щобы руске майно не перейшло въ польски̂ руки, заѣхавъ на Острожскій замокъ и не дбаючи нѣ за матѣрь, нѣ за дочку, повѣвъ сестрѣнку до вѣнця. Беата ѣздила до Кракова, до короля, шукати справедливости. Но Сангушко зъ жѣнкою утѣкъ до Чехъ и тамъ скрывався. Калішскій воєвода Мартинъ Зборовскій, бачивъ для себе корысть въ розрывѣ сего подружа, бо хотѣвъ сына свого Петра зъ нею оженити, напавъ въ Чехахъ на Сангушка и вбивъ.

Гальшка вдовою вертає на родину. Зновъ нови̂ женихи набѣгають. Найзнатнѣйши̂ руски̂ вельможѣ бажають, щобъ вона выбрала собѣ якого зъ родины Острожскихъ. Мати и дочка пристали и дали слово князеви Семенови Олельковичеви Слуцкому. Але польски̂ паны хотѣли єѣ высватати конче за Поляка. Польски̂ паны мали дро̂бни̂ добра въ прикладѣ до Литовско-рускихъ магнато̂въ и здавна старалися ро̂днитися зъ ними, щобъ заразомъ Литовско-руски̂ майна и землѣ на нихъ переходили, бо ти̂ землѣ були обширнѣйши̂, нѣжь цѣли̂ повѣты въ Польщѣ.

Беата хочь дала слово Семенови, спріяла Петрови Зборовскому, но оденъ зъ женихо̂въ, воєвода Брестско-Куявскій, Лука Гурка, що єму противилися и мати зъ дочкою и опѣкунъ, звернувся за помочію до короля. Зигмунтъ-Августъ скидає Константина Василя Острожского зъ опѣкуньства, змѣнює выимково постанову Литовского статута, по̂сля котрого жѣнки, що во̂ддавалися до Польщи, тратили право до спадщины, и приказавъ, мимо волѣ матери и дочки, звѣнчати Гальшку зъ Лукою Гуркою. Боючися насильства, держалася Беата зъ дочкою королевои Боны (матери королѣвскои), а по во̂дъѣздѣ єи до Неаполя удалилася до Львова и заперлася въ латиньски̂мъ домініканьско̂мъ монастырѣ, занявши єго своєю воєнною дружиною. Гурка зновъ жалується королеви а сей приказує Льво̂вскому старостѣ взяти Гальшку силомо̂ць зъ монастыря и во̂ддати Гурцѣ. Прійшло до справдешнёи облоги монастыря.

Мимо того всёго, князь Семенъ Слуцкій, перебравшись за старця, до̂стався до монастыря и звѣнчався зъ Гальшкою.

Староста перетявъ руры зъ водою и заволодѣвъ монастыремъ. Гальшку облягали на Высоко̂мъ замку, ажь поки не выйшло королѣвске рѣшенє во̂ддати єѣ Гурцѣ, що й силою староста выконавъ. Во̂дославъ єѣ Гурцѣ а сей єѣ поселивъ на своєму замкови въ Шамотулахъ. Гальшка позо̂стала вѣрною своѣй присязѣ, що вона Семенова жѣнка. За той часъ заходилась єи мати всѣми силами, що бъ єѣ зъ во̂дси выдобути. Вона давала 100.000 золотыхъ за неѣ Гурцѣ, но во̂нъ не згодився, хочь Гальшка єго ненавидѣла. Всѣми силами бажавъ во̂нъ єѣ до себе прихилити, но Гальшка не подалася, хочь вже и князь Семенъ померъ. На останку и сама Гальшка вмерла збожеволѣвши, а Гурка таки не до̂пнявъ свого, бо ти̂ добра перейшли въ руки Константина Острожского.

Се коротка исторія Гальшки Острожскои, що выявляє намъ багато характеристичныхъ прикметъ тодѣшнёи поры. Исторія нещасливои княжны — се маленькій образъ Люблиньскои уніи. Польски̂ женихи сватають Гальшку за для єи майна, Поляки сватаютъ Русь за для єи багацтва.

По̂сля уніи роздѣлено Литовску Русь на воєводства: Витебске, Полоцке, Мстиславске, Миньске, Новгородске, По̂дляске, Берестейско-Литовске, Кієвске, Волыньске, Белзке, Люблиньске, Брацлавске, Подо̂льске, Руске (се бъ то Червоно-руске) и Черниго̂вске. Властива же Литовска земля обо̂ймала воєводства: Виленьске, Троцке, Ливоньске и князѣвство Жмудске.

VI.

Люблиньска унія зъ єи правами не тыкала Галицкои Руси, що єѣ ще ранче завоювавъ Казимиръ III., де Поляки обходилися, якъ побѣдники зъ завоєваными.

Права ухвалювано для Литовскои Руси. Правда, Зигмунтъ Августъ передъ своєю смертію зро̂внявъ такожь и Галицку и Подо̂льску шляхту съ польскою, але й опо̂сля права уніи Городельскои и Люблиньскои тыкались лише рускои шляхты латиньского обряду, а православна руска шляхта була выключена во̂дъ урядо̂въ и го̂дностей.

Въ то̂мъ таки 1569 р. старшина Льво̂вскихъ Русино̂въ, Васько Тихоновичь и Хома Бабичь, основуючися на актѣ Люблиньскои уніи, звернулися до короля ось зъ якимъ домаганємъ: коли Русины всѣхъ провінцій мають теперь ро̂вни̂ права съ Поляками, то було бъ несправедливо, коли бъ Льво̂вски̂ Русины ихъ не мали. На Варшавскомъ соймѣ 1572 р. 20 мая до̂стали вони дипльомъ, по̂сля котрого Львовски̂ Русины рускои вѣры мають ро̂вни̂ почести, права и привилеѣ зъ латинниками и можуть торгувати чимъ и якъ хотять. Заказано такожь карою 20.000 Угорскихъ золотыхъ Русино̂въ утискати и гнобити, такъ ихъ, якъ и руске духовеньство. Але сего права не выконано. Король скоро вмеръ, а Льво̂вски̂ Русины терпѣли дальше.

Польскій король Генрикъ Валєзій потвердивъ дипльомъ свого попередника, но рада мѣста Львова складаючися зъ самыхъ латиннико̂въ не хотѣла того й чути. Русины внесли протестъ до городу, але панове радни̂ не звертали й уваги на се и коли по̂дчасъ ярмарку 1575 р. хотѣли прилюдно продавати свои товары, бурмістры приказали розо̂брати ихъ крамницѣ, купця Дмитра Красовского увязнити и покарати. Справа до̂йшла до короля Стефана, що таки самъ той дипльомъ 1577 р. потвердивъ. Король рѣшивъ, що Льво̂вски̂ Русины можуть продавати свои товары лише по̂дчасъ ярмарку и то лише подро̂бною продажею. Такимъ чиномъ дипльомъ Зигмунта-Августа, здобутый такими трудами и заходами, потвердженый двома королями, знищено при трето̂мъ.

Говорити отже про добродѣйства Люблиньскои уніи особливо для Галицкихъ Русино̂въ може лише сей, хто не знає польскои исторіи або хто уперто не хоче єѣ знати. Прочитати лише хроніку мѣста Львова Зубрицкого або заглянути (що до руского духовеньства) до універзалу Польского короля Яна Казимира, выданого въ таборѣ по̂дъ Краковомъ 28. серпня 1657 р., або до дипльому єго, даного въ Варшавѣ 17. червня 1659 р. а досить буде. Въ кождо̂мъ взглядѣ заслугує на увагу та боротьба двохъ собѣ супротивныхъ змагань, польского и руского, на Червоно̂й Руси. Се той край, що бувъ першимъ полемъ, де стерлися руски̂ и польски̂ силы и бувъ предметомъ суперечки черезъ девять вѣко̂въ и тымъ є по нынѣ. Залита Поляками Червона Русь перша выробила гадку церковныхъ брацтвъ, найдовше удержувала православіє и найпо̂знѣйше приняла церковну унію. Правда, вывела вона Жолко̂вского, Собѣского и др., але зъ неи выйшли и Петро Сагайдачный и Иванъ зъ Вишнѣ и т. п. Чи жь се не доказъ житя Руского народу?

Люблиньска унія могла бъ була Польщѣ выйти въ лѣпшій хосенъ, но инакше склалося. Що бъ латиньство по̂ддержати, спровадивъ кардиналъ Гозіюсъ Єзуито̂въ и 1566 р. заложивъ для нихъ колегію въ Варміи, а 1569 р. Виленьскій біскупъ Валєрій Протасевичь покликавъ ихъ до Вильна. Єзуиты основали свои колегіи въ Познанѣ, Пултуску, Вильнѣ и т. д. и зновъ вщѣплювали въ Поляко̂въ нетерпимо̂сть, що якъ язя непокоила Польщу, бо Єзуиты ослабивши протестанто̂въ, всѣ свои силы звернули проти рускои вѣры (православія).

Такимъ чиномъ до політичнои централізаціи, введенои Люблиньскою унією, прибула щей релігійна нетерпимо̂сть, що на останку згубила Польщу. Годѣ отже заперечити важно̂сть Люблиньскои уніи, а навѣть треба ѣй признати велике значенє. Се була одна съ причинъ упадку Польщи. Пригноблено Русь, зъ сего выйшли ти̂ по̂знѣйши̂ заверухи, що стрясли всѣми частями Рѣчи-Посполитои, ослабили и Поляко̂въ и Русино̂въ такъ, що вже Янъ Казимиръ на Варшавско̂мъ соймѣ 1661 р. мо̂гъ выпророкувати роздѣлъ Польщи.

VII.

По смерти Зигмунта-Августа выбрано королемъ Генрика Валезія. Сей король за коротко володѣвъ, що бъ можь було про него що сказати. Хиба лише згадаємо, що во̂нъ першій присягъ на „pacta conventa“, де мѣжь иншимъ було постановлено: „Нѣкого не во̂льно карати або єму пакости чинити за вѣру“, се бъ то иншими словами значило, що дисідентамъ дадуть супоко̂й.

Дисідентами звалися всѣ, що не належали до латиньскои вѣры, а особливо розумѣлися православни̂ Русины, бо ихъ було найбо̂льше въ Польщѣ. Но чи дѣйсно ти̂ права дисіденто̂въ заховувано въ Польщѣ, побачимо дальше.

Король Польскій Стефанъ Баторій (1576–1586) р., розумный політикъ, не чинивъ пакости иншевѣрцямъ, але бравъ ихъ ще въ оборону. Во̂нъ мовлявъ: „Я король надъ людьми а не надъ ихъ сумлѣнємъ“. Коли жь єму представляли всѣ выгоды сполученя рускои церкви зъ латиньскою, таки не подався а сказавъ: „Славити Бога за те, що вступивши на польскій тронъ знайшли мы великій и сильный наро̂дъ въ згодѣ съ Польскимъ и Литовскимъ народомъ. У нихъ одна думка, вони ро̂вни̂ и обопо̂льно себе шанують. Мѣжь ними нема ненависти. Служба Божа во̂дправляється супоко̂йно и въ костелахъ и рускихъ церквахъ. Радуємося тою згодою та не бачимо потребы силувати до єдности двохъ церковь. Годѣ знати, що съ того могло бъ выйти, но думаємо и признаємо, що силувавши выкличеться лише ненависть и боротьбу Русино̂въ съ Поляками и замѣсть єдности та згоды упадуть и погибнуть оба народы“.

Та вплывъ латиньского духовеньства на Руси бувъ ще не значный. Ксёндзо̂въ було такъ мало, що не лише въ Кієвской землѣ, но и на Волынѣ руски̂ священики хрестили польскихъ дѣтей, причащали хорыхъ и ховали вмерцѣвъ польскихъ а навѣть сами̂ Поляки не робили ро̂жницѣ мѣжь ксёндзами а священиками, ажь єрархія латиньска (латиньска духовна власть) вважала конечнымъ выпросити собѣ во̂дъ Баторія універзалъ, де заказано великими карами православнымъ (рускимъ) єпископамъ вмѣшуватися въ духовни̂ справы латиннико̂въ.

Зъ высше наведеныхъ сло̂въ Баторія ясно, що во̂нъ добачавъ напередъ ту всю бѣду, яка мала спасти въ Польщѣ съ тои нетерпимости и указувавъ, що вона поведе оба народы въ пропасть. Но сей розумный король не добачавъ, що Єзуиты, котрымъ во̂ддавъ Виленьску академію и други̂ школы, замѣсть просвѣты, займаються лише переслѣдованємъ иншевѣрцѣвъ и що вони саме спровадять сей упадокъ, про якій каже. Завоювавши Полоцкъ 1580 р. на просьбу Єзуита Скарги, во̂до̂бравъ Баторій добра чотырнайцяти рускимъ церквамъ и манастырямъ и подарувавъ ихъ єзуитско̂й колєгіи въ Полоцку.

Въ роцѣ 1582. заведено новый григоріяньскій календарь. Зго̂дно съ плянами Єзуито̂въ переслано Льво̂вскому бурмістрови королѣвску грамоту и заказано православнымъ Русинамъ займатися купецтвомъ и ремесломъ въ свята по̂сля нового календаря. Опо̂сля розширили Єзуиты сей заказъ и на руски̂ свята. По̂сля свого звычаю дѣлали вони тихцемъ. Вони переслѣдували руску вѣру черезъ латиньского арцибіскупа Суліковского. Во̂нъ здавъ се дѣло на свого брата Войцеха и той въ товариствѣ каноніко̂въ Львовскои латиньскои капітулы и збро̂йныхъ людей ходивъ на самъ святый вечѣръ по рускихъ церквахъ та монастыряхъ, выганявъ наро̂дъ, выкидавъ священико̂въ во̂дъ престоло̂въ, не давши ско̂нчити церковнои во̂дправы а на останку зачинявъ и опечатувавъ церкви.

Руски̂ Львовски̂ мѣщане обурени̂ такими поступками, зо̂рвали печатки и вразъ зъ рускимъ своимъ єпископомъ Балабаномъ подали скаргу до короля. Се могло бъ выпасти некористно для арцибіскупа Суліковского, бо тутъ вмѣшався Балабанъ, єпископъ знатного роду. Справа ско̂нчилася тымъ, що 1584 р. дозволивъ Баторій Русинамъ лишитися при давно̂мъ календарѣ и заказавъ найострѣйше на дальше кривдити Русино̂въ. Але той самъ король заказавъ 1578 р. православнымъ Русинамъ прилюдно и выставно хоронити поко̂йнико̂въ.

Зъ смертю Баторія зако̂нчується для Польщи ся ще найсвѣтлѣйша пора, на яку такъ радо во̂дкликуються Поляки. Се бувъ часъ, коли ще не конче пытали, якои хто вѣры а скорѣйшь, якій хто чоловѣкъ. Руску кровь проливано за польску справу а православни̂ руски̂ паны, якъ князь Константинъ Острожскій и инши̂, билися за Польщу длятого, що бючися за єи волю, билися и за свою власну. Зъ житємъ Баторія коньчиться та ще свѣтла и щаслива доба польскои исторіи.

Ту годиться ще згадати про кару смерти Подковы, бо вона звязана съ політикою, якои держався Баторій взглядомъ Русино̂въ.

Румуньскій (Волоскій) господарь Петро угнѣтавъ Молдавянъ. Братъ давнѣйшого господаря, Ивоня (Иванъ), по̂шовъ въ Козаки, а за велику силу назвали єго Козаки Подковою, бо ломивъ по̂дковы. Одна часть Молдавянъ оголосила єго господаремъ и во̂нъ съ по̂дмогою Козако̂въ по̂дъ проводомъ Шаха прогнавъ Петра.

На помочь Петрови прибувъ братъ Баторія, Христофоръ, господарь Семигородскій. Подкова вернувъ на Украину, але попався въ польски̂ руки, бо єму порадили явитися до короля и справдатися, но король не принявъ По̂дковы, увязнивъ и покаравъ єго смертю у Львовѣ.

Головною причиною смертнои кары По̂дковы була єго популярно̂сть мѣжь Козаками. Король бувъ занятый во̂йною зъ Московскою державою и потребувавъ супокою во̂дъ Турко̂въ, тому й радъ бувъ повздержати Козако̂въ. Велики̂ паны, хотѣвши збогатитися, були однои гадки съ королемъ, бо тодѣ Турки не смѣли вже нападати ихъ земель. Але дро̂бна руска шляхта вважала войну зъ невѣрными выго̂днымъ та користнымъ ремесломъ. Навѣть погранични̂ старосты не понехували того промыслу съ Козаками посполу и се давало пово̂дъ до безнастанныхъ суперечокъ съ Турцією.

VIII.

Теперь годиться пояснити, що то було Козацтво, зъ во̂дки взялось и зросло на Украинѣ и на Запорожу, бо годѣ инакше зрозумѣти дальшу долю сихъ краѣвъ. Украина у властиво̂мъ змыслѣ обо̂ймала всю полуднево-сходну часть Рѣчи-Посполитои. По̂сля теперѣшнёго розумѣня Поляко̂въ, Козакъ — то розбо̂йникъ або паньскій наймитъ. Навѣть въ польско̂мъ письменствѣ не заслуживъ собѣ иншои почести, кро̂мъ обовязку розвозити паньски̂ письма (Мальчевскій) а для руского народу Козакъ — се идеалъ во̂льного чоловѣка.

Почавши съ XV. столѣтя, не вдовольни̂ люде зъ Украины-Руси втѣкали въ степы, особливо на береги рѣкъ и Днѣпрови̂ островы, захищени̂ скалами, очеретами та болотами. Си̂ береги и островы були для втѣкачѣвъ выго̂днымъ мѣсцемъ, бо мали багато рыбы, птицѣ та пасовиска для коней. Отже рыболовля и полёванє, се головне господарство тыхъ втѣкачѣвъ. Згодомъ части̂ стычки съ Татарвою выробили зъ сего во̂льного народу христіяньске лицарство, зване Козаками. Ихъ походы то вже не дро̂бна боротьба съ Татарами або грабѣжь купцѣвъ, а головна цѣль во̂йна зъ невѣрнымъ. Съ того то й части̂ несподѣвани̂ напады на Турко̂въ а особливо на Татаръ. Татарву грабили немилосерно за ту го̂рку долю, що во̂дъ неи такъ часто терпѣли Украинцѣ-Русины.

Такій бувъ заро̂дъ Козацтва се бъ то тыхъ легкихъ ѣздцѣвъ, во̂льныхъ а ненаємныхъ лицарѣвъ, що займалися во̂йною проти музульмано̂въ (бісурмано̂въ). Козацтво розвинулося и розрослося ось якимъ способомъ: Литва завоювавши Украину-Русь во̂дъ Татаръ, выгнала татарскихъ баскако̂въ зъ рускихъ мѣстъ та сѣлъ. Но Татарва не покинула свого звычаю. Особливо поселившися въ Крымѣ не могла по прежнёму збирати дачокъ, такъ набѣгала цѣлою ордою на Украиньско-руски̂ землѣ, забираючи не лише майно, але уводячи въ неволю й самыхъ Украинцѣвъ-Русино̂въ.

Литовскимъ внутрѣшнимъ порядкомъ ставали князѣ и велики̂ паны въ Украиньско-руско̂й землѣ заразомъ и пограничными королѣвскими старостами. Зъ разу си̂ паны скликували охочихъ на воєнный похо̂дъ, водили проти Татаръ и приучували до воєнного ремесла. Спершу були Козаки не бо̂льшь, якъ старостиньскою пограничною сторожею. Но выразъ „ходити въ Козаки“ показує, що було й окремѣшне во̂дъ пограничнои службы Козацке воєнне брацтво.

Козацка ватага звала свого ватажка гетьманомъ (гетьманити значило: проводити на во̂йнѣ) а збройну дружину Козаками. Такими гетьманами були: Предиславъ Лянцкороньскій, Дмитро Вишневецкій (Байда), Богданъ Ружиньскій и и.

Двохъ гетьмано̂въ ввело ладъ мѣжь Козацтвомъ, Остапъ Дашковичь, Канѣвскій и Черкаскій староста и Предиславъ Лянцкороньскій, Хмельницкій староста. Часто пограничный староста мався за удѣльного князя и кождый сусѣдный монарха старався зъ нимъ бути въ дружбѣ, бо мо̂гъ кождому шкодити. Въ во̂йнѣ Польщи зъ Москвою служивъ Дашковичь Москвѣ, но опо̂сля вернувши на Литву, до̂ставъ у зарядъ два значни̂ замки, Черкасы и Канѣвъ, и вони съ тои поры стають осередкомъ Козацтва. Въ 1533 р. уложивъ во̂нъ плянъ захисту Украины сталою сторожею поздовжь Днѣпровыхъ берего̂въ въ два тысячѣ Козако̂въ а вони мали бъ здержувати Татарву, що бъ не переходила на правый берегъ Днѣпровый. Сей плянъ подавъ Дашковичь на Пётрковско̂мъ соймѣ (р. 1533.), но єго не приняли. Очевидно Запорожскои Сѣчи ще тодѣ не було.

Дмитро Вишневецкій ишовъ слѣдомъ за Дашковичемъ. Причинився во̂нъ значно до розвитку Козацтва, пріймаючи всѣхъ охочихъ и коли король во̂дмовлявъ єму въ яко̂мъ бажаню, грозивъ перейти на службу до Турецкого султана. Управляючи Черкасами и Каневомъ, построивъ на Днѣпрово̂мъ островѣ Хортицѣ крѣпость и такъ якъ Дашковичь воювавъ Турко̂въ та Татаръ. Въ сѣчню 1557 р. Татарскій ханъ облягъ Хортицю, де Вишневецкій довго во̂дбивався во̂дъ напасти, поки на останку голодъ не приневоливъ єго во̂дплысти до Черкасъ и перейти на сторону Москвы, що єму дарувала Бѣлѣвъ съ приналежными селами. Въ осени 1561 р. вернувъ Вишневецкій съ Козаками зновъ на Днѣпро, одержавъ во̂дъ Зигмунта-Августа такъ зване охоронне письмо и прибувъ до Кракова. Опо̂сля силкувався завоювати для себе Молдавію, но поконаный Турками згинувъ въ Царгородѣ, силуваный до турецкои вѣры, лаючи Магометови и єго вѣрѣ.

Зразу до гетьманства Ружиньского найбо̂льшу повагу въ козацко̂мъ во̂йску мали намѣстники Великого князя Литовского, но опо̂сля по надъ всѣхъ иншихъ козацкихъ проводирѣвъ вславився князь Остапъ Ружиньскій не такъ воєнною славою, якъ тымъ, що по братнёму живъ съ Козаками. Всѣ давнѣйши̂ намѣстники Великого князя Литовского зъ высока и зъ горда глядѣли на нихъ, вважали козацки̂ товариства не чимъ лучшимъ, якъ своєю збройною челядю. Но Ружиньскій по козацки водивъ Козако̂въ въ похо̂дъ и зрѣкся паньскихъ роскошей и въ домашнёму житю. Лишивъ во̂нъ Козакамъ во̂льну раду и нѣ въ чо̂мъ єѣ яко намѣстникъ не обмежувавъ. Такимъ робомъ давне руске громадске право во̂дживає мѣжь Козаками и се причина, що Козаки и зъ иншихъ дальшихъ земель и староствъ радо горнуться до него. Тодѣ паны починаютъ докучати королеви и жалуватися; тому во̂нъ хотѣвъ Козако̂въ по̂ддати по̂дъ намѣстничу власть та мусивъ залишити и не мѣшатися, бо Ружиньскій съ Козаками багато єму помагавъ проти Турко̂въ. Съ тои поры, якъ Ружиньскій зъєдинивъ Козацтво по̂дъ одну гетьманьску булаву, почуло воно свою силу и стало себе вважати во̂льнымъ народомъ, що не дає жадныхъ дачокъ, не во̂дбуває жадныхъ повинностей а знає лише своє лицарске дѣло. Зъ сего часу розвинувся въ Козацтвѣ громадскій ладъ, воно само себе судило. Сами̂ собѣ выбирають гетьмано̂въ, не вважаючи нѣ на ро̂дъ, нѣ на майно, нѣ на королѣвску ласку. Въ лѣтописяхъ стрѣчаємо гетьмано̂въ безъ титуло̂въ, якъ Шахъ, По̂дкова, Скалозубъ и и. Козаки селилися по обохъ Днѣпровыхъ берегахъ, заселюючи землѣ нынѣшнихъ губерній: Кієвскои, Полтавскои и полудневои Подо̂льскои.

Спершу отже мали Козаки слѣдити за Татарвою и не давати ѣй переходити за Днѣпро. Но польскій урядъ не помо̂гъ нѣ Дашковичу въ єго плянѣ сильнои сторожи на Днѣпрѣ, нѣ Вышневецкому по̂дчасъ татарскои облоги на Хортицѣ. Иванъ Орышовскій, що гетьманувавъ надъ Козаками за короля Стефана Баторія, самъ готовъ бувъ занятися тою справою, якъ видко зъ єго сло̂въ записаныхъ у польского историка Бѣльского: „Скоро бъ построити замки на Днѣпровыхъ островахъ, то не лазили бъ до насъ Татаре, мы во̂добрали бъ у нихъ цѣлу Поднѣпряньщину, коли бъ лише захотѣли. Но мы волимо во̂дъ нихъ боронитися ажъ коло Самбора“.

И такъ краєва оборона зависѣла во̂дъ доброи волѣ козацкои. Пильнуючи „татарскихъ шляхо̂въ“, ставали Козаки Польщѣ у велико̂й пригодѣ, для того королѣ чьнили имъ ро̂жни̂ уступки и не вважали небезпечными. А мѣжь тымъ Козацтво шириться чимъ разъ дальшь и своими оселями покрыває цѣлу Кієвщину, Брацлавщину и Черниго̂вщину, однымъ словомъ всюды, де лише були во̂льни̂ мѣсця на Украинѣ. Козаки жили по городахъ (мѣстахъ), хуторахъ та селищахъ. Згодомъ городски̂ осадники подѣлилися на мѣщанъ та Козако̂въ. Першихъ звали „послушными“, другихъ „непослушными“ або городовыми Козаками. Се були Украиньски̂ Козаки.

За часо̂въ литовскихъ намѣстнико̂въ и ихъ бояръ воля народу не мала ваги. Опо̂сля Польща надѣлила бояръ шляхоцкими правами, тожь настала и шляхоцка юрісдикція. Но въ мѣру якъ росло Козацтво, зростало и громадске право и взяло верхъ надъ шляхоцкого юрісдикціею. Бо де небудь на яко̂мъ грунтѣ нѣ поселився Козакъ, то вже не мала шляхоцка юрісдикція жадного значеня, во̂нъ слухавъ лише свого атамана та своєи рады.

Отже повна воля, необмежене право власности землѣ, самоуправа оперта на во̂льно̂мъ выборѣ, самосудъ, повна ро̂вно̂сть мѣжь громадянами, погорда для всѣхъ привилеѣвъ та родовои высшости, обопо̂льна оборона проти всѣхъ ворого̂въ, — се идеалъ Козацтва. Той идеалъ ясно выступає въ исторіи нашого народу тодѣ, якъ Козацтву вдалося розширити сво̂й вплывъ на цѣлый нашъ Украиньско-рускій наро̂дъ.

Украиньскихъ або осѣлыхъ Козако̂въ треба во̂дро̂жняти во̂дъ тыхъ, що жили подальшь на по̂вдень за Днѣпровыми порогами (водоспадами) и звалися Запорожцями. Хочь ихъ буцѣмъ залѣчувано до Польщи, то въ дѣйсности були вони зо всѣмъ во̂льнымъ товариствомъ и не по̂длягали нѣяко̂й чужо̂й власти, бо Козаки не занедбували дороги показанои Дашковичемъ и Вишневецкимъ. Въ ко̂льканайцять лѣтъ опо̂сля (1568 р.) появилася Запорожска Сѣчь за скалистыми Днѣпровыми порогами. На островѣ Томаковцѣ розложилися Козаки кошемъ се бъ то таборомъ, обгородили сей таборъ засѣками и наименували Сѣчею. Безъ такого захисту годѣ було бъ имъ позбутися залежности во̂дъ старосто̂въ тай удержати Днѣпрове побереже проти Турко̂въ та Татаръ.

Згодомъ выробили Запорожцѣ мѣжь собою ро̂дъ брацтва, що мало свои питоми̂ звычаѣ и права. Найвысша власть находилася въ Козацко̂мъ вѣчу або радѣ. Рада выбирала головного кошового атамана. Во̂нъ мавъ необмежену власть надъ кошемъ, но по роцѣ здававъ справу, а скоро лише бо̂льшь завинивъ, во̂дберавъ и смертну кару.

Кошового выбирали зразу на кождый воєнный похо̂дъ. Бувъ во̂нъ тодѣ діктаторомъ. Коли вдався похо̂дъ, дожидала єго слава, — скоро нѣ, наступавъ воєнный судъ а часто накладавъ во̂нъ головою.

Старшина, выбувши своє, ставала зновъ простыми Козаками. Ко̂шь дѣлився на куренѣ , а кождый курѣнь мавъ свого выбраного курѣнного атамана. Сѣчовики жили спо̂льно по курѣняхъ (хатахъ зъ хворосту) и обѣдали при спо̂льныхъ столахъ. Ско̂лько̂сть Запорожцѣвъ не була обмежена.

Згодомъ по̂сля потребы переношено Сѣчь и на инши̂ Днѣпрови̂ островы. Се була воєнна руска школа. Тутъ була во̂йскова скарбона, неприступна для ворого̂въ, тутъ робили чайки до походо̂въ на Чорному морю. Зъ сѣчового (низового) брацтва не выключувано жадного христіяньского народу, що бы лише по руски перехрестився и по руски говоривъ; выступити мо̂гъ зъ него кождый по̂сля своєи волѣ.

Запорожскими осадниками були зразу сами̂ лише мужчины, що то̂лько часово для рыболовлѣ тутъ проживали, для полюваня и войны. Но съ часомъ переселювалися тамъ Украинцѣ-Русины цѣлыми родинами и вытворили козацки̂ хуторѣ. Запорожска земля простиралася во̂дъ Днѣпра по Днѣстеръ и Чорне море. Сей цѣлый край звався „Низомъ“ и чимъ разъ доступавъ значеня во̂льного пристано̂вку для всѣхъ, кому не мило жилося на родинѣ або кому припадала до сподобы во̂йна зъ бісурманами. Часто зъ Запорожа являлися местники своєи кривды або кривды братнёи. Запорожцѣ зносилися не лише зъ Украиньскими Козаками, але и зъ Донцями (московскими козаками) и зъ ними посполу йшли на воєнни̂ походы. Низове войско не обмежалося лише на саму Сѣчь и Днѣпрови̂ островы, але мало свои оселѣ по обохъ Днѣпровыхъ бокахъ, де були козацки̂ села и хуторы. Та осередкомъ була Сѣчь, де не смѣли заходити жѣнки. Тому то дѣлилися низови̂ Козаки на жонатыхъ и нежонатыхъ, але одни̂ зъ другими були все тѣсно звязани̂. Запорожске во̂йско заєдно доповнялося особливо втѣкачами, рускими хлопами, бо паны не годни̂ були за ними гнати по дикихъ поляхъ та степахъ и по комышахъ. Що такій бувъ початокъ Запорожскои громады, доказомъ сего, руска вѣра и руска мова. Таке було низове во̂йско Запорожске.

Найбо̂льше причинилося до розвитку Козацтва сусѣдство Татаръ на границѣ Украины, бо вони не займаючися нѣ ремесломъ, нѣ купецтвомъ, нѣ промысломъ, мусили вдоволятися Крымскими скупыми пасовисками. Годѣ було имъ выжити безъ добычи и се головна причина татарскихъ нападо̂въ.

Князь Криштофъ Збаражскій, що бувъ польскимъ посломъ въ Царгородѣ въ 1623 р., пише въ своѣмъ справозданю: „Сама нужда приневолює Татаръ до нападо̂въ. Вони съ того мають свою велику выгоду, бо инакше погинули бъ зъ голоду. Майже всёго потребують, навѣть жѣнокъ и свою челядь що лѣпшу беруть во̂дъ насъ. Земля татарска бѣдна и товаромъ и коньми. Съ Польщи се все добуваютъ“. Отже Татаре забирали товаръ, грабили всё безъ выбору, а особливо лакомилися на „ясыръ“, воєнныхъ бранцѣвъ (нево̂льнико̂въ). Ихъ продавали на Сходъ, що потребувавъ робочихъ рукъ (нево̂льнико̂въ). Найрадше хапали дѣтей а по̂знѣйше выховувано ихъ по̂дь назвою „султаньскихъ дѣтей“ на яничаро̂въ тай до иншои прислуги. Такимъ робомъ христіяне по̂дпомагали магометаньство и зъ во̂дси ти̂ сумни̂ наши̂ народни̂ пѣснѣ, що выспѣвуютъ розлуку чоловѣка зъ жѣнкою, брата зъ сестрою, дѣтей зъ батькомъ и матѣрю.

У султана Солімана I. було девять великихъ везіро̂въ (заступнико̂въ султана) а всѣ були „султаньскими дѣтьми“. Турція мовь опиръ, ссала свѣжу кровь христіяньскихъ народо̂въ, а особливо зъ Русино̂въ, що належали до Польщи. Тому то нѣхто не силувався такъ щиро, зломити турецку силу, якъ Украиньско-рускій наро̂дъ.

Залюдненє украиньскихъ степо̂въ и розвитокъ Козацтва доконувався, можна сказати, проти волѣ польского уряду. Сей не мо̂гъ попирати Козацтва, що заєдно зростало втѣкачами съ королѣвскихъ и паньскихъ (шляхоцкихъ) до̂бръ. Козацтво розвиваючися силою опозиціи Украиньско-руского народу проти Татарвы, заховало головну свою признаку: руску вѣру, руску мову и лицарски̂ звычаѣ, но зновъ зъ другого боку присвоило собѣ и наѣздничій звычай и татарску політику, безъ чого годѣ було бъ єму остоятись. Татаре вызначались быстротою и вдатностю нападо̂въ и вытрималостю по̂дчасъ походо̂въ. Ти̂ прекметы мусили отже собѣ й Козаки присвоити, ще тымъ бо̂льше, щобъ поконати Татаръ. Якъ Татаре вдиралися въ Поднѣпряньску та Поднѣстряньску Русь, такъ и Запорожцѣ нападали на татарски̂ улусы и турецки̂ землѣ, за розбо̂й во̂дплачували розбоємъ, за нападъ — нападомъ. Якъ Татаре жили зъ добычи, котру брали, де лише далося, и служили тому, що имъ бо̂льше плативъ, такъ и въ Козако̂въ — Козакъ а добыча, то всё одно.

Але не лише для самои добычи йшли въ похо̂дъ Козаки. Переважала оборона батько̂вщины и волѣ и вызво̂лъ христіяньскихъ нево̂льнико̂въ. Се поясняє намъ те, що й паны съ Козаками посполу йшли въ похо̂дъ. Тому то замѣтною козацкою прикметою, особливо запорожскою є: жадоба славы, здобычи, волѣ, безмежна во̂двага въ бою зъ бісурманами, быстрота и вдатно̂сть у нападѣ, незвычайна вытримало̂сть въ походахъ и гуляще житє въ супокою.

Коли въ польской исторіи стрѣчаємо рѣзки̂ факта затаєня або заграбленя громадского гроша, то зновъ Козаки рабували то̂лько для свого узброєня. Гетьманъ немавъ бо̂льше нѣжь простый Козакъ и мѣжь ними нема примѣру кровавыхъ подѣй при подѣлѣ добычи. Справозданє Барского старосты Претвича справдує Козако̂въ за напады на татарски̂ улусы, выказуючи зъ одного боку ихъ конечно̂сть а зъ другого выгоды съ Козацтва. Не вважаючи на се, на бажанє татарского хана, перенѣсъ король Зигмунтъ I. Претвича зъ Бару до Теребовлѣ. Сей король задумувавъ обернути Козако̂въ на замкову службу, що само собою розумѣється не пропадало до сподобы Козакамъ. Во̂йна зъ бісурманами дала початокъ Козацтву и була по̂дставою ихъ быту.

Вже за Зигмунта I. козацки̂ силы вразъ съ польскими побили Турко̂въ по̂дъ Акерманомъ, но найбо̂льшои славы придбали вони собѣ Чорноморскими походами. Чайками (такъ звалися легки̂ човна на 60 людей, обшити̂ очеретомъ) пускалися Козаки на безкрає море, нападали на турецки̂ го́роды (мѣста), грабили береги турецки̂ въ Анатоліи и Румеліи, вызволяли брато̂въ зъ неволѣ, розбивали турецки̂ кораблѣ и не разъ появлялися по̂дъ Царгородомъ, турецкою столицею, а козацка слава розходилася по свѣтѣ. Такъ въ 1593 р. за гетьмана Богдана Микошиньского, Нѣмецкій цѣсарь Рудольфъ II. по̂славъ посло̂въ на Запороже, запрошуючи Козако̂въ на помо̂чь проти Турко̂въ. Турки жалувалися и грозили. Зигмунтъ-Августъ приказувавъ Запорожцямъ тихо сидѣти и не зачѣпати Турко̂въ. Розумѣється, се було имъ байдуже.

Що до внутрѣшнёи самоуправы, то козацка громада обсуджувала свои справы на сотенныхъ, полковыхъ и „великихъ во̂йсковыхъ радахъ“. Мабуть здавалося тодѣ, що годѣ буде козацкимъ радамъ вдержатись побо̂чь паньскихъ соймо̂въ. Не гадали паны, щобъ низове брацтво заховало въ своєму „Кошѣ“ батько̂вскій народный идеалъ, якъ жаръ въ попелѣ, зъ во̂дки колись мавъ занятися сильный пожаръ.

Цѣла та боротьба Козако̂въ съ Татарвою и Турками, була обороною особистои волѣ, безпечности землѣ и майна проти дикихъ Азіято̂въ. Правда, по̂сля єдности Руси съ Польщею оборона краю мала припасти на воєнну верству (шляхту) Польскои Рѣчи-Посполитои, але вона не мала на те силы. Воєнна польска каса була заєдно пуста, посто̂йного во̂йска майже зовсѣмъ не було, а польске „посполите рушенє“ (во̂йско шляхоцке скликуване въ потребѣ) не мало карности, збиралося поволеньки и чимъ скорѣйшь розходилося до дому. Длятого то вся надѣя на оборону краю зверталася до Козако̂въ и почасти до „надворныхъ міліцій“, яки̂ велики̂ паны, н. пр. Рускій князь Острожскій, удержували по своихъ дворахъ.

Велики̂ таки̂ паны не хотѣли королеви помагати, що бъ мо̂гъ во̂йско удержати, боячися, що бъ во̂нъ не обмеживъ ихъ волѣ, а тымчасомъ Козаки своими походами довели до того, що береги Чорного моря готови̂ були признати власть запорожскои громады надъ собою.

Тымъ не хочемо доказувати, що бъ польскій урядъ вже зовсѣмъ занехавъ войны съ Татарами и Турками, но кажемо, що всѣ ти̂ змаганя були марни̂ въ ту пору, коли треба було конче дбати про оборону границь. Наведемо ко̂лька прикладо̂въ на доказъ.

Коли Янушь Острожскій розбивъ войско Косиньского по̂дъ Пяткою (1592 р.) а Олександеръ Вишневецкій знищивъ єго зовсѣмъ въ Черкасахъ, поставили паны и сторожу проти Татаръ. Татаре выловили сторожу мовъ курей, выловили тай такъ необачки вдерлися на Волынь, що нѣхто й въ Польщѣ про нападъ не знавъ; Татаре якъ прійшли, такъ и по̂шли безъ перешкоды.

Другого таки заразъ року (1593 р.) въ той часъ, коли велася во̂йна христіянъ проти Турко̂въ, Нѣмецкій цѣсарь Рудольфъ II. просивъ Польского короля, не перепускати Татаръ черезъ Польщу на Угорщину въ по̂дмогу Туркамъ. Но Поляки займалися иншимъ дѣломъ. Вони приготовлялися до торжества, щобъ св. Яцка оголосити святымъ. За сей часъ, коли въ Краковѣ робили процесіи, обѣды и публични̂ во̂дчиты и суперечки про те: „Чи бачить св. Яцко зъ неба, що таке творять єму ти̂, що єго такъ почитають?“ — або: „Чи знавъ св. Яцко, що єго оголосили святымъ?“, — вдерлися Татаре на Покутє, розграбили и спалили Снятинъ, Жуко̂въ, Товмачь, Тысьменицю, Галичь, Калушь, Долину и т. д. и перейшли безъ перешкоды до самого Самбора и зъ во̂дси на Угорщину, мордуючи бо̂льше нѣжь забираючи.

Отже Польща не давала обезпеки, бо не було внутрѣшнёго ладу. „Посполите рушенє“, звѣсне съ своєи пово̂льности, давало Татарвѣ змогу выгубляти по одному шляхту, закимъ ще прійде до битвы. Впрочѣмъ нехай прикладъ буде доказомъ, на ско̂лько можь було спускатися на „посполите рушенє“.

Въ 1537. р. Молдавскій господарь Богданъ вдерся на Покутє. Зигмунтъ II. зажадавъ на похо̂дъ наложеня одноразовои дачки, но коли шляхта на се не пристала, обявивъ посполите рушенє. Правда, въ околицяхъ Львова зо̂бралося до 150.000 узброєнои шляхты, но замѣсть воювати зъ Молдавянами, стала вона грабити добра своихъ брато̂въ Червонорускихъ и не слухаючи нѣ короля, нѣ сенату, вела споры о свои во̂льности. Лише на Украинѣ-Руси по̂ддержувався ще воєнный духъ отже й не диво, що знаменити̂ гетьманы були зъ украиньско-руского роду.

Саме положенє Украины-Руси, сусѣдство зъ дикими азійскими ордами, безнастанни̂ ихъ напады и доконечна за для того оборона границъ зъ одного боку а немо̂чь Польскои Рѣчи Посполитои зъ другого боку, — мусили конче выкликати таку доброво̂льну оборону, якою було Козацтво. Додати такожь треба, що польскій урядъ не знавъ добре границъ Польскои Украины-Руси во̂дъ татарскихъ степо̂въ и що Козаки були тою переднёю сторожею, що шаблею въ руцѣ значила ти̂ границѣ. Но по̂сля того, якъ Козаки выкидали бісурмано̂въ по за Днѣпрови̂ пороги, такъ и польски̂ паны посувалися на Украину-Русь зъ своими шляхоцкими правами (юрісдикціею), вважаючи козацки̂ землѣ нѣчіими.

Украина-Русь высылала самъ выбо̂ръ своихъ сыно̂въ, самъ цвѣтъ своєи молодѣжи въ широки̂ степы на во̂йну зъ невѣрными. Оборонюючи Украину-Русь и Польщу, боронила заразомъ и заслоняла цѣлу Европу во̂дъ магометаньства и се становить єи безмѣрну заслугу въ исторіи загально-европейскои просвѣты (культуры).

