Кайдашева сімя̀/VI
| ◀ V | Кайдашева сімя̀ VI |
VII ▶ |
|
Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбогоі батьковоі хати вона ніби ввійшла в панські покоі. Кайдашева хата була просторна, с чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах. И зелений садок и маленька пасіка в садку під горою, и криниця під грушею, и левада, и зелена діброва на горах, и розмова з Лавроном за пасікою; все ніби заквітчало свекрову хату квітками та залило пахощами. Тиждень минув, як одна година.
Мелашка ніби не бачила, як пяний свекор лаявся с свекрухою, ніби не чула, як свекруха зразу обсипала іі неласкавими словами.
Кайдашиха привитала старшу невістку попереду солодкими медовими словами, а потім уже дала ій покуштувати полиню. З Мелашкою вона обійшлась инакше: вона зразу почастувала іі полинём. Вона не полюбила Мелашчиних батьків, и як тільки бралась за тімя, то згадувала Западинці и своі розглядини в Балашів. Мелашка була молода, незугарна до важкоі роботи, а Кайдашисі дуже хотілось на старість полежати та одпочати.
Тільки тиждень після весіля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи ій роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку и глузувала над нею.
Ще вдосвіта Кайдашиха збудила Мелашку и загадала ій місити діжу, а сама поралась коло печі. Мелашка влізла руками в діжу и ніяк не могла вимішати тісто с самого дна: діжа була здорова, а вона сама була невелика на зріст и не могла достати руками до дна.
— Лавроне! підстав своій жінці під ноги стільчики; бач, не достане руками й до половини діжі.
Лаврін взяв маленького стільчика и підставив Мелашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик и, запнувшись білою хустиною, неначе боролась з здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки и милувався, як вона проворно орудувала руками, аж стільчик хитався під ногами. В неі на лобі виступив піт.
— Лавроне! втри жінці піт з лоба, а то ще в діжу накапає, знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврін обтер своім рукавом горячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на ёго темними очима й всміхнулась. Свекрушин докір полетів проз іі вуха, и не зачепив іі душі.— Лавроне! знов гукнула Кайдашиха, утри лиш носа своій жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелашчині руки.
Мелашка всміхнулась, але якось жалібно глянула на Лаврона: вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч роскоштувала полинь.
Лаврін мовчав и тільки глянув на матір.
В хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою и почав грімати, що Кайдашиха опізнилась с хлібом.
— Опізнилась. Чому пак не опізнитись, коли понабірали в хату невісток з Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й потім… Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.
Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім не вимішане: на ёму було видко бульбашки, неначе горіхи.
— Геть, вилазь з діжі, бо сегодня не будемо обідати, крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила с стільчика и стала серед хати. В неі на лобі блищали здорові краплі поту.
Кайдашиха помила по лікті руки и кинулась з злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало и неначе заплямкало губами під іі руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, и стояла ні в сих, ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
— Чого ти стоіш, ніби сегодня привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу, та порайся коло печі.
Мелашка зітхнула. Вона почула, що рідна мати и бє, та не болить, а свекруха словами бє, гірше ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки с тістом не швидко обмивались.
— Чого ти там бабляєсся? Мий швидче руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам побє спину! вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, як пташка крилами: ще й добре не обмила тіста на руках, обтерла іх сяк так рушником и кинулась вимішувати лемішку. Вона сіла далі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою и, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що копистка завязла в густій лемішці, хруснула и переломилась.— Ой Боже мій, с цим недбайлом! крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку: тепер про мене, сажай руки в лемішку та й мішай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку и почала вимішувати лемішку ложкою.
— Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе навчила, крикнула з злістю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлі. Вона заплакала.
Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а Мелашка посажала, посипаючи лопату межисідкою, голодний Кайдаш знов увійшов у хату и почав лаяти и жінку й невістку.
— Якого ви недовірка у двох робите, що в вас и досі обід не готовий! крикнув Кайдаш на всю хату. Піди, Мелашко до Мотрі та позич хліба на обід.
Тільки що Мелашка ступила на поріг, Кайдашиха крикнула так, неначе на неі линув кипятком.
— Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем поперебиваю! в неі снігу зімою не достанеш.
В Карповій противній хаті двері були одчиняні. Мотря почула ті слова.
— Як тільки котра з вас ступить на мій поріг, то я вам обом поперебиваю ноги оцією кочергою, крикнула Мотря с свого порога и показала кочергу: сплять до обіда та ще тебе й судять: судіть вже Мелашку, а мене не зачіпайте.
Мотря причинила своі двері, аж горище загуло, як бубон. Мелашка побігла до сусіди позичати хліба на обід.
Мелашка позичила хліб и верталась через свій садок. Вона вгляділа в садку Лаврона.
— Обіжає тебе, моє серце, мати, сказав Лаврін, и неначе закрасив матерну лайку своіми ласкавими словами.
— Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своіми очима, сказала Мелашка, глянувши Лавронові в самі сині очі.
Йшла вона за хлібом, садок неначе повяв для неі и листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вічі и для неі знов ніби сад розвився и зазеленів и сонце весело на ёму заграло.
И знов в Кайдашевій хаті почалася колотнеча. Кайдашиха почала старітись и стала дуже лайлива та дражлива. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила іі, як вода камінь. Мотря не любила Мелашку и все чогось підкопувала під неі, як річка під крутий берег. Мелашка жила с Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху, Мотря була недобра й до Мелашки.Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз. Мелашка вже скучала за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матірю. Вона просилась в свекрухи в гості до батька, свекруха іі не пустила. Кожноі неділі просилася Мелашка в гості, и кожноі неділі Кайдашиха знаходила для неі роботу. Мелашка зажурилась.
— Чого ти, Мелашко, журисся, аж з лиця спала? питав іі чоловік.
— Скучила за матірю. Вже й жнива минають, а я ні разу не була в матінки в гостях. Цієі ночі міні снилось, що я стала зозулею та й полетіла в Бієвці. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влітаю хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, заверчена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях и жалібно дивиться на мене.
— Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то може й поідемо в гості.
— Проси, Лавроне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шумить діброва на горі, та тільки жалю міні завдає. Що вечора дивлюся на заросянські гори, що вечора туди пориває мою душу! Як би я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, як би я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами сади поламала б, степи попалила своіми сухотами и зелені луги слёзами залила.
Молода молодиця залилась слёзами, як мала дитина. Лавронові стало жаль молодоі жінки. Він пригорнув іі до себе, вговорював ласкавими словами.
— Здається міні, що до моєі матіньки й дорога терном та колючою ожиною заросла, сказала Мелашка.
Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювати Кайдашиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не поіхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не за манили іі на Западинці. Кайдашиха вговорювала поіхати до сватів Кайдаша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
— Візьми ж, Мелашко, паляницю батькові, а дітям я передам гостинця; ось, бач, яка паляниця! На Западинцях мабуть и не бачили таких паляниць, не тільки що не іли, сказала Кайдашиха, подаючи Мелашці пухну паляницю.
Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докір, стала для неі важка, як камінь.Лаврін пішов з Мелашкою в Бієвці.
Тільки що Мелашка ступила на батьків поріг, та й залилась дрібними слёзами, впавши матері на груди.
— Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гості, в вікна виглядала та вже й перестала.
— Не пускав нас батько, не пускала й мати, сказав Лаврін: в жнива було дуже багато роботи.
— Чого ж це ти, дочко, так росплакалась? Мабуть дуже скучала за Бієвцями та за нами, говорила мати: привикай, серце, до чужого села та до новоі рідні. Адже ж люде якось привикають. Не дурно ж кажуть: дівка, як верба: де посади, то прийметься.
— Не так легко, мамо, прийнятись, говорила Мелашка: коли посадили ніби на горячому піску.
Мати задумалась: вона догадалась, який то був горячий пісок.
— У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка вяла, сказала Балашиха, роздивляючись на свою дочку: чого ти, дочко, зблідла та неначе пилом припала? И голос твій став такий тихий та смутний.
— Нема міні од чого цвісти. Як би не Лаврін, то я б, здається, рада й до вас вернутися.
— Не можна, дочко! завязала головоньку, не розвяжеш до віку, сказала Балашиха, осміхаючись через слёзи.
Матері все здавалось, що Мелашка скучає за Бієвцями, що вона ще дуже молода и жалкує за дівоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашці так було важко в свекрухи, неначе вона лупала камяну гору, та іла гіркий полинь.
— Привикай, серце! Як я вийшла заміж за твого батька, то й я плакала, а далі звикла. Така вже жіноча доля.
Мелашка обцілувала маленьких братів та сестер, розвязала хустку з гостинцями. Діти вкрили хустку, як мухи мед, а в тій хустині було всякого добра: й горіхи з насинням, и груші, й яблука, ще й медяники. Діти аж плескали в долоні та щебетали на всю хату.
Балашиха накрила стіл скатертею, поставила пляшку з горілкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матірю пішла в садок, жалувалась на свекруху й свекра, виплакала всі слёзи, що зібрала за всі жнива, и полила ними материн садок. Мати стояла під вишнею та й собі плакала.
— Я тижня не пробула в свекрухи и вже слёзами облилася, говорила Мелашка. Як би Лаврін не оступався за мною, то вони б мене заіли. А збоку через сіни живе Карпова Мотря, як люта змія, ненавидить мене через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуліки голубку.
— То ти, дочко, не потурай свекрусі. Адже ж Мотря не мовчить, то й ти не мовчи.
— Коли, мамо, кругом мене все чужі люде, чужий рід, чуже село. Я одна, як билина в полі, а вони всі на мене, як вітер на билину.
Поплакала Мелашка з матірю в садку, ввійшла в хату, сіла за стіл полуднувати и не полуднувала.
— Як би міні перекликати сюди Лаврона, я б на віки зосталась у матері, думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
Мелашка посиділа в батька до вечора, пішла до сусід, побачилась с сусідами, наговорилась и вже смерком роспрощалась з ріднею. Перейшла вона двір до воріт и стежку облила слізми. Йшла вона долиною та все оглядалась назад на батькову хату, вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
— Прощай, мій спокою! мій віночку, вишневий батьків садочку! подумала Мелашка и пішла селом до дому з Лавроном.
Вже в ночі вони прийшли до дому. В хаті всі спали. Лаврін почав стукати в двері. Двері були заперті на засов. В хаті ніхто не обзивався. Лаврін постукав у вікно.
— А вже ж! оце встану вам відчиняти! крикнула в хаті Кайдашиха, неначе десь у діжці: досиділи до ночі, то про мене ночуйте й на дворі.
Старий Кайдаш не чув нічого и спав, як убитий. Кайдашиха замовкла. В хаті знов усе затихло.
Лаврін пішов під Карпове вікно и постукав у шибку.
— Хто там стукає! гукнула Мотря.
— Одчини, будь-ласка, Мотре! це ми! сказав Лаврін.
— А мати чом не встане та не одчинить; мабуть жде, поки я встану, обізвалась Мотря, неначе десь у погребі.
— Одчини, будь-ласка, бо мати не хоче одчиняти, просив Лаврін.
— А вже ж! велика пані! Нехай встане та й одчинить, крикнула Мотря.
В Карповій хаті щось заворушилось: то вставив Карпо. Він заворушився в сінях, стукнув лобом об двері, звалив кочергу, перекинув мірку в сінях, и, позіхаючи на ввесь рот, одсунув засова.
Лаврін з Мелашкою ввійшли в сіни. В одчиняні двері наліво кричала Мотря, в двері направо репетувала стара мати.— И де чортяка іх носить до пів ночі! Ходять у ночі с чортами разом, та ще ім и двері одчиняй! верещала по один бік Мотря.
— Досиділись мало не до світа, неначе завтра свято! Ще й уставай та двері ім одчиняй! кричала с печі мати.
— Чого ви, мамо, кричите! ще й не вставали одчиняти, а верещите на всю хату, обізвався Лаврін.
— Виводив попід руки свою Мелашку по всіх Западинцях до півночі, ще й мене розбудив.
— Якого ти чорта кричиш? аж мене перелякала! обізвався с-просоня старий Кайдаш: оце наробили гвалту! Міні здалось, що хата зайнялася.
Мелашка швиденько кинула свиту на лаву и впала, як нежива. Лаврін погасив світло. Мелашці здалося, що вона з зеленого саду та ступила просто на лід.
— Потрівай же, Мотре! виносила я с сіней и своє и твоє сміття, а завтра не винесу, думала Мелашка, згадуючи науку своєі матері: нехай уже лає мати, а то й вона кричить.
Другого дня Мелашка вимела хату й сіни и покинула сміття коло порога. Мотря переступила через поріг и спіткнулась на сміття.
— Оце понакидали свого сміття під порогом. Дві іх здорові, як печі, а сміття не винесуть, сказала Мотря так голосно, щоб було чути в свекрушину хату.
— Виносила я до сегоднішнёго дня и твоє сміттячко, а тепер не буду. Маєш руки, то й винесеш, сказала Мелашка.
— А тобі та твоій свекрусі хіба поодпадали руки, крикнула Мотря.
— Не поодпадали, але як носитиму що дня сама сміття, то й поодпадають.
— Ще й підмела на мою половину сіней, сказала Мотря и вхопила віник та й одсунула сміття під самісінькі свекрові двері.
С хати вийшла свекруха саме тоді, як Мотря сунула сміття під двері. Сміття посипалось на свекрушині ноги. Вона підкинула ногами сміття в гору и обсипала Мотрю.
— На що ти, вража дочко, сунеш оце сміття міні в хату? крикнула Кайдашиха.
— Од вражоі дочки чую. Суну на те, що це ваше сміття. Про мене візьміть ёго та поіжте! крикнула Мотря.
— Іж сама, коли мене загадуєш; про мене сховай ёго в свою скриню та понеси матері на гостинець, репетувала свекруха.— Не матері, а вам принесу ще й на стіл покладу, сказала ласкаво але хитро Мотря: поісьте на здоровячко, бо чия праця, того й користь.
— Я, Мотре, виносила й твоє сміття с сіней, а тепер не буду: винось сама. Я од цего часу и твоєі половини сіней не буду мести, обізвалась Мелашка.
— То про мене перегородіть сіни тином по половині! Я через тин не буду лазити до вас у гості, кричала Мотря: впала в гріх, що вимела усі сіни та сміття винесла. Ти менча то й мети сіни.
— Як на менчу, то більше треба здавати роботи, сказала Мелашка: од цего часу я не буду мести твоєі половини сіней.
— Та про мене и своєі хати три дні не мети! Чого це ви до мене причепились у двох, як скажені собаки! вже кричала гвалт Мотря и била кулак об кулак.
Три молодиці тупцяли кругом сміття, неначе три курки на смітнику.
— Чи ви показились, чи вас чорт напав, крикнув старий Кайдаш входячи в сіни. Чого це ви гризетесь? Ось я вас помирю ломакою!
Мотря втікла в свою хату й двері причинила. Стара Кайдашиха стояла над сміттям и виливала на ёго всю злість, що мала вилити на Мотрю, а далі вхопила віника й присунула сміття під Мотрині двері.
— На тобі твоє добро! крикнула свекруха, ще й віника в гору підняла проти зачиняних дверей, неначе то були не двері, а сама Мотря.
— Поіжте ёго з Мелашкою. Бодай ви ним обідві подавились! кричала за дверима Мотря.
— Бодай уже тебе вдавила болячка. Ти міні сидиш тут в горлі гірше од болячки! кричала Кайдашиха, тикаючи себе в горло пальцем та обертаючись до зачиняних дверей.
— Ти ж міні гірше од трясці! кричала Мотря и ніби кляла своі двері.
— Бодай тебе трясло и твоіх Довбишів, и твою таранкувату сестру и ввесь твій поганий рід до страшного суду! лаяла Кайдашиха и штурхнула в двері віником так, що нехворощ затріщала и посипалась на землю.
— Не штуркай в моі двері, бо як вискочу, то штурхну тебе в морду так, що й ноги задереш, галасувала Мотря и тріснула обома кулаками в двері. Двері одскочили и справді тріснули Кайдашиху по лобі.
Кайдашиха одскочила и и вхопилась рукою за лоба.
— Вбє вона мене! зість мене без соли, зжене вона мене с світа! кричала Кайдашиха: ой Боже мій, світе мій!
Мотря через одчиняні двері вгляділа під своім порогом сміття, нагнулась, вхопила в пригорщі сміття, сипнула ним свекрусі в вічі и причинила двері.
Кайдашиха вхопилась за очі. В очах було повно сміття. Вона кинулась одчиняти двері и вхопилась за кілок обома руками. Мотря з другого боку обома руками держала двері за кілок.
— Пусти! нехай я тобі коси обскубу! кричала Кайдашиха.
— Побачимо, хто кому обскубе! кричала Мотря: обскуби собі та Мелашці.
Молодиці смикали кілок кожна до себе. Двері одхилялись то знов причинялись, аж гупали. Старий Кайдаш кинувся обороняти двері, одіпхнув Кайдашиху и так гупнув кулаком в двері, що Мотря за дверми пустила кілок и одскочила. Він одчинив двері и закричав на Мотрю:
— Чого ти, галасуєш на ввесь куток, неначе тебе чорти хапають!
— Чого ви лізете в мою хату? яке ви право маєте лізти через мій поріг? Я вам голову провалю кочергою! кричала Мотря, бліда, як смерть. Вона стояла серед хати с кочергою и як би старий Кайдаш не одскочив назад за поріг, вона б и справді провалила ёму голову кочергою.
— Цур вам! осика вам! Де баби бються, там и чорт не розбере діла. Мелашко! будь ти найрозумнійша. Візьми оте сміття та винеси на двір.
Мелашка взяла шматок ряднини, згорнула половину сміття, а половину покинула під самим Мотриним порогом.
— Я своє винесу, а твоє осьдечки кидаю! крикнула Мелашка, виносячи сміття с сіней.
Другого дня Мелашка вимела свою хату и половину сіней, неначе шнурком одміряла.
— Як вимела рівненько. Чи не поясом міряла сіни? питала Мотря в Мелашки.
— А хоч би й поясом? що тобі до того. Не буду виносити од цего часу твого сміття, сказала Мелашка.
— А хіба ж ти не міряла сіней шнурком, як мазала діл та стіни? обізвалась Кайдашиха. Мірите ви, бодай уже міряла вас лиха година.Од того часу Мелашка знайшла собі ще одного ворога. Мотря не давала ій перейти сіней: вона була сердита на Мелашку за те прокляте сміття. Од того часу в хаті гризла Мелашку свекруха, в сінях та на дворі стерегла іі Мотря.
Настала зіма, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха насілась на неі, як лиха доля: сама спала до́схочу, робила легку роботу, а все важке діло скидала на Мелашку, як на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, між чужі люде, не сміла нічого говорити проти свекрухи и мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона вставала вдосвіта поперед усіх, топила й варила, діжу місила, хліб пекла, ходила прати на став, прибірала в хаті, ще й на полотно пряла. Свекруха гризла, за все докоряла, ще й судила між людьми. Мелашка ні чим не могла догодити свекрусі й свекрові. Вона була тільки тоді щаслива, як одпрошувалась в гості до батька, та й те траплялось дуже рідко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив пяний до дому и зганяв злість більше на невістці, ніж на своій жінці. Мотря не пропускала Мелашку через сіни и зачіпала іі ущіпливими словами. Лаврін оступався за нею та й годі сказав.
Раз у великий піст перед вербою Кайдаш прийшов у хату вечеряти и вже був зовсім пяний. Сімя повечеряла и полягла спати. Кайдаш збудив Мелашку и звелів подавати собі вечерю. Мелашка насипала в миску гречаних галушок и поставила на стіл. Галушки були холодні, стали тверді й такі густі, як кваша. Кайдаш пхав іх у горло и не міг ніяк запхнути. В ёго повипадали зуби и він ніяк не міг іх розжувати.
— Наварила ж, невістко, галушок! Чи це каміння, чи галушки? сказав Кайдаш до Мелашки: на покуштуй, чи вкусиш? Ти думаєш, що в мене залізні зуби? На! батькові своєму понеси, нехай вдавиться. Це я знаю, нащо вона наварила міні каміння: щоб мене с світа згубити! щоб я скоріше вмер, та покинув вам усе добро! О хура чортів на вашу голову з Лавроном та й с Карпом! Це вже вони змовились, щоб мене галушками вдавити цієі ночі. На! понеси собакам.
Кайдаш взяв у ложку галушку и шпурнув нею на Мелашку. Галушка перелетіла через іі голову и свиснула в комин.
— Оце тобі, а це твоєму батькові! сказав Кайдаш, и друга галушка свиснула, як куля й ляпнула об мисник.
— А це твоій матері! и третя галушка чавкнула на грубі.
— А це тобі, чортів сину, щоб не троів батька! И четверта галушка полетіла на Лаврона и луснула ёго по губах.Лаврін прокинувся, сів на лаві, витріщивши сонні очі, й чухав боки кулаками.
— А це тобі Карпе! галушка полетіла в гору и ляпнула об стелю, а с стелі потрапила Мелашці на голову.
Мелашка дивилась, як літають по хаті галушки, и не знала, чи плакати, чи сміятись.
— А Мотрі вже й нестало! Мотря відьма! перекинула галушки на макітру, говорив Кайдаш: звідкіля це макітра прилетіла на стіл? Це не макітра! та це Мотря прилетіла з лисоі гори. Кайдаш штовхнув рукою ту невидиму макітру и одсунувся трохи на бік.
— Потрівайте ж, матері вашій хура чортів, ще й сіра свита зверху. Не діждете, щоб я вдавився цим камінням. Карпо забрав воли й вози, а ця с своім Лавроном хоче забрати ярма й занози.
Кайдаш присунувся до стола, поколоцькав ложкою в мисці и взяв у рот галушку. Галушка була здорова, як пацюк, и застрягла ёму в губах.
— Чи пацюки, чи каміння? Каміння! Це не галушки! А не діждете ви, щоб я ними вдавився. На! давись сама с твоім Лавроном! крикнув Кайдаш, вхопив миску и шпурнув нею на Мелашку. Миска розгубила по дорозі галушки й юшку и гепнула об припічок. Кайдашиха прокинулась на печі и закричала с переляку.
— Хто там кидається! Що там розбили! Ой Боже мій! Чи стеля завалилась, чи що.
— Еге! стеля! Наварили міні отрути та ще й на вечерю дали, щоб я в ночі луснув. А я таки не лусну, матері вашій хура жидів ще й з рублем зверху, на злість не лусну и не істиму каміння, булькотав Кайдаш.
Мелашка стояла коло печі, згорнувши руки, и тільки дивилась на сивого пяного свекра.
— Ось я вам и ваші ложки поламаю и вам спини поламаю! отак, отак!
Кайдаш штрикав ложкою об стіл з усієі сили, доки ложка не хруснула двічі. Він лупив іі кулаком та все приказував: отак, отак!
Кайдашиха скочила с печі.
— Бога бійся, або котрого святого! Що ти робиш? чом ти не лягаєш спати? Чого ти стоіш, згорнувши руки, та не лягаєш спати? крикнула Кайдашиха на Мелашку, неначе Мелашка була у тому всему винна.
Мелашка пішла до лави и лягла, а Кайдаш ще довго сидів, тикав кулаком в стіл та все приказував: „отак, отак! матері вашій ковінька!“ доки не потрощив ложки на шматочки. Він упав на лаву, й захріп. Кайдашиха встала, дмухнула на каганець и все в хаті замерло, тільки Мелашка обливала постіл слёзами. В неі була думка, чи не втікти до батька та більше не вертатись у Семигори.