Козацька помста
Андрій Чайківський
I
Відень: Українське Видавництво в Катеринославі, 1919
I.

Хоч би ви й знали Красноставці на правобережній Україні, то вони тепер не те, що в давнину. Тепер усе на світі перемінилося, переіначилось, а з колишніх Красноставців тильки й слави, що став великий, розлогий зостався та й той став не такий тепер, як колись-то, не та й глибина. Здебільшого комишем поріс, а то й висох зовсім.

В давнину тут було инакше. Став був ширший і більший, а вся околиця поросла старим дубовим лісом з великими та глибокими балками, в яких могло скілька сотень людей враз із кіньми сховатись. — За ставом стояв тут в давнину пишний камяний замок пана Овруцького. Замок оточений високим муром та глибоким ровом з того боку, де не було ставу, звідкіля запливала вода в той рів. У тім красноставецкім лісі починається наше оповідання. Про те Красноставчане, хоч і саме село не на тім місці стоіть, добре тямлять. Столітні діди показують своїм малим правнукам те місце, де стояв панський замок. Оповідають, що зостались там ще глибокі темні муровані льохи, а в них скарби заховані, та ніхто б не зважився їх шукати, бо пильнує їх якась нечиста сила. Красноставчане обминають з острахом те місце, поросле буряном і терниною, а кому вже пильна потреба туди переходити, то хреститься, хоч би й у день. Є й такі люде в Красноставцях, що чули в сій замковій руїні серед бурливої ночи пекельні стогони, крики та зойки, наче-б кого мучили. Говорять, що це душі замучених людей так голосять, та хіба що не за собою, а за тим паном, що тут у давнину жив та людей катував.

Та цур йому й пек! Дух святий при нас хрещених! А ми вертаймо в ту давню давнину, яких три сотні літ від нас, в ті страшні часи народнього одчаю й лютого гніву на панів-гнобителів, в часи нашої славної козаччини.


Було се одної літньої ночи. Місяць уже запав, блищали тільки на блакитньому небі ясні зорі, неначе хто дукати розсипав. На дворі було тихо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна птиця заснула.

Малою доріжкою красноставчанського лісу їхало двоє козаків і зтиха між собою розмовляли.

— Так ти, Карпе, справді не знаєш, якою смертю твій покійний батько загинув?

— Не знаю. Як мені се знати? Тоді я ще дитиною був, тай то ще не діждав кінця його кончини, бо мусів утікати від панського гніву. Я тільки це тямлю, що того страшного дня вернувся покійний батько з замку якийсь не свій. Був знеможений, лице подряпане, блідий, з скаліченою рукою, з якої кров ішла. Мама питає: „Що тобі, Петре, таке приключилося?“ — Нічого, каже, пригоду з конем мав. Чортівський кінь трохи мене не роздавив. Не міг мене з сідла скинути, так упав враз зо мною на землю, потовк мене, притолочив. Я ледве видобувсь зпід нього, кости собі намняв та руку скалічив....

— Дати тобі їсти? — питає мама....

— Чогось не хочеться.

І сів батько кінець стола, спер голову на руки й чогось важко задумався. А я сижу біля печи на землі, та дивлюсь на батька. Мені жаль стало, що батько не взяв мене на коліна, не погрався зо мною, навіть не глянув сим разом на мене. Та не було мені часу заплакать, бо в сій хвилі счинився під нашою хатою якийсь гамір.

Мама глянула кріз віконце, та тільки руками сплеснула, мов нежива стала.

— Ох, лишенько, панські гайдуки йдуть.

А в нас, коли було хто кликне: панські гайдуки йдуть у хату, то те саме, як би сказав: татари йдуть.

Батько прокинувся з задуми й підвів голову.

Війшли гайдуки в хату, вхопили, мов чортяки, мого батька та й вивели. Батько, мов неживий, не оборонявся. Мама стала голосити та не давати. Її потягнув гайдук нагайкою по плечах, аж кров крізь сорочку виступила, а другий штовхнув кулаком у груди. Вона впала на землю, а батька повели на замок. Я страх налякався й увесь задубів.

За батьком побігла й мама, а я став плакати. За якийсь час убігає в хату Прокіп Верета, побратим мого батька, а мій хрещений батько, й ухопив мене на руки.

— Утікаймо, каже, Карпе, бо біда буде. Він поніс мене по-за хатами, огородами, аж заніс мене до ліса, де ми тепер є. Тут вів мене за руку, бо аж захекався, несучи мене. Ми ввійшли в таку гущавину, в якій я ще до сього часу ніколи не бував. Не тямлю, як довго ми йшли, поки не зайшли в хату старого лісника Прокопа Самійленка. Я його добре знав, бо він нераз приходив у нашу хату й приносив мені кришку меду. Тепер вони щось пошептали між собою, й мій хрещений батько вернувся в село, а мене залишив тут. Я плакав та рвався до мами. Старий заспокоював мене, як міг, дав меду, хліба, а коли се не помагало, став мене лякати гайдуками. Вони певно прийдуть і мене заберуть, коли не перестану плакати. Се помогло. Я затикав рота руками, щоб плачу не чути, поки не заснув. Не знаю, як довго я спав. Мене разбудили серед ночи. В хаті побачив я двох козаків. Один сивоусий уже, а другий молодий. Коли вони в хату прийшли й звідкіля взялись, я не знаю. Сей старший став зараз до мене підморгувати, забавляти, всміхатися та пестити.

