Кавказскій плінник
| Кавказскій плінник Львів: редакція «Карпатскій Звон», 1938 |
|
 |
|
НАРОДНА КНИЖКА
|
.jpg)
ЦІНА 15 ГР.
ЛЬВІВ, ЧЕРВЕНЬ 1938
|
Ізданіе ред. „Карпатскій Звон“.
|
Служив на Кавказі один офіцер. Звали єго Жилін.
Прійшло єму раз письмо із дому. Пише єму старуха-мати: „Стара я уже стала і хочется перед смертію увидіти любимого синка. Приізжай попрощатись зо мною, похорони мене, а там і з Богом, їдь знов. А я тобі і невісту найшла і умна, і хороша, і, маєток єсть. Може полюбится тобі і оженишся і зовсім останешся”.
Жилін роздумався: „І дійсно: слаба вже старуха стала; може не доведется і увидіти. Поіхати, а єсли невіста хороша, і женитись можна”.
Пішов він до полковника, взяв отпуск (урльоп), простився з товаришами, поставив своім солдатам чотири ведра водки на прощанє і собрався їхати.
На Кавказі тогди война була. По дорогах ні днем ні ночію не було проізду. Ледви кто із руских отїде або отойде от кріпости, татари або убют, або уведут в гори. І було так заведено, що два рази в тиждень ходили провожаті солдати, а в середині їде народ.
Було то літом. Собрались до зорі обози за кріпость, вийшли провожаті солдати і рушились по дорозі. Жилін їхав верхом, а віз з єго річами ішов в обозі.
Їхати було 25. верст. Обоз ішов тихо. То солдати остановятся, то в обозі у кого колесо вискочит або кінь стане і всі стоят, — дожидаются.
Сонце вже і за полудне перейшло, а обоз тілько половину дороги пройшов. Порох, жара, сонце так і пече, а укритись нікуда. Гола степ, ні деревця, ні кущика по дорозі.
Виіхав Жилін вперед, встановився і жде, поки підійде обоз. Чує, з заду на розі заграли. — Знов стоят. Жилін і подумав: „А не поїхати би самому, без солдат? Кінь підо мною добрий, єсли не налізу на татар — ускакаю. А може не їхати?”
Остановився, роздумує. І підізжає до него на коні другій офіцер, