Каштанка
| Каштанка пер.: Сергій Єфремов Державне видавництво України, 1929 |
|
 |
КАШТАНКА
ОПОВІДАННЯ
Переклад С. ЄФРЕМОВА
ТРЕТЄ ВИДАННЯ
державний науково-методологічний комітет наркомосвіти по секції соціяльного виховання дозволив до вжитку в дитячих книгозбірнях установ соцвиху
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1929
.svg)
|
Бібліографічний опис цього видання вміщено в „Літопису Українського Друку“, „Картковому репертуарі“ та инших покажчиках Української Книжкової Палати. |
З друкарні ДВУ — УАН. Зам. № 343.–10.000.
_1.jpg)
Молоденька, руда собака — покруч такса з простою — дуже мордою схожа на лиса, бігала сюди-туди по тротуару й неспокійно на всі боки озиралася. Коли-не-коли вона ставала і з плачем, підкорчивши то одну змерзлу лапу, то другу, намагалась сама собі зміркувати: як це так могло статися, що вона заблудилась?
Вона дуже добре пам'ятає, як минув день та як, наостанку, опинилася вона на цьому незнаному тротуарі.День почався був з того, що хазяїн, столяр Лука Олександрич насунув шапку, взяв під пахву якусь дерев'яну штуку, в червону хустку вмотану, й гукнув:
— Каштанка, гайда!
Вчувши своє ім'я, покруч такса з простою вилізла з-під верстата, де вона спала на стружках, потяглася солодко й побігла за хазяїном. Замовники Луки Олександрича жили всі страшенно далеко, а тому, попереду ніж дійти до кожного з них, столяр мусів по кілька разів завертати до трактиру й підживлятись. Каштанка пам'ятала, що дорогою вона поводилась дуже непристойно. З радощів, що її взято на прохідку, вона плигала, кидалась, гавкаючи, на коночні вагони, забігала по подвір'ях та ганяла за собаками. Столяр раз-поз-раз губив її з очей, ставав і сердито на неї гримав. Раз навіть він з неситим на обличчі виразом згріб був у кулак її лисяче вухо, пошарпав і промовив поволеньки:
— А бодай… би… ти… здох…ла була, халє-ера!
Побувши в замовників, Лука Олександрович заскочив був на часинку до сестри і в неї пив та закусював, од сестри пішов ще до знайомого палятурника, од палятурника в трактир, з трактира до кума, то-що. Одне слово, коли Каштанка опинилась на незнаному тротуарі, то вже вечоріло й столяр був п'яний, як швець. Він вимахував руками й, зідхаючи тяжко, бубонів:
— Во грісіх роди мя мати во утробі моїй! Ох, гріхи, гріхи! Тепер от ми собі вулицею похожаємо, та на лихтарики поглядаймо, а помремо — в гієні вогняній горітимемо…
А то вдавався ще він і в добрий гумор, кликав до себе Каштанку й казав до неї:
— Ти, Каштанко, комаха собі істотня вдалася та й по всьому. Навпроти людини ти однаково, що тесля навпроти столяра…_4.jpg)
Коли він отакечки з нею розмовляв, знечев'я врізала музика. Каштанка озирнулась і побачила, що вулицею на неї просто йшов полк салдат. Не терплючи музики, що дратувала їй нерви, вона була заметушилась і завила. На превелике їй диво, столяр, замість і собі злякатись, завищати й загавкати, широко посміхнувся, витягся у струнку та всією п'ятернею зробив «під козирок». Бачучи, що хазяїн не протестує, Каштанка ще дужче завила й, себе не тямлючи, кинулась через дорогу на другий тротуар.
А як вона прийшла до пам'яти, музика вже не грала й полка не було. Вона перебігла дорогу на те місце, де покинула була хазяїна — аж, лелечко! столяра вже там не було. Вона кинулась була вперед, тоді назад, ще раз перебігла дорогу, та столяр мов крізь землю пішов… Каштанка почала обнюхувати тротуар, сподіваючись, що знайде хазяїна по духові од його сліду, але попереду якийсь урвитель пройшов у нових резинових калошах, і тепер усі делікатні пахощі мішались з прикрим каучуковим смородом і аж нічогісінько не можна було розібрати.
_5.jpg)
Каштанка бігала сюди й туди і не знаходила хазяїна, а тим часом смеркало. По обидва боки вулиці засвітились лихтарі і по вікнах домів заблищало світло. Йшов великий лапастий сніг і малював на біле бруківку, конячі спини, шапки візникам і що дужче темніло повітря, то біліші робилися речі. Повз Каштанку, застуючи їй дивитись та штовхаючи її ногами, без упину сюди й туди сновиґали незнайомі замовники (Усеньку людськість Каштанка поділяла на дві дуже нерівні частки: на хазяїнів та замовників; поміж тими та цими була велика різнація: перші мали право бити її, а других вона сама мала право хапати за литки). Замовники кудись поспішалися й не зважали на неї аж ні от стілечки.
Як смерклося вже добре, посіли Каштанку туга велика та жах. Вона притулилась на якомусь ґанку та й почала гірко плакати. Увесьденечки провештавшись з Лукою Олександричем, вона зморилась, вуха й лапи їй померзли, та й до того ж ще їй страшенно їсти хотілось. За цілісінький день їй довелося жувати тільки двічі: попоїла у палятурника клейстру трошки та в одному з трактирів побіля прилавку знайшла з ковбаси шкурку — ото й по всьому. Якби з неї була людина, то б напевне подумала:
«Ні, так жити снаги немає! Треба застрелитись!»
_7.jpg)
_8.jpg)
Та ні про віщо вона не думала й тільки плакала. Як же м'який лапастий сніг зовсім був обліпив їй спину та голову й вона, знесилившись, запала була у важку дрімоту, враз двері на ґанку клацнули, запищали й ударили її в бік. Вона схопилась. З одчинених дверей вийшов якийсь чоловік, що належав до гурту замовників. А як Каштанка визнула й опинилась йому під ногами, то він не міг не завважити її. Він нахиливсь до неї й запитав:
— Відки ти, песику? Я тебе забив? О, бідний, бідний… Ну, не сердься, не сердься… Вибачай.Каштанка глянула на незнайомого крізь сніжинки, що поналипали на віях, і побачила перед себе опецькуватого чоловічка з голеним пухлим лицем, у циліндрі та незастебнутому кожусі.
— Чого ж ти скавучиш? — казав він, збиваючи пучкою з її спини сніг. — Де твій хазяїн? Мабуть, ти заблудилась? Ах, бідолашний песик! Що ж ми теперка робитимем?
Пізнавши в голосі незнайомого теплу, щиру нотку, Каштанка лизнула йому руку й ще жалібніше заскавучала.
— А ти хороша, кумедна! — мовив незнайомий. — Викапаний тобі лис! Ну, та що ж, нема иншої ради, ходім зо мною! Може, ти й у пригоді якось станеш… Ну, фюйть.
Він цмокнув губами й подав Каштанці знак рукою, що міг означати тільки одне: «ходімо!» Каштанка пішла.
Не більш, як за півгодини, вона сиділа вже на підлозі у великій ясній світлиці й, схиливши голову на бік, солоденько та цікаво позирала на незнайомого, що сидів за столом та обідав. Він їв та і їй кидав шматочки… Спершу він дав їй хліба та зелену скоринку з сиру, потім м'яса шматочок, пів пиріжка, кісток курячих, а вона з голоднечі все це з'їла так хутко, що й не зогляділась, яке й на смак воно. І що більш вона їла, то дужче їсти хотілось.
— Одначе, не дуже тебе твої хазяїни годують! — казав незнайомий, дивлючись, з якою несамовитою прожерливістю ковтала вона, навіть не розжувавши. — Та й яка-ж ти худа! Чиста тобі тріска…
Каштанка з'їла багато, але не наїлась, а тільки од їди була мов п'яна. По обіді вона розляглась посеред світлиці, простягла ноги та, чуючи по всенькому тілі приємну млость, замахала хвостом. Поки новий її хазяїн, вивернувшись у кріслі, смоктав сигару, вона крутила хвостом та міркувала: де краще — у незнайомого чи в столяра?
_11.jpg)
.jpg)
Докуривши сигару, новий хазяїн вийшов і за хвилину повернувсь, держучи в руках маленького матрасика.
— Гей ти, пес, ходи-но сюди! — мовив він, кладучи матрасика в кутку біля канапи. — Лягай тут. Спи!
А тоді він погасив лямпу й пішов собі. Каштанка розляглась на матрасику й заплющила очі; з улиці донеслось гавкання, і вона хтіла була відповісти на його, та враз огорнула її знечев'я туга. Вона згадала Луку Олександрича, його сина Хведорка, захисну місцинку під варстатом… Згадала вона, що довгими зимовими вечорами, коли столяр стругав або в-голос читав газету, Хведорок звичайно грався з нею… Він тяг її за задні лапи з-під варстата й виробляв з нею такі штуки, що у неї аж в очах зеленіло та боліло по всіх кісточках. Він силував її ходити на задніх лапах, робив з неї дзвона, тоб-то смикав дуже за хвоста і вона скавучала й гавкала, давав їй нюхати табаки… Надто мордував її отакий фокус: Хведорок прив'язував до ниточки шматочок м'яса й давав його Каштанці, а тоді, коли вона ковтала, він, аж заходючись сміхом, витягав його назад із її шлунку. І що яскравіші згадки були, то голосніше й тужливіше скавучала Каштанка.
