Святослав, розбивши Греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.
Легко ллється вільна пісня
Молодецька, бойова…
Святослав і сам безжурно
Разом з лицарством співа.
Тільки Свенельд не співає
І сидить, як ніч, сумний,
Не голубить його пісня,
І не тішить день ясний.
Святославові говорить:
— „Святославе, князю мій,
Повертайся ти на конях
По дорозі степовій.
Греки, певно, Печенігам
Уже вістку подали,
Що Дніпром, через пороги,
Повертаються, орли.
Що ти мало маєш війська,
Що човни твої з добром…
Славний князю Святославе,
Не вертайся ти Дніпром“.
Похитавши головою,
Усміхнувся Святослав:
— „Любий-Свенельд — воєводо,
Я з дороги не звертав!
Що ж — поміряємось з ними,
Воєводо вірний мій,
Нам не вперше їх стрівати
На дорозі бойовій“.
І старого воєводи
Не послухав Святослав
І пісні ще веселіше
Перед лицарством співав.
Ллється пісня без упину,
На човнах пливе добро,
Переплито Чорне Море,
Вже синіє і Дніпро.
Швидче в грудях б'ється серце,
Швидче весла хвилі б'ють…
Рідна Мати-Україно,
Що сини твої везуть!
Ось біліють білим шумом
І пороги Дніпрові,
Мов цвітуть сади зелені,
Або трави степові.
Нагло стріли полетіли
Наче чорні блискавки…
— „Печеніги, печеніги!!“
Закричали вояки…
— „Приставай, виходь на берег,
Міцно меч в руці тримай,
Не бери в полон лукавих:
Всіх на місці їх рубай!“
І почався бій крівавий,
Б'ються лицарі-борці…
А попереду вояцтва
Святослав з мечем в руці.
І з мечем в руці поляг він
Смертю лицаря в бою,
За народ, за Україну
Склав він голову свою.
Поруч з ним лягло немало
І відважних вояків…
Тільки де-хто в рідний Київ
Повернутися зумів…
Так колись козаче серце
Не боялося біди…
Так колись за нас вмірали
Наші прадіди й діди.
|
