Кавказ. Етноґрафічно-історична розвідка

by Корнило Устиянович

——————

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Кавказ. Етноґрафічно-історична розвідка Корнило Устиянович Львів: Накладом автора, 1902

Корнило Устиянович.

---

 

Кавказ

Етноґрафічно-історична
розвідка.

 

 

У ЛЬВОВІ.
З друкарнї В. А. Шийковского.
Накладом Автора.
1902.

Передне слово.

Перебуваючи в р. 1898. в Сухумі за Кавказом, дістав я від мого брата Николи — емерит. учит. ґімн. і радника шкільн. в Радівцях — письмо, яким зазвивав мене розвідувати, чи не найду там де слїдів, або яких переказів про золоту Кольхіду і про город волхвілї Медеї?

Я приняв ся за дїло, а брат Теодозий — сухумский мировий судия — познакомив мене в тій цїли з Кавказцями і некавказцями всяких народностий і ріжних верств товариства.

Я почав записувати. Однак те, що попадало в мої слухи, не много казало і оповідало про царство Аета; а лунало за те усїми голосами Кавказа про весь Кавказ і єго народи. При тім наткнув ся я на біблїотеку рідких книг — по сїй части — у сухумского археольоґа п. Чернявского і зачитав ся в них на умир. Відомости і записки мої росли і росли, а богацтво тих відомостий ошоломляло мене.

Я перестав читати і записувати повторивши за Ґетого Цавберлєрлїнґом: »Herr und Meister!.. die ich rief die Geister, werd' ich nun nicht los«.

Однак повернувши в Галичину і розглянувши ся в моїх записках, жаль менї їх стало і я постановив скласти з них розвідку і видати друком; а в тій цїли доповнив я їх найденими у новійших нїмецких Ассиріольоґів відомостями.

Відаючи про те, що не маю до такої критичної роботи нї шкіл, нї достаточного наукового підготовленя і чувствуючи, що менї сам інстинкт і сприт не вистарчать та що забреду в такі вертепи, з яких не вилїзу цїло, послухав я того, що раяли добрі люди і обмежив мою книжку до третої части єї обєму; викинувши з неї писане про Арарат, про Кольхіду^[1], про »Запорожцїв на Кубанї« і про де-що инше.

Облекшивши так мою розвідку, зняв я з неї поважний плащ фільософа, а приодїв в куртку цікавого дилєтанта і в такій представляю єї моїм читателям.

Не будучи нї язикословом, нї стеноґрафом, нї істориком, я не брав ся до розбору і порівнаня всїх девятьдесяти язиків і нарічій, якими лунає Кавказ; а все таки здивував мене один і той сам кольорит, та сама шипучість і пошептивість бесїд більшої части так ріжнородних племен Кавказа. Деякі слова показують виразно навіть і на той сам корень, як на пр. вода. В Карабаґу зове ся она: ча, у Лєзгинцїв: су, у Черкесів: ша і ше, в Абхазиї; цха, а в Грузиї, в Імерециї і у Мінґрелїв: цхалє.

Здогад про походженє Картвельцїв з Кападокії найшов я у істориків росийских. Про Євреїв говорили они також. Я постарав ся тільки о якесь удокументованє сих тверджень. Але здогад про кимерійских Скитів, гіпотезу походженя культу богинї Ляші і виясненє сказок про Амазонок і про даряльску Тамару на Кавказї даю самостійно і предкладаю єї, зо всею скромностию неука-дилєтанта, до ласкавого а ґрунтовного розгляду людий науки.

Жаль менї, що я де котрі цїкаві історичні подїї як на пр: вигубленє аварських ханів, увязненє послїдної царицї Грузиї, а при тім умертвленє генерала Лазарева царицею Дарією — не описав ширше. Такі епізоди причиняють книзї інтеремости я хотів обмежити ся до найконечно потрібного.

Розвідку свою старав ся я добре провірити — заким подав її до друку. Я зсилаю ся на що найлутших Кауказо-знавцїв всїх віків. Мимо то найдуть ся в моєму трудї деякі похибки і неточности… без них такого дїла не годен написати дилєтант. Я-ж писав єго більш з вислуханого і прочитаного, чим з видїного власними очима. А все таки провірених і цїкавих відомостий про Кавказ даю так много, що менї простить читатель, коли я в дечім проблудив ся.

Прости і Ти брате Николо! сли труд, на котрий Ти мене визвав, а який Тобі підношу і присьвячую, не стоїть на висотї науки.

Вибач немисливому стрільцеви, що заполюває на чужому поли і прийми впольовану звірку з тою сердечностию, з якою єї Тобі підносить і присьвячує щиро любячий Тя

Автор.

В Синевідську 22. цьвітня 1903.

 

---

Кому не пригадує ся при слові „Кавказ“ богата Кольхіда і Арґонавти? Хто не призадумував ся над лютою судьбою Прометея, того першого доброго ґенїя людий? Пандора… Геракль, Тезей, Язон і Медея, амазонки, троґлодити… неначе казочки дитинних лїт, неначе спомин якогось пречудного сну, виринають они в памяти нашій; а за ними і та земля між двома морями, впоперек котрої стоять понурі гори, ті гори страшенні, що там між Каспієм і Понтом відграничують Европу від старої Азиї диким скалистим а снїговерхим заборолом.

В пять пасем розложив ся Кавказ верховиною широкою 200 кільом. по перешийку, що між Чорним і Каспійским морем, від Новороссийска аж по Баку; а єго 1.000 кільом. довгий середний хребет покривають на 600 кільом. одвічні снїги. Перше і послїдне пасмо не висші Карпат і покриті густими лїсами. На північному богато чорнолїсу, длятого і зовуть єго »чорними горами« Кара-даґ. Від півночи оно легко приступне, але к полудню має всюди спади круті і обривисті. Друге і четверте пасмо о много висші більше стрімкі каменисті і рослинности по них не богато; а трете, сам головний хребет то страшно дика, височенними скалами наєрошена, альпейска верховина, властивий Кавказ підіймаючий ся 3.000 метрів понад плесо моря. На том у хребтї, неначе на великаньскій стїнї стоять під хмарами ґіґанти Кавказа: Ельбрус, Дих-тав, Казбек, Джімерай-гох, Адай-гох, Шат-Ебрус, Шах-даґ і многі иньші тави і гохи т. є.: гори, висші від найвисших верхів і шпилїв Швайцариї. Айсхільос звеличав їх »сусїдами зьвізд«, а народна поезия Кавказа обмотала їх див-дивною тканиною казок, виснованих десь на далекому всходї в непроглядній темри часів доісторичної минулости. Найдеш тут міти, Ірана, найдеш казку про Авраама та про Ісуса, лєґенди про рай та потоп, вчуєш і те — в Al-koran попавше пророцтво Езекіїла: про ісполина Ґоґа, князя роос і Мосоха і множество арабских а навіть египетских байок і переказів. В найвисшій, однак, чести стоїть у Кавказких народів Ельборус^[2], вязниця Прометея.

Неначе імператор виступав він з ряду ґіґантів Кавказа к півночи на перед, висший на цїле кільометро від швайцарского Монблянка. З єго срібного верха, що як лицарске сїдло виглядає, смотрить гордо і понуро Джін-падіша́ т. є. духів цар — на дику верховину, через степи і води на північ, далеко, і проклинає Уруса, того побідного ворога Ісламу і вірних єму Черкесів, що або жили, або й жиють ще в »чорних горах« і висше в скалах західно-північного і північного Кавказа, та ниже по ріцї Кубань від берегів Чорного моря аж до середини кавказких гір, де ріка Терек спускає ся на доли, що би поплисти дальше на всхід сонця аж до Каспійского моря.

Джін-падіша́, то ангел за гордість скинений із неба. Він є паном усяких чарів. К нему злїтають ся чарівницї і волхвілї усего Кавказа; єму складають Кабардинцї і прочі всї Черкеси жертви на те, щоб їм »на щастє« замовив оружя.

Але ся казка не є кабардинською. Она повстала під впливом Ісламу, з далеко старійшої, майже передвічної, яку оповідають Осіти, жителї найвисшої верховини середного Кавказа, з під самого Ельборуса аж по за Казбек. На камени круглім в снїгах Альбар-зонда — кажуть они — »сидить старезний Аміран безбожний. Єго все тїло поросло волосєм, борода сива вже ніг досягає — на пальцях ручних суть кігтї орлині, очи горять все що жар розжарений; а ланц зелїзний по шиї, по грудех та по ногах ще в'їв ся в єго тїло і притискає єго до скали. Над ним кружляє птах страшенний Анка; що гнїздо має аж на Шат-Ебрусї десь недалеко Каспійського моря. Аміран хотїв було раз скинути з престола Великого Тха і за то доти мучити ся буде, доки сьвіта, доки людий на сьвітї. »Чи все ще росте біля води очерет і родять ся ягнята? — питає він у сторожі своєї. — Все ще — відповідають заодно. Тогди застогне титан і рве на собі волосє; а гори сповивають ся тучами, бють громи, ревуть потоки, земля дріжить, а люди падуть на колїна«.

»А на Казбеку — що як стіг із цукру — під невиданим деревом, на сьвітї, стоїть шатро там біле Авраама із хуст, що ткали Ангели на небі. В шатрі срібряна колиска хитаєсь; а в колисочцї та у подушочцї з пуху та з пірець сьвятого Духа спить мала дитинка. Ангеляточка стерегуть колиски і райскі піснї дитинцї сьпівають; щоб не збудилась, не злякала ся громів і туч страшенних що в коло Ельбруса. А та дитина зійде із Казбека, як люди всї стануть опять добрими, як були колись — і сьвята дитинка верне тодї людям і рай той, що далеко на південь звідси край золотої Кольхіди при жерелах Ріона на Едеміс-мта (райскій горі) покрив Бог ледом і снїгами«.

Зпід Казбека бере ся і ріка Терек. З лютим ревом скаче він по скалах, між тїсними ложеснами своїми і жене в пінах на підгірє. Там звертає ся до схід сонця і пливе статочно і широко попід Кавказ аж до Каспійского моря. Долї Тереком по підгірю живуть Чеченцї, одно з найвідважнїйших татарских племен Кавказа. Не дармо-ж накликував поет земляків своїх, гребенских козаків: „Не спи козак во тьмѣ ночной Чеченець бродит за рѣкой“. Много гроша і крови та слїз стояло Москву умиротворенє завзятої Чечни.

Горі Тереком, вузкими, скалистими і темними дебрами веде — підіймаючи ся у Казбека до висоти 7.000 стіп понад плесо моря — дорога на полудневі склони Кавказа.

У Казбека звужає ся верховина кавказка, як нїкуда инде і горі Тереком, а за передїлєм долї Арагвою веде нинї та славна з великим коштом і трудом вирита в скалах воєнно-грузійска дорога, що єї провели росийскі жовняри. В старину минало ся »облазом« — попід Казбеків ледник Девдоракі — страшні даряльскі берда, в котрих стояли »кавказкі ворота«. Ся гірска тїснина або увіз сливе під назвою дарялского увоза (ущелія)^[3].

Як небезпечно було і є, туди зимою пробиратись, можна судити по тім, що нераз на вистріл — в тих глубоких вертепах — зрушила ся в піднебесних висотах Казбека грудочка снїгу, вадь леду і скочуючись по паморочних стромах, спадала в увіз сніговим завалом. В р. 1832. загатив такий завал (лявіна) ріку Терек на двох кільометрах єго плаву пятьдесять метрів високою снїжною масою так, що цїлих два роки не було туди через Кавказ проходу.

Із дна тої пропасти сторчать до нинї останки старезних руїн, замком Тамари звані. Про неї ходять казки такі, які записали Греки про Омфамо та про амазонку Марпезію. Одну з них подає нам Лермонтов в своїй поемі: »Тамара«.

Увіз сей і назву єго »Даріяль« знали вже і Римляни. Они називали дорогу сю: »per Darinem«, а замок »porta Cumana«. Plinius ось як описує те місце: »В гірскій тїснинї проложена деревяна, зелїзом окована стїна. По під тою стїною пливе Diriodoris; а з боку на скалї стоїть замок Cumania^[4].

Місце то було вже з натури оборонне і може ще перед 2.000 лїтами укріплене. Мимот о північні варвари поти все били в ту стїну, поки єї зовсім не провалили. Хоть і минули ся Скити, Болгари, Гію-Гунни, Кумани і Хазари та Монголи, що туди проривали ся в благословенну Грузию… північ таки своє взяла і на місци »зелїзних кавказких воріт« — плавлених дватисячи лїт кровю всяких голосних і безіменних орд північного всходу — стоїть нинї в даряльскій дебри спокійним журавлем росийска рогачка.

У Казбека дїлить ся головний хребет Кавказа на дві коренасті росохи, в завязку котрих — в півночи — одній з найвисших кітловин кавказких живуть між верхами Барбала́, Тебухос, Качу і Данос-мта́ Тушини. Племя то сливе навіть між Кавказцями з хоробрости і вправности в бою. Ще до недавна водилось між нами, що молодий чоловік доти не дістав собі жінки, доки не принїс трофея з бою. Мусїла то завсїгди бути права рука убитого ним ворога, котру (обваривши вперед) прибивав на дверях своєї саклї. Чим більше рук таких на чиїхсь дверях, в тім висшій чести стояв він і рід єго в народї. Тушинови Шете убили Лезгіни удалого сина — а було то в війнї против Шаміля; в котрій Тушини — яко одвічні вороги Татар, помагали Росиї. Шете покраяв труп сина на 72 части і розіслав поміж свояків близьких. В наслїдок того дістав він необавком 72 рук Лезгін, принїс і сам, з засідок, рук 18 і небавом 90 кистей правих вражих рук покрило двері єго саклї. Тушин не попадав ся нї жив нї мертвий в полон врагів, нїколи. Такий сам обичай держав ся доси і в сусїдуючих з Тушинами Хевсурів, котрі живуть туж за головним хребтом Кавказа, в єго найвисшій полудневій верховинї пад ріками Алязані і Іорі. Ще більше к полудню живуть Пшави або Пховели (Товели Езекіїла). Всї ті три племена суть картвельскої народности так само як Грузини, Імерети і Мінгрели. До Осетин близькі они породою і вдачею. І коли у племен черкеских перемагає волос чорний і очи чорні ориєнтальні, у тих племен частїйше волос жовтий і очи синї. Всї Черкеси і Чеченцї а по части Кістни, Інгууші і Осети суть Магометанами, але Тушини, Хевсури і Пшави признають ся до християньства — дарма що оно лиш полискує з верха. Землї у них мало. Все скали і вічні снїги. Рідко де возьмеш на скалї землицї, щоби там посїяти жміночку ячменю. Тушинка відважна й войовнича, як мущина. Она на тих скалах сїє і збирає, а часто бувало, що й напад відбила сусїдів недобрих. Яким чином ті хоробрі племена могли попасти в так некористні для житя верхи і вертепи? Хто знає, хто скаже? А були они колись великим і грізним народом ті Товели; коли ними пугав гнусних Вавилонцїв Езекіїл віщий.

Головна росоха Кавказа тягне ся в напрямі східно-полудневім дальше аж над Баку, а друга коротша звана »Андийским хребтом« досягає Каспійского моря, простягаючи ся прямо до схід сонця. Між тими страшними росохами лежить найдикша, найсуровійша і найобороннїйша верховина Кавказа. Кут той не носить вже старинної назви і з жителїв єго первоначальних мало що осталось, а дістав він імя від Татарів, котрі назвали єго Даґе-стан-ом т. є. країною гір. І справдї Даґестан то хаос кільометрової висоти, стрімких як стїна, скал і темних вертепів, з мрачними преісподнями, котрих товкуть і пробивають ся, з громовим відгомоном дрожучих берегів, запінені ріки, що кидають ся стрімголов з паморочних висот спішучи до Сулак-койсу, а з ним в Каспійске море. Повідають тамошні люди, що Даґестан був колись пишною, зеленою і лїсистою верховиною; а жив там тодї на високій горі пустинник, муж сьвятий, котрому диявол чинив ріжні пакости і не давав молити ся. Отож той пустинник випросив собі у Бога дозвіл покарати диявола. Розпалив раз зелїзні клїщі і вхопив ними диявола, що заглянув в келїю, за ніс. Чорт заревів так страшно, що вся земля задрожала. Хотячи вирватись з рук пустинника, бив собою з шаленого болю по всїм Кавказї, і де ударив хвостом, там земля провалилась. В безвісти позападали ся лїси і лани — остались одні голі скали. Так повстали ті вертепи, котрі в страшнім безпорядку порозрепували на всї боки тот кут Кавказа. Найпонурійше кидає ся те в очи, коли вийдемо на 6.000 стіп високу гору Каранай — близь города Темір-хан-шура, недалеко моря.

Глубоко під ногами стелить ся земля Аварів^[5] з аулами Гімри, Унзукул, Ахулґо, Кабада та з головним містом Хунзак. По сїй долинї пливе Авар-кой-су (»су« татарске слово, значить вода, ріка) і Кой-су-Анді, при жерелах котрого живе найдикше племя Даґестана, Андійцї. З Караная можна доглянути на далекому заходї кітловину хоробрих Тушинів. Памороки бють на чоловіка, коли дивить ся на ті вертепи і пропасти, між котрими живуть Тепґіни, Елїзуйці, Койсабулїни, Дїдойцї, Табасарени і многі иньші обломки і рештки незнаних сьвітови народів. Щож там доперва дїє ся зимою, коли снїгами замете всї дебри і ледом вкриє всї гори, всї скали? По тому пеклу дороги не має. Стежкою, по виступах скал, просувають ся і лазять люди і конї як коти, заглядаючи що хвиля погибели в очи. Ак-Булах-цї надівають на пальцї зелїзні наперстки з пазурами і лазять наче ящірки горі стїнами скал. Прохід через той край можливий був тілько по низькім і нездоровім побережу Каспійского моря. Тудою і стелив ся той відвічний шлях народів, по котрому — то сям, то там — волочили ся Скити та Ірани, кудою вривались в Перзию Авари і Хазари, товкли ся полчища Чінґісхана і Тімура хромого, шлях котрого, перед ними, бездїльно запирали древні »каспійскі ворота«, що стояли на однім скалистім рамени Кавказа, котре тут біля города Дербент (Дербенте, по татарски ворота)^[6] досягало моря і завалювало дорогу. Хто поставив ті ворота і стїни^[7], котрі до нинї ще стоять?… не знаєм так само, як і не відаєм: хто первий поставив ворота в дарялскій дебрі. Татари приписують поставленє воріт сих Олександрови В., отже Македонам. Они зовуть єго за Арабами: »Іскандер-зуль-Карнаін«. »Каран« в язицї єврейскім і арабскім значить ріг. »Зуль-Карнаін« значить баранорогий. Здаєсь, що Магомет мусїв бачити монети, на котрих Александро представлений був з баранячими рогами, яко Юпітер-Аммон… Дальше має в коранї стояти, що кавказкі народи просили великого Македонця, щоби їх захистив від північних варварів. На те Александро велїв їм позносити всї зелїза і мідь, які у них були, а тимчасом вимуровав стїну з вежами від Каспія аж по Чорне море. Зелїзо те і мідь велїв стопити, а бляхою убитою з тої мішанини покрив всю стїну. І справдї, останки якоїсь стіни з невисокими вежами — всї з дикого каміня — стоять там ще до нинї і сягають глубоко в край попід полудневі склони Кавказа. Туземцї утверджують, що стїни ті тягнуть ся з відси аж до Чорного моря.

Стїна та захищала полудневий Кавказ від гірских розбишак і поменших північних степових ватаг наїздників; але шаранчу Гуннів і Хазар і хмари Тамерлана не годна она була сперти. Хозроес Нушірван владїтель Перзиї, панованє котрого аж сюди сягало, обновив вправдї ворота і стїни, поставив навіть кріпость, але они не довго сповняли свою службу. Араби, котрі в VII в. по Хр. завоювали Перзию, підбили і Даґестан. Тогдї воріт вже не було потреба і мовби на заклик знищила укріпленя сама природа. В р. 915–921 каже (за Арабом Абу-Ісхак-ель-Істархі) історик Кавказа Проценко: случили ся тяжкі здроги землї, в наслїдок котрих і провалила ся велика часть кавказкої стїни в море. Нинї в Дербентї воріт тих вже нема. Одно крило — кажуть — взяли загнавші ся раз аж сюда Турки (в минулім столїтю), а друге находить ся в церкві Ґелацкого монастиря, що миля від города Кутаіс в Імеретиї. Дмитро I цар Грузії, поставив їх тамка, вивезши сей трофей своєї побіди над Дербентом, який він знищив. A. Dumas крило то видїв і пише, що оно… десь около 6 метрів високе, а два і пів метра широке, з дерева дубового, побите скрізь зелїзом і зачинялось на пять засувів або замків.

З Дербента веде дорога приморска до Баку — де жили староденні Каспи — иньшого шляху почерез Даґестан не було. Доперва новійшими часами провели росийскі жовняри битий гостинець з Петровска (що стоїть над морем) в напрямі полуднево-західнім через Темірхан-щуру і Гунїо, серединою краю почерез гори в Кахетию і Грузию. Дорогу сю зовуть Лезгіни і Татари »Падішах-йол« т. є: шляхом царским.

Даґестан то край для себе. Занимає він 519 квадрат. миль, а замешкує єго около пів мілїона людий; що говорять — пише Владикин (один з найлїпших знатоків Кавкава) в своїй обширній розвідцї „Путеводитель по Кавказѣ“ — щось, чи не на сорок окремих язиках, і буває, що один конець якогось села не знає мови людий, що живуть на другім. Хто Они? з відкіля прийшли і що їх гнало в ті страшні вертепи?… не вміють сказати. Але розуміють добре свою бездольну вдачу; коли оповідають, що: Македон великий, завоювавши землю, хотїв і лад на нїй завести хороший, зігнав розбишаків, злодїїв і лихарів та задирак з усего сьвіта і порозміщував їх на Кавказі«. Не Александро́ то був, а судьба цариця, а погоничами єї були всякі варвари. Орда́ гнала орду, а та автохтонів глибше і висше під вічні снїги і всї, всї лишають своїх мародерів в темних закоморках, в тїсних передебрях сего як нарочно для наїздників сотвореного краю.

Так зупинили ся Лези, первобитниі мешканцї Даґестана, над Самур-рікою, а Євреї в Табасаранї^[8] і в високих верхівях андійского хребта Кавказа — бо і Євреї належали до найдавнїйших жителїв Даґестана. Не вірите? Поспитайте арабских лїтописцїв і росийских істориків Кавказа. Они вам скажуть, що ще в р. 733. арабский владїтель Перзиї Абу-Муслім-умміе покоривши Даґестан, найшов в нїм окрім Хазар і иньших, много Євреїв; Особливо в »Табасаранї«. Перзидскі халїфи проповідали Іслям огнем і мечем аж поза границї Даґестана, за Кавказ далеко і кольонїзували Даґестан жителями з Перзиї і Сириї та Курдістану; а з Монголами ішли і Сибір і Туркестан і Тибетани і всї они промішали ся, всї перетерли ся, переродили ся і втеряли первобитну форму і язик; а все такой до нинї лишили ся ті рештки народів собі чужі, ба часто ворожі один другому. Є навіть — повідає граф Зічій — слїди Мадяр в Даґестанї. Показують на те многі імена в Авариї як: »Беля, Ґейза, Атілля, Альмус, Будак«. — Недалеко звідси, бо десь над долїшним Тереком стояла колись і пишна столиця чорних Гуннів, що звали ся Маджара^[9]. Мимо то, фінских і монгольских типів в Даґестанї мало. Тураньский чи там туркменский тип лиця стрічає ся переважно. Тільки по берегу моря находять ся часто калмицкї лиця, могольскі.

Дві треті части жителїв Даґестана становлять Татари, що живуть біля моря. Нарід се трудолюбовий і промисловий. Прекрасне вирабляють і викладають сріблом оружє, сїдла і т. п. Їх дїлом і ті славні кавказкі кінджали, котрих сталь дивує знатоків. Лезгіни — потомки древних Лєзів, Авари, Табасарени і всї пр. живуть на горах; в аулах т. є: селах, побудованих з дикого каменя — хата верх хати — з плоскими камінними кришами. Комунїкацию між ними творять тісненькі переулки, а головно лїствицї (драбини). Кождий аул то кріпость; а многі з них як: Салти, Ахульґо, Ведено і Гунніб покрили ся великою славою в борбі за волю з могучою Росиєю.

Найхоробрійшим племенем Даґестана є Авари. Жителї Даґестана є магометанами шиіцкої секти; а лад в їх громадах є демократичний. Одні тілько Авари — подібно Черкесам — мали аристокрацию і управляли ся деспотично.

Одно місто Даґестана заслугує на особливу увагу, іменно Куба. Оно лежить над Каспієм — на південь від Дербентів. Славить ся оно килимами і дивною хоробою, якій підпадають тамошні жителї за виємкою — в найнездоровійших низинах живучих — автохтонів, здає ся Каспів. Секциї померших виказують — чув я — якесь знищенє печінок і легкого. Взагалї прикаспійскі низини є дуже нездорові. Море те не має одливів і приливів; за те бентожать єго часті бурі та водяні труби.

З високою горою Шат-даґ — котру звідси прекрасно видко — кінчить ся високий Кавказ і обнижає ся чимраз більше аж у приморске понизє міста Баку (значить: кут вітрів) колишної метрополїї огньопоклонників.

Россия толєрувала ту культ огню. Мимо то опустїв великий храм Парзів і останній жрець їх винїс ся недавно в Індию. В околї Баку скрізь земля нафтяна і промисл нафтовий цвите ту, як може нїгде в сьвітї. Навіть під морем є жерела нафти і коли їдучи лодкою кинеш запалку там, де бурлить плесо моря, займаєсь оно кругом лодки огнем і їдеш як по пеклу. Базар того міста є дуже богатий на шовк і шафран і всякі плоди сходу. Народонаселенє переважно перзке. Є однак много Татар і Вірмен і Москалїв тай иньших Европейцїв. Ту погиб від зради бакінского хана один з найлучших росийских намісників Кавказа грузинский князь Ціціяні.

На городї Баку кінчу опис північного Кавказа. Пригляньмось тепер Закавказю.

Закавказкі землї дїлить одно рамя Кавказа — котре запускаєсь далеко на полудне аж до вірменьскої високорівнї і зовесь Вахтанским хребтом — на дві нерівні части. Східна й більша то Грузія, а західна менша то древня Кольхіда, пізнїйша Лязіка, а нинїшна Мінґрелїя та Імеретія з Ґурією і з Абхазиєю.

Головною рікою сих країв є Ріон, древний Фазіс. Бересь він з гори Паз і тече по Імеретії і Мінґрелїї до Чорного моря. Через Грузію пливе ід Каспію Кура. Недалеко свого устя зливаєсь она з вірменьским Арасом, що в старину Араксес називав ся і творить многораменне дельта. Понизє то було колись — здає ся — дуже плодовите і многолюдне; бо ще й нинї можна там добачити слїди обширної каналїзациї.

Полуднева часть понизя Кури зове ся мойганским степом і є дуже нездорова, а часто і небезпечна. По степу сїм безчисленне множество жовтих, їдовитих гадюк, злющих пауків (phalangium arachneoides), тай лютих шкорпіонів. Гадюки приповзують сюди (феномен!) з Перзиї, перепливаючи що весни цїлими громадами ріку Арас. Горе під той час, кажуть, попавшому в степи. Через кілька недїль сичить зловіщо пустиня і зьвір і чоловік єї обминає. Вже Плютарх, описуючи похід Помпея на Гірканїю каже, що Римляни подали ся назад в Арменїю (по битві під горою Абас) задля непроходимости гаспідскої пустинї. Ґенерал Гудович зимував тут з війском, повернувши з Арменїї в р. 1815., а єго жовняри находили при вбиваню кілків (від шатер) в землю много замерзлих гадюк. Новійші однак подорожні не стверджують вже тих вістий.

Туземні хани і декотрі грузийскі князї показують давно колись набутий лїчебний бовдурочок на укушенє тих змийок. Він подібний до »безоару«, якого Гіндуси в тій самій цїли уживають. Є то дїрчата, похожа на помикс (Bimstein), синява маса, без смаку і без запаху. Приложена до рани всисає в себе їдь і сивіє, а вкласти єї в молоко, то випускає з себе отрую, і бере ся знова синявим цьвітом.

Препарат сей помагає — кажуть — не тілько на укушенє гадюк, але також на укушенє паука і на ужаленє шкорпіонів. Паук той має вид страшно обридливий, поганий. Туловище єго завбільшки чиколонка великого пальця, ноги курті але швидкі, а на довгих вязах погане головище з зубатим писком. Паук той дуже дразливий і лютий. Один другого часто заїдають, розриваючи в скаженій злости противника на дрібні куснї. Шкорпіон жовтий, а навіть червоний не годен єму оперти ся — хиба найїдовитїйший: чорний.

Над степом сим димить ся тьма-тьменна комарів якихсь маленьких а кровопійних, що навіть крізь найгустїйшу ткань протискають ся до тїла. Вжалені місця пекуть болючо і лишають по собі на довго міхурцї, а по них слїди як по віспі. Є ту і рослинний забияка т. з. понтийский полин, що від него гинуть конї. А щоби нїчого не бракло, то налїтає сюди часто і воздушний нищитель радикальний: шаранча. Але за нею жене ся хмарами їх ворог неситий, малий птах Тарбі (paradisea tristis), а він теж знає радикально жерти.

На зарінках середної Кури в степу карабагскім буяють табуни прекрасних коний, що слили у Римлян під назвою білих нїзейских верховцїв.

Жителї степу суть нинї Татари, а на південь від них в горах Карабаґ поміж Порзами ще якісь Яйсори^[10].

По склонах гір тих пасуть ся джейрани (antilopa subgutturosa), стрічає ся і пантера, а навіть і тигор, однак той рідко коли переходить вплав Арас, північну границю свого підсоня.

На північ від мойганьского степу живе в одній закутинї полудневого підгіря Кавказ загадочне племя Удюків. Рід свій виводять они від біблїйного Ноя, а суть може решткою народа, котрого мапа Птолемея Utii називає.

Зразочок мови подає A. Dumas в своїм Кавказї: Bichadzung = бог, schum = хлїб, kseh = вода, chul = земля, chabum = зьвізда, bjeg = сонце, chas = місяць, adamar = чоловік, tschebuch = жена.

Що се за мова? най скажуть язиковіди. Kseh (вода) є дуже похоже на татарске: кой-су = пливуча вода і на таке саме ґоґ-ча = гірска вода (озеро).

Про Удюків згадують вірменьскі і арабскі лїтописи, однак і они не знають про їх рід і походженє нїчого сказати. Релїґїї Удюки, буцїм то магометаньскої, але властиво не вірять в нїчо. Десь недалеко звідси живуть і Мунґали, котрих за решточку Монголів дехто має. Тут близько і город Нуха. Дуже старий він — істория згадує єго часто — а торгує шовком і прекрасними лесгіньскими сукнами.

Дальше к заходу — по впадаючій в Куру Алазанї та на північ від карабагского степу — на райскому підгірю стромих і високих стїн Кавказа, де з 10.000-стопної висоти білїєсь лезгійский аул Дідо, лежить благословенна і чаруюча Кахетія, з своїми пречудними садами. Там замки колишної царицї Тамари, там двори єї грузийских вельмож. Вино там переховують в випаленій земли. Там племя розгульне і хоробре, а простодушне і безгранично щедре. Кілько не протерпіло оно від диких сусїд в Даґестанї, кілько від Перзів, Арабів і Турків… кілько від північних орд Монголїї і Туркестану… а оно все таки не змінило ся, а всї рани, всї руїни єго направила буйна природа Кахетиї.

Хороша і Карталинія (Georgia) друга підгірска провінция Грузиї, сусїдка Кахетинцїв. Розкішно розложила ся она по другій притоці Кури по Арагві, що пливе із снїгів високого Казбека. Щоб показати вдачу Карталинцїв, позволю собі привести одну пригоду, яка не так то і давно мала місце:

Князь Барятиньский, намісник Кавказа, їхав раз через гори воєнною грузійскою дорогою в Тифлїс. Коло села Пейсанур звалила ся на дорогу лявіна і він пійшов дальше пішки надїючись, що єго люди з завалом снїжним скоро упорають ся і єго доженуть. Іде він так, іде вже яких 10 кільометрів; а єго еквіпажа як нема, так нема. Аж їде Карталинець на здоровім кони. Князь виняв десятирублївку тай просить: чоловіче! я утомив ся і чоботи мої перемокли… позич менї коня до стациї Ананур! — За гроші? нї. Я тобі єго і так позичу — одвічає тот, злажучи з коня. Князь сїв і їде ступом рядком з ввічливим пішеходом. — От лучше, нажени шкапя; щоб скорше до Ананура, випити вина тай загріти ся! — Князь так і учинив. На стациї дочекав ся Карталинця; пообідав з ним і дякує за виручку. А Карталинець — довідавши ся вже на стациї: кому позичив коня — каже: Знаєш що? Позичаючи тобі коня, я гадав що ти бідний офіцир, а ти бачу князь і намісник царя, тож і не встид менї, взяти від тебе гроші«. Так простодушний Карталинець; а Кахетинець був би сказав: не варт я, князю, більше сїдати на коня, що носив тебе. Зроби менї ласку: Прийми єго від мене на памятку.

В Ананурі стоять над Арагвою руїни оборонного замку. О них ходить такий переказ між туземцями: В р. 1727. запивав »ерістав« т. є голова народа — щось в роді старости польских часів — з своєю семією па замку. Коли гляне… їде дорогою якась паня, а біля неї духовник і двох сокільників з соколами. В пани тій пізнав він жену ерістава з Ксань, в котрим жив у великій враждї. Не думано, не раджено вискочила вся пяна компанїя з замку, розігнала — куди несли очи — духовника і прислугу, а паню захопили в замок. За годинку, за малу хвилинку шелестіли мість прапора на вежи ананурского замку шовкові штанята великоможної бранки; а єї саму пустили на волю. І заплакав еристав Ксанский з за тої тяжкої наруги і закляв ся, на чім сьвіт стоїть: пімстити свою обиду. Як стій — наняв він на те дїло верховиньских шибайголовів і злетїв на Ананур. Не помогла одчаянна і завзята оборона. Замок взяв, вирізав все, що було живе, зняв з держала замкового прапора жіночі шовки, наткнув на него голову свого врага і підпалив замок. Згорів великий замок, згоріла і церква і місточко — остались руїни… і вітер виє бойницями понурих розвалин, сьвідка зневаги жіночої чести.

На південь від Карталинїї ї Кахетиї лежить — між вахтаньским раменем Кавказа, а карабаґскою пустинею і тогож імени горами — властива Грузія. Природну границю к полудню має она в ріцї Араксес. Край то прекрасний і плодовитий з народонаселенєм грузійским. Однак в полудневій єго части переважає народонаселенє вірменьске; дуже працьовите, дуже ощадне і купецке. З давен-давна они сюди переселяють ся ще й до нинї з Турциї і взяли з свої руки торговлю, а по части і промисл на всїм Кавказї. Головним містом вірменьского кута Грузиї є Ерівань, недалеко котрого стоїть і славний монастир католїкоса всїх Вірмен Ечміядзин. Ерівань лежить над Араксом. Дальше на полудневий захід від него біля вірменьскої високорівнї стоїть 13.000 стіп високий вулькан Алаґез, котрий ще до недавна давав о собі знати. На північний схід від Еріванї находить ся в горах — трохи чи не 7.000 стіп високо — озеро Севанґ або Ґеоґчай (чорна вода) 60 кільометрів довге. Там десь коло него в низу величають славу Ассура вириті на стїнах скал клинописи ассирійскі.

Столицею Грузиї є Тафлїс = Тібі-лісі = теплицї) над Курою, а недалеко него древня столиця царів Івериї Мцхет. Весь той край від вахтанского хребта аж по Каспій, а від головного Кавказа аж по Араксес, звали в старину Великою Мідиєю, або Іверєю. Грузи є тої самої народности і вдачи, що Карталїни і Кахети. Ноша їх похожа на україньско-козацку. Нарід то лицарский і щирий. Недай Бог! похвалити що небудь, перед лицем властителя. Сейчас подарує. Не приймеш? обида. Так вимантили у них богато, богато дорогих скарбів, безличні чужоземцї і в Грузії нинї скарбів старих мало. Язик їх милий, хоть трохи шипучий. Азбука »Хцурі«, подібна трохи на індийску, кругла і для ока приємна. Видумано і зложено єї в р. 412. по Христї. Грузи мають і лїтературу; навіть стару — так як ми н. пр. церковну. На старий язик переведено давно всї церковні книги. На нїм писані поезиї як на пр. поема »Вепховіе-тха-осані« — т. є: »пардусова шкіра« славного Руставелї-я, на нїм писані закони, устави і лїтописи, — між иньшими і »Картлїс-цховреба« т. є: грузійска лїтопись. Нова словесність піднимає ся швидко і ворожить Грузам хорошу будучність.

Музики правдиво народної я не чув. Піснї видавались менї підложені під мельодиї італїяньскі. За то танцї Грузів, походженя лезгінского — так звана — »лезґінка« танець пануючий на всїм Кавказї є ориґінальний і подобав ся менї дуже. — Хлопець підходить, перебираючи дрібосенько ногами, швидше чим в чардашу або козачку, к дївчинї і держить одну руку на серци, а другою немов обняти багне свою вибранку. Та встає і пливе біля него з піднятими, горі руками — неначеб просила ся або обороняла, а очи, звернені сьміло на хлопця, гіпнотизують єго огняним своїм поглядом. Так пливуть они в парі, поки дівчина не зажадає спочити. Монотонна музика грає — щось в родї одного такта коломийки — а, приглядаюче ся товариство додає танцюючій парі охоти голосом і плесканєм в руки.

Грузия має ще одну старинну столицю в горах вахтаньского хребта; а зове ся она „Ахалцих“ і славна своїми прекрасними біжутериями з срібла і золота. Найцїкавійшим однак містом на цїлім Кавказї є город троглодитів „Уплїсціхе“ (т. є замок Уплїса). На захід від Тифлїса за стациєю Ґорі і за прекрасними замками в Ґоріс-ціхе стоїть між горами сурамского передїля вахтаньского хребта, над річкою висока скала стїною, з котрої виглядають чорні вітвори неначе вікна — одні поверх других. Суть то справдї вікна і входи, або радше влази в нутро скали. А в нутрі тім находить ся, рукою людскою видовблений город, чи замок. Вузкі коритарі провадять до обширнїйшої салї, в котрій — кажуть — містив ся базар. Є там дальше і нутро, що було призначене на церкву, є і много иньших жилищ, архітектури і орнаментики грецкої, римскої, арабскої, а одна з них навіть має ґотицке склеплїнє і орнамент. До Тамерлана був сей городок замешканий; а в р. 888. по Хр. був він місцем довшого побуту грузийско-абхазких царів Георгіа і Константина. Подібний на Уплїс-ціхе є також замок Тамари в Вардїї на малім Кавказі. Там взагалї велико множество руїн церквів і замків, що сьвідчать наглядно про значну колишню культуру в Грузиї. В одній Мткваріс-хеоба, т. є в боржомскій дебри надибали путешественники около 200 розвалин самих церквів і много руїн замків.

Печерних жилищ і то високо в стїнах стромих скал — одно верх другого і третого є на Кавказї так много, що по неволї мусимо вірити грецкому писателеви Страбо-нови, що ту проживали також і троглодити т. є жителї печер. А сїж яким способом починили собі там вигідні поміщеня? О кілько знаю, печери ті ще й до нинї нїгде непрослїджені гаразд; а они єдино могуть нам щось правдивого сказати: чи були они гробами древних сьвятих оснехвальцїв, чи справдї жилищами що древнїйших троглодитів?

На захід від Уплїс-ціхе і від усеї Грузії підоймає ся сурамске передїлє вахтапского рамени Кавказа, а за тим передїлєм стелить ся по єго полудневім підгірю, над впадаючим у Ріон Квірілем, аж до берегів єго другої притоки Цхеніс-цхале лїсиста Імеретия. Там при уйстю Чкерімели у ріку Квіріл сьвідчать в мху потапаючі чорні руїни о колишній славі прастарого города Сарапана. Високо над ним — за верхами приступними хиба тілько лїтом — лежить, в запертій від сьвіта кітловинї, під полудневими склонами Ельборуса і Тетнульда у жерел рік Цхеніс-цхалє і Інґура бідна, нїчого не бажаюча Сванетія… сусїдка ще біднїйших Осітів. Сванети, то суть ті жителї веж, котрими так чудував ся ще Pomponius Mela. I справдї їх доми кладені з дикого каменя, то 50–60 стіп високі, 7–9-поверхові вежі. По тих будинках видко, як тяжко було Сванетам жити в давних часах посеред своїх-же громадян. А суть Свани або Сванети народ прастарий, говорячий на якімсь праархаїчнім нарічію грузийского язика. Ділять ся они на князївских і на вольних Сванів. Останні ношею своєю пригадують Українцїв.

Істория записує кілька удачних нападів Сванетів на Імеретию і Грузию і кілька великих побід над Перзами і Арабами. Однак нинїшні Свани так мирні і супокійні, що проживаючі там росийскі судиї божеволїють »отъ нѣчево дѣлать«. Суд спить, а піп голодує.

Інакше в Імеретиї. Народ там промисльний і живий, процесів много і в головнім містї Кутаіс в стариннім Кутая або Кутатісіум є навіть апеляция. Близь Кутаісів є висока, стїноподобна скала Квамлї. Єї зовуть також скалою Прометея, а що Кутаїс лежить над Ріоном (Фазіс), а недалеко звідси є і печера, котру звуть печерою Язона, то і припускає дехто, що Кутаіс стоїть на місци старого Еа, города Медеї. По Імеретиї є майже в кождім селї замок дуже неприступний. Один з найнеприступнїйших, збудований високо на урвистій скалї, носить назву Мінда, т. є. хочу, а назва та сьвідчить о великій бутї і о фараоньскій тиранїї колишних февдалів над імеретским простолюдом.

Долї Ріоном і поза рікою Цхеніс-цхалє, на котрій стоїть старинний міст — може з часів Помпея — званий Бумбуас-хіди, розстелює ся аж до Чорного моря Мінґрелїя, а по южнім берегу Ріона і по приморю аж до города Батум і рік Чороха Ґурія.

Ґурія — частка древної Кольхіди — належала пізнїйше до Грузиї, однак народонаселенє тутешне — хоть може і було чим споріднене з Грузами, як Імерети і Мінґрели відшибло ся давно від него, принявши поміж себе много Турків і магометаньску віру. Они самі є властиво потомками жидівских полонників і пригадують Євреїв цїлком своєю породою, але не вдачею. Ґурієль то чоловік чесний, хоробрий і хороший. »Урія« в язицї грузийскім значить жид, але они давно анї не говорять вже по жидівски, анї не знають Мойсеєвого закона. Сусїди їх Мінґрели пригадують також вдачею жида. Народ то торговий і спосібний до всього, і як всї Кавказцї — хорошої вроди.

Головне місто Мінґрелїї є Поті, при уйстю Ріона. Оно дуже нездорове, бо коло него находить ся величезне, замулом ріки у море витворене болото Палєостома. Оно є седном москітів і жовтої пропасницї, від котрої Мінґрели і мають той жовтий, нездоровий вид, який найшов у їх предків Кольхів сучасник Геродота, Гіпократес.

За то доходять тут всї субтропічні дерева і рослини.

Мінґрелець є проворний. Вдачу ту свою показує він сам в казцї о тім краянї, що попавши ся раз у рай — де єму не дуже межи сьвятими сподобало ся — утік звідтам на вкраденім, у св. о. Николая, швидконогім мулї.

Весїлє у Мінґрелїв цїкаве тим, що не молоду проводять у спальню, а молодого, котрий від того — нїби то — відпекуєсь, як може, що аж на силу єго там до молодої втручають.

Цїкаве і то, що на кошти похорону складає, що хто хоче, а всї датки записує ся точно, щоби знати кілько і що дати, в припадку, коли хто з дателїв умре.

Інструмент, при котрому сьпівають, є бандура, що »чонґурі« називає ся.

Мінґрелець держить сьвято родинну ватру і вірить в духів „бата-небі“. Чоловік ражений громом у него — як і на усїм Кавказї — є сьвятим.

Є у них і забубон, який здає ся указувати на занеханий давно культ Прометея. »На високій горі — оповідають — що називає ся Табакона, стогне прикований до камінного стовпа великан Рапапі, а птах Сенітка клює єго тїло. До мученика прилїтають Мазак-валї, то є чарівницї і приносять єму в жертву людскі серця, котрі єму піддержують горестне єго житє.

Північну границю Мінґрелїї творить ріка Кодор; поза нею лежить Абхазия і простягає ся понад беріг моря і по горах к півночи аж по ріку Бзиб. Головним містом Абхазиї є Сухум. Коло него — над рікою Келасура находять ся руїни потапаючої в море стародавної якоїсь твердинї. Руїни сї сливуть під назвою: тубуні. Рештки їх тягнуть ся глубоко в край і мають становити останки другого кінця колишної так зв. кавказкої стїни (murus caucasicus).

Абхази називають себе: Абсуа; они є в більшій части магометанами і говорять якимось дивним язиком. Абхазець — коли говорить — харчить, цьвірінкає і сичить, плює і свище. Вівкне: бзвю, значить: так; цмокне язиком значить: нї.

Підсонє ту приморске, лагідне, — тільки при всходї і при заходї сонця стережись! тодї бо вітер обертає з гір і стужею переймає тїло і малярия готова. Впрочім підсонє ту майже субтропічне. Зимою пересїчна температура 5–7° + Reumira; а лїтом падуть дожді в двадцятикілька степенїв теплї. Побереже те славить ся дородним вином, пахучими тютюнами, грецким оріхом, каштанами, смоквою, бресквами, башмалою, оливами, гранатами і помаранчами. Ростуть маґнолїї тай иньші субтропічні дерева і рослини.

В горах множество щекалок (шакалїв) і гієн, є і козороги (Steinbock), заходить і пардус — але зубрів ту не бувало. Они в північній, черкескій верховинї Кавказа у жерел обох Зеленчуків і матки Кубанї. Кабардинцї зовуть їх адомбе.

В скалах Абхазиї зносить маленька жовта кавказка пчола мід твердий як цукор і майже без воску; а той мід платять дорого Турки і Вірмени на свої присмаки як: гальва́, рахатликум, чурчхе́л і иньше; задля єго великої і вкусної солодости.

Авсуа, або Абхази є то ті самі Абсілї Абазґи і Азеґа, про котрих згадував ще Страбо. Чи не родичі они які Яциґів? Вигнав же в V в. по Хр. цар грузійский Вахтанґ, з Абхазиї Азеґів і Пачанґів (Печенігів). На нинїшних Абхазах не бачив я нїчого монгольского або тураньского.

Обичай у них загально-кавказкий і культ ватри той сам, що і всюди. Гостинність велика. Присягу складає Абхазець на зелїзну бабку (на ковальню, амбос) і помимо магометаньства вірить до нинї ще (місцями) в богів як: Зейґут бог війни — Тлєпс = Vulkan, Джаджі, богиня плодів, Шесту, бог зелїза, Ейріґ покровитель злодїїв, Хатоґуат Ротопа, Хепезуат русалка; а найвисший бог зве ся у них Афа. Є ще і Ахіна бог скоту і єму приносять они що три роки викоховану на те родиною князїв Цебе ялівку. Мали они до недавна і щось в родї египецкого апіса, — але то тільки християньскі Абхази полудневого побережа краю, сусїдя Мінґрелїв і ті-же. Був то бугаєц, котрий — в ніч св. Юрия (чи на сам Великдень) — потай зібраного народу біля церкви в Ілорах впроваджував ся в сьвятиню, до єго заколював сам архиєрей, а мясо дїлили помежи вірних.

Поганий обичай похоронний найшов Interiano в XV ст. між Абхазами.

»На похоронах одного князя — пише він — заколено бика і un giovine gailardo знасилував перед лицем народа молоденьку на те вже жертвовану дїву«.

Імперетиньский архиепископ Гавриїл повставав^[11] против розпустних обичаїв абхазких Дзиків і Пачанґів при похоронах, котрі особливо ночию на »осьвічуванях« відбували ся в честь помершого і для розвеселеня родини.

Між Абхазами водило ся і те, що найшов в XVII в. Potocki у Інґушів, верховинцїв кіргізкого племени, сусїдуючих з Чеченцями, що над Тереком; а такі самі обичаї зауважив Араб Муза Каґкантаваці в Гіу-Гуннів. Гунни не пановали в Абхазиї; але менї здає ся, що Пачанґи належали до племен гунских — за таких бодай держали Русичі Печенївгів, а ті справдї володїли якийсь час в Абхазиї^[12].