Та хутко втома й тепло подужали її смуток. Сон її зморив. В її уяві забігали собаки: пробіг, між иншим, і пелехатий старий пудель, що його вона бачила сьогодні на вулиці, з більмом на оці та з клаптями шерсти біля носа. Хведорок з долотом у руці погнавсь був за пуделем, та враз сам поріс волохатою шерстю, весело загавкав і опинивсь побіля Каштанки. Каштанка і він добродушно понюхали одно одному носи та й побігли на вулицю…
_16.jpg)
_22.jpg)
Як Каштанка прокинулась, було вже видно, і з улиці доносивсь гамір, який тільки вдень і буває. В світлиці не було ні лялечки. Каштанка потяглася, позіхнула і, сердита, похмура, пройшла світлицею. Вона обнюхала кутки та меблі, зазирнула до передпокою, та нічогісенько цікавого не знайшла. Опріч дверей до передпокою, були й ще одні двері. Розміркувавшись, Каштанка подряпалася в їх обома лапами, прочинила й увійшла до другої світлиці. Тут на ліжку, вкритий барвою ковдрою, спав замовник, — у йому вона признала учорашнього незнайомого.
— Рррр… — загарчала була вона, та, вчорашній обід ізгадавши, замахала хвостом і почала нюхати..jpg)
— А це що? — почувся гучний, сердитий голос, і до світлички увійшов незнайомий у халаті і з сигарою в зубах. — Що це таке? На місце!
Він підійшов до кота, цопнув його по вигнутій спині й промовив:
— Хведоре Тимофієвичу, це що значить? Бійку завели? Ах, ти, старе луб'я! Ляговись!
І, обернувшись до гусака, гукнув:
— Іване Ивановичу, на місце!
Кіт слухняно ліг на свій матрасик, ще й очі заплющив. З виразу його морди та вусів видко було, що й самому йому прикро, що погарячився та поліз битись. Каштанка ображено заскавучала, а гусак витяг шию та забалакав про щось дрібно, палко й виразно, але дуже незрозуміло.
— Гаразд, гаразд! — мовив хазяїн, позіхаючи. — Треба жити в злагоді та приязні. — Він погладив Каштанку й додав: — А ти, рудько, не бійсь… Це публіка гарна, не скривдить. Стрівай-но, якже ми тебе кликати будемо? Без ім'я, брат, не можна.
_19.jpg)
Незнайомий поміркував і мовив:
— От що… Ти будеш — Тітка… Розумієш? Тітка!
Він проказав що кілька разів слово «Тітка» та й вийшов. Каштанка сіла й почала наглядати. Кіт не ворушився, сидів собі на матрасику й удавав, ніби спить. Гусак, витягаючи шию й топчучись на однім місці, говорив щось далі дрібно та палко. Мабуть, це дуже розумний був гусак: по кожній довгій тираді, він кожного разу здивовано подавався назад і удавав, ніби милуються з своєї промови… Послухавши його й відповівши йому: «рррр»…, Каштанка почала обнюхувати по кутках. В одному з кутків стояли ночовки невеличкі, а в них вона побачила мочений горох та розмоклі житні скоринки. Вона покуштувала гороху — не смачне, покуштувала скоринок — та й почала їсти. Гусак аж ні трохи не образивсь, що незнайома собака споживає його харч, а, навпаки, іще палкіше забалакав і, щоб виявити свою довірливість, сам підійшов до ночовок та й із'їв кілька горошинок.
_20.jpg)
_27.jpg)
Трохи згодом знов увійшов незнайомий та й приніс із собою якусь чудну річ, що скидалася на ворітця та на літеру П. На перечці оцього дерев'яного нечупарного П висів дзвоник та прив'язаний був пістоль: од язика в дзвоника та од собачки в пістолі мотлялись мотузочки. Незнайомий поставив П серед горниці, довго щось розв'язував та нав'язував, а тоді глянув на гусака й сказав:
— Іване Йвановичу, прошу!
Гусак підступив до його й став так, немов чогось дожидаючи.
— Ну-с, — промовив незнайомий: — почнемо з самого краю. Насамперед уклонися й зроби реверанса! Живо!Іван Іванович витяг шию, на всі боки закивав і протяг по землі лапкою.
— Так, молодчина… Тепер умри!
Гусак ліг на спину й задер до-гори лапи. Зробивши отаких ще кілька немудрих фокусів, незнайомий враз схопився за голову, удав на виду своїм жах і закричав:
_24.jpg)
— Ґвалт! Рятуйте! Горимо!
Іван Іванович підбіг до П, схопив у дзьоб мотузку й задзвонив у дзвоник.
Незнайомий був з того дуже задоволений. Він погладив гусака по шиї й сказав:
— Молодчина, Іване Йвановичу! Тепер уяви, що ти ювелір і торгуєш золотом та самоцвітами. Уяви тепер, що ти приходиш до себе до магазину й застаєш у йому злодіїв. Що-б ти зробив тоді?
Гусак узяв у дзьоб другу мотузочку й потяг, а з того зараз-же гримнув гучний постріл. Каштанці дуже до смаку був припав дзвін, а від пострілу вона так дуже втішилась, що аж забігала округ П та загавкала._25.jpg)
Робота Івана Йвановичева не стала на стрілянині. Цілісеньку ще потому годину незнайомий ганяв його круг себе на припоні й ляскав пугою, а гусак мусів плигати через бар'єр та крізь обруч, ставати гопки, тоб-то сідати на хвіст і вимахувати лапками. Каштанка очей не зводила з Івана Йвановича, завивала з утіхи й кілька разів починала бігати за ним, гавкаючи на всеньку пащеку. Уморивши гусака та й себе, незнайомий витер піт з чола й гукнув:
— Маріє, а поклич-но сюди Хіврю Йвановну!
За хвилину чутно стало рохкання… Каштанка загарчала, напустила на себе дуже зважливий вигляд і про всяк случай відступила як-найближче до незнайомого. Двері одчинились, до хати зазирнула якась баба і, щось проказавши, впустила чорну, дуже нечепурну свиню. Не вважаючи аж ніяк на Каштанчине гарчання, свиня підвела до-гори свого п'ятачка й весело зарохкала. Видимо, їй дуже було втішно побачити свого хазяїна, кота й Івана Йвановича. Як вона підійшла до кота й злегка штовхнула його по-під живіт своїм п'ятачком і потім про віщось забалакала до гусака, то в її рухах, у голосі та в тремтінні хвостика багато вчувалося добротливости. Каштанка одразу розібрала, що гарчати та гавкати на таких суб'єктів — не варто.
Хазяїн приняв її й гукнув:
— Хведоре Тимохвієвичу, прошу!
Кіт звівся, ліниво потягнувсь і неохоче, немов яку ласку велику роблючи, підійшов до свинки.
— Ну-с, почнемо з пирамиди єгипетської, — почав хазяїн.
Він довго щось розказував, потім закомандував: «раз… два… три!» — Іван Іванович за словом «три» махнув крильми й скочив свинці на спину… Коли він, балансуючи крильми та шиєю, став твердо на щетинястій спині, Хведір Тимохвієвич мляво й ліниво, з явною зневагою і з таким виглядом, ніби от він нехтує й ні за що має своє мистецтво, поліз на спину до свині, тоді неохоче вибравсь на гусака й став на задні лапи. Вийшло те, що незнайомий звав пирамидою єгипетською. Каштанка з превеликої втіхи аж завищала, та саме тоді старий кіт позіхнув і, втративши рівновагу, злетів з гусака. Іван Іванович похитнувся та й собі впав. Незнайомий загукав, замахав руками й почав знову щось розказувати. Годину цілу провозившись з пирамидою, невтомний хазяїн почав учити Івана Ивановича їздити на коті верхи, тоді зачав учити кота курити і т. и.
Наука скінчилась на тому, що незнайомий витер піт з чола й вийшов, Хведір Тимохвієвич гидливо пирхнув, ліг на матрасика й очі заплющив, Іван Іванович подався до ночовок, а свинку баба забрала. Через силу нових вражінь, день пробіг для Каштанки так, що й не зогляділась, а ввечері її з матрасиком примощено в горничці з брудними шпалерами, і вона ночувала в гурті з Хведором Тимохвієвичем та гусаком.
_29.jpg)
Минуло з місяць. Каштанка вже звикла до того, що її кожен вечір смачним годовано обідом та кликано Тіткою. Звикла вона и до незнайомого, і до своїх нових спожильців. Життя попливло, мов по маслу.
Усі дні починались однаковісенько. Звичайно бувало, що найраніш од усіх прокидавсь Іван Іванович і зараз же підступав до Тітки або ж до кота, вигинав шию й починав щось розказувати палко та довідно, але так само, як і перш, незрозуміливо. Иноді він задирав голову догори й промовляв довгі монологи. За перші дні знайомости Каштанка собі думала, що він говорить так багато через те, що дуже розумний, та минуло трохи-небагато часу — і вона втратила всяку до його пошану; як він підступав до неї з своїми довгими промовами, вона вже не вимахувала хвостом, а потріпувала його, як настирливе базікало, що тільки спати всім заважав, й без жадної церемонії одказувала йому: «рррр»…
_30.jpg)
Хведір же Тимохвієвич був иншої вдачі панок. Цей, прокинувшись, і пари з уст не пускав, не ворушився й навіть очей не розплющував. Він був не од того, щоб і зовсім не прокидатись, бо, як видко було, не полюбляв життя. Нічим він не цікавивсь, до всього ставився мляво й недбало, усе нехтував і навіть свій смачний обід споживаючи, гидливо пирхав.
Прокинувшись, Каштанка починала никати по хатах та обнюхувати кутки. Тільки їй та котові дозволялось ходити по всенькій кватирі; гусак же не мав права й порога переступити поза горничку з брудними шпалерами, а Хівря Івановна жила десь на подвір'ї в хлівці і приходила тільки на науку. Хазяїн прокидавсь пізно й, напившись чаю, зараз же брався до своїх штук. Кожного дня в горничку вношено П, пугу, обручі, і кожнісенький день вироблювано мало не те саме.
.jpg)
Наука тривала годин зо три, з чотири, так що иноді Хведір Тимохвієвич з утоми аж заточувавсь, мов п'яний, Іван Іванович розчепірював дзьоба й важко дихав, а хазяїн робивсь червоний і ніяк не вспішиться, було, витирати піт з чола.
Наука та обід надавали дням багато цікавости, вечори ж миналися таки нудненько. Звичайно вечорами хазяїн кудись їздив і возив із собою гусака та кота. Зоставшись сама, Тітка лягала на матрасик і починала тужити…
.jpg)
Туга закрадалась до неї якось непостережено й посідала її повільно, немов смеркання горницю. Починалося з того, що у собаки пропадала всяка охота гавкати, їсти, бігати по хатах і навіть дивитись, потім в уяві її ставали дві якісь невиразні постаті — не то собаки, не то люди, з обличчями симпатичними, хорошими, але незрозумілими; як вони уявлялись, Тітка махала хвостом і їй здавалось, що вона їх десь-то колись-то либонь бачила й любила… А западаючи в сон, вона кожного разу чула, що від постатів цих пахне карюком, стружками й лаком.
Коли вона зовсім призвичаїлася вже до нового життя і з худої, кощавої надвірньої собаки обернулася в одгодованого випещеного пса, раз якось перед наукою хазяїн погладив її й промовив:— Час би нам, Тітко, й до роботи взятись. Буде з тебе байдики бити. Я з тебе хочу артистку зробити. Хочеш бути артисткою?
.jpg)
І він почав її вчити всяких наук. На перший раз вона вчилась стояти й ходити на задніх лапах і це їй страшенно сподобалось. На другий раз вона мусіла плигати на задніх лапах і хапати цукор, що високо над її головою держав навчитель. Потім, дальшими разами вона танцювала, бігала на припоні, вила під музику, дзвонила й стріляла, а за місяць могла вже до ладу заступати Хведора Тимохвієвича в «єгипетській пирамиді». Вчилась вона залюбки і з своїх здобутків була задоволена; бігати, висолопивши язика, на припоні, плигати крізь обруч та їздити на старому Хведорі Тимохвієвичу верхи — давало їй величезну втіху. За всяким добре зробленим фокусом вона з утіхи дзвінко, з захопленням гавкала, а навчитель дивувався, й собі теж дуже тішився й потирав руки.
— Талант! Талант! — проказував він. — Безперечний талант! Ти напевне заживеш собі великої слави!
І Тітка так звикла до слова «талант», що кожен раз, як хазяїн його вимовляв, вона зривалась та озиралась, немов це було її прізвисько.
_37.jpg)
Тітці собачий сон приснився — ніби-от гониться за нею двірник з мітлою, і вона з жаху прокинулась.
В горничці було тихо, поночі й страшенно душно. Кусали блохи. Тітка зроду перш не боялась темряви, але тепер стало їй чогось аж моторошно й скортіло гавкати. У сусідній горниці голосно зідхнув хазяїн, потім, трохи згодом, у своєму хлівці рохнула свиня, і знов усе занишкло. Коли думаєш про їду, на душі робиться легше, і Тітка почала була думати про те, як вона сьогодні вкрала у Хведора Тимохвієвича курячу ніжку й сховала її у вітальні межи шахвою й стіною, де павутиння багато та пороху. Не вадило б оце піти та подивитись: чи ціла ця ніжка, чи ні? Дуже може бути, що хазяїн знайшов її та й спожив. Та аж до самого ранку не можна виходити з горнички — так заведено.
_40.jpg)
Тітка заплющила очі, щоб заснути хутчій, бо вона з досвіду знала, що швидше заснеш, швидше й ранок прийде. Та враз недалеко неї розлігся чудний крик, що змусив її кинутись і зірватись на всі чотири лапи. То крикнув Іван Іванович і крик його був не той балакливий та довідний, як звичайно, а якийсь дикий, пронизливий та неприродній, схожий на рипіння брами, як її відчиняти. Нічого по-ночі не роздивившись і не розібравши, Тітка почутила ще більший острах і прогарчала:
— Ррррр…
Збігло чимало часу, от скільки його треба на те, щоб добру кістку обгризти; крику більш не було. Тітка по волі була заспокоїлась і задрімала. Їй приснились два великих чорних пса з космами торішньої шерсти на стегнах та на боках; вони з великого цебра прожерливо хлептали помиї, од яких ішла біла пара та дуже смачний дух; зрідка вони оглядались на Тітку, щирили зуби й гарчали: — «А тобі не дамо!» — Та от з хати вибіг мужик у кожусі й прогнав їх батогом; тоді Тітка підступила була до цебра й почала собі хлептати, та тільки мужик пішов за браму, як обидва чорні пси, загарчавши, кинулись на неї, — і раптом знов розлігся пронизливий крик.
— Ґе! Ґе-ґе! — скрикнув Іван Іванович.
Тітка прокинулась, зірвалась і, не сходючи з матрасика, аж заходилась, виючи та гавкаючи. Їй вже здавалось, що це не Іван Іванович кричить, а хтось инший, чужий. І чогось і в хлівці знов рохнула свиня.
Та ось зачовгали патинки, і в горничку ввійшов хазяїн у халаті й з свічкою. Мерехтливе світло заплигало по брудних шпалерах і прогнало темряву. Тітка побачила, що в горничці нікого чужого нема. Іван Іванович сидів на підлозі й не спав. Крила у його були попущені і дзюб роззявлений і загалом він мав такий вигляд, неначе б дуже зморився й хотів пити. Старий Хведір Тимохвієвич так само не спав. Мабуть і його теж збудив крик.
— Іване Йвановичу, що тобі таке? — поспитав хазяїн у гусака. — Чого ти кричиш? Ти нездужаєш?
_38.jpg)
Гусак мовчав. Хазяїн помацав його за шию, погладив по спині й промовив:
— Чудний ти. І сам не спиш, і иншим не даєш.
Як хазяїн вийшов і заніс із собою світло, знов налізла темрява. Тітці було страшно. Гусак не кричав, але їй знов почало ввижатись, либонь у темряві хтось стоїть чужий. Найстрашніше було те, що чужого цього не можна було покусати, бо він був невидимий і не мав образу. І чогось вона гадала, що цієї ночи конче має статися щось дуже погане. Хведір Тимохвієвич і собі непокоївся. Тітка чула, як він вовтузився на своїм матрасику, позіхав та струшував головою.
Десь на вулиці загрюкано в браму і в хлівці рохнула свиня. Тітка заскавучала, витягла передні лапи й поклала на них голову. В грюканні брамою, в рохканні свині, що чомусь не спала, в темряві і в тиші вчулось їй щось таке саме тоскне та страшне, як і в крику Івана Йвановича. Всюди була тривога та неспокій, але чого? Хто це чужий, що його не було видко? Ось біля Тітки спахнули на мить дві тьмяні зелені искорки. Це вперше за ввесь час знайомости підійшов до неї Хведір Тимохвієвич. Чого йому треба було? Тітка лизнула йому лапу й, не питаючись, чого прийшов, завила нишком та на різні голоси.
_45.jpg)
— Ґе! — скрикнув Іван Іванович. — Ґе-ґе!
Знов одчинились двері, й увійшов хазяїн з свічкою. Гусак сидів так само, розчепіривши дзьоба та попустивши крила. Очі в його були заплющені.
— Іване Йвановичу — покликав хазяїн.
Гусак не ворухнувся. Хазяїн сів перед ним долі, з хвилину дививсь на його мовчки й промовив:
— Іване Йвановичу! Що ж це таке? Помираєш ти, чи що?… А-а, я тепер згадав, згадав! — скрикнув він і вхопився за голову. — Я знаю, чого це! Це того, що сьогодні на тебе наступила була коняка! Боже ж мій, боже ж мій!
Тітка не розуміла, що каже хазяїн, та з лиця його бачила, що й він чекає чогось жахливого. Вона простягла морду до темного вікна, до якого, як їй здалося, заглядав хтось чужий, і завила.
— Він помирає, Тітко! — мовив хазяїн і сплеснув у долоні. — Еге ж, еге, помирає! До вас у хату зайшла смерть. Що ж нам робитоньки?
Блідий, збентежений хазяїн, зідхаючи й хитаючи головою, вернувсь до себе в опочивальню. Тітці було моторошно зоставатись по-ночі й вона пішла за ним. Він сів на ліжко й кілька разів проказав:
— Боже мій, що ж робити?
Тітка ходила побіля його ніг і, не тямлючи, чого це їй так тоскно та чого всі так турбуються, та силкуючись зрозуміти, стежила за кожним його порухом. Хведір Тимохвієвич, що рідко коли й кидав свій матрасик, і собі ввійшов в опочивальню до хазяїна й почав тертись йому коло ніг. Він струшував головою, буцім би хотів витрусити з неї важкі думки, і подозріло заглядав під ліжко.
Хазяїн узяв блюдечко, налив у його з умивальника води й знов пішов до гусака.
— Пий, Іване Йвановичу! — промовив він ніжно, поставивши перед його блюдечко. — Пий, голубчику!
Та Іван Іванович не ворушивсь і не розплющував очей. Хазяїн пригнув йому голову до блюдечка й утокмачив дзьоба у воду, та гусак не пив, ще ширше розпустив крила і голова його так і зосталась лежати на блюдечку.
— Ні, вже нічого зробити не можна! — зідхнув хазяїн. — По всьому. Пропав Іван Іванович!
І по лицях йому покотились униз блискучі крапельки, які бувають за дощу на шибках. Не тямлючи, що таке, Тітка й Хведір Тимохвієвич тулилися до його та з жахом дивились на гусака.
— Бідолаха Йван Іванович! — казав хазяїн, зідхаючи сумно. — А я ж мріяв, що на весні повезу тебе на дачу та й буду похожати з тобою по зеленій травиці. Люба тварино, хороший товаришу мій, тебе вже нема! Як же я тепер обходитимусь без тебе?
Тітці здавалося, що й з нею те саме станеться, тоб-то, що й вона теж от так, не знати з чого, заплющить очі, одкине лапи, оскирить зуби, і всі на неї дивитимуться з жахом. Видко, що такі самі думки крутились і у Хведора Тимохвієвича в голові. Ніколи ще старий кіт не був такий сумний та похмурий, як тепер.
Благословилось на світ, і в горничці вже не було того невидимого чужого, що такого страху наганяв на Тітку. Як вже зовсім розвиднилось, прийшов двірник, узяв гусака за лапи й кудись його поніс. А трохи згодом придибала бабуся й забрала ночовки.
Тітка пішла до вітальні й подивилась за шахву: хазяїн не спожив курячої ніжки, вона лежала на своїм місці, в поросі та в павутині. Але Тітці було нудно, сумно і тягло на плач. Вона либонь і не понюхала ніжки, а пішла під канапу, сіла там і почала скавуліти стиха, тонким голоском:
— Скаву-скаву-скаву…
_46.jpg)
_52.jpg)
Одного чудового вечора хазяїн увійшов до горнички з брудними шпалерами й, потираючи руки, промовив:
— Ну-с…
Щось він іще наставився був казати, та не сказав і вийшов. Тітка, що дуже добре дізнала під час лекцій його обличчя та інтонацію, догадалася, що він був схвильований, заклопотаний і, здається, сердитий. Трохи згодом він вернувся й сказав:
— Сьогодні я візьму з собою Тітку та Хведора Тимохвієвича. В єгипетській пирамиді, ти Тітко, заступиш сьогодні небіжчика Івана Йвановича. Чорт батька зна що! Нічого не готово, не вивчено, репетицій було мало!.. Сором! Осудовисько!
Потім він знову був вийшов і за хвилину вернувсь у кожусі й циліндрі. Підійшовши до кота, він узяв його за передні лапи, підняв та й заховав його на грудях під кожуха, а Хведорові Тимохвієвичу було ніби це зовсім байдуже і він навіть не потурбувався очі розплющити. Йому, либонь, було однаковісінько: лежати, чи бути піднятим за ноги, вилежуватись на матрасику, чи на грудях у хазяїна під кожухом спочивати.
— Тітко, ходім, — мовив хазяїн.
Нічого не розуміючи й махаючи хвостом, Тітка пішла за ним. За хвилину вона вже сиділа в санях у ногах у хазяїна й слухала, як він, щулячись од холоду та хвилювання, бубонів:
— Сором! Осудовисько!
Санки стали коло великого чудного будинку, що скидався на перекинуту салятирку. По довгому ґанку цього будинку з трьома скляними дверима ясно світило з десяток лихтарів. Двері з дзенькотом одчинялись і, немов роти, ковтали людей, що снували біля ґанку. Людей було багато, часто під ґанок підбігали й коні, але собак не було видко.
Хазяїн узяв на руки Тітку й сунув її на груди, де був Хведір Тимохвієвич. Тут було по-ночі й душно, зате захисно. На мить спалахнули були дві тьмяні, зелені искорки — це розплющив був очі кіт, що його притовкла холодними, шорсткими лапами сусідка. Тітка лизнула його в ухо і, схотівши сісти як-найвигідніше, невпокійно заборсалась, запхала його під себе холодними лапами й неумисне висунула з-під кожуха голову, та зараз же загарчала сердито й убгалась під кожух. Їй здалося було, що вона побачила величезну, тьмяно осяяну хату, повну страховиння; з-за перегорож та ґраток, що тяглись по обидва боки хати, визирали страшні пики: конячі, рогаті, довговухі та якась одна товста, величезна пика з хвостом замість носа та з двома обгризеними костомахами, що стирчали з рота._47.jpg)
У тітки зарябіло в очах і в душі. Од білолицьої вайлакуватої постати дхнуло хазяїном, та й голос у неї теж був знаний, хазяїнів голос, та бували хвилини, коли Тітку брала непевність, і тоді вона ладна була тікати од перістої постати й гавкати. Нове місце, світло віялом, пахощі, метаморфоза, що притрапилася з хазяїном — усе це наганяло на неї страхи невиразні та передчуття, що вона конче здибаються з якимсь страхіттям на зразок товстої пики з хвостом замість носа. А до того ж ще десь опостінь завивала навісна музика та часом розлягалось незрозуміле ревище. Одне тільки її й заспокоювало — це байдужість Хведора Тимохвієвича. Він спокійнісенько собі куняв під стільцем і не розплющував очей, навіть коли стілець рушався.
Якийсь чоловік у фраку та білій жилетці зазирнув до горнички й промовив:
— Зараз вихід міс Арабелли. Після неї — ви.
Хазяїн нічого не одказав. Він витяг з-під столу невеличкий чемодан, сів і став чекати. По губах та й по руках його можна було пізнати, що він хвилювався, і Тітка чула, як дихання в його тремтіло.
— М-р Жорж, прошу! — гукнув хтось за дверима.
Хазяїн устав і тричі перехрестився, тоді дістав з-під стільця кота й сунув його в чемодан.
— Йди, Тітко, — мовив він нишком.
Тітка, нічогісенько не розбираючи, підійшла до його рук; він поцілував її в голову та й поклав поруч з Хведором Тимохвієвичем. Потому зробилось по-ночі… Тітка топталась по котові, дряпалась у стінки чемодана і з жаху не могла й пари з уст пустити, а чемодан гойдався, мов на хвилі, та тремтів…
— А ось і я! — як покрикне голосно хазяїн. — А ось і я!
