Войовничі Печеніги
Знов збіраються в поход,
Знов ідуть і облягають
Український Білгород.
Налякалися міщани:
— „Ну настав нам, видко, край:
Хліб останній доїдаєм, —
Хоч лягай та умірай“.
Зажурились і підмоги
Вже не ждали нівідкіль,
Вже збіралися скоритись,
Аж іде старий Кісіль.
— „Помагай Дажбог! Не плачте
Дам пораду добру я…
Я — Кісіль! і вам я раджу
Наварити кісіля.
Весь овес, усю пшеницю
Поваріть у казанах,
Скрізь розлийте по криницях,
Скріз розставте у чанах.“
Так, як радив, І зробили.
Закипіли казани,
Скрізь по вулицях парують
Повні бочки і чани.
А уранці Печенігів
Подивитися зовуть:
Як у нас всього багато,
Як у нас їдять і п'ють.
Здивувались Печеніги:
„Ну, й країна чарівна:
З кісілем у них криниці,
Бочки меду і вина!“
— „Досить! годі облягати! —
Печеніги заревли.
— „Міста голодом не візьмеш!“
Так рішили і пішли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Кісілю й тепер не мало,
Та настав вже інший час:
Вороги нас через його
Облягають раз-у-раз.
|