Абхазія граничить до півночи з Черкесами. Послїдна місцевість абхазка є місточко Ґаґри — прастаре Паґри, котре було — ачейже — фенїкійскою кольонїєю перед 2.500 лїтами. Там суть ще руїни великих укріплень біля ріки Бзиб і по горі Баллах-даґ. За рікою починав ся край Джиґетів, край черкеский.

І так ми облетїли душком довкола Кавказа і познакомили ся побіжно з єго важнїйшими народами. Додати мушу, що як всьо західне побереже кавказкого краю (за виїмкою Мінґрелїї) і єго північної верховини та цїлий Даґестан слухають Ісляму, а за обєдиняючу всїх бесїду признають татарску, так проче всьо полудне Кавказа визнає віру Христову і признаєсь до картвельскої народности і до лїтературної грузийскої мови.

II.

Придивім ся тепер трохи близше головним народам кавказкого краю.

Котрий з них найдавнїйше тут поселив ся, тяжко дослїдити.

Професор Всеволод Міллєр доказує в своїй — найприхильнїйшу критику европейских учених стрітившій — розвідцї „Етюди оссетинскі“: що мова того племени — виказує найстарійші черти ізо всїх язиків іраньских… зачнім отже від Осїтів.

По древности язика того заключає Міллєр, що Осїти, які себе властиво »Іра« називають, поселились на Кавказї давно перед появою найстарших памятників язика »Абести«. А що в осетиньскій мові всї вирази, котрі відносять ся до садоводства і скотарства, виказують іраньске походженє, а тілько назви металїв як: срібло, мідь, олово урало-алтайскими, то і догадує ся Міллєр, що Осїти якийсь час кочували за Уралом і звідтам доперва зайшли в Европу і на північні склони Кавказа.

Походженє іраньске стверджує не тілько мова Осїтів і назва народу »Іра«, а краю »Іроністан«; але также їх міти, забубони, обичаї і сам вигляд лиця.

І так осетиньский »Аміран«, котрого Бог, за бунт, приковав до Ельборуса, не є нїхто иньший як Агріман Дзенд-Авести, котрого Агура-мазда приковав до скал Демавенда в горах Ірану, які также звуть Ельбрусом. Що більше: казки грецкої мітології і героїчних часів Гелляди може кождий почути і на Кавказї, особливо між Осїтами. Они розказують за Поліфема, котрий у них Бержен-дау називає ся і про Улісса — по іхнїму Урісмаґ — точ в точ так, як написано в Одисеї. Титани звуть ся у них Нарти. За гордість привалює їх Бог найвисшими горами Кавказа… Батирас, то Геркулєс осїцкий; а всї ті казки родились ще в доісторичних часах в Іранї.

Подоба Осїтів є чисто арійска, а віра їх, хоть одні з них ісповідують Христа, другі Магомета, а треті покланяють ся (ще й доси) богам — то »маздеізм«, то віра Заратустра.

Культ сьвятої ватри кермує всїм житєм Осетина. Цїкаві і дивні обичаї та постанови находили у них учені земльозьвіри.

Перед слюбом питають дївчину, чи хоче вийти за того, що єї сватає. Молодий витає княгиню при дверях своєї саклї з горіючим лучивом в руцї і сьвітить перед нею поти, поки она не обійде торжественно в около домової ватри. Она, відтак, сїдає на покутї, не їсть, не пє вес час весїля і не говорить нї слова до нїкого, хиба до мужа; (а свати ладкають до »кур«. Мовчанка молодицї тріває доти, доки не вродить дитини. На пропою сьпівають:

»Dakaranbon danasa —
Banas! na kychta furesti
Denoasan famesti
Banas, banas, banas!«
Пю твоє здоровє —
Пий! руки млїють! —
Пий, пий,
 Пий!^[13]

Подружя завязували ще до недавна між найблизшими рідними. Они звали ся у старинних Перзів: Hvaetvodatha то є подружє сьвяте. Єще в XVIII столїтю находив Klapprot, що Осїти і Дідойцї женили ся тілько в родах своїх; а так само мало бути у Тушин і у Хевсудів, що сусїдують з ними.

Коли Осетин женив малолїтного сина з дорослою дївкою, то жив сам з нею наче з женою, поки син не прийшов до лїт, а дїти, які уродили ся за той час, почитували ся за правесні дїти того сина. Коли Осетин віддаляв ся з хати на час довгий, то виберав для своєї жінки заступника (nomulus), а дїти зроджені за єго небутности признавав завсїгди за свої власні. По смерти мужа виходить Осїтка ще й нинї за брата покійника як у жидів — а дїти з того нового подружя признавали ся за дїти покійника. Колиж у небіщика не було брата або близшого родича, за якого би Осїтка могла вийти за муж, то вільно їй було приняти в хату любовника (ґгазалата), а дїти уроджені по смерти покійника писали ся і признавали ся за правесні дїти єго. Дух єго витав над саклею і опікував ся своєю ріднею.

Коли жена утече мужеви до родичів своїх, то отець віддає тому половину урат-у т. є. віна, що за неї взяв від молодого. Уводитель платить за уведену жінку цїну так високу, якби за єї убійство, а так само за кожде дитя, що она уводителеви вродить. За відрізанє носа платило ся давнїйше до 10-ти коров, а за утятє руки або ноги так много, як і за житє.

Цїкава річ що Осїти числять тілько до 18. Дальше множать: 2✕18, 3✕18 і т. д. Розбою на дорогах сповненого, не в Осетиї, не карали і добуте мечем значило у них то само, що найдене. Але коли хто найшов щось серед села, або біля саклї властителя, а — не дай Бог — коло єго ватри, крадїж така карала ся сумою, що перевисшала пять разів вартість украденої річи, а навіть смертию. Крадїж на Кавказї — удальство, а в Іронїстанї була она навіть конечним промислом, зваживши те, що Кабардинцї виперли Осїтів з північних склонів Кавказа на голі скали, під країну вічних снїгів. Длятого то стоїть до нинї навіть у християньских Осїтів бог злодїїв Sauberjag в висшій чести, як сам св. о. Николай.

Звірина признавана »Авестою« за приналежну Ормуздови, признавала ся і в Осїтів частою; а звірина приналежна Агріману признавала ся і у них за нечисту. І так на пр. обиджений Осетинець ріже кота або пса на гробі вітця обидника свого і каже: »те для душі єго!« а ворожбит винаходить вкрадену річ, ходячи від хати до хати з котом і взиваючи: »нехай дух кота мучить батька злодїя. Они вірили, що присяга покликуюча ся криво на духа предка наводила страшну пімсту духа ватри. Частину кождої страви мече Осїтка завсїгди в огонь для духів ватри — для пенатів. Гість в Іронїстанї є — бодай доти — сьвятим, поки сидить в сакли під опікою ватри. Коли виїхав гість за ворота, міг єго Осетин убити, як мав до того яку причину.

До ватри належали навіть і невільники. Не свобідно було віддавати або відпродувати їх, коли они на те не згодили ся. Зомльозвіди XVIII. столїтя: Bell, Koch, Łapiński упевнюють нас о гуманнім поведеню верховинцїв Кавказа з їхними невольниками. Та гуманність і та приналежність рабів до родинної ватри були і причиною того великого самопосьвяченя рабів за панів своїх, котрим так чудували ся Москалї. Приналежність до сьвятої ватри була також властивою причиною, що мимо глубоко закорененої і з сьвятости ватри походячої канли т. є. кровяной пімсти — котру відвернути від себе мож було тілько через ублаганє духів ватри, обиджених злочином — убійство між приналежниками ватри, як: отець, мати, дїти і слуги не карало ся нїколи кровю, а тілько прогнанєм з роду. Такий ізгой зове ся на Кавказї »абрек«-ом, (германьский Wargus) і скитає ся поза аулом, а Осїти відвертають ся від него нераз цїле єго житє. Сусїди їх Свани значать такого абрека ланцком з камінцїв, який єму вішають на шию, щоби єго нїхто не убив, поки весь рід єму не простить злочину. Принятє єго або чиє иньше в род і в круг сьвятої ватри відбувало ся в той спосіб, що він помолившись духам ватри і попросивши їх о прощенє злочину — коли такий учинив — клякав перед ґаздинею саклї і дотикав устами єї обнаженої і солею посипаної соски^[14]. В такий спосіб принимало ся в рід і в такий спосіб наступало чиєсь усиновленє.

Бували в Осетів і ордали такі самі, яких прописує Авеста, т. є. пронуренє в воду і хода скрізь огонь. „Пройду скрізь огонь і воду“ — »праведного нї огонь не бере, нї вода не приймає« — вірять Осїти і велять злодїєви скакати через запалену вовчу жилу, або в кипяток встромити руку.

Осїти їдять гречану кашу, пекуть в попелї ячмінні »чуреки« (пляцки), жарять шашлик з барана і варять »бахани« то є портер, а також білий і жовтий арак. Заможні споживають на Різдво козу, на Новий Рік свиню, на Великдень ягня, а на св. Михаїла вола. Цїкава річ, що пляцок з мішанини тїста, сира, масла і луку (цибулї, що зве ся так само, як одна з лакіток турецких Halva) бачив Кох в Туринґії.

Ліжко, плуг і лавка похожі на ґерманьскі. Стіл вкривають квічастою скатертию як Нїмцї. Юшку подають в деревяному горшку і їдять деревяними ложками. Корито, рожен, шипцї до жару, масничка, комин над ватрою, котра находить ся завсїгди серед хати — збаночки до пива „баґанї“, сібірр то є соха, „ґоляткір“ триножне крісло батька родини, колиски суть в Осїтів иньші як у прочих Кавказцїв і пригадують Нїмеччину так, як те їх до льну подібне волосє, сині очи та черти лиця виказують Европейцями. Імена і назви кінчать ся у них часто на „te, to, pfert. На пр. Taboripfert, то є син Табора; а призвища як Asman, Leman і иньші пригадують Нїмеччину.

Перших років по слюбі стережуть жінку від віроломства, але по чотирох лїтах; або коли неплідна прижмурює чоловік око на єї любовні зносини. По смерти мужа врізували давнїйше вдові ухо; нинї жертвує она косу — коня єго вбивали як у Скитів — а нинї підстригують єму шерсти.

Культу „ватри“ стерегли і стерегуть ще подекуди й нинї осібні жерцї „деканози“ і віщуни „кадаґо“. Сомнабуля-волхвіля називає ся »курісмецок«.

Обряди Авести заховують дуже точно, як християни так Магометани. Сьвятиня для поклоненя огню зве ся „реком“. Особливо чистоти стерегуть Осїти дуже. Кождий дотик до когось, або чогось нечистого мусить очищувати ся — у жінок нераз кілька-тижневою кварантаною, в осібнім на те призначенім поміщеню. Трупів виносять на скали на прокормленє птиць і зьвірів. Такий звичай заховує ся як найострійше у Хевсурів, що сидять на полудневий схід від Іронїстану.

Взагалї сказати треба, що, хоть як ріжноплеменне і є народонаселенє Кавказа, то культ сьвятої ватри цвите ще до нинї у всїх народів, що єго замешкають а найбільше у Хевсурів, Тушинів, Діґорцїв, Алаґірів, Осїтів і Сванів, що сидять на найвисших верховинах Кавказа.

Та єдність обрядів, обичаїв і забубонів дала — здає ся менї — і повід до видуманя казки, що Сванети, Осїти і Картвельцї походять від трьох братів Суон, Осс і Картил, хоть тілько Свани належать до племени картвельського, а Осїти нї.

Обичай тілько і віра у Сванів та сама, що У Осїтів они — яко племячко нїкому неприступне — заховали декотрі єще старші обряди і повірки як Осїти.

Pomponius Mela оповідає, що Лошіси (може Страґонові Мошіси) і Тібарени, жителї веж то є нинїшні Сванети, сходили ся в означений день на одну гору для ігор і там мущини і жени — хто з ким хотїв, під голим небом ночували; а празник той відбував ся в честь кавказкої богинї »Ляші«.

Понятно, що задля такого обичаю все потомство належало виключно до матери, муж котрої — як захотїв добути собі власть вітцївску над дитятем, то клав ся в постїль і удавав злоги. Сим обрядом і получав над дитиною вітцївску владу.

Такого обичаю нема вже анї у Сванів, анї у їх північних сусїдів в Іронїстанї. Богиню »Ляші« нагадують сванецкі села: „Ляхумлї“ і „Ляшхеті“ ріка „Ляхва“ і гора „Ляйля“. В селах тих до нинї нема християньства, а культ богинї живе як в Сванецї і в Іронїстанї, так і на всїм Кавказї, коли вже не в обрядах, то в дуже легких обичаях.

Осїти вірили в жизнь поза гробом. Они відганяли криком ворожого родови духа, котрий причиняв хорому недугу. Духів тих зовуть на всїм Кавказї »батанебі«. Часом підозрівають навіть християньских святих о насланє на когось недуги. Смерть, дїло ворожих родови духів. Она є обидою, причиненою духами якогось ворожого роду і та обида взиває о пімсту над родом тим, духів котрого о сю обиду посуджують. Декуди добачували в кімсь опиря і убивали єго. Звідси повстав і обряд стріляня і уданої боротьби на могилї покійника. В честь і в ігрушку душі небіщика відбуває ся в Осїтїї обряд нічних забав на глум ворожим духам, а сусїдні Сванети ставляють на могилї покійника страви і вино.

Опустїлий аул то мешканє злих духів і там нїхто не осїдає. Переселяючий ся Осет уносить з собою на нову селитьбу часом і гроби предків, а покупаючий справляє поминки за душі опікуючі тої землї. Многі звичаї пригадують стару Ґерманїю. Так як у Ґерманів Тацита Осети »arva per annos mutant et superest ager«. Ще в IV. в. по Хр. находив Ammianus Marcellinus, що в Осетів земля була власностию цїлої нациї, ба ще й до нинї одна тільки з загородою сакля становить невзрушену власність Осетина, а слїди довголїтного скитаючого житя видні й тепер ще на многих звичаях і постановах.

Ірани, котрих Черкеси »Кашґа«, Лезгіни »Оц«, Татари »Осс« кличуть, суть майже так заперті від сьвіта, як Сванети, їх полудневі сусїди. А живуть они у жерел слїдуючих рік свого Іронїстану від Ельборуса аж поза Казбек у самім серцю Кавказа: Ґізель-дон, Ар-дон, Фіянґ-дон і Ламі-дон, а виходи з їх високо положених вертепів позапирали иньші племена Кавказа. От і причина, задля якої они — відшиблені від сьвіта — задержали доселї много з мови Авести і прастарі на ґерманьскі, а навіть на скицкі похожі обичаї.

З Геродота знаємо, що Скити називали ріки Донами. Що більше: вигляд лиця, обичай, культ ватри а навіть мова европейских Скитів, фраґменти котрої від старогрецких істориків знаємо, є дуже похожі на осетиньскі, хоть між Скитами а нинїшними Осїтами лежить 2.000 лїт, а може й більше, бо нї Страбо, нї Геродот не величали вже Скитами (сучасних їм) жителїв Кавказа.

Скити… але які? На кимерийских показувало би і близьке (з Криму до Кавказа) ґеоґрафічне положенє і важне спостереженє професора Всеволода Мілєра: що великан по осетиньски називає ся ґуміріта, а після традициї Осїтів они і походять від Нартів-Ґумірітів. Жиди Палєстини називали напавших на Малу Азию кимерийских Скитів Gomer, а Вавилонцї та Ассур називали їх Gimirri. Що назва Ґімири або Кімери є так само як і пізнійші »Аллани« одного і того самого народа, дає догадуватись і Страбо, котрий перед пятьнайцятьсот лїтами обійшов був наоколо Чорне море і називає гори Босфора кимерийского горами Азів. Взявши під розвагу, що і Візантийцї і наш Нестор називають один з підкавказких народів Яссами, а Ясси є так само новійша форма слова »Ази« як наше: »я« староруского »аз« і »ястряб« староруского »астряб«, то і прийдем до переконаня, що Кімерийці були іменно тими Яссами, Оссами або Іранами, рештки котрих сидять нинї в найвисших вертепах середного Кавказа.

Припустивши раз теє і одержавши певність, що Скити ті були походженя арійского — бо на те і мова, вигляд, обичай і віра Осїтів показує — порозуміємо, длячого Неври утїкли перед змиями, то є Астияґами (драконідами) іменно сюди до своїх соплеменників Кімерів. Ми догадаємо ся і причин нападів тих Скитів на Мидїю і війни походу на них Куруша. Ми і не здивуємось, вкінци, що декотрі історики як: Le Normant кладуть війну Куруша на Кавказку ріку — котра в старину, по імени великого Перза »Куруш« а нинї «Кура« називає ся і побачимо в Геродотовій Томірісї не царицю якихсь там Масаґетів над Яксартом, тільки царицю кавказких Скитів за Араксом Тамару. Ми зрозуміємо ще й те, для чого Дарейос так бажав тих Скитів покорити, що видячи неприступні гори, на котрих і за котрими они сидїли, аж далеким облазом поза Чорне море ходив на тих ворогів своїх силою цїлої великої перзидскої держави. Страшний то був Перзам народ. Пророк Езекиїл називає єго »Ґоґ« а перзке »Ког«, а осетиньске Ґох, гох=hoch т. є гора. І якжеж не має кортїти пристати на здогад одного росийского історика, що Кавказ дістав свою назву Ґох-Аз, то є: гора Азів, від Яссів або Осїтів що перед трема тисячами лїт замешкували єго плодовите північне підгірє, а може і полудневину Кавказа.

Однак здає ся, що вони ту вже застали якісь иньші племена, що жили по видовбаних в скалах печерах, яких так много на Кавказї. Традиция грузиньска повідає, що троглодитами тими були огнї-хвальці Гебри!!! а переважаючі, майже, у всїх народах Кавказа типи жидівскі, многі традициї і обряди, рештки племен жидівских в Даґестанї, ба і цїла провінция »Ґурія«, котрої народонаселенє є удокументовано жидівским, вконець і те найулюбленнїйше, а поза Кавказом нїкуда більше, як тілько в книгах »Родств«, »Рут«, »Царів« і »Паралїпоменон« находяче ся імя жіноче »Тамара« велить догадувати ся, що жиди, котрих колискою були недалекі з відси вижини Арарацкі, розсїли ся були ще в передісторичних часах над Курою і на підгірю Кавказа^[15].

Ази ті були народом сильним і небезпечним. Те видно з нотатки Arrian-а — на яку покликують ся історики Кавказа — в якій повідає, що вони поставили 60.000 піхотинцїв, а 20.000 конних. Візантийскі царі посилали к ним послів з просьбами о дружбу і поміч. Але з великим передвиженєм народів почала сила Осїтів — котрих тодї Алланами звали — малїти. Вехендур-Болгари, Гунни, Хазари нищили їх на північнім підгірю Кавказа. Прийшли Монголи і ослабили їх до решти. А все такой ще і в XIV столїтю були они грізними для Грузиї, і витязь осїцкий — прославлений піснями Ošge bogatar, розбивав щасливо війска Грузів.

Але по смерти єго повстали між Осїтами міжусобицї, з котрих скористали Черкеси, Кабардинцї і виперли їх з верховини чорних гір в підснїжні полонини і скали головного хребта Кавказа, де їх здесяткував голод. І від того часу перестали бути народом, а тілько розбійничими нападами давали від часу до часу Грузинам о собі знати.

III.

Племена Адіґе.

---

Старогрецкі письменники баяли, що на Кавказї проживало якесь жіноче воєнне товариство, котрих они Амазонками називали. Амазонки ті жили в великій незгодї з сусїдними Ґарґаринами і воювали з ними. Мимо то устроювали они дуже часто приязні сходини в сусїдами своїми в тій цїли, щоби мати потомство; убивали однак народивших ся хлопцїв, а тілько дївчат лишали і виховували до того житя, яке вели сами.

Грецкі ті байки вияснив Римлянин Pomponius Mela оповідаючи про культ богинї »Ляші« на Кавказї. Але казку про Амазонок чув і записав Reineggs, що в XVII в. перебував між Черкесами.

Они оповідали єму, що в древну старину жив на Кавказї народ жіночий. Народ той називали они »Емечі«, що в переводї буквальному значить потомки жінок. Назва ся доказувати мала що перед тими Емечі справдї жити мусїв якийсь загадочний народ жіночий. Дальше оповідали Черкеси, що жінки ті довго воювали з ними; аж одного разу прийшла була така хвиля, що навела на них велику скуку за семейним супокійним житєм і они постановили свому товариству конець положити. Княгиня Амазонок застановила битву з Черкесами тай увійшла в шатро кабардиньского князя »Тульмс«, а вийшовши за якийсь час звідтам, оповістила що вона стає женою черкеского князя і радить своїм подругам розійти ся по шатрах черкеских лицарів. Амазонки послухали^[16] і потомки тих жінок довго слили під назвою Емечі.

Переказ той міг мати і якусь правдиву подїю за собою між так ріжнородними і вічно між собою воюючими народами які заселяли і засиляють Кавказ.

Доля женщини мусїла бути в далекій старинї страшна, коли навіть Магометанки Кавказа повставали против неї і заводили — було — реформацию уложену в так званий жіночий коран. Чомуж би пробу якоїсь еманципациї від дикого мужеского ярма не могли спробувати сьмілі та войовничі верховники? Чув же недавно ще, бо в XVIII в. земльозвід Lamberti від мінґрельского дадіяна (царя), що той находив між трупами убитих Сванетів много женщин в зелїзній одежи.

Однак мимо то находжу більш похожим на правду твердженє, що байки про Амазонок є тільки глухим гомоном колишнього культу богинї Ляші на всїм Кавказї. Доказує то прекрасний і совісний твір Коваленского: „Нравы и обычай на Кавказѣ“. Зсилає ся він на европейских і азийских земльозвідів Кавказа ріжних віків — а було їх чимало — та провірює своїми власними спостереженями і доходженями росийскої власти.

І так посьвідчають Bell і Stal ще в XVIII в., що у Шапсугів було ганьбою для жінки не мати бодай одного любаса. Таке саме говорить Abu ben Kassim, Massudi і Tavernier про других Черкесів. »Для гостя була жінка верховинця на вигоду готова і Черкес сквапно виходив з саклї — якби нїчого не бачив — коли там застав при жінцї чужого мущину.

Такі самі обичаї находили місіонарі як Lamberti, Jona de Luca і многі подорожники. Декотрі, як Łapiński і Bell пересиджували кілька лїт між Абхазами і Кабардинцями (в XVII в.) і оповідають те саме про верховинцїв Кавказа. Ще і нинї водить ся в горах нераз таке, що і описувати соромно, особливо в Осїтів, Сванів та в татарских Інґушів.

Счудованому Струйсови^[17] толкував Черкес легкість обичаїв свого племени тим, що »женщини як цьвіти, краса їхня була би злишною, якби не було очий дивити ся на них і рук, щоби їх зривати«.

За те дївчата хоронено як найстараннїйше від упадку, а проступок против моральности карано у Черкесів як в Осїтів смертию плоду і провинившої ся пари.

»Тлєухи« — каже v. Stal — не признають ся — запитані о те — нї до жінки, нї до дїтий; а Du Boi de Montperé посьвідчає, що Черкес обидить ся, коли єго питають про імя та про здоровє жінки. Те саме пишуть Potocki і Bell, Interiano та иньші, а Reineggs найшов таке саме зіпсутє і в нечеркеских верховинцїв, як Тумини, Хевсури, Пховели і Кистіни. Ті і иньші Татари, як Чеченцї тай Інґуші були — каже Potocki — так як Черкеси необичайні; а Koch говорить то само про більш культурних Картвельцїв полудневих склонів Кавказа.

Всьо то наводить нас на здогад, що в далекій старосьвітчинї, культ богинї Ляші був, ачейже, загальним на Кавказї.

За помочию єго хотїли, видко, народи Кавказкі бодай улагодити вічну війну omnimum contra omnes.

Культ той приводив однак за собою крайну непевність вітцївства, а конечність удержаня, множеня і кріпленя родини, спонукала Кавказцїв завести у себе так зване »аталицьтво«… щось в родї приймацтва і обряд усиновленя. Було воно давнїйше загальним, ба ще й нинї обходить ся заможнїйшими родами особливо в горах. Новонароджену дитину брав хтось к собі на вихованє. Він учив єї у себе, поки не прийшла до лїт… а бувало, що і женив єї. Повнолїтну дитину приводив »аталик« т. є той, що єї виховував — к вітцеви і тодї відбував ся обряд усиновленя і принятє в круг семї і в круг сьвятої ватри; а враз з дитиною принимало ся завсїгди і аталика в родину. Тим способом збільшало ся силу і впливи обох злучених в одно родів кавказких.

Як велике значінє і повагу міг мати такий аталик, вносити можна з того, що молоденький абхазкий князь Іналіп, котрого я в Сухумі бачив, застрілив бувши 13-лїтним хлопцем за порадою аталика свою рідну матїр за то, що против волї цїлого роду єго покійного вітця видавала ся за муж.

Аталицтво вязало ширші круги в родину приналежну к ватрі якогось вельможи і так творили ся тїснїйші взаємини між далекими собі родами, а до заключуваня єще ширших взаємин приязних причиняла ся у Черкесів особливо екзоґамія.

В дикій природї Кавказа, під грозою безперестанних нападів, переселень і грабіжних воєн мусїв слабший пол, в дитиньстві часто вигибати. Женщина була отже цїнною рідкостию на Кавказї; єї здобував або купував род у роду — складаючись нераз цїлою семєю на цїну купна »калим« т. є віно і таким робом ставала куплена жінка, де коли, власностию цїлого роду або по шкоцки кажучи: клана. Того кажуть догадувати ся старосьвіцкі піснї та перекази Черкесів, Осїтів, Сванів і прочих верховинцїв.

Они сьпівають про Нартів, що то перед віками покласти мали ті вежі з величезних плит, обривів скал і ті огромні дольмени, що кільометровою улицею стоять в черкескій верховинї недалеко Майкопа. Нарти були відважна поляниця Кавказа; то викляті абреки, що гуртовали ся в збройні ватаги, нападали і завойовували цїлі племена і сполучали їх в один народ.^[18] І так кибардиньский нарт Насранжохе (золота борода) обєдиняє всю Кабарду. Свани, Осїти і Картвельцї виводять роди свої від трех братів: Суон, Осс і Картил. Хожиц з Грузиї родоначальник Стир-Діґорців, Бадило, що вийшов з Маджар родоначальник диґорских Бадилят, а сьвятий нарт Хетаґ то первий з роду Хетаґурів. Так творили ся^[19] союзи і немов в потвердженє того, що жінка ставала ся нераз власностию зтоваришеня якогось, або й цїлого клану. Одна старинна пісня висказує жаль Нартів, за котрих ватажка одна дївчина замуж вийти не хотїла, такими словами: »Обида нам, що дївка за нас замуж вийти не хоче«.

Цїкава річ, що в тих піснях не находить ся нїколи імя Нартового вітця; а завсїгди імя матери, або сестри, а та найчастїйше посередничить між витязями і мирить посваривших ся Нартів. Не менше цїкавим є також те: що на всїм Кавказі вуйко, не стрийко стає вдові і дїтям єї за опікуна і має першеньство при всїх родинних випадках. А так як женщина не лише становила куплену, викрадену або й кровию здобуту власність клана, але також і маєток вітця єї — через плаченє »калима« то є віна за неї і зваживши те, що она провадила господарство Черкеса, кормила єго, множила єму рід, а через те повагу і силу тай стерегла єго нїколи непогасаючої сьвятої ватри… то і здобула собі становище, яке Коваленский називає: „матріярхатом“. Патріярхат взяв ся — думаю — пізнїйше і з приязнїйших і більш уладнаних обставин, чим могли бути черкескі, або взагалї кавказкі. Та мимо то становище женщини було у всїх верховинцїв а особливо у Черкесів дуже непевне, неясне. Навпів владичиця саклї і часто зависима потрохи від всего роду, мала она до розпусти відчинені коли не ворота то бодай калитку, прислонену традициями культу розкішної богинї Ляші з тьми тисячилїтним мохом покритих часів.

Так, як неясне і непевне було становище жінки, так само було і з землею; котра на всїх верховинах Кавказа не була за нїким убезпечена — аж до недавна, — а головно у Черкесів. У них була всюди власність комунальна; котру не вільно будо продавати^[20].

Вже Страбо чув — (I в. по Хр.) що в горах жили і кочуючі племена. Те повідає і Ammianus Marcellinus (IV в. по Хр.) а Rubriquis в XIII в. Подорожні XVII в. кажуть, що »черкеси перевозять свої слуги як ті Монґоли Чінґісхана«; Коваленьский потверджує, що кабардиньский поселок не стояв на одному місци нїколи довше як 4 лїта.

Такі обставини і звичаї вплинули і на характер Черкеса. Він непостоянний і на него годї спустити ся. Говорили Римляни: »graeca fides nulla fides«, а з таким самим правом могуть те саме сказати Москалї і Українцї про Черкесів. Нї обіцянками, нї дарами, нї взятими з них клятвами не можна було їх пригласкати до того, щоби встояли ся на даному слові.

Як звір дикий, переходячи з леговища на леговище чули они себе вольними від всяких зобовязань. Переконуючо виходить те з характеристичної відповіди, яку дав один князь скликаних росийским єнералом Черкесів — щоби їм оповістити, що вони перейшли вже під власти Росиї. Єнерал хотїв їм те пояснити в такий спосіб, щоби єго зрозуміли і в добрі приняли власть росийского царя. „Падішах — сказав він — помирив ся з царем Уруссів, а в знак приязни і любови подарував єму Черкесів на вічні часи… чуєте?« — Як то? — запитав поражений тою вістию князь — яко бакшиш?… не може бути! — …Однак подумавши хвильку, розсьміяв ся сердечно і указуючи на кружляючого над ними яструба сказав: »розумію, єнерале, розумію! Я дарую тобі — бачиш — он того коршуна… возьми собі єго. Та чи не так дарував нас султан цареви Урусів?«

Таким коршуном чинили Кавказця єго звичаї, а передовсїм дика і величава природа гір, що єго виховали. Кавказкий хлопець ріс і виховував ся на хищника, бо навкруги себе не бачив нїчого иньшого, як тілько грозу, розбій і хищництво. Пасучи вівцї в лїсах, в полонинї бачив він серну, як пнялась по скалах, як перескакувала пропасти страшенні, або кидалась в безвісти тай гибла в меткій утечи перед лютим рисьом. Він бачив, як каменя метом падав кавказкий орел на ягницю, як медвідь ударом лаби вбивав єму вола, як без потреби вовк загризав нераз цїлу отару… і серед такої війни у природї, не показуючої нї доброти нї помилуваня, а бодай пошанованя чужої власности, ставав він так диким як она і так само хищним і безсердечним. А придивляючи ся тому, як гірскі потоки уносили з собою і ту жмінку землї, що єї засїяв — ставав сам не менше погубним для окруженя. Боронячи своє стадко перед напастию зьвіря — як звір споглядав він на чуже стадо з неповздержною кортячкою: схопити щось для себе, хотьби й мав більше як єго сусїд і як вовк жевривий нищив усадьбу чужу безсердечно. Він знав, що завтра, як заспить, не вчує, єму так само вчинить єго ворог і гиб як зьвір — бючись до останка, або як олень кидав ся в безоднї, коли не міг вже спастись від неволї.

Те посьвідчає вісїмдесятилїтний досьвід потомків Запорожцїв на Кубанї, те й показала послїдна кавказка війна. Черкес не піддавав ся і полкови цїлому — каже Владикін^[21] — і гиб нападаючи, або умирав від голоду і стужі загнавши ся в неприступні верхи і снїги… а не піддавав ся Москві.

Такі племена на довго поработити не були в спроможности орди степові. Їх можна було ограбити, їх можна було угнати високо в скали і снїги, де вже нїхто не полїз за ними, але запанувати над ними — кому й який хосен? »Чурек і сакля« тай кошара, всьо то не лакоме для степових орд. Длятого они хоть і налїтали сотнями тисячів на ті гори, то не на ті гори, а на шлях в Грузию богату. Верховинцї, виперті зразу масою орди в верхи, отямлювались скоро, спускали ся нечаянно в низ і безнастанними нападами чинити мусїли неможливим пробуванє всякій ордї в верховинах Кавказа.

Однак при всїй дикости своїй, цїнили Черкеси високо богатирскі піснї і взагалї поезию. Без балалайки (однострунна скрипка) і без сьпіву не відбували ся у них нїякі торжества.

І танець любили они. На весїлю і при иньших нагодах танцюють они при звуках балалайки, пищавки (фуярки) і бубна танець похожий на козачка. На весїлю відбуває ся цїкавий обряд розтинаня ґорсета. Дївка ходить вже з лїт дитинних зашита в ґорсетик з овечої на біло виправленої шкіри; який доперва »молодий« на весїлю своїм кінджалом розтинає«.

Похорони відбувають ся також з піснями і майже так само як у Мінґрелїв з одним додатком, що к заритому в землю Черкесови підходить ахунті то є: черкеский мулла і — коли всї жалібники на єго зазив відступили від могили — дає мерцеви полезні науки на дорогу в рай.

Найбільше значінє мала однак пісня богатирска. Без Геквокво то є без поета сьпівака Черкеси не ходили на війну. Русинам були они давно знакомі… ще за хороброго сина »равноапостольного князя Владиміра — »иже зарѣза Редедію передъ пълки Касожскими«.

Як тодї так до недавна вискакували абреки черкескі перед лаву своїх товаришів і визивали наших на поєдинок, дразнючи їх словами: »бояр-Урус, Іван! тебе і заяць не боїть ся«. Стройно виступали Черкеси в такий бій. Кождий одягав ся як найдорозше, щоби побідитель знав пошанувати і любо згадував побідженого. Товариші не брали в поєдинку участи і не збороняли витязеви обдерти убитого противника. Геквокво або Кадаґі (вішун), якого мали при собі, був узброєний, ішов в бій як всї Черкеси а відзначав ся від них перевішеною через плечі пшаур-ою то є: ґітарою, чи теорбаном. Він заохочував Черкесів до бою піснями, він голосив славу витязїв. Пісня заховувала традицию, она заступала історию народа, служила нераз яко документ межи спорячими, на адатї т. є в судї — сторонами, а навіть в полїтичних зносинах з кримскими ханами. Она проводила Черкеса від колиски аж до гробу, ба ще й поза него. »Умру« сказав славний богатир Кан-Булат до свого поета, »умру«, але воскресну до вічного житя в пісни твоїй Геквокво. Черкеси були такими ентузиястами пісни, що від одного їхнього героя, від мулли Ібрагіма, пішло слово: „Безсмертність дає лише Бог тай пісня«. — Пісня поета стягає на землю рай Божий із неба«. — »Пісня не слово, пісня не голос, пісня крилатий дух, що уносить витязїв на небо в рай, а сила єї так могуча, що навіть сам Азраіл (ангел смерти) нераз уступає перед нею.

Не дивно отже, що прекрасна княгиня Еміна відвернула ся від свого жениха, від славного князя Таврія: »Що ти менї за жених? убивати кождий знає тай кождий хоробрий, але зложи-но для мене пісню! от що«.

Коли погиб, або умер який славний борець, то на єго похорони з'їздили ся з усїх усюдів Кадиґи і Геквоки. На місци, від учасників подвигів і слави витязя розслухували они всьо, дотичне єго особи і уходили в пустиню, щоб на самотї зложити на него пісню; почім сьпівали, кождий свою, перед народом. З пісень тих переймали Черкеси те, що де було красше і редаґували з них усїх одну збірну пісню і з тої хвилї сьпівали єї всї однаково. Розміри єї були тонїчні, не декляматичні, а як просьпівано єї при бренькоті пшаури, Черкеси знимали з голови кудлаті папахи і похиляли голови в честь виславленого піснею витязя. Магометаньскі фанатики, мулли та ефендії переслїдували пісню, але надармо. Всї сьпівали і всї кланяли ся Геквокам і князь і жебрак мізерний.

Черкеси не приняли і демократичного магометаньского закона судового (шаріят), а судили ся своїм відвічним гірским правом (адат). Взагалї той іслям, що єго завели між Черкесами Кримцї, держить ся їх хиба зверха. Все ще перемагає в них маздеїзм і прозирає скрізь обичаї культ богинї Ляші.

Черкеси хоть і Магометани, в великій чести держать Пресьвяту Дїву, Марієм-Тха-пші, т. є Марию бог-княгиню, Ессе, Ісуса, Шерґупс, т. є св. Духа, постять успеньский піст з вдяки до Мариї, що спасла медоносну пчілку з потопи сьвіта. Св. Юрий по черкески Уастирджі тай св. прор. Яліє, (Ілию) почитають. Празнують они і Благовіщенє, а завсїгди 19. цьвітня і молоді Черкешенки празнують сей празник серед цьвітів і плетуть китицї і вінцї на подарки. В день нашого Вознесеня маять як і ми зеленю свої хати, а всї ті звичаї здають ся бути відзивами давного — за Юстинїянівских часів (VI в) — проповідуваного між Черкесами та Абхазами християньства.

В горах коло приморского місточка Туапсе находить ся в скалї вирита напись, кирильскими буквами: „Сыну мой, вертай на Русь ибо ты отродіє русскоє“. Там — казали Джіґети (племя черкеске) — жив сьвятий пустинник Хак-кучій і той мав сю напись лишити вихованцеви, чи такой синови свому.

Але Черкеси не тілько Христа споминають і ватру держать сьвято. У них до недавна вірили в богів, як: Тха-пша (князьбог), Джін-наді-шах (цар духів), Шіблє-перун, Зекутх (бог злодїїв), Кодес (бог риб), Мезітх (бог ловів), Тлєпс (бог ковалїв), Ахіна (бог скота), Еміш (бог овець), Псеґуаш, Хепеґуаш і Хятеґуаш (дивонії рік, моря і садів). Гомін у Черкесів як і в Абхазів — а котрими (майже однакові держать забубони — то, за твердосердність в любі, заклята богом дївка. Созереш, бог плодів. Празник єго сьвяткує ся разом з Осїтами під горами Татартуб. Созереш є також богом здоровя. Секуча бог подорожників і пригодогонів. Однак властивим покровителем відважників є Соузеркул брат вулькана Тлєпса, котрий так хитро підковав єму коня, що той підків тих ще не сходив до нинї. Соузеркул живе десь далеко за морем і верне ся на Кавказ аж тогди, коли румак єго посходжує Тлєпсові підкови; а Черкеси вірять, що за єго прибутєм власть Урусів упаде на Кавказї.

Але хтож є властиво Черкеси? Слово »черкас« в татарскім значить перетяв дорогу; а »сар-кіяс« = головоріз. Новоперзидске: »Сер-кеш« значить розбишака — і всї ті назви означають відважника добуваючого мечем, чого єму треба. Під тою назвою знали їх Українцї^[22] — був же у них і город Черкаси^[23], так називали їх Москалї і кримскі Татари. І там стоять руїни міста Черкес-кермена.

Rubriquis, що їздив (під конець XIII-ого в. по Хр.) попри Кавказ до татарского хана Мунґа, чув, що на Кавказї живе народ, якого називали »Керґіс«. Осїти називають Черкесів Кайзаками, Нестор зове їх Касогами, Касаґами — писали Візантийцї, а Константин багрянородний називає землю Черкесів »Козакія«.

Однак всї ті назви, дані Черкесам иньшими народами і слово Касаґ або Козак означає в мовах татарских хвацкого наїздника, а той по черкески зазиваєсь »Джиґіт«.

За римскої держави знано їх также під назвою »Cercetae« але також »Zichi« і »Sindi«.

Судячи однак по двох замках імени Кумана — з котрих один стояв над горішним Тереком в даряльскій, Плїнїєм описаній, дебрі, а другий в абхазкім увозї над Ґумістою, отже якраз: на полуднево-східній і близь полуднево західної границї черкеского народа — можна убезпечитись, що в першім віцї по Хр. жили, а певнїйше панували тільки, в тій части Кавказа Кумани, бо против них і поставлено оба укріпленя границь. Однак про Куманів не чути довго нїчого^[24]. Натомість сливуть якийсь час Болгари. Але і они не могуть удержати своєї власти на Кавказї^[25].

В р. 204 завойовують все північне підгірє Хазари, за ними показують ся і Гуни^[26]. В р. 432 здобувають Гуни-Кушани (т. є. чорні) переходи Кавказа^[27], але власть над північною верховиною лишає ся все ще за Хазарами^[28], аж до завойованя Арабами Даґестана.

І по тих всїх ордах і по довголїтному панованю Хазар, лишає ся одна, одинока рештка в так зв. балкарскій дебрі у жерел ріки Чегем під боком Осїтів і то лише припадком. Є се Балкарцї.

Pfaff чув від Осїтів переказ, що як тілько Араби побили, підчинили собі і змузулманщили Хазар (в VIII в. по Хр.), три клани хазарскі утїкли в високі гори над ріку Чеґем, до живуть до нинї. Там є і та дебра, що сливе хазарскою, а ще до недавна стояв там каменний домик, при якім годовано рік в рік бичка, з якого на веснї ворожили на врожай. В празник той пекли паляницї, в яких тїстї повитискали навперш великим пальцем ямки.

Паляницю таку називали: »хічен-хічау-аґ«: то є: книш достойний Бога — книш посьвячений Богу. По ворожбі заколювали бичка, їли і пили тай сьпівали пісню, звану „цоппа“.

Про иньші які рештки нема поміж Черкесами нїякої вістки; ба і Балкарцї (Болгарцї) очеркешили ся давно.

Найвизначнїйший вплив мали ще на Черкесів Араби і Татари^[29]. Їм удало ся вигнати ледви защеплене там християньство і спонукати змузулманщених верховинцїв почувати ся до якоїсь спільности з Турциєю. Глубше в родинне житя, в обичай і закон іслам не годен був закоренити ся.

По Арабах насунули ся на Кавказ полчища Чінґісхана і Кіпчаки залягли в р. 1228 об^{(нерозбірливий текст)}же Кавказа. Уступили і ті, а верховинцї лишили ся, як і були на своїх місцях і не зтатаршили ся, хоть і узнали язик Татар яко обєдиняючий музулманскі племена Кавказа. Щоби підняти дївчат своїх в цїнї, давали їх Черкеси учити арабскої і турецкої мови; а ті язики занечистили їх первісний язик особливо туранщиною. Коли Осїти називають гору з іранськва а^{(нерозбірливий текст)} або: „ґох“ то в черкескім язицї звучить она з татарська: »тау« (татарске „даґ“) За то не приняла ся у них татарска термінольоґія в родї: хан, аґа бей — беґ; а задержала ся близько до іранского »пша« (шах) »Уорк« значить шляхтич, „байґуш“ сїромаха, бідак. Буркут по черкески „нарзан“ (богатирский напиток) „Хеджрет“ значить витязь „Тха-шхуо“ = Бог великий — шіґен = мулла, „шехнік“ владика.

Но ким-же є властиво Черкеси?… Самі називають они себе »Аґіде« а закон »адат«^[30], а початок свій виводять як і Осїти від Нартів великанів — але вже не від (нартів) Ґумірі^{(нерозбірливий текст)} то є від кимерійских Скитів. Однако скитскі обичаї видко і на їх нартах і на них самих і так: Черкеский нарт Созріко (і другі) здирає шкіру з ворогів і велить з неї та зі скальпів, сестрам, женам і матерям поубиваних, шити для себе одежу. Про так само дикий звичай оповідає Геродот у Скитів, Маздеїзм находив у них і у Сарматів також, а за ним і Страбо. Навіть „матріархат«, що в Черкесів водив ся у тих Сарматів, що за Геродота і Страбона кочували на всхідних берегах Дону. Сусїдували на всхід сонця з Алланами (нинїшні Осїти) а на південь з меоцкими Скитами, що жили під Кавказом^[31]. Мовою були Сармати дуже близькі до Аллан і до Скитів чорноморских отже і до нинїшних Осїтів. Були они і ясноволосі як Осїти і подоба їх була так само арійска, а ноша перзидска.

Греки називали^[32] Сарматів: Γυναικοκρατούμενοι, що Геродот по скицки зове: οἰόρπατα. Значенє тої назви дасть ся пояснити арійскими пнями: vira=муж + pati=пан, що значити мало-б: пануючі над мужами. Назва Сармати дасть ся також з іраньских пнїв вивести. Sar — володар, mada — жена, а те могло би доказувати, що скитским народом Сарматів управляли жінки.

Взявши отже під розвагу: єдність породи, ноші, віри і обичаїв, а здає ся, токож і мови Сарматів і Черкесів, хоть між сими а тамтими уплило дві тисячі лїт, но буде ся гіпотеза безпідставна, що хоче бачити в нинїшних племенах Адіґе потомків древних Сарматів.

Кимерійскі Скити, отже і Сармати, котрих в иньших часах і на місцях иньших Азами і Керкетами, потім Алланами і Куманами, а нинї Осїтами і Черкесами називають, були би — думаю — першими історичними поселенцями північного понизя і верховин Кавказа.

III.

Племена картвельскі.

---

Майже вся порічина Кури та Ріона і южна верховина кавказкої стїни є — з непамятних часів в посїданю Ґрузів, Імеретів і Мінґрелїв, Сванів, Пховелїв і Хевсур… одним словом Картвелїв.

Не є они властивими автохтонами закавказкого краю, а все таки належало-б їх такими уважати, задля глубокої древности поселеня їх під Кавказом.

Le Normant, що прочитав на скалах коло озера Ван клинописи, найшов, що язик їх не є асирийским, а якимсь прастарим ґрузийским; що більше, із змісту клинописів тих видко — каже Le Normant — що предки нинїшних Ґрузів сидїли перед 2.500 лїтами під южними склонами Араратів і вколо озера Ван, поки — в VII-ім або VI-ім в перед Хр. не вийшли з відтам за Араксес та Куру і Ріон під Кавказ^[33].

Опираючи ся на змістї тих самих клинописів утверджує другий учений Seys, що Гайки то є предки Вірменів, десь доперва в половинї VI в. перед Хр. заняли оставлені Картвелями, під Араратом землї.

Ті важні твердженя француских вчених, як здає ся, оправдують переданє, записане в старій грузийскій лїтописи „Картліс-цховреба“, яке оповідає, що »предок Ґрузів Картил жив 600 лїт під Араратом. Традиция вірменьска, записана старичним лїтописцем Мойсою з Хорени, вторує лїтописи грузийскій, коли каже, що Хайк предок Вірменів — по імени котрого они довго Гайками звались — переселив ся зі своїм родом під гору Арарат, на полишене иньшим народом місце. Hinks, Rawlinson, Mordmann а з ними і Нїкольский стверджують вислїди Лє Нормана, що язик клинописів ассирийских біля озера Ван і під Араратом подобає на язик грузийский. Так от і був би вже достаточний доказ що Картвельцї займали колись ті сторони. А що там на южних склонах Араратів^[34] в 10-ім, 9-ім, 8-ім, 7-ім і 6-ім в. перед Хр. і цвила держава, яка ачейже, від Ноєвої гори Урарту називала ся^[35], то ми Геродотових Аляродцїв то є Араратцїв мусимо признати древними предками Ґрузів.

Царство те заваджало захланним Ассурам і они закладали під єго границями воєинні кольонїї, зложені з полонників, так на пр. одну з них поселили они недалеко західних склонів гори Mazios (Массіс, вірменьска назва Арарату). Граничари ті підняли в р. 883. перед Хр. бунт против Ассурнасірпаля; а в р. 855. прийшло вже і до тої довговічної борби Ассура з царством Урарту, що вела ся аж до нападу Саків і Мидів на Асирію. Аляродийцї були для Нінївеї грізні через союзи з сусїдними (західними) войовничими племенами Мосохів, Товелів і Команів. З тих причин і догадую ся, що іменно під границї Урарту і під бік тих племен розсаджували Асиряне полонених жидів. То і приневолило — здає ся менї — Картвелів [запертих кольонїями тими від полудня, а в части і від полудневого заходу] поглядїти собі супокійнїйшої вітчини. Цар Менуа^[36] робив вже в початку VI в. перед Хр. воєнні екскурзиї за Араксес і мусїв там найти пригожі, а мало заселені простори, коли сто лїт пізнїйше царство Урарту в околї озера Ван щезає, а на берегах Кури починає виринати якесь нове, котре пізнїйше Іверією назвали.