Польскій урядъ вмѣвъ оцѣнити завчасу тую вагу Козако̂въ, що могли стати муромъ проти Татарвы. Тому то вже Зигмунтъ II. намагався по̂ддати Козако̂въ по̂дъ воєнный послухъ и надати имъ певный ладъ. Баторій такожь зрозумѣвъ заслуги Козацтва и звернувъ свою бачно̂сть, що бъ границѣ свого королѣвства забезпечити. Во̂нъ скрѣпивъ ту живу перегороду мѣжь Польщею а Крымомъ, якою були Украиньско-руски̂ Козаки. Давъ имъ во̂йсковый ладъ а для резиденціи гетьманьскои призначивъ мѣсто (го́родъ) Трехтимиро̂въ. Заняти̂ Козаками землѣ дѣлилися на шѣсть округо̂въ або полко̂въ. Полки мали назвище по̂сля головныхъ мѣстъ а були ними: Черкаскій, Чигириньскій, Канѣвскій, Корсуньскій, Бѣлоцерковскій и Переяславскій. Баторій затвердивъ право выбору гетьмана се бъ то головы всёго Козацтва и козацкои старшины. Выбраного гетьмана потверджувати мавъ король. Признаками єго уряду були: во̂йскова коругва, буньчукъ, булава тай печатка. За гетьманомъ слѣдувала старшина: обозный, судія, писарь, асаула, полковникъ, сотникъ, отаманъ и хорунжій. Но й Баторій побачивъ, що трудно козацке во̂йско нагнути по̂дъ свою королѣвску власть, бо мало було такихъ мѣщаньскихъ та селяньскихъ родинъ на Украинѣ-Руси, що бъ не мали чого спо̂льного съ Козаками. Любили „козакуваня“ хлопы, ремѣсники и славивъ єго пѣснями цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ.

Тодѣ козакувало всё, що лише було молодого и буйного на Украинѣ-Руси, а стари̂, сиви̂ були такожь колись Козаками. Навѣть пано̂въ прошибавъ козацкій духъ. Во̂дважного хвалили и поважали не розбираючи, чи се гербованый, чи простый не гербованый.

Польскій король Стефанъ Баторій въ своѣмъ універзалѣ мѣжь самовольными людьми выказує: бездомну шляхту, мѣщанъ и иншихъ „plebeae conditionis“ (простого стану).

Ходили въ Козаки не лише Украинцѣ-Русины, мѣщане та хлопы, що ихъ шляхта душила або змушувала до паньщины, но и дро̂бна шляхта, що у знатныхъ пано̂въ була на службѣ. Лучалося часто, що го́роды (мѣста) кро̂мъ правныхъ дачокъ терпѣли во̂дъ самоволѣ старосто̂въ та воєводо̂въ, отже жь мѣщане особливо молоди̂ и бѣднѣйши̂ приставали до Козако̂въ. Були й таки̂, що просто бажали битися зъ невѣрными для славы Божои або таки для власнои. По̂сля свѣдоцтва польского геральдика Папроцкого не лише лицарѣ зъ дро̂бнои шляхты, але й сыны знатныхъ пано̂въ ѣздили на Запороже вчнтнея ли царского ремесла и воєнного ладу.

Тодѣшній Кієвскій біскупъ Верещиньскій каже: „Багато переноситься на Украину боронити христіяньскои вѣры проти невѣрныхъ, для Божои славы и для славы свого лицарского имени“.

По̂сля польскихъ законо̂въ приводивъ шляхтичь зъ собою на войну то̂лько збройнои челяди, ко̂лько припадало на него по̂сля простору землѣ, якій посѣдавъ. Та челядь, привчившися воєнного ремесла, покидала часто своихъ пано̂въ и приставала до Козако̂въ.

Тодѣ ще въ Козацтвѣ не було нѣ суспо̂льнои, нѣ народнои суперечки, бо ще не були звѣстни̂ ти̂ суперечни̂ змаганя, що опо̂сля роздѣлили Козако̂въ и шляхту на двѣ окреми̂ ворожи̂ громады. Козаки ишли посполу съ пограничными старостами.

Въ початкахъ Козацтва, якъ мы вже бачили, простый наро̂дъ по̂дъ проводомъ шляхты йшовъ за добычею. Но по̂сля розвитку Козацтва шляхта своєю чергою бере участь въ воєнныхъ походахъ по̂дъ проводомъ досвѣдченыхъ людей съ простого стану. Пограничный наро̂дъ, набувши воєнного духа, понадъ всё цѣнивъ особисти̂ прикметы, а привилеѣ не мали тамъ нѣякои ваги. Оборона краю була призначенємъ житя. Ѣй всё служило. На останку, хто бъ тамъ и не приходивъ або не селився на Украинѣ, то безпечно̂сть майна або особы залежала во̂дъ цѣлковитого сполученя єго зъ масою простого Украиньско-руского народу и погранична шляхта такъ польска, якъ руска мусила повертатися тутъ въ демократичну козацку Русь.

Бачивши всё то, не важився Баторій збройною силою зломити Козацтва, але бажаючи забезпечитися во̂дъ него, загадавъ розъєдинити украиньскихъ Козако̂въ. Вводячи реформу обявивъ: „Хто хоче бути по̂сля волѣ королѣвскои, той буде вписаный въ реєстръ (списъ) и права єго затвердяться соймовою конституцією“.

Въ реєстръ вписали шѣсть тысячь Козако̂въ и назвали реєстровыми (лейстровыми), а всѣ инши̂ мали стати зновъ залежными. Ревстровцѣ во̂льно орудували своими землями, не платили жадныхъ дачокъ, не во̂дбували иншихъ повинностей кро̂мъ воєннои и до̂ставали платнѣ по кожухови и по черво̂нцеви на ро̂къ. Но такій ладъ не бувъ чимъ иншимъ, якъ надѣломъ трохи не шляхоцкими правами богатшихъ Козако̂въ, що мали свои оселѣ по хуторахъ и го́родахъ на те, щобъ выдалити съ помѣжь нихъ бѣдако̂въ та зро̂вняти ихъ съ приголомшеными паньскими хлопами.

Гадка пореєструвати Козако̂въ, приписувана звычайно Баторію, є однако ще давнѣйша. Въ письмѣ Зигмунта I. до Кієвского воєводы, князя Коширского, зъ 1540 р. сказано: „Посылаємо нашого придворного, Стрета Солтовича. Мы приказали єму списати всѣхъ Козако̂въ Кієвского воєводства и намъ передати сей реєстръ“. Въ 1572 р. Зигмунтъ-Аугустъ припоручивъ такожь коронному гетьманови Юрію Язловецкому выбрати для королѣвскои службы лучшихъ Козако̂въ, а харчь и плату вызначено съ королѣвскои касы.

Кро̂мъ реєстровцѣвъ не хотѣвъ польскій урядъ навѣть иншихъ знати, коли мѣжь тымъ вся По̂вденна Украина-Русь хотѣла бути Козаками се бъ то во̂льными людьми. Тому королѣвскихъ приказо̂въ не слухали, а багато народу утѣкало на Запороже. Реєстровцѣ не мали охоты замыкати реєстру, але охочо пріймали новыхъ товаришѣвъ. Польскій зновъ урядъ переглядавъ реєстры и выключавъ ново̂тныхъ. Выключени̂ вважали себе таки Козаками и неразъ до нихъ прилучувалися ще й по̂ддани̂ польскихъ пано̂въ и творили збройни̂ громады, выбираючи собѣ своихъ гетьмано̂въ. Такимъ робомъ кро̂мъ Сѣчовико̂въ и реєстровцѣвъ вытворилися на Украинѣ-Руси ще й самосто̂йни̂ Козаки. Багато подѣй съ козацко-шляхоцкихъ воєнъ можна лише тымъ выяснити, що Козаки були осѣли̂ и безхатни̂, богати̂ и бѣдни̂, реестрови̂ и выписани̂. Ро̂жниця була така, що одни̂ жили у власныхъ хатахъ и хуторахъ, навѣть въ такихъ го́родахъ (мѣстахъ) якъ Кієвъ, а други̂ лѣтомъ гуляли въ степу и по воєнныхъ походахъ а зимою робили по горальняхъ и броваряхъ и си̂ все були готови̂ погуляти въ чужѣй справѣ.

Вже съ ко̂нцемъ XVI. ст. самосто̂йни̂ громады стаються Польщѣ гро̂зными и выкликують проти себе остри̂ соймови̂ постановы. Но ихъ нѣхто не выконувавъ, бо навѣть сами̂ польски̂ паны, нападаючи на своихъ ворого̂въ, завзывали Козако̂въ у подмогу. Мнішки и Вишневецки̂, по̂дпомагани̂ Козаками, водили самозванцѣвъ въ Москву; навѣть сами̂ королѣ потребували и закликали у по̂дмогу Козако̂въ въ во̂йнахъ съ Турками, Москалями, Шведами и т. д. Нынѣ выдавъ король універзалъ, щобъ Козако̂въ знищити а на завтра кликавъ ихъ, щобъ єму помагали въ походѣ, якъ н. пр. въ походахъ по̂дъ Можайскъ, Хотинъ и др.

Зъ розвиткомъ Козацтва, якъ мы вже споминали, оживало и брало верхъ староруске громадске право. Чимъ же жь ро̂жнилося те староруске громадске право во̂дъ польско-шляхоцкого права?

1. По̂сля староруского громадского права всѣ люде були ро̂вни̂ и во̂льни̂ кро̂мъ воєнныхъ полоненико̂въ; — по̂сля польско-шляхоцкого права волю мавъ лише гербованый шляхтичь, простый наро̂дъ бувъ нево̂льникомъ (крепакомъ).
2. По̂сля руского громадского права земля вважалася власно̂стю того, хто єѣ першій занявъ на свой вжитокъ; — по̂сля польско-шляхоцкого права вся земля належала лише до шляхты, а хто не належавъ до неи, той не мавъ права мати власнои землѣ.
3. По̂сля староруского громадского права всѣ села и мѣста могли посылати своихъ посло̂въ такъ на менши̂, якъ и на бо̂льши̂ вѣча; — по̂сля польско-шляхоцкого права лишень шляхта посылала своихъ на повѣтови̂ соймики и на великій соймъ.

Се головни̂ по̂двалины и ро̂жницѣ мѣжь старорускимъ громадскимъ правомъ а правомъ шляхоцко-польскимъ. Справдешня людска ро̂вно̂сть спочивала въ руско̂мъ правѣ, зовсѣмъ противно̂мъ польско-шляхоцкому. Отже жь та козацка ро̂вность, свобода и воля, мала сво̂й корѣнь въ цѣло̂мъ Украиньско-руско̂мъ народѣ. Була се громадска ро̂вноправно̂сть, яку наша Украина-Русь сотками лѣтъ зберегла въ своихъ вѣчахъ.

Си̂ три повысше згадани̂ по̂двалины були причиною посто̂йнои боротьбы мѣжь двома республиками, се бъ то шляхоцкою, що приняла до себе литовско-рускихъ бояръ, — а козацкою, що боронила мѣщанъ та селянъ. Отже жь ясно, що Украина-Русь зберегала и боронила такій внутрѣшній ладъ, до якого змагають и якого добиваються просвѣчени̂ нынѣшни̂ народы. Украина-Русь въ польской державѣ була тою живущою-цѣлющою водою народнои волѣ, що не дала себе вже нѣчимъ загатити.

Те громадске право вкоренило выборови̂ засады не лише въ державно̂мъ ладѣ, але навѣть и въ украиньско-руско̂й церквѣ. Ти̂ засады по̂дготовляли реакцію (опо̂ръ) противъ польскихъ порядко̂въ, а Козаки являються зовсѣмъ такими революційниками супроти шляхты, якими була шляхта супроти короля.

IX.

Всѣ польски̂ историки годяться, що упадокъ польского королѣвства и народу починається во̂дъ Зигмунта III., но не годни̂ згодитися що до головныхъ причинъ сего упадку. Деяки̂ зъ нихъ мѣжь причинами наводять козацки̂ повстаня, но дуже мало хто задумався, чому саме вони починаються за того короля. Польски̂ историки называють козацки̂ повстаня бунтами, Украиньско-рускій наро̂дъ збѣговискомъ бунто̂внико̂въ а во̂йну 1648 р. приписують особисто̂й по̂мстѣ и оскорбѣ Хмельницкого. Но коли жь во̂йна зновляється бо̂льшь нѣжь цѣлу сотку лѣтъ разъ заразомъ, то се вже не бунтъ самово̂льнои шайки, а за особисту оскорбу Хмельницкого не подо̂ймається 200.000 збройного народу. Тутъ вже мусять бути инши̂ причины, бо де нема багато палкого матеріялу, тамъ великого огню не буде.

Не станемо перечити, що оскорба Хмельницкого дала пово̂дъ до во̂йны, но се була вже ся остання капля, що вже мѣру переповнила. Цѣлый наро̂дъ не по̂до̂йметься за для чисто матеріяльныхъ або особистыхъ причинъ. Во̂нъ повстає лише, коли ходить о оборону житя, родины, вѣры або волѣ. Козацко- польски̂ войны не були лише войною двохъ народо̂въ, двохъ вѣръ, — але були змаганємъ питомыхъ, корѣнныхъ Украиньско-рускихъ властивцѣвъ тыхъ земель, боронити всѣхъ своихъ народныхъ святощѣвъ супроти польскихъ пано̂въ.

Коли бъ у розвитку людского роду постановити правиломъ, що богащтво, власть, просвѣта а воля доконче мусять належати лише до одного стану, тодѣ прійшло бъ намъ стати по сторонѣ паньско̂й. Коли жь вважається доконечною правдою, що добри̂ звычаѣ, прави̂ поступки, честни̂, бездоганни̂ характеры найбо̂льшь тамъ вытворюються, де земля и воля удѣломъ цѣлого загалу, що право власности є початкомъ правдивои волѣ, — тодѣ годѣ не признати цѣлковитои справедливости Козакамъ. Придивившися то̂й боротьбѣ козацко-шляхоцкой, годѣ не добачити въ нѣй чогось бо̂льшого, важнѣйшого. Выступає въ нѣй найпершь пытанє суспо̂льне, пытане бѣды и збытку, демократіи и аристократіи, пытанє, чи переможе право шляхоцко-польске, чи громадско-руске? За нимъ иде доперва питанє релігійне.

Въ урядовыхъ актахъ съ часо̂въ Зигмунта III. находимо части̂ споминки про безкраѣ пустынѣ на Украинѣ. По̂сля польского права земля мала припасти шляхтѣ и соймова постанова зъ р. 1590 повѣдає королѣвскимъ именемъ: „Що бъ землѣ не лишалися пусткою тай приносили пожитокъ, будемо роздавати си̂ пустки особамъ шляхоцкого роду за заслуги коло Рѣчи Посполитои“.

Тому то багато польскихъ пано̂въ, заслуженыхъ и незаслуженыхъ, забезпечують собѣ у короля простори̂ даровизны на Украинѣ-Руси. Въ королѣвской канцеляріи такожь безъ розбору во̂дмѣрювано на письмѣ обширни̂ просторы во̂дъ рѣки до рѣки, во̂дъ шляху до шляху, во̂дъ урочища до урочища и т. д. Такимъ чиномъ Кієвска, Брацлавска и Подо̂льска Украина вразъ зъ Заднѣпряньщиною трохи по трохи очутилися въ рукахъ купки магнато̂въ, що згодомъ мали вже й свои замки, артилерію, во̂йска и супроти власныхъ подданыхъ були необмежеными панами. Такихъ пано̂въ по руски звали: королята. За панами зволѣкалися съ Польщи на Украину панки, дро̂бна шляхта и по̂дпанки.

Украиньска, Волыньска и Подо̂льска Русь була загаломъ дорогою скарбницею для польскихъ пано̂въ, не дурно жь Поляки называли правобережну Украину раємъ польского свѣта. Но такъ звани̂ „пустки“ не були зовсѣмъ пустками, се бъ то незаселеными, бо якъ бы такъ було, то бъ такъ дуже ними не клопотались. Се лише значило, що вони доси не належали ще до жадного польского пана и жадному польскому панови не приносили пожитку. Въ дѣйсности же си̂ землѣ належали до Козако̂въ. Вони були заселени̂ людьми, що глядѣли волѣ (слободы) и втѣкали съ королѣвскихъ и шляхоцкихъ до̂бръ.

Тодѣшни̂ лѣтописцѣ и письменники не годни̂ надивуватися, якъ швидко двигалася украиньска кольонізація (заселюванє), якъ въ дико̂мъ степу, на самыхъ татарскихъ шляхахъ, трохи не вся Украина вкрылася селами и мѣсточками. Хочь Татарва часто захвачувала новоселенцѣвъ, спустошени̂ мѣсця зновъ скоро заселювалися новыми выходцями (слободянами). У вызначени̂ землѣ мѣжь ти̂ козацки̂ села и мѣсточка вдиралася шляхта зъ новыми осадниками, що ихъ манила съ Польщи обѣцяными бо̂льшими по̂льгами. И шляхоцки̂ села та мѣсточка гусли съ кождымъ рокомъ.

Такъ истнували побо̂чь себе посѣлости и козацки̂ и шляхоцки̂. Перши̂ скоса глядѣли на сусѣдо̂въ, а си̂ зновъ завидуючи имъ волѣ. Загаломъ не спиняли Козаки розширеня паньскихъ добръ на Украинѣ. Вони мало дбали про соймови̂ постановы а мѣсцева шляхта мусила йти рука въ руку зъ ними, жила въ приязни и ходила козацкимъ звычаємъ вразъ на воєнный промыслъ. Вже задля конечнои обороны стававъ кождый воякомъ, тому то въ часѣ умовленои по̂льги осадники пильнували лише воєннои повинности. Воєнна служба по̂дъ проводомъ старосты або дѣдича не ко̂нчилася, якъ минувъ часъ умовленои зъ дѣдичомъ по̂льги, а господарски̂ (економічни̂) справы ишли споко̂йною дорогою.

Въ Польщѣ тодѣ розвелося сильне магнацтво. Воно на соймикахъ и соймахъ надавало права лише въ свою користь. Наро̂дъ не мавъ жадныхъ правъ, бо польске право во̂ддавало хлопа въ повну беззглядну власть панови. Паньска воля була єдинымъ правомъ для народу. Польски̂ паны жили въ роскошахъ. По ихъ обширныхъ дворахъ годовано тьму дро̂бнои шляхты. Вельможный панъ, догоджуючи своѣй гордости, вважавъ за свою повинно̂сть держати на своѣмъ дворѣ цѣлу ватагу шляхтичѣвъ-неробо̂въ, а вельможна паня такожь ватагу шляхтянокъ, що очевидно було гайнованємъ гроша. Головною причиною паньскихъ розкошѣвъ було паньщизняне право. Воно давало панамъ змогу безъ найменшого власного труду, мати стали̂ доходы и окружатися невольничою челядю, що на во̂дворотъ множило лише народни̂ тягарѣ. По̂сля свѣдоцтва одного Француза, що живъ тодѣ въ Польщѣ, звычайный паньскій обѣдъ будного дня бо̂льше коштувавъ, нѣжь найбо̂льшій францускій празникъ. Польскій историкъ Старовольскій пише: „Всѣ гроши йдуть на загранични̂ вина, цукры и паштеты а на батько̂вску оборону и на выкупъ бранцѣвъ (полоненико̂въ) у насъ нема грошей“.

Паны не хотѣли або й не вмѣли господарити въ своихъ просторыхъ добрахъ, але бажали помножити свои доходы. Тому то во̂ддавали паны свои добра въ аренду съ правами и обовязками, яки̂ сами̂ мали. Арендованє выдавалося дуже выгоднымъ, але воно не зменшало а побо̂льшало лихо. Новыми арендарями на Украинѣ-Руси найчастѣйше являються жиды. Що бъ вдоволити ненасытныхъ пано̂въ и набити власну кешеню, выдумувавъ жидъ таки̂ дачки, про яки̂ й страшно згадати. Мо̂гъ, правда, панъ покарати жида смертю, не во̂дповѣдаючи за те передъ нѣкимъ, но за те передававъ на него и всѣ свои права, мѣжь иншими и право меча, се бъ то право карати смертю по̂дданыхъ. Жидъ-арендарь носивъ при боку шаблю на во̂дзнаку во̂дъ незбройного народу и на знакъ, що мо̂гъ кождого карати смертю за непослухъ, за зго̂рдне слово а навѣть за само подозрѣнє. Жите и майно хлопске, єго жѣнка, єго дѣти були во̂ддани̂ зовсѣмъ въ руки жидовски̂. Отже нѣчо такъ тяжко не важило, нѣчо такъ не болѣло єго, якъ власть жида.

Чимъ бо̂льшь обезпечувалося господарство въ паньскихъ добрахъ козацкими во̂йнами зъ бісурманами, тымъ бо̂льшь душила шляхта мѣщанъ и хлопо̂въ всѣлякими дачками и налогами. Ѣхавъ панъ на соймъ, на весѣля, на во̂дпустъ, — накладавъ на по̂дданыхъ нови̂ тягарѣ. Лучиться у пана гараздъ, хрестины, весѣля, — подданымъ бѣда, мусять нести на „повитанє“, купцѣ — матеріи, рѣзники — мясо, шинкарѣ — напитки, хлопы — свои дарунки. Велики̂ выгоды стали вынаходити паны, старосты, по̂дпанки и жиды-арендарѣ: чиншѣ, ставщину, рогове, спасне, десятину во̂дъ воло̂въ, коней, свиней, овецъ, пчо̂лъ, очкове, суху мѣрку, оплату во̂дъ жоренъ, а на останку дудки (про нихъ дальше скажемо), во̂дтакъ осыпы, каплуны, куры, гуси, яйця по ко̂лька разо̂въ до року. Хлопамъ не во̂льно було варити собѣ напитко̂въ або купувати де инде, якъ лише у свого пана-арендаря.

Шляхта порядкувала, якъ сама хотѣла або вмѣла, но съ тыхъ порядко̂въ не було пожитку для народу. Паны не дбали, що дѣється по за ихъ плечима. Збогачувалися паны, по̂дпанки и жидова, лише не богатѣвъ наро̂дъ, а въ додатку збыткувалися ще надъ нимъ и высмѣвали. Ти̂ що не змогли стерпѣти воєводскои, старостиньскои або жидо̂вско-польскои неволѣ, уходили зъ сѣлъ, мѣсточокъ и городо̂въ, въ дики̂ степы и заселювали ихъ. Такъ являлися поселенцѣ на Украинѣ. Одныхъ гнала бѣда, другихъ приманювала пло̂дно̂сть землѣ або бо̂льша воля. Колонізаторы тыхъ пустыхъ земель, выкорыстували такій складъ рѣчей и приманювали утѣкачѣвъ обѣцянками по̂льги. Зъ розвиткомъ паньщины чимъ разъ виднѣйшій бувъ выхо̂дъ народу на Подо̂лє и Украину.

Такимъ робомъ роздѣлилася Украина на поддану панамъ и во̂льну съ козацкою, простонародною, громадскою самоуправою. Ту то отже останню вважали Поляки пустою и єѣ роздавали панамъ. Що же до дикихъ степо̂въ за Днѣпровыми порогами, то се були непло̂дни̂ землѣ, часто пустошени̂ сарано́ю, оддалеки во̂дъ людскихъ селищь. Ту чоловѣкъ наражався на смерть зъ голоду. Лише деяки̂ мѣсця були богати̂ въ рыбу и дичину и буйну ростинно̂сть, а щобъ во̂йско могло тутъ кошемъ стати, мусило займатися рыболовлею и полюванємъ.

Выдалятися по за Днѣпрови̂ пороги, значило засуджуватися на велики̂ недостатки. Тому то козакъ а бѣда, се ро̂дня. И здавалося пограничнымъ поселенцямъ Украиньскимъ, що для нихъ вже не може го̂ршихъ бути нещасть, кро̂мъ бѣды и небезпечности; но лучилося инакше.

Поляки вже ранче придушили руске громадске право въ иншихъ своихъ земляхъ а теперь заволодѣвши трохи не цѣлою Украиною, не хотѣли лишити єѣ такою, якою спершу була а задумали зъ неи зробити другу Польщу не такъ що до мовы, про котру мало дбали, не такъ що до вѣры, про котру журилося латиньске духовеньство, якъ особливо, що бъ запанувало польске право надъ украиньско-рускимъ. Но впровадженє польского права зустрѣчало велики̂ трудности. Тамъ лише терпить наро̂дъ, де не має и не видить змоги выдобутися зъ неволѣ. На Украинѣ неодно манило наро̂дъ до волѣ. Передъ собою бачивъ во̂нъ во̂льныхъ своихъ брато̂въ, въ сусѣдствѣ були островы Днѣпрови̂, де мо̂гъ втечи съ по̂дъ тяжкои неволѣ а на останку поблизки̂ Татаре привчили єго до шаблѣ. Такимъ чиномъ по̂ддержувався въ Украиньско-руско̂мъ народѣ буйный, воєнный духъ, незго̂дный съ тою тяжкою неволею, на яку єго засудивъ польскій ладъ.

Отже жь длятого то съ часо̂въ Зигмунта III. ставъ соймъ обмежати Козацтво. Конституція съ 1590 р. постановляла, що Козаки мають бути по̂двластни̂ польскому коронному гетьманови, во̂нъ має имъ назначувати старшину съ шляхты. Нѣ полковники, нѣ сотники не мали права пріймати кого небудь въ Козаки безѣ волѣ старшого, се бъ то гетьмана, и во̂нъ мавъ мати у себе списъ всѣхъ Козако̂въ. Щобъ хлопы и мѣщане не приставали до Козако̂въ, наказано остро старостамъ пильнувати, що бъ нѣхто не переходивъ зъ мѣсця на мѣсце и не втѣкавъ на Сѣчь або въ степы. Настановлено осо̂бныхъ дозорцѣвъ, що бъ наро̂дъ не громадився въ купы. Заказано спродавати хлопамъ порохъ, салітру, зброю и т. д. Непослушни̂ и винни̂ по̂дпадали по̂дъ слѣдство и кару смерти. Таки̂ и инши̂ соймови̂ постановы не мали иншихъ наслѣдко̂въ, лише дражнили Козако̂въ, а ихъ сила заєдно зростала. Отже жь по̂дъ конецъ XVI. столѣтя, коли справы господарски̂ стали переважувати у шляхты надъ справою краєвои обороны, Козаки стають чимъ разъ бо̂льше особнякомъ во̂дъ шляхты. Такимъ побытомъ стали на Украинѣ-Руси два ворожи̂ таборы. Оденъ ширить право польске а другій боронить права руского.

Таке введенє польского права, що нѣвечило народну волю, мусило вызвати опо̂ръ во̂льного народу и дѣйсно вызвало ти̂ бурѣ, що довго пустошили Украину-Русь и Польщу.

X.

Поляки дбали, що бъ ихъ во̂тчина не прійшла зновъ до такого сумного стану, якъ до злученя єи зъ Литвою, боялися такожь, що бъ Литовска Русь съ часомъ не во̂ддѣлилася колись и не пристала до Московскои Руси. Слѣдомъ отже за тымъ являються уніи: Городельска и Люблиньска, що мали звести до купы Литовцѣвъ и Русино̂въ въ оденъ наро̂дъ съ Польскимъ. Но й того було для нихъ мало. Для цѣлковитого зо̂лляня все ще не ставало внутрѣшнёи по̂дставы а головною перепоною до тѣсного зближеня Украиньско-рускои народности и Польскои була инша вѣра.

Помимо того, що Поляки привчили руску шляхту польскихъ порядко̂въ и привилеѣвъ, що руска шляхта поро̂днилася съ польскою, присвоила собѣ польску мову, звычаѣ и обычаѣ и стала зовсѣмъ польскою, — а все таки побачили Поляки, що роздерта Русь таки тримається єдностю вѣры, бо ще не тыкали рускои (се бъ то православнои) вѣры, сего важного двигача Рускои народности. По̂дбурювани̂ своими наставниками Єзуитами, постановили Поляки перемѣнити руску вѣру а заразомъ зъ нею и Руску народно̂сть у Велико̂мъ князѣвствѣ Литовскомъ, се бъ то постановили златиньщити и ополячити всѣхъ Русино̂въ до останнёго пана, до останнёго шляхтича, мѣщанина и хлопа. Вѣру уважали нево̂ддѣльною во̂дъ народности. Кождый христіянинъ латиньскои (католицкои або польскои) вѣры, мавъ вже себе за Поляка, а хто бувъ православнои (грецкои або рускои) вѣры, той мавъ себе за Русина и звався Русиномъ.

Польскій король Зигминтъ III. покладавъ всю славу свого панованя въ томъ, що бъ усѣхъ иншевѣрцѣвъ (нелатиннико̂въ) повернути на латиннико̂въ (католико̂въ), отже жь бажавъ всю руску церкву зъєдинити зъ римскимъ костеломъ. И король и вся Польща годяться на ополяченє Русино̂въ. Звычайно такъ буває, що высша просвѣта перемагає низшу. Коли жь отже, якъ думають Поляки, польска просвѣта була высшою во̂дъ рускои, то Русь могла бъ спольщитися безъ насилы, безъ примусу. И треба признати, що въ часѣ во̂льнодумнѣйшого панованя Зигмунто̂въ и Баторія, польска мова дуже мѣжь Русинами пріймалася. Но чи се длятого, що Поляки такъ квапно бралися вынародовлювати Русино̂въ, чи може за для того, що духъ рускій мавъ за багато въ собѣ живущои силы, — ко̂нецъ ко̂нцемъ знищеня Руси годѣ до̂пняти. Угнѣтъ вызыває во̂дпорну силу; наступили кровави̂ во̂йны, що потрясли всѣми подвалинами Польщи, ослабили єѣ и по̂дготовали єи упадокъ. Мы бачили, що вже Ягайло старався Русино̂въ хрестити на латиньску вѣру, но вона не манила Русино̂въ до себе. Коли Русины односто̂йно во̂дказалися приняти латиньство (або католицку вѣру), тодѣ Єзуиты неради̂, що ихъ заходы такъ неспо̂рно йдуть и марнѣють, поновили гадку уніи зъ Римомъ, а Єзуиты Скарга и Посевінъ цѣлымъ жаромъ до неи вхопилися.

Що бъ по̂дперти політичну Люблиньску унію, постановлено ввести и церковну по̂дь покрышкою, що бъ бачь не було споро̂въ мѣжь двома церквами, Схо̂дною (Грецкою) та Захо̂дною (Римскою), при чѣмъ Сходна мала задержати сво̂й грецкій обрядъ и службу Божу въ Славяньской мовѣ. Унія отже мала злучити православныхъ (Русино̂въ) и католико̂въ (Поляко̂въ) по̂дъ властею папы римского и на ро̂внѣ вважати грецкій (рускій) обрядъ зъ латиньскимъ (польскимъ). На таку зверха подобала церковна унія, но вона такъ лишень зверха выглядала, а въ серединѣ змагала до вынародовленя Русино̂въ.

Показалося, що католіцизмъ въ обрядѣ руско̂мъ мавъ служити лише яко нова зброя до боршого навороту православныхъ, або що на одно выходить — Русино̂въ на Поляко̂въ. Унію вважали лише переходомъ во̂дъ однои вѣры до другои, се бъ то во̂дъ однои народности до другои; бо хто змѣнювавъ вѣру свою и обрядъ, змѣнювавъ й свою народность.

И на сей разъ не могла унія легко принятися мѣжь Русинами, саме такъ, якъ не принялася за митрополіта Изидора. Треба було доперва належно приготовити грунтъ. Треба ще було школами та выхованємъ приспособити до уніи молоде руске поколѣнє а заразомъ всѣ мѣсця высшого руского духовеньства пообсаджувати прихильниками Польщи и уніи.

Шляхта була въ Польщѣ всемогуча. Длятого поки ще руска шляхта твердо держалася своєи мовы и вѣры, доти годѣ було й думати, ввести унію и Русь сполячити. Отже жь ясно, що треба було звернути увагу насампередъ на руску шляхту. Чого не вспѣли політични̂ уніи, — Городельска и Люблиньска, сего мали доказати школы. Такими були колєгіи, що ихъ Єзуиты заводили одну за другою.

Головнымъ, а можна сказати выключнымъ намѣромъ єзуитского выхованя въ Рускихъ земляхъ було, приготувати ско̂лько можна бо̂льшь прихильнико̂въ католіцизму а заразомъ впоити въ нихъ недбало̂сть а навѣть погорду до православія. До того вживали Єзуиты не такъ научныхъ доказо̂въ, а бо̂льшь иншихъ способо̂въ, що вплывали на молодечій умъ. Вони не впоювали сего глибокого внутрѣшнёго духа релігіи, що має цѣлый ро̂дъ людскій вязати любовю, а бо̂льшь дбали про зверхню єи форму, вщѣпляючи заразомъ въ своихъ ученико̂въ того згубного для народу духа фанатизму (загорѣльства) а замѣсть любови вчили ненависти.

Католики мали тодѣ неро̂вно бо̂льшь змоги и способо̂въ просвѣчуватися нѣжь православни̂, тому то дѣти православныхъ пано̂въ выховувалися у Єзуито̂въ. Прадѣды наши̂ гадали, що руске молоде поколѣнє набуде у иншевѣрныхъ Єзуито̂въ тои духовнои зброѣ, тои справности, якою Єзуиты во̂дзначалися, и такъ узброєне стане воно въ оборонѣ православія. Но Єзуиты вмѣли привязати до себе дѣтей, впоюючи въ нихъ переконаня зго̂дни̂ зъ своими плянами о высшости католіцизму. Справно вывчени̂ выхованцѣ єзуицки̂ привчилися показувати свою прихильность до католіцизму а погорджати православємъ такъ, що сами̂ чимъ борше квапилися стати католиками и то ще навѣть буцѣмъ на переко̂ръ своимъ учителямъ. Тодѣ Єзуиты приписували сей наворо̂тъ ласцѣ зъ горы.

Отже жь одни̂ покидали свою руску народно̂сть черезъ єзуицке выхованє, други̂ женячися съ Польками и т. д. Но помимо блискучого поступу таки не годна була римска пропаганда дойти до своєи меты. Православіє по̂ддержувалося зъ одного боку церковными брацтвами и просвѣтою, що вже зачала свитати, а зъ другого боку въ єго оборонѣ выступивъ Украиньско-рускій наро̂дъ съ Козаками. Правда, руски̂ церковни̂ брацтва и загаломъ руске духовеньство рѣдко коли вживали до помочи Козако̂въ, но годѣ не добачити, що мѣжь брацтвами церковными а воєннымъ козацкимъ брацтвомъ заходила тѣсна звязь. И знаменити̂ духовни̂ достойники православни̂ и знаменити̂ козацки̂ гетьманы походили звычайно съ тои части рускои шляхты, що не добивалася хлѣба и достоиньства по дворахъ магнатскихъ, а сами̂ своєю силою добивалися свого высокого становища.

Брацтва сами̂ собѣ выбирали свою старшину, закладали школы, щобъ всѣ руски̂ дѣти въ нихъ вчилися, заводили бо̂льницѣ (шпиталѣ), друкарнѣ а забезпечившися у Царгородскихъ патріярхо̂въ значными привилеями въ релігійно̂мъ взглядѣ, старалися подняти руску церкву съ того упадку, до якого до вѣвъ єѣ паньскій патронатъ.

Магдебурске право, звязуючи мѣщанъ въ цехи, навело ихъ на гадку про церковни̂ брацтва. Брацтва являються съ признакою опѣки надъ церквами та монастырями, стають не на словахъ а на дѣлѣ патронами. Слѣдять вони за захованємъ духовныхъ а навѣть єпископо̂въ.

Брацтва являються головною по̂доймою розвитку просвѣты на Украинѣ-Руси. Вони быстро повстають одно за другимъ и всюды, де лише заводиться брацтво, сейчасъ заводиться и школа. Брацтва посылали спосо̂бныхъ молодцѣвъ въ загранични̂ універзитеты для высшои просвѣты, для приспособленя ихъ на учителѣвъ при брацкихъ школахъ. Зъ розмноженємъ брацкихъ шко̂лъ и друкарнь збо̂льшилося и число тыхъ, що писали, читали або роздумували про духове и народне своє житє и здужали справно боротися зъ єзуицкими хитрощами.

Длятого що шляхта представляла силу въ Польщѣ, то брацтва стараються позыскати на братчико̂въ богату и сильну руску шляхту православнои вѣры и не разъ знаходять по̂дмогу въ то̂мъ само̂мъ домѣ и то̂й само̂й особѣ, що й Єзуиты.

Бо̂льшого значеня доступають брацтва, коли до нихъ вписалися вельможѣ, що имъ однако жь бо̂льшь блеску нѣжь хо̂сна приносили. Сами̂ ти̂ паны говорили: „Мы не живемо въ городахъ (мѣстахъ) и рѣдко тамъ буваємо, длятого вкладаємо надзо̂ръ и передаємъ цѣле дѣло нашимъ меншимъ братамъ съ тымъ, що бъ зъ нами зносилися, а сами̂ обовязуємося имъ помагати“. Однако церковни̂ ти̂ брацтва, помимо своєи высокои задачи, були появою не конче довгою. Имъ судилося лише такъ довго простояти и вдержатися, поки римско̂й пропагандѣ не вдалося перехватити въ католицтво высшого руского стану а заразомъ ослабити мѣщанъ. Сталося се въ протягу XVII. столѣтя и брацтва сами̂ зъ себе поупадали.

Що до устрою рускои церкви, то прадѣды наши̂ выбирали собѣ громадскою волею людей го̂дныхъ не лише на парафіи и архимандріи, но и на єпископски̂ и митрополічи̂ мѣсця. Руска церква зберегла тую засаду, що церковныхъ пастырѣвъ выбирається для народу, для него и надъ нимъ установляється духовна власть, тому то лише наро̂дъ а не хто иншій, має выбирати пастыря съ помѣжь себе, бо во̂нъ найлучше може знати житє и спосо̂бности выбираного. Но во̂дъ часу політичнои уніи Литвы съ Польщею, присвоюютъ собѣ польски̂ королѣ право выбору духовныхъ навѣть въ православно̂й церквѣ, такъ якъ се право ранче ще захватили въ католицко̂мъ костелѣ. И съ тои поры почасту роздають єпископски̂ мѣсця особамъ, що зъ роду нѣколи не приспособлялися стати духовными.

Руски̂ єпископски̂ посады надають дворакамъ або урядникамъ безъ жадныхъ наукъ потрѣбныхъ духовнымъ. Любимецъ князя Радивила а опо̂сля каштелянъ Берестейскій, Адамъ Потѣй, покинувши православіє перейшовъ на лютерске а опо̂сля ставши католикомъ перейшовъ за порадою своихъ приятелѣвъ и вплывовыхъ людей по смерти своёи жѣнки зновъ на православіє и вступивъ до монастыря, щобъ такимъ побытомъ добитися єпископскои го̂дности. Такъ отже Потѣй, бувши въ марцю ще каштеляномъ, ставъ въ цвѣтню вже єпископомъ.

Илія Мороховскій съ королѣвского секретаря стає єпископомъ Володимірскимъ, Арсеній Желиборскій двайцятьтрилѣтный молодецъ зъ дворака Владислава IV. ставъ Льво̂вскимъ єпископомъ.

Кирило Терлецкій, Луцкій єпископъ, до настановленя єго єпископомъ служивъ писаремъ у Литовского скарбника Миколая Тризны.

Янъ Рутскій, перше кальвінъ, опо̂сля католикъ, за порадою Єзуита Бокса а на росказъ папы римского переходить на православіє, що бъ можь було єго зробити рускимъ єпископомъ.

Такъ дѣялося до самого ко̂нця XVII. и початку XVIII. столѣтя. Осипа Шумляньского зъ вояка зроблено єпископомъ.

Однымъ словомъ, свѣтскихъ людей, безъ найменшого духовного выхованя стрижено въ черцѣ, що бъ ихъ заразъ посвятити на рускихъ єпископо̂въ. Для доповненя образу годѣ поминути православного Кієвского митрополіта, такого Онисифора Дѣвочку, щобъ зрозумѣти, яки̂ владики по̂дъ польскимъ патронатомъ управляли православною церквою. Онисифоръ, не бувши черцемъ, бувъ жонатый два разы, а такій чоловѣкъ не мавъ права бути митрополітомъ.

Руска шляхта зо̂брана на Варшавско̂мъ соймѣ 1585 р. дорѣкає митрополітови за неладъ въ руско̂й церквѣ: „За душпастырство Вашои Милости багато лиха скоилося: зневажалася святыня, запиралися св. Дары, запечатувано церкви, заказувано дзвонити, священико̂въ выволѣкають во̂дъ престоло̂въ и саджають въ тюрму а свѣтскимъ людямъ заборонюють молитися, выганяючи ихъ зъ Божого храму. Но того мало. Рубають хресты, на бажанє жидо̂въ замыкають дзвоны, а Ваша Милость своими письмами помагають проти церкви на жидовску радо̂сть, на пониженє св. вѣры и на нашу погибель. Кро̂мъ того обертаються церкви на єзуитски̂ костелы а въ ихъ корысть записуються церковни̂ добра. По манастыряхъ замѣсть игумена и братіи, живуть игумены зъ жѣнками и дѣтьми и те що має служити Божо̂й славѣ, сквернять святотатствомъ… Но що ще го̂рше, що В. Милость сами̂ поставляєте єпископо̂въ безъ свѣдко̂въ и безъ насъ, своєи братіи, а се заборонюють Вашо̂й Милости церковни̂ уставы. Наслѣдкомъ того настають него̂дни̂ єпископы, що на наругу св. вѣры живуть зъ жѣнками и плодять дѣтей“…

Въ 1588 р. ѣхавъ до Москвы Царгородскій патріярхъ Єремія. Що бъ мо̂гъ безъ перешкоды корыстати зъ свого патріяршого права, выпросивъ собѣ у польского короля Зигмунта III. позволенє. Патріярхъ знавъ про неладъ въ управѣ рускои церкви и ладнався скинути митрополіта Онисифора Дѣвочку а то тымъ бо̂льшь, що бувъ двѣчи жонатый.

Католики не противилися сему, бо вже на єго мѣсце приготовили на ту важну посаду свого прихильника, Миньского архимандрита Михайла Рагозу, єзуитского выхованця. А патріярхъ, не розбираючи подро̂бно справы, вдоволився рекомендацією Руского воєводы Скумина-Тышкевича, (що по̂знѣйше ставъ противникомъ уніи) и деякихъ пано̂въ, напередъ вже обробленыхъ и высвятивъ Рагозу.

Мѣжь тымъ одержавъ Рагоза во̂дъ Єзуито̂въ окрему инструкцію по̂дготовлювати руске духовеньство и Украинцѣвъ-Русино̂въ до уніи. За добре выповненє того дѣла обѣцяли вынести єго на примаса цѣлои Схо̂днои церкви и зробити перше мѣсце въ сенатѣ заразъ побо̂чь коронного або католицкого примаса. Въ инструкціи мѣжь иншимъ написано: „Поучати декано̂въ, на попо̂въ накладати дачки и пильно слѣдити, що бъ нѣхто не посмѣвъ уладжувати соборчико̂въ або зъѣздо̂въ. Непослушныхъ въ тюрму. Не вводити зразу новыхъ церковныхъ обрядо̂въ, ихъ можь поволеньки змѣнювати. Розправъ и споро̂въ съ католиками про око не занедбувати, що бъ тымъ лучше засыпати пѣскомъ очи руско̂й шляхтѣ и черни. Однакъ не выступати явно проти черни, лише поволеньки и тыхцемъ. Закладати окреми̂ школы для рускои молодежи, но не зборонювати имъ во̂двѣдувати католицкихъ костело̂въ и ко̂нчити школы у отцѣвъ Єзуито̂въ. Вразливе слово „унія“ належить выкинути а заступити єго иншимъ и т. д.“ Такъ то замѣсть нахилити до себе Русино̂въ справедливостю, намагалися скрѣпити злученє деморалізаціею.

Деморалізація захопила особливо высше руске духовеньство. Ти̂ що до̂пняли єпископскихъ катедръ повысшою дорогою, дбали лише про себе а не про церкву, ихъ манили церковни̂ добра а не духовни̂ справы, вони провадили свѣтске житє а навѣть родинне, — однымъ словомъ, жили якъ магнаты, ишли походомъ оденъ проти другого, що бъ заграбити церковне майно, накладали на низше руске духовеньство податки и тягарѣ, а мѣжь тымъ церква нищилася, розпадала и упадала.

Не дивниця жь отже, що таки̂ пастырѣ не задумуючися, пріймали унію, до чого ще передъ своимъ высвяченємъ обовязувалися, а опо̂сля примушували до сего свои епархіи.

Єзуитъ Скарга приписувавъ упадокъ рускои церкви родинному (семейному) житю руского духовеньства, славяньско̂й мовѣ при службѣ Божо̂й и вмѣшуванюся свѣтскои власти до церковныхъ справъ.

Єзуицкій духъ не дозволивъ єму добачити властивои причины або либонь не хотѣвъ признатися, въ чѣмъ та причина злого.

Ся остання нимъ наведена причина, именно присвоєнє польскими королями право назначувати рускихъ єпископо̂въ по̂сля своєи вподобы мало тутъ велику вагу и вытворило багато лиха. Но було бъ несправедливо всю вину приписувати лише Єзуитамъ и Полякамъ. Вони лише выкорыстували лихій складъ рѣчей.

Русинамъ не доставало просвѣты а до другои половины XVI. вѣку не мали вони иншого письменства (літературы) кро̂мъ лѣтописей, грамотъ урядовыхъ и рукописныхъ церковныхъ книгъ. Правда, за часо̂въ Ярослава въ 1018 р. и по̂знѣйше, якъ свѣдчать учени̂, а мѣжь ними Шафарикъ, стояла просвѣта у Русино̂въ высше, нѣжь въ иншихъ Европейскихъ краяхъ. Но съ тои поры Русины пережили княжи̂ незгоды и усобицѣ, татарске лихолѣтє и релігійно-політичный польскій угнѣтъ спершу въ поодинокихъ своихъ земляхъ и опо̂сля въ усѣхъ.

Упадокъ богатои старо-рускои просвѣты мусивъ походити не сто̂лько зъ двохъ першихъ причинъ, ско̂лько во̂дъ довгого и сильного дѣланя сеи третёи. Съ тои поры, якъ Русь політично зближилася съ Польщею, польскій урядъ не лише нѣ чимъ не причинився до єи розвитку, але не занехувавъ нѣчого, що могло бъ ослабити и знищити Украиньско-руску народно̂сть. Мусили отже лучши̂ народни̂ силы и способности марнѣти. Коли руску церкву и школу засуджено на упадокъ, коли обывательски̂ и суспо̂льни̂ права вызнавцѣвъ рускои вѣры обмежувано а ихъ добра граблено, коли хитрощами або силою во̂дрывали руску шляхту во̂дъ народу и єѣ полячено, — то кождый легко вже й зрозумѣє, що останокъ руского народу зо̂йшовъ до стану матеріяльнои немочи и політичного зера а рускою народною мовою погорджувано.

Патроны зобравшись на соймъ не разъ розправляли про упадокъ рускои церкви, зверталися деколи рѣзкими докорами до рускихъ єпископо̂въ, якъ се мы бачили въ письмѣ до митрополіта Онисифора, а однако нѣ разу во̂дъ сло̂въ не прійшло до дѣла.

Правда, явилася гадка по̂дняти просвѣту, учинивши св. письмо доступнымъ для всёго руского народу. Но якъ же жь сего доконати, коли довшій часъ не було нѣ школъ, нѣ друкарнь? Полочанинъ Скорина перевѣвъ библію на тодѣшну руску мову, якои тодѣ уживали высши̂ руски̂ станы, се бъ то болгарску, перемѣшану польскими словами. Ту библію выдрукувавъ въ ческой Празѣ (р. 1517–1519). Въ 1562 р. заложено першу руску друкарню въ Несвижѣ. Тутъ Симеонъ Будный выдрукувавъ протестантскій катехизисъ и подавъ єго Рускому народови. Трохи по̂знѣйшь заложивъ Литовскій гетьманъ Григорій Ходкевичь друкарню въ своѣмъ майнѣ Заблудовѣ и тутъ московски̂ выходцѣ, друкарѣ Иванъ Федоро̂въ и Петро Мстиславець, надрукували євангелію съ поясненємъ (въ р. 1569). На останку заложено на Руси знамениту Острожску друкарню, де сей самый Федоро̂въ надрукувавъ першу библію въ славяньско̂й мовѣ (въ р. 1580). Се бувъ першій ступень на просвѣтно̂й дорозѣ Руского народу.

Давши гостину Московскимъ друкарямъ, зробили руски̂ панове Ходкевичь и Острожскій велику прислугу не лише друкарско̂й штуцѣ, яку опо̂сля розширили брацтва, але и всѣмъ Украинцямъ-Русинамъ. При помочи друкарнь почули Несвѣжь, Заблудо̂въ, Острогъ, Льво̂въ, Вильно, пото̂мъ Кієвъ и багато иншихъ го́родо̂въ руску єдно̂сть и зближили Литву съ Червоною Русю (Галичиною) а скоро опо̂сля 1580. р. збратали зъ ними и Украину.

Въ XVII. столѣтю Украина-Русь значно по̂днеслася въ Европейско̂й просвѣтѣ своими школами и друкарнями, своими духовными письменниками и учеными въ часѣ боротьбы проти уніи и католицтва (Смотрицкій, Копыстеньскій, Могила, Гізель и др.) Мѣжь тымъ конецъ боротьбы мѣжь двома таборами важився на оба боки.

Въ товпѣ гостей, що безперестанно окружали магната, жаденъ бо̂къ не мавъ переваги: нѣ польскій, нѣ рускій, нѣ католицкій, нѣ православный, нѣ навѣть нова реформаційна наука. Магнатскій до̂мъ подобавъ на базаръ, де стрѣчалися всѣляки̂ товары. Се була во̂льна пристань, де ввожено всё безъ перегляду (ревізіи). На столѣ знаменитого оборонця православія, князя Острожского, лежали письма Посевіна и Скарги побо̂чь писемъ князя Курбского або Атоньского черця Ивана Вишеньского. Єзуитъ Мотовило бувъ єго любымъ товаришемъ. На дво̂ръ Острожского збиралися на розправы и дружни̂ розмовы заступники католіцизму и православія вразъ съ заступниками лютерства, кальвіньства и соцініяньства. Не диво жь отже, що Янушь Острожскій, ще за батьковои головы вырѣкся вѣры и народности батьковскои и ставъ Полякомъ.

Отже жь не церковни̂ патроны хоронили Украиньско-Руску народно̂сть. Хоронила єѣ посто̂йно̂сть Украиньско-рускихъ мѣщанъ, монастырска остро̂сть и Запорожске завзятє. Простый Украиньско-рускій наро̂дъ бувъ четвертымъ двигачемъ Украиньско-рускои народности, але во̂нъ бувъ въ рукахъ того, хто мавъ надъ нимъ власть.

Въ одно̂мъ съ пункто̂въ єзуицкои инструкціи данои Рагозѣ було сказано: „Понижити руску православну церкву въ кождо̂мъ взглядѣ“.

Для поясненя сего пункту треба знати, яки̂ добра посѣдала руска церква, и що зъ ними мало по малу сталося. Ажь

доки не наставъ польскій урядъ на Украинѣ-Руси, не було тутъ нѣ однои польскои епархіи, нѣ однои католицкои парафіи, тому й всѣ церковни̂ маєтности належали до православныхъ (рускихъ) церковь. Запасы и дарунки на церкви и монастырѣ були такъ значни̂, що давали повну зможно̂сть єпископамъ вдоволяти своєму покликаню, по̂ддержувати наукови̂ и добродѣйни̂ заклады, украшати храмы и т. д. Та що бъ понижити руску церкву, задумали Єзуити заграбити єѣ маєтности, чого й доконали съ часомъ. Исторія нѣчого не знає про те, що бъ польскій урядъ засновувавъ нови̂ православни̂ (руски̂) епархіи або надѣлювавъ добромъ якимъ вже заложени̂, але на во̂дворо̂ть знаємо тьму факто̂въ во̂дбираня православныхъ (рускихъ) церковь на латиньски̂ (польски̂) костелы.

Ще Ягайло во̂дбиравъ у Русино̂въ церкви и во̂ддававъ ихъ латинникамъ. Коли въ 1414 р. опорожнилася Галицка митрополія, то Русины черезъ 125 лѣтъ не мали єпископа, а наслѣдкомъ сего перейшли церковни̂ маєтности въ зовсѣмъ чужи̂ руки, не духовни̂. Далеко по̂знѣйше стали надѣлювати латиньскихъ біскупо̂въ и костелы и то по найбо̂льшо̂й части майномъ приналежнымъ до рускихъ церковь, що выкликувало збройный опо̂ръ и родило ненависть.

Во̂дбираючи руски̂ церкви, во̂дбирано заразомъ рускому духовеньству и всё удержанє. Десятина, призначена для рускихъ церковь, переходила на костелы, скоро лише церкви позабирано на костелы. Такимъ чиномъ бѣднѣли руски̂ єпископы, духовеньство, наукови̂ и добродѣйни̂ заклады упадали и годѣ було свѣтского духовеньства науково приспособляти, пригасъ старый блескъ рускои церкви, малѣло значенє, щезавъ вплывъ єи. Колишнє значенє монастырѣвъ и другихъ фундацій змѣнилося за для бѣды и нужды. Ворогамъ рускои церкви було се дуже на руку, що духовеньство бѣдне, темне а вразъ зъ рускою церквою, яку воно представляло, безъ жадного значеня та й могли бути высмѣвани̂ и погорджувани̂. Лише на насмѣшку рускихъ єпископо̂въ называно владыками, рускихъ священико̂въ попами, а руски̂ церкви синагогами.

Такъ отже выховуючи руску шляхту въ єзуитскихъ школахъ, обсаджуючи руски̂ єпископски̂ мѣсця приго̂дными для Єзуито̂въ людьми и зубоженємъ рускои церкви по̂дготовлювано впровадженє уніи. По такихъ приготовленяхъ прихильники римскои куріи вважали Русь певною и легкою добычею для латиньского костела. Однако на дѣлѣ показалося, що добыча не була легка и що темныхъ рускихъ попо̂въ и неписьменный рускій наро̂дъ далеко тяжше приневолити змѣнити вѣру, нѣ жь свѣтлыхъ рускихъ патроно̂въ церковныхъ.

XI.

Русины мали чого задуматися надъ унією. Зъ одного боку имъ казали: „Пріймѣть унію, а будете мати ро̂вни̂ права съ Поляками; зъ другого зновъ боку руски̂ єпископы и руска шляхта черезъ два вѣки привыкли до єдности съ католицкою Польщею.

Така довга дорога терпѣня и ро̂жнородного угнѣту освоила багато православныхъ зъ гадкою, доконечно и якимъ бы то не було способомъ положити конецъ двовѣково̂й ненависти двохъ одноплемѣныхъ народо̂въ. Гадка ся ще по̂ддержувалася тымъ, що обѣ церкви, Схо̂дна (православна, грецка) и Захо̂дна (латиньска, римска), колись въ старину творили одну загальну церкву, хочь ихъ обряды були инши̂. Тому й надѣялись, що унія не змѣнить православнои вѣры.

Зъ другого зновъ боку попавъ Константинопо̂ль (Царгородъ) въ турецки̂ руки и во̂дъ бісурмано̂въ вже зависѣвъ Царгородскій православный патріярхъ. Турки не одного скидали, ставляючи на єго мѣсце такого, що бо̂льшь заплативъ. Обдирани̂ Турками патріярхи не разъ мусили збирати данины по цѣло̂й Руси; се дѣялося и при змѣнѣ духовныхъ начальнико̂въ. Наслѣдкомъ сего були велики̂ непорядки а патріярша повага и значенє малѣли.

Упадокъ правослявнои (рускои) церкви родить ро̂внодушно̂сть въ справахъ вѣры у рускихъ пано̂въ. Не дивниця отже, що вѳни такъ скоро переходять до католицкого (польского) костела, особливо съ того часу, коли поро̂днюються зъ польскими панами. Се причина, чому таки̂ по̂дпоры православнои церкви, якъ князь Константинъ Острожскій, вразъ зъ багато иншими рускими панами входять въ переговоры о уніи. Вони надѣялися, що панска власть и опѣка зможе охоронити руску церкву во̂дъ польского угнѣту и залагодити непорядки въ руской єрархіи. Такъ гадали й инши̂ и надѣялися зберегти чисто всѣ обряды и порядки рускои церкви, поки не переконалися на останку, що́ властиво значила унія.

Що князь Острожскій розумѣвъ унію яко дѣйсну єдно̂сть Схо̂днои церкви зъ Захо̂дною, видко съ того, що во̂нъ задумувавъ злучити не лише руску церкву але й россійску, бо зачавъ переговоры зъ Москвою. Инакше задивлялися на се дѣло руски̂ єпископы. Вони думали злучити одну лише руску церкву, що належала до Польщи и длятого ко̂лька разо̂въ зъѣздилися на нарады, поки на останку не по̂дписали згоды на унію. Потѣй повѣдомивъ про се князя Острожского, чимъ дуже єго вразивъ.

Душею уніятскои партіи були: Кирило Терлецкій, Луцкій єпископъ, и Ипатій Потѣй, єпископъ Володимирско-Волыньскій.

Во̂дновленє уніи, популярне у польскои шляхты, що въ нѣй бачила ще оденъ ланцухъ до звязаня Украины-Руси съ Польщею, не було популярне въ Украиньско-руского народу, що причувавъ, що се єму нѣякъ не выйде въ хосенъ. Мѣщане и хлопы пріймаючи унію, робили се зъ остраху и довго ще все готови̂ були во̂дъ неи во̂дпасти. На Украинѣ зновъ, де наро̂дъ бувъ во̂дважнѣйшій и менше по̂длягавъ нево̂льничому страхови, унія тяжше пріймалася. Кро̂мъ сего унія сталася ненавистною наслѣдкомъ способо̂въ, якими єѣ впроваджувано.

Коли вѣсти до̂йшли до народу, що унію принято, по̂днявся зъ усѣхъ боко̂въ голосъ, що бъ скликати загальный соборъ (церковне вѣче). Митрополітъ завагався, чи либонь вдававъ, буцѣмъ то во̂нъ прихильный для рускои церкви а дальше обявивъ, двомъ головнымъ спорудникамъ уніи, Терлецкому и Потѣєви, а черезъ нихъ королеви, що готовъ приступити до уніи, скоро прійме єѣ соборъ духовныхъ и свѣтскихъ людей, закимъ ще депутацію до Риму вышлеться. Князь Острожскій заявивъ такожь, що такого важного дѣла годѣ рѣшати безъ загального собору. Така дорога була зовсѣмъ природна.

Зразу згодився король скликати соборъ и приказавъ навѣть выготовити універзалъ, однакъ пересвѣдчившися, що згоды на унію не буде, не выпустивъ єго зъ своєи канцеляріи а приказавъ Потѣєви и Терлецкому ѣхати до Риму. Такъ бодай на позо̂ръ выглядало, буцѣмъ то уніи не накидувано, а сами̂ руски̂ єпископы єѣ приняли.

Мѣжь тымъ, закимъ ще Потѣй съ Терлецкимъ встигли заѣхати до Риму та вернутися, повстали першій разъ Козаки (1592 р.) по̂дъ проводомъ Федора Косиньского. Можна ще сумнѣватися, що повстанє Косиньского мало чисто релігійни̂ причины. Козаки зъ разу не мали навѣть попо̂въ у себе. Вызволяти брато̂въ зъ неволѣ було для нихъ найкрасшимъ дѣломъ релігійнымъ. Скоро Козакъ роздумувавъ коли надъ своимъ душевнымъ спасенємъ, то мѣрявъ певно свои заслуги по̂сля величи тои шкоды, яку чинивъ коли Татарамъ и Туркамъ. Козаки якъ люде невчени̂, не знаючи всѣхъ богословскихъ наукъ, не конче могли знати, въ що вѣрують. Вони знали, що вѣра ихъ не шляхоцка, знали, що ихъ батьки втѣкали въ стены во̂дъ пано̂въ католико̂въ, длятого панъ католикъ значивъ для нихъ то̂лько, що бісурманъ, що нападавъ єго зъ лукомъ або арканомъ, або жидъ-арендарь.

Козаки нападаютъ теперь на паньски̂ дворы, руйнують ихъ, нищать шляхоцки̂ дипльомы, и сильнѣйше борються за волю проти польскихъ порядко̂въ, а по̂дъ ними розумѣютъ такожь по̂дданьство рускои церкви по̂дъ папску власть. На тую гадку наводить та именно обставина, що Косиньскій нападає на маєтности князя Острожского, а єго вважали польскимъ паномъ мабуть за те, що заходився завести унію.

Косиньскій заволодѣвши многими украиньскими мѣстами, а навѣть Кієвомъ, що сами̂ єму поддавалися, во̂дбиравъ присягу на вѣрно̂сть Украиньскому во̂йску. У него пробивається намѣръ во̂добрати Украину-Русь во̂дъ Польщи, збурити аристократичный ладъ а завести козацкій, розширивши єго такъ на шляхту якъ нешляхту, де бъ не було ро̂жницѣ, а всѣ були ро̂вни̂ и ро̂внымъ правомъ орудували землею. Такій намѣръ грозивъ Польщѣ політичнымъ и суспо̂льнымъ переворотомъ, отже король звернувся до шляхты по̂вденно-рускихъ воєводствъ, що бъ всѣ зброилися проти ворога.

Князь Острожскій зо̂бравъ шляхту зъ своихъ величезныхъ маєтностей и по̂славъ єѣ по̂дъ проводомъ свого сына Януша проти Козако̂въ. На сей разъ не пощастилося Косиньскому. По̂сля невдалои битвы по̂дъ Пяткою, недалеко Тернополя, (1592 р.) присилувано Козако̂въ до обѣцянки, выбрати собѣ иншого гетьмана. Ти̂ зновъ Козаки, що не були по̂дъ Пяткою, навѣть въ думцѣ не мали иншого выбирати, а ще й по̂дмовляли Косиньского, кажучи: „Або жь то не наша земля? чи жь не мы вѣ во̂дъ орды во̂добрали? чіє жь тутъ право?!“ Косиньскій не годенъ бувъ супротивлятися всенародно̂й волѣ, та закимъ встигъ нови̂ силы стягнути, погибъ въ Черкасахъ. При обѣдѣ повстала сварка, а зъ сварки бо̂йка и оденъ ударъ зрадника чи пяницѣ перетявъ бурне житє Косиньского. По̂сля него выбрали Козаки гетьманомъ Лободу.

Такъ зачалася предовга во̂йна мѣжь тыми, що вважали землю своєю задля королѣвского наданя, — а тыми, що єѣ вважали своєю, бо набутою во̂дъ Татаръ власною кровю, — во̂йна мѣжь тыми, що вважали волю приналежною лише гербовымъ, а тыми, що єѣ вважали власностю кождого чоловѣка. Неро̂вна була боротьба и хочь волѣ не добула а все таки приготовила упадокъ Польщи.

Польска шляхоцка сторона, при немочи наємного, правильного во̂йска, брала звычайно верхъ надъ повстанцями, проводирѣ по̂дпадали тяжкой карѣ а Украина-Русь чимъ разъ тяжшому угнѣтови.

Съ помѣжь козацкихъ гетьмано̂въ въ порѣ во̂дъ 1593–1638 р. найбо̂льше прославилися боротьбою съ Поляками: Наливайко, Тарасъ Трясило, Павлюкъ, Остряниця. Лише одному Петру Конашевичу-Сагайдачному, вѣрному оборонцеви православія удалося до̂йти до поважаня у польского уряду и жити въ згодѣ зъ шляхтою, якъ се дальше побачимо.

Мѣжь тымъ коли Поляки стараються придушити повстанє Косиньского, складають Потѣй и Терлецкій присягу вѣрности папѣ римскому, обѣцюючи єму вѣчный послухъ въ дѣлахъ вѣры а на родинѣ всё кипить, всё обурюється самово̂льнымъ ихъ поступкомъ за таке впровадженє уніи.

Тодѣ кро̂мъ реєстровыхъ Козако̂въ по̂дъ проводомъ Лободы, появляється ще друге козацке во̂йско самородне, по̂дъ проводомъ Наливайка. Повстанє єго, починаючися на Волынѣ, має подекуды релігійну признаку. Наливайко нападає на маєтности рускихъ єпископо̂въ и пано̂въ, прихильныхъ уніи, займає Луцкъ, де козацке завзятє звертається проти стороннико̂въ и слугъ Терлецкого, навертає на Бѣлу Русь, здобуває Слуцкъ, де загортає великій запасъ зброѣ, займає Могилѣвъ, заграблює въ Пиньску дорогоцѣнни̂ церковни̂ рѣчи належни̂ до Терлецкого и забирає важни̂ пергаминови̂ письма съ по̂дписами духовныхъ и свѣтскихъ людей, що згодилися на унію.

Зимою 1595–1596 р. лучиться Наливайко съ козацкимъ гетьманомъ Лободою и повстанє стало гро̂знымъ. Король посылає проти Козако̂въ коронного гетьмана Жолкѣвского и завзята война тягнеться до ко̂нця мая 1596 р. Обомъ сторонамъ ходило о житє або смерть, ходило о те, чи має на Украинѣ-Руси бути польске чи руске право. Притиснени̂ польскими во̂йсками Козаки, переправилися на лѣвый Днѣпровый берегъ. Обложено ихъ по̂дъ Лубнями. Тутъ настали мѣжь Козаками суперечки. Зразу скинувъ Наливайко Лободу зъ гетьманства и вбивъ єго, ставши самъ гетьманомъ. Але й єго скинули Козаки и выдали Полякамъ, що єго въ Варшавѣ смертю покарали.

Якась недоля висѣла надъ Польщею. Ледви вбили одного Наливайка, а вже являється другій. У воро̂тъ нового замку въ Жолквѣ появився Михайло Хмельницкій, Богдано̂въ батько, называючи себе банітомъ (се бъ то на выгнанє съ краю засудженымъ чоловѣкомъ) и се выстарчало, що бъ єго впустили въ замокъ. Недостатокъ людей на пограничу, не позвалявъ дуже остро допытувати, що се за оденъ и зъ во̂дки. По̂сля шлюбу дочки Жолкѣвского зъ богатымъ паномъ Даниловичемъ придѣлено Хмельницкого до дружины, що молоду во̂дпроваджувала до хаты єѣ чоловѣка.

Цѣла Корсунщина и Чигиринщина належала до Даниловича и во̂нъ во̂ддавъ зарядъ сеи величезнои маєтности Хмельницкому. За дозволомъ свого пана заложивъ Хмельницкій своє власне господарство въ лѣсисто̂й мѣсцевости въ Суботовѣ, на лѣво̂мъ березѣ рѣчки Тясмина. Мѣсце було небезпечне. Ще не давно надъ Тясминомъ кочували Татаре, бай теперь були вони лѣвобо̂чь Днѣпра. Такъ повставъ Субото̂въ, що ставъ остатною вже причиною загальнои домашнёи во̂йны.

Суперечки съ Козаками за власно̂сть землѣ велися правда во̂дъ давна. Шляхта намагалася захопити козацки̂ землѣ и дѣйсно заволодѣти ними а украиньско-рускихъ мешканцѣвъ обернути въ по̂дданыхъ, що однако не легко ѣй вдавалося. Однакъ безнастанни̂ шляхоцки̂ намаганя розповсюдити польске право було головнымъ поводомъ ненависти мѣжь Козаками а шляхтою и перейшло скоро въ завзяту боротьбу. Козаки бачили добре ти̂ порядки, во̂дъ якихъ ихъ батьки втѣкали зъ осередка шляхетчины, йшли слѣдъ въ слѣдъ за ними на Украину, зъ во̂дки вже нѣкуды було уходити, хиба въ татарску або турецку неволю. Лишалося выбрати зъ двохъ одно: або склонити голову по̂дъ паньске (польске) ярмо, або боронити волѣ до останнёи каплѣ крови. Втѣкаючи съ по̂дъ паньскои або старостиньской власти до Козако̂въ, приносивъ хлопъ сюды и свою глибоку ненависть до всёго, що лише було паньске, шляхоцке и польске, длятого що ненависный єму панъ бувъ або ставъ ляхомъ. Заро̂вно якъ всего паньского, ненавидѣвъ Козакъ и католицкои вѣры а ще го̂рше уніи, бо вона була для него одною съ признакъ паньского угнѣту и впроваджувано єѣ насилуючи єго сумлѣнє. Православна зновъ вѣра була для Украиньско-руского народу признакою волѣ. Съ тои поры стає Козацтво заступникомъ Украиньско-руского народу.

Съ початкомъ 1596 р. вернулися на родину Потѣй и Терлецкій. Кро̂мъ писемъ до православныхъ єпископо̂въ и митрополіта, привезли вони во̂дъ папы римского письмо до короля Зигмунта III. съ просьбою, вернути руской церквѣ пограблени̂ маєтности, зро̂вняти руске духовеньство съ правами польскихъ ксендзо̂въ а именно рускимъ єпископамъ дати мѣсце въ сенатѣ, однымъ словомъ выповнити всѣ ти̂ умовы, на якихъ руски̂ єпископы приняли унію, що всё залежало во̂дъ короля. Але папска просьба лишилася безъ наслѣдко̂въ.

Тымчасомъ стрѣтила унія сильни̂ перешкоды зъ стороны рускихъ церковныхъ брацтвъ, а навѣть въ Варшавскомъ соймѣ 1596 р. ворожо на неѣ задивляються, причуваючи нещастє. Та поминувши, що всѣ боялися народного повстаня и ясно бачили всѣ нещастя, постановивъ таки Зигмунтъ III. завести унію и скликавъ соборъ до Берестя Литовского на 6. жовтня 1596 р., щобъ вѣ затвердити. Князь Острожскій повѣдомивъ о то̂мъ схо̂дныхъ патріярхо̂въ. На єго просьбу вызначено протосинкело̂въ (намѣстнико̂въ) во̂дъ Царгородского патріярха Никифора и Олександрійского Кирила. Острожскій приготовлювався до собору. Соборъ, зо̂бравшися въ означеный часъ, подѣлився на два таборы. Оба таборы по свому задивлялися на унію. Въ уніятскомъ таборѣ були католицки̂ біскупы, Єзуиты, Поляки и ти̂ уніяты, що явилися зъ митрополітомъ Рагозою. Уніятскій таборъ засѣдавъ въ катедрально̂й церквѣ. Православный таборъ складався зъ екзархо̂въ (намѣстнико̂въ) двохъ схо̂дныхъ патріярхо̂въ, сербского митрополіта Луки, рускихъ єпископо̂въ: Льво̂вского Гедеона и Перемыского Михаила и другихъ церковныхъ достойнико̂въ; — дальше були зъ свѣтскои стороны: кн. Острожскій, брацки̂ депутаты, земски̂ послы и т. д.

Бересть належавъ до епархіи Потѣя а во̂нъ наказавъ всѣ инши̂ церкви позапирати, що бъ православни̂ не мали нѣгде мѣсця до збору, такъ що вони мусѣли збиратися въ звычайно̂й хатѣ.

Православни̂ зновъ подѣлилися на двѣ партіи, на духовну и свѣтску. По̂сля старыхъ установъ сходнои церкви для змѣны догмато̂въ вѣры, не выстарчала постанова лише самого духовеньства, потрѣбна була и згода свѣтскихъ людей такъ высшого стану якъ и простого народу. На то̂й по̂дставѣ явилося на Берестейско̂мъ соборѣ багато свѣтскихъ достойнико̂въ литовскихъ и рускихъ. Мѣжь тымъ коли духовеньство обсуджувало унію зъ релігійнои стороны, свѣтска партія, не вдаючися въ релігійни̂ росправы, боронила своєи вѣры на по̂дставѣ правъ, що обезпечували свободу вѣры и були затверджени̂ такъ ще Великими князями Литовскими, якъ и Польскими королями. Голова православного собора, протосинкелъ Никифоръ, три разы завзывавъ Кієвского митрополіта на засѣданя собору, та коли во̂нъ не явився и во̂дповѣвъ, що по̂ддався вже захо̂дно̂й церквѣ, заявивъ православный соборъ те, до чого мавъ и право, именно що ихъ скидає зъ го̂дности митрополіта и тыхъ єпископо̂въ, що приняли вже унію. Уніяты во̂дплатилися такожь такъ само, се бъ то скинули православныхъ єрархо̂въ.

Коли духовна партія во̂дкинула унію, обявила свѣтска однодушно, що цѣлый Литовско-рускій наро̂дъ противиться уніи. Уложено протестъ такъ проти самои уніи, якъ и проти способо̂въ, якими єѣ вводжено, выголошено усуненє во̂дъ священьства всѣхъ єпископо̂въ, що приняли унію и по̂слано до короля просьбу, назначити на ихъ мѣсце новыхъ єпископо̂въ.

Уніятскій таборъ вже не розсуджувавъ надъ унією. Вона вже давнѣйше безъ собора була постановлена и папою затверджена. Прочитано лише папскій декретъ, се бъ то оголошено унію, але єѣ треба було доперва ще силою вводити.

Таке оголошенє уніи сильно заворушило рускихъ пано̂въ. Всюды ждали страшнои заверухи. И дѣйсно могли на сей разъ руска шляхта, мѣщане и Козаки злучитися для загальнои справы. Однакъ Єзуиты рахували инакше. Вони знали, що заверуха ско̂нчиться лише на словахъ — паньска заверуха. Знали вони такожь, що мѣщане не мали права голосувати въ соймѣ, а патронове обмежаться лише на слова, до дѣла не дойде а Козако̂въ тодѣ саме розбито. Бо патронове були попередъ всего руско-польскими панами и самъ навѣть Острожскій, погрозивши зо̂брати 15 до 20.000 збройного войска, не зо̂бравъ и тысячки, пишучи заразомъ до Льво̂вского брацтва: „Терпѣть, терпѣть и терпѣть“.

Обѣ стороны, уніятска и православна, звернулися до короля, що бъ справу залагодивъ. Православни̂ протестували, ссылаючися на тодѣшни̂ права. Король бувъ по уніятско̂й сторонѣ. Во̂нъ не узнававъ иншои сходнои церкви, кро̂мъ злученои зъ Римомъ. Всѣ, що уніи не приняли, були въ єго очехъ не вызнавцями грецко-схо̂днои вѣры, але во̂дступниками, схизматиками.

Съ тои поры починають вже дуже кривдити православныхъ а заразомъ росте й опо̂ръ зъ ихъ стороны. Михаилъ Рагоза померъ скоро а наслѣдникъ єго на митрополічо̂мъ престолѣ, Потѣй, такъ щиро взявся ширити унію, що трохи не вбили єго Вильненьски̂ мѣщане. Ще майже дужше, нѣ жь особистою неволею своєю, оскорблявся Украиньско-рускій наро̂дъ поневѣркою своєи вѣры и церкви. Бо до того лиха ще жидова выкористуючи таке сумне положенє, намовила пано̂въ выпускати ѣй, побо̂чь иншихъ доходо̂въ, такожь православни̂ церкви въ аренду. Ажь теперь настала нужда! Родиться у по̂дданого дитина, плати жидови, бо, хочь гинь, не буде хрещена; женить во̂нъ сына або во̂ддає дочку, плати зновъ жидови, бо не буде нѣчого зъ шлюбу; потребує по̂дданый якои небудь церковнои во̂дправы, то плати и за церковни̂ ключѣ и за мотузки во̂дъ дзвоно̂въ, за всё а всё плати. Хто не носивъ на собѣ значка зъ написомъ „уніятъ“, платити мусивъ поголовщину при весѣляхъ, хрестинахъ и иншихъ случаяхъ. Навѣть великодну пасху мусивъ по̂дданый купувати въ жидо̂въ, а якъ нѣ, то плати за те й тодѣ печи собѣ єѣ дома. Ту крывду по нынѣ выспѣвує въ своихъ пѣсняхъ нашъ Украиньско-рускій наро̂дъ.

Не диво отже, що таки̂ порядки вывели єго съ терпцю. Громадно вже йшовъ во̂нъ въ Козаки а повстаня за повстанями разъ заразомъ выбухають.

Стративши Наливайка, выдають Поляки гро̂зьну постанову проти Козако̂въ. Всѣхъ Низовцѣвъ узнають ворогами во̂тчины, а польске „кварцяне“ во̂йско (удержуване съ четвертины (кварты) королѣвщинъ) має ихъ нищити. Пово̂дбирано Козакамъ давни̂ права, землю а навѣть дарованый Баторіємъ Трехтимиро̂въ.

Однакъ усѣ таки̂ постановы лише го̂рше дражнили Козако̂въ. Дурнѣсѣнько поручувано панамъ и дозорцямъ ловити „гільтаѣвъ“ и на мѣсце во̂дставляти, де можна бъ ихъ карати смертю безъ нѣякого слѣдства, безъ суду. Поки само Запороже не було въ паньскихъ рукахъ, годѣ було й думати про здавленє Козацтва. Навѣть сами̂ паны причинялися до зросту Козацтва, завзываючи охочихъ на Украину на слободу, и пріймаючи кождого, навѣть розбо̂йника. И сами̂ польски̂ паны жили мѣжь собою въ незгодѣ. Трохи не що дня нападавъ одинъ на другого. Тому то й кождый зъ нихъ потребувавъ Козако̂въ такъ до нападу якъ и обороны. Та й ти̂ сами̂ Козаки були все готови̂, при першо̂й лѣпшо̂й нагодѣ або невдоволеню, поступати зъ своими панами зо̂всѣмъ такъ само, якъ поступали паны зъ своими сусѣдами.

Козацка во̂двага зросла такъ дуже, що рѣдко лучався такій ро̂къ, що бъ не було походу. Такъ въ 1601 р. жалувався Крымскій ханъ черезъ свого посла Ахмета Калгу за Запорожскій нападъ на Крымъ, а вже въ 1602 р. жалуються Турки, що Козаки зновъ ходили на Чорне море и мали розправу съ Турками коло города Киліи, розбили во̂ддѣлъ Гассана-Аги и захопили на морѣ турецкій корабель, що плывъ съ Кафы и т. д. Якъ же жь во̂дповѣдали на те Поляки? Во̂дповѣли, що Козаки, се не по̂ддани̂ польскои короны а король про те за самово̂льныхъ людей, що повтѣкали въ степы, не може во̂дповѣдати, то жь нехай ихъ Татаре выгублюютъ.

Всѣ ти̂ высше выказани̂ обставины и жалѣ выкликували гро̂мки̂ й остри̂ постановы зъ стороны польского сойму въ 1607 р. Таку самѣсѣньку соймову конституцію повторено и въ 1609 р., що Козаки по̂ддаються по̂дъ паньску и старостиньску власть, що паны и старосты мають право карати ихъ смертю, а лише шляхтичь може бути выбраный старшимъ Запорожского во̂йска. Та необавки задля того, що въ Москвѣ наставъ часъ самозванцѣвъ и во̂йны мѣжь Зигмунтомъ III. а Москвою 1609 р., мусила Польща спустити съ паньскихъ гордощѣвъ и завзывати тыхъ самыхъ „гільтаѣвъ“ на московску выправу. Одни̂ зъ нихъ по̂шли зъ нею по̂дъ Смоленьскъ, а други̂ выбралися на слободу або прямѣсько въ Сѣчь, зъ во̂дси на Чорне море, а на останку багато ихъ помагало польскому панови Степанови Потоцкому, коли той вдерся 1612 р. въ Молдавію, що бы скиненого черезъ Турко̂въ Волоского Господаря наново на тронѣ посадити. Польща отже боялася ще й турецкои по̂мсты. Все те помагало лише до зросту Козацтва.

XII.

Украиньско-руске боярство звязуючися тѣснѣйше съ Польщею, старалося забезпечити свою Украиньско-руску народно̂сть во̂дъ чужихъ вплыво̂въ, а головными по̂двалинами Украиньско-рускои народности були: Украиньско-руска мова и православна вѣра. Найважнѣйшою умовою єдности Украины-Руси съ Польщею було запорученє лише Украиньско-рускои мовы въ усѣхъ урядовыхъ актахъ. Наслѣдкомъ такои умовы, коли Польскій король Стефанъ Баторій въ 1576 р. на свой дво̂ръ заво̂звавъ деякихъ Брацлавскихъ бояръ въ польско̂й мовѣ, то цѣле Брацлавске боярство заборонило имъ послухати королѣвского приказу, пригадавши королеви, що письма до Украинцѣвъ-Русино̂въ мають писатися по руски. Рускои лише мовы уживали на Литвѣ и на Украинѣ-Руси не лише по урядахъ а въ усѣхъ письменныхъ памятникахъ. Писано лѣтописи, права, княжи̂ грамоты и т. д., однымъ словомъ скро̂зь була лише руска мова. Самъ Ягайло не говоривъ инакше лише по руски, а Украиньско-руски̂ бояре старалися свою ро̂дну мову довгій часъ зберегти нетыканою, яко найдорожшу свою, яка лише може бути, спадщину. На конвокаційно̂мъ Варшавско̂мъ соймѣ 1632 р., вписано въ городски̂ Варшавски̂ акта: „Всѣ руски̂ права, якъ сего вымагає и хоче наше старе право и якъ се по нынѣ було звычаємъ, всѣ привилеѣ, всѣ листы, всѣ приказы и всѣ инши̂ письма и дѣла воєводства Кієвского, Волыньского и Брацлавского, выпущени̂ съ канцеляріи Єго Королѣвскои Милости, мусять бути писани̂ лише по руски по̂дъ загрозою неважности („sub nullitate“) цѣлои справы“. А польскій историкъ Маціёвскій каже: „Въ Рускихъ Земляхъ колишнёго Литовского князѣвства, во̂дъ магнацкои палаты до селяньскои хаты, скро̂зь уживано рускои мовы, лише Єзуиты выгнали єѣ зъ во̂дси, заступивши єѣ польскою“.

За для охороны вѣры и рускои церкви засновувано, якъ вже було сказано, церковни̂ брацтва, де братчиками були и заступники найзнатнѣйшихъ украиньско-рускихъ родо̂въ. Особливо почитали и опѣкувалися руски̂ панове Кієвскою Печерскою Лаврою. Король Зигмунтъ III. зъ Єзуитами посполу добре порозумѣвъ значенє єѣ для Украиньско-руского народу. Длятого скоро лише деяки̂ зъ рускихъ єпископо̂въ згодилися на унію, такъ заразъ, закимъ вѣ ще оголошено, выєднавъ Зигмунтъ III. во̂дъ папы римского Климентія VIII. окрему булю, що во̂ддавала Кієвску Печерску Лавру зъ усѣма єи маєтностями и доходами въ выключну митрополічу власть съ тою доконечною вымогою, що ти̂ митрополіты будуть уніятами. Однакъ Русины такъ закипѣли, що вже й самъ король мусивъ просити папу римского залишити все такъ, якъ спершу було.

Съ часу Берестейского собору, де по̂дписано унію, нѣ оденъ соймъ не переминувъ, щобъ хто не по̂до̂ймався боронити православнои вѣры. Цѣла черга скаргъ, почавши во̂дъ соборного письма до митрополіта Онисифора 1585 р., тягнеться ажь по часы Богдана Хмельницкого. Въ 1606 р. Волыньски̂ бояре зъѣхавшися по̂дъ Судомиромъ зъ боярами Кієвского воєводства, постановили просити короля, що бъ знищивъ унію. Король налякавшись приобѣцявъ, що въ будущо̂мъ нѣхто не буде кривдити Украиньско-руского народу за єго вѣру. На Варшавско̂мъ соймѣ 1607 р. внесено осо̂бне предложенє що до православнои вѣры и церкви. Король свято обѣцявъ не тыкати правъ Украиньско-руского народу що до єго вѣры и не зборонювати во̂льнои во̂дправы руского богослуженя. Однакъ все те нѣ на що не придалося. Всѣ королѣвски̂ обѣцянки и постановы польскихъ соймо̂въ були для Русино̂въ лише грушками на вербѣ. На доказъ придасться навести н. пр. жалобу рускои шляхты, подану до сенату по̂дчасъ сойму 1623 р.

„Мы — Рускій наро̂дъ во̂дъ двайцять осьми лѣтъ представляємо Вамъ велики̂ неправды и кривды, яки̂ терпимо во̂дъ нашихъ во̂дступнико̂въ: митрополіта и уніятскихъ єпископо̂въ. Мы плачучи просили Васъ передъ королемъ обстати за Рускимъ народомъ за для такои кривды. Однакъ по нынѣ не маємо нѣчого, про що просили. Теперь, коли шляхтичь старои грецкои вѣры просить о урядъ, то єго пытають, чи во̂нъ уніятъ, чи нѣ. Русинови грецкои вѣры годѣ одержати що небудь. Наши̂ во̂дступники по багато мѣстахъ пово̂дбирали во̂дъ насъ церкви а други̂ запечатували. Нашимъ духовнымъ не дозваляють нѣ хрестити, нѣ ховати явно. Все те має во̂дбуватися тихцемъ, по̂ночи, бо спо̂йманыхъ на то̂мъ мѣщанъ строго карають а духовныхъ арештуютъ або й зъ мѣста выганяютъ“. Такихъ рѣчей можна бъ багато навести. Пригадаємо лише жалобу рускои шляхты до сойму 1622. р., де выказавши кривды, кажеться: „Хиба жь зъ однымъ чоловѣкомъ маєте дѣло, хиба жь зъ однымъ мѣстомъ або повѣтомъ? Правда, лише зъ однымъ рускимъ народомъ. Але жь Русинъ такъ привязаный до своєи вѣры, що скорше готовъ згинути, нѣжь допустити, щобъ наши̂ во̂дступники вырвали зъ серця нашого дану намъ самымъ Господомъ вѣру“.

Всѣ ти̂ заходы, просьбы и жалѣ не мали жадныхъ наслѣдко̂въ. И король и польски̂ соймы або зовсѣмъ не звертали на Се уваги, або во̂дкладали ихъ до будущого сойму, або голосили письмомъ свободу вѣры а въ дѣйсности ничого̂сѣнько не зробили, що бъ єѣ оборонити. Въ прочо̂мъ Зигмунтъ III. зо̂всѣмъ во̂дданый Єзуитамъ, знавъ якъ обходити соймови̂ постановы и релігійну нетерпимо̂сть по̂дпирати. И такъ Берестейскихъ мѣщанъ за те, що заховали таки свою давну вѣру, выклявъ Потѣй а король вынявъ ихъ съ по̂дъ опѣки права, оголосивъ „банітами“ и за длятого ихъ товары опечатано.

Бо̂льшь во̂дъ иншихъ во̂дзначався релігійною нетерпимостю Полоцкій архієпископъ Іосафатъ Кунцевичь. Всѣ жалобы на угнѣтъ, всѣ несправедливи̂ позвы, всю самоволю, всю грабѣжь, запиранє, запечатуванє, обсмѣшуванє и зневагу православныхъ церковь, всю заборону богослуженя и св. Даро̂въ Украиньско-рускому народови, — все то до крыхты потвердивъ католикъ, Полякъ, урядова особа, Литовскій канцлеръ, князь Левъ Сапѣга, въ письмѣ до сего самого Іосафата Кунцевича.

Дальше можна замѣтити, що свѣтлѣйши̂ католики почали на останку по̂знавати, що лучити силою значить: роздирати, а въ тодѣшнихъ письмахъ, яки̂ до насъ до̂йшли, лучаються слова: „Воздухъ задыхає кровію и пожаромъ“. Ясно выпророчивъ канцлєръ Сапѣга сумни̂ наслѣдки релігійнои загорѣлости такъ для державы, якъ и для самои уніи, але во̂двернути нещастя не було вже змоги. Самъ Іосафатъ выкликавъ народне завзятє, що такъ змоглося, що єго вбито 1623 р. Се було осъ якъ:

Кунцевичь удався до Витебска, де при помочи во̂йска чинивъ православнымъ Русинамъ всѣляки̂ свои пакости, во̂дбиравъ церкви, запиравъ ихъ и опечатувавъ або перемѣнювавъ на уніятски̂. Русины терпѣли и зносили ти̂ пакости и кривды, але выреклися ходити до уніятскихъ церковь, а за мѣстомъ поставили собѣ буды, де збиралися на богослуженє.

Въ недѣлю рано, 12. жовтня напавъ Кунцевичѣвъ архидіяконъ Доротей на православного священика, що переправлявся на другій берегъ рѣки Двины на богослуженє. Побивши, звязавъ єму руки й ноги и заперъ єго въ архієрейско̂й пекарнѣ. Громомъ вдарила ся нова кривда въ супоко̂йныхъ доси Витебскихъ мѣщанъ. Вдарено въ дзво̂нъ. Товпою повалився розлюченый наро̂дъ на архієрейску палату. Вызволено православного священика, головного проводиря ненависнои уніи порубано, слугъ покалѣчено а трупа втоплено.

Звѣстка про убійство Полоцкого архієпископа быстро облетѣла по всѣй Польщѣ. Зразу побоювалися, чи се не буде знакомъ до выгубленя католико̂въ, чи не повстануть Бѣлоруски̂ Козаки и т. д. Въ два мѣсяцѣ и десять днѣвъ прибула до Витебска комісія для покараня „бунто̂внико̂въ“. До сто людей засуджено на смерть, та бо̂льшо̂сть ихъ завчасу скрылася и лише двайцятёмъ постинано головы, але таки маєтности всѣхъ а всѣхъ засудженыхъ заграблено. Кро̂мъ сего Витебскъ втративъ Магдебурске право, свои всѣ привилеѣ а ратушь розвалено. Катедральну Богородичну церкву, де поблизько убито архієрея, постановлено розо̂брати, а натомѣсть коштомъ и заходомъ Витебщанъ побудувати нову, обширнѣйшу и величнѣйшу и т. д. Всѣ церкви во̂ддано уніятамъ а всѣхъ мѣщанъ примушено до уніи. Заразъ опо̂сля королѣвскимъ декретомъ заборонена „схизма (шизма)“ въ Полоцку, Могилевѣ, Оршѣ и Мстиславлѣ. Заборонено такожь будувати нови̂ або поправляти стари̂ православни̂ церкви, а всѣмъ Бѣло-Русинамъ, нешляхтичамъ, наказано приняти унію.

Короля по̂дмовляли до такого поступованя и такои політики не лише одни̂ Єзуиты, але такожь декретъ св. отця папы римского Урбана VIII. зъ дня 10. лютого 1624 р., де написано: „Не жалуйте нѣ огню, нѣ меча“. Іосафата не обавки оголошено блаженнымъ а найновшими часами канонізовано (обявлено святымъ).

Головною причиною сильного опору проти уніи було змаганє мѣщанъ и бѣднѣйшихъ священико̂въ зберегти свою давну староруску вѣру, всѣ свои прадѣдни̂, отже й черезъ те для нихъ святи̂, руски̂ звычаѣ и не дозволити мѣшатися до тыхъ святощѣвъ, нѣ чужимъ, нѣ напасникамъ, нѣ во̂дступникамъ.

Однакъ боротьба уніи съ православіємъ втратила дещо съ тои воєннои прикметы въ Червоно̂й и Волыньско̂й Руси за часо̂въ уніятского митрополіта Велямина Рутского, якою вызначалась за Потѣя. Ширенє уніи черезъ Рутского, бо̂льше тихе, мирило по трохи православни̂ и уніятски̂ змаганя, а черезъ те именно було для самого православія ще небезпечнѣйше. Во̂нъ намагався до якогось вынаходу супокойного пожитя (modus vivendi) мѣжь уніятами а православными, подававъ гадку утворити для всѣхъ Русино̂въ въ Польщѣ окремый патріярхатъ, до якого належали бъ такъ православни̂, якъ и уніяты. Православни̂ зъ зложеными руками обсуджували сей проєктъ, однакъ насильни̂ Іосафатови̂ поступки побудили ихъ стати знову въ оборонѣ своєи вѣры и народности. А коли своихъ силъ забракло, тодѣ стали шукати иншои, чужои по̂дмоги. Въ 1622 р. посылає Сѣверскій єпископъ Исая Копиньскій священика Гедеона до Московского воєводы въ Путивлѣ, повѣдомлюючи єго, що христіяне въ Украиньско-руско̂мъ краю терплять во̂дъ Поляко̂въ тяжки̂ кривды: „Православныхъ князѣвъ и бояръ вже нема. Всѣ во̂дпали во̂дъ нашои вѣры. Одни̂ Поляки, други̂ уніяти, трети̂ єретики. Нѣгде и нѣколи во̂дъ нихъ нема супокою а всѣ мы, православни̂, тиснемося ще лише на Украинѣ, въ Кієвско̂й Землѣ и звѣдуємося, чи не дозволивъ бы царь Сѣверскимъ черцямъ переселитися до свого царства“.

Подо̂бне посольство по̂славъ до Москвы, въ два роки по̂знѣйше православный Кієвскій митрополітъ Іовъ Борецкій съ просьбою приняти всю Украину-Русь по̂дъ свою опѣку. Те саме, и саме тодѣ учинивъ Луцкій єпископъ и Острожскій Исакій Борисковичъ, недопущеный уніятами до своєи епархіи.

Отже жь жадна унія, нѣ політична, нѣ церковна не доконали єдности Украиньско-руского народу съ Польскимъ въ оденъ наро̂дъ але на во̂дворо̂ть, спонукали оба народы до кро̂вавои братобо̂йнои боротьбы и розбудили гадку и змаганє Украиньско-руского народу глядѣти выходу въ полученю зъ Москвою (се бъ то зъ Росіянами.)

Якъ бы й була коли яка лѣпша давнина, якъ бы й була коли яка спо̂льна мета у обохъ народо̂въ, у Польского и Украиньско-руского, то вона тутъ вже зако̂нчилася. Непогамоване безнастанне доптанє всѣхъ людскихъ правъ и во̂льности вѣры примусили Украинцѣвъ-Русино̂въ шукати иншои дороги для будущого. Поляки працювали мимохо̂ть для Росіи. Зъ радощѣвъ, що буцѣмъ вже зъ Украиною-Русю впоралися, ради̂ були щей Росію завоювати. Отже жь те завоёванє російскои державы и по̂дданє російскои церкви по̂дъ римску власть стається во̂дъ теперь головною задачею тодѣшнёи польскои народнои політики.

Тодѣ бо по смерти Російского царя Ивана Гро̂зьного 1584 р. лишилося двохъ сыно̂въ, Федо̂ръ и маленькій Дмитро. За царя вѣвъ всѣ справы Борисъ Годуновъ. Маленького царевича Дмитра хтось тодѣ забивъ въ Угличу, що приписувано Борисови, а царицю Марту, Дмитрову матѣрь, пострижено въ черницѣ. Коли Федо̂ръ умеръ, не лишивши дѣтей, выбрано Російскимъ царемъ Бориса Годунова. Теперь отже наставъ приго̂дный часъ для самозванцѣвъ, якими во̂дъ сеи поры Поляки щедро обдаровували Росію.

Першій самозванецъ Дмитро I. явився въ Польщѣ, именно на дворѣ Адама Вишневецкого. Єзуиты обявили, що во̂нъ дѣйсный „царевичь Дмитро“, представили Польскому королеви и во̂нъ призначивъ для него на ро̂жне удержанє 40.000 золотыхъ. Але що бъ явно не нарушувати мира зъ Москвою, позволивъ Зигмунтъ III., не обявляючи самъ во̂йны, польскимъ панамъ помагати самозванцеви до скоршого во̂дзысканя царскои го̂дности. На покликъ самозванцѣвъ назбиралося до 1600 люда шляхты а до нихъ пристало Козако̂въ съ ко̂лька тысячь. Самозванецъ перейшовъ на католицку вѣру, обѣцявъ Єзуитамъ навернути до неѣ цѣлу Росію, засѣвши на царскомъ тронѣ, а св. отець, папа римскій Климентій VIII., приславъ своє благословенє. Дурнѣсько представлявъ Борисъ Зигмунтови, що се самозванецъ а не справдешній царевичь. Радо̂сно впроваджено самозванця до Москвы, за попередною умовою съ царицею и черницею Мартою, що єго за сына свого и царевича дѣйсного признала. Та царство єго тривало всего одинайцять мѣсяцѣвъ. Згубила єго поневѣрка російскихъ звычаѣвъ и дружба зъ Єзуитами и Поляками. Єго вбито а царемъ выбрано Шуйского, що такожь недовго мавъ миръ въ Російско̂мъ народѣ.

Мѣжь тымъ за примѣромъ першого самозванця взяли появлятися други̂. Полякамъ припало дуже до сподобы воювати и грабити Росію съ по̂дмогою самозванцѣвъ. Теперь вже й Польскій король Зигмунтъ III., найшовъ спосо̂бну нагоду нарушити миръ и почати во̂йну зъ Росією, задумуючи по̂дбити єѣ вже не для самозванцѣвъ, а собѣ, и навернути єѣ на католицтво. Коронный гетьманъ Жолкѣвскій радивъ королеви йти прямо на Москву, але той волѣвъ почати во̂дъ обсады Смоленьска, вважаючи лѣпшимъ заволодѣти спершу тымъ мѣстомъ. За той часъ Росіяне скинувши Шуйского, установили собѣ семибоярщину а по довгихъ суперечкахъ задумали выбрати собѣ царя. Коли Жолкѣвскій по̂дступивъ по̂дъ саму Москву, урадили Росіяне выбрати своимъ царемъ Польского королевича Владислава а порозумѣвшися зъ Жолкѣвскимъ присягли єму, по̂дъ тою лише умовою, що бъ королевичь самъ провадивъ всѣ справы съ по̂дмогою боярскои рады и высшихъ духовныхъ. На доко̂нченє сеи всёи справы выправлено посло̂въ до Зигмунта III. по̂дъ Смоленьскъ, съ просьбою, що бъ выступивъ зъ Росіи. Однакъ Зигмунтъ не во̂дступивъ во̂дъ во̂йны, сына не пустивъ на Московскій тронъ а посло̂въ казавъ во̂двезти до Польщи, яко воєнныхъ бранцѣвъ.

Такимъ способомъ ти̂ сами̂ причины, що спинили повздержати при Польщѣ Украину-Русь, дану ѣй Литвою, не дали Полякамъ збудувати велику Славяньску державу. Польски̂ гордощѣ и самохвальство, релігійна загорѣло̂сть, примусъ до уніи, поневѣрка рускои церкви, кривды Русино̂въ, безнастанне ихъ вынародовлюванє, се були ти̂ причины. Зъ російского зновъ боку лякъ передъ польскимъ ярмомъ и неприхильно̂сть до латиньства пробудили въ Російскомъ народѣ потребу односто̂йно стати проти ворога. Въ Москвѣ зо̂бралися послы съ цѣлого російского царства и покликали на царя Михайла Федоровича Романова.

Росіяне скупилися въ коло свого молодого царя, а Польскій королевичь Владиславъ въ ворожо̂мъ краю, опущеный половиною польского во̂йска, що не до̂ставало своєи платы, довоювався до того, що ледви не погибъ по̂дъ Можайскомъ.

Що жь мали Поляки робити въ такомъ безво̂драдно̂мъ положеню? Радо не радо просять помочи у Русино̂въ, у козацкого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, а доси навѣть не хотѣли єго узнати гетьманомъ. Съ тои поры, якъ Сагайдачный ставъ правити Козаками, морски̂ ихъ походы набрали великои славы и значеня. Въ 1613 р. взяли Козаки приступомъ Кафу, вызволили тьму христіяньскихъ нево̂льнико̂въ, въ 1614 р. спалили Синопу и т. д.

На королѣвску просьбу спѣшить Сагайдачный зъ 20.000 тыхъ самыхъ Козако̂въ, що ихъ недавно ще тому обмежено на одну тысячку, спѣшить вызволяти и вызволяє Владислава зъ останками польского во̂йска съ тяжкои бѣды. До̂ставши таку помо̂чь, по̂шовъ Владиславъ на Москву, та приступъ не вдався а во̂нъ мусивъ въ Девлиньско̂мъ договорѣ зречися царского титулу.

Не вважаючи на таку велику услугу, выступивъ сей самъ Жолкѣвскій, на бажане пано̂въ, зъ во̂йскомъ проти Козако̂въ и обѣцявъ по̂ддати ихъ всѣмъ соймовымъ постановамъ, обмежити ихъ число до найменшого и не нападати на бісурмано̂въ. Бо Поляки все ще таки плекали любу свою надѣю по̂ддати своѣй волѣ Козако̂въ. Але се все дуже имъ не повелося. Козаки дальше воювали бісурмано̂въ. Высылано во̂йска и комісіи втихомирювати Козако̂въ, а вони зновъ пустошили дооколишни̂ мѣсцевости самого Царгороду. Султанъ тодѣ, сильно рогзнѣвався, коли побачивъ, якъ ти̂ смѣльчаки здобувши тьму турецкихъ го́родо̂въ поважились ще розкладати собѣ свои огнѣ и свои шатра, по̂дъ самыми таки во̂кнами єго Султаньскои Милости. По козацко̂мъ поворотѣ постановила Турецка Порта выслати велике войско и выгубити Козако̂въ, заселивши Украину бісурманами. Вже Скандеръ-паша вырушивъ бувъ на Подо̂лє. Але що во̂йна зъ Росією не закончилася, то Жолкѣвскій просивъ мира, обѣцюючи утихомирити Козако̂въ. Зновъ выбрано комісію, зновъ вымогли на Козакахъ обѣцянку занехати морски̂ походы. Поляки подали вѣстку до Царгороду, що поконано вже Козако̂въ, а тымчасомъ козацки̂ походы на бісурмано̂въ повторяються тай повторяються но давному.

XIII.

Козаки мали ворого̂въ въ Туркахъ и Полякахъ а були такожь причиною, що оба ти̂ народы були такожь собѣ ворогами.

Коли бъ не Козаки, то Польща була бъ безпечна во̂дъ Турко̂въ, казали Поляки.

Коли бъ не Козаки, кажуть Турки, не потребувала бъ Турція чого журитися своими при-Днѣстровыми селищами и Чорноморскими берегами, а могла бъ всѣ силы звернути, що бъ цѣлый христіяньскій свѣтъ завоювати. Тодѣ утворився бъ каліфатъ,^[1] го̂дный нашого великого пророка, всѣ королѣ плати ли бъ данину великому султанови“ Коли отже вся Европа дрожала передъ Турками, лише одни̂ Козаки смѣли думку думати, що бъ знищити ту язю, що засѣла въ Царгородѣ. Ту козацку во̂двагу проти Турко̂въ выспѣвують въ пѣснѣ н. пр.

„Та вже шаблѣ поржавѣли,
Мушкеты безъ курко̂въ.
А ще серце козацкеє
Не боиться Турко̂въ.“

Турецкими гро̂зьбами спонукани̂, намагалися Поляки силою примусити Козако̂въ, понехати свои Чорноморски̂ походы и побудували крѣпость (твердиню) коло Днѣпровыхъ порого̂въ. Однакъ вся та робота лише дражнила Козако̂въ. Не дивниця отже, що Поляки горячо перечились про се, якихъ способо̂въ маютъ ужити проти нихъ, бо годѣ було козацкій ладъ стерпѣти въ краю, де господарити хотѣли лише сами̂ паны.

Шляхта нарѣкала на козацку самоволю, а що сама була самово̂льною, се ѣй байдуже, се ѣй було во̂льно. Приписувала Турецки̂ во̂йны козацкимъ нападамъ, а що сама нападала на Молдавію, на Москву, се такожь ѣй во̂льно було. За свою самоволю навѣть не згадувала. Шляхтѣ всё було во̂льно, особливо въ супоко̂йно̂мъ часѣ. Такъ бувъ супоко̂й съ Турцією а паны: Потоцкій, Корецкій и Вишневецкій вели свого свояка Могилу на Молдавскій Господарскій тронъ и вызвали польско-турецку во̂йну. Зъ Москвою бувъ такожь супоко̂й, а Мнішокъ вѣвъ свого зята, самозванця Дмитра, на Московскій тронъ. Отже не лише просте Украиньско-руске Козацтво робило трудности Польскимъ королямъ. Кро̂мъ рускихъ Козако̂въ на Запорожу и Украинѣ були въ Польщѣ ще й польски̂ и то ясновельможни̂ Козаки, якъ Потоцки̂, Корецки̂, Мнішки, Вишневецки̂ та й ще инши̂, що въ супокойно̂мъ часѣ выступали проти сусѣдо̂въ на власну свою руку.

Що бъ утихомирити Козако̂въ, вызначивъ польскій урядъ комісію и вона зобралась надъ рѣкою Раставицею, понизше Паволочи, де стояло королѣвске войско. Комісія постанавляла такъ: „Козаки маютъ приобѣцяти и присягнути, що не лише понехаютъ тревожити султаньски̂ землѣ, але й другимъ не дозволять а понищать свои чайки. Во̂дъ Козако̂въ не можутъ терпѣти поселенцѣ королѣвскихъ, костельныхъ и паньскихъ маєтностей а зъ реєстро̂въ мають бути выключени̂ ремѣсники, купцѣ, шинкарѣ, во̂йты, бурмістры, рѣзники, шевцѣ (за хлопо̂въ не було й слова) и т. д. Вони мають належати по̂дъ старосто̂въ, „державцѣвъ“ и пано̂въ, бо на ихъ землѣ жіють. Хто не хоче такъ жити и по̂ддатися панамъ, має выдалитися зъ ихъ маєтностей до св. Иліи р. 1620“. Само собою вже розумѣється, що принята Украиньскими Козаками угода не мала нѣякои ваги у Запорожцѣвъ. Реєстровцѣ выбрали по̂дъ польскимъ примусомъ своимъ гетьманомъ Бородавку, бо Поляки хотѣли такимъ чиномъ ослабити гетьманьску власть Сагайдачного.

Однакъ нова польско-турецка во̂йна дала Козакамъ змогу поновити свои морски̂ походы. Вони спустошили побережа Европейскои Турціи и взяли богате мѣсто Варну.

Въ 1621 роцѣ выслали Поляки проти Турко̂въ коронного гетьмана Ходкевича, та силы єго були за мали̂ супроти турецкихъ. Постановлено вправдѣ зо̂брати 70.000 во̂йска, а дѣйсно зо̂брано лише до 30.000, алей те во̂йско бунтувалося и розходило, разъ зъ остраху а по друге, що єму не заплачено, и було бъ розбѣглося на чотыре вѣтры, коли бъ Поляки не звернулися були до Козако̂въ для „спасеня державы“. Сагайдачный появився зъ 30.000 Запорожцѣвъ, подвоивъ Ходкевичеви̂ силы, выбавивъ Поляко̂въ зъ остраху и лише єму подякувати, що переломано по̂дъ Хотиномъ турецку силу. Але Сагайдачного ранено и во̂нъ скоро померъ. Наставъ миръ съ Турцією а въ умовѣ съ Турками зобовязалися Поляки въ нагороду за помо̂чь приборкати Козако̂въ. Строго заказано Козакамъ йти на Чорне море и непокоити Турко̂въ та Татаръ.

Та кро̂мъ усѣхъ польскихъ заходо̂въ проти Козако̂въ, терпѣли ще бо̂льши̂ кривды всѣ Украинцѣ-Русины що до вѣры й церкви. Во̂дъ часу введеня уніи, принятои Кієвскимъ митрополітомъ, не мали православни̂ Украинцѣ-Русины до 1620 р. жадного окремого митрополіта, не було й єпископо̂въ и нѣкого не мали, що бъ высвячувавъ священико̂въ. Але въ 1620 р.цѣ лучилося таке, що повздержало дальше поляченє Русино̂въ. Черезъ Кієвъ переѣздивъ до Москвы Єрусалимскій патріярхъ Теофанъ. На просьбу гетьмана Украины-Руси Петра Конашевича-Сагайдачного и заступико̂въ украиньско-рускои шляхты, высвятивъ патріярхъ православного митрополіта Іова Борецкого и єпископо̂въ для Полоцка, Луцка, Володимира Волыньского, Перемышля, Холму и Пиньска. Такимъ чиномъ являється въ тыхъ епархіяхъ по двохъ єпископо̂въ, православный и уніятскій.

Така нова постанова православнои єрархіи показалася тяжкимъ ударомъ для польскои справы, бо для неи се було дуже дого̂дно, що не було православныхъ духовныхъ. Розумѣється, що таке нарушенє королѣвскихъ буцѣмъ-привилеѣвъ, було дуже смѣлымъ поступкомъ, але се бувъ той во̂дпо̂ръ, вызваный введенємъ уніи. Короля Зигмунта III. и всѣхъ загорѣлыхъ католико̂въ вразило се сильно. Видячи всѣ свои замыслы знѣвечени̂, обявивъ король на просьбу уніятскихъ єпископо̂въ всѣхъ новопоставленыхъ православныхъ єпископо̂въ и высшихъ духовнико̂въ самозванцями и во̂дступниками. Польскій урядъ бажавъ ихъ увязнити и смертю покарати, та король все таки радъ не радъ мусивъ терпѣти ту нову установу єрархічного ладу православнои церкви, уступаючи волѣ украиньско-рускихъ пано̂въ а особливо грозьбѣ Украиньско-руского гетьмана Сагайдачного, бо потребувавъ поки-що ласки и помочи у него. Сагайдачному вдалося намовити до помочи Украиньско-рускихъ Козако̂въ лише по̂дъ тою умовою, що Польскій король мусить затвердити митрополіта Борецкого и иншихъ православныхъ єпископо̂въ въ епархіяхъ Украиньско-руского краю.

Козаки не навидѣли Поляко̂въ саме такъ, якъ и по̂ддани̂ хлопы и дуже се добре тямили, що воля ихъ власна залежала во̂дъ великои ихъ силы а не во̂дъ паньскои ласки. Легко зрозумѣти ненависть проти Поляко̂въ по̂дданыхъ хлопо̂въ и козацкихъ сыно̂въ тыхъ, що головы свои положили по̂дъ Лубнями. Але Сагайдачный умѣвъ якось мирити и годити навѣть що найгорячѣйшихъ. Політика єго зо̂всѣмъ во̂дповѣдала тодѣшнёму складови рѣчей.

Украина лежала мѣжь двома могучими силами. Поляки намагали знищити єѣ духово, а Татарва матеріяльно. Годѣ було боротися наразъ зъ обома ворогами и Сагайдачному приходило задумуватися, съ кимъ коли треба було скорше боротися. Во̂йна зъ бісурманами, де гибли и пропадали въ неволѣ браты Украинцѣ-Русины, бранцѣ, не давала довго ждати и була найкрасшою и посто̂йною головною задачею Козацтва. Въ сей бо̂къ треба було якъ найскорше и на самъ передъ звернути всѣ козацки̂ силы, а що до Поляко̂въ треба було лише во̂дпорно боронитися. Козацка заслуга для цѣлого Украиньско-руского народу була въ то̂мъ, щобъ опертися двомъ ворожимъ силамъ, и Сагайдачный добре порозумѣвъ ту задачу. Выминавъ во̂нъ збройнои стрѣчи съ Поляками, знаючи дуже добре ихъ непосто̂йну натуру, — дѣйсно змѣнювати завтра те, що нынѣ постановили. Тому то мало займало єго те, ко̂лько впишуть вони въ реєстръ Козако̂въ, бо то вписаныхъ або выписаныхъ нѣ свербѣло, нѣ болѣло, а въ дѣйсности кождый, вхопивши зброю, стававъ Козакомъ. Що бъ се потвердити наведемо ко̂лька прикладо̂въ: на Варшавско̂мъ соймѣ 1616 р. дають Поляки Туркамъ святе слово покорити Козако̂въ. На безро̂къ повторяють и обѣцюють надъ Днѣстромъ те саме, а въ 1618 р. звертаються до Козако̂въ съ просьбою, выбавити во̂дъ Московскои бѣды и неволѣ королевича Владислава зъ останками польского во̂йска. Те саме повторилося въ 1621 р. и т. д.

За Сагайдачного Поляки вже рахуються съ Козацтвомъ, яко силою и доки єѣ потребують, доти ще сякъ такъ Украина Русь мала во̂дъ нихъ супоко̂й. Але скоро минула бѣда, вже й по козацкихъ заслугахъ! Паны зновъ, якъ перше, настають на Роставицку постанову, зновъ якъ перше дають выбирати Козакамъ або пано̂въ слухати або выноситися, де имъ сподобається. Тому то Украиньско-рускій наро̂дъ зъ давныхъ давенъ уходивъ въ стены, щобъ марно не згинути, тамъ де не було самоволѣ и збытко̂въ чоловѣка надъ чоловѣкомъ а приманювала добыча у бісурмано̂въ. Але троха по троха опинились вже ти̂ выходцѣ зъ одного боку мѣжь Поляками а зъ другого съ Татарвою. Куды жь теперь ити? Або попасти въ польску неволю, або навѣть въ татарску й турецку. Мали выбирати, чи по̂ддатися польскому праву, чи боронити до останнёи каплѣ крови свого украиньско-руского, старого, громадского права. Вже въ другихъ Украиньско-рускихъ Земляхъ запанувала и взяла верхъ польска шляхта надъ землею, надъ Украиньско-рускимъ народомъ и здавила своими правами громадске руске право, — отже жь не хотѣлося Украинцямъ-Русинамъ лишати вже й Украину на таку саму долю а бодай тутъ ще давный ладъ задержати. И Польща не добачала, ко̂лько крови, ко̂лько слѣзъ поллється за для такихъ ихъ змагань.

Здавалось бы по̂сля справедливости, що за помо̂чь въ шведско̂й, московско̂й и турецко̂й войнѣ заслужать собѣ Козаки, коли не на вдяку, то хочь на признанє права горожаньства для своєи вѣры и народности. Та помимо того намагається Зигмунтъ III. выгубити въ границяхъ давнои Польши и православну вѣру и єѣ оборонцѣвъ Козако̂въ. Дурнѣсѣнько вставлявся за ними самъ королевичь Владиславъ. Зигмунтъ III. не зважавъ на єго просьбу. На останку высылають 1625 р. Козаки своихъ депутато̂въ на соймъ и обявляють свои вымоги: 1) обезпечити свободу православнои вѣры; 2) звернути руски̂ церкви и церковни̂ маєтности, во̂ддани̂ уніятамъ; 3) признати духовныхъ высвяченыхъ Єрусалимскимъ патріярхомъ; 4) дозволити Козакамъ жити въ коронныхъ и паньскихъ добрахъ Кієвского воєводства; 5) мати сво̂й власный судъ, право розпоряджати своимъ майномъ по̂сля власнои своєи волѣ, и т. д. Кро̂мъ сего представили меморіялъ, выказавши въ нѣмъ всѣ кривды, яки̂ терпѣли Украинцѣ-Русины въ границяхъ Польщи и Литвы.

Але Козаки не вдоволялися доходити своихъ кривдъ лише правною дорогою а доходили ще иншою. Такъ на примѣръ вбили Козаки Кієвского во̂йта Ходыку за те, що запечатувавъ православни̂ церкви. Заразомъ тодѣ (1625 р.) за порадою митрополіта Іова Борецкого, выправлено депутацію до Московского царя съ просьбою, що бъ принявъ Козако̂въ по̂дъ свою опѣку. На чолѣ посольства стоявъ Луцкій православный єпископъ Исакій Борисковичь.

Всёго сего не мо̂гъ вже стерпѣти польскій урядъ и коронный гетьманъ Конецпольскій до̂ставъ приказъ здусити Козако̂въ збройною силою. Козаки потерпѣли невдачу при Кураково̂мъ озерѣ и притиснени̂ зъ усѣхъ боко̂въ обѣцяли покору. Заключено умову. Реєстровцѣвъ мало бути 6000 а зъ нихъ тысячь мали по черзѣ находитися за Днѣпровыми порогами и стерегти, що бъ Татарва не переправлялася. Остро було заказано ходити на Чорне море або, якимъ бы то не було чиномъ, нарушати миръ съ Турцією и Крымомъ. Всѣ чайки спалити. Выписаныхъ зъ реєстру Козако̂въ во̂ддати по̂дъ власть старосто̂въ и пано̂въ. Въ тако̂мъ дусѣ зроблено въ 1625 р. умову на урочищу: „Ведмежи̂ Лозы“ коло Куракового озера и Козаки мусили єѣ заприсягнути. Поляки дали знати султанови, що Козако̂въ приборкали а ихъ чайки спалили. Але не обачки зновъ 70 чаёкъ козацкихъ явилося на морѣ.

Урядъ польскій за Сагайдачного, потребувавъ Козако̂въ, то й допускавъ, що бъ ихъ бо̂льше було. Теперь Кураковска комісія выписує бо̂льшо̂сть Козако̂въ и робить зъ нихъ паньскихъ хлопо̂въ, а тымчасомъ кождый хоче бути Козакомъ себъ то во̂льнымъ чоловѣкомъ. Съ тои поры появляється имя „выписчико̂въ“ се бъ то Козако̂въ, выписаныхъ зъ реєстру. Выписани̂ Козаки выбрали по єго смерти гетьманомъ Тараса Трясила 1627 р.

По Курако̂вско̂й невдачѣ змагається угнѣтъ православнои вѣры, руски̂ церкви бо̂льшь терплять поневѣрку, по мѣстахъ множаться релігійни̂ процесы, православныхъ вязнять и т. д. Такій бувъ складъ рѣчей, коли польски̂ во̂йска розложилися таборомъ на лѣво̂мъ Днѣпрово̂мъ березѣ, де ще нѣколи доси не стояли. Зъ во̂дси отже рознеслася чутка мѣжь Украиньско-рускимъ народомъ, що польске жовнярство прислане на выгубу рускои вѣры и Украиньско-руского народу, а пяни̂ вояки зъ ненависти до „шизматико̂въ“ зъ свого боку чванилися, що выгублять Украинцѣвъ-Русино̂въ до самои Московскои границѣ.

Тодѣ выдавъ гетьманъ Тарасъ Трясило зъ Запорожа універзалъ (гетьманьску грамоту) и покликавъ нимъ цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ повстати проти Поляко̂въ и объявивъ, що всѣ можуть пристати до Козако̂въ. Заразомъ выправивъ посольство до коронного гетьмана, вымагаючи, що бъ польски̂ войска не розкладалися дальше на Схо̂дъ нѣ жь до Бѣлои церкви и що бъ перемѣнити Кураковску угоду.

Мѣжь тымъ лякъ Украинцѣвъ-Русино̂въ передъ Поляками потвердивъ своими поступками коронный стражникъ Самуилъ Лящь. Першого дня великодныхъ святъ 1630 р. вырѣзавъ во̂нъ въ пень цѣлый наро̂дъ въ мѣсточку Лысянцѣ, не перебираючи нѣ жѣнокъ, нѣ дѣтей, нѣ старыхъ. Наро̂дъ ховався въ церквѣ, але польске во̂йско и тутъ всѣхъ выгубило. Другій єго во̂ддѣлъ вырѣзавъ всѣхъ мешканцѣвъ мѣсточка Дымера. По дорозѣ хапало польске войско Русино̂въ и мучило. Чи жь диво, що наро̂дъ горнувся до Тараса и дуже скоро зо̂бралось ко̂лька десятко̂въ тысячь душь, але вони не були нѣ вывчени̂, нѣ узброєни̂.

Мы вже бачили причины, що побо̂льшали ско̂лько̂сть Козако̂въ. Теперь до давного засобу прійшовъ ще одинъ. Примусъ украиньско-рускихъ мѣщанъ до уніи, усуванє ихъ во̂дъ магістратскихъ мѣсць, кары за во̂дпечатуванє рускихъ церковь и супротивленє при грабленю рускихъ церковныхъ маєтностей и т. д., — все те збо̂льшувало ско̂лько̂сть утѣкачѣвъ.

Въ Переяславѣ зо̂йшлися (1630 р.) всѣ козацки̂ силы, туды поспѣшивъ и Конецьпольскій. Ко̂нецъ сеи во̂йны описують всѣляко. Однакъ свѣдоцтва и Поляко̂въ и Русино̂въ сходяться въ то̂мъ, що у Конецьпольского впало по̂дъ Переялавомъ бо̂льше польского войска, нѣ жь за цѣлу трилѣтну шведску войну. На останку попався Тарасъ въ польски̂ руки и наложивъ головою.

Зигмунтъ III. тѣшився гадкою, що єму вдалося на останку навернути Украинцѣвъ-Русино̂въ на унію и латиньство, однакъ заслѣпленый не бачивъ, що на завсѣгди розъєднавъ своихъ по̂дданыхъ, защѣпивши въ нихъ обопо̂льну ненависть що до вѣры, що ославивъ Польщу понижуючи просвѣту и выкопавъ могилу для Польщи, що бувъ єи королемъ. Сей то внутрѣшній польскій розладъ за Зигмунта III. по першій разъ породивъ гадку роздѣлу Польщи. Молдавскій господарь Михайло за Австрійскою и Турецкою по̂дмовою задумувавъ роздѣлити Польщу, основуючися на ненависти Русино̂въ до Поляко̂въ и до Берестейскои уніи. Але король не звертавъ уваги на внутрѣшній розладъ въ Польщѣ, во̂нъ не мавъ часу на те, во̂нъ пильнувавъ дисіденто̂въ. Коли признати, що упадокъ Польщи починається во̂дъ Зигмунта III., то спытаємо, чимъ же жь причинився во̂нъ до сего? На се каже исторія: завѣвъ унію.

XIV.

Смерть Зигмунта III. въ 1632 р. оживила придушени̂ надѣѣ Украиньско-руского народу. До двохъ сотъ рускихъ Волыньскихъ бояръ явилося на провінціяльный соймъ въ Луцку. Головнымъ предметомъ тыхъ нарадъ була православна вѣра. Остальни̂ руски̂ паны зобравшися въ Варшавѣ въ около Петра Могилы, повномочника митрополіта Исаѣ Копиньского, намагалися правною дорогою змусити польскій урядъ, повернути всѣ давни̂ права и обезпеку рускои православнои церкви.

Головными двигачами зъ православнои стороны були: Адамъ Кисѣль, Лаврентій Древиньскій и Вороничь. Вони домагалися знищеня всѣхъ постановъ выданыхъ во̂дъ 1596 р., що выходили на хосенъ уніятамъ а на шкоду православнымъ, що вязали не лише свободу сумлѣня а ще заборонювали православнымъ церкви будувати, займати магістратски̂ мѣсця и т. п. Домагалися вони повнои свободы совѣсти такъ въ духовныхъ, якъ и свѣтскихъ и королѣвскихъ маєтностяхъ, не лише для православныхъ, але и для тыхъ, що хочуть во̂дъ уніи перейти до давнои вѣры. Дальше домагалися ще права основувати школы и друкарнѣ, права свобо̂дно выдавати и читати книжки таки̂, що не мали въ собѣ нѣчого противного королеви и Рѣчи Посполито̂й, що бъ нѣкого за для тыхъ причинъ не тягали, нѣ по духовныхъ, нѣ по свѣтскихъ судахъ, а на во̂дворо̂ть, що бъ кождого карано, хто бъ лише важився причинити до угнѣту рускои церкви або буде спиняти церковну во̂дправу. Домагалися такожь, що бъ признано правнымъ посвященє Кієвского митрополіта довершене патріярхомъ, щобъ усѣ епархіи, колєгіи, друкарнѣ и шпиталѣ, разомъ съ фондами призначеными на ихъ удержанє а заграблени̂ уніятами, повернути православнымъ; щобъ усѣ запечатани̂ церкви наново во̂дчинити для православного богослуженя а паны-католики не боронили своимъ по̂дданымъ ставити церкви по̂сля сподобы. На останку домагалися, що бъ рускимъ духовнымъ властямъ повернено заграблени̂ уніятами метрики и акта, що бъ на будуще всѣ суперечки мѣжь рускимъ а польскимъ духовеньствомъ рѣшалися не въ Римѣ а мѣшанымъ, мѣсцевымъ судомъ, що бъ усѣ Русины, купцѣ и ремѣсники, мали ро̂вни̂ права зъ латинниками, а на конецъ, що бъ Русино̂въ-шляхту не усувано во̂дъ урядо̂въ за ихъ православну вѣру. Всѣ ти̂ умовы, на домаганє православныхъ, мають бути вложени̂ до королѣвскои присяги.

Того самого хотѣли для себе и особы иншои вѣры.

По довгихъ безхосенныхъ суперечкахъ звернулися православни̂ Русины вразъ зъ дисідентами до королевича Владислава и за єго вплывомъ задумано згоду мѣжъ Русинами православными а Русинами уніятами на такой умовѣ: „Православнымъ Русинамъ повернеться Кієвска митрополія зъ усѣма церквами и монастырями, кро̂мъ Софійскои церкви и Выдубицкого монастыря, Льво̂вска епархія зъ усѣма церквами и монастырями, яки̂ не пристали на унію, Луцка и Перемыска епархія, скоро лише теперѣшни̂ єпископы поумирають, Печерска архимандрія и Жидичиньска, на Литвѣ Пиньска и Мстиславска епархія, и скро̂зь оголоситься свобода вѣры. Братскихъ шко̂лъ, семінарій и шпиталѣвъ нѣхто не смѣє тыкати, а православныхъ Русино̂въ допуститься до всѣхъ урядо̂въ по мѣстахъ. На останку застановляться всѣ релігійни̂ процесы а въ тыхъ мѣсцяхъ, де священикъ принявъ унію, а парохіяне не хочуть до неи пристати, то церкву мають во̂ддати парафіянамъ“.

Въ прочѣмъ нѣ Поляко̂въ, нѣ Русино̂въ не вдоволили ти̂ уступки. Русины хотѣли, що бъ ти̂ уступки були по̂двалиною до дальшихъ уступокъ.

На елекційно̂мъ (выборово̂мъ) соймѣ явилися и козацки̂ депутаты. Вони жалувалися, що ихъ права обмежено: „Всѣ знають, яки̂ кривды мы зносити мали за покойного короля. Бо̂льшь нѣ жь трійцять лѣтъ мы просили на соймѣ не тыкати нашои старои церкви, та все насъ зводять, во̂дкладаютъ по̂льгу во̂дъ сойму до сойму по нынѣшній день. Польски̂ паны не хочуть терпѣти Козако̂въ въ своихъ добрахъ, заборонюючи своимъ по̂дданымъ купувати наши̂ хаты, наши̂ маєтности и т. д.“

Козаки бажаючи знесеня уніи та й супокою для православныхъ, обѣцюють вразъ съ цѣлымъ Украиньско-рускимъ народомъ, не жалувати навѣть житя на оборону Рѣчи-Посполитои. Отже не православіє а релігійна загорѣло̂сть спровадила на Польщу гро̂зьни̂ бурѣ.

Такъ на елекційно̂мъ соймѣ поновляється релігійна суперечка, а коли православни̂ Русины во̂дказалися приступати до якого не будь дѣла, поки перше ихъ справа не буде залагоджена, то постановлено, що бъ обѣ стороны выбрали собѣ яку третю безсторонну особу за судію. Такою безсторонною особою мо̂гъ бути оденъ королевичь Владиславъ, кандидатъ на польскій тронъ. До него отже звернулися обѣ стороны. Во̂нъ згодився бути полюбовнымъ судією и покликавъ до помочи двохъ сенаторо̂въ и чотырёхъ посло̂въ. Судіѣ признали ти̂ уступки выражени̂ въ меморіялѣ конвокаційного сойму справедливыми а останню залагоду затверджено елєкційнымъ соймомъ. Хочь католики дуже сердилися, але годѣ було вже инакше зробити, коли згодилися на полюбовный судъ а тымъ самымъ мали звязани̂ руки.

Владиславъ, ставши королемъ, выдавъ православнымъ дипльомъ, де ясно означено дану православно̂й церквѣ волю.

Кождому дозволено переходити по̂сля сподобы на унію або на православіє. Православнымъ дано право выбору єпископо̂въ и митрополіта а митрополітъ мусить бути высвяченый Царгородскимъ патріярхомъ. Луцку епархію мають во̂ддати православнымъ заразъ, а Перемыску и Львовску, скоро лише будутъ во̂льни̂. Въ Литвѣ мають заложити Мстиславску, Оршаньску и Могилѣвску епархію. Всѣ релігійни̂ процесы мають застановитися а на останку, кро̂мъ уступокъ означеныхъ въ меморіялѣ, вернено ще Кієвскому митрополітови и Софійску церкву. Уніятскому митрополітови дано власть лише надъ уніятами а проживати мавъ у Выдубицкому монастырѣ. По̂сля всѣхъ тыхъ угодъ мали обѣ стороны жити зго̂дно и супоко̂йно.

Новый король прихильный бувъ Козакамъ, згадавши ихъ заслуги въ Московскихъ во̂йнахъ и потребуючи ихъ помочи до новои войны зъ Росіянами, що вже були облягли Смоленьскъ.

Однако жь королѣвска щира прихильно̂сть до Козако̂въ не годна була оборонити ихъ во̂дъ шляхоцкои ненависти, що все бачила въ нихъ небезпечу для Польщи.

Козацки̂ погляды и змаганя а шляхоцки̂ були, якъ мы се бачили, собѣ на скрозь противни̂. Шляхта вважала всю землю выключно за свою питому и не годна була зрозумѣти свого истнованя инакше, якъ лише съ по̂ддаными, паньщиною, неволею. А Козаки зновъ съ цѣлымъ Украиньско-рускимъ народомъ вважали землю власностею того, що єѣ першій ставъ оброблювати. Народъ, що бувъ по̂дъ козацкою властею, плативъ дачку лише до во̂йсковои козацкои касы, бувъ зо̂всѣмъ во̂льный и нѣхто єго не спинявъ и не втыркався до єго господарки.

Хочь Владиславъ и поро̂внявъ въ правахъ православныхъ и уніятскихъ Русино̂въ, а все жь таки свобода православія мала зо̂стати лише на паперѣ, бо по уніятско̂мъ боцѣ була троха не вся шляхта а за православіємъ лише не багато рускои шляхты и Козаки, се бъ то та именно часть народу, що намагалась конче вырватися съ по̂дъ польскои неволѣ. Кро̂мъ сего, коли соймъ постановивъ одни̂ церкви во̂ддати православнымъ а други̂ уніятамъ, потрѣбно було ще осо̂бнои комісіи до залагоды цѣлои справы. Бо не то̂лько про церкви йшла справа, але и про церковни̂ маєтности, що вело до суперечокъ, де верхъ брала та сторона, що мала бо̂льшо̂сть шляхты за собою.

Останнёго дня коронаційного сойму прочитано грамоту въ користь православныхъ, а католики приняли єѣ зъ великимъ розъяренємъ.

Угодови̂ соймови̂ пункта и королѣвска грамота дана Украиньско-рускому народови не полагодили релігійного розладу и не вкоротили кривды православныхъ Русино̂въ. Бо въ державный польскій ладъ вкралася чужа, державнымъ потребамъ неприхильна власть, що змагалася спутати и скувати розумъ и сумлѣнє Украиньско-руского народу. Заступникомъ сеи власти було католицке духовеньство а найбо̂льшь Єзуиты.

Ледви вспѣли выдати высше згадани̂ угодови̂ пункта, а якъ разъ по̂днесло протестъ цѣле католицке и уніятске духовеньство. Примасъ Польского королѣвства а за нимъ вся клерикальна (духовна) партія заявили, що нѣяки̂ королѣвски̂ и соймови̂ постановы, выдани̂ въ користь православныхъ не можуть мати жаднои правнои силы, доки ихъ папа римскій не затвердить. Въ слѣдъ за тымъ по̂слано во̂дъ католицкого и уніятского духовеньства депутацію до папы римского Урбана VIII. зъ жалобою на постановы польского уряду, „що нарушали права римского трону на користь єретико̂въ и во̂дступнико̂въ“.

Владиславъ IV. по̂знавъ ясно, що инши̂ зовсѣмъ интересы має держава а инши̂ церква та що интересы державы можуть потерпѣти шкоду. То жь дурнѣсько силкувався переконувати намѣстника св. Петра, що признанє права Украиньско-рускому народови що до єго вѣры основане на строгой справедливости, що инакше мусить настати межиусобна во̂йна, и що на останку справа уніи обохъ церковь зведеться на нѣ на що, скоро папа римскій не затвердить пункто̂въ, установленыхъ соймомъ за для усуненя релігійного розладу.

Св. отецъ Урбанъ VIII. передавъ справу товариству для розповсюдженя вѣры (congregatio de propaganda fide) а воно во̂дкинуло и соймову постанову и королѣвску грамоту, выдану для Украиньско-руского народу, заявляючи, що вони противни̂ всѣмъ „Божимъ и людскимъ правамъ“. Такъ знѣвечено розумни̂ и користни̂ для самои Польщи намѣры Владислава IV. и унію, якъ се предвидѣвъ король, засуджено римскою політикою на погибель, и се дальшими подѣями потвердилося. Ро̂вночасно наказано зъ Риму папскому нунцієви (заступникови) въ Польщѣ, выдати во̂дъ єго Святости св. отця маніфестъ, що зносивъ всѣ права, яки̂ ще мала православна церква.

Отже для того саме тодѣ одержавъ уніятскій митрополітъ Рутскій на соймѣ 1655 р. королѣвску грамоту, що уніятскимъ єпископамъ обезпечувала всё, що доси було въ ихъ рукахъ и приписувала, що бъ „шизматики” не мали жаднои церкви нѣ въ Витебску, нѣ въ Полоцку, нѣ въ Новгородку.

Во̂дъ введеня уніи до смерти Владислава IV. (1648 р.) выдав польскій урядъ 10 конституцій въ користь православія, але дѣйсно всѣ вони не принесли жадного хо̂сна, бо разъ католицке духовеньство ставило себе высше державы и не хотѣло слухати державныхъ приписо̂въ, а по друге, що всѣ соймови̂ конституціи дотыкали лише самои шляхты.

Православный панъ мо̂гъ, правда, по̂сля сподобы въ своихъ маєтностяхъ ставити церкви и монастырѣ, опѣкуватися духовеньствомъ и т. д., але для загорѣлого католика всѣ конституціи не мали силы, бо се такожь зо̂всѣмъ залежало во̂дъ єго сподобы. Отже жь дѣдичѣ такъ якъ перше по̂сля своєи сподобы грабили церковни̂ маєтности, а сами̂ церкви обертали на уніятски̂. По мѣстахъ лише католико̂въ выбирано на магістратски̂ посады а у Львовѣ православнымъ заборонено не лише засѣдати въ громадско̂й мѣско̂й радѣ, але навѣть торгувати и належати до ремѣсничихъ цехо̂въ. Львовскій магістратъ не дозволявъ Русинамъ нѣ жити супоко̂йно, нѣ навѣть супоко̂йно умерати.

Въ 1634 р. выхованцѣ єзуицкои колегіи въ Луцку напали на православный монастырь Чесного Хреста, збили черцѣвъ, учителѣвъ, ученико̂въ, шпитальныхъ старцѣвъ, ограбили братску скарбону. Пото̂мъ розбивали домы, били господарѣвъ а ко̂лькохъ людей убили на смерть. Та не то̂лько не во̂добрали за се жаднои кары, але ще й чванилися называючи се Богу угоднымъ дѣломъ.

Скро̂зь по цѣло̂й Украинѣ-Руси нагромадилася безлѣчъ релігійныхъ процесо̂въ. Єзуити по̂дмовляють католико̂въ и уніято̂въ робити доносы на православныхъ Русино̂въ и обвиняти ихъ, що оскорбляютъ св. римско-католицку вѣру. Обжалованыхъ ковано въ ланцухи, вкидано въ тюрмы, проваджено зъ нимъ въ страшный и нелюдскій способъ слѣдство, а хто змо̂гъ ще перенести страшни̂ муки, то однако ждало єго заграбленє майна и инфамія се бъ то утрата горожаньскои чести.

Такъ релігійна загорѣло̂сть трохи по троха вела Польщу до упадку, а безладъ въ суспо̂льно̂мъ польско̂мъ устрою до конче мусили єѣ довести до того самого ко̂нця.

Въ 1635 р. коронный гетьманъ Конецьпольскій оснувавъ за для здержаня Козако̂въ крѣпость Кодакъ на Днѣпровомъ низу. Въ серпню вертали Козаки по̂дъ проводомъ Сулимы зъ морского походу. Побачивши нову крѣпость, кинулися, взяли єѣ приступомъ и вырѣзали цѣлу залогу. Починалося нове повстанє.

До Сулимы пристали и реєстровцѣ. Посолъ ихъ сказавъ Запорожцямъ: „Поляки хочуть выгубити насъ усѣхъ зъ нащадкомъ; пріймѣть насъ до себе, то будемо разомъ боронитись“. Самово̂льни̂ Козаки, не вѣривши реєстровцямъ, во̂дповѣли: „Заприсягнѣть намъ, що не маєте на думцѣ нѣчого злого“. Реєстровцѣ заприсягли. Тымчасомъ Конецьпольскій выславъ новый бо̂льшій во̂ддѣлъ реєстровцѣвъ проти збунтованыхъ и вони зловили Сулиму съ пятьма зъ старшины и выдали ихъ Конецьпольскому. Во̂нъ выславъ бранцѣвъ до Варшавы, де своими головами наложити мусили на бажанє Турко̂въ и Татаръ. Теперь выбрано гетьманомъ Томиленка. Конецьпольскому дано приказъ порозмѣщувати польске во̂йско по Украинѣ. Вояки страшно и самово̂льно збыткувалися надъ Русинами. Козаки зновъ звернулися зъ жалобами до короля и домагались залеглои а належнои имъ платы.

Тодѣ воювавъ Крымскій ханъ зъ Буджацкими Татарами, що густо-часто непокоили Польщу своими нападами. Ханъ отже уво̂йшовъ въ дружбу съ польскимъ урядомъ и во̂нъ не боронивъ Козакамъ помагати ханови. Тымчасомъ закимъ часть Запорожцѣвъ и выписаныхъ по̂дъ проводомъ Павлюка по̂шла ханови на помо̂чь, выслали позо̂стали̂ дома Козаки депутато̂въ на соймъ зъ жалобами и домагалися платы. Але и сего разу нѣчого не осягнули а якъ завсѣгды, одержали во̂дповѣдь, що вышлеться комісію за для розслѣду справы. Комісарями були Станиславъ Потоцкій и Адамъ Кисѣль.

Козаки домагались во̂дъ Польщи звороту Корсуня „на гармату“, але сами̂ не хотѣли звернути захваченыхъ въ Кієвѣ гарматъ. Коли комісія не встигла успокоити Козако̂въ, звернувся до нихъ Потоцкій гро̂зьными словами: „Дурнѣсѣнько бунтуєтеся, панове молодцѣ. Якъ бы вже треба було доконче Рѣчи-Посполито̂й шаблю вытягнути, то вона єѣ вытягне и загладить и знищить нею до нащаду навѣть ваше имя“. Такъ думавъ польскій панъ а вроджене єго племени самохвальство не позваляло допустити навѣть гадки, що бъ Козаки могли кому не будь иншому по̂ддатися.

Тымчасомъ вернувся Павлюкъ изъ походу а до̂знавшись, що твориться на Украинѣ, напавъ на Черкасы, забравъ и увѣзъ гарматы на Запороже а заразомъ розо̂славъ універзалы, де голосилося, „що нѣкого, хто лише бажає бути Козакомъ, не можна силувати до по̂дданьства панамъ“. Прихильно̂сть до Павлюка зростала що разъ и помѣжь реєстровцями. Бо коли одна часть зложила Томиленка зъ гетьманьства, выбравши натомѣсть Саву Кононовича, то Конецьпольскій затвердивъ сей выбо̂ръ, але се затвердженє выбору не застало вже Саву живого. Павлюкъ зачувши про такій переворо̂тъ, схвативъ Саву и деякихъ старшихъ. По̂сля козацкого звычаю прочитано имъ пригово̂ръ за зраду козацкои справы а опо̂сля покарано смертю. Та сама рада, що судила Кононовича, выбрала теперь гетьманомъ Павлюка, а й Томиленко по̂ддався єму.

Переконавшись, що Поляки, замѣсть съ по̂дмогою Козако̂въ держати въ рукахъ Турко̂въ, волѣли Туркамъ платити дачку, та й загадали ще съ по̂дмогою Турко̂въ звернутися проти Козако̂въ, — выдає Павлюкъ універзалъ, взываючи цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ до зброѣ, а лишивши на Украинѣ Чигириньского полковника Скидана, удається на Запороже збирати силы. Тымчасомъ Конецьпольскій приказавъ польному гетьманови Миколаю Потоцкому стягати во̂йско, що такожь бунтовалося, не до̂ставши платы. Була се дуже спосо̂бна пора для дого̂дного нападу на Поляко̂въ и Козаки нетерпеливо дожидали Павлюка. Однакъ во̂нъ спо̂знився, дурнѣсѣнько съ ханомъ умовляючися о помо̂чь. Ханъ не приставъ, а тымъ часомъ до̂знались вже Поляки про Павлюкови̂ намѣры.

Рѣшуча битва Поляко̂въ съ Козаками во̂дбулася по̂дъ Кумейками (8. грудня 1637 р.) Вытиснени̂ зъ свого табору Козаки обкопалися наново коло мѣсточка Боровицѣ. Потоцкій давъ свому во̂йску во̂ддыхнути а до козацкого табору выславъ універзалъ, обѣцюючи королѣвскимъ именемъ прощенє, скоро лише покоряться и попросять милости. Тымчасомъ въ козацко̂мъ таборѣ настала незгода. Полковники Скиданъ и Чечуга, побачивши, що справа програна, втѣкали съ табору, надѣючися такимъ способомъ осягнути щось для себе въ будущину. Мѣжь тымъ появилися універзалъ Потоцкого и письмо во̂дъ Кисѣля. Реєстровцѣ збунтувалися, зваливши всю вину на Павлюка, що ихъ по̂дмовивъ а самъ ходивъ тодѣ на Сѣчь и потративъ дого̂дну пору. Найшлися й таки̂, що радили выдати Полякамъ Павлюка и тымъ залагодити вину передъ польскимъ урядомъ. До тыхъ останнихъ належавъ и Гуня. Єму завдячували Козаки, що єго розумными радами вспѣли выдобутися зъ бѣды по̂дъ Кумейками.

Коли Потоцкій по̂до̂йшовъ по̂дъ Боровицю, выдали Козаки Павлюка, Томиленка и Ивана Злого. По̂сля сего наказано имъ зо̂братися на раду. Тутъ явилися и комісарѣ. Вычитали имъ ихъ провины, обявили имъ утрату всѣхъ давнѣйшихъ правъ, скинули старшину и настановили нову. Козако̂въ приневолено подписати грамоту и заприсягнути на послухъ польскому урядови, що занехають морски̂ походы, спалять чайки и т. д. Ся грамота, подписана мѣжь иншими и Богданомъ Хмельницкимъ, що въ десять лѣтъ опо̂сля ставъ головою всёго Козацтва и цѣлого Украиньско-руского народу, може послужити нагляднымъ доказомъ, якъ безсильни̂ всяки̂ умовы, скоро вони лише противни̂  всякому природному ходови рѣчей и умовлени̂ на переко̂ръ всѣхъ правъ историчного розвитку.

Усмиривши Козако̂въ вертає Потоцкій до Нѣжина, до своихъ до̂бръ, покарати бунто̂внико̂въ хлопо̂въ. Ко̂лька днѣвъ продовжавъ екзекуцію. Русины казали Потоцкому: „Скоро панъ гетьманъ хоче глядѣти винныхъ, то мусить усѣхъ Русино̂въ на Палъ повбивати“! Переѣзджаючи черезъ Кієвъ, казавъ Потоцкій вбити на ко̂лъ полковника Кизиму вразъ зъ сыномъ. Павлюка, Томиленка и Ивана Злого зъ двома товаришами, скованыхъ во̂дставлено до Варшавы и покарано смертю, не зважаючи на горячи̂ просьбы Кисѣля, що бъ имъ даровано житє. „Вони по̂ддалися доброво̂льно“, казавъ во̂нъ, „я запоручився за Рѣчь Посполиту, що ихъ не покарають. Коли ихъ покараєте, цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ вже нѣколи не повѣрить нѣ менѣ, нѣ Полякамъ“. Але єго заступництво не помогло нѣчого, Павлюка страчено.

По̂сля сего постановивъ Варшавскій соймъ 1638 р. знищити всѣ права и привилеѣ, яки̂ ще мали Козаки а ихъ самыхъ примусити до панщины и до уніи. Заразомъ постановлено заволодѣти самымъ Запорожемъ, завести тамъ посто̂йну сторожу, що не допускала бъ Украиньско-рускому народови втѣкати тамтуды, знищити морски̂ походы и въ зародѣ здушувати невдоволенє Украинскихъ Русино̂въ. Що до реєстровцѣвъ постановлено во̂ддати имъ сторожу Днѣпровыхъ бродо̂въ и поставити ихъ зо̂всѣмъ по̂дъ власть коронного гетьмана, що мавъ за ними пильно черезъ умысного свого комісаря наглядати и т. д.

Комісарѣ прибули на Украину, заприсягли, якъ звычайно, Козако̂въ: „слухати польского уряду, не ходити на море, не сходитися на „Чорну раду“, (всенародне вѣче) нѣкого не пріймати до свого товариства. Два полки Чигириньскій и Бѣлоцерковскій выправлено по̂дъ комендою комісарского полковника Мѣлецкого на Запороже, выганяти зъ во̂дтамъ усѣхъ втѣкачѣвъ, а зъ Запорожа утворити лише польску пограничну сторожу.

Тымчасомъ займають польски̂ во̂йска и лѣве Днѣпрове побереже и неполюдяному обходяться съ тамошними Русинами. Всюды сторчать шибеницѣ и колы. Народъ гурмою втѣкає во̂дъ угнѣту и кривды до Московского царства, де Русинамъ до̂ставалося до волѣ землѣ на поселенє. Инши̂ по давному втѣкають въ Сѣчь.

Въ марцю 1630 р. полковникъ Мѣлецкій, наблизившись до Запорожскихъ границь, по̂славъ реєстровыхъ старшинъ обявити Запорожцямъ королѣвску милость и зажадати выдачѣ Скидана, Чечуги и иншихъ проводирѣвъ, що повтѣкали съ по̂дъ Боровицѣ. Замѣсть во̂дповѣди приарештували Запорожцѣ посло̂въ. Мѣлецкій попробувавъ зброѣ, але скоро пересвѣдчився, що єго реєстровцѣ зо̂всѣмъ нерадо йшли проти своихъ брато̂въ а одна ихъ частина навѣть прямо перейшла на Запорожскій бо̂къ. Що бъ дужче и способнѣйше змогти боронитись проти Поляко̂въ, выбрали Запорожцѣ нового гетьмана Остряницю.

Весною сего самого року вырушивъ Остряниця и Скиданъ на Украину. По̂дъ Голтвою розбили Поляко̂въ. Опо̂сля стрѣнулися съ Поляками коло Жовнина. По тяжкой, кро̂ваво̂й цѣлодневно̂й битвѣ, прорвали Поляки козацкій табо̂ръ и захопили багато возо̂въ съ поживою. Остряниця съ частію козацкои ко̂нницѣ вспѣвъ ще переправитися вплавъ черезъ рѣку Сулу и утечи. Съ тою битвою ко̂нчиться воєнна дѣяльно̂сть Остряницѣ. Позо̂стали̂ Козаки выбрали заразъ проводиремъ Гуню и дальше во̂дстрѣлювалися во̂дъ Поляко̂въ, во̂дбиваючи всѣ приступы Вишневецкого, надѣючися достати ще по̂дмоги во̂дъ Скидана, що мавъ изъ за Днѣпра прибути. Але до̂знавшись, що вже Полякамъ надходять свѣжи̂ силы, звинули табо̂ръ и во̂дстрѣлюючися крокъ за крокомъ, справилися на полудне и обкопали при впадѣ рѣки Старицѣ до Днѣпра, выжидаючи по̂дпомоги. Шѣсть недѣль тревала облога и безнастанни̂ битки. Козакамъ все горше та горше ставало. Стали умовлятися съ Поляками о супоко̂й а Гуня згодився здати на королѣвску ласку. Се одно доказує, що Козаки бралися до шаблѣ не супроти самого короля а супроти шляхоцкихъ и соймовыхъ порядко̂въ.

Гуня, розпочинаючи мирни̂ умовы съ Поляками, лѣчивъ на помо̂чь во̂дъ Филоненка, та и Поляки до̂знавшись, що ся помочь вже надходить, выслали свои войска, розбити єѣ або бодай не допустити ѣй злучитися зъ обсаджеными. Вдалося, правда, Филопенкови перебитися до козацкого табору, але во̂нъ въ безнастанныхъ бойкахъ съ Поляками только стративъ поживы и муніціи, що запасо̂въ ледви стати могло на два днѣ. Не було иншого выходу, якъ зновъ войти съ Поляками въ умовы. Та Гуня вже не належавъ до того. Во̂нъ опустивъ вразъ съ Филоненкомъ козацкій табо̂ръ.

Козаки выправили посло̂въ до короля и просили мира. Дня 4. грудня запросивъ ихъ польный гетьманъ на урочище „Масловый ставъ“, що бъ выслухали королѣвску во̂дповѣдь и Рѣчи-Посполитои. Во̂дповѣдь була коротка: Козакамъ во̂дбираються всѣ права, а мѣжь иншими право выбору старшинъ, а замѣсть своєи старшины, до̂стануть старшину выбрану Поляками съ помѣжь шляхты.

Тымчасомъ Остряниця и Гуня удалися до Московского царства. Зъ ними по̂шло багато Козако̂въ, поселившися хуторами въ нынѣшнѣй Харко̂вско̂й и Курско̂й губерніи.

Усмиривши Козако̂въ, зо̂гнали Поляки всю свою месть на народѣ. При то̂мъ до̂сталося и реєстровцямъ. Польски̂ полковники и комісарѣ присвоювали собѣ козацку плату, обходилися съ Козаками, мовъ зъ своими по̂ддаными и богатилися ихъ коштомъ,

Мѣжь тымъ починає установлятися на Украинѣ новый економічный ладъ. Знатни̂ вельможѣ: Вишневецки̂, Конецьпольски̂, Калиновски̂, Потоцки̂ и инши̂ одержують на власно̂сть огромни̂ надѣлы землѣ. По̂сля свѣдоцтва Бопляна, во̂нъ самъ оснувавъ для одного коронного гетьмана сто сѣлъ на просторѣ давнѣйшихъ во̂льныхъ козацкихъ селищь. Козакамъ заборонено навѣть рыбу ловити и полювати въ новыхъ паньскихъ маєтностяхъ а по̂сля того, въ яко̂й мѣрѣ вони бо̂льшали, въ тако̂й множилися Єзуиты и унія. Однакъ заборы просторыхъ земель панами замѣсть бажаного супокою, стали зародомъ нового, будущого розладу. Що бъ маєтности приносили пожитокъ, потребували робочои силы, а єѣ можна було до̂стати, обѣцюючи поселенцямъ по̂льги на многи̂ лѣта. По выходѣ тыхъ лѣтъ по̂льги ставъ наро̂дъ, привыкнувши до волѣ, зновъ буритися.

Мы бачили, що кро̂мъ мѣщанъ и Козако̂въ находились и мѣжь украиньско-рускою шляхтою честни̂ люде, що по̂до̂ймали голосъ въ оборонѣ своєи вѣры и народности. Та голосы ти̂ во̂дзывались що разъ рѣдше и тихше, поки на останку зо̂всѣмъ не замовкли. Правда, були мѣжь украиньско-рускою шляхтою ще люде прихильни̂ до православія, але подво̂йна мета ихъ змагань робила ихъ неспосо̂бными до сильного опору. Бо коли релігійна прихильно̂сть могла ихъ ще вязати зъ остальнымъ Украиньско-рускимъ народомъ, то суспо̂льни̂ выгоды тягнули ихъ въ польскій бо̂къ. Конецъ ко̂нцемъ украиньско-руска шляхта по̂дносила жалобы и протесты, однакъ не було жадныхъ рѣшучихъ дѣлъ, жаднои жертвы зъ ихъ боку въ хосенъ православія або остальныхъ Русино̂въ не-шляхты. При зростѣ козацкихъ розрухо̂въ багато украиньско-рускои шляхты мусило за для обезпеки свого майна або пристати до Козако̂въ або стати Поляками, се бъ то зречися своєи Украиньско-рускои народности, рускои мовы, рускои вѣры и приняти Польску народно̂сть, польску мову, польску (католицку або латиньску) вѣру, а такимъ лише чиномъ обезпечували собѣ у Поляко̂въ права польскои шляхты и во̂дкрывалася имъ дорога стати старостами и одержати инши̂ выгодни̂ для нихъ посады.

Зъ во̂дси походило такожь, що по̂сля того, якъ народне украиньско-руске повстанє доходить до широкихъ розмѣро̂въ и грозить опустошенємъ цѣлого краю, змѣнюється и духъ соймовыхъ постановъ. Въ тыхъ постановахъ вже не говорять ти̂ мѣсцеви̂ украиньско-руски̂ шляхтичѣ про Украиньско-руску народно̂сть або про православіє, а заявляють себе ревными католиками. Правда, Волыньски̂ руски̂ шляхтичѣ просять ще по вернути забрани̂ православнымъ Русинамъ церкви, але ними не кермує вже Украиньско-руска народно̂сть або вѣрность батько̂вско̂й вѣрѣ, а лише лякъ, що бъ запобѣгти новому повстаню Украиньско-руского народу.

Така перемѣна духа соймовыхъ постановъ доказує, якъ быстрымъ ходомъ йшло поляченє рускои шляхты. Все те завдячувати треба постановамъ, правамъ и привилеямъ польскои (католицкои) шляхты а особливо єзуитскому выхованю. Перемѣнюючи вѣру, тратили украиньско-руски̂ паны и свою Украиньско-руску народно̂сть усвоюючи собѣ польского духа и польску мову, польски̂ звычаѣ и обычаѣ. Принявши польску (католицку) вѣру и хо̂снуючися правами польскои шляхты, вони вважали себе вже зо̂всѣмъ Поляками.

Во̂дъ часу введеня уніи появилося було, правда, змаганє украиньско-рускои суспо̂льности, подняти руску уніятску церкву, а про те зъ нею и Украиньско-руску народно̂сть. Бажали утворити руску просвѣту, а бодай релігійну, але те змаганє пробудилося за надто по̂зно для споляченои и заможнои верствы. Въ польско̂й Украинѣ-Руси годѣ було представити собѣ особу зъ высшои верствы инакше, нѣ жь съ польскою мовою и польскими правами и съ польскими думками. Та высша верства не потребувала вже рущины и зъ горда, съ паньска во̂дносилася до всёго, що дороге кождому Русинови.

Простый наро̂дъ, хочь якъ важко єму було, бачивши свою вѣру въ поневѣрцѣ, але во̂нъ бувъ въ Польщѣ безсильный и безправный та нѣякъ не бувъ годенъ помогти своѣй бѣдѣ а съ часомъ мо̂гъ бувъ и забути про свою попереднѣйшу вѣру. И мѣщане Русины не мали такожь доволѣ силы, що бъ сами̂ могли недолѣ супротивитися и задля того, що по мѣстахъ все мимохо̂ть ставало католицкимъ и полячилося. Та на досаду католикамъ и Полякамъ по̂до̂ймається проти нихъ Козацтво, сей цвѣтъ, вся надѣя, вся сила и во̂драда цѣлого Украиньско-руского народу.

Часъ показавъ, що унія, выдумана на приману высшои украиньско-рускои верствы, не припала до серця ѣй, а паны волѣли во̂дъ разу статися католиками (латинниками). Конецъ ко̂нцемъ лишився до навороту на унію ще простый наро̂дъ. На него навѣть паны и Єзуиты не зважали. Се отже причина, чому нова вѣра не могла мати такои чести, якъ паньска вѣра. Отже съ часомъ католицка пропаганда починала вже досягати своихъ загаданыхъ намѣро̂въ, бо украиньско-руска шляхта ѣй по̂ддалася и сполячила. Приманивши на сво̂й бо̂къ знатни̂ украиньско-руски̂ роды Жолкѣвскихъ, Сапѣго̂въ, Чорторыйскихъ, Реѣвъ, а що ще го̂рше такихъ ученыхъ Саковичѣвъ, Смотрицкихъ и др., во̂дняла Польща у Русино̂въ всё, що становило єи опору. Въ дѣйсности однакъ показалося, що вона лише украсила своє латиньство свѣжими гѣляками руского дерева, а мѣжь тымъ рускій корѣнь и пень лишилися здоровыми и при способно̂й нагодѣ годни̂ були ще красше зацвисти и красный пло̂дъ выдати. Се причина чому католицка пропаганда не годна була знищити Украиньско-руского народу и не могла єго до себе привязати. Лише розладъ ставъ бо̂льшій, бо украиньско-руска шляхта, во̂дцуравшись своєи народности, зорвала нитку що єѣ вязала зъ Русинами, зробилася чужою, а власть, яку ще мала надъ ними, приберає признаку зо̂всѣмъ чужого панованя. Во̂дцуравшись своєи Украиньско-рускои народности, перестають украиньско-руски̂ паны бути заступниками рускихъ интересо̂въ и теряють свои народни̂ и політични̂ традиціи.

Въ кождо̂мъ часѣ и въ кождо̂мъ народѣ заходить тѣсна звязь мѣжь тымъ, якъ наро̂дъ задивлявся на свою бувальщину, а тымъ, якъ во̂нъ во̂дноситься до своєи теперѣшности. То̂лько забутє своєи бувальщины або, що те саме, холодъ до всего ро̂дного, було въ украиньско-руской суспо̂льности причиною переходу во̂дъ Украиньско-руского народу до Польского, во̂дъ свого осередка до чужого. Та помимо всѣхъ перепонъ природный хо̂дъ народного житя Украиньско-руского народу йшовъ дальше своєю дорогою. Звязь Украины-Руси зъ єи бувальщиною опиралася не на шляхтѣ, не на Смотрицкихъ або Саковичахъ, вона по̂ддержувалася простымъ народомъ и Могилами, Борецкими, Вишеньскими. Вони то и спасли украиньско-руску во̂друбно̂сть.

Причины, що вызвали споляченє украиньско-рускои шляхты, не мали принуки для всѣхъ остальныхъ Русино̂въ. Тодѣ коли верхни̂ верствы Украиньско-руского народу полячаться, то спо̂дна верства, при цѣло̂й своѣй бѣднотѣ и темнотѣ, не зрыває звязи зъ усѣмъ тымъ, що становило украиньско-руске житє ще за дотатарскихъ часо̂въ, вона по переднѣйшому становить Украиньско-рускій наро̂дъ и свято хоронить всѣ ти̂ святощѣ своєи народнои окремѣшности: свою руску мову, свою руску вѣру и по̂сля змоги своє руске громадске право.

По во̂дпадѣ шляхты Русины-мѣщане вразъ зъ убогимъ рускимъ духовеньствомъ стаються оборонцями Украины-Руси и єи вѣры. Своєю посто̂йностю стало руске мѣщаньство силь ною обгородою для Украиньско-рускои народности а якъ де, то передовсѣмъ въ Кієвѣ заступало собою цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ Не на шляхту Кієвскои Землѣ, а на Кієвскихъ мѣщанъ дивляться православни̂ Русины Вильна, Витебска, Полоцка, Могилева, Луцка, Львова и ин., готови̂ завсѣгды те саме чинити, що Кієвляне въ трудныхъ пригодахъ. Осередокъ важкости народного житя переноситься дѣйсно въ Кієвъ, въ серце Украины. Опо̂ръ и во̂двага були прикметами Украинцѣвъ. Тымъ усѣмъ обясняється такожь сей фактъ, чому то унія, глядаючи по̂знѣйше прихильнико̂въ мѣжь мѣщанами, звернула свою увагу на ремѣснико̂въ и бувши зразу доступною лише для верхнёи верствы, стала съ часомъ вывысшати людей низькихъ, простыхъ, якъ н. пр. Іосафата Кунцевича.

Кро̂мъ православнои церкви, яку заступаютъ духовни̂ и мѣщане, здо̂ймаються до обороны Украиньско-рускои народности попередъ усѣхъ, якъ мы ее вже бачили, Козаки. Хочь обѣ стороны одна зъ другою не все трималися купы, та все жь таки обѣ ро̂внобѣжно спѣшили до однаковои меты. Украиньско-рускій наро̂дъ бачивъ, що украиньско-руска шляхта єго справу покинула а особливо тодѣ, коли зъ смертю кн. Константина Василя Острожского (1608 р.) згасла послѣдня по̂дпора православнои вѣры. Правни̂ протесты нѣчого не помагали а во̂дъ короля годѣ було чого до̂ждатись. Отже Украиньско-рускій наро̂дъ выведеный съ терпцю мусивъ глядѣти иншои помочи. И ось стає во̂нъ громадитися коло своихъ, коло козацкихъ гетьмано̂въ, поки на останку не здвигся цѣлою своєю масою по̂дъ Богдановымъ проводомъ, що бъ съ шаблею въ рукахъ закончити цѣлу свою справу, якои не годна була украиньско-руска шляхта перепровадити мирною дорогою соймовыхъ нарадъ. Такъ протестує Украина-Русь спершу черезъ свою шляхту, опо̂сля черезъ свои мѣщаньски̂ корпораціи а на останку переноситься духъ о́пору проти польщины на козацку громаду. Такимъ отже чиномъ суджено було Козакамъ стати борцями за Украиньско-руску народно̂сть проти Польщи, оборонцями православія, волѣ и незалежности цѣлои Украины-Руси.

По невдало̂мъ повстаню по̂дъ проводомъ Остряницѣ и Гунѣ здавалось, буцѣмъ силы Козацтва и цѣлои Украины-Руси зо̂всѣмъ зломани̂ и що Украиньско-рускій наро̂дъ мусивъ затихнути. Але минула хвиля, десять лѣтъ, и здвигся весь Украиньско-рускій наро̂дъ.

Якъ мы вже бачили, по̂сля здавленого повстаня 1638 р. заявлено Козакамъ во̂дъ польского уряду, що вони разъ на завсѣгды теряють право выбору свого гетьмана и старшины, по̂дъ загрозою кары смерти заказано ходити на Чорне море або втѣкати на Запороже. Спалено козацки̂ чайки, во̂добрано арматы, козацкою реєстровою старшиною постановлено польскихъ пано̂въ, а замѣсть гетьмана прислано польского комісаря. Теперь отже во̂льныхъ слобожанъ обернули на панщизняныхъ хлопо̂въ а на доси во̂льни̂ громады вкладали старосты повинно̂сть стерегти границъ. Кро̂мъ сего захоплюють старостове въ свои руки що найбо̂льши̂ городски̂ доходы а украиньско-руски̂ мѣщане стають ихними по̂ддаными. Мѣщане подобно, якъ въ королѣвскихъ го́родахъ (мѣстахъ), залежни̂ були во̂дъ короля, саме такъ и въ паньскихъ залежали и ставали по̂ддаными пано̂въ. Съ тои поры польскій угнѣтъ ставъ давити и Украину. Тихо, не супротивляючись склонивъ свою голову цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ. Хибань може лише сей смѣльчакъ, що волѣвъ блукати по степу або кинувши всё ро̂дне, всё дороге, втѣчи на Запороже, чувся ще во̂льнымъ. Але и сюды доходила вже рука ряду польского.

Такій сумный складъ рѣчей держався десять лѣтъ по цѣло̂й Украинѣ-Руси. Та найбо̂льше допѣкавъ во̂нъ тымъ, що вважалися головою цѣлого Украиньско-руского народу, се бъ то мѣщанамъ, духовнымъ а особливо Козакамъ, бо ихъ зо̂всѣмъ справедливо лякались, що вони одни̂ годни̂ були знищити зо̂всѣмъ шляхоцки̂ порядки а завести народни̂, руски̂, громадски̂. Вельможни̂ панове и шляхта зъ горда дивилися на Козака хлопа, а Козацтво до недавна ще во̂льне, такъ во̂льне якъ шляхта въ Польщѣ, теперь закрѣпощене, думало, гадало получшити свою долю и подро̂бно розбирало способы, якъ дойти до колишнёи своєи волѣ.

Лѣтопись Самовидця такъ розказує про причины, що выкликали во̂йны Хмельницкого: „Початокъ и причина войны Хмельницкого — се зъ одного боку поневѣрка православія а зъ другого угнѣтъ Козако̂въ. Ихъ во̂льныхъ силували панщину робити, по замкахъ служити, зъ листами ходити, старостиньски̂ конѣ чистити, въ грубахъ (печахъ) топити, псо̂въ мыти, подво̂ря замѣтати и до иншихъ понижаючихъ робо̂тъ призначували. Полковники, шляхта-паны, наслани̂ для реєстровцѣвъ, зо̂всѣмъ про нихъ не дбали, але ще ихъ зневажали и ту плату, по 30 золотыхъ на ро̂къ во̂дъ короля и Рѣчи-Посполитои имъ приналежну, на себе обертали дѣлячися зъ сотниками; бо сотнико̂въ не Козаки выбирали, але полковники, кого хотѣли зъ своєи руки, щобы були имъ прихильни̂. Захопить Козакъ добычу або учинить яку заслугу въ походѣ проти Татаръ, все собѣ присвоять. По мѣстахъ (го́родахъ) дѣялася кривда во̂дъ жидовы. Козакамъ не во̂льно було варити або мати своихъ напитко̂въ на свою потрѣбъ. Живиться Козакъ зъ рыболовлѣ, то на Кодакови во̂дберають во̂дъ него десятину на комісаря. Кро̂мъ сего мусить щось дати и полковникови и сотникови и асаулови и писареви а сѣромѣ Козакови нѣчого̂сѣнько не лишилося“.

Отже палкого матеріялу дуже багато назбиралось на Украинѣ. Держава, що за для релігійныхъ справъ позбавила усѣхъ правъ всю трудящу, всю найпожиточнѣйшу продуктивну народну масу, се бъ то бо̂льшу часть народу, — така держава мусила неминучо завести войну зъ нею и понести во̂дъ неи удары. Не диво отже, що на Богдано̂въ покликъ знявся цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ.

Польскій урядъ бажаючи доконечно повздержати Козако̂въ во̂дъ выбору гетьмана по̂сля власнои своєи волѣ, назначує самъ одного съ козацкои старшины Барабаша наказнымъ гетьманомъ (заступникомъ гетьмана), залежнымъ во̂дъ коронного гетьмана польского, а генеральнымъ писаремъ Богдана Хмельницкого. За Богдановою порадою представляє Барабашь королеви всѣ кривды. Король зновъ представляє всё сенатови. Та все дармо. Тодѣ во̂дповѣвъ король Козакамъ: „Вы сами̂ лицарѣ, маєте мушкеты и шаблѣ и здужаєте боронити свого права. Менѣ годѣ Вамъ помогти“.

Тодѣ саме лучилось, що Чигириньскій по̂дстароста Чаплиньскій во̂до̂бравъ во̂дъ Хмельницкого хуто̂ръ съ пасѣкою и млыномъ на урочищу Суботовѣ, взявъ єму жѣнку а сына такъ побивъ, що сей необавки и померъ. Хмельницкій глядѣвъ справедливости въ Варшавѣ, але тамъ єго ще высмѣяли. Вернувши на Украину, задумувавъ во̂нъ по̂мсту проти пано̂въ, але єго спо̂ймавъ Потоцкій и засудивъ на смерть. Однакъ вспѣвъ уйти ще на Сѣчь, але що й тутъ не бувъ безпечный, мусивъ дальше втѣкати на Низъ а зъ во̂дси въ Крымъ.

Що не одна лише особиста оскорба була причиною до войны, доказують слова Хмельницкого на Запорожско̂й радѣ: „Оскорбляють св. вѣру, чесныхъ єпископо̂въ и черцѣвъ позбавляютъ насущного хлѣба, знущаються надъ священиками. Єзуиты взяли въ поневѣрку нашу руску вѣру, вѣру нашихъ дѣдо̂въ а уніяты приступають зъ ножемъ до нашого горла. По соймахъ смѣються надъ нашими просьбами и во̂дповѣдають насмѣшками. Мало имъ, що безъ причины грозять нашому житю, ихъ во̂йска, буцѣмъ що бъ запобѣгти непорядкамъ, волочаться по селахъ и часто нищать цѣли̂ мѣста (го́роды) до нащаду, саме якъ бы наважилися выгубити цѣле наше племя… А на причинокъ до всѣхъ сихъ мукъ во̂ддали насъ клято̂й жидовѣ“.

Всѣ во̂йны до часо̂въ Хмельницкого, не могли довести до бажаного ко̂нця, вже за для того самого, що Козаки дбали тодѣ майже выключно лише про самыхъ себе, а мало про долю остального Украиньско-руского народу. Бачивши ясно ту слабу сторону и бажаючи до̂йти до ко̂нця, покликує Хмельницкій весь Украиньско-рускій наро̂дъ проти Польщи, обѣцюючи всѣмъ безъ выимки добути козацкихъ правъ або, що на те саме выходить, вызволити весь Украиньско-рускій наро̂дъ съ тяжкого по̂дданьства. Для того то въ ново̂й боротьбѣ Козацтва проти Польщи бачимо по козацко̂мъ боцѣ не лише самыхъ „гільтаѣвъ и голоту“, але вразъ зъ ними и чесныхъ селянъ и мѣщанъ. А що ще бо̂льше, коли Хмельницкій появився по̂дъ Замостємъ, навѣть католицки̂ польски̂ хлопы зъ околицъ таки Варшавскихъ готовилися пристати до него и по̂сля сло̂въ Станислава Радивила, коли бъ лише хочь оденъ козацкій полкъ бувъ появився по̂дъ самою Варшавою, то всѣ вельможни̂ паны мусили бъ утѣкати зъ мѣста.

Выкладаючи причины и хо̂дъ народныхъ повстань на Украинѣ-Руси, не маємо намѣру описувати подро̂бно во̂йны Хмельницкого^[2], а звертаємо увагу на те, о що головно въ тыхъ во̂йнахъ ходило.

Чого просить Хмельницкій по̂сля погрому Поляко̂въ по̂дъ Жовтыми Водами, по̂дъ Корсунемъ, по̂дъ Баромъ? Того самого, чого давнѣйше добивались инши̂ козацки̂ гетьманы, се бъ то свободы вѣры и козацкихъ правъ. Король по давному настає на сенатъ, що бъ запереставъ проливу крови и не наражавъ цѣлои Польскои державы, однако всё, якъ перше, дурнѣсько. Хмельницкій бачивши, що всѣ заходы нѣ на що не здалися, стає нишкомъ умовлятися зъ Московскимъ царемъ Олексѣємъ Михайловичемъ, що бъ принявъ Украину по̂дъ свою опѣку.

Польски̂ моралісты, оборонцѣ аристократичныхъ засадъ, банують надъ упадкомъ цивілізаціи буцѣмъ съ причины козацкихъ бунто̂въ. Правда, що польска цивілізація до̂знала великои втраты, але вона не була сею справдешнёю цивілізацією, до якои доходить наро̂дъ дорогою економічного и духового свого розвитку. Але на во̂дворо̂ть розвилась вона лише помѣжь одною верствою а цѣлу суспо̂льность доводила до деморалізаціи. Идеаломъ тои цивілізаціи, яку завели панове на Украинѣ, була панщина, бо по̂дданьство и неволя нерозлучни̂ були во̂дъ польскои культуры.

XV.

Водъ смерти Владислава ажь до выбору нового короля не робивъ Хмельницкій жадныхъ заходо̂въ проти Польщи а стоявъ съ Козаками, выжидаючи лише або мира або во̂йны.

Але польскій урядъ не вмѣвъ якось по розумному хо̂снувати съ Козацтва и съ по̂двластного єму Украиньско-руского народу для добра самои Польщи, а конвокаційный соймъ подавъ Хмельницкому таки̂ зго̂рдни̂ умовы, якъ коли бъ вони єго, а не во̂нъ ихъ побивъ, а заразомъ не ждучи, чи во̂нъ ихъ прійме, чи нѣ, выславъ проти него своє во̂йско. Коли стрѣнуло воно Козако̂въ по̂дъ Пилявцями, розбѣглося на чотыре вѣтры, во̂дцуравшись цѣлого свого табору. По̂сля такои наруги польского во̂йска мовь и не було въ Польщѣ нѣколи. Сами̂ Поляки зъ дивного дива зо̂йти не могли, чому Хмельницкій бездѣльно простоявъ цѣлыхъ три недѣль, коли мо̂гъ за сей часъ завоювати цѣлу Польщу. Одни̂ казали, що се чудо, други̂, що гетьманъ стративъ, якъ то кажуть, голову.

Тымчасомъ ждавъ гетьманъ на выбо̂ръ нового короля, бо не бувъ бунто̂вникомъ, не думавъ завоёвувати Польщи, а думавъ лише зберегти що найдорожше кождому чоловѣкови, — волю, родину, майно и батько̂вску вѣру. Зъ другого боку гадавъ такожь, що Русины, добившися теперь своихъ правъ, здужаютъ ще найборше въ звязи съ Польщею зберегти и въ будущинѣ свою народно̂сть.

На останку выбрано короля. Новый король Янъ Казимиръ выправляє до Хмельницкого посло̂въ и просить мира. Въ часѣ переговоро̂въ зъ Адамомъ Кисѣлемъ въ Переяславѣ споминає гетьманъ короля съ приналежною шанобою, але дуже рѣзко дорѣкає польскимъ панамъ и польскому духовеньству за кривды Козако̂въ и ихъ вѣры и подає таки̂ умовы:

1. Козакамъ повернуться всѣ давни̂ права и привилеѣ.
2. Зъ усеи Украины-Руси будуть выдалени̂ Єзуиты и жиды.
3. Унія буде знесена.
4. Посто̂йне повне число козацкого во̂йска збо̂льшиться до 40.000.
5. Православный Кієвскій митрополітъ буде мати право засѣдати въ сенатѣ.
6. Всѣ посады и го̂дности по всѣй Украиньско-руско̂й Землѣ можуть роздаватися лише православнымъ Русинамъ.

Польски̂ сенаторы не хотѣли навѣть чути про таки̂ умовы. Поки Хмельницкій облягавъ въ Збаражѣ Вишневецкого (во̂дъ 30. червня [10. лат. липця] 1649 р.), выступивъ Янъ Казимиръ проти него зъ во̂йскомъ, але Хмельницкій розбивъ єго по̂дъ Зборовомъ (5. серпня [15. лат.] 1649 р.) Ту Козаки такъ побили Поляко̂въ, що могли взяти въ неволю самого короля. Однакъ гетьманъ приказавъ „не доторкатися королѣвскои особы“. Король просивъ мира и одержавъ єго на згаданыхъ умовахъ съ тымъ ще додаткомъ, що коронне польске во̂йско не смѣє стояти по тыхъ мѣстахъ (го́родахъ), де живуть Козаки.

Та не довго тѣшився Украиньско-рускій наро̂дъ своєю побѣдою. Скоро дознавъ розчару. По̂сля умовы мало бути реєстровыхъ Козако̂въ до 40.000. Всѣ остальни̂, хочь брали участь въ войнѣ, мали выписатися зъ во̂йска, вернути зновъ въ по̂дданьство и зновъ го̂рко працювати на тыхъ самыхъ пано̂въ, якихъ що лише повыганяли зъ Украиньско-рускои Землѣ. Коли гетьманъ важився выконувати сю умову, така выйшла буря, що ледви зъ житємъ утѣкъ и мусивъ єго понехати. И Поляки зъ свого боку такожь не выконали умовы, тому то и Зборо̂вска умова и року не простояла. Король, правда, выдавъ грамоту, що потверджує права рускои церкви, та вона не мала бо̂льшои ваги, якъ подобни̂ грамоты Владислава IV.

Отже Зборо̂вска умова не вдоволила нѣ сихъ, нѣ тыхъ. Съ ко̂лька десятокъ роко̂въ тому назадъ, мо̂гъ бы бувъ може во̂нъ довести до мирного конця, але теперь було вже за по̂зно. Годѣ було єго сповнити. „Чи жь не всѣхъ насъ кликано добиватися волѣ? Чи жь не всѣ мы були Козаками?“ — казавъ сердито Украиньско-рускій наро̂дъ. „Чи жь мы клали головы лише за волю тыхъ сорока тысячь? Де жь обѣцянки Хмельницкого?“… Селянъ ставъ гетьманъ карати и мусити до по̂дданьства панамъ, але се вменшило єго популярно̂сть а во̂йско єго стало вменшатися, нѣ жь зразу було.

Поляки такожь не думали сповняти умову. Не лише уніи не змѣнили, але навѣть Кієвского митрополіта не допущено до сенату, бо католицки̂ (латиньски̂) біскупы заявили, що выйдуть зъ сенату, коли духомъ „шизматика“ тамъ задыхатиме. Тому отже оба боки стають ладнатися до во̂йны. Коронный гетьманъ Потоцкій нарушивъ границю назначену Зборо̂вскою умовою, розложившись съ польскимъ во̂йскомъ по Подо̂лю, буцѣмъ що бъ привернути миръ мѣжь селянами. Поки Хмельницкій на ново переговорювався зъ сенатомъ, напали но̂чю Поляки по̂дъ Краснымъ на Брацлавскій козацкій полкъ и розбили єго. До̂знавшись про те, переправився козацкій полковникъ Богунъ зъ своимъ во̂ддѣломъ черезъ рѣку Богъ и такъ необачки подо̂йшовъ Поляко̂въ, саме коли радувалися своєю побѣдою и зо всѣмъ ихъ побивъ.

Зновъ отже починається братобо̂йна, кро̂вава во̂йна, що вже має выразно релігійну прикмету. Янъ Казимиръ въ друге одержує черезъ нунція во̂дъ самого св. Отця папы римского посвящене знамя, а въ козацко̂мъ таборѣ ладяться зъ воєннымъ покликомъ „за вѣру, братя, за вѣру“.

По̂сля нещасливои битвы по̂дъ Берестечкомъ (1651 р.) вступило польске во̂йско на Украину, але стрѣнуло нежданый опо̂ръ. Весь наро̂дъ вразъ съ Козаками бороняться до останнёи каплѣ крови, поки всѣ не погибнуть. Жѣнки боролись заро̂вно съ чоловѣками. На останку обѣ сторонѣ, потребуючи во̂ддыхнути, заключають миръ въ Бѣло̂й Церквѣ, для Козако̂въ дуже невыго̂дный. Замѣсть сорока тысячь козацкого во̂йска полишено Хмельницкому лише двайцять тысячь, а жидамъ и Єзуитамъ дозволено жити на Украинѣ-Руси. Мѣжь тымъ наро̂дъ, намагаючи до волѣ съ по̂дъ паньского по̂дданьства, дуже нарѣкавъ и глядѣвъ выходу.

Вже зъ давнѣйшои поры ставъ Украиньско-рускій наро̂дъ переселюватися по за Днѣпро до Росіи, де згодомъ являються украиньско-руски̂ слободы поблизько Пиньска, Путивля и Бѣлгорода. По̂сля того, коли не сповнилися обѣцянки Хмельницкого, переселюється Украиньско-рускій наро̂дъ на великій розмѣръ до Росіи, ба навѣть багато Козако̂въ не хотѣло жити близько во̂дъ польскои границѣ. Першій примѣръ до выходу на слободу дали Волыньски̂ Русины. Одержавши царскій дозво̂лъ, оснували Волыньски̂ Русины село Острогожскъ. Слѣдомъ за ними переселяються громадно Русины съ по надъ Днѣстра и Бога и т. д. въ во̂льни̂ степы Московского царства, де не було нѣ польского шляхтича, нѣ польского ксёндза, нѣ всемогучого жида-арендаря и основують тамъ слободы: Изюмъ, Короче, Бѣлополе, Сумы, Харько̂въ, Лебедынъ и инши̂. Переселенцѣ покидаючи своє ро̂дне село, палили свои хаты и гумна, що бъ не до̂стались лише Полякамъ.

Такъ отже короткоглядна и нерозбо̂рчива польска політика привела лише до зменшеня населеня въ Польщѣ и до заселеня Росіи.

Не мавши надѣѣ власными силами довести до доброго ко̂нця ти̂ во̂йны, входивъ Хмельницкій ще на початку повстаня въ умовы зъ Московскимъ дворомъ и просивъ приняти Украину по̂дъ свою опѣку. По̂сля Бѣлоцерковскои умовы, во̂нъ чимъ разъ бо̂льше напирає на нихъ своими просьбами.

Незабаромъ нарушили сами̂ Поляки Бѣлоцерковску умову. Бо коли Тимошь Хмельницкій (Богдано̂въ сынъ) выправлявся на Волощину, що бъ одружитись зъ дочкою тамошнёго господаря Лупулы, то польный гетьманъ Калиновскій заступивъ єму дорогу по̂дъ Батогомъ (1652 р.), але Поляко̂въ збито и знищено. Ся пригода стала поводомъ до новои во̂йны. Богданъ вразъ съ Крымскимъ ханомъ облягъ короля по̂дъ Жванцемъ. Ханъ мавъ на оцѣ лише власну свою користь, отже згодився съ Поляками, що покине Козако̂въ, скоро Поляки заплатятъ єму 100.000 черво̂нцѣвъ и позволять єму брати по дорозѣ бранцѣвъ въ татарску неволю. Поляки згодилися на все, вымовивши собѣ лише те, що бъ Татаре грабили лише 40 днѣвъ и брали бранцѣвъ въ неволю лише самыхъ Русино̂въ. Ханъ зъ свого боку приобѣцявъ помагати опо̂сля Полякамъ проти Козако̂въ, що бъ ихъ зо̂всѣмъ выгубити.

Тяжко приходилось Хмельницкому въ одно̂й порѣ вести во̂йну и съ Поляками и съ Татарами. Мусивъ годитися на миръ, яки̂ бъ тамъ и не були тяжки̂ умовы. Въ такихъ сумныхъ обставинахъ звертається по довго̂й роздумѣ зновъ до Московского царя съ просьбою приняти Украину по̂дъ свою опѣку и ихъ край прилучити до Московского царства, бо инакше буде Украина приневолена по̂ддатися Турецкому султанови. На останку скликує царь Олексѣй Михайловичь земскій соборъ, що бъ обсудити цѣлу справу. Постановлено вволити просьбу Хмельницкого и выдати Польщѣ во̂йну.

Зо̂брана 1654 р. въ Переяславѣ велика козацка рада заприсягла вѣрно̂сть цареви.

Мы вже споминали въ свою пору про Люблиньску унію, не належить отже поминути и постановъ Переяславскои рады, де зо̂бралась вся старшина и сила Козако̂въ, де прибули такожь царски̂ послы. Гетьманъ Хмельницкій сказавъ тодѣ на радѣ: „Не ма потребы и згадувати Вамъ про кривды во̂дъ Поляко̂въ. Сами̂ добре знаєте, що вони жида и собаку высше ставили, нѣ жь нашого брата-христянина, а православный схо̂дный царь одновѣрецъ зъ нами. Великій Московскій царь змилосердився надъ тяжкою оскорбою рускои церкви на Украинѣ-Руси не згордивъ нашими шестилѣтными просьбами а звернувъ до насъ своє царске серце и выславъ посло̂въ до насъ съ царскою ласкою. Нема вже для насъ щирѣйшого захисту, якъ по̂дъ єго высокою рукою. Але хто не годиться зъ нашою думкою, нехай иде, де єму сподобається, во̂льна дорога“. Розляглися оклики: „Хочемо всѣ бути по̂дъ царемъ сходнымъ“. Переяславскій полковникъ ходивъ до всѣхъ пытаючи: „Чи всѣ годяться?“ — „Всѣ годимося“, — во̂дповѣдали єму.

Опо̂сля прочитано давнѣйше уложени̂ умовы, ось яки̂: „Украина прилучується до Московского царства по̂дъ назвою „Малороссіи“ и має право выбирати своихъ гетьмано̂въ. Гетьманъ може пріймати чужихъ посло̂въ и зноситися съ чужими державами. Козаки сами̂ собѣ выбирають свою старшину, сами̂ собою управляють и сами̂ себе судять. Духовныхъ и мѣщаньскихъ правъ не можь тыкати. Реєстровыхъ Козако̂въ має бути 60.000, а кро̂мъ нихъ може бути ще бо̂льшь охочихъ“. Въ умовѣ Хмельницкого сказано въ имени Украиньского народу: „Мы сами̂ мѣжь собою розберемо вже, хто Козакъ а хто ро̂льникъ“. И дѣйсно богатши̂ остали на дальше Козаками, се бъ то во̂льными людьми а бѣднѣйши̂ хлопами. Козаки розумѣли свою волю подекуды на польскій ладъ. Бажали подо̂бно якъ Поляки лише користуватись своими привилеями, якихъ инши̂ люде не мали. Значна бо̂льшо̂сть землѣ була козацкою або приналежала до тои украиньско-рускои шляхты, що пристала до Козако̂въ. Навѣть помѣжь упривилеёванымъ Козацтвомъ затратилася давнѣйша ро̂вно̂сть. Воно вже розпадається на „значныхъ и чернь“. Такій ладъ ставъ розвиватися за Хмельницкого, а зовсѣмъ выробився вже ажь по єго головѣ.

Такъ отже знищено Люблиньску унію Переяславскою радою. Релігійна загорѣло̂сть вразъ съ поляченємъ Русино̂въ привела до такого ко̂нця, зо̂всѣмъ на выворо̂ть во̂дъ того, до якого намагала Люблиньска унія.

По̂дданьство Хмельницкого по̂дъ Росію выкликує нову во̂йну, що одночасно выбухла на Литвѣ и Украинѣ, а тутъ зъ особлившою силою. Весною 1654 р. вступило польске во̂йско на Подо̂лє. Якъ єго пріймавъ Украиньско-рускій наро̂дъ, може показати ко̂лька прикладо̂въ. По завзятой рѣзнѣ взято мѣсто (городъ) Немиро̂въ и до по̂двалинъ зруйновано. Въ велико̂мъ, камяно̂мъ земнику заперлось до 3000 Русино̂въ. Поляки обѣцяли ихъ помилувати, скоро выдадуть старшину. Русины во̂дкинули. Тодѣ стали выкурювати ихъ дымомъ. Всѣ пропали, та нѣкого не выдали.

Въ мѣсточку Бушѣ зо̂бралося до 12.000 Русино̂въ. Жадни̂ намовы, жадни̂ промовы, жадни̂ обѣцянки начальнико̂въ польского во̂йска Чарнецкого и Любомирского не переконали ихъ, що бъ по̂ддалися. Тодѣ Поляки перервали воду и стали вже останній приступъ робити. Русины бачивши, що вже нема нѣ якого выходу, по̂дпалили свои хаты и стали убивати самыхъ себе, що бъ лише въ польски̂ руки не впасти. Жѣнки кидали дѣтей въ глибоки̂ кирницѣ а опо̂сля сами̂ скакали за ними. Жѣнка сотника Зависного, зарѣзавши свого чоловѣка, сѣла на бочо̂лку съ порохомъ, по̂дпалила и вылетѣла въ воздухи. Сѣмдесять иншихъ узброєныхъ жѣнокъ скрылося въ печеру. Польскій полковникъ Целярій просивъ ихъ поддатися, обѣцюючи всѣмъ волю. Русинки во̂дповѣли выстрѣлами. Тодѣ приказавъ полковникъ спустити воду до печеры. Всѣ погинули, але не по̂ддались. Подо̂бныхъ подѣй повно всюды. Скро̂зь боролися Русины до самого краю. „Лучше згинути, нѣ жь по̂ддатися Полякамъ“, казали вони. А польскій коронный гетьманъ писавъ королеви: „Го̂рко прійде Вашо̂й Милости почути про спустошенє краю, та годѣ инакше перемогти хлопску зло̂сть“.

Въ р. 1656 Шведы вразъ зъ Росіянами заняли по̂вно̂чни̂ польски̂ землѣ. Взяли такожь обѣ столицѣ: Крако̂въ и Варшаву. При такихъ обставинахъ здавалося, що прійшовъ конецъ Польщи. Тодѣ звернувся король Янъ Казимиръ до царя Олексѣя Михайловича и обѣцявъ єму въ умовѣ у Вильнѣ 1656 р. по̂сля своєи головы польску корону. Надѣючися сего, вважає вже царь Польщу мовь бы свою питому власно̂сть и не бачивши на пересторогу Хмельницкого, що Поляки не додержать слова, заперестав Польщу воювати. Тодѣ Хмельницкій причуваючи, що Украина-Русь колись може ще зновъ опинитись въ польскихъ рукахъ, входить въ умову зъ Семигородскимъ княземъ Ракочимъ и Шведскимъ королемъ Каролемъ X., що бъ подѣлити Польщу. Се бувъ вже другій намѣръ подѣлу Польщи, а причину до нихъ дали кривды Украиньско-руского народу.

Скоро Полякамъ полѣпшилося, вже имъ було байдуже, про Вильненьску умову, якъ се добачавъ Хмельницкій, але во̂нъ скоро померъ (1657 р.), не бачивши вже, якъ сповнилися єго слова.

Мѣжь тымъ злученє Украины зъ Росією було смертнымъ ударомъ для Польщи. Воно єѣ на сто̂лько ослабило, на ско̂лько по̂дсилило Росію. Тому то часы Богдана Хмельницкого набрали такъ великои ваги въ исторіи обохъ сихъ державъ.

Въ Славяньско̂й родинѣ и Польща и Украина-Русь вызначалися своимъ самосто̂йнымъ историчнымъ житємъ передъ иншими Славяньскими народами, що або завчасу попали по̂дъ чужу власть або обявляли своє житє лише во̂дпоромъ чужоземному ворожому угнѣтови. Мимо спо̂льного славяньского роду, ро̂жняться оба племена, Польске и Украиньско-руске, и державнымъ и горожаньскимъ своимъ ладомъ и историчною дѣяльно̂стю, и народнымъ своимъ характеромъ, оба племена приняли инакши̂, суперечни̂ а навѣть собѣ зо̂всѣмъ ворожи̂ напрямы. Се отже причина, чому оба ти̂ племена, хочь злучени̂ багато столѣтями, ведуть мѣжь собою безнастанну, завзяту боротьбу. Польща намагалася переиначити Русино̂въ на свой ладъ и довго мала перевагу по своѣмъ боцѣ. Заволодѣвши Русинами спершу въ Червоно̂й Руси, опо̂сля на Литвѣ, иде вона крокъ за крокомъ напередъ и въ початкахъ XVII. вѣку ледви що не заволодѣла остальною Руссю. Мы бачили вже, що спинило те завоёванє. Доба Хмельницкого є саме тымъ поворотнымъ пунктомъ упадку Польщи и скрѣпленя Росіи прилученємъ великои частины Украины-Руси. Съ тои поры падає вплывъ польскій а по̂дноситься російскій. Було правда ко̂лька пробъ зновъ навернутися назадъ, але вони не довели до нѣчого.

Такъ н. пр. Выговскій, до̂ставши гетьманьску булаву, хотѣвъ зновъ звести Украину-Русь до купы съ Польщею и въ такомъ змыслѣ заключивъ во̂нъ 1658 р. Гадяцку умову съ Поляками, що бъ Украина-Русь заняла таке становище до Польщи, якъ колись Литва. На по̂дставѣ тои умовы мала Рѣчь Посполита складатися съ трёхъ ро̂вноправныхъ народо̂въ: Поляко̂въ, Русино̂въ и Литовцѣвъ. До во̂дновленого Украиньско-руского князѣвства мали належати три воєводства: Волыньске, Подо̂льске и Кієвске. Украина-Русь мала мати свого канцлера, маршалка, сенаторо̂въ, власни̂ суды, університетъ и школы. Православный украиньско-рускій митрополітъ и єпископы одержують мѣсця въ сенатѣ, унія мала бути знесена а воля православнои вѣры забезпечена. Русины мали право мати 40.000 посто̂йного козацкого во̂йска, выбирати по ко̂лька осо̂бъ на гетьманьску го̂дно̂сть а одну зъ нихъ мавъ спо̂льный король затвердити на гетьмана. Рускому духовеньству и церквамъ обѣцяно свободу во̂дъ повинностей, во̂дъ суду и патронату надъ ними польскихъ пано̂въ. По го́родахъ и Поляки и Русины мали користуватись ро̂вными правами до мѣскихъ посадъ и т. д.

Якъ нещири̂ були Поляки до Русино̂въ, можна бачити вже зъ сего, що коли въ Варшавѣ умовѣ Гадяцко̂й дуже супротивлялися, то самъ Бенёвскій, що споводувавъ єѣ, казавъ: „Знаєте добре, якъ стоить зъ Рѣчею-Посполитою. Зъ одного боку грозять Шведы, зъ другого Москалѣ. Теперь дражнити Козако̂въ значило бъ те саме, що во̂дкидати и ту помо̂чь, яка сама намъ наставляється. Теперь мусимо ласками придобрювати Русино̂въ. Та по̂знѣйше то вже буде можна всё довести до давнѣйшого ладу“. Гадку сю принято и Гадяцку умову заприсягъ самъ король Янъ Казимиръ а за нимъ польскій примасъ, Вильненьскій біскупъ, польски̂ гетьманы, королѣвскій канцлєръ, соймовый маршалокъ и инши̂ польски̂ достойники. Устами присягали а гадкою клялися нарушити угоду при першо̂й лѣпшо̂й нагодѣ. Тому то сеи угоды, затвердженои соймомъ 1661 р. и не выповнено. Зъ другого боку не находила ся умова вѣры у самыхъ Русино̂въ, бо годѣ було ѣй повѣрити по всѣхъ такъ тяжкихъ досвѣдахъ.

Въ конецъ появилася Гадяцка конституція за по̂зно вже для Украиньско-руского народу. Щиро и чесно выконувана за часо̂въ Хмельницкого и Кисѣля могла бъ була втихомирити народни̂ заверюхи. Теперь була хиба лише товчкомъ до чимъ боршого намаганя вызволитися во̂дъ паньского угнѣту, во̂дъ безмежнои залежности, основанои на по̂двалинахъ, на якихъ розбилося польске житє. По Зборо̂вской и Бѣлоцерковской умовѣ зрозумѣвъ Украиньско-рускій наро̂дъ, що во̂нъ такожь лише орудіємъ въ рукахъ самыхъ Козако̂въ. Стративши вѣру до Козако̂въ, холоднѣе до во̂йны и стає переселятися до Росіи, въ такъ названи̂ во̂льни̂ полки. Съ тои поры отже и надѣѣ народу звертаються до Росіи.

Мѣжь тымъ густо-часто повстають на Украинѣ заверюхи, по бо̂льшо̂й части за для гетьманьскои го̂дности, що залежала во̂дъ во̂льного выбору всѣхъ Козако̂въ. За гетьманьску булаву жадно хапало неразъ ро̂вночасно по ко̂лькохъ людей, кождый зъ своими сторонниками. За першихъ пяти лѣтъ по Богданово̂й головѣ було по ко̂лька самозванцѣвъ-гетьмано̂въ наразъ. Одни̂ другихъ нищили обопо̂льно съ по̂дмогою Козако̂въ. Простый зновъ наро̂дъ и козацка „чернь“ признавали лише тыхъ гетьманами, що тримали зъ Москвою и навѣть чути нѣчого не хотѣли про тыхъ, що бажали зближитися зновъ до Польщи. Причины такои неприхильности крыються такъ въ релігійныхъ и суспо̂льныхъ обставинахъ, якъ и въ ненависти, яка выробилась наслѣдкомъ вѣковои боротьбы съ Польскою державою. Та ще бо̂льшого значеня набирає тутъ те майже несвѣдоме причутє народу, що козацка старшина намагає зъ себе вытворити лише нову шляхту на подобу польскои. Наро̂дъ лякався, що вона съ по̂дмогою Польщи легко зможе сёго до̂пняти, коли тымчасомъ по̂дъ Росією воно може чей инакше зложиться. Але й та остання надѣя Украиньско-руского народу зо̂всѣмъ єго завела. Московскій урядъ своими поступками розбуджувавъ невдоволенє мѣжь народомъ. Духъ козацкій Украиньско-руского народу бажавъ, що бъ Козацтво ширшало. Воно й справдѣ тодѣ ширилося на Литвѣ. Та Московски̂ воєводы по̂сля царского приказу спиняли се розширюванє, повертали Козако̂въ въ посполитыхъ (хлопо̂въ), били ихъ кнутами и батогами. Нѣ бы то для обороны Украины намагався царскій урядъ посадити кро̂мъ Кієва и въ иншихъ мѣстахъ своихъ воєводо̂въ и наро̂дъ по̂дчинити ихъ судови, а то̂лько мѣщанамъ и Козакамъ лишити самоуправу. Се тревожило наро̂дъ Рускій на Украинѣ.

Маса Украиньско-руского народу була зъ наведеныхъ причинъ зо̂всѣмъ неприхильна до Гадяцкои умовы. Русинъ не мо̂гъ знести навѣть споминки про шляхту, яка бъ вона не була.

Съ тыхъ отже причинъ проти гетьмана Выговского по̂до̂ймається значна бо̂льшо̂сть Козацтва и пристає до московскихъ воєводо̂въ. Въ 1659 р. гетьманъ при помочи Крымского хана розбивъ своихъ противнико̂въ по̂дъ Конотопами. Та скоро Татаре єго покинули, мусивъ втѣкати до Польщи.

Наслѣдкомъ того, що Выговскій по̂ддався Польщѣ а вона не выповнила Вильненьского договору, выдає Росія нову во̂йну Польщѣ. Война тягнеться во̂сьмь роко̂въ съ перемѣннымъ щастємъ. За тыхъ во̂сьмь лѣтъ незвычайно скоро змѣнюються украиньски̂ гетьманы.

Спершу наро̂дъ съ Козаками, за для переваги Выговского, выбирає гетьманомъ Юрія Хмельницкого (Богданового сына). Царь потвердивъ єго. Однакъ Юрій, побитый Поляками по̂дъ мѣсточкомъ Слободищемъ недалеко Чуднова (1660 р.), за порадою старшины не додержує слова Росіи и мириться съ Польщею на по̂дставѣ Гадяцкои умовы. Въ Чудновѣ по̂дписано миръ, що затверджувавъ Гадяцку умову, съ тою одною выимкою, що має утворитися Украиньско-руске князѣвство съ трёхъ воєводствъ. Въ прочѣмъ не мо̂гъ король сповнити и Чудно̂вскои умовы саме такъ, якъ не выповнивъ Гадяцкои, бо шляхта, магнаты и польске духовеньство заєдно противилися.

По̂сля зрады Юрія Хмельницкого, зо̂бралася въ Нѣжинѣ 1663 р. „чорна рада“ (всенародна рада) и выбрала на єго мѣсце гетьманомъ Брюховецкого. Во̂нъ 1665 р. выправився до Москвы, оженився зъ московскою бояринею и до̂ставъ во̂дъ царя боярскій титулъ и богати̂ добра. По̂длещуючись московскому урядови, радить самъ гетьманъ цареви знести козацку самоуправу и побо̂льшити число московскихъ воєводствъ на Украинѣ-Руси.

Вернувшись зъ Москвы стає Брюховецкій во̂дъ разу ворогомъ Украины. Всѣхъ розъяривъ титулъ боярскій и лють ще бо̂льшає, коли въ супроводѣ стрѣльцѣвъ явились нови̂ воєводы, зъ наданою собѣ властею воєнною, горожаньскою и судовою. Настають нови̂ заверюхи. Украиньско-рускій наро̂дъ не хоче платити дачокъ московскимъ воєводамъ и вбиває московскихъ салдато̂въ. Вважаючи Брюховецкого головнымъ виновникомъ всеи бѣды, всѣ Русины, мѣщане, Козаки и хлопы бються зъ гетьманьскими Козаками, що збирали ти̂ дачки.

Друга російско-польска во̂йна зако̂нчується 1667 р. Андрусо̂вскимъ миромъ. Смоленьскъ, Сѣверска Земля, Украина лѣвобо̂чь Днѣпра и Кієвъ зъ дооколишнимъ округомъ правобо̂чь Днѣпра достались Росіи а правобережна Украина до̂сталась Польщѣ.

Такимъ чиномъ подѣлено Гетьманщину на двѣ пайки, схо̂дну и захо̂дну або на правобережну и лѣвобережну Украину. Съ того повстають велики̂ неспокоѣ, про котри̂ мусимо оповѣсти, що бъ пояснити зро̂сть Росіи а ослабленє Польщи.

Коли розголосилася Андрусо̂вска умова, лякъ взявся всѣхъ православныхъ Украинцѣвъ-Русино̂въ. Настають безнастанни̂ заверюхи. И простый наро̂дъ и Козаки попадають въ роспуку, що всѣ кро̂вави̂ во̂йны, всѣ тяжки̂ жертвы, все лихо, всѣ недостатки, якихъ до̂знали Русины, не выстарчили, що бъ до̂йти до сякого такого выходу. Бо коли силъ всеи Украины-Руси не выстарчило въ боротьбѣ съ Поляками, то що жь могла вчинити подѣлена Украина-Русь, коли єѣ земля обезлюднена, коли вона спустошена довгими во̂йнами? Зновъ повернуть ненависни̂ паны, зновъ стануть силувати Русино̂въ до панщины, а вони до волѣ привыкли. Ще борше наѣдуть ненависни̂ ксёндзы латиньски̂ и уніяты, зновъ во̂зьмуть силувати до уніи, на латиньство, зновъ стануть во̂дбирати церкви, выганяти духовныхъ и т. д. Украиньско-рускій наро̂дъ тямивъ зъ досвѣду, що жадныхъ умовъ, жадныхъ угодъ, жадныхъ обезпекъ волѣ, сумлѣня и особы не додержать єму а ще кро̂мъ звычайныхъ кривдъ, прійдеться єму досвѣдчати по̂мсты за бунтъ, за спустошенє, за во̂йну.

Въ прочѣмъ сами̂ Поляки не таилися зъ своими намѣрами. Регіментарь Маховскій, появившися зъ во̂йсковымъ во̂ддѣломъ въ Брацлавщинѣ, стає пустошити єѣ огнемъ и мечемъ, буцѣмъ що бъ Русино̂въ привести до послуху для Рѣчи Посполитои.

По̂сля сего, якъ схо̂дна половина Украины вразъ съ Кієвомъ перейшла въ руки Росіи, то всѣ заходы правобережныхъ Русино̂въ змагають конче до того, що бъ не во̂ддѣлитися во̂дъ лѣвобережныхъ. Гетьманъ правобо̂чного краю Петро Дорошенко звертається съ просьбою до царя, приняти єго съ краємъ по̂дъ свою власть, та не инакше, якъ зъ забезпекою самосто̂йности Украины, що бъ Московскій урядъ не посылавъ тамъ своихъ воєводо̂въ, не мѣшався у внутрѣшни̂ справы Украины, а обходився съ Козаками, якъ зъ народомъ во̂льнымъ. Але царь не хоче нарушати мира съ Польщею. Такимъ чиномъ, чи хочь, чи не хочь, мусили Русины по̂ддатися своѣй долѣ а пустынѣ, засѣяни̂ звалищами и людскими ко̂стяками, на основѣ Андрусо̂вского миру до̂стаються зновъ въ шляхоцки̂ руки.

Украиньско-рускій наро̂дъ назвавъ козацко-польски̂ войны „руиною“, бо Козаки „зруйнували“ въ пра-рускихъ земляхъ шляхоцкій ладъ. Зъ одного боку силуються вельможни̂ панове здѣлати зъ Украины-Руси другу Польщу и ввести въ нѣй польске право. Зъ другого боку Украина-Русь, причуваючи въ тыхъ змаганяхъ свою загибель, нищить и пустошить го́роды и села, грабить и палить паньски̂ замки а найбо̂льше латиньски̂ костелы и кляшторы, выганяє пано̂въ и жидо̂въ-арендарѣвъ, зносить польске право, бажаючи заховати свои давни̂ громадски̂ порядки, свою давну вѣру и задержати въ народныхъ рукахъ ту землю, яку паны забрали и подѣлили лише мѣжь собою.

Звѣвши въ купу всѣ выказани̂ подѣѣ, стає ясно, що цѣла исторія Украиньско-руского народу и єго заступнико̂въ Козако̂въ вызначається змаганємъ до демократичныхъ установъ. Козацки̂ войны, се боротьба народнои демократіи съ шляхоцкою. Длятого треба ту ясно во̂дповѣсти на пытанє: чого то мѣжь православнымъ Украиньско-рускимъ народомъ помѣчається такій завзятый во̂дпо̂ръ проти католико̂въ и католіцизму?“

а) Паны католики захопили всю землю собѣ, а во̂льный православный Украиньско-рускій наро̂дъ силували до панщины.

б) Католіцизмъ польскій намагавъ все до цѣлковитого знищеня православія и Украиньско-рускои народности.

Отже нѣчого иншого, якъ лише любовь волѣ, ро̂днои землѣ, любовь до прадѣднои вѣры и своєи Украиньско-рускои народности выкликає таку во̂дпо̂рну силу.

XVI.

Здавалось бы, що по такихъ досвѣдахъ повиненъ бы польскій фанатизмъ въ наворотѣ и поляченю Русино̂въ зо̂всѣмъ застановитись, а бодай хочь зменщитись. Та въ дѣйсности склалося инакше.

Въ 1669 р. выбрано польскимъ королемъ Михайла Вишневецкого. Гетьманъ Петро Дорошенко вразъ зъ митрополітомъ Тукальскимъ подавъ до сойму петицію, що бъ православнымъ повернено забрани̂ церкви а украиньско-рускихъ єпископо̂въ допущено засѣдати въ сенатѣ. Але новый король не лише не дозволивъ имъ засѣдати въ сенатѣ, але навѣть поусувавъ дисіденто̂въ зъ усѣхъ посадъ и урядо̂въ.

Хочь православни̂ Русины и не мали своєи церковнои ерархіи, та не перестали, по̂сля свого звычаю, выбирати съ помѣжь себе спосо̂бныхъ людей на парафіи и высылати ихъ за границю до высвяченя. Щобъ сему запобѣгти, выдано за польского короля Михайла таке право, що жаденъ священикъ не мо̂гъ до̂стати парафіи, доки не выпросить собѣ презенты (згоды на парафію) у дѣдича сего села, або у старосты або арендаторя королѣвскихъ маєтностей. Тутъ треба згадати, що хочь соймъ 1669 р. выдавъ право, котре уво̂льняло руске духовеньство во̂дъ панщины и всѣлякои иншои панщизнянои роботы, а все таки польска шляхта не зважала на те и ще на Гродненьскому соймѣ 1726 р. вважаються поповичѣ за паньскихъ, панщизняныхъ по̂дданыхъ.

Коли отже релігійни̂ кривды въ правобо̂чно̂мъ краю все дѣються по давнѣйшому, то Русины и ихъ заступники Козаки змагаютъ злучитися зъ лѣвобочными. Головною перепоною була Андрусо̂вска умова. Не було отже иншого выходу, якъ обминути сю умову, зо̂всѣмъ зго̂дно съ тодѣшнёю дипльоматією.

Деяки̂ историки приписують Дорошенкови намѣръ воскресити зъ Украины окреме князѣвство по̂дъ опѣкою Турецкого султана. Та зваживши неприхильно̂сть Украиньско-руского народу до такого намѣру, бо̂льше правдивыми покажуться ось яки̂ єго думки: Росія во̂дступила Польщѣ половину Украины, отже годѣ ѣй було ломати зроблену умову. Та скоро бъ та польска Украина сталась турецкою, то тодѣ Росія, жадною умовою супроти Турко̂въ не звязана, могла бъ и ту другу Украину до себе прилучити. Длятого треба було спершу во̂ддѣлитися во̂дъ Польщи съ по̂дмогою Турко̂въ, що бъ опо̂сля вызволитися во̂дъ Турціи съ подмогою Росіи. Задумавши таки̂ замыслы, стає Дорошенко, оборонецъ єдности и незавысимости Украины-Руси, наклоняти до спо̂вудѣлу Брюховецкого, гетьмана лѣвобережнои Украины.

Старшина и знатни̂ Козаки домагалися во̂дъ Росіи, що бъ ихъ привилеѣ въ повно̂й силѣ удержала. Ихъ гадки и идеалы були зо̂всѣмъ шляхоцко-польски̂ и зо̂всѣмъ во̂дповѣдали тодѣшнѣй украиньско-руско̂й просвѣтѣ, яка выробилася у нихъ за польскими вплывами. Але стрѣнувши во̂дпо̂ръ у російского уряду були готови̂ при першо̂й-лѣпшо̂й нагодѣ покинути Росію. Простый Украиньско-рускій наро̂дъ и прости̂ Козаки зразу покладали такожь всѣ свои надѣѣ на Росію, але при близшо̂мъ знакомствѣ зъ єѣ славетными урядами — воєводами и стрѣльцями такожь зворушувалися въ лѣвобережно̂й Украинѣ и такожь готови̂ були во̂дцуратися Москвы. Брюховецкій змовившися зъ Дорошенкомъ, выхо̂снувавъ те загальне успосо̂бленє и ставъ выганяти царскихъ воєводо̂въ и стрѣльцѣвъ. Але въ Гадячѣ по̂днеслася проти него купа Козако̂въ, що мала намѣръ иншого выбрати гетьмана. Брюховецкого арештовано и выслано до Дорошенка, де єго Козаки вбили (1668 р.). Тодѣ обявивъ себе Дорошенко гетьманомъ цѣлои Украины и загадавъ по̂ддатися Турціи. Зрада Брюховецкого сильно затревожила и Росіянъ и Русино̂въ. Русины подѣлились на два таборы. Въ 1669 р. до̂стали Козаки дозво̂лъ во̂дъ царя выбрати нового гетьмана. Московски̂ сторонники выбрали гетьманомъ Черниго̂вского полковника Демяна Многогрѣшного, чоловѣка зо̂всѣмъ неспосо̂бного и безъ політичнои вдачи. Але власть єго не простиралась на цѣлу Украину. Полки: Лубеньскій, Гадяцкій, Прилуцкій и на певный часъ Переяславскій признали своимъ гетьманомъ Дорошенка, що намагався удержати всю Украину въ рукахъ одного гетьмана и такимъ чиномъ дати ѣй змогу и нови̂ силы боронитися проти сусѣдныхъ ворого̂въ.

Польскій урядъ, побачивши на що заноситься и яка гроза впасти може на Польщу, обявляє, що Дорошенка скидає и універсалами, новными гро̂мкихъ, шумныхъ, вольнодумныхъ сло̂въ, завзыває Козако̂въ до нового выбору гетьмана, що давнѣйше имъ зборонювано. Мѣжь тымъ Уманьскій полковникъ Михайло Ханенко самъ оголосився гетьманомъ, але побитый Дорошенкомъ по̂ддався Польскому королеви. Король затвердивъ єго гетьманомъ. Вь прочѣмъ власть єго була слабенька. Що бъ супроти любленого Русинами Дорошенка по̂ддержати свого поко̂рника, заняли Поляки Брацлавъ, Могилѣвъ-Подо̂льскій, Рашко̂въ и Баръ и во̂ддали свому гетьманови Ханенкови.

Такимъ чиномъ появилося трёхъ гетьмано̂въ наразъ: Петро Дорошенко и Михайло Ханенко въ правобережной Украинѣ а Демянъ Многогрѣшный въ лѣвобережной. Всѣ таки̂ подѣѣ ставлять Дорошенка въ дуже сумни̂ обставины. Подо̂бно, якъ Хмельницкій, змагавъ Дорошенко до єдности и незавысимости цѣлои Украины-Руси, але заразомъ по̂знавъ, що годѣ було ѣй остоятись, що бъ не по̂ддатися яко̂й небудь сусѣдно̂й державѣ. На останку скликавъ 1669 р. до Корсуня козацку раду и по̂ддавъ ѣй до розваги, що дальше чинити: чи годитися зъ Москвою, чи по̂ддатися Польщѣ чи Турецкому султанови. Рада згодилася на султана.

Скоро и Многогрѣшный не конче ставъ въ добро̂й злагодѣ зъ Росією. Воєводскои управы, не зго̂днои зъ украиньскими звычаями, порядками и зъ усѣмъ складомъ народного житя, не могли Русины стерпѣти. Вони завсѣгды намагалися по давнѣйшому йти въ Козаки, а воно имъ було заборонено. Одною съ причинъ народныхъ заверюхъ бувъ такожь лякъ, що бъ Кієвъ зъ усѣми святощами не во̂ддано зновъ Полякамъ. Дурнѣсѣнько представлявъ Многогрѣшный московскому урядови, що бъ въ Украинѣ не правили и не заводили своихъ судо̂въ московски̂ воєводы. На останку проти гетьмана зробили Росіяне и старшина козацка змову. Многогрѣшного арештовано, выправлено въ Москву а по̂сля осуду „за зраду“ выслано ёго въ Сибірь.

Дорошенко зновъ безнастанно зноситься зъ Росією, повторяючи все ти̂ сами̂ умовы: що бъ Московскій царь взявъ Украину по̂дъ свою верховну власть, во̂дкликавъ воєводо̂въ и лишивъ Украинѣ обохъ берего̂въ Днѣпра всѣ ви права по̂дъ управою одного гетьмана. Дорошенко запевнює, що во̂нъ Росіянамъ не ворогъ а намагає, що бъ цѣлый Украиньско-рускій наро̂дъ бувъ по̂дъ Московскимъ царемъ, але лише по̂дъ сею одною вымовою, коли царь не нашле на Украину своихъ воєводо̂въ, не нарушить єи самоуправы и козацкихъ правъ, однымъ словомъ, скоро лише царь прійме всѣ постановы першои умовы заключенои ще зъ Богданомъ Хмельницкимъ. На останку каже, що лише крайна нужда примусила єго на хвилю по̂ддатися султанови.

Та мимо всѣхъ представлень бажає російскій урядъ зберегти постановы Андрусо̂вскои умовы и жадає во̂дъ Дорошенка вѣрности для Польщи и тымъ самымъ по̂ддержує подѣлъ Украины супроти змагань гетьмана и цѣлого народу.

Дорошенко отже мусивъ ро̂вночасно вести дипльоматичну боротьбу изъ Росією и съ Польшею а кро̂мъ сего мусивъ ще боротися проти своихъ, проти Русино̂въ. Запорожцѣ не хотѣли по̂ддатися нѣ Дорошенкови, нѣ лѣвобережному гетьманови и по̂дъ проводомъ кошового Сѣрка а опо̂сля Суховѣєнка, за єдно при першо̂й лѣпшо̂й нагодѣ грабили и розбивали Татаръ и Турко̂въ и накликували такимъ чиномъ нови̂ клопоты и нове лихо на Украину.

По̂сля ссылки на Сибірь Многогрѣшного, выбрано 1672 р. гетьманомъ лѣвобережнои Украины Ивана Само̂йловича, чоловѣка ученого, але малоспособного, лизуна передъ высшими а гордого для низшихъ а до того вельми хапчивого. Козацка старшина выбрала єго, надѣючися мати зъ него забавку въ своихъ рукахъ для своихъ намѣро̂въ. Ось до чого до̂йшла гетьманьска повага! Таки̂ переверты лучилися саме тодѣ, коли Дорошенко, выбравши найлѣпшій спосо̂бъ привести въ дѣло свои велики̂ замыслы, загадавъ по̂ддатися султанови и ставъ готовитися до во̂йны съ Польщею.

Въ грудню 1671 р. до̂йшла до Варшавы султаньска нота и ставила Полякамъ крайне домаганє: во̂дцуратися всѣхъ правъ до Украины-Руси, що глядить опѣки у Турціи, — або готовитися до войны. И такъ грозила Польщѣ нова турецка война, але вона вела тодѣ внутрѣшню свою во̂йну не думавши навѣть во̂дбиватися во̂дъ ворого̂въ. А мѣжь тымъ султанъ Магометъ IV. выступивъ проти неи съ 300.000 во̂йскомъ, занявъ Каменецъ-Подо̂льскій и облягъ Льво̂въ взявши зъ него выкупу 7.000 талярѣвъ. Король Михайло, узнаючи свою безсильно̂сть, заключивъ съ Турцією по̂дъ Бучачемъ (въ Галичинѣ) умову (1672 р.). По̂сля Бучацкои умовы уступала Польща Туркамъ Подо̂лє съ Каменцемъ, всю правобережну Украину, належну доси до Польщи а кро̂мъ того ще мала ро̂къ-ро̂чно платити Турціи 22.000 черво̂нцѣвъ. Поляки зъобовязалися вывести зъ Украины всѣ свои во̂йска, опустити Бѣлу-Церкву и други̂ крѣпости и признати цѣлый сей край козацкою власностею по̂дъ турецкою опѣкою.

Такимъ чиномъ сповнилася перша часточка Дорошенковыхъ замысло̂въ, але другои половины, вызволу Украины съ турецкого подданьства за російскою подмогою, годѣ було осягнути за для того, що жаденъ зъ гетьмано̂въ не хотѣвъ зречися, а на во̂дворо̂ть, кождый хотѣвъ бути гетьманомъ цѣлои Украины-Руси.

За сей часъ роздумалися Поляки. Соймъ не хотѣвъ затвердити Бучацкои умовы а польски̂ во̂йска по̂дъ проводомъ коронного гетьмана Яна Собѣского выступили проти Турко̂въ. Самъ король хотѣвъ вести войско, але въ дорозѣ захорѣвъ и умеръ у Львовѣ 10. падолиста 1673 р. Заразъ другого дня побивъ Собѣскій сильно Турко̂въ по̂дъ Хотиномъ, однакъ до̂знавшись, що король умеръ, не ко̂нчавъ войны а вернувъ до Варшавы, де єго выбрали королемъ 1674 р.

Теперь вважає собѣ Собѣскій за повинно̂сть ко̂нчити во̂йну. Правда, єго блискучи̂ побѣды охоронили Польщу во̂дъ повного пониженя, але всѣ польски̂ змаганя не годни̂ були назадъ вже повернути утраченого Подо̂ля. Турки сильно боронили своихъ добутко̂въ а головна сила — Козацтво, не була по сторонѣ Собѣского. Султанъ зновъ заволодѣвъ Хотиномъ и запускався ажь по самъ Льво̂въ. Зновъ зроблено умову и Турція задержала Подо̂лє и Украину.

Дорощенко зрозумѣвъ, що всѣ єго рахубы були хибни̂. Туркамъ и въ думцѣ не була єдно̂сть Украины-Руси а во̂нъ ставши султаньскимъ по̂дданымъ, мусивъ першій выдержати удары бісурманьскихъ ворого̂въ. И силы єго слабли, наро̂дъ переселявся за Днѣпро и правый берегъ чимъ разъ пустошѣвъ и стававъ безлюднѣйшимъ. Оба гетьманы — и Дорошенко и Ханенко, мали володѣти лише дро̂бными останками Украиньского народу. Дорошенко звертається зновъ до Росіянъ съ просьбою приняти єго до себе, але не по̂дъ иншими нѣ жь давнѣйше умовами, се бъ то єдности и самоуправы Украины-Руси. Зъ другого боку не перестававъ и Само̂йловичь копати яму по̂дъ Дорошенкомъ у Росіянъ, лякаючись, що бъ єго не позбавлено гетьманьства за для Дорошенка, и по̂дбурювати проти него російскій урядъ.

Знатна пайка Украины-Руси, именно лѣвобережна Украина вже находилась по̂дъ царскою властею. Лишалось отже Дорошенкови лише злучитися зъ нею. Во̂нъ давно вже готовъ бувъ, та не мо̂гъ знести такои неспосо̂бнои, такои облеснои, такои нѣнащои людины, якою бувъ Само̂йловичъ, що бъ вона гетьманувала.

Въ 1674 р. перейшовъ Само̂йловичь съ по̂дмогою російского во̂йска по̂дъ проводомъ Ромодановского на правобереже. Тодѣ втративъ уже бувъ Дорошенко всю свою популарно̂сть у Русино̂въ. На Турко̂въ годѣ було й рахувати. Два разы приходили вони съ по̂дмогою Дорошенкови. Однакъ не принесли вони єму нѣ найменшого хо̂сна, а лише такъ пустошили Украину-Русь, що останки Русино̂въ съ правобережнои Украины переселялись на лѣвый Днѣпровый бо̂къ. Тому то и наро̂дъ и Козаки стрѣчають прихильно Само̂йловича. Мѣста (го́роды) радо во̂дчиняютъ єму свои ворота, цѣли̂ полки покидають Дорошенка и переходять до Само̂йловича, пріймаючи єго мовь бы спасителя во̂дъ польскои або татарскои неволѣ. Зо̂брана въ Переяславѣ рада выбрала єго гетьманомъ цѣлои Украины и єму по̂ддався и Ханенко. Дорошенкови лишився лише Чигиринъ. Та гетьманьскій титулъ и народна прихильно̂сть все ще таки не выстарчали. Треба було все ще таки вызволити правобереже съ по̂дъ турецкого панованя. До сего вже Само̂йловичь не бувъ спосо̂бный. Во̂нъ вертає назадъ а Дорошенко̂въ вплывъ зновъ бо̂льшає.

Бажаючи оминути Само̂йловича, пробує Дорошенко ще разъ по̂ддатися Москвѣ. За для того скликує зновъ раду, запросивши и Сѣрка зъ Запорожцями. Тутъ передъ духовеньствомъ присягає на вѣрно̂сть цареви и просить Запорожцѣвъ, що бъ и вони єго по̂дмагали и просили у царя милости, що бъ во̂нъ своими во̂йсками помогъ Украинѣ оборонитися во̂дъ Турко̂въ, Татаръ и Поляко̂въ. Во̂нъ бажавъ, щобъ праве Днѣпрове побереже могло зновъ залюднитися, що бъ не переганяли Русино̂въ на лѣвый берегъ а дозволили имъ сидѣти на своѣй батьковщинѣ, бо ходили слухи, буцѣмъ то російскій урядъ загадавъ спалити всѣ мѣста на правобережу и переселити всѣхъ Русино̂въ на лѣвый Днѣпровый бо̂къ.

Само̂йловичъ зновъ заєдно посылає „доносы“ въ Москву на Дорошенка, буцѣмъ то во̂нъ насылає Турко̂въ на Кієвъ. Зъ Москвы приказано выповѣсти во̂йну Дорошенкови, що ще гетьманувавъ въ полуднево̂й Украинѣ. При такихъ сумныхъ обставинахъ звертається во̂нъ до Турко̂въ о по̂дмогу. Однакъ Ромодановскій побивъ Турко̂въ по̂дъ Чигириномъ, а Дорошенко тодѣ зложивъ тутъ булаву. Єго заво̂звали до Москвы, зъ во̂дки вже бо̂льше не повернувъ до ро̂дного краю.

Але султанъ не хотѣвъ зречися свого права до Украины, Поляки такожь нѣ и оба ворожи̂ боки ставлять своихъ гетьмано̂въ: Поляки — Ханенка, Гоголя, Куницкого, — Турки зразу Юрія Хмельницкого, во̂дтакъ Волоского Господаря Олександра Дуку и Драмнича а опо̂сля й сами̂ явилися по̂дъ Чигириномъ. Тодѣ попалено на приказъ Само̂йловича всѣ села и мѣста правобо̂чь Днѣпра а весь остальный наро̂дъ переведено на лѣвый бо̂къ. Съ тои поры падає панованє Козацтва на правобережу. Не стало народу, не стало й Козако̂въ. Въ лѣвобережно̂й Украинѣ простояла самоуправа Украины ще якійсь часъ а щось трохи довше въ во̂льныхъ степахъ Запорожскихъ, але й вона вже хилилась до упадку. Такимъ чиномъ ся колись цвѣтуча краина, такъ була зруйнована и знищена, що коли 1681 р. Росіяне съ Турками въ Бахчисараѣ помирились, то и Польща и Турція и Росія перестали за нею вбиватися. Кожда сторона готова була во̂дцуратися сеи спо̂рнои пустынѣ, по̂дъ тою лише вымогою, що бъ вона до нѣкого не належала, бо не приносила вона нѣкому нѣякого хо̂сна. Далекоглядни̂ політики выражали навѣть жадобу, щобъ пустый край на вѣки вѣчни̂ стоявъ пусткою незалюдненою. Силою окремои постановы сеи умовы, вѣчна пустыня мала дѣлити си̂ три державы. Долѣшній Днѣпро назначено границею мѣжь Росією и Туреччиною, се бъ то границю Андрусо̂вскои умовы мѣжь Росією и Польщею продовжено на полудне Украины. Захо̂дна Украина до̂сталась по части по̂дъ власть Польщи, по части по̂дъ власть Туреччины. Схо̂дна часть Украины до̂сталась по̂дъ власть Росіи. Украину розо̂рвано такимъ побытомъ на три части, однакъ надъ усѣма тыми частинами уносився духъ Украиньско-руского народу, що змагавъ до єдности свого краю. А все жь таки мимо умовы и Польща и Турція по давному вважаютъ Украину своєю власностю. Обѣ таки державы настановляють для неи своихъ гетьмано̂въ и силкуються єѣ зновъ залюднити.

Се друге залюднюванє правобережнои Украины завдячувати належитъ Олександрови Дуцѣ, гетьманови настановленому Турками по смерти Юрія Хмельницкого. До̂ставши въ управу сей розко̂шный але безлюдный край, зрозумѣвъ новый гетьманъ всѣ користи, яки̂ можна бъ зъ него мати, скоро бъ єму вдалось єго заселити. Длятого то й постарався дати новымъ поселенцямъ обезпеку супокою и самоуправы. Длятого то оголосивъ загальне право на слободы по цѣло̂й Украинѣ-Руси, право на організацію новыхъ козацкихъ полко̂въ зъ давнымъ ихъ значенємъ, скоро лише Русины повернуть на родину. На доказъ справедливости своихъ обѣцянокъ настановивъ Дука полковнико̂въ и по̂славъ ихъ въ степы пильнувати кольонізаціи и занятися полковою організацією. Тымъ чиномъ першій нарушивъ Бахчисарайску умову.

И дѣйсно незвычайно быстро являються поселенцѣ зъ усѣхъ боко̂въ, мимо всѣхъ перепонъ, особливо зъ стороны російского уряду, що бажавъ выповняти умову. Однакъ скоро, по̂сля упадку Дуки, упала и гадка заселеня.

Съ тои поры, якъ захо̂дну Украину позбавлено можности залюднитися осѣлымъ народомъ, служить вона пристановискомъ всѣлякимъ утѣкачамъ и смѣлымъ пройдисвѣтамъ. Зновъ повторюється те саме, що лучилося ѣй двѣстѣ роко̂въ тому назадъ и що дало починъ Запорожско̂й Сѣчѣ. Втѣкачѣ збераються въ громады, кочуючи въ степу и займаючися безнастанною во̂йною съ Турками и Татарами.

Зъ одного боку годѣ було очистити степы во̂дъ нихъ, а зъ другого боку потребувавъ польскій урядъ посто̂йно въ своихъ довгихъ турецкихъ войнахъ воєннои по̂дмоги. Королеви Собѣскому жаль такожь було за Козаками. Отже бачивши при то̂мъ и польскій фінансовый безладъ, постановивъ во̂нъ похо̂снуватися для своихъ воєнныхъ намѣро̂въ, готовыми вже збройными громадами. Длятого то по при польскомъ войску організує во̂нъ окремо козацки̂ полки и становить надъ ними гетьманомъ Гоголя. Собѣскій довгій часъ воювавъ на Украинѣ и знавъ тай высоко цѣнивъ ти̂ быстри̂ козацки̂ набѣги. По̂сля єго гадки лише одни̂ Козаки знали и вѣдали вести ту наѣздничу во̂йну съ Татарами, лише вони одни̂ знали всѣ татарски̂ хитрощѣ. Тому то выбираючись по̂дъ Вѣдень, загадавъ зорганізувати для себе козацкій во̂ддѣлъ и не важився навѣть Турко̂въ нападати, доки не прибули Козаки. Щобъ зо̂всѣмъ выхо̂снувати Козако̂въ, признає ихъ Собѣскій справдешними Козаками, обѣцює плату, во̂ддає прово̂дъ надъ ними Куницкому зъ гетьманьскимъ титуломъ и указує имъ яко легко добычу Волощину и Буджацки̂ степы, зъ во̂дки Татаре що лише по̂шли по̂дъ Вѣдень. Похо̂дъ Куницкого не вдався, за що єго сами̂ Козаки покарали смертю.

Въ грудню 1683 р. вернувъ Собѣскій съ по̂дъ Вѣдня и заразъ ставъ ладитися до новои турецкои во̂йны.

Не звертаючи уваги на до̂знаный заво̂дъ, занявся Собѣскій щиро, що бъ наново утворити козацке во̂йско, зависиме во̂дъ Рѣчи-Посполитои, бо воно було доконечне до вдалыхъ воєнъ съ Турками. Знавъ во̂нъ дуже добре змаганя Украиньско-руского народу, єго заступнико̂въ Козако̂въ, тому й зрозумѣвъ такожь, що єдинымъ способомъ змо̂цнити Козако̂въ було бъ те, коли бъ єму вдалось прикликати наро̂дъ назадъ до заселеня сего краю. И наро̂дъ такожь не мо̂гъ повертати безъ певнои забезпеки, що надъ нимъ зновъ не запанують паны, що козацки̂ права, особиста воля и поземельна власно̂сть на всѣхъ розшириться. Сповненє зновъ такихъ бажань злучене було зъ великими перепонами. Кольонізація, хочь бы найспо̂рнѣйша, потребує довшого часу а козацкого во̂йска потребувавъ король заразъ. Тяжко було и надѣятися, що бъ шляхта згодилась на поновленє Козацтва, бо зъ нимъ вела вѣчну боротьбу на житє и смерть. На останку Украиньско-рускій наро̂дъ не довѣрювавъ уже Полякамъ и ледви можна було придумати таку обезпеку, яка бъ змогла зломити недовѣрє народу по такъ го̂ркихъ досвѣдахъ.

Однако, не зважавши на выказани̂ трудности, вдалось королеви бодай въ части выповнити свои намѣры.

Въ 1684 р. выдає во̂нъ універзалъ. Симъ універзаломъ уступає Козакамъ на поселенє зе́млѣ призначени̂ вже на вѣчну пустку и лише зъ имени буцѣмъ приналежни̂ Польщѣ, именно зе́млѣ во̂дъ Тясмина и Тыкича до границъ Кієвского Полѣся. На сей разъ не противиться шляхта королеви, надѣючись сильнои и дешевои козацкои по̂дмоги въ турецкихъ во̂йнахъ. Однакъ не легко було перемогти недовѣрє Украиньско-руского народу до польского уряду. Бо вдалый конецъ дѣла зависѣвъ такожь въ значно̂й мѣрѣ и во̂дъ особистыхъ прикметъ тыхъ людей, що взяли бъ на себе починъ въ кольонізаціи. Було ясно, що шляхтѣ годѣ поручити таке дѣло, бо воно мусило бъ конче звестися нѣ на що. Для того треба було назначити полковниками людей зъ народу або съ помѣжь Козако̂въ. Можна було надѣятися, що найдуться спосо̂бни̂ и люблени̂ люде. Однакъ народна до нихъ прихильно̂сть могла лише такъ довго тревати, доки вони сами̂ остануть прихильными для свого народу и єго интересо̂въ, а на таку посто̂йно̂сть годѣ було завсѣгды рахувати.

Мѣжь тымъ на першу лише чутку про королѣвски̂ універзалы ворушився наро̂дъ, а тамъ, де шляхта держалася, доходило до заверюхи. Що бъ шляхту успокоити и найскорше зо̂брати козацке во̂йско, закимъ ще заселенє розо̂веться, постанавляє король насампередъ змо̂цнити вербунокъ козацкихъ полко̂въ на Полѣсю. Въ 1684 р. багато шляхтичѣвъ до̂стало во̂дъ короля грамоты на право вербувати всѣхъ, хто лише забажає йти въ Козаки на королѣвско̂мъ харчу. Полки розмѣщуються по Полѣсю, але полковники замѣсть йти зъ ними на во̂йну, уживають ихъ для себе, або що бъ по̂мститись на своихъ особистыхъ ворогахъ, або на сусѣдо̂въ напасти и не дбають зо̂всѣмъ про королѣвски̂ універзалы або приказы во̂йскового регіментаря.

Такимъ робомъ доказала шляхта, що вона неспосо̂бна утворити козацки̂ полки. По рокови не дає король платнѣ и тымъ самымъ змушує розпустити Козако̂въ. Съ початкомъ 1686 р. настанавляє король цѣлу чергу новыхъ полковнико̂въ съ помѣжь самыхъ Козако̂въ. И дѣйсно, полки тыхъ новыхъ полковнико̂въ во̂дповѣдають свому призначеню, беруть участь въ воєнныхъ походахъ и т. д. Заразомъ таки̂ полковники, якъ Искра, Самусь, Абазинъ и Палѣй зрозумѣли, якій хосенъ може бути для Украиньско-руского народу зъ королѣвского універсалу. Вони являються прово̂дниками новои кольонізаціи, закликають наро̂дъ на слободу и заселюють украиньски̂ степы. Вони не лише пріймають участь въ королѣвскихъ воєнныхъ походахъ, але такожь вмѣють во̂дбивати татарски̂ напады.

Такъ повстають нови̂ козацки̂ полки. Головне ядро становлять выходцѣ зъ Украины; бо Самойловичь и Мазепа намагалися завести тамъ нову шляхту и поставити єѣ въ таки̂ сами̂ во̂дносины до народу и Козако̂въ, якъ се було въ Польщѣ.

Тымчасомъ Собѣскій, покончивши приготовленє до турецкои войны, вважавъ доконечнымъ забезпечитися миромъ во̂дъ Росіи. Зъ єго порученя зробивъ Познаньскій воєвода Гжимултовскій 1686 р. умову въ Москвѣ. По̂сля сеи умовы зреклася Польща всѣхъ своихъ правъ до Украины (званои у Росіянъ Малоросією), Кієва и єго дооколишнёи землѣ и до Запорожа. До Львова прибуло російске посольство по̂дъ проводомъ Бориса Шереметева и зажадало мѣжь иншими умовами волѣ для православнои вѣры въ Польщѣ. На се во̂дповѣли сенаторы, що „нѣхто не має права втыркатися до внутрѣшнихъ справъ чужои державы и що за для забезпеки старои рускои вѣры доволѣ й того, коли король по̂дчасъ своєи коронаціи присягає, нѣкого за вѣру не переслѣдувати“.

XVII.

Поки живъ Собѣскій та потребувавъ Козако̂въ до во̂йны съ Турками, то й Козако̂въ терпѣли, однакъ 1696 р. во̂нь померъ, а на єго мѣсце выбрано Августа II. Мѣжь тымъ мусили Турки, тиснени̂ зъ усѣхъ боко̂въ, глядѣти мира. Въ Карловицяхъ, надъ Дунаємъ, въ 1699 р. помирились Туреччина, Австрія, Польща и Росія. Въ Карловицко̂й умовѣ до̂стала Польща назадъ Подо̂лє и перестала платити Туркамъ данину. Теперь вже не потребуютъ Поляки Козако̂въ. Такожь треба тутъ згадати, що Поляки по выдаленю Турко̂въ съ Каменця выганяють зъ го́рода (мѣста) православныхъ Русино̂въ, запечатавши ихъ церкви и лише однымъ одну во̂ддають Русинамъ-уніятамъ.

Коли ско̂нчилося друге заселенє правобережнёи Украины, пригадує собѣ шляхта своє давнѣйше панованэ въ сихъ земляхъ и ну жь присвоювати собѣ выключне право до тамошнёи землѣ. Зновъ стають нарѣкати на Козако̂въ и шляхтичѣ и латиньски̂ ксёндзы. Шляхта зо̂всѣмъ справедливо жалувалася, що Козацтво инакши̂ має погляды що до власности землѣ, нѣ жь шляхта. Соймъ отже 1699 р. постановляє зо̂всѣмъ знести и роспустити Козацтво.

Въ 1702 р. появляються въ Богуславѣ, Корсунѣ и иншихъ городахъ польски̂ дѣдичѣ, старосты або „ржондцы“, щобъ завести на Украинѣ польски̂ порядки. Настають давнѣйши̂ кривды проти православія, наро̂дъ силуютъ зновъ до уніи и жадають во̂дъ Козако̂въ, що бъ або стали паньскими, панщизняными поддаными або выносилися зъ го́родо̂въ (мѣстъ) и сѣлъ. Козаки безнастанно протестують супроти ненависныхъ порядко̂въ и въ початкахъ XVIII. вѣку громадяться по̂дъ знаменами Семена Палѣя, сего героя народныхъ украиньскихъ переказо̂въ. Съ того настають нови̂ заверюхи и повстанє шириться по Украинѣ, Волынѣ и Подо̂лю. По козацко̂мъ боцѣ стоять Русины. Всѣмъ Русинамъ обявили Палѣй и Самусь волю и покликали до зброѣ. Тымчасомъ Поляки заняти̂ шведскою во̂йною звертаються до Російского царя Петра I. съ просьбою усмирити Козако̂въ. На царскій приказъ во̂дповѣдають Палѣй и Самусь, що не Козаки були причиною заверюхи а Поляки, бо Поляки надъ мѣру вже збыткувалися надъ Украиньско-рускимъ народомъ, а ихъ воля прецѣнь забезпечена королѣвскими універсалами. На останку просять царя приняти Украину въ своє по̂дданьство. Однакъ Петро I. не згодився на се, бо тримавъ тодѣ съ Польщею проти Шведо̂въ. На останку прикликавъ Палѣя до себе, казавъ єго тодѣ схопити и выслати до Єнисейска на Сибірь. Такимъ отже способомъ, повстанє народне, безъ спосо̂бного прово̂дника, скоро придушено. Однакъ Украиньско-рускій наро̂дъ зновъ цѣлыми тысячками переходять на Днѣпрове лѣвобереже и на Запороже.

Во̂дъ сего часу починаються мѣжь Поляками всѣляки̂ можливи̂ и неможливи̂ проєкта выкорѣненя, споляченя и златинщеня Украиньско-руского народу: оденъ въ 1717 р., другій 1752 р. а третій 1780 р. Си̂ три проєкта подають Полякамъ ро̂жнородни̂ способы до знищеня Русино̂въ. Мѣжь иншими проєктъ зъ 1717 р., поданый соймови и вписаный въ городскихъ Варшавскихъ книгахъ, вызказує ти̂ способы въ тринайцяти пунктахъ, мѣжь иншими ось яки̂: „погорджувати, высмѣвати, переслѣдувати и утискати Русино̂въ всѣлякими способами, — не допускати навѣть шляхты чи руско-православнои, чи руско-уніятскои вѣры до жадныхъ урядо̂въ, удержувати всѣлякихъ рускихъ священико̂въ такъ православныхъ, якъ уніятскихъ въ бѣдѣ и темнотѣ, що бъ вони не були въ силѣ нѣ своимъ майномъ, нѣ своєю наукою причинитися, чи до економічнои, чи до духовои по̂дмоги рускои справы и т. д.“

Ось длятого пише Теодозій Бродовичъ, архипрезвітеръ рускои, уніятскои, Луцкои капітулы въ своѣй книжцѣ зъ 1780 р.: „Знай Русине уніяте, що ты на завсѣгды въ своѣй ро̂дной землѣ позбавленый усѣхъ правъ и привилеѣвъ та всякои по̂льги, що дурнѣсѣнько силуєшься доказати свою вѣрно̂сть и поко̂рливо̂сть, дурнѣсѣнько стаєшь нево̂льникомъ на доказъ своєи прихильности до уніи. Тобѣ нѣхто не повѣрить, твоя доля вѣчно сумна. Полякъ буде тебе переслѣдувати, що ты Москаль, а Москаль за те, що ты Русинъ-уніятъ“.

Тодѣ загаломъ всѣ дисіденты не мали супокою въ Польщѣ. Августъ II. повтаряє присягу своихъ предко̂въ що до выключеня некатолико̂въ во̂дъ всѣхъ посадъ и урядо̂въ а кривда дисіденто̂въ въ Польщѣ тягнеться кро̂зь цѣле XVIII. столѣтє, коли вже всюды въ Европѣ змо̂цнилася релігійна терпимо̂сть. Уже въ 1718 р. на Гродненьско̂мъ соймѣ не припущено до сойму посла Піотровского зъ Землѣ Вѣлюньскои за те, що бувъ дисідентомъ. Заказано такожь дисідентамъ пріймати яки̂ небудь посады по мѣстахъ (го́родахъ). Наѣзды, напады и самоволя стають такъ части̂, якъ коли бъ се було XII. або XIII. столѣтє.

Въ пору безкоролѣвя и шведскои войны правобережна Украина переходить на часъ до Росіи. Але по битвѣ съ Турками, нещасливо̂й для Росіи, Петро I. мусивъ єѣ повернути Полякамъ. Въ указѣ оголошено̂мъ на Украинѣ було сказано: „Всѣхъ селянъ и мѣщанъ перевести въ „Малороссію“, се бъ то въ лѣвобережну Украину, а всѣмъ тымъ землямъ бути на завсѣгды пусткою“. Багато Русино̂въ уходить добровольно за для неохоты проти шляхты, другихъ силують полковники. Переселенцѣ беруть зъ собою всё, що лише годни̂ були забрати. Навѣть хаты и церкви порозбирали и взяли съ собою, а села и городы по̂дпалюють. Такимъ чиномъ стають Поляки зновъ властивцями пло̂днои пустынѣ, де вже по третій разъ починають появлятися громадки втѣкачѣвъ, що жіють зъ грабѣжѣвъ.

Надъ шляхтою польскою, якъ мы вже не разъ бачили, висѣла вже якась недоля. Що бъ выхо̂снувати дохо̂дъ съ поземельнои власности, вона мусила журитися, придбати робочои силы, до чого могла лише до̂йти, подаючи переселенцямъ выгоды и по̂льги на довшій або коротшій часъ. Такимъ чиномъ сама шляхта по̂дготовляла проти себе ворожу силу. По уплывѣ по̂льги жадають во̂дъ хлопа панщины. Настає опо̂ръ, котрый по знесеню Козацтва принявъ прикметы „Гайдамацтва“.

Исторія тои поры не дуже по̂дхлѣбно говорить про польску шляхту. Сторонно̂сть, низьке самолюбство, бракъ всякого горожаньского почутя, се єи тодѣшни̂ прикметы, а по надъ всё піяньство и продайно̂сть. Вся дѣяльно̂сть шляхты була въ піяньствѣ, взаимныхъ сваркахъ, бо̂йкахъ, въ продажѣ своихъ голосо̂въ по соймахъ и судахъ. Соймы стають галабурными зборами, де леда галабурникъ або по̂дкупленый, мо̂гъ однымъ словомъ „veto“ (не позваляю) зо̂рвати соймъ або змѣнити ухвалу цѣлои Рѣчи-Посполитои. Тому то у сусѣдныхъ народо̂въ выробилася на по̂дставѣ польскихъ соймо̂въ гадка, що нема въ свѣтѣ другого по надъ Польщу краю, де було бъ бо̂льше сло̂въ а менше дѣла. Те саме або й го̂рше дѣялося и по провинціяльныхъ соймикахъ, де галабурдами переводили выборы посло̂въ и по депутацкихъ соймикахъ, де выбирано трибунальскихъ (судовыхъ) депутато̂въ. Такимъ чиномъ стають соймы играшкою и видо̂внею по̂дступо̂въ для магнато̂въ и для сусѣдныхъ державъ.

Тутъ треба замѣтити, що саме тодѣ, коли въ Польщѣ до всѣхъ горожаньскихъ посадъ мала доступъ лише шляхта, то въ Росіи по̂сля реформы Петра I. кождый, хто лише вступавъ до службы, стававъ вже „дворяниномъ“ або шляхтичемъ. Коли въ Росіи Петрова реформа сѣє зерна просвѣты, то Польща саме тодѣ доходить до середновѣчнёи темноты. Польски̂ науки зо̂всѣмъ упадають, кро̂мъ одного хиба богословя. Хто щирѣйше переслѣдує иншевѣрцѣвъ, сей вважається за ученого и дуже спосо̂бного духовного.

Въ 1732 р. выдано нову соймову постанову. По̂сля сеи постановы не мо̂гъ католицкій костелъ терпѣти побо̂чь себе иншои вѣры. Иншевѣрцѣвъ — православныхъ и протестанто̂въ не можна выбирати до соймо̂въ, трибунало̂въ и спеціяльныхъ комісій, однымъ словомъ, вони въ правахъ приро̂внюються до жидо̂въ. Иншевѣрнымъ духовнымъ заказано явно ходити зъ св. дарами до хорыхъ, публично ховати и т. д.

Ще въ 1718 р. поддани̂ православныхъ Литовскихъ и Бѣлорускихъ монастырѣвъ зверталися до Петра I. съ просьбою, вызволити ихъ церкву во̂дъ католицкихъ и уніятскихъ кривдъ. Могилѣвскій єпископъ князь Сильвестеръ Четвертиньскій повтаряє ту саму просьбу 1720 р. и ко̂лька разъ по̂знѣйше. Тому Петербурскій дво̂ръ за православными въ Польщѣ высылає що разъ частѣйше и щоразъ смѣливѣйши̂ дипльоматични̂ ноты а за разомъ и стає во̂нъ чимъ разъ бо̂льше вмѣшуватися у всѣ польски̂ державни̂ справы.

Бо якъ кождый поодинокій чоловѣкъ, такъ звычайно и кожда держава, бажає по̂сля своєи змоги розширювати свои вплывы. Тому то належить винуватити не сихъ, хто того бажає, а того, хто до сего дає пово̂дъ. По̂сля того, якъ слабшає держава, стають сусѣды вмѣшуватися въ єи справы, бо вона не годна собѣ рады дати зъ внутрѣшнимъ неладомъ, що шкодить супокоєви сусѣднёи державы. Тымчасомъ не звертає польскій урядъ уваги нѣ на поблизькій упадокъ Польщи, нѣ на вымоги Петербурского двора, а соймъ 1733 р. по давному выдає постановы, що бъ дисіденто̂въ выключити не лише зъ сенату и сойму, але и во̂дъ усѣхъ посадъ, урядо̂въ, посольскихъ и старостиньскихъ мѣсць. Въ 1736 р. повтаряє соймъ ти̂ сами̂ постановы, додаючи що не прійме нѣякихъ депутацій во̂дъ дисіденто̂въ и збороняє имъ просити по̂дмоги у чужихъ державъ. Розумѣється, що ся заборона не могла мати силы, бо ще истнували причины, що єѣ выкликали. А на во̂дворо̂ть, скарги и представленя православныхъ довели на останку до того, що 1744 р. передъ зо̂бранємъ Гродненьского сойму, цариця Елисавета Петро̂вна поручає свому послови при польско̂мъ дворѣ Бестужеву упо̂мнутися за православными, що бъ имъ звернено забрани̂ колись церкви.

Се бувъ єдиный не зо̂рваный соймъ за трійцятилѣтного панованя Августа III., де соймовои постановы не уневажнено крикомъ: „не позвалямъ” (не позваляю).

XVIII.

По смерти Августа III. (1763 р.) являється лише оденъ кандидатъ на польску корону, — такъ низько упало королѣвске значенє, — а кандидатомъ бувъ сынъ поко̂йного короля. Мѣжь тымъ деяки̂ польски̂ паны бажали выбрати королемъ, якъ казали, „Пяста“.

Двохъ знаменитыхъ тодѣшнихъ людей, кн. Михайло Чорторыйскій и Августъ Чорторыйскій, задумують переиначити свою бѣдну во̂тчину и бажають завести въ нѣй наслѣдныхъ а не выборовыхъ королѣвъ и починають по троха приготовленя до сего, надѣючися по̂дмоги Петербурского двора. Польща впала вже такъ низько, Поляки перестали вѣрити въ власни̂ силы, що безъ постороннои подмоги годѣ й було роздумувати про яки̂ не будь реформы. Тому то партія Чорторыйскихъ звертається до царицѣ Катерины II. и просить єѣ, прислати имъ російске во̂йско, чого вона не во̂дмовила. На выборово̂мъ соймѣ 1764 р., по̂сля волѣ Петербурского двора, выбрано королемъ Станислава Августа Понятовского.

А мѣжь тымъ дисідентска справа не перестає мучити Польщи. Не зважаючи на втрату схо̂днои Украины въ XVII. столѣтю, намагає польске духовеньство всѣми силами и способами навернути православныхъ Русино̂въ захо̂днои Украины на унію або и на латиньство. Способо̂въ уживають такихъ самыхъ, що й давнѣйше. Тому то не устають жалобы руского духовеньства. Въ 1765 р. рускій єпископъ Кониській каже королеви Станиславови Августови въ Варшавѣ: „Одинокій грѣхъ, якій намъ закидають, се наша вѣра… Насъ христіянъ кривдять христіяне. Зачиняють наши̂ церкви, де Христа прославляють, а во̂дчиняють жидовски̂ бо̂жницѣ, де Христа зневажають“.

Во̂дъ часу Петра I. російски̂ вплывы на Польщу заєдно бо̂льшають. Тому то православни̂ Русины съ Польщи починають все частѣйше и частѣйше звертатися до російского уряду, жалуючись на релігійни̂ свои кривды.

По коронаціи Станислава Августа посолъ Петербурскій и Берліньскій обявляють польскому соймови домаганя своихъ дворо̂въ, именно: що бъ всѣ дисіденты въ Польщѣ мали волю своєи вѣры, що бъ допускали ихъ до всѣхъ посадъ и урядо̂въ, що бъ православни̂ єпископы мали право засѣдати въ польско̂мъ сенатѣ на ро̂внѣ зъ латиньскими біскупами. Король Станиславъ Августъ признававъ, що дисіденты, се бъ то православни̂ и протестанты, зо̂всѣмъ мають справедливо̂сть за собою до ро̂вныхъ правъ съ католиками (латинниками). Годѣ вѣрити, що бъ такъ справедливи̂ домаганя мо̂гъ соймъ во̂дкинути а се тымъ бо̂льше, що бодай соймови̂ постановы письменни̂, до 1717 р. по бо̂льшо̂й части були користни̂ для дисіденто̂въ и кождый король, вступаючи на тронъ, мусивъ присягати, що не буде тыкати правъ иншевѣрцѣвъ. Въ Польщѣ однакъ писалося такъ, а робилося инакше, и сѣромо̂въ-дисіденто̂въ посто̂йно кривджено, особливо въ порѣ Зигмунта III. Але во̂дъ 1717 року перестають вже навѣть писати въ користь дисіденто̂въ а выдають права на ихъ кривду. Спершу заказують будувати нови̂ церкви и поправляти стари̂, въ слѣдъ за симъ закрывають дисідентамъ доступъ до сойму а на останку во̂дъ 1733 р. во̂ддаляють ихъ во̂дъ усѣхъ горожаньскихъ мѣсць.

Заступництво чужихъ державъ за дисідентами выкликало цѣлу бурю на засѣданяхъ Варшавского сойму 1766 р. Крако̂вскій біскупъ Каєтанъ Солтыкъ вразъ зъ римскимъ нунціемъ Вісконтіємъ страшно гороѣжаться проти дисіденто̂въ и вымагають знищеня всѣхъ правъ для нихъ, и релігійныхъ и політичныхъ и горожаньскихъ. А соймъ по деякихъ суперечкахъ годиться на сю погубну постанову и нищить 24. грудня права всѣхъ некатолико̂въ.

Стративши всю надѣю на волю свого сумлѣня и на всѣ горожаньски̂ права, починаютъ дисіденты громадитися въ збро̂йни̂ конфедераціи, спершу въ Торунѣ и Слуцку а опо̂сля въ ро̂жныхъ мѣсцяхъ. Такихъ конфедерацій було тодѣ въ Польщѣ до двохъ сотокъ. Прово̂дники ихъ, згромадившись въ Радомѣ, выбрали князя Радивила головою цѣлого повстаня. Проти дисіденто̂въ зброиться друга часть Поляко̂въ, се бъ то католики (латинники). Починаються заверюхи и кро̂вави̂ бо̂йки а опо̂сля вмѣшуються чужи̂ державы, бо не лишалося Польскому королеви иншого выходу, якъ просити царицѣ, прислати своє во̂йско, що бъ привернути ладъ въ Польщѣ. Та мимо того не перестає таки Каєтанъ Солтыкъ на соймѣ 1767 р. выступати проти дисіденто̂въ и проти Петербурского и Берліньского двора, що обставали за дисідентами. За єго примѣромъ идуть: Куявскій біскупъ Залускій, Краковскій воєвода Вацлавъ Ржевускій и сынъ єго Северинъ. Сей останній, указуючи на чотыролѣтній неладъ, каже: „Стѣны Рѣчи-Посполитои ще стоять, але єѣ самои вже нема“. Наконецъ арештувавъ російскій посолъ Репнінъ всѣхъ чотырёхъ и выправивъ ихъ до Росіи.

Ось до чого довела загорѣло̂сть проти дисіденто̂въ. Ся подѣя доказує, якъ низько упала Польща, коли на подо̂бный поступокъ чужосторонного посла всѣ мовчали. Моральный упадокъ мусивъ довести до політичного упадку Польскои державы. По̂сля такого енергічного поступку зъ стороны Росіи, притихли остальни̂ загорѣлцѣ и 13. лютого 1768 р. постановивъ соймъ: 1) змѣнити всѣ права во̂дъ 1717 р. выдани̂ проти дисіденто̂въ и лишити имъ во̂льну волю во̂дправляти своє богослуженє, ставити церкви, закладати школы, займати мѣсця въ сенатѣ и соймѣ; 2) лишити царицѣ Катеринѣ II. право охороны такъ дисіденто̂въ, якъ и самои Польщи. Въ тако̂мъ дусѣ по̂дписано зъ Росією умову а по ско̂нчено̂мъ соймѣ выйшло російске во̂йско съ Польщи. Однакъ цѣла справа закончилась лише на письмѣ.

Коли бъ лише хочь ти̂ умовы були сповнени̂, то Польща могла бъ успокоитися и єѣ истнованє було бъ забезпечене. На дѣлѣ по̂шло воно инакше. Солтыко̂въ товаришь, Каменецкій біскупъ Адамъ Красиньскій, першій нарушивъ загальный супоко̂й. Переодѣвшись переѣхавъ во̂нъ цѣлу Польщу, защѣпляючи всюды ненависть до дисіденто̂въ, до Росіи и до Польского короля за надану дисідентамъ волю. Спо̂льникъ Красиньского, староста Іосифъ Пулавскій, починає збирати собѣ прихильнико̂въ и во̂дкрыває въ го́родѣ (мѣстѣ) Барѣ збройну, такъ звану Барску конфедерацію. Конфедераты огнемъ и шаблею выгублюють дисіденто̂въ, особливо православныхъ Русино̂въ саме тодѣ, коли жиды мають цѣлковиту волю своєи вѣры въ цѣло̂й Польщѣ. Починається страшенна релігійна во̂йна, рѣзня безъ ро̂жницѣ на ро̂дъ и вѣкъ, загуба цѣлыми тысячами ближнихъ, що почитали одного и того самого Христа-Спасителя. На нещастє розбуджує наново релігійну загорѣло̂сть латиньскій біскупъ. На останку накликала ся война на себе и таку саму по̂мсту.

Тодѣ не мали православни̂ Русины своихъ знатныхъ вельможь, що обо̂звались бы за ними. Однакъ найшлися местники инши̂, Запорожцѣ и Гайдамаки. Головнымъ прово̂дникомъ Гайдамако̂въ являється Максимъ Залѣзнякъ. Во̂нъ громадить до окола себе громады невдоволеныхъ, покривдженыхъ, по найбо̂льшо̂й части селянъ-втѣкачѣвъ и переходить зъ ними зъ одного конця на другій Кієвске воєводство, нищить по дорозѣ всѣ паньски̂ села, мѣсточка и дворы, вырѣзує шляхту и жидо̂въ. Найстрашнѣйшою подѣєю сего повстаня, се такъ звана: „Уманьска рѣзня“. Го́родъ (мѣсто) Умань належавъ до Потоцкого, що державъ тутъ Козацкій во̂ддѣлъ за для охороны своихъ величезныхъ маєтностей. Сотникомъ Уманьскихъ Козако̂въ бувъ Гонта. Всѣ вони перейшли до Залѣзняка и помогли єму заволодѣти го́родомъ и вырѣзати майже всѣхъ до ноги (1768 р.) Польскій урядъ мавъ клопоты съ конфедератами, отже не мо̂гъ нѣчого бо̂льше зробити, якъ лише выслати проти Гайдамако̂въ маленькій во̂ддѣлъ польского во̂йска, поки на останку цариця Катерина II. не прислала генерала Кречетникова съ по̂дмогою Польщѣ. И дѣйсно придушено Гайдамацтво, але Запорожцѣ не перестають и опо̂сля нападати на Уманьщину. Ся пора лишила дуже глибоки̂ слѣды въ народно̂й памяти а Украиньско-рускій наро̂дъ называє єѣ „Колѣѣвщиною“.

Та й по придушеню народного повстаня не кончаться непорядки въ Польщѣ. Конфедерація робить дальше свою роботу а панове по давнѣйшому ворогують мѣжь собою. Король и часть сенаторо̂въ, не могучи вже власными силами дати рады проливови крови, звертаються до Катерины II. съ просьбою прислати своє во̂йско. Біскупъ Красиньскій мѣжь тымъ просить для конфедерато̂въ по̂дмоги у Версальского (Француского) двора. Франція дає по̂дмогу, присылає своихъ офіцеро̂въ и генерала Дімуріє, гетьманувати надъ конфедератами и скланяє Туреччину до того, що вона выдає во̂йну Росіи за те, що єи войска въ наго̂нцѣ за конфедератами переступили турецку границю и спалили татарске мѣсточко Балту. Во̂йна розпочата 1769 р. съ Туреччиною скончилася дуже користно для Росіи. Росія домагалась во̂дъ Турко̂въ замѣсть кошто̂въ Волощины. Прусаки не пристали и подали спосо̂бъ, що бъ собѣ Росія на Польщѣ свою шкоду пошукала.

Наступивъ першій подѣлъ Польщи (1772 р.), що послуживъ лише принадою для заинтересованыхъ сторо̂нъ до дальшихъ єѣ подѣло̂въ^[3]. Теперь ажь вузкій націоналізмъ польскои політики принѣсъ всѣ свои плоды. Правда, Украины-Руси не стало вже, але скоро наступивъ такожь упадокъ Польскои державы. По̂сля першого роздѣлу забезпечують три спо̂льники: Прусы, Австрія и Росія, що не будуть вже тыкати остальнои Польщи, скоро лише Поляки не змѣнять установленыхъ порядко̂въ, се бъ то выбору короля съ Пястовои родины, и посто̂йнои рады при королеви, та затримають „liberum veto“ (не позвалямъ) и дадуть дисідентамъ всѣ приналежни̂ имъ права и волю.

Въ прочѣмъ не простоявъ такій порядокъ довго. Єго насильно нарушено. Насильство — се прикмета тодѣшнёи Европейскои політики. Якъ турецка во̂йна була поводомъ до першого подѣлу Польщи, такъ и велика Француска революція послужила поводомъ до другого подѣлу. Австрія и Прусы порозумѣвшись зъ Росією посылають свои войска проти Французо̂въ, але Французы ихъ добре побили, отже пошукують своєи шкоды. Австрія сподѣвалась пошукати своєи втраты, присвоюючи собѣ Баварію, але Прусаки не мали инакшои вынагороды, хиба на Польщѣ. Тому то силкувались Прусы, що бъ не допустити до союзу Польщи зъ Росією, до чого намагавъ Станиславъ Августъ. И дѣйсно стають Прусы по̂длещуватись съ приязнею Полякамъ, жертвують 40.000 во̂йска на польски̂ услуги а навѣть радять выдати Росіи во̂йну и змѣнити всѣ съ подмогою Росіи установлени̂ порядки.

Соймъ послухавъ рады Прусъ, не дозволивъ во̂йскамъ російскимъ переходити скро̂зь Польщу проти Турціи, змѣнивъ посто̂йну королѣвску раду и рѣшивъ помножити польске во̂йско на 100.000. Слѣдомъ за симъ оголошено конституцію 3. мая 1791 р. Головни̂ постановы сеи конституціи були: Тронъ польскій мавъ въ спадщинѣ переходити на родину Саксоньского князя Фридриха Августа; „liberum veto“ знесено; мѣщане можуть мати доступъ до сойму и т. д. Ся конституція, хочь мала деяки̂, зо̂всѣмъ незначни̂, гарни̂ свои стороны, однакъ въ дѣйсности забезпечувала вона права лише однои шляхты. У неѣ не ма навѣть мовы про волю народу и свободу вѣры а тымъ менше нѣ словечкомъ не згадано про ро̂вноправно̂сть Русино̂въ, що дає пово̂дъ до дальшого ихъ поляченя. На жаль навѣть и така конституція явилася за по̂зно, що бъ могла розвитися при неприго̂дныхъ обставинахъ. Сто лѣтъ раньше и си̂ незначни̂ уступки були бъ годни̂ опо̂знити упадокъ Польщи, але теперь вони вже зо̂всѣмъ не выстарчали.

Мовь бы оправдуючись, закрываються Поляки заєдно своєю волею, але ся воля простиралася лише на два станы, на шляхту и латиньске духовеньство, при то̂й февдально-державно̂й фікціи, буцѣмъ то си̂ два станы становлять польскій наро̂дъ. Польща була олігархією, се бъ то державою, де шляхта и латиньске духовеньство вважали себе повноправнымъ народомъ и пильно бачили, що бъ не допустити реформы, яка могла бъ змѣнити ихъ во̂дносины до державы. Багато Поляко̂въ и по нынѣ не перестає чванитися своєю минулою волею. Однакъ се було въ теоріи а въ практицѣ бачимо що инакше. Такъ н. пр. Аріяно̂въ и Соцініяно̂въ (иншевѣрцѣвъ въ Польщѣ) засуджено на смерть и приневолено розо̂йтись по свѣтѣ.

Такъ отже шляхоцка воля, основана на низько̂мъ самолюбствѣ, була самоволею. Вона глядѣла выгоды лише для себе а нѣчого не хотѣла полишити нѣ для суспо̂льности, нѣ для державы, угнѣтала и короля и хлопа. Ро̂вно̂сть, якъ мы бачили, була лише фразою, що прикрывала анархічни̂ змаганя богатыхъ пано̂въ. Въ дѣйсности бачимо замѣсть самоуправы, лише неладъ въ судѣ и адміністраціи, немо̂чь выконувати судови̂ выроки, релігійну загорѣло̂сть и кривдженє иншевѣрцѣвъ. Дѣйсно, се рѣдка суперечно̂сть мѣжь замыслами а дѣломъ. По̂сля сло̂въ польского историка Іосифа Шуйского: „Жадоба закрѣпощеня Козако̂въ навела на Польщу сильни̂ бурѣ. Завзяти̂ козацки̂ напады страшною рукою до̂йшли до гордои головы польскихъ пано̂въ, здерли зъ нихъ золоту парчу, а блыскуче польске паньство, що сіяло во̂дъ золота на публичныхъ обходахъ, поникло въ страшныхъ буряхъ. Лякъ передъ народными заверюхами мучить польску суспо̂льно̂сть, що колись такъ смачно, такъ богато ѣла и пила. Простакъ Шведъ побуривъ костелы и палаты и хапчивою своєю рукою глядѣвъ скарбо̂въ и дорогоцѣнностей. За нимъ покрывъ Турокъ короля и пано̂въ кожухомъ неволѣ и ганьбы… Велики̂ паньски̂ маєтности пустѣли и вылюднялися“…

А тымчасомъ польска шляхта зъ дивнымъ упоромъ навѣть не хотѣла бачити, що лише губить Польщу, не гамуючись въ своихъ во̂дносинахъ до по̂дданыхъ, козацкими кривдами, поневѣркою народнои вѣры и поляченємъ Русино̂въ. Конституція 3. мая 1791 р. роздѣлила Польщу на два ворожи̂ таборы. Російскій табо̂ръ просить Катерины II. прислати свои во̂йска, повернути давну польску волю. Другій табо̂ръ звертається за обѣцяною по̂дмогою до Прусъ. Прусы годяться выдати Росіи во̂йну, скоро лише Поляки во̂дступлять имъ Гданьскъ и Торунь. Поляки не хотѣли. Тодѣ переходять Прусаки на російскій бо̂къ, хочь що лише узброили Польщу проти Росіи. Наступивъ (1793 р.) другій роздѣлъ Польщи, що лише бувъ доконечнымъ наслѣдкомъ першого^[4].

XIX.

Головною причиною упадку Польщи, якъ мы вже бачили, бувъ разъ: неладъ и самоволя шляхты, що нѣ съ кимъ не рахувалась, нѣкого не узнавала, кро̂мъ себе самои, а по друге: головно загорѣло̂сть латиньско-польского духовеньства, що намагалося знищити грецко-руску вѣру и самыхъ Поляко̂въ, що доконче завзялися сполячити всѣхъ Русино̂въ.

Зъ упадкомъ єнерала Костюшка, що намагався повстанємъ выдобути Польщу съ по̂дъ вплыву Росіи, наставъ третій подѣлъ Польщи (1795 р.)^[5] а зъ 1796 рокомъ щезає Польска держава зъ Европейскои карты. Въ дѣйсности показалося, що нѣкому було боронити державнои цѣлости, а се зо̂всѣмъ природно. Хлопъ бувъ паньскою власностею, за мѣщанъ мало дбала Польща и мѣжь ними склалася погово̂рка: „Во̂дъ Кієва до Кракова, всюды бѣда однакова“. Такимъ чиномъ наро̂дъ Польскій становило ледво сто тысячь душь шляхты, що дбали про свою користь бо̂льшь, нѣжь про державну. Хто жь отже мавъ боронити Польщи? Звѣсно, якъ выглядала Украина-Русь, коли злучилася съ Польщею. Мала богатыхъ землянъ, тьму заможныхъ мѣщанъ и во̂льныхъ селянъ, а въ хвилѣ во̂ддѣленя Украины-Руси съ по̂дъ Польщи, сами̂ Поляки кажуть, що Украиньско-рускій наро̂дъ — се то̂лько „хлопъ и попъ“. Або инакше и коротко сказавши: безсильный король, всемогучи̂ магнаты, непогамована шляхта, загорѣле духовеньство, опущене, споневѣряне мѣщаньство, нево̂льниче, безправне селяньство, по̂дпомагани̂ жиды, — се ти̂ складови̂ части, що творили Польщу.

Однакъ головною причиною упадку Польщи, якъ мы вже бачили, була релігійна загорѣло̂сть и манія поляченя Русино̂въ, що все выкликало нарѣканя и протесты Русино̂въ и давало пово̂дъ постороннымъ державамъ вмѣшуватися въ польски̂ внутрѣшни̂ справы. Спершу хочуть чужи̂ послы свободы вѣры для дисіденто̂въ а опо̂сля ту свою волю по̂ддержують збройною силою. Тымчасомъ не догадались Поляки, що по̂дмоги глядѣти треба „въ своѣй хатѣ“ а не за державными границями и не умѣли хо̂снувати даными имъ складовыми частями, що бъ здвигнути хорошу державу. Въ Польщѣ держались політики, основанои на єзуитско̂й засадѣ: „Держава стоить єдностію вѣры“. Дѣйсно̂сть показала, що римски̂ релігійни̂ интересы не ти̂ сами̂, що интересы державни̂.

Князь Константинъ Ивановичь Острожскій бувъ православнымъ Русиномъ. Але се не спиняло єго бути вѣрнымъ Польскому королеви, католикови, а ворогомъ православнои Москвы, котру побивъ по̂дъ Оршею (1508 р.). Поро̂внювати зновъ Польщу зъ Римомъ нѣ на що бъ не придалось. Бо Римляне выгубивши Картагинцѣвъ, выгубили своихъ супернико̂въ, а Польща нищивши Русино̂въ, своє тѣло самохо̂ть рвала. Въ цѣло̂й исторіи Польщи во̂дбувається боротьба державнои, аристократичнои засады зъ засадами ро̂вности, якои домагались зразу низши̂ суспо̂льни̂ верствы, опо̂сля дро̂бна польска шляхта а на останку Козаки. Однакъ Польща, чимъ почала, тымъ и зако̂нчила. До самого свого упадку не хотѣла признати нѣ права поземельнои власности, нѣ особистои волѣ верствамъ иншимъ, не-шляхтѣ, и то на переко̂ръ вроджено̂й вже гадцѣ и прастарымъ установамъ всѣхъ Славяньскихъ племенъ. Коли Польща упала, то именно за для того, що гербована шляхта нѣчого не хотѣла спустити зъ своихъ привилеѣвъ въ користь иншихъ верствъ народу.

Въ 1807 р. здвигнувъ Францускій цѣсарь Наполєонъ I. съ части во̂добраныхъ во̂дъ Прусъ польскихъ земель окреме Варшавске князѣвство. До него прилучивъ въ 1809 р. часть захо̂днои Галичины, се бъ то воєводства: По̂дляске, Люблиньске и Судомирске. Але самъ Наполеонъ выразився про Поляко̂въ, що „сей наро̂дъ въ питомо̂мъ своѣмъ характерѣ носить заро̂дъ своєи власнои загубы“.

По̂сля упадку Наполєона задумали Европейски̂ дипльоматы на Вѣденьскомъ конгресѣ 1815 р. подѣлити и Варшавске князѣвство. Однакъ воно було обсаджене російскими во̂йсками. Поляки звернулися до російского царя Олександра I. и просили, що бъ ихъ не выдано Нѣмцямъ. Олександеръ I. здвигнувъ зновъ до певнои мѣры Польщу, принявши титулъ Польского короля, чимъ всѣмъ заслуживъ собѣ на безмѣрну вдяку у Поляко̂въ. Во̂нъ ставивъ Росіянамъ Поляко̂въ въ прикладъ, роздѣливъ Польщу во̂дъ Росіи, завѣвъ для неи окреми̂ мыта, жертвувавъ на заложенє польского банку свой власный капіталъ и т. д.

XX.

Мы говорили вже про кривды дисіденто̂въ загаломъ, а особливо православныхъ Русино̂въ. Однакъ по̂сля того, якъ слабло православіє, стали поневѣряти и кривдити Русино̂въ-уніято̂въ. Поляки не покидають своихъ намѣро̂въ навертати Русино̂въ-уніято̂въ на латиннико̂въ. Руске уніятске духовеньство до̂знає явнои вже кривды пониженя и поневѣрки и не безъ зависти мусило дивитися на привилеѣ латиньско-польского духовеньства. Такъ рускій уніятскій митрополітъ Веляминъ Рутскій, найщирѣйшій католикъ, повѣдомляє св. Отця, папу римского, въ 1615 роцѣ: „Русины нарѣкають и жалуються, що церковна унія служить лише способомъ, що бъ тымъ лекше ихъ перетягнути на латиньске и полячити“. Опо̂сля въ 1624 р. жалується во̂нъ папѣ, що „примана Русино̂въ до латиньства чимъ разъ бо̂льше шкодить розповсюдженю уніи“. Въ 1664 р. жалується папѣ рускій уніятскій Холмскій єпископъ Яко̂въ Суша за всѣхъ остальныхъ єпископо̂въ Русино̂въ-уніято̂въ, що латиньски̂ біскупы стараються знищити руски̂ уніятски̂ єпископски̂ катедры, заволодѣти ихъ маєтностями а такожь по̂ддати Русино̂въ-уніято̂въ своѣй біскупско̂й власти. Але мало сего, що руски̂ церкви ограблено зъ давнѣйшихъ колись великихъ маєтностей, то Русинъ священикъ мусивъ ще, принявши навѣть унію, платити десятину латиньскимъ (се бъ то польскимъ) ксёндзамъ, навѣть съ тыхъ кавалко̂въ поля, яке самъ своими руками обраблявъ.

Коли лише появилася унія, настали а опо̂сля безнастанно велися заѣли̂ суперечки мѣжь православными и уніятскими Русинами. Поляки вельми радувалися, кажучи: „Треба лише пустити Русина на Русина, а вони сами̂ себе знищать“. А що таки̂ подѣѣ не лучались лише поодиноко, а були наслѣдкомъ обдуманыхъ політичныхъ замысло̂въ, можуть служити доказомъ наконечни̂ слова того проєкту съ 1717 р. про выкорѣненє Русино̂въ, про що мы вже высше згадували.

Въ 1768 р. жалуються латиньски̂ біскупы папѣ Климентію XIII. на рускихъ уніятскихъ єпископо̂въ, що вони „попсували католицку вѣру“. Однакъ папа боронить єпископо̂въ Русино̂въ а ганить біскупо̂въ Поляко̂въ. Рускій уніятскій Льво̂вскій єпископъ Левъ Шептицкій, стрѣнувшись въ Варшавѣ зъ Могилѣвскимъ рускимъ православнымъ єпископомъ Юріємъ Кониськимъ, такъ выражається про во̂дносины Поляко̂въ латиннико̂въ до Русино̂въ-уніято̂въ: „Не зважаючи на унію, насъ называютъ „шизматиками“ саме такъ, якъ васъ православныхъ и не бояться причиняти намъ всѣлякои бѣды, напасти и кривды“.

Певни̂ исторични̂ документа не допускають жадного сумнѣву, що латиньско-польске духовеньство замѣсть, що бъ лагодити и пригорнути Русино̂въ-уніято̂въ, зъ дитинячою слѣпотою лише дражнило и гнѣвило ихъ. На провінціонально̂мъ Варшавскомъ соборѣ 1643 р. выдають латиньско-польски̂ біскупы гро̂зьни̂ постановы, що бъ уніятски̂ єпископы не вживали однаковыхъ зъ ними титуло̂въ, що бъ не носили хресто̂въ зъ золотыми ланцужками. Найменшій що до власти и значеня латиньскій біскупъ не хотѣвъ узнати першеньства навѣть митрополіта Русина-уніята и лише зго̂рдно называвъ єго „владыкою“ а не єпископомъ. Навѣть въ маєтково̂мъ зглядѣ терпѣло и такъ вже бѣдне руске уніятске духовеньство во̂дъ латиньскихъ ксёндзо̂въ. Воно зо̂всѣмъ якъ Русинъ-хлопъ мусило тяжкою ро̂льною працею заробляти собѣ на хлѣбъ, а польски̂ ксёндзы збирали десятину съ того хлопа-Русина, що мавъ своихъ власныхъ пастырѣвъ. По̂сля польского права мавъ рускій уніятскій митрополітъ право засѣдати въ сенатѣ, але латиньско-польски̂ біскупы не допустили єго до сего права, а тымъ бо̂льше не допускали иншихъ рускихъ єпископо̂въ. На переко̂ръ привилеямъ Владислава III. тягали низшихъ рускихъ духовныхъ по свѣтскихъ судахъ, коли мѣжь тымъ латиньскихъ духовныхъ судили власни̂ духовни̂ суды. За для такои поневѣрки такъ православнои, якъ уніятскои рускои вѣры и церкви, перейшла вся руска шляхта и всѣ виднѣйши̂ Русины на латиньство, и руска вѣра стала буквально „хлопскою вѣрою“, якъ тодѣ говорено. Дѣйсно, якъ зразу обставали Поляки за уніятами, такъ опо̂сля не обходилися зъ ними лучше, якъ съ православными, а уніятске духовеньство умысно держали въ темнотѣ. Ще недавно тому папа римскій Пій IX. не вагався докоряти Полякамъ, що кривдять уніято̂въ Русино̂въ.

XXI.

Не можна й перечитись про се, що церковна унія въ тако̂мъ змыслѣ, якъ єѣ розумѣли тодѣшни̂, сучасни̂ Русины а мѣжь ними князь Константинъ Острожскій, могла бъ мати вельми добродѣйне значенє такъ для Поляко̂въ, якъ и Русино̂въ а навѣть для цѣлои Славяньщины. Однакъ вмѣшуванє до неи політики, нерозвитокъ и загорѣло̂сть польскои шляхты, вузкій єзуицкій поглядъ — всѣ ти̂ причины змѣнили єѣ значенє.

Якъ звѣсно, истнувавъ католіцизмъ раньше и хочь въ краю були двѣ вѣры, то православна не була на завадѣ католицкой. Цѣла сущно̂сть уніи замыкалася въ церковно̂й юрісдикціи, въ однаковыхъ догмахъ вѣры при ро̂жницѣ обрядо̂въ. Русины єпископы, що по̂ддалися папѣ римскому, вымовили собѣ именемъ всѣхъ Русино̂въ, що вѣра и обрядъ мають бути нетыкани̂ а папы римски̂ на вѣчни̂ часы се затвердили. Инакше думали Поляки и ихъ прово̂дники Єзуиты. Задумавши злучити вѣру православну съ католицкою, въ границяхъ Польщи хотѣли лише съ православныхъ, се бъ то Русино̂въ зробити латиннико̂въ, се бъ то Поляко̂въ, а унія мала бути лише способомъ, що бы лекше Русины перейшли съ такъ званои „схизмы“ на католіцизмъ. До неи силувано всѣлякими кривдами, позбавлюючи Русино̂въ всѣхъ людскихъ правъ, а приманювано обѣцянкою всякои ласки и ро̂вныхъ правъ зъ латинниками. Однакъ въ дѣйсности тыхъ ласкъ, тои по̂льги, не мали нѣ православни̂, нѣ уніятски̂ Русины. И руски̂ уніятски̂ церкви называно такожь „бо̂жницями“ а самыхъ Русино̂въ-уніято̂въ такожь „поганами“. И для нихъ зачинено приступъ до всѣхъ посадъ и урядо̂въ, лише хто стававъ латинникомъ або Полякомъ, во̂дцурався всёго того, що було дороге Русинови, то такій мавъ вже права ро̂вни̂ съ Поляками. Руски̂ шляхтичѣ, перевертнѣ, ставлять величезни̂ костелы и кляшторы, надѣлюють ихъ щедро всѣлякимъ добромъ, коли мѣжь тымъ покинутый своєю шляхтою Русинъ мусить молитися въ бѣдно̂й, тѣсно̂й деревляно̂й церковцѣ. Сама унія служила Полякамъ лише за насмѣшку. Ще по нынѣ не рѣдко можна почути въ польскихъ домахъ примо̂вки: „руска вѣра, — хлопска вѣра“, або: „попъ для хлопа, а плєбанъ для попа“. Дурнѣсѣнько жалуються руски̂ уніятски̂ єпископы передъ королями и папою римскимъ, дурнѣсѣнько представляють: „що переходомъ рускои шляхты на латиньство и саму унію по̂дкопується, бо єѣ самъ Украиньско-рускій наро̂дъ не въ силѣ вдержати“. Нѣ жалѣ, нѣ представленя не помогли. Польски̂ політики инакше думали. Вони гадали, що скоро златиньщать та сполячать шляхту, то Русины вже загинуть безъ неи. Наслѣдкомъ такого нерозумного и насильного накидуваня, замѣсть пово̂льного розвитку и ширеня новои вѣры, бувъ упадокъ уніи. Навѣть сами̂ Поляки, робивши Гадяцку умову, завѣшують єѣ на часъ, яко вѣру, що ширила незгоду. Що бъ чимъ скорше унію зближити до латиньства и борше Русино̂въ-уніято̂въ сполячити, поволеньки вводять проводирѣ уніи змѣны въ руско̂мъ церковно̂мъ обрядѣ. Роблено поволеньки змѣны въ требнику, введено тиху або читану службу божу, незвѣстну въ грецкой церквѣ, помѣшано порядки въ руско̂й службѣ божо̂й на подобу латиньскои „місы“, пододавано молитвы, рускимъ церквамъ надавано подобу костело̂въ знесенємъ царскихъ вратъ и ставленємъ побо̂чныхъ олтарѣвъ. Уніятскимъ священикамъ казали голити бороды а грецку одежу змѣнити на подобу одежи польскихъ ксендзо̂въ. По церквахъ заводили органы, дзво̂ночки, латиньски̂ „годзінки“, „ружаньцы“ и допущено до такои самоволѣ, що кождый уніятскій священикъ мо̂гъ правити богослуженє по̂сля власного свого типика. Такимъ чиномъ перестає унія бути грецкимъ обрядомъ, що не знає такихъ звычаѣвъ. Ти̂ самово̂льни̂ установы названо споконвѣчнымъ уніятскимъ обрядомъ, хочь єго жаденъ рускій церковный соборъ не установивъ и папа не затвердивъ. Однакъ проводирѣ уніи такъ робили за для політичныхъ намѣро̂въ, хочь сами̂ Русины-уніяты всѣми силами дбали, що бъ зберегти свои святощѣ чистыми, надѣючись найти въ нихъ и охорону своєи рускои народности.

По роздѣлѣ Польщи ще довго не мавъ російскій урядъ на думцѣ, що бъ Русино̂въ-уніято̂въ притягнути до православія а во̂ддавъ навѣть зарядъ уніятскихъ церковныхъ справъ римско-католицкой колєгіи для всѣхъ російскихъ католико̂въ въ Петербурзѣ. Та коли Поляки заєдно и ще зъ бо̂льшимъ жаромъ стали перетягати уніято̂въ-Русино̂въ на латиннико̂въ-Поляко̂въ, коли въ уніятско̂й церквѣ чимъ разъ бо̂льше повставали роздоры мѣжь свѣтскимъ а чернечимъ духовеньствомъ, — то Російскій царь Микола I. настановивъ надъ уніятскою церквою окрему грецко-католицку колєгію и заложивъ въ Жировицяхъ уніятску семінарію 1828 р. Доперва ажь по̂сля польского повстаня въ 1831 р., звернули Росіяне увагу на політичне значенє уніи.

Въ 1830 р. згромадженый въ Полоцку соборъ уніятскихъ єпископо̂въ уложивъ письмо, де представлено положенє уніятскои церкви и заразомъ просивъ Російского царя приняти Русино̂въ-уніято̂въ назадъ до православія. Такимъ отже способомъ унія, якъ почалася самымъ лише єпископскимъ, а не соборомъ всѣхъ Русино̂въ, такъ и знищена такимъ самымъ лише єпископскимъ соборомъ.

Во̂дъ часо̂въ Зигмунта III. ажь до самого упадки Польщи трудились Поляки надъ введенємъ уніи, не зважаючи на неспокоѣ и заверюхи, яки̂ вона выкликала. Подивѣмся теперь, яки̂ були наслѣдки тыхъ трудо̂въ. До̂йшли, правда, до сего, що въ цѣло̂й Польщѣ лишилась лише однымъ одна руска православна Могилѣвска епархія. Але помимо сего була унія такъ слаба, що при першо̂й лѣпшо̂й нагодѣ уніяты во̂дъ неи во̂дпадали. Наведемо ко̂лька прикладо̂въ:

1. Кієвска руска уніятска дієцезія складалася съ 32 деканато̂въ. Кождый деканатъ мавъ бо̂льшь нѣ жь 60 церковь. До марця 1773 р. лишилося въ уніятскихъ рукахъ всёго на всёго девять. Такимъ способомъ втратила унія за оденъ ро̂къ 23 деканаты.
2. Православный єпископъ Викторъ Садковскій, обо̂ймаючи свою катедру въ Слуцку въ 1785 роцѣ, мавъ всёго на всёго 94 церковь на Литвѣ и си̂ недавно що лише привѣвъ на православіє Юрій Кониській. А въ 1787 р. належало вже до него 300 церковь.
3. За чотыре роки, коли не була обсаджена Полоцка уніятска епархія, перейшло на православіє 800 парафій, а зъ ними бо̂льшь нѣ жь 100.000 Русино̂въ. На латиньске перейшло 24 парафій и до 8.000 Русино̂въ. А й си̂ перейшли скоро на православіє.
4. Звѣсно, що съ 5.000 уніятскихъ парафій въ Кієвской, Каменецкой, Луцко̂й и Володимирской дієцезіи лишилось до 1796 р. при уніи ледви 200. Загаломъ во̂дъ першого роздѣлу Польщи по 1796 ро̂къ втратила уніятска церква во̂сьмь міліоно̂въ Русино̂въ въ 9.316 парафіяхъ а кро̂мъ сего 145 Василіяньскихъ монастырѣвъ. Треба завважати, що и дальшій перехо̂дъ бувъ дуже швидкій такъ, що унія за панованя Російского царя Миколы I. щезла мѣжь тыми Русинами, що сидять теперь въ Росіи. Лишилася була ще однымъ одна руска уніятска Холмска епархія, але й та за часо̂въ Олександра II. (1875 р.) перейшла на православіє.

Всѣ наведени̂ подѣѣ, хочь бы якъ не будь на нихъ и задивлятися, доказуютъ, що унія не мала твердыхъ по̂двалинъ. Се зо̂всѣмъ природно. Бо при введеню уніи не думали єдинити Схо̂днои Церкви зъ Захо̂дною, а по̂дъ покрышкою уніи, ховано зо̂всѣмъ инакши̂ замыслы^[6].

XXII.

Мы прослѣдили отже загальнымъ нарысомъ исторію Польско-рускои державы. Мы бачили, що одну часть Украины-Руси, се бъ то Червону Русь (Галичину) прилучивъ до Польщи 1340 р. Казимиръ Великій дорогою по̂дбою. Друга часть Украины-Руси въ звязи зъ Литовскимъ князѣвствомъ становила Руску державу, такъ по̂сля своихъ ознакъ якъ и по̂сля бо̂льшости своєи людности. Польща зросла и скрѣпилася лише злучившись зъ Литвою и Украиною-Русю на основѣ династичнои уніи, наслѣдкомъ женитьбы Ягайла зъ Ядвигою. Тому то, хочь на польскій тронъ и выбирали Великихъ Литовскихъ князѣвъ, але се таки не значило зо̂всѣмъ, що Литва и Украина-Русь злилися вже съ Польщею. А на во̂дворо̂ть, було воно доказомъ особистои звязи. Чинилося воно за для того, щобъ ти̂ три державы, маючи одну голову, не розо̂йшлися ро̂жными дорогами. Мы выказали ро̂жницѣ, яки̂ були мѣжь складовыми частями Рѣчи-Посполитои. Си̂ ро̂жницѣ спиняли злитися имъ въ одно тѣло. Ихъ належало згладити, на що треба було що найменше довгого часу. Тымчасомъ польска політика завзялася, що бъ Украину-Русь якимъ бы не будь способомъ конче таки злити съ Польщею. До сего змагали всѣ уніи и політични̂ и церковни̂.

Вже Городельска унія дає Русинамъ землянамъ привилеѣ польскои шляхты и тымъ самымъ приучує ихъ до польскихъ порядко̂въ, кладе початокъ шляхоцтву на Украинѣ-Руси и по̂дготовлює высшу верству Украиньско-руского народу до по̂знѣйшои єдности съ Польщею. Та мимо того грозило Польщѣ во̂ддѣленє Литвы и Украины-Руси, особливо за Зигмунта II. Августа, бо по єго головѣ за для єго бездѣтности, могла бъ та династична звязь зо̂рватися. Отже Поляки доконче настають на Зигмунта-Августа и хочуть тѣснѣйшои звязи, нѣ жь династичнои, яка була во̂дъ Ягайла а була вже теперь за слаба. Заповѣджено отже зъѣздъ въ Люблинѣ. Але коли воно доходило до такои згоды, що Литовско-руски̂ Землѣ мусили разъ на завсѣгды становити съ Польщею одно політичне тѣло, а Русины мали черезъ неѣ втратити свои окремѣшни̂ народни̂ ознаки, то мѣжь шляхтою-Русинами повстає лякъ. Литовски̂ Русины покидають соймъ. На ихъ мѣсце покликують Поляки уряднико̂въ. А що бъ борше и певнѣйше зломити опо̂ръ Литвы, во̂ддѣлюють Руски̂ Землѣ: Волынь, Подо̂лє и Украину и прилучують до Польщи. Однакъ мимо того всёго справа єдности була непевна, поки на останку два найзнатнѣйши̂ руски̂ вельможѣ, князѣ Константинъ Острожскій и Олександеръ Чорторыйскій, не згодились по̂дписати угодового письма и поки не склонили до сего своихъ стороннико̂въ. Тодѣ ажь оголошено унію позаочно, безъ удѣлу въ нѣй Русино̂въ и примушено єѣ приняти по̂дъ загрозою заграбленя майна. Лякъ народу передъ унією можна було перемогти лише забезпекою ихъ політичнои окремѣшности що до народности, мовы и вѣры.

Все те було лише приготовленємъ, а дѣйсне злученє Литвы и Украины-Руси съ Польщею наступило ажь на Люблиньско̂мъ соймѣ 1569 р. Але воно не було доброво̂льне, якъ се говорять польски̂ письменники. Участь въ нѣмъ брала лише одна шляхта а Русино̂въ не-шляхты, самого ядра Украиньско-руского народу, нѣхто не пытавъ, вони не мали нѣякого голосу.

Але и Люблиньска унія показалася для Польщи ще слаба. Вони постановили скрѣпити Городельску и Люблиньску тымъ, що знищать руску вѣру, замѣнюючи єѣ на польску (латиньску), а бодай унію зъ римскою церквою. Теперь починаються єзуитски̂ интриги. Помалу по̂дготовлюють а на останку оголошують церковну унію.

Мы бачили, що черезъ цѣлый часъ, поки ще сякъ-такъ зважали на права Русино̂въ и руску вѣру, то й Польща тѣшилася и внутрѣшнимъ супокоємъ и била своихъ ворого̂въ. Та коли обмежено волю рускои вѣры и політичну, горожаньску и особисту волю Русино̂въ, то Польща тратить и на своѣмъ объємѣ, на своѣй силѣ и значеню. Ще за Ягайла и Витовта злучени̂ литовски̂, руски̂ и польски̂ силы побили и повздержали по̂дъ Грінвальдомъ (Дубровномъ) нѣмецку ненасытно̂сть (Drang nach Osten). Поки Великій Литовскій князь Казимиръ Ягайловичь шанувавъ права Русино̂въ, то й Великій Новгородъ клонився на Литовску сторону. За першихъ Зигмунто̂въ и за Баторія розширюються границѣ Польщи, а єѣ силу во̂дчувають сусѣды. Вѣрни̂ свому покликови Козаки хоронять и Русино̂въ и Польщу а заразомъ и цѣлу заходну Европу водъ Азійскои дичѣ. Але поневѣрка Украиньско-рускои народности, рускои вѣры вже за Казимира Великого и по̂знѣйше за Ягайла стає причиною внутрѣшнихъ заверюхъ, що во̂дчиняють Татарвѣ ворота, нападати на Русино̂въ и Поляко̂въ. За Казимира Ягайловича наслѣдкомъ наведеныхъ причинъ во̂дпадають потомки св. Володимира и Ольгердови̂ во̂дъ Литвы и вразъ зъ своими Землями во̂дходять до Московскои державы. Саме такъ поступають за Олександра мѣста (го́роды) съ цѣлыми дооколишними Сѣверскими Землями. Але нѣчо не годно було переконати Поляко̂въ а вони замѣсть приєднати собѣ Русино̂въ, лишаючи имъ ихъ окремѣшни̂ права и волю, постановили дорогою деморалізаціи позбавити ихъ сихъ правъ и надъ ними верховодити. Церковна унія и примусове єи введенє, католіцизмъ, що напосѣвся на свободу сумлѣня и вѣры Русино̂въ и позбавлюванє православныхъ Русино̂въ всѣхъ політичныхъ и горожаньскихъ правъ, — всѣ си̂ три причины дражнили Русино̂въ и выкликали заверюхи, що потрясли подвалинами Польско-рускои державы.

Довгій часъ обзываються Украиньско-руски̂ вельможи̂ смѣло за свою вѣру и народно̂сть. Съ часомъ, по̂сля того якъ сами̂ переходять на латиньство и полячаться, слабне сей голосъ и на останку замовкає.

По̂сля сего, якъ Украиньско-руски̂ паны выховани̂ Єзуитами, во̂дступають во̂дъ вѣры и народности своихъ предко̂въ, то переходить руска справа въ руки простого Украиньско-руского народу, що зъ шаблею въ руцѣ хоче до̂пняти того, чого мирною, правною, соймовою дорогою не вдалось Украиньско-рускимъ вельможамъ. Такъ повернулася руска справа особливо тодѣ, коли магнаты на занятыхъ ними просторыхъ земельныхъ надѣлахъ на Украинѣ хочуть завести свои польски̂ порядки. А ти̂ порядки були таки̂, що всѣ горожаньски̂ права мавъ лише оденъ станъ, се бъ то шляхта, а цѣла остальна народна маса опинилася въ неволѣ. До тои панщизнянои неволѣ силувано и Козако̂въ. Зъ во̂дси по̂шли козацки̂ повстаня.

Простый, темный Русинъ здвигає голову и стає протестувати проти Люблиньскои уніи, але вже не на паперѣ, не дипльоматичною дорогою, якъ давнѣйше, а дѣломъ. Вже съ ко̂нцемъ XVI. и початкомъ XVII. столѣтя стрѣчаємо въ польскихъ конституціяхъ звѣстки про збройни̂ громады простого народу, що нападали на шляхоцки̂ дворы и замки. Выроблени̂ въ Польщѣ суспо̂льни̂ во̂дносины, скоро лише ихъ перенесено на Украину-Русь, змѣнюютъ до разу призначенє козацкои институціи. Зъ оборонцѣвъ Польщи стаютъ польскими ворогами. Повстанє слѣдує за повстанємъ. Косиньскому, Наливайкови, Павлюкови, Остряницѣ не повелося. Але дѣло росте, бо росте неприязнь Русина до польскои шляхты, а вразъ съ тымъ до цѣлои Польщи и стає ѣй грозьнымъ. Чимъ большь за кождымъ рускимъ повстанємъ угнѣтають Русина, тымъ бо̂льше горнеться во̂нъ коло своихъ гетьмано̂въ и робить Козако̂въ своими заступниками. Здавалося, що саме ти̂ невдачѣ тымъ бо̂льшого ще збудили руского духа. Бо коли невдоволенє Украиньско-руского народу перейшло по надъ мѣру, то всѣ Русины цѣлою своєю масою стають по̂дъ знамена Хмельницкого. Ся кро̂вава драма ко̂нчилась по̂дданьствомъ найбо̂льшои части Украины-Руси по̂дъ Росію. А Хмельницкій сповнивъ лише те, до чого єго тодѣшни̂ обставины приневолили и що було волею всѣхъ тодѣшнихъ Русино̂въ.

Се доказує та обставина, що коли по смерти Хмельницкого украиньски̂ гетьманы хотѣли назадъ привернути Русино̂въ до Польщи, вже на по̂дставѣ федеративнои самоуправы, навѣть съ хо̂сномъ для Русино̂въ (якъ се Гадяцкою умовою признано), то бо̂льшо̂сть тодѣшнихъ Козако̂въ и Украиньско-руского народу не хотѣла навѣть чути, не дала собѣ навѣть говорити про яки̂ небудь угоды съ Поляками. На во̂дворо̂ть по̂дмагавъ Украиньско-рускій наро̂дъ лише тыхъ гетьмано̂въ, що були вѣрными Росіи.

По̂сля во̂йны, — що по̂днялася мѣжь Польщею а Росією за для того, що Украина во̂ддѣлилася во̂дъ Польщи а поддалася Росіи, — не то̂лько лишилися въ російскихъ рукахъ Полоцкъ, Сѣверска Земля, лѣвобережна Украина и Кієвъ зъ дооколишнимъ округомъ правобо̂чь Днѣпра, але ще й други̂ сусѣды вытягають свои руки за польскимъ наслѣдствомъ. Мо̂гъ отже Янъ Казимиръ вже въ 1661 и 1668 р. пророкувати повный роздѣлъ Польщи, що и въ сто лѣтъ опо̂сля дѣйсно збувся.

Польска політика нѣ въ чѣмъ однако жь не змѣнилась. Вони по давному не перестають працювати надъ своєю загубою.

Русины енергічно протестують проти накиненои имъ Андрусо̂вскои умовы, що дѣлила Украину-Русь на двѣ половины, мѣжь Польщу а Росію. Дорошенко просить царя приняти цѣлу Украину-Русь по̂дъ свою опѣку. Однакъ коли єму во̂дмовили, то наро̂дъ цѣлыми масами переходить съ правобережа, Волыни, Подо̂ля за Днѣпро, по̂дъ Росію, придержуючись своєи примовки: „Хочь бы го̂рше, абы инше“. Тыми переселенями ослабилась Польща, а Росія подужала на сто̂лько, що по̂знѣйше и та частина Украины-Руси, що Андрусо̂вскою умовою перейшла до Польщи, по̂знѣйше все таки перейшла до Росіи. По во̂дмовѣ, дано̂й Дорошенкови, по̂ддається во̂нъ Туреччинѣ. Наслѣдкомъ сего тратить Польща Украину и Подо̂лє съ Каменцемъ а въ додатку и грошѣ на данину Туркамъ.

Чи переконало се Поляко̂въ, що своєю політикою супроти Русино̂въ робили то̂лько для сусѣдо̂въ?

Очевидно — нѣ! для того за Собѣского переходить и Запороже по̂дъ Росію.

Правда, що за Собѣского зазорѣла надѣя на волю. Украиньско-рускій наро̂дъ ватагами повертає зъ Московскои (лѣвобережнои) Украины въ Польску (правобережну). Але се була лише хвиля, бо зо̂рниця волѣ згасла незабаромъ.

Фанатизмъ католицко-польскои пропаганды мучивъ Польщу до єи скону и на останку зродивъ гадку єи подѣлу.

Ще за Зигмунта III. Молдавскій Господарь Михайло, покладаючи надѣю на ненависть Русино̂въ до Берестейскои уніи, входивъ въ змовы зъ другими державами, що бъ подѣлити Польщу, а именно дававъ Московскому цареви — Литву саму, Шведамъ Ліфляндію, Австріи Крако̂въ, а остальне лишавъ собѣ.

По̂знѣйше въ 1656 р. змовляється Семигородскій князь Ракочій съ Шведскимъ королемъ Каролемъ X. и зъ Богданомъ Хмельницкимъ, що бъ роздѣлити Польщу, що тодѣ платила Татарамъ, буцѣмъ подарунки, а то таки справдѣшну данину.

Таки̂ проєкты повтаряються безнастанно. Навѣть Туреччина, а именно везіръ Райсъ-Ефендій звертається до Австріи, що бъ роздѣлити Польщу.

Безнастанна релігійна загорѣло̂сть съ шко̂дливою засадою: „Держава стоить єдностею вѣры“ зродила на останку и Барску конфедерацію. Наслѣдкомъ єѣ бувъ першій дѣйсный подѣлъ Польщи 1772 р., а во̂нъ давъ починъ и заохотивъ до дальшихъ подѣло̂въ.

Такъ отже, намѣрюючи погубити Украину-Русь, Поляки не розумѣли, що въ дѣйсности гублять Польшу. Поляченємъ Русино̂въ и нищенємъ ихъ самоуправы, копали й собѣ могилу. И справдилось надъ ними євангельске слово: „Якою мѣркою мѣрите, такою и вамъ мѣряти будуть“. Поневѣрка чужихъ правъ, се пряма дорога до загубы своихъ питомыхъ правъ.

---

1. Держава каліфа, наслѣдника бісурманьского пророка Магомета; каліфомъ титулується султанъ Турецкій.
2. По̂дробну исторію Богдана Хмельницкого подамо въ дальшихъ томахъ Рускои Историчнои Бібліотеки. Ред.
3. По першо̂мъ подѣлѣ Польщи до̂стались Австріи: 1) частина воєводства Краковского, правобо̂чь Вислы; 2) частина воєводства Судомирского и Вислицкого; 3) цѣле воєводство Руске, съ частиною землѣ Холмскои, зъ мѣстами Тарногородъ, Томашѣвъ, Замостє, Яно̂въ и Грубѣшѣвъ; 4) майже цѣле воєводство Белзске; 5) частина воєводства Подо̂льского по Збручь, се бъ то повѣтъ Червоногородскій; 6) частина повѣта Кремянецкого зъ воєводства Волыньского, зъ мѣсточками По̂дкамѣнь, Зало̂зцѣ и Збаражь. Съ тыхъ земель утворила цѣсарева Марія Тереса окро̂мный край коронный и назвала єго королѣвствомъ Галичины и Льодомеріи, позаякъ во̂нъ складався въ бо̂льшо̂й половинѣ зъ давного князѣвства Галицкого и съ частины кн. Володимирского. Край сей подѣлено на 18 округо̂въ. — Росія до̂стала бо̂льшь якъ 2000 миль квадр. зъ давныхъ Рускихъ земель, ажъ по рѣку Двину и Днѣперъ.
4. Австрія не мала нѣякого удѣлу въ друго̂мъ подѣлѣ Польщи. Росія загорнула теперь Литву, Малопольщу, остальну часть Волыни, Подо̂лє, правобережну Украину (4000 миль квадр.). Такимъ способомъ Росія забрала по̂дъ свою власть давни̂ Руски̂ Землѣ, окро̂мъ Галицкого и частины Володимирско-Волыньского князѣвства, що въ першо̂мъ подѣлѣ Польщи до̂сталися до Австріи.
5. Въ сѣмъ подѣлѣ до̂сталась зъ давныхъ Рускихъ Земель только частина Землѣ Холмскои и воєводства Белзского до Австріи, однакъ въ 1809 р. Австрія во̂дступила Землю Холмску зъ мѣстами Тарногородомъ, Тамашовомъ, Грубѣшевомъ, Яновомъ и Замостємъ — Росіи, такъ що Австріи лишилась нынѣшня Галичина зъ давнои Польщи.
6. Замѣтити треба, що й въ Росіи переходъ зъ уніи на православіє во̂дбувався по бо̂льшой части „урядовымъ ладомъ“, а православію надають тамъ не меншого політичного значеня, якъ въ Польщѣ надавано католіцизмови и перехо̂дному до него ступневи — уніи. Якъ въ давно̂й Польщѣ навертанємъ Русино̂въ до уніи бажали ихъ латинщити и полячити, такъ въ Росіи бачать въ православію способъ до „обєдиненія“, „обрусѣнія“ Украинцѣвъ-Русино̂въ себъ то, що бъ вони злились въ оденъ наро̂дъ зъ Росіянами, чи то Москалями. Тому то и проповѣдь церковну и науку вѣры по школахъ подають въ Росіи не въ иншо̂й мовѣ, якъ въ російской, та заборонюють выдати св. письмо для Украиньско-руского народу въ єго ро̂дно̂й мовѣ. Тымъ способомъ Украиньско-рускій наро̂дъ засудженый на темноту, котрои наслѣдкомъ бѣдно̂сть, а темнота и бѣдно̂сть выкликали „штунду“ — секту, до котрои щоразъ бо̂льше горнеться наро̂дъ. — Ред.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.