Проплило сімнацять років
І Татари знов прийшли,
Знову їх заржали коні
І верблюди заревли.
Здобули вже Переяслав,
Вже Чернигів здобули,
Біля Києва спинились
І облогу почали.
Стали ждати, аж морози
Вкрили кригою Дніпро.
Перейшли. Боронить Київ
Лицар галицький — Дмитро.
Полетіли перші стріли
На Дніпро в орду лиху,
Але стрілами не спиниш
Чорну хмару на шляху.
Полетіло з пращ каміння.
Покотилося в яри,
Та камінням не розіб'єш
Віковічної гори.
Заспівали, забряжчали
Над Татарами мечі,
Та мечами не розвієш
Злої темряви вночі.
Ллються хвилями, вкривають,
Топчуть, нищать, ріжуть, б'ють…
Галас, крик. Ревуть верблюди,
І трівожно коні ржуть.
Не човни у Чорне море,
А тіла несе Дніпро.
Київ впав. Попав в неволю
Оборонець сам — Дмитро.
Разом з Києвом упали
І держава і народ.
Закотилось наше сонце,
І прийшли віки негод…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Але доки красне сонце
Ще світитиме очам,
Буде нас надія гріти,
Як зоря, зоріти нам.
Доти нам зоріти буде,
Доки буде ніч у нас,
Доки гнівом не наллється
Серце сповнене образ.