Алеж бо і в Арменїї значна часть імен власних дасть ся пояснити і зрозуміти при помочи язика ґрузийского. Таке, бодай, доказує знаменитий Klerk^[37], а росийский учений Чубінов переконав ся, що і в Кападокії більша часть імен власних пояснює ся язиком лїтописи: Картлїс-цховреба. Цїкава річ, що Картвельске верховиньске племя Сванети або Свани, котрих Греки Тибаренами (а ті жили також і в Кападокії) а Римляни Зданами пазивали, Кападокію Джанетією величають. Що важнїйше: Страбо, уроженець Амазиї ad Pontus в Кападокії запевнює нас, що, як в малій так і в великій Кападокії говорили (за єго часів) всї племена^[38] одним і тим самим язиком, а сучасник Страбона Josephus Flavius пише, що Мосохи, творячі разом з Товелами народ Іверів під Кавказом, є виходцями Кападокії.

Велика Кападокія (Катпатука) входила якийсь час в склад держави Хетів. Хетити воювали з Египтом, а ще частїйше мусїли видержувати напади Ассура і той знищив їх перед самим нападом Саків так, що навіть не знати, що з ними стало ся. В Арменїю під верхи »малого Кавказа« (в сусїдство Кольхіди) вигнав їх множество Тіґлят-пілєзар… тамка десь намістив о Сін-ахі-ріба 200.000 Халдеїв^[38] і тількож Жидів в р. 703–701. А так як майже всї племена, що заселяли в глубокій старинї Кападокію, віднаходимо пізнїйше на Кавказї, а між нинїшними народами, що єго заселяють, живе і племя Хетаґурів, ба і лєґенди та казки многі переняті Хетитами з Египту, можна також часто учути в найдикших вертепах Кавказа у Сванетів і Хетаґурів, то і догадую ся, що і якесь число Хетитів потекло ся колись з другими Кападокийцями під не так далекий Кавказ.

Египетскі лєґенди у Хетитів не дивують нас; раз длятого, що Хети як всї Сирийцї були — здає ся — одного з Египтянами роду; а також і длятого, що мали дуже живі зносини з Мізраімом і вплив їх на Египтян а Египтян на них виказує те, що був час, коли в Египтї хетиньска мова була дуже в модї^[39].

Культ Хети був дуже розкішний і змисловий. Они защепили єго в Кападокії. Над ріками Іріс і Сарос в городах Команах легкодушний, веселий, а завзятущо хоробрий народ — що викохував найкрасші конї — почитав такими самими обрядами свою богиню житя, як те бачили Греки і Римляне у Мошісів (Мосохів?) і Сванетів на малім і на великім Кавказї. В Команах над рікою Сарос жило — пише Diodorus Siculus — 6.000 гіеродуль, що ходили в панцирах і празнували культи хетицкі, так похожі на культ кавказкої богинї Ляші. Там десь недалеко в Лїдиї царствувала і та Гераклева Омфаля, що кождого чужинця вабила к собі на нічлїг, а рано убивала^[40]. В Лїкії слив і матріярхат такий сам, як у Черкесів.

Ось! звідки брали Осїти казку про ту Тамару, котра як та Омфаля убивала своїх любовників на замку в даряльскій дебрі, що називає ся так само^[41] як кападокійске місто над рікою Сарос: Кумана. Ось звідки той культ богинї Ляші^[42], звідки черкескі та сванецкі Амазонки^[43], що ходили в зелїзних збруях і віддавали ся мущинам на нарочитій горі, під відкритим небом в празник богинї любви і плодів. Не занесли-ж той культ під снїгові верхи Кавказа птицї, а люди. З ними прийшов, бачу, і той матріярхат і легкість обичаїв кавказких; ту найшли они хиба тілько: з горнил вульканів повставшу і горючими нафтяними жерелами вигріту віру огньохвальну, коли єї не получили з Мидії, проживаючи довгі віки під Араратом.

Зваживши отже все то, видить ся менї, що це буду далеко від правди, коли поставлю здогад, що правітчиною картвельского племени то є більшої части народів, днесь проживаючих на южних склонах Кавказа, була древня Катпатуха або Кападокія.

В роцї 666. виводить Ассур-бан-габаль збунтованих Етіопів з Египту^[44]. А що девять лїт перед тим то є в р. 675. кимерійскі Скити і Трери напали були на Лїдию і по всїй Малій Азиї розбивали, догадувати ся можна, що Етиопів тих або переселено на західні границї Ассирїї в Кападокію, або й на просьбу вислано лїдийскому цареви Ґіґесови против кимерійского князя Тушпе з Ґумрі.

Страшні то мусїли бути часи. Лютий Ассур, прогайнувавши свою дику силу на полоненє і здоптуванє народів Мидиї, Вавилонії, Халдеї, Урарту, Хети, Кападокії, Палестини… словом Малої Азиї тай Египту, валив ся нагло у свій гріб; як двома, всї заливаючими тучами, нахлинули на него з Кавказа грізні Кимеріти, а зза Яксарта ще грізнїйші Саки. Бурі ті рознесли Ассура і знищили всю Малазию. Перед безчисленними всьо пожираючими ордами утїкали, товкли ся і проганяли один другого народи і гнали в безвісти, спасаючи жизнь, куда несли очи, або і братали ся з наїздниками і текли ся з ними.

Около 620–600 перед Хр. вертають назад ті храми з відкіля і явили ся, а місця спустошені грозою бачимо вже під иньшими народами. Місце зметених з лиця землї Асирійцїв занимають Меди, Аляродцїв з Урарту находимо за Араксом, Мосохів бачимо у жерел Кури, суплемінні їм Тубарени і Тубалї спасають ся на Фазіс, а разом з нами пішли — думаю — і ті примусові асирійскі кольонїї жидів, Еламітів, Халдеїв і Етиопів, Куманів і Кумихів а може й Арпадів бачимо вже як і Товелів також аж на Кавказї, а властивих причин того передвиженя гаразд вияснити не уміємо.

Передвиженє таке однак було і не дивниця, що лїт 150 пізнїйше пізнав Геродот в Кольхідї Айтіопів^[45]. Ми бачимо з відки взяв ся держав ся до нинї в Абхазиї культ апіса, звідки в Сванетії Тубарени а з ними казка про египецкого царя Рампсиніта звідки — страшні Езекиілови-Мосохи на Курі а Товели під середним Кавказом і під снїговерхими Ґоґами Аллано Скитів, Іронїстану та з відки Аляроди-Картвелцї над середною Курою і по цїлому Закавказкому краю від Каспія аж по Чорне море.

Автохтони, макрокефали, троглодити, Гебри чи жиди і Каспи не годні були оборонитись від наплинувших на ті землї голодних зайд і або мішали ся з ними, або уступали в найдикші дебри і висоти гір. Сванети, Тушіни, Хевсури і Хетаґури мусїли злити ся з Алланами. На те вказують і осетиньскі слова в мові їх і частий жовтий волос та синї очи і арійска подоба лиця.

Алеж не тільки они, але і другі Аляродцї або Картвели перемішали ся з автохтонами Кавказа і приняли иньщий вид. Грузийця легко пізнати не лиш від Хевсурета і Свана, але також від Імерета і Мінґреля. По всїх однак слїдно кров семіцку, коли вже не жидівску; Ґурийцї одні задержали чисту подобу жидівску; знак тому, що не мішали ся з нїякими племенами.

Однак на то, що всї ті племена одного походженя і що навіть кимерийскі Скити но були їм зовсїм чужими, указує сванецка казка похожа на нашу про Чеха, Русса і Лєха; казка про трьох братів Суон, Осс і Картил, котра Осїтів — правдоподібних потомків Кімерів — признає рідними братами Картвельцїв так само, як дійсно однородних з Грузийцями Сванів.

Ще більше на якесь споріднене показують всїм спільний культ сьвятої ватри, ті самі забубони і в многім — дуже похожі на осїцкі та черкескі звичаї Картвельцїв.

І так у Сванів християньство не затерло ще й до нинї культу богинї Ляші. Се видко межи иньшим і з обряду усиновленя, котрий часто покриває любовні зносини. Є звичай, що молодий Сванет виберає собі даму серця, а нею буває завсїгди замужна жінка. Він приходить під єї саклю з музиками і заявляє чоловікови, що посьвячує ся жінцї на досмерті рицарскні услуги. Єго приймають з великою честию і наступає обряд усиновленя. Жена обнажує грудь свою і посипує соску солею; а молодий Сванет клякає перед нею і дотикає соски устами говорячи: »Si di, mi gezil« т. є — ти мати, я син — по чім обмінюють ся подарунками.

Таким чином вступає молодець в спорідненє з усиновившою єго женою, получає значні прероґативи в родинї єї мужа і служить їй цїле своє житє; а фамілїярні зносини єго з нею переходять всякі у нас можливі границї і понятя; а мимо то в Сванетії нїхто не сумнїває ся в моральности, в ідеальности взаємин таких хлопця з чужою женою. Обряди Авести задержали декотрі картвельскі племена, як Хевсури^[46], Тушини, Діґорцї, Алаґіри і Хетаґури ще твердше як самі Осїти. Они ще й нинї мають своїх жрецїв, яких деканозами називають; а ті сьвященнодїйствують всї огньохвальчі обряди. Культ той празнує ся по сьвятинях, що називають ся: реком. Особливо чистоти стерегуть деканози як найстараннїйше. Всякий дотик к чому, або і к кому нечистому мусить огнем і молитвою очищувати ся; а під тими прастарими приписам Заратустра терплять найбільше жінки. Они мусять часто відбувати кількадневну кварантану в осібному к тому призначеному місци. Трупів виносять на скали на прокормленє птиць і звірів, або й палять їх.

Хевсури покланяли ся ще — мимо християньства, до якого признають ся — богам чи духам Анаторі, Нахарела, Піскуші як Осїти. Деканоз — пустельник заколює присьвячені духам сим живі жертви і вінчає обречених. Він здержує ся їсти свинину, птицї і яйця. Крім деканозів є ще проповідники, ворожбити, віщуни, поети Кадаґо, подібно як в Осїтів і Черкесів.

На заручинах платить Хевсурин так зв. »абаз« — звичайно 20 копійок, а на весїлє приганяє 3–4 вівцї, на угощенє. Княгиню висилають в саклю жениха, а за нею іде по одному мущинї з сакель аула. Увійшовши в хату саджають молоду пару на ослін за ватру, а деканоз дає їм в руки воскові сьвічі тай кладе перед них напої і всяку страву. По хвили встають молодята, а деканоз проколює їм шпилькою одежі, просить Бога о благословенє для молодої пари і пє в їх здоровлє. Новоженцї встидають ся перед людьми одно другого дві недїлї. Потім вертає молодиця в саклю родинну, пробуває там знов дві недїлї, почім вертає до чоловіка і аж тодї признає ся перед всїм за єго жінку. По весїлю наступає сейчас надїл і відокремленє молодої пари.

Хевсурин може прогнати жінку і без явної причини; платить однак за те єї вітцеви половину калима. За викрадену дїву або жену велять платити дорогий калим. Поліжниця перебуває цїлий місяць в так зв. »сачехі« (куча) сама одна, потім відокремлена в хатї в так зв. »самревло« (комірка) — тодї палять те сачехі. Як строго Хевсури і Тушини придержують ся приписів Авести, сьвідчить що й те, що муж вагітної жінки не сьміє ходити на торжества між люди.

Хевсурин є гордий і насьміхає ся з усїх народів, одних хиба Тушинів поважає задля їх хороброї вдачі. За те він дуже гостинний і для гостя ввічливий.

„Побіда тобі витязю!“ — звучить єго привіт, яким він стрічає свого гостя. Садить єго за стіл, а сам клякає і обслугує єго, сьпіває єму піснї тай приграває на ґітарі, а таку саму честь віддає ситий (вже) гість господареви. Син в присутности вітця не сяде^[47], старцїв шанують велико. Дїтий хрестять, однак рідко коли іменами християньскими… радше народними, як: Мґела = вовк, Вєпхвія = пардус, Хинчла-датвія = медвідь, Мзія = сонїчко, Тетруа = біла, Гулта-мзе = серця-сонце, Вардуа = рожа, Дзудзуна = циця, Мзе-вінарі = сонце хто?, Дедуна = матусенка.

Похоронів не підправляє деканоз, а похоронний жрець Хуцес. Господар сидить як жид на покутї, розмовляє з прихожими, вихваляє покійника тай плаче: »Встань витязю! війско тебе жде, вороги млїють з переляку, встань! хто заступить ся за нас?… вай, вай, вай!…« і т. д. Четвертого дня здіймають з мерця оружє, а єго виносять на кладовище родинне. Там пирують і джиґітують (гарцюють на конях), а приятель покійника бере собі на памятку єго боєвого коня.

Ось яке то було і є ще до нинї по трохи християньство Хевсурів, Тушин і других гірских племен.

Вже в середних віках не хотїла церква і грузийскі царі терпіти такого анахвемского християньства. — »Та що вам до того? — вимовляли ся верховинцї — податки тобі, царю, платимо, жовнїра даємо… лиши нас при такому християньстві, яке нам любо«.

Навіть в культурнїйших землях Закавказкого краю і в самій благословенній Грузиї не затерли ся ще й до нинї широкі слїди огньохвального культу і суєвіря в духів. Менї самому лучилось таке, що коли брат мій велїв (в Сухумі) позвати до хорої дїтини лїкаря, мінґрельска княгиня закричала: »Боже хрань« ви тим зобидили би тяжко Бата небів… не треба духів дразнити, а віспа перейде легонько.

Ельборус, котрого Грузи Ялбус-ом називають, є після їх віровань країною духів »Джіністан«, де витають прекрасні і вічно молоді „Пері“. Там сидить на престолі Сімурґ^[48], сїдий цар усеї птицї. Одним оком озирає він минулість, а другим будучність. В ніч Страстного Четверга злітають ся на Ялбус всї відьми Грузиї, а Картвельцї скачуть через огонь, заклинаючи тих вольхвіль словами: »Арі, урулі — урулі — урулі, Кудія — небі«.

Грузийска поліжниця боїть ся найпаче жіночого страшила, Алї; а щоби єї відогнати, повзяти треби особливі міри.

»У мого пана занедужала жінка« кричить гримаючи, серед ночи, в вікно післанець, і на такий клич встають з постели і одягають ся всї сусїдки тай лїзуть в саклю поліжницї; щоби єї заступити перед злою Алї. Тимчасом муж хорої — а єму не свобідно тодї входити в спальню жінки — пуджає впстрілами ручницї злу бата небі, а жінки зчиняють крик вколо поліжницї. Криком, гримотами, музикою і вистрілами старають ся справдешні хороби та пошести відогнати від недужих Картвели так само як Черкеси, Осїти або й доцїла змузулманщені Лезгіни, Авари і Татари Даґестана. Всї Кавказцї — видко — одної культури дїти.

По весїлю молода Ґрузинка не обзиває ся до нїкого — крім до свого мужа — і має мовчати, поки не уродить дитини, а неплідні ходять на мта-цминда, то є на гору церковну, щоби помолити ся в монастири св. Давида, а дома чинять з волхвілями чари. Ворожбицтво і талїзмани ще й днесь у великій чести навіть в доволї просьвічених грузийских верствах, а християньство, хотяй і поконало Заратустрового Агурамазду, мусить і нинї поборювати ще старійших сумерійских бата-небу тай пореносити ривалїзацию духа ватри, того кавказкого Єгови.

І він карає убийника рідного брата, або кого небудь з родини, так само, як те оповідає біблїя про Бога, що поклав на Каїні знак, щоби єго нїхто не важив ся убити.

Такий закон вивязує ся з культу сьвятої ватри і Зенд-Авеста велить такого убийника прогнати в пустиню.

Мало-ж би оповіданє про Каїна вкрасти ся в книгу Битія, з Мидії? або що може кавказкі автохтони не були жидами, а які иньші Семіти?

Та нї. Хотьбисьмо і не опирали наші здогади про жидів на декотрих жидівских звичаях, яко на таких, що їх велїла також і Авеста, то за їх гнїздами під Араратом і Кавказом говорить істория і те — як я вже раз натякнув — найпопулярнїйше на Кавказї імя жіноче »Та Мара«.

Так жиди належали конечно до автохтонів Кури і Аракса. Однак зливаючи ся з напливаючими на них сильнїйшими і культурнїйшими Аляродами з Урарту, теряли^[49] скоро і первістну монотеістичну віру — сли єї коли визнавали, — і питому народність, а переняли ся — як і всї прочі Кавкази — мидийским культом огню і постановами Зенд-Авести.

Конець I части.

IV.

Два тисячі пятьсот лїт минуло, як по розгромі ассирійської держави появили ся ватаги розмаїтих племен Малої-Азиї під Кавказом, а між ними і племя картвельське з Урарту.

За той час пощезали з лиця землї многі культурні народи. З таких державних колосів як: Ассирія, Вавілонїя та Македони ледве що слїди полишили ся; а картвельське племя, а Грузіни — мова котрих була мовою розкішної Кападокії тай близька язикови Сумерів, Акадів і Елямітів тих найдревнїйших^[50] жителїв долїшної Вавілонїї — племя картвельське єще жиє і починає на ново розвивати ся, …така вже гнучкість і кремезность вдачі сего даровитого і найкрасшого в сьвітї народа. Тисячкрат нищили єму вороги хату і тисячкрат поставив він єї собі на ново… і коли одвічні грабіжники Кавказа давно вже упідлили ся і пятно рабства на чолї свому носять, Кавказець не змінив до нинї своєї благородної вдачі.

Чим тілько предки Грузиї найшли собі захист і нову вітчину під Кавказом (около 600 л. перед Хр.) — заледви поладнали там з жидівскими автохтонами та поміж собою — витягає по них руку могуча Перзия, а потім великий Македонець. Той віддає начальство над золотою Кольхидою Язонови, а воєводою підкавказких жидів (sic) настановляє Міхрадата, бувшого сатрапа царя Дария Кодомана. По смерти Олександра припала Іверия та Кольхида Титону і Фратаґерну. Мцхет — Страбонове Гармо-ціка — величає ся столицею Івериї, а Діоскуріос в Кольхидї досягає свого найвисшого розцьвіту. Ставить ся »кавказка стїна«, сторожа котрої смолоскипами в шістьох годинах часу передає вістку — від моря до моря — о нападї Вехендур-Болгар, що з півночи непокоїли часто плодовиту долину Кури. Проєктує ся навіть плавний канал, получити Каспій з Чорним морем, а Мараканду (Samarkand) і Согдіяну з Грециєю.

Добробит і культура підоймають ся скоро.

Однак чужинець є завсїгди чужинцем. Народи не любо покоряють ся зайдам. Длятого з появленєм великого Парта Арзака I. підкавказкі землї скидають власть македоньску. За помочею тамошних жидів проганяє Валяраск Македонів з Кольхиди і з обох Кападокій, заводить наново порядки староазийскі та огньохвальну віру і в честь єго, в честь великого сина Азиї ставлять ся престоли і ведичають єго обновителем востока.

Та не довго радували ся ті землї своєю свободою,

Затрубіла вовчиця з над мутного Тибру і упав страх на три сьвіти. Течка за понтийским Мітридатом роздавила славне Діоскуріос і вхопила в зуби Іверию.

Горда Рома станула на вязах народів. В трех сьвітах учинилось тихо і не було чути нїчого, лише клекіт римского орла: »sic volo, sic jubeo«, брязк оружія єго леґіонів і хлюст крови зпід стіп їх зелїзних на незміреному боєвищи Европи, Африки та богатої Азиї. Слези заливали землю, а стони мук взивали пімсти на чужих і на своїх розбійників обдертого і нищеного люду.

А ті слези, ті стони злили ся всї в душу Ісуса і посеред страшної тишини і неволї пронесло ся Єго слово — слово любви людий до людий, слово утираюче згорюваним слези, слово гояче побитим і придавленим рани… релїґія бідного, немічного чоловіка.

Апостоли Ісуса розходять ся по землях. А так як свого до своїх найдужче тягне подїлити ся з чимось добрим,то і зайшов Андрей поміж Евреїв на малому Кавказї, Симеон Канааніт між Кольхидян, Маөей в Сванетію, Бартоломій в Грузию, а Өаддієві ученики проповідали еванґелиє на побережу Каспія аж до воріт Даґестана^[51].

В р. 70 по Хр. роздерла римська вовчиця Єрусалим, а р. 135 задушила повстанє Бар Кохеби в Юдеї і розметала рештки жидів на всї вітри. Дехто з них попав і під Кавказ. Як з апостолами так і з сими прибишами увійшла під Кавказ і нова віра. Згодом явила ся там і сьвітла »равноапостольна« Нуне (Ніна). Єї горяче, вдохновенне слово навертає царя Грузиї Парнобаза, і наука Ісуса Назорянина стає державною над Курою і над золотим Пазом. Підкавказкі землї підіймають ся. Они правлять сами собою і не боять ся Рима — стару вовчицю звірі доїдали.

Вахтанґ Ґурґослан (435-499) віднимає у Римлян Кольхіду, побиває Азеґів і Пачанґів (Яциґів і Печенігів), проганяє Перзів і сполучає всї підкавказкі землї в одну державу — від моря до моря. За него то і уложено грузійську азбуку: »Хцурі«. Сьвяте письмо переводить ся на картвельський язик і грузійська мова почина розвивати ся.

Починає розвивати ся писане слово. Безгласне то і мертве слово має в себе вчаровану таку дивну силу, що про людську жизнь і дїла красше повідає і сьвідчать тривкійше чим стїни Китая, чим вежі Вавилону і піднебесні гроби Фараонів. А ховає оно в собі і передає »от рода в род« лїтами віками все, що людська душа збагла, людська мисль відкрила, що прочуло людське серце і руки зробили… хоть би все було забуте, землею накрите. — Треба тільки вміти викликати теє сдово з постели блїдої, на якій оно чорнїєсь у рядках знаками…

Як водиця благодатна, що тихими потоками широким Дунаєм ожизняє землю на далече, так зрошає так скріпляє писане слово племена, народи і живить їм душу й розум… в цьвіт їх розвиває.

Як водиця цїлющая — що про неї казка повідає — гоїть слово писане, усї рани на народах і виздоровляє й не дає їм — само мертве — могилу лягати. Ба й закопаних, заритих і віками придушених оно воскрешає, оно громом завзиває до житя нового.

Так і „хцурі“ та азбука, так писане слово в великих пригодах ставало і помагало кавказким народам.

По смерти великого Ґурґослана — ба ще й перед ним терпіло Закавказіє много від напастий Гуннів. Тії бо здобули кавказкі ворота і в V і VI. віках нищили нападами Іверію.

Ще й доси — на памятку тих гроз — вибігають, в декотрих селах Грузії, люди (в Великдень) із своїх хат і викрикають радісно — вимахуючи зазженими смолоскипами: „Hunni moviden, Hunni moviden!“ се є: Гунни пішли вже, Гунни пішли!

Минули ся Гунни… однак не минули ся Хазари. Они всадили ся (в р. 558) в Даґестан, приняли між себе рідних собі і соплеменних Гуннам Овар тай нападали з свого збойничого гнїзд майже рік в рік на жителїв Кури.

Та коби лиш тільки біди… що від них. Були однак ще могутнїйші напастники іверскої держави.

Ще з р. 522. Юстинян I і II дерли ся о Кольхіду з іверськими царями та з перзидським Ковадом і з Хозройем-Нушірваном… „а застав Юстинян I“ — застав — пише Прокіп з Цезареї — „Кольхіду і Абазію, вже тогди так винищених, що навіть з великого Діоскурія ледво що слїди находили ся. Коло єго розвалин, велїв Управда (Юстинїян I) поставити Себастополїс; а сей так скоро підняв ся, що трохи що не зрівнався з самим Цареградом.

По смерти Хозроя воцарила ся Візантія по всему побережу Чорного моря і прозвала єго Лязік-ою. А щоби і Грузів собі покорити, збратала ся в Хазарами, залила війсками Їверію і взяла Тифліс (Тібі-лісі теплі жерела) і борола ся з Перзами о него…

Так орел Візантії налїтав на перзидського Льва, що стояв вбивши вишкірені пазурі в обомлілу Іверію… і завлила кровію і вигоріла пожарами грузийська земля під стопами великих розбійників.

В р. 632 настала инша доба на земли… Мугамед благовістить Арабам Коран — реліґію фаталїзма. Він обіцює вірним несказанні розкоші раю і підіймає їх на борбу з цїлим сьвітом… Дикуни Арабістана розлили ся огнем і мечем по земли, устелили руінами і трупом Африку та Азию і під тими руінами і під тим трупом погребли цивілїзацию сьвіта і залили єго морем слїз і морем крови.

Однак се не змінило — поки що — ходу дїл під Кавказом, вирвало тільки Сасанідів і огнехвальство, а місце їх запяли в Перзиї арабські калїфи та Іслям.

Омар кидає ся на Хазар, бере і кріпить Дербент і проганяє Хазар з Даґестана.

В р. 642 обявляє він, покликуючи ся на коран — XXV 45 L. 12 — Хазар і Руссів ворогами Ісляма і підбиває на них Азию^[52].

В виду такої грози повстає ще тїснїйше дружество між Хазарами і Цареградом. »Рінотмет« і »Копронім« женять ся у хазарських Коганів і єднають ся против небезпечних Арабів, а до того союза приступають іногдї ще й верховинцї Кавказа.

Весь той час аж до р. 737 віддихала Іверія свобіднїйше — хоть і була підвласною царській Візантиї. Того року Араби завоєвали Даґестан, покорили Хозарів і устремили на Іверію жадне своє око.

В р. 781 сходить над Курою »півмісяць« кріваво. Війна заскочила підкавказкі землї — всьо паде ниць перед ворогами. Царі утїкають — наступає напад по нападї — руіна за руіною… 851 димить ся згарищем Тіфліс — весь край від моря до моря стогне під розбоями Сельджуків баґдадського калїфа.

Чорною паполомою укрилась тодї нещасна Іверія і рвала на собі з розпуку волося; бо власні єї сини терновим вінцем єї увінчали, бючи ся (888.) під шаблями та кінджалами ворогів між собою… Осіти вирікають ся (931) Христа і пристають до грабіжників і лупіїв Грузиї… візантийский Василь, »болгаробойєм« званий (1021–1027) лютими війнами розграблює піднявшу ся Абхазию і 200.000 люда ослїплює, або убиває. Іверія бачить те і плаче; а єї жде ще більше нещастє; ганьба і зневага… син єї Баґрат IV (1027–1072) обезсилений християнською Візантією гне шию під ярмо Сельджука і цїлує єго кріваву руку; а добрий Георгій (1072–1089) іде аж в той Іспаган лизати побідинку ноги.

Сором, темний сором облив заковану Грузию… і потрясла она своїми кайданами і розірвала. На єї престолї сїдає сьвятий, побідоносний великий Давид IV, цар »обновитель«. Та не сидїв же він, а ходив від краю до краю своєї нещасної землї, взиваючи люд свій до борьби. Він здобув і визволив Тифлїс і Грузию з чотирехсотлїтної неволї, прогнав Сельджуків і поклав у подолок вітчинї своїй ключі кавказких воріт на Даряли. І заплакала она радісними вдячними слезами, а ті слези змили всю кров, що від віків ржавіла на горестній земли і під чародїйним берлом свободи поповставали з тисячних попелищ і розвалів у винограднім садочку сел, многолюдні міста а по містах тих, а по тих селах — над веселими ріками, над розкошними садами прекрасні сьвятинї Бога — а по горах високих, по зворах глубоких благодїйні монастирі тихі пустельнї молитвенників християнських.

По нїм наступила і панувала (від р. 1184 до 1212) преславна, велика цариця Тамара.

Она побиває напастливих Ормян, потім Турків і Перзів — покоряє під власть свою Аллан і Сванетів і проповідує між ними на ново віру Христову. Она не забуває нїчого. Она є всюди і занимає ся всїм тай не минає нї одного кутика своєї землї — від моря до моря, від Аракса аж по головний хребет Кавказа. Всї єї бачили, всї єї знали. Она так собою заповнила всю память народів Кавказа, що нинї — по сїмох віках — кого лиш тільки запитаєш: хто се або то зробив, поставив, відновив, украсив, завоював або знищив? »відповідає стереотипно велика цариця Тамара«.

За неї досягла грузийска держава свого найвисшого розцьвіту.

Однак лихо не спало. Оно тілько знудило ся, хвилинку, одпостайним горем Грузиї тай пійшло поглядати за більшим страшнійшим. Глядало оно єго, глядало, аж — десь конець сьвіта — найшло і пустило на землю люд тьми — тьменні рої Моголів Чінґісхана.

Із диких степів, з пустинї страшної зірвав ся він зруйнувати землю, сьвіт завоювати і залив аж два сьвіти своїми ордами.

Упала Бухара, упав Самарканд — провалили ся греблї на каналах Сір-Дариї — щезла із лиця землї Урґенч, велака столиця Хоразма: а всї єї райскі сади і цвитуча культура проверли враз з Аму-Дарнєм в червоних пісках каспійскої пустинї. Даремно забезпечала ся столиця Хорасана 3.000-ма метавками стріл і 500 катапульками брил камінних… Моголи направили на город також 3.000 метавок, а 700 хитрих машин до киданя горшків горючої нафти і 2.500 вюків каменя та 4.000 лїствиць, горі котрими они живими потоками на мури рвали ся і змели і устелили трупом одчаянну защиту. Пеклом запалало величезне місто а під руінами своїми схоронило дїтий своїх від неволї дикого невмоленного Могола. Перзия, Афґани і вся середна Азия упали ниць перед сатаною, а Муххамед, а могучий владїтель тих царств сконав з розпуки на одному острівци Каспійского моря.

Та не минула і Грузиї пекальна гроза. Зачорнїли ся і кавказкі береги Каспія ордами гетьманів Чінґісхана. Двакрать давали їм поле хоробрі Грузіни і двакрать утїкали з него соромно зломані, побиті. Дербент, Щемаха весь степ над долїшною Курою і золота Кахетія лишили ся в руках страшної династиї »Чорного барана« Чежбе і Субботай перевалили через Дарля, розєдинили і розбили — по одпому — Лєсґін, Аллан, Черкесів і Куманів і получили ся з кіпчацкою ордою, котра вже ту на східно північних склонах Кавказа випасала незличенні стада своїх жилавих кобил та мягкововних чорних овець. Субботай погнав ся за Половцями в Крим і здобув Судак, столицю половецку^[53].

Так перейшла, сим разом, чорна хмара Моголів за Кавказ; то однак не спасло Грузиї. Вже в р. 1225 запалав огнем Тифлїс і недостроєні — по могольському розгромі — села Грузиї. Джелал-Еддін, данник Чінґісхана глядав там ще і собі добичи.

В тих часах запанувала в Грузиї анархія. В Ахальциху на горішній Курі повстає удїльне князївство. Імеретія відриває ся також; а покинена Греками Мінґрелїя пустїє і дичіє; а на сю розкладаючу ся руїну нападає в р. 1387 страшний як смерть невмоленна мстивий, жорстокий Тімурлєнґ.

Шість крать переходять єго люті орди нещасну Грузию і палять і нищать (з умислу) все що тільки придбала культура.

Береги »Чорного моря« занимають Ґенуезцї а на Каспію — звідкіля взялись? — В »Lo Konno« або »Kopario« — на нижній Кубанї, там де нинї стоять розвалини міста Ескі-Копил заводить ся італїяньскими та грецкими душегубцями торг невольниками. Грузийске царство, в котрому не ма нї послуху нї права, дїлить цар Олександро I межи своїх синів.

Однак подїл той не спас народа, а прискорив ще єго погибель; бо як передше Візантія і Перзи так тепер Перзи і Турки доти спирались і били ся о підкавказкі землї — руйнуючи їх без милости — поки не, прийшло до злагоди між ними.

В р. 1578. наступив подїл тих земель межи Перзию і Турків і все Картвельське племя угнуло ся в ярмі своїх завоєвателїв. Магометаньство перзидське побідило на востоцї полудни Грузиї хрест; а Ґурія і Абхазия і побереже Мінґрелї потурчили ся зовсїм.

Такої будучности не віщували собі царики Картвельських племен. Они отямились і почали оглядати ся за помочию.

Доки ще над Цареградом сияли хрести, надїяли ся кавказкі християни на поміч західної Европи, а надії сї плекали в них потомки тих рицарів третого хрестового походу, котрі посваривши ся в р. 1189 від Антіохією з імператором грецким о те, що не хотїв їм дати на поворот в Европу кораблїв, числом кількадесяти тисяч враз з женами і дїтьми наважили дістати ся в свояси восточним берегом Чорного моря та присстали ся — по дорозї — в землях і при дворі сьвітлої царицї Тамари. Від них переняла Грузия наслїдні еріставства т. є. староства, поєдинки на судах і дещо инше в февдальних устройств і звичаїв запада, а традициї їх звертали думки і надії Картвельцїв до Цареграда і до апостольского Рима.

Однак відколи Рим та Европа дали упасти Цареградови, надїя ся і туга звернули ся в инший бік а іменно на Русь.

З давен-давна були між старою київскою Русию а кавказкими племенами торговельні зносини. Та Русь плавала (943) по Каспійському мори і грабила перзидське побереже, іменно Дель, Дейлан, Табарістан, »землю нафтяну« і Абесґун — доходила навіть до самого Адербейджана.

Якась судьбова сила тягнула ту сївер і юг к собі, хоть і віддрулювала їх часто від себе.

Уже в р. 988. бачимо »красного Местислава, як — може закликаний оцїлївшими з повени Гуннів недобитками Ґотів в город Таматарху — основує в нїм тьмутороканьске князївство, підходить під сам Кавказ і побиває Осітів і Черкасів.

В р. 1064. стягає тьмутороканьский Ростислав з Касаґів дань, а в р. 1113 приводить зпід Кавказа київский Ярополк бранцїв, між ними дочку князя Яссів, з котрою і оженив ся.

В р. 1170. занимають Русини, прогнавши із степу Половцїв, шлях зв. грецким, що долї Днїпром провадив до Чорного моря і шлях »солянийх« в Корсунь, — доходять аж до »Лукоморя« (азовского) і стають знову сусїдами Кавказа. Пристань Matavcha і пристань Rossia вилучає імператор грецкий з договору, в силу котрого відкрив Ґенуезцям всї пристани свого царства.

Ся Матавха, Таматарха або Тьмуторокань (нинїшне Тамань) мусїла також дрожати під напади Половцїв, коли в р. 1185. відбуває ся з Київа похід Ігоря на річку Каялу (Кагала притока Єї) в підкавказкі степи.

Грузия тямила також і те, що муж найславнїйшої кавказкої царицї Тамари був сином Андрія Боголюбского. Она чула бряск руского меча вже навіть десь у стіп високого Казбека; коли — на поклик хана Менґу-Теміра — ростівский Борис, білоозірский Глеб, ярославский Хведір і городецкий Андрій ходили в р. 1277 на неслухняних Татарам Яссів.

Певна-ж річ, що анї заріз князя Редедії, анї виші побіди руских князїв над Черкесами і Осітами не єднали їм народів Кавказа; а погані обичаї Тамариного мужа і Татарам послушне оружє синів Олоксандра невского просто відтручували від Руси Картвельцїв. Натомість велика побіда запорозкого гетьмана Михайла Вишневецкого в підкавказких степах над страшними Туркама 1550. р. і слава походів лицарства сїчового на Трапезунт і Синоду, а навіть на сам грізний Стамбул лунали радісними надїями в долинах і на горах Казказа. Не дивно, що очи всїх підкавказких християн звернули ся к півночи і свої злези на Русь посилали.

Вість що Москва скинула татарске ярмо та що в р. 1583 завоювала Астрахан і станула на берегах Терека, оживила надії Грузії; а женитьба Івана Грозного з дочкою черкеского князя Темрюка єднала єму дружбу кавказких народів.

З того часу іде з над Кури і Ріону посольство за посольством в Росию, умоляючи в Москві защити против нелюдских Перзів і против тиранских Турків… однак надармо.

Вправдї відбуло ся раз посольство від Алексія Михаловича в Кутаїс і приняло присягу імерецкого царя Олександра на підданство Москві… налїтали і якісь волзкі та уральскі Козаки па Каспій і грабили Татар… алеж і тільки всего. Чули в Москві, чули, як єї вірного данника з за Кавказа роздирають Турки, а цар… цар умивав від усего руки.

Він і не міг рук тих подати так далеко і доперва тогдї коли Украіна, а за нею і Крим прийшли під панованє Росиї почали в Москві щось трохи більше цїкавити ся закавказкими християнами і то лише яко можливою »козерою« в воєнних іграх з Перзами і з панами Царгорода.

І так нотують лїтописи під р. 1654, бистрий напад Козаків на Гуннію коло Батум-а; а в р. 1658. орґанїзацию т. зв. »терского войска« під Кавказом; котре безнастанними непадами мучить Татар і запускає ся нераз глубоко в гори.

В р. 1711. приймають вже підкавказкі Татари власть Росиї.

В р. 1722. добуває воюючий з Перзиєю Петро в. Дербента і занимає приналежні Перзам прикаспійскі землї.

Все те однак — хоть і підживляло надїї, християн на близьке визволенє їх з під ярма бісурманів — давало Перзам повід до лютої над ними пімсти.

В р. 1724. користають з побід Петра над Перзами Турки. Они добувають Тифлїс і занимають Грузию. Цер Вахтанґ утїкає в Росию.

Однак вже в р. 1736. проганяє з Грузиї Турка великий перский шах і зьвір Надір і вертає за помочию анґлїйскої торговельної компанії Джона Ельстона, що внадивши ся на Каспій збудувала для него двадцятьпушковий корабель і харчі войскам єго возила — всї здобутки Росиї.

В тих тяжких злиднях здобула ся винищена і Росиєю опущена Грузия на останній богатирский подвиг.

Як гніт догаряючої сьвічки, що перед згасненєм ще одним ясним пламенем вибухає, так засияла й Грузия в р. 1752. великою побідою над Перзами під Ериваньом. Цар Гераклїй II. прогнав за Арас одвічних ворогів своєї землї.

Але не довго сіяла Грузия радощами і супокоєм. Смертельна пімста готовила ся для неї; як — тимчасом — єї сестри Мінґрелїя, Імеретія і Ґурія дожидали і діждали ся осводженя спід ярма Турків.

Витягнена далеко поза полудневою границею Росиї лїнїя терских козаків — що за плечима своїми мала коші диких Ногайців — боронила себе, вправдї, від збойничих нападів Чечин та инших Татар, однак поміч нести закавказким християнам була она і за слаба ще і не забезпечена гаразд від своїх степових сусїдів.

На щастє зайшло між Ногаєм а Калмиками щось такого, що ті получили ся з Донцями, знищили ногайский город Копил над рікою Кубаню і вирізали множество Ногайців.

Таким чином почали вже обі кавказкі ріки Терек і Кубань становити границю росийскої держави. Козацтво тамки чим раз все більше і більше примножувало ся утїкачами з Росиї і поданю помочи закавказким християнам не противило ся вже більш нїчого, як одні гори; племя найвойовниче котрих лацарска Кабарда признавала ще за цариці Анни власть московску.

Війна з Туреччиною подала Катеринї II нагоду, попробувати щастя і оно удало ся. Тотлєбен пересадив в р. 1770. гори, побив Турків і заняв Кутаіс, столицю Імеретиї. За єго плечима розбили Москалї повставших Кабардинцїв і дорога (на Даріял) в Грузию відкрилась і обезпечила ся, а договір кучук-кайнарский освободив Імеретів і Ґурійцїв спід турецкої власти.

Однак ся свобода не була певною, бо Турки задержали все побереже Чорного моря, почавши з города Поті аж по Анапу — де їм Французи поставили кріпость, а сусїдна Тамань і Крим лризнавали ще власть падишаха. Воля, Росиєю за Кавказом освободжених, висїла — як то кажуть — на волоску, бо як Черкеси так і Абхази придержували ся цїпко одновірних з ними Турків; а висвободжені магометане Ґурійцї не були безпечними союзниками Москви.

Про те відала Росия і почала під Кавказом сквапно орґанїзувати ся — дарма, що за иншими дїлами Кавказ у неї занимав в полїтиці послїдне місце.

І так в р. 1776. продовжаєсь і скріпляє ся замочками воєнна лїнїя терска — рештки ногайскої орди приборкує Суворів і переселяє їх частию за Азовске море під Крим, а частию на Куму біля Каспійского моря. В р. 1785. орґанїзує ся вже і підкавказке намісництво, а на степах тої нової ґубернїї поселено вірних Калмуків.

Порядкуючи так під горами, приняла Катерина II, просившого ся під власть єї царя Гераклїя II. карталїнского, як запалала опять війна з Туреччиною.

Під той час являє ся на Кавказї загадочна личність Шейх-Манзура. Так називав себе один католицкий сьвященик Поляк, котрий потурчивши ся, загадав реформувати іслам і… Бог знає які ще пляни в житє перевести.

Появив ся він між Чеченцями в р. 1785 і відмовляв їх тай весь Даґестан і Черкесів на війну против Росиї. Турки висадили в р. 1790. на беріг Чорного моря в Сухум-калє війско і те перейшло під проводом сераскіера Батал-паши Кавказ, щоби збунтувати против Москви Кабарду і — подавши руку Чечнї — знищити до тла всї оселї росийскі, що стояли замочками і станицями по Тереку і по Кубанї під Кавказом від моря до моря.

Однако похід не удав ся. Турків побито на голову, сераскіера взято в полон; а рік пізнїйше попав ся і Шайх-Манзур Москалям в руки… єго заперли в соловецкому монастири.

Тогож року здобула Росия і кріпость Анапу. Щоби однак свою власть від Кавказом обезпечити, подарила Катерина II виведеним з Сїчи Заворожцям в р. 1790. острів Фанаґорію і приазовскі — яо Ногаях — степи.

Запорожцї перейшли туди під кошовим Чепігою і розмістили ся в р. 1792. по Кубанї своїм рядом і ладом укріпленими станицями. Они обзавели ся ту яко мога і принялись за службу пограничної сторожи. Мали они ту і степ веселий і ріку широку і море глубоке — все нагадувало рідну землю — тільки ті гори снїгові, зубаті, по тім боцї Кубанї вид їм запирали і випускали па них збойників рої… тільки ті збойники Черкеси не були Татарами, а далеко більше воєвничими і дикими та небезпечними, що від них козакам день і ніч не було супокою.

Тяжке житє мали виселенцї і були би повимерали в нетрах і повигибали в боях, як би к ним раз у раз не переселяли ся з над Донця і Днїпра Українцї, як би і ті і они — старі Січовики — не пообзаводили ся були — часто у Черкесів краденими — жінками.

Черкаси тямили Русь нашу. Они і окликували ся до Запорожцїв, визиваючи їх старим обичаєм на поєдинки, теж по давному »бояр поміряй ся зі мною!… бяр Урус! тебе і заяць не боїть сяє«.

Та ще не устроїли ся Запорожцї гаразд ланцом станиць по Кубанї, ще не опоясали їх ровом і валами… і що дише подали руку гребенскиш козакам на Терек… як їх почали Черкеси докучливо напастувати, як надлетїла з за Кавказа вість, що новий перский шах, хорошанець Аґа-Мугамет-хан спалив і вирізав Тифлїс.

То була пімста за ґравітованє к Росиї. Тисячі трупів гнило між розлогими пожарищами гореславного міста і в той сам час, коли росийский ґенерал Зубов бере Перзам каспійске побереже і переводить на острів Сарі, Запорожцїв яко умілих войовників моря руйнує Аґа-Мугамет-хан Грузию до останка і заберає з собою в Перзию 20.000 бранцїв. В довершенє всего лиха численна царска родина нищить себе і край весь до решти крівавими межнусобицями і грабежами підданих. Устало всяке право, всяка власть і всякий порядок. Насильство і розбій, і цїлковита анархія голосили про аґонїю грузийского царства.

І з поміж тої анархії, з поміж руїн замків, з під диму спалених міст, з посеред тисячів гекатомб трупа і з посеред жалісних стонів уведених в рабство дїтий конаючого народа возовів і добив ся до слухів росийского царя крик, Гераклія II що віддавав себе, свою семю і весь грузийский народ на вічні часи в підданство Росиі, просячи о закон і о порядки такі для своєї землї, які мала Росия.

Гераклій II не діждав ся одвіта і вмер в р. 1798. Єго наслідник Юрій XIII поновив прозьбу покійного вітця і виєднав бодай защиту. В р. 1800. прибув до Тифлїса з кабардинским полком ґенерал Гулак і Грузия відотхнула. Павло I приняв єї в р. 1801. в склад росийскої імпериї. Мимо то зволїкав введенє в житє дотичного манїфеста наслїдник Павла Александро; бо відклонював єго від того князь Adam Czartoryski. Доперва втодї, коли — висланий на »ворон« — в Тифлїс ґенерал Кноррінґ получив від віча дворян і простолюду Грузиї єдинодушие заявленє, що належати під власть Росиї усї бажають, приняв Александро I »чолобитну« грузийского посольства і затвердив манїфест свого покійного вітця.

З тої пори пішов в Грузиї лад і суд новий акуратний московский, лад нечуваний в орієнтї.

Грузини, правлені до тих пор в спосіб ориєнтальпий, недбалий і самовласний, відвикші навпослї від всякого порядку і права обрушили ся на тверде, а при тому й захланне та з за того часто і несправедливе правлїнє Росиї, котрої чиновники походячи в більшій части з шумовин єї народів, не мали для Грузиї нї такту нї вирозумілости, а тільки пяне »на сєму бить«.

Спрошувані ґубернатором легкодушні Грузини на сойми тільки з разу явили ся і перестали вчащати, а на суд стягав їх хиба живий інтерес, або фантазия. Самоволя великих і малих неуставала. Морд і грабіж, ба навіть непослух — часто з недбальства, або лїнивства — приводив часто арештованя, на котрі буйна кавказка кров відповідала кулею в лоб, або кинджалом в груди. Настали казнї і депортациї, а за ними загальне невдоволенє і ненависть до нової — дарма, що вже християньскої — властя.

Почали ся заговори і бунти, а члени царствовавшої родини яли зносити ся з Перзиєю і змовляли ся з вольними верховинами Кавказа против росийскої власти. Прийшло до того, що вихований в Петербурзї Грузинець, князь Ціціянї, ґубернатор Грузиї велїв ґенералови Лазареву арештувати і вивезти в Росию стару (колишню) царицю Дарию і молодшу Марию, царівну Тамару і принца Александра та Жубраїла^[54]. І стало ся по указу. Окрім успівшого втечи Александра арештовано і інтерновано в Росиї всїх; за то погиб Лазарев при тому случаю від кинджала царицї Мариї, вдови по Юрию XIII і послїдному цареви Гузирї.

В слїд за Грузиєю піддали ся добровільно під власть Росиї і Ґурієль Мамія II верховладець Ґурії, мінґрельский дадіян (цар) Григорий а потім ще й Імеретия так, що в р. 1810. все Закавказіє поклоняло ся росийскому білому двуголовому орлови.

Однак і в тих краях викликала строга, війскова, московска управа заговори і бунти против Росиї, а в користь Туреччини і Перзиї, в армії котрої походив ся грузийский претендент Александер.

Закавказіє туй-туй що не відорвало ся від Росиї. Але при ній стояла церква і духовеньство і в війнї їй пощастило.

Ґенерал (кавказець) Орбелїянї вигнав Турків з Поті, а кріпость Ахалкалакі здобув нечувано скмілим нічним приступом один з найбистрійших росийских полководцїв україньский попович Котляревский. Він заступив в тяжкому для Роси 1812. році жмінкою кількатисячного війска, зложеного переважно з Українцїв Грузию від наїзду десяти крать часленнїйших Перзів, побиваючи і проганяючи їх за ріку Арас. Він здобув міцну перску кріпость Лєнкорань, хоть она мала два рази сильнїйшу залогу, чим єго наступаюче війско, здесятеривши завзяте своїх витязїв преславним розпорядом дня: »Одступленя не буде. Або добудем, або всі ляжем головою«.

В р. 1813. пристала Перзия на росийскі условини мира і так прийшов Александер I. в посїданє всїх земель, становивших колись царство великої Тамари.

З тої пори розпочинає ся нова доба в істориї Кавказа; доба єго европейщеня, або радше росийщеня і доба завзятих воєн о свободу музулманьскої верховини Кавказа з Росиєю.

По всему тому, що росийске правлїнє задумувало і дїяло в першій паловинї XIX. столїтя для Кавказа, не можна єму відмовити признаня на добру єго волю і старанє. Однак чиновники, що мали опікувати ся народами Кавказа, були часто вже дома найгіршої кондуїти і позволяли собі на майже безконтрольному Кавказї нечуваних надуживань власти; або се були інтерновані за кару легкодухи, а всї они радше псовали, чим помагали дїлу цивілїзациї Кавказа.

Не много-ж висше стояли тодї і самі Москалї цивілїзациєю над Азиятами.

V

Кавказ, то Азия. Азиятами були не лише Перзи і Татари, але також Ґурийцї і Черкеси, а навіть всї християнскі племена. Закликали они Росию без сумнїву лише під впливом церкви. Тифлїс — як і всї инші кавказкі міста — то був справдешний восток з своїми плоскими кришами, по яких пересиджували і ходили відвідувати ся з дому на дім — невидані на улицях — женщини. Кавказка християнка животїла в такому самому запертю як і магометанка. В кождій хатї різано баранів і попід кождою сушило ся па жердках мясо і шкіри, а купи гною і рештки страв та калужі помий затроювали воздух. Всяке змаганє росийскої власти до якоїсь очистки міст і до заведеня порядку стрічало голий кінджал, або кулю.

Закавказкі царства попали ся під Росию в крайному занедбаню і запустїню. Chardin, француский землезвід XVII. в., описує здичінє Мінґрелїї та Імерециї так чорно, що годї би нам було повірити, якби не постанови імерецкого синода з р. 1771, які сьвідоцтво єго до цїла потверджають. Ремесел не було. Рільництво упало. Міста складали ся з кількох десятків уплетених з прутя, обдертих з глини і брудних хат, а в немного красших саклях промешкували князі, замки котрих лежали в розвалах і пообростали повитицею ожини тай иншої колючки. Штани і чоботи були там дорогою рідкостию. Князь і раб ходили в сїраках, босі, або в »ходулях«, витесаних з твердого дерева — щось в родї грецкого котурна, т. є деревяного сандала, витесаного так, що мав під сподом дві підставки — одну під пятою а другу під пальцями ноги. Голову накривала кучма, а у заможнїйших »башлик«, т. є ткана з вовни капуза з двома довгими кінцями, котрими в зимі неначе хусткою обвязувано груди, а лїтом обмотувано вколо капузи, на голові, що як турбан виглядає. Башлик одягало прастаре — єго видко на скицких посудах — і носить ся скрізь на Кавказї всїми, хто на него здобуде ся. Лїтом покриває дехто голову капелюшком похожим на той, в якому Греки представляли Гермеса. Піяньство і розпуста стали ся обичаєм і не вражали нїкого. Князї нападали і грабили друг друга і дїлили ся добичею з царем, а так як пан і слуга в однаковій ходили (і ходять) одежині, з одної миски їли і рівно були непросьвічені, а цар відзначав ся хиба лише повагою свого достоїньства, то привязанє к нему князїв і народа було велике.

За приклад патриярхальности, яка там тодї панувала, нехай послужить випадок з житя послїдного »дадіяна«:

Цар був на ловах. Уже почало вечеріти, коли єго пастушок витропив дику козу. Ідучи в слїд за нею, загнавсь він на високу і строму як стїна скалу, з якої не було єму вже пута в низ. Шпиль, на котрий видер ся, був так малого обсягу, що пастушкови закрутила ся голова — як глянув у пропасти і він поклав ся хрестом на вершку. Алеж бо став падати снїг. Хлопцеви чинило ся холодно. Він підняв ся і готовив ся злазити. Те добачив пан єго і цар, що надїхав під сю хвилю попід скалу і крикнув до него: »сину мій! лягай і держи ся руками верха, бо вітер змете тя з відтам, а долї, змоченою снїгом, стїною не злази, коли не хочеш погинути марно. Але я тобі присягаю перед Богом: що не возьму в уста мої нї страви, ні напою, доки тя з відтам не дістану, мій сину!« Однак снїговиця і ніч не позволили ратувати сейчас хлопця. Доперва рано, коли сонце підійшло у гору і висушило мокрі та ховзкі виступи скали пощастилось кільком смільчакам — що втикаючи в щелини скальні свої кинджали і вихоплюючи ся по них все висше і висше вилїізли на сам верх, — здійняти звідтам закостенїлого від стужі хлопчину. Цар поцїлував єго сердечно і доперва тогдї сїв обідати.

Однак се тільки і слави гостелюбного Закавказия. За то понуро виглядало оно, коли хто придивив ся близше.

Перед всїм кидало ся в очи загальне убожество, нищета; а се привело людність до такого морального занепаду, що християни продавали дїтей, а дїти родичів своїх явно в неволю Туркам. Більша половина мамелюків і многі явичари були з роду хрещені Імерети, Мінґрели, а навіть і Грузини. Характеристичним знаменем упадку сих народів були три повстаня Мінґрелїї, Імерециї та потурченої Ґурії, що заняли ся переважно в наслїдок загального обрушеня на синод з р. 1771, який занатемізував був продажу християньскої крови і з гнїву на власти росийскі, що тим торгам заклали дороги.

Аж доперва в р. 1820. покінчено з тими бунтами; однак і тодї не настала ще пора спокійного житя і розвою для кавказких народів. Нові війни з Турциєю та з Перзами держали їх ще в давнім здичіню, поки Росия но станула на Араратї, поки в адриянопольскім договорі не очистила до решти від Турків Кавказу.

Аж тодї почала адмінїстрация росийска брати ся до упорядковаля краю і до полагоди з вольними доти, а несупокійними і розбійничими верховинцями, що віддїлювали північні від полудневих земель Кавказа і заперали часто всякі зносини між ними.

До того були і в занятих землях великі клопоти від членів панувавших а жалуючих за колишною властию родин; а з ними поступала і упорювала ся Росия не завсїгди тактовно і по людски. Володарів і аристократів ласих на почести надїлювала она чинами, ордерам і правами росийского дворяньства; впливовійших а неспокійних зваблювано на житє в Тифлїс, де і протрачували свої маєтки; а неблагонадеждних і небезпечних інтерновано до небудь, що нераз викликувало кровавий опір.

Так стало ся з князем Константином Дадешкілїані, властителем християньскої вправдї, але не піддавшої ся ще доти росийскій власти верховини сванецкої. Князь сей простяг був руку ще й за вольною Сванециєю, що від єго вітця чи дїда відлучила ся була з під власти єго родини, а Росия лихим оком дивила ся на ті змаганя князя і найшовши собі ключку в зажаленях вільних Сванів на него, старала ся звабити властолюбного князя в Тифлїс, щоби єго звідтам не випустити більше, і важну сю, а дику верховину, сусїдуючу з непокірними Осїтами т. є з самим осередком Кавказа загорнути під кігті росийского орла.

Дадешкілїян знюхав зраду і не давав ся підмовити нїякими обітницями. Москалї рішили ся приарештувати князя, а нагода до сего удала ся їм підчас приїзду Дадешкілїяна в Кутаіс, столицю Імерециї. Ґубернатор Ґаґарін довідав ся, що Дадешкілїяні зайшов в церкву. Ґубернатор заїхав під церкву в призначенім для сванецкого князя повозї, з віддїлом війска, що мало єго ескортувати в Тифлїс і післав по пего в церкву офіцира. Сванет не одвічав анї слова на заявленє офіцира і помоливши ся, вийшов. В сю хвилю приступив до него {{sp|Ґаґарін і запросив єго іменем великого князя-наміснька сейчас їхати в Тифлїс. Дадешкілїян відмовляв ся тим, що має ще важні дїла порішити в Сванециї і хотїв вперед вертати в свої неприступні гори. Тогди велїв єго ґубернатор арештувати… Закипіла в великанї князю кавказка кров. Рука єго вихвачує з ножницї довгий кинджал і ударяє ним в само серце Ґаґаріна. Сванет ускочив в сїни одного дому і погиб там, борючи ся до останка враз зо всїми своїми князедворцями.

Єго синів-великанів бачив я в Сухумї. Їх відшкодувало росийске правительство широким надїлом земель і грошей, але Сванециї не випустило вже зі своїх рук. Так само відшкодувало оно в р. 1867 і послїдного мінґрельского дадіяна Николая одним мілїоном рублїв і в подібний спосіб попозбувало ся инших менших потентантів і претендентів закавказких, котрі заваджали її власти.

Мимо то Закавказиє було все ще тілько Закавказиєм, краєм вправдї прекрасним, однак лежачим за неприступними і ворожими горами.

Верховинцям не імпонувала грізна велич Росиї. Они як передтим так і тепер, коли їх притиснув голод, або скортїло похрабрувати, нападали на підвласне Росиї північне і полудневе підгірє, а часто і залягали гірскі переходи Кавказа. Більш як пів сотнї лїт стоять племена Адиґе, Чечна і племена Даґестана в — майже — безпереривній війнї з осадами козацкими по Тереку і по Кубанї, ба важили ся нераз давати поле реґулярним росийским війскам.

Правительство росийске бачило, що трудно буде взяти ті племена »з боя« і старало ся ласкою привести верховинцїв до уляглости, до поолуху, а як нї, то бодай до мирного сусїдованя.

Оно приймало, або й забирало на вихованє синів верховиньских князів, держало у себе на респектах так зв. аманатів то є заложників мира, лїчило хорих верховинцїв по шпиталях, ласкало їх чинами, дарунками і грошима, — а супокою від них як не було, так не було. Вкінци взяв ся управитель Кавказа Ермолов (1816 до 1820) на инші способи.

Сьмілим походом в гори очудував він і покарав опришкуючі племена. Поздобував орлині, з очайдушною відвагою оборонювані гнїзда Чечни, Аварів і Аєзґін, картачував без жалости непокірних, нищив їх до нащадку і захоплені недобитки продавав у новолю, а бранок — як буди хороші — видавав до в далече за християн замуж. По горах пішов страх і розпука… стало тихо… верховинцї причаїли ся.

Однак розголос но Европі такого нечуваного зьвірства засоромив царя Николая I і він дав Ермолови одставку.

Тимчасом розпочав ся в Даґестанї рух, що загрозив всему панованю Росиї на далекому Кавказі.

Була се »міридівщина« защеплена там перед пятьдесяти лїтами загадочною личностию Шейх-Манзура, польского ксьондза-ренеґата. Она найшла (собі пророка і апостола в Лєзґінї званім Казі-мулла-Магомет. Той задумав відмолодити заумераючий па Кавказї іслам і за помочию нової науки сполучити всї 40 язики Даґестана в одноцїльний, імаму (духовній найвисшій власти) слїпо послушний, орґанїзм. Казімулла окружив ся в тій цїли міридами с. є учениками, що не признавали нїякої аристокрациї і нїякої ханьскої власти. Они повстали против дотеперішних аристократичних порядків і судів, а придержували ся демократичних постанов шаріяту Корана. Міридівщина мала три степени. Другий степень було: »тарікат«. Оно жадало безусловного виконуваня постанов Магомета, а третим степенем: »хакікат« віддавав ся мірид всецїло па услуги Аллаху.

Новий тої іслам запалив серця вразливих лєзґінів. Они корили ся Казімуллови, а хани і султани, що підчинили ся були вже Росиї, почали єго побоювати ся. В р. 1830. оголосив Казімулла »кгазават«, с. є сьвяту війну проти росийскої власти.

Москалям було відомо, куди звернула своє жало завзята міридівщина і ґенерал Велеямінов поскріплював залоги з Даґестанї і обезпечив Грузию кордоном війсковим зв. лезґінскою лїнїєю. Однак Казімулла не в той бік розігнав ся. Єму ходило о збунтованє Чеченцїв. Нерозумне московске начальство обезоружило їх, а безсовісні чиновники так їх облупили, що вся Чечна тільки пригожої хвилї дожидала, щоби повстати і пімстити ся за свої кривди.

Казімулла ударив на місто Кізляр над Тереком, ограбив і спалив єго до тла — причім лягло 10.000 християн під шашками та під кинджалами сфанатизованих і мстивих верховинцїв.

Страх пішов по християнах. Москалі підняли на ново війну проти верховин Кавказа і розпочали приступ до тої — як Велямінов твердив — величезної кріпости, яку стопа за стопу траншеями і підкопами брати належало. І справдї, Кавказ, се кріпость. Мілїонову єго залогу — в живність і всякі припаси забезпечену на віки — складали найбитнїйші народи сьвіта. Се кріпость, забезпечена непрохідними лїсами і кільометровими скалами; кріпость, до якої не давали приступити в глубоких і тїсних дебрах такі засїки, що ізза них навіть Ксерксесовим полчищам можна би було повелїти: »ту стань!« Навколо тої кріпости ходила споконвіку сторожем блїда смерть з косою і покладала трупом приступаючих до неї ворогів.

Так вимерали на Фазисї зелїзні леґіони Рима, так Перзи і Турки. Так погибав в степу над Курою Pompejus; так десяткувала там зараза Хазарів і наступаючих на них Арабів, а потім хоробрих Руссичів над Каспієм в городї Берда. Навіть закалеві орди Тамерлана не попасали там довго. Помір вигнав з тих берегів (що 20'-50' лежать низше від океана) і залоги порозміщувані Петром Великим по Каспійскому морю. Над Тереком смертність була теж велика. З поселених на Сулак-койсу (Петром) 1.000 родин і з десяти сотень козаків по десяти лїтах остало ся ще в живих: родин тілько 462, а з 1000 козаків ледво одна сотня. Ба й по Кубанї хорує лїтом ще й нинї більша часть люда, а в кольонїях руских по берегу Чорного моря вмирало звичайно двічі тілько, що родило ся. Те повідають статистичні дати. Про такий стан здоровля в около Кавказа оповідав ще Гіпократес, сучасник Геродота, твердив Араб Абу-ель-Кассім і подорожні Lamberli, Zampi, Chardin і инші. Ба, ще і нинї нї одна місцевість на Кавказї не є безпечна від смертоносної пропасницї, коли не лежить висше як 1000 метрів понад плесо моря, а декотрі низини є так убійчими, що навіть тамошні автохтони лишають їх лїтом і утїкають в гори.

От до причина, задля якої нї один завоєватель не засиджував ся під Кавказом і не забезпечував для себе тої страшної кріпости.

Але Росия мусїла єї взяти, мусїла єї в руках мати, коли не мала зречи ся Грузиї і всїх прочих закавказких земель.

Против Казімулли виступлено енерґічно. Коханів розбив єго під кріпостию Бурка і знїс бльокаду Дербента; а в р. 1832. взяз Розен по відчаянній оборонї Гимри. Там погиб Казімулла і майже вся єго дружина.

Москалї позакладали в Даґестанї стациї з оборонними вежами і скріпили залоги замків. Повстанє міридів притихло і здавало ся, що гроза проминула і що верховинцї погодять ся зі своїм положенєм.

Інакше склало ся. По смерти імама — трупа котрого найшли Лєзґіни в молячій поставі, вибрано шового імама в особі Гамзатбека. Той явив ся під Гунзахом, що був столицею аварского приклонного Росиї ханства і зажадав піддачі та покорности.

Ханша-вдовиця Паху Біке, котрій пощастило було давнїйше відперти напад Казімулли, не поважилась більше відправити з нїчим Гамзата-бека і піддала ся. Однакож імаму було того за мало. Він велїв прийшовших — з покорностию — в єго шатро внуків ханші і їх дружину убити, а недолїтка, Булач-хана увязнив. Рівночасно відограла ся друга траґедия в замку аварских ханів. Там задушили, по приказї Гамзатбека, стареньку Паху-Біке.

Однакож морди сї зворушили Аварів против нового великого імама. Осман Суль, »аталик« убитих, змовив ся з своїми синами пімстити кров ханів і заколов Гамзатбека в мечетї аварскої столицї. …На поле подій являє ся Шаміль.

Шаміль-ефенді, пайвизначнїйший мірид Казімулли упав був також під Гімрами біля свого учителя, ранений в груди штиком. Однак коли прийшов до притомности, підняв ся і посадив тепле ще тїло великого імама так, що той держав одною рукою за бороду, а другу підняв до неба.

В тім укладї придержав єго Шаміль, поки той не здеревів, по чім уйшов з побоєвища. Повернувши в свояси оповістив Аварам про чудо, яке буцїм то случило ся з тїлом Казімулли і почав себе видавати за, богом надиханого пророка. А коли в саму годину смерти Гамзатбека далеко від Гунзаха обявив міридам, що великий імам перестав жити, — вибрали єго в один голос великим імамом Даґестана.

Вість несе, що Шаміль знав про »канлу« се є кроваву пімсту, що мала досягнути Рамзатбека, бо убійника єго Гаджі-Мурада не то що не покарав, але ще й поставив за управителя Гунзаха і всеї Авариї. Молоденького Булач-хана, послїдного потомка аварских володарів, сам він здрулив у пропасть з вершини Караная, щоби не мати більш дїла з нїяким претендентом в своїм ріднім краю.

Се дїяло ся в р. 1835. Шаміль крив ся в Тилітлї і орґанїзував сьвяту війну. Прогнаний звідтам Москалями, запер ся на високому — Поляками уфортифікованому — аулї Ахульґо. Однак і там допала і облягла єго Москва.

Представте собі висшу як львівский замок, осібняком стоячу скалу, з укріпленями на щовб до котрих тогдашні гірскі пушки не досягли. Під тим аулом просидїли Москалї два місяцї, рубаючи собі в камени сходи на скалу. Приступи не удавали ся, задумувано вже повертати з соромом; коли жовняри запримітили, що на сусїдній і висшій скалї є каменний виступ, з котрого можна би пускати в Ахульґо кулї. Положенє тої скали похоже на те, що єї має до львівского високого замка сусїдна піскова гора. Задним спохолим хребтом скали тої вивезли Москалї батерию і спустили єї ночию, враз з пушкарями на той натуральний балькон. Звідси і почали стріляти і розбили польскі укріпленя аула Ахульґо. Москалї ударили горі скалою в штихи і взяли приступом прибіжище великого імама; однак єго самого не було вже там. Непонятним способом вихопив ся він з матнї і скрив ся висше з горах, десь аж у жерел Ардона.

Звідтам заладив він повстанє всїх верховинцїв магометаньскої віри, почавши з берегів Каспія, аж по Чорне море. Там умовив ся він з Чеченцями против Росиї і проголосив на неї в р. 1840 »кгазават«.

Страшне, єдинодушне і одчаянне було те повстанє. В 1840. роцї потерпіли Москалї величезні страти. Малочисленні залоги замочків, заскочені ополченєм Шаміля, повисаджували себе враз з побідним врагом у воздухи. Фанатизм релїґійний магометан, азияцка віра в кізмет (призначенє) дїяла чудеса, але і стрітила ся з московским послухом властям і з християньским одчиненєм себе волї Вишняго. Огонь з водою вступили в борбу.

По людскому горю, по людских трупах виїхала і загреміла на весь сьвіт колесниця слави володарів землї.

Шаміль ликував; а цар сердив ся на своїх управляючих Кавказом ґенералів, що довели племена гірскі до повстаня і до ослабленя московскої власти в Даґестанї.

Воєнний мінїстер Чернишев приїхав в 1842. р. на Кавказ, щоби виразити управі краю царске невдоволенє: »Ви хочете чинів і хрестів і пуджаєте нас верховинцями; а вони народ благородний. То »лицарі-палядіни« чаром дивним задержавші ся аж у наші часи. Не оружиєм, а любовю і ласкою треба їх приєднувати для Росиї«.

В наслїдок того виговора пійшли і инші способи в зносинах з верховинами Кавказа. Почали роздавати медалї і гроші повними жменями, звербовано кавказку ляйбґвардию і кінну черкеску дивізию — придумано цїлий ряд культурних та економічних заведень. Кавказцї відотхнули і почали вже годити ся на владицтво Росиї, але Чернишів попсував сам дїло. Наслухавши ся оповідань о лицарскости таких збойників як на пр. Хоґбар, що палений на стосї співав собі на муках свій страшний некролоґ, і побачивши в кавказких героях Марлінского і Лєрмонтова материял, з якого би мож злїпити щось чудно удалого для Росиї, перегараздив поблажливостию.

Єму жаль стало тих жінок і дїтий, що з кинджалом в руцї гинули на порогах своїх нужденних піднебесних сакель і він позалишував многі замочки, стягнув більшу часть війска з Даґестана і як найострійше заборонив дразнити чим небудь Шаміля і єго наїбів, а повелїв Москалям і власти старати ся о згоду і приязнь повставших племен.

Однак всї ті гуманні міри узяли верховинцї за признаки слабосильности Росиї і готовили ся до ще дужшого бою, використуючи лагідність властий на свій хосен.

В р. 1843. задумали Чеченцї піддати ся Росиї і післали до Шаміля депутацию з заявленєм, що не годні довше видержати воєнних бід і постановили здати ся на ласку-неласку царя.

Депутация не мала сьмілости сказати сего Шамілеви і попросила о те єго стареньку матїр.

Другого дня скликав Шаміль своїх наібів (воєнних старостів) окружений муртазіґетами, то є ґвардиєю, станув посеред великого здвига міридів і обізвав ся до Чеченцїв: »іду в мечет і буду там молити ся — не ївши не пивши — так довго, поки Алла не наустить мене: що дїяти?… а ви стійте наоколо і помагайте менї своїми молитвами«.

Сказавши те, увійшов в сьвятиню і велїв за собою на ключ замкнути двері.

Пройшов день, пройшов і другий, а Шаміль не являв ся. Доперва третого дня вийшов він блїдий, заморений голодом з мечети і гробовим голосом прорік до затерпаючих зі страху народів: »Алла наказує менї, щоби я першому, хто лише о здачі заговорить, велїв дати сто палок, перед всїми вами. Горе менї, горе!… тим першим слабодухом була моя мати, а повелїнє Бога мусить виповнити ся«.

І взяли муртазіґети Шамілеву маму попід сили і розклали єї на перзидскому коврі і серед — волосє підіймаючого — страху всего здвигу розпочала ся екзекуция.

За пятим ударом зімлїла бідна мати грізного великого імама, а він приступив до неї і візвав піднявши очи на небо: »Алла, Алла! прочі удари позволь менї приняти на себе!… а ви — додав звернувши ся до катів — бийте мене з усїєї сили, коли не хочете зажити смерти!«

І видержав великий імам Даґестана 95 тяжких ударів і вставши обізвав ся мрачно до Чеченцїв: »Ідїть домів і розкажіть всїм, що ви ту бачили і чули«.

На вість тої подїї переселила ся вся Чечня в гори і вхопила одчаянно за меч. Повстав весь Даґестан і грізні ряди міридів скріпила що найхоробрійша Кабарда і Черкеси.

Під громом єдиної, Шамілем дозволеної піснї: »Ля-ілля-аґа, іль Алла-гу!« кинули ся Даґестанцї на нечисленні а мізерні замки та окопи росийскі, повирізували в пень слабісенькі плохо узброєні залоги і порозбивали навіть в поли — росийскі війска.

А Росия? Під капральскою палкою Николи I. не счула Росия нї в Москві, нї на Вкраїнї серця для своїх синів, що жертвуючи ся, вилїтали в воздух враз з повіреними їх оборонї окопами і погибали в Даґестанї мученичою смертию. Росия величала хитрого, властолюбного фанатика Шаміля і радувала ся єго побідам і глумови Европи над своєю немочию.

Так і іптелїґенні круги Австриї радували ся пораженю війск цїсарских під Маджентою а навіть побідам Прусаків над єї війсками. А ту і там одна сїй неприродній прояві причина: невдоволенє з деспотичного правлїня. Володарі не видїли того і видїти не будуть, бо: »quem Deus perdere vult, dementat«.

Щастє мала Росия, що післала на Кавказ Воронцова. Вправдї єму з Шамілем не удало ся і в ічкеринских лїсах Даґестана туй-туй що не прійшло до того, що цар за римским Августом не закликав: »Varre, Varre redde mihi legiones meas!« Мимо то здїляв він для усупокоєня Даґестана і для цивілїзациї Кавказа все, що лиш — під так тяжкими обставинам і за короткий час від 1844—1854 — одному чоловікови зробити було можна.

З аварскої матнї визволили і спасли єго — нечаянно на поле битви вислані — потомки Запорожцїв. Виправа приняла лїпший оборот. Він добув сильно укріплений і самим Шамілем оборошований, високий аул Дарґо, поскріплював оборонні позициї в горах і пообеспечував зо всїх сторін християнских жителїв Кавказа від напастий великого імама Даґестана.

Однак головним єго дїлом була не війна, а мирна управа Кавказа. Він поставив на руїнах і брудах старого Тифлїса, — Тифлїс европейский. Привабив там торговельників, ремесла і промисл, поставив грузиньский театр, сїяв зерна культури всюди, де лише було можна, розпочав видавництво ґазети »Кавказ«, пригорнув до себе всю кавказку аристокрацию, обвіяв єї духом поступу, був для простолюду сильним опікуном — та годї всего висказати. Одним словом: благородний і людский той чоловік був для Тифлїса тим, чим Петро І для Росиї.

Султанів, панів і беків ласкою приєднував для Росиї; а з лезгіньскими бранцями обходив ся як наймилосернїйше. Хорих бунтівників велїв приймати у війскові шпиталї і Авари — хоть і як були сфанатизовані против Москви, — почали були вже остигати у воєнному дїлї. Шаміль сам почав щось, чи не годить ся на примиренє з Росиєю, бо в заложники »воєнної перерви« віддав в Петербурґ цареви свого сина.

Однак даремно росла все дужче і дужче надїя на успокоєне і помиренє збройних верховин Кавказа. Заняла ся »кримска війна« і всї серця магометан Кавказа ударили приязно для турецкого падишаха.

Шаміль найшов в Стамбулї ободренє і піддержку. Він розпочав нову війну против Росиї бистрим нападом а Кахетию, і не зложив вже оружия навіть по закінченю кримскої війни…

Але вже клепав ся той ланц, що ним єго мали заковати. Навкруги Авариї стреміли густим частоколом московскі штики, а многочисленні пушки дивили ся понуро в границї Шамілевих сил.

Непроходимі лїси — природну оборону Чечни і всего Даґестана — велїв Барятинский новий намісник Кавказа в р. 1856. випалити, а сторонників Шаміля безжалісно нищити. Даґестан постигло велике горе і жителї єго перестали величати свого імама назвою: »казі« с. є сьвятий, а проклинали: »пазі« т. є псом.

В р. 1858. пішло на Шаміля росийске війско з усїх боків облавою. Що се не було легко, нехай посьвідчить факт, що ґенерал Зісерман, прямуючий в Кахетиї в Даґестан через головний хребет Кавказа (10.000), в двох добах перейшов лиш ¾ милї і стратив 49 гірских коней, що зсунули ся у пропасти.

Шаміль здесятерив себе. Но даремиа була єго одчаяна оборона. Не спинили Москалїв нї ті Ак-булахцї, що мов ящірки дерли ся на стїни скал ї фортец, нї знаменита лицарока їзда Кабардинцїв, ні заоблачна висота пулів і смерти посьвятивша себе хоробрість очайдушних міридів.

Ведено, столицю великого імама, взято страшним приступом, а єго, що кидаючи ся на всї боки, як той одинець, обскочений псами, і з остатним висиленєм старав ся ратувати горіючий і потапаючий в крови Даґестан, упросила родина піддати ся. Стало ся те в Гунїбі, в єго послїднім, грізнім леговищи. — На Гупїб дістав ся салдат горі скальною промоїною, втикаючи штики в щелини і дїри скали, а по них, неначе по щеблях якої драбини, вилїзли єго товариші і борба не мала вже для Шаміля нїякої цїли:

Так закінчила ся (1859 р) кавказка війна в Даґестанї. З хоробрих горожан єго вигибла, в сих безмилосерних войнах, майже половина.

Пусто і глухо в глубоких вертепах; з руїн аулів виє вовк ночима, а в піднебесних, розбитих твердинях гнїздять ся орли і грієсь до сонця гадюка.

Вість про погром і полон Шаміля утвердила в послуху Осїтів і Кабарду і вплинула на всї племена Адиґе так поражаючо, що проживаючі між Лабою і Білою Черкеси заявили свою покірність росийским властям. За їх прикладом пішли Абадзехи і Натухайцї, що найвоєвничі і найнебезпечнїйші напасники, поселивших ся 1792. р. здовж північного берега Кубанї, виведених з Сїчи Запорожцїв і їх наслїдників.

В р. 1809. скріпили ся ті Запорожцї 25.000 родинами переселенцїв з України. В р. 1848. пристала до них ще одна пайка звідтам, числом 2.000 родин і все а все прибували з України на Кубань сьвіжі сили.

Тяжке їм було житє під чорними горами Кавказа. Нї в день нї в ночи не було їм від Черкесів житя, бо всьо порічє, що вони заняли, належало колись до племен Адиґе, а сама козацка столиця повстала на земли вигнаних звідтам Бжедухів Екатеринодар, називає ся й доси по черкески »Бжедухскіял«.

В кождій станицї із так зв. »вижки« се є, з чатової вежі, — поставленої з чотирох високих дубів і з драбини, щоб там високо на поміст дістатись — не спускав сторож очей своїх а гір, готов на кождий рух ворожий, подати знак далековидний про напад Черкесів і другим станицям. Понад ріку сторожили ночею при »курищах« патрулї, — а так зв. »пластуни«=розвіди переходили ріку в плав і закрадали ся аж під ворожі аули, щоби відгадати замисли Черкесів. І всего того було мало, бо козачка і жала і косила з рушницею на плечу.

Нераз, бувало, нападуть і знищать Черкеси станицю, нераз і бранцїв поженуть за Кубань, за що козаки таким самим робом віддячували ся часто.

В р. 1828. удало ся їм глубоко продертись в гори і покорити Росиї Карачаївцїв.

За то в р. 1840. потерпіли Кубанцї докучливі страти. Аж сюда проник »Кгазават« Шаміля. Черкеси повстали як один муж, а на поміч приплили їм Турки. Однак Кубанцї відперли Турків, увійшли в саму середину черкеских гір і заложили там кріпость Майкоп.

В р. 1862. постановила Росия заняти черкеске підгірє і верховину, а племена Адиґе пересилити на сей бік Кубанї, де жили потомки Запорожцїв. На черкеску вірність убезпечувати ся було годї, бо невдоволенє їх росло з кождим днем по причинї острої заборони вивозити на музулманьскі торги дївчат і рабів. Хороша дївка становила будучність бідного Черкеса. Він ложив на неї все, що міг, щоби єї красу підняти в цїнї і давав єї як найкрасше образованє, а гроші, що за неї брав, збогачували, єго. Не диво, що всї племена Адиґе палали ненавистию против Росиї та що були готові все накладати з Анґлїєю і з Туреччиною. А так, як они і Абхази занимали більшу часть побережа Чорного моря, то і провадили з Турциєю — найчастїйше на анґлїйских кораблях — недозволену Росиєю, пачкарску торговлю людьми і оружиєм.

Анґлїя перенесла-б була вже в р. 1854. всю війну проти Москви на Кавказ (лише що Наполєон був тому противний), а такого случаю належало побоювати ся, бо він міг би легко покінчити ся утратою Кавказа.

З таких отсе причин постановило росийске правительство Черкесів пересилити, а на їх землях посадити вірних і безпечних козаків.

Чорноморцї упирали ся. Пробуваючи вже 70 лїт на степах, та по Кубанї розгосподарили ся они ладно і зжили ся з черкаским сусїдством так, як моряк з бурею. Они праняли від свого дикого противника і деякі звичаї. І у них водили ся бранцї і раби, яких то добувано саблею то куповано грішми. Їм було і жаль покидати свої пвитучі і гаразд обезнечені оселї. Переселяти ся на підгірє Кавказа — вигнавши відтам Черкеса, уважали вони за дїло нелюдске і вони опирали ся власти. Однак бунт здавлено силою і козаки мусїли переправити ся на полудневі береги своєї ріки і в кавказке лідгірє.

Черкеси не приняли частунку новими землями і боронили ся одчаяно. Та даремно. Силою і штукою заняли Чорноморцї всї аули аж до жерел ріки Білої і покорили Хамишійцїв, а в слїд за ними занимали нову землю козацкі семї.

Страшний був напад Абадзехів на сих переселенцїв. Старцї, жінки і дїти гинули цїлими осадами під ножами Черкесів. Мимо то, незорґанізовані верховиицї не довго противили ся упертій інвазиї. Їх розбивано і нищено до тла по одному.

За пізно Шапсуги, Убихи і инші приморскі племена звязали ся в союз і нападали на переселенцїв, не даючи їм пі хвилї відпочинку… смерть, біла смерть підходила під їхні високі аули.

В р. 1864 обняв великий князь Михайло Николаєвич провід над росийскими війсками. Як туча, як повінь гірска перейшов він зарінки і луги Шапсугів і Убихів аж до Майкопа; випер Черкесів з їх найвисших гнїзд і бурею перегремів через гойтский перевал Кавказа, аж злучив ся в приморским відрядом в Туапсе, у Чорного моря.

Сим і закінчила ся 21. мая 1864 столїтна кавказка війна, епільоґ котрої залунав ще в р. 1877 даремним повстанєм Абхазів.

Підмовлене аґентами Туреччини повстанє упало, а непримиримі Кавказцї винесли ся в Туреччину.

Щож стало ся з Черкесами, з тими бідними жертвами асирийскої полїтики Росиї на Кавказї?

В двох роках війни, в двох роках екстірнацийного, тамерланівского наїзду — підчас котрого нї росийскі війска, нї слїдкуючі за ними переселенцї — не бачили кровлї над собою, повинувалось і переселило ся на призначені для них місця лиш 50.000 душ Черкесів. А ті ще й днесь не годні поняти: щоби не свобідно було продати свою красїтну дївочку на розкішне житє у панский гарем, і збогатити себе і всю родину великим »калимом«. Не могуть они поняти, щоби не вільно було »доброму молодцеви« ограбити, убити противника, або зручно, з нараженєм власного житя, украсти коня так, як то у нас многі селяни не годні повздержати ся: убити — на своїм — заяця або птицю, що над ними злетїла, зловити рибку у водї і з чужого лїса взяти деревину.

22.000 перевезли кораблї в Туреччину, а більш як 100.000 лягло в битвах і під розвалинами своїх аулів, або — загнані в такі скали і дебри і в такі висоти Кавказа, куда навіть зьвір заглядати боїть ся — вимерли від голоду і від стужі.

Довго-довго стрічало ся на переходах і стежках трупи Черкесів, особливо жінок і дїтей; а мисливий, що загнав ся за дикою козою під вічні снїги, білїв і хрестив ся, побачивши громадки кістяків, з між котрих сторчали, на віки до неба, витягнені руки.

На Кавказї тихо ї смирно. Північно-западну верховину і місцями побереже Чорного моря заняли родини кубаньского війска; але ще завсїгди більша часть черкескої окраїни лежить облогом і пустинею. По слїдах черкеских зьвір один лиш ходить і дика коза скаче по мостах з виноградної лози, над глубокими пропастями. Москаль не полїзе па „боґацкий“ міст в Абхазиї… загнили і попровалювали ся злуки черкеских скал. Замовкли па віки струни »пшаури« віщих гекуоків — піснетворцїв черкескої слави — нестало безстрашних хеджретів^[55]-джиґітів і прекрасні Черкешенки не звивають ся хороводами по цьвітистому болоню рік. Навіть про їх аули вже слїд загибає.

Тілько у жерел Мари і Джиґути на горі Ушкул високо, високо сторчать понурі останки якоїсь твердинї, чи церкви із кольосальних плит тесаного каменя. Хто їх поставив?… коли розвалено? Про те нїхто днесь не тямить, не знає. Лиш ходить чутка по горах далеко, що там стояла колись сьвята церква, а під церквою містить ся гробниця Тамари.

Кажуть: о півночи на »Йвана« під тихим сьвітлом місяця, руїна і вся пустиня, Кавказ оживає. Тогди па брилах тесаних руїни сїдають духи страшних великанів… то Кімеріти.

Нарти передвічні… родичі-предки племен Адиґе.

Тогди дуднїють скали лід копитом, старезні абруї полискують в пітьмі, з густої мраки, що стелить ся низом рік, озер, садів, виринають дїви, а із під церкви з лоскотом і громом встає з могили цариця Тамара.

„Томіріс“ кличуть скицкі нарти-великани… „Ляші Ляхумі!“ Русалки взивають, а відьма руку до них простягає і кличе — гори далекі лунають: „де є Соузеркул?…“ „нема, не зїздив Тлєпсових підків — ген десь за морем — нема, не вертає прогнати клятих Урусів з Кавказа“.

Тодї цариця голосить з розпуки, боги русалки єї обступають і взявшись дружно з Нартами за руки женуться вихром дебрами Кавказа, по »Джінїстанї«, по духів країнї, попід Ельбрусом, аж ген до Даряла, де замок чорний Тамари. І буря виє, пінять ся потоки і дрожать скали і Кавказ лунає окликом пімсти на рускі оселї за смерть Черкесів, і за неволю Кавказа…

Таке то диво нічка обявляє. Инакший образ показує днина.

Із усїх кінцїв росийскої держави текуть ся хвилї, текуть безустанно на росийскі землї гаснучих народів. В початках гидкі, з шумом каламутним, повні гадюк і всякої паскуди. По них ідуть вже що раз то чистїйші струї з півночи. То поселенцї усеї Росиї, що залюдняють долинки Кавказа.

Они не вийдуть на міст »суббарханский«, що стоїть в хмарах верхів Даґестана… не злїзуть в бездну узкою тропою, що по нїй скакав коник кабардинский… Для них Росия проклала дороги. Зелїзні шини, мов жили розносять по всїх вертепах Кавказа культуру, — нову культуру і новий обичай і закон і мову білого царя. Они звязують гори з долинами, прорубують скали і море з морем злучають, а людей єднають з людьми.

Північ і полудне і восток і запад… Азия й Европа труть ся ту об себе… Оре Москва, оре засїває… який плід вийде, те й сама не знає.

Не знає і старий грішник Прометей, що на ті дива споглядає з вершин Ельборуса.

Не знає, розпятий за людий, дух людский і вічно мучить серце чоловіка і кає ся — плаче над дїтьми своїми і плакати буде, док сьвіта, доки цїкавих людей на сїм сьвітї.

КОНЕЦЬ.

1. Арарат і Кольхіс вийшли окремо з друку в книжочцї: „Три цїкаві загадки“. До написаня першого спонукали мене традициї Кавказцїв, незатерті слїди Жидів в тих сторонах і страшна конфіґурация гористої Арменїї; де на маленькому шматочку землї, як Сицилїя, стоїть кільканайцять вульканів висших, як висока Етна. Про Кольхіду не назбирав я достаточних відомостий і жалую, що бодай про город египетского бога Тума, На-тум і про горорізьби ассурійскі на скалах Чороха не розписав ся я ширше. Також про руїни в селї Накалакеві належало було написати більше; а не учинив я сего задля того, що мої записки про ті місця десь затратили ся і я нїяк не міг їх з памяти доповнити.
2. El-brus т. є: блискучий. Осіти називають єго Albar-Sond = велика висота, Черкеси »Oscha-machua« т. є: щаслива гора, по татарски зве ся він Jal-bus, значить »снїговерхий«; так само називають єго Грузи, Балкарцї: »Mini-tau«, Абхази, »Orfi-itub«; а Перзи: »Каж-даґ«.
3. Darja має в перзицкій мові означати: ворота; в мові татарскій Dar-joł значить: вузка дорога. Длятого думаю, що хотяй ту ворота стояли ще може за перзо-македонів, то назву нинїшну дістали таки від Татар, котрі їх і мали в руках довгими віками.
4. Здає ся, що вже в перших віках по Христї пануючим племенем на склонах північного Кавказа були Половцї-Кумани. Перед Хр. кочували там Вехендур-Болгари.
5. Лєзгін = верховинець, збойник. Аварів звали Мааруля-ми, а верховина їх простягає ся від Андийского кой-су до Сакатали.
6. Дербент у Римлян: portae ferreae, у Перзів: Bab-el-Anab т. є. ворота воріт. Так само звали они і увіз через перзидскі гори (Elbrus) в степи Окса і Яксарта.
7. Кавказка стїна починає ся властиво від твердинї Нарун-калє і зове ся у Татар: Dag-bar, т. є. гірска стїна. Місцями сягає она висоти що найвисших топіль.
8. Табасарань, верховина понад Дербентом.
9. За Каспієм стояла і друга, Гуннів білих, що звалась „Зарачан“. »Маджарі« зовесь на Кавказї молоде вино.
10. Владикін, один з найлучших знатоків Кавказа, догадує ся в них потомків асурийских недобитків.
11. Коваленскій: »Законъ и обычай на Кавказѣ«.
12. Грузійска лїтопись »Картлїс - цховреба« каже, що край Пачанґі (так звали в V в. Абхазію) почав від р. 482. — т. є від коли звідтам винесли ся Печенїги — називатись: »Абаза«. То само пише і Valkoucht в своїй Hist. dela Georgie. T. I, pag 159.
13. Haksthausen.
14. Одно тілько умертвленє новонародженої дівчинки не викликувало пімсти духів ватри. Осїти часто убивали дївчат немовлят, надїючись, що духи ватри дарують їм потім сина.
15. Тифлїский учений Pfaff догадує ся по казках і піснях осїцких — які о боях Нартів з племенами »Дзау« і »Сай« повідають — що Осїти походять від Неврів з Мидїї котрі прийшли на Кавказ і промішали ся тут з автохтонами семіцкого племени.
16. Дословно таке саме оповідає грецкий міт про конець війни Геракля з Амазонками. Але Черкеси не чули про них певно нїчого.
17. Jan Struys 1672.
18. Один з найголоснїйших Нартів на Кавказї був Пшиґуй безстрашний. З прошибаючим криком: гі-гі-гі! (черкеска гурра) кидав ся він на цїлі ватаги противників і убивав, або проганяв з поля.
19. Коваленскій: Закон, обичай на Кавказі.
20. Bell. — v. Stal.
21. Путеводитель по Кавказѣ.
22. Араб Муза Каґкантаваці — подає Коваленский в „Закон і обичай на Кавказї“ каже, що на VII віку Геджри черкеске племя Хабертай уступило з під Кавказа, і кочувало довший час на степах Дону і Днїпра, потім осіло в Криму але не на довго — бо вернуло в VIII в. Геджри на Кавказ, де обєдинило всї черкескі племена.
23. Профес. Дашкевич подав на XI археольоґ. з'їздї в Києві, за візантийским істориком Пахімера, що Ціхи (Черкси), Готи і Русси (бродники) єднали ся в XIII-ім і в XIV-ім в. на степах україньских в воєнні дружини, а що на кримскім побережу завязало ся було аллано-татарске козацтво. Михайло Єскович Черкашенин сливе там за обєдинителя тих ріжнородних племен. Цїкава річ, що і доньске козацтво мав завести Черкас Аґус з Мареґи. (Красноє: земля війска донского, сторона 523).
24. Аж під р. 488 згадує грузиньска лїтопись: „Картлїс Цховреба“, що Кумани злетїли на Абхазию і вигнали звідтам Азеґів і Пачанґів, що запанували над Абхазами, на чорноморскі степи. Кумани (Половцї) держать ся більш кавказкого підгіря і степів від Кубанї аж до Дону-Сьвятославича.
25. В початках II. в. по Хр. — пише вірменьский лїтописець Мойса з Хорени — зайшли на північному Кавказї в земли Болгарів міжусобицї, що їх приневолили винести ся звідтам. Під р. 150 по Хр. заходять з Криму Готи, розбивають Алланів, котрих більша часть іде з ними в Крим, а тільки верховиньска рештка, Осїти, лишає ся в горах.
26. Проценко: »Хронологическій указатель Кавказа«.
27. Коваленскій »Законъ и обычай на Кавказѣ«.
28. В роцї 894. пропускають Хазари Пачанґів іти на захід, а ті натискають на Мадяр. Але тодї Хазари не були вже панами північного Кавказа. І Аллани (Осїти) і рештки Вехендур Болгар не платять уже Хазарам нїякої дани.
29. Довгі лїта воювали з Черкесами Кримцї. В р. 1700. залили они своїми ордами черкескі »чорні гори«, але і найшли там свій гріб. Племена Адіґе причаїлись. Они вислали депутацию з подарками в табор Кримцїв, а між подарками було много хороших дївчат і міцного вина. Татари зрадїли, що вже прийшов конець війнї з незвершененими доти Черкесами і що вони піддають ся під власть кримского хана і виправили орґію; на пяних і сонних напали Черкеси і вирізали всїх до ноги.
30. Адам в ассірійско-вавилоньских клинописях значить: аз — я. Чи не толковати би Адіґе через: ми що є, а адат через постанови. Старонїмецке Тюдеск значило: тутешний.
31. Римляни взяли в земли підкавказких Скитів, що звали ся Сираками, в р. 50 по Хр. город »Успе« а назва та є питоменно черкеска як і Тушпе, Ульме і т. подібні.
32. Грушевский: Істория Руси-України. Т. I.
33. Гляди фейлетони часописи тифлїскої »Кавказъ« з р. 1898.
34. Spammers Weltgeschichte Professor Dr. Kümmel et Prof. Dr. Volg.
35. Столиця царства Урарту звала ся: Тушпа, а назва ся нагадує князя кимерийских Скитів Туспе, що войовав в Лїдиї і того імени місто на північнім Кавказї за часів Страбона.
36. Spammers Weltgeschichte Prof. Dr. Kümmal et Prof. Dr. Volg.
37. В Кападокіях жили Тубарени, Тубалї, Дзани, Кумихи, Кумани, Арпади і Мосхи, а всї Ті народи находимо на картах Птолємея уже під Кавказом.
38. Жидів виселяли з Юдеї та з Самариї і иньші володарі Асириї та Вавилонїї. Однак цїлий закавказкий край і андийска верховина показують так визначні типи жидівскі і обичаї, що іменно Жидів за передвічних автохтонів жерел Евфрата, Кури і Аракса уважати належить. — Находить ся на Кавказї і слїд старохалдейского культу тураньских Сумерів в віру- ванях про духів: Бата-небу, сумерийскі: »небу« т. є. вістники — в Джін-падішаха — халдейский Ін-лїля. Однак слїд той за слабий, щоби на нїм щось будувати. Цїкаве однак, що сумерийский бог моря і сульби називав ся Еа, цариця пекла Алята, а столиця загадочних Кольхидян звала ся також Еа, цар єї Аетес, дочка Медеа (Мидія?), а ріка Сулак Кохсу в Даґестанї, що тече глубокими і темними дебрами, звала ся в старину Алютас.
39. Spammers Weltgeschichte Dr. Kümmel et Dr. Volg.
40. Культ такий богинї житя цвив за асирийских часів по всїй Малій Азиї. Омфаля, то репрезентантка тої богинї, що в Асириї Істар-Нуве, у Сумерів Льохамі (льоха), а на Кавказї Ляші а также й Нуне, Нїна звалась. Щоби по ній і слїд затерти, поставило християньство »равноапостольну« Сирійку Нуну або Нїну.

    В казках Орієнта живе ще й до нинї память про богиню Ляші. Она там зве ся Лябі, царює над городом огньопоклонних маґів і перекидає тих, що їй звірили ся любовників, в зьвірів (Шегерезаде).

41. Коваленскій за Плїнїєм в своїй книзї: »Законъ и обычай на Кавказѣ«.
42. Той сам, за Помпонїєм Мелею.
43. Страбо.
44. Геродот: Еутерпе.
45. Spammers Weltgeschichte.
46. Князь Єриставъ: Хевсуры и Хевсуретія.
47. Обичай жидівский.
48. В Києві стояв за Володимира Сьвятославича болван бога Сімарґля.
49. Якась часть жидів научила Хазарів своєї віри, але були то вже пізнїйші зайди в Даґестанї.
50. Памятники мови племен тих найшли і прочитали Ассиріологи на цегляних валочках викопаних в руїнах Вавілонїї. Цеголкам тим має бути 5.000 лїт, суть отже старійші чим найдревні египецькі гіероґлїфи.
51. Те повідають перекази кавказких народів, записані в »Картлїс цховреба« і в лїтописи Мойси з Хорени.
52. Там пише в »Derbent-name« арабский лїтописець, Abu-Ischak-el Istarchi. Однак здає ся менї, що: як Мугамед незрозумів Єзекиїла; прочитавши єго пророцтво о пришествію Ґоґа, князя ^{(нерозбірливий текст)} (рош в жидівскім язицї значить »пишний«) і думав, що сим словом пророк називає якесь племя… так само помилив ся за ним і Омар взявши за Россів союзників хазарского Когана. А з Хазарами в дружестві були тогди кавказкі жителї »Гокхів« т. є верхів Өовели і Аллани, між котрими може і було яке племя Рокс-алланів, або Рос-аланів.
53. Чи не стояв той Судак на тому місци, де нинї видно руїни звані »Черкес-Кермена«? Єсли так, то Половцї і Кумани, а може і Кабардинцї то один нарід, котрий тілько р инших часах ріжні народи ріжно називали. Паше же Араб Муза Каґкантавацї, що під той сам час — бо на VI в. Геджри вийшло одно Кавказке племя »Хабертай« з Кавказа на Дон а потому в Крим. Виясненє тих справ було би важне.
54. Записки ґенерала Тучкова. (Петербург).
55. Що »абрек« в Даґестанї то »хеджрет« у Черкасів.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.