— Збірайсь, козаче, в дорогу, каже, поїдемо....

— До тата?

— Еге-ж, до тата, до мами, — ну — швидко!

Тоді я цілком зо сну очунявся, бо заспаний був.

Мене загорнули в кожух і посадовили на коня. Сивоусий козак Охрім Чепурний держав мене наперед себе на сідлі.

— Здоров будь, Прокопе! — гукав Охрім.

— Благослови, Боже, в щасливу дорогу, відгукнувся Прокіп.

І ми поїхали лісом. Така їзда вколисала мене, й я заснув.

Прокинувся я у-досвіта, коли ми стали серед ватаги козаків.

— А ти що, Охріме, хлопця придбав? Чиє воно? — питає отоман.

— Козацька дитина, каже Охрім.... таке мале, а вже від мученицкої смерти втікати мусить.

Я того всього не розумів. Від якої смерти я втікав?

Хіба-ж дід Прокіп мене вбити хотів? Він був для мене все такий ласкавий, меду мені приносив....

„Щось старий Охрім не так говорить“, думав я.

Побули ми там один день, відпочили. Я звик до козаків, вони до мене. Граються зо мною, голублять, на коня садовлять, дають пистоль у руки, шаблю та сміються, що не можу вдержати.

А мені від часу до часу нагадається мама, то й заплачу.

— Не плач, козаче, кажуть мені, не личить козакові плакати. Ми тебе завеземо до мами, що пригорне, приголубить, мов рідня, та ще й до сну заколише, пісеньку заспіває.... не журись.

Ми рушили в дорогу. Їхали цілими днями-ночами, вже не тямлю, як довго. Та мені в дорозі дуже подобалось. В степу, так було гарно, соняшно, тепло. А вони, мої рідні, берегли мене, мов ока в голові. Та що тобі про се говорити!.... Хіба ти не знаєш, як наш брат дітей любить?

Завезли мене спершу до якогось зімовника, де жив старий Охрім Чепурний. Коли старий ішов у похід, то віддавав мене на Січ, між ровесників. Але звичайно він ніколи зо мною не розлучався. Було, верне звідкіля, то навезе мені цілу копицю всячини: іграшок, коників, буханців, калачів, медівників, що хоч греблю гати. А мені раз-у-раз говорить: Слухай, Карпе, памятай, що ти козацька дитина, що твого батька пан замучив. Знай, що ти з Красноставців, Петра Кожуха син, що з тебе має вирости козак на славу. Служи вірно товариству січовому, матері Січі. Памятай, що тобі треба за батька-мученика помститися. Виростеш, козаком будеш, то поїдь до Красноставців, а там розпитай за Прокопа Верету. Він тобі хрещеним батьком приходиться. Мені передав тебе мій старий товариш, теж Прокіп, та вже не Верета, а Самійленко, — либонь він уже не живий, — „Візми, каже, сироту Кожушенка та втікай, бо в мене небезпечно йому пробувати“. І взяв з мене слово, а я його додержую й виховую тебе в страсі божім, по козацькому закону“.

Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був — царство йому небесне та земля пером!

Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.

— А знаєш ти дорогу в Красноставці?

— Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все роспитаємо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною....

В сій хвилі виїхали на край ліса. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.

Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в'їхали в сільську вулицю.

Собаки загавкали ще дужще.

— Господь знає, як за того Верету розпитати? — говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві. Воно-б так накрайще було, як би ми сюди в'їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.

Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати.

Хтось по-під тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:

— Ти чоловік, чи хто?

— Та вже ж не скотина! — озивається той незнайомий, — не бачиш?

— Коли-б бачив, то й не питав би — скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?

— А що тобі до його треба?

— Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи....

— Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо.

З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків. Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.

— Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. — Казаки позлізали з коней, підпустили попруги від сідла й повели навпомацьки в стайню та поприпинали до жолоба.

— Ви коней розсідлайте — до рана може вам тут бути безпечно — я зараз коням сіна підкину.

Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.

— А се хто? — питає якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.

— То я тату, — гостей Бог прислав, діло до тебе є.

Заблисли іскри від кресива, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою виконце.

До козаків приступив старий, сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.

— Не вже-ж Запорожці! — давно не бачив.

— Здоров був, батьку, чолом тобі б'ємо....

— Здорові будьте, панове товариство — просимо гостей сідати.... А ну, Ганю, вставай, та гостей приймай, гукав старий за піч, де спала невістка....

— А хіба-ж я сплю? — озивається від печи Ганя — хіба-ж не я двери відчинила?

— Ну, гаразд, гостей нагодувати слід....

— Не пізнаєш мене, батьку? — питає мягким голосом Карпо.

Старий став ще пильнійше приглядатися до Карпа.

— Мої старечі очі вже не добачають. — Мабуть, уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю.... Хто ти будеш?

— Твій хрещеник Карпо....

— Кожухів син? — скрикнув старий. — Моя дитино люба! — Дай тебе обійму. — Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб.... Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора.... Ти звідкіля?

— З Запорожжя, прямісінько з Січи.... Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.

— Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий мов кабан.... Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут Запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають....

— Втечемо, як буде треба....

— Та про те опісля — ви голодні, та й відпочити треба.

— Ну, Ганю, чому ти наче-б нічого?

Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу....

— Не великі у нас достатки, говорив Верета, лізучи на свою лежанку — та чім хата багата.... На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву.

Усю нашу працю пан забірає.