Козацька помста/VII
| ◀ VI | Козацька помста VII |
VIII ▶ |
|
Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.
— Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.
Хлопець кинувся бігти на його голос. Біля його біг пес, а ззаду бігло біле козятко, мекаючи.
Хлопець, побачивши діда, дуже зрадів, прибіг до його припав до його руки.
— Куди ти, діду, ходив? Я прокинувся, а тебе не було. — Шукав скрізь, і в садку, й у пасіці, й на леваді, й у стайні. Я налякався й плакав.— Недобре, дитино моя, лякатись і плакати. Усюди є Бог, котрий нас оберігає… Чи ти вмієш молитися?
Вмію, мене ксьондз учив, замковий капелян…
— Ну, гаразд, я такої молитви не вмію, але я тебе навчу своєї, козацької…
— А коли поїдемо до мами? — спитав хлопець.
— Поїдемо, але перше виберемо мед та завеземо мамі, зберемо яблук, груш, — треба мамі гостинця привезти…
— То вибираймо мед сьогодня, а завтра поїдемо…
— Бжоли ще не наробили меду, бо ще їм не пора…
Від цього часу настало для Охріма нове життя. Мав з ким говорити. Хлопець ходив усюди з ним. Мами вже не згадував. Про козаків раз лиш спитав, де вони ділися. Охрім пояснив, що вони поїхали на Січ, і став його дитячому розумові пояснювати, що таке Січ, хто такі козаки, й чого вони на світі хочуть.
Від того поволі крапля за краплею, змінювався в хлопця світогляд. Він переконався, що козаки, то не такі люде, що їх усіх треба-б вішати та на кіл садовити…
Охрім розказував йому, звідки козаки взялись, говорив про татар та турків, як вони на Вкраїну набігали, людей в ясир брали, мучили, як козаки відбивали невольників, билися з татарвою, з турками… Хлопець прислухувався до тих оповіданнь, жалів над недолею невольників.
А далі Охрім став йому розказувати про панів, що також людей мучили, гнобили…
Хлопець пригадував собі те, що в своїм дитинстві бачив на замку в свого батька. Він бачив, як людей гнобили, мучили, на кіл сажали. Тоді він не розумів защо. Йому казали, що се мужики, хами, що їм так і треба. Та нагадав собі й те, як мама нераз просила за тих хамів батька, як батько грімав на маму й реготався, як він сього реготу лякався дуже, а мама плакала, й він її жалів. Все те нагадував він собі тепер і став переконуватися, що тим людям робили кривду, що так не повинно бути.
Ціле літо спав хлопець на свіжому повітрю, купався в ставку, бігав, живився простими, не вибагливими стравами. Від того зовсім перемінився. З колишнього блідого, мов полотно, хлопчини виростав здоровий, румяний хлопець з загорілим лицем.
Минуло літо, настала осінь. Старий мав роботи від ранку до ночі. Ховав пні з бжолами, збирав овочі, молов зерно на борошно, квасив капусту, приготовлявся до зіми. Його комора наповняляся припасами.
Настала зіма. Ціла балка вкрилася снігом, що блищав на сонці мов діаманти. Охрім зладив Остапові овечу кожушину й пошив шапку, чому хлопець дуже радів. Тепер годі було вже спати на дворі. В своїй печері зладив Остапові лежанку з сухого моху. Хлопець не міг розлучитися з своєю козою. Вона цілий день бігала за ним, а на ніч лягала біля нього спати. Старий ходив у відповідну пору на полювання в ліс і брав з собою Остапа. Вилазили тоді на беріг балки. Згодом став його привчати до стрільби й подарував йому одну малу легеньку рушницю.
Хлопець серед такої невидальщини забув згодом про своє гніздо. Навчився вкраїнської молитви. Старий учив його грамоти з старого часослова. Хлопець був дуже понятливий, і до року вже читав старому з книжки.
Минуло так кілька літ. Остап уже виручав старого в хазяйстві. Він виріс, був дужий, відважний і непогано стріляв. Він був правою рукою діда, котрий став нездужати. Дихавиця його мучила. Зімою не міг по ночах спати. Старий прочував свій кінець. Не жаль йому було вмирати, та одна думка його турбувала: коли він закриє очі, що з хлопцем станеться?
До цього хотів він його приготовити…
— Ти пам'ятаєш синку, тих двох козаків, що тут одного разу були?— Трохи пам'ятаю. Я десь з ними їздив, чи щось… так наче в сні пригадую щось…
— Один з тих козаків, що зветься Карпо Кожух, то твій тато.
— Не вже-ж?
— Так, синку. Він, коли не загинув, то навідається до тебе… бо бачиш, дитино, мені скоро вмірати прийдеться…
— Хіба-ж справді так? — злякався Остап… а що-ж я без тебе робитиму?
— То-ж то я й хочу тобі сказати… Як я вже перестану дихати й моє тіло захолоне, то ти візьми заступа, викопай тут під грушею глибоку яму, мене вбери в жупан, кунтуш, в чоботи сап'янці, накрий мені китайкою очі, перехрести, прочитай молитву за усопших і присип землею. Потому накопай землі скільки змоги й заверши могилу, а на вершку постав хреста. А на тім хресті випиши так: Здєсь опочиваєтъ рабъ божій Охрімъ Неситый козакъ войска Запорожского низового поповичівського куреня товариш. Упокоілся в году… тепер мені вісімдесять пять літ, то собі рахуй скілько мені буде від роду… і так напиши. А потому хазяйнуй далі, а коли тобі надокучить тут самому, то йди в світ. Панів обминай, бо вони тебе піймають, та в неволю запроторять. Ти шукай козаків та проси, щоб тобі на Запорожжя дорогу вказали. Між козаками питай за твоїм татом, Карпом Кожушенком. Та ліпше буде, як ти ще тут побудеш у балці. Коли-б сюди які люди за мною приходили, то ти скажи, що я не хочу з ними говорити. Нікого не припускай близько, щоб ніхто не знав, що я вже вмер. Люде тебе можуть скривдити, ограбувати. Йдучи звідси, виходь печерою, йди за потічком. Вхід до нашої печери заложи каменями, а товар весь повипускай — хай сам за себе дбає. А коли-б ти, побувши на Січі, вернувся сюди знову, то під моєю лежанкою закопаний глечик з червінцями. Є там стільки добра, що можна й у Київі з того дуже добре жити, чи де схочеш. А під моєю лежанкою в головах знайдеш невеличку скриньку з паперами. Особливо бережи той великий зшиток паперу. Я над тим кілька років працював та посписував усе, що я на мойому віку бачив, поки в сій балці не закопався. Коли тобі охота, та прочитай сам, а коли ні, то передай комусь письменному в Київі або на Запоріжжі. Там списано все по правді. Памятай добре, що я тобі, синку, кажу…
Від того дня Остап став сумний. Йому жаль стало доброго діда. За смерть він йому ніколи не говорив, аж тільки тепер. Від того великий сум заліг йому на душу. На діда дививсь з страхом і жалем, наче-б бачив його послідній раз. Остап не знав, як чоловік умирає, бо не бачив того. Дід, певно, знає се добре… Йому тепер прийшлося тяжко жити.
Дід нездужав. Цілу зиму дуже кашляв і не злазив з лежанки. Про все мусів дбати Остап. Аж з весною старому полекшало. Як пригріло сонце й розтали сніги, як трава стала виколюватись і бжола забреніла, дід вийшов на двір, підпираючись палицею й став ходити по дворі, гріючись на сонці. Він страшно змінився. Згорбився, голова та руки тряслися, та дуже змарнів. Він присів на камені під печерею й похнюпив голову.
— От, славити Бога, діду, тобі вже лекше, говорив зраділий Остап. — Буде тепліше, то подужаєш зовсім. Я тобі меду з льоху принесу.
— Сідай тут біля мене, мій синку любий, сідай, я на тебе подивлюся, ти моя втіхо, підпора моєї старости…
Остап присів біля ніг старого й дививсь йому в старечі очі, а дід гладив його кучеряву голову.
— Мені, справді, може влітку полекшає, але тієї зіми я вже не переживу… Мені пішло вже на вісімдесять шостий. Моїх ровесників вже либонь нема на світі…
В ту мить схопилися з землі пси й полетіли, сердито, наїживши шерсть, вздовж потічка…— Що се? — спитали один одного.
— Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. — Старий підвівсь і випрямився. Остап приніс рушниці й побіг за псами.
— Далеко не відходь, чуєш?
А тим часом пси гавкали завзято, чути було голоси:
— Пугу! пугу!
— Хто ви? — кричав Остап, не наближайся, бо далебі стрелю!
— Краше ти приклич собак, — гукав хтось за кущами.
— Остапе, приклич собак, гукнув старий, се козаки.
Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи за собою коней.
— Здоров, діду Охріме! чолом тобі б'ємо, гукали козаки, вимахуючи шапками…
— Справді! Далебі! так це ви, говорив, зрадівши, Охрім, і поклав рушницю на землю.
— Чого так забарились? — Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се-ж твій батько Карпо Кожушенко, а той то його товариш… От гості любі, в хату просимо!
Остап не знав, чи радіти, чи сумувати… Він узяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого…
— Як раз в пору прийшли. Мені вмірати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде…
— Ти справді, діду, підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!
— Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже… не в силі… води собі взяти… не то що. Підождіть… поки мене… поховаєте, а то сам… загину… Старий розплакався…
— Заспокойся, діду. Ми щось инше загадали… Ти казав колись, що-б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його…— Хіба-б ви розлучилися? побратими?
— То-ж бо й є. Ми заприсягли собі до смерти не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну, що-ж робити! Ото-ж він загадав одружитися з своєю Ганною, та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм зімовнику…
— Невже так? скрикнув старий, от Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.
— Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе.
Старий, плачучи з радости, обіймав Максима.
— Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти приїдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете… Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого-ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати… Ото радість… Гарно ви се вигадали!
Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося… погладив вуса…
— Мені-б поголитися слід. Не голився цілу зіму. Виросла борода, мов у цапа.
Підійшов Остап:
— Я, діду, коням сіна давав.
— Здоров будь, синку, сказав Карпо, — от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати…
А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати.
Остап його виручав…
Як козаки підкрепились, питає старий:
— Що на Україні чувати?
— Та погано, говорив сумно Карпо. — Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає що раз глибше свої кігті в українське тіло.
— Від Москви не ждати нам спасення, говорив дід Охрім. Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищчили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали, й то зрадою, без суду. Згадати страшно.
— Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, казав твердо Карпо.
— І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з'єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву й Ляхів проженемо з нашої хати, а Туркові скажемо: зась! — А що-ж ви, козаки, тепер робите?
— Ворога б'ємо по давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
— Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би по перед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…
— А хто-ж би, по твойому, мав бути перший? — питає Карпо.
— У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може-б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту — панів, щоб уп'ять козацтво розрослось та в пірря поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої, панської старшини, без реєстри, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна-б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі.Козаки постелили собі в першій печері.
Другого дня, тільки на світ поблагословилося, Карпо з Максимом вже вирушили.
Старий покликав Остапа та й каже:
— Нам, синку, незабаром прнйдеться розлучитись. Коли приїде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати…
— Хіба-ж мені, діду, біля тебе недобре? — говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим з жінкою, я їм перепиняти не буду.
— Не в тім діло. Тут могло-б жити двадцятеро людей, і не були-б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твойого добра. Ми більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.
Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:
— Дідусю, не проганяй мене від себе.
— Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов'язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковись, не дай панам заманитись на почести й багацтва, а служи вірно свойому народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам'ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться; той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам'ятай, Остапе, що коли-б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч як тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так, моя дитино, люба, — ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так не довго потішився-б ти… в мене кожний день дарований… не довго вже того віку — ну, не плач…
Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для приняття молодих. Остап заспокоївсь і приготовився до свого від'їзду.
Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий з весною прийшов трохи до себе.
Над'їхали сподівані гості на трьох конях. На однім сиділа гарна чорнобрива молодиця Ганна.
Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона від разу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захистно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося, їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай…