Козацька хата
Пантелеймон Куліш


Хто святі церкви мурує,
     Пнеться з них до раю, -
Я гуляю по Дунаю,
     Стиха в кобзу граю.

Хто людські хати руйнує,
     Не боїться пекла, -
На Дунаї, мов у раї,
     Хата в мене тепла.

На Дунаї сонце гріє,
     Вітер подихає, -
До струни струна на кобзі
     Дзвонить-промовляє.

На Дунаї сонце гріє,
     Гріє-припікає, -
В мене хата, мов палата,
     Сяєвом сіяє.

Тепло, пишно і велично
     У козацькій хаті,
А простором не зрівнятись
     І царській палаті.

Вквітчано її гаями,
     Вислано лугами,
І зукрашено Дунаєм,
     Його берегами.

Серед хати соловейко
     Тьохкає раненько,
Розважає душу вбогу,
     Нужденне серденько.

Як затьохкає ж сумненький
   Тьохом-тьоророхом,
Пошибають сльози, сльози,
     Котяться горохом.

Ой не тьохкай, соловейку,
     Про ту ніч темненьку,
Як навіки я покинув
     Матінку рідненьку!

Ой не тьохкай, соловейку,
     Рано-пораненьку,
Як будив єси плачущу
     Сиротину-неньку.

Ой не тьохкай, соловейку!
     Нехай ворона кряче,
Нехай пугач квилить-плаче
     Про життя козаче.