Тітка почутила, що після цього крику чемодан гуцнув об щось тверде й перестав гойдатися. Розляглося голосне густе ревище: по комусь ляскали і цей хтось, певне ота пика з хвостом замість носа, ревів та реготався так гучно, що аж замочки на чемодані трусились. На ревище хазяїн одповів таким пронизливим та верескливим сміхом, яким він ніколи не сміявся вдома.— Га! — як покрикне він, силкуючись перекричати ревище. — Найшановніша публіка! Я допіру оце з вокзалу. У мене бабуня здохли й лишили мені спадщину! У чемодані щось дуже важке — певне золото… Га-га! А ну як тут мільйон! Зараз ми відчинимо та й подивимось…
_51.jpg)
У чемодані клацнув замок. Сліпуче світло вдарило Тітку по очах; вона виплигнула з чемодана та, оглушена ревищем, прудко, у всю свою собачу ристь, забігала навкруги свого хазяїна та аж заливалась, дзвінко гавкаючи.
— Га! — загукав хазяїн. — Дядечку, Хведоре Тимохвієвичу! Люба Тітусю! Милі родичі, дідько б вас забрав!
Він упав животом на пісок, схопив кота й Тітку та й почав їх обіймати. Тітка, поки він стискав її в своїх обіймах, мигцем огляділа той світ, у який.jpg)
— Тіточко, прохаю вас — сідайте! — гукнув хазяїн.
Пам'ятаючи, що це означав, Тітка плигнула на стілець та й сіла. Вона глянула на хазяїна. Очі в його, як завжди, дивились серйозно та ласкаво, але обличчя, а надто рот і зуби, були перекривлені широкою застиглою посмішкою. Сам він реготавсь, плигав, сіпав плечима й удавав, буцім йому дуже весело при тисячах обличчів. Тітка поняла була віри, що йому й справді весело, раптом почутила усім своїм тілом, що на неї дивляться оці тисячі обличчів, підвела до-гори свою лисячу морду й з утіхи завила.
— Ви, Тіточко, посидьте собі, а ми з дядечком камаринського потанцюймо.
Хведір Тимохвієвич, дожидаючи, коли його всилують виробляти дурниці, стояв та байдужно роззиравсь по боках. Танцював він мляво, недбало, похмуро, і видко було з його рухів, по хвосту та по вусах, що він глибоко зневажав і натовп, і світло сліпуче, і хазяїна, та й себе… Одтанцювавши свою пайку, він позіхнув і сів.
— А ну, Тітусю, — мовив хазяїн: — попереду ми з вами поспіваймо, а тоді потанцюймо. Добре?
Він добув з кешені сопілочку та й заграв. Тітка, не терплючи музики, невпокійливо загорзалась на стільці й завила. З усіх боків розляглися ревище та оплески. Хазяїн уклонився і, коли все знишкло, грав собі далі… За однією дуже високою нотою, десь угорі серед публіки хтось голосно охнув.
— Тату! — скрикнув дитячий голос. — Та це ж Каштанка!
— Та таки й Каштанка! — ствердив п'яненький деренчливий тенорок. — Каштанка! Хведько, це, побий мене бог, Каштанка! Фюйть!
Хтось на галерці свиснув, і два голоси, один — дитячий, другий — чоловічий, голосно покликали:
— Каштанка! Каштанка!
Тітка аж кинулась і глянула туди, де гукали. Два обличчя: одне патлате, п'яне й посмішкувате, друге — пухле, червонолице й злякане — ударили її по очах, як попереду вдарило було сліпуче світло… Вона згадала, перекинулась з стільця й закрутилась по піску, тоді скочила й з радісним визчанням кинулася до тих обличчів. Розляглось несамовите ревище, наскрізь прошите свистінням та пронизливим дитячим криком:
— Каштанка! Каштанка!
Тітка плигнула через бар'єр, тоді комусь через плече, опинилась у ложі; щоб потрапити у вищий ярус, треба було переплигнути високу стіну. Тітка плигнула, та не доплигнула й полізла назад по стіні. Потім вона переходила з рук на руки, лизала комусь руки й обличчя, посовувалась усе вище й вище, і, нарешті, втрапила на галерку…
Півгодини по тому Каштанка йшла вже вулицею за людьми, од яких душило карюком та лаком. Лука Олександрич заточувався та інстинктовно, навчений досвідом, намагався держатись яко мога далі від канави.
— В бездні гріховній валяюся во утробі моїй… — бубонів він. — А ти, Каштанко, — непорозуміння. Проти людини ти все одно, що проти столяра тесля.Поруч з ним ступав Хведорко в батьковому кашкеті. Каштанка дивилась їм обом у спини і їй здавалось, що вона давно вже йде за ними та радіє, що життя її не вривалося ані на хвилину.
.jpg)
Згадувала вона горничку з брудними шпалерами, гусака, Хведора Тимохвієвича, смачні обіди, науку, цирк, але все оце уявлялося їй тепер буцім би то довгий, поплутаний та важкий сон…
ціна 25 коп. (Р)
Обгортку малював худ. К. Болотов.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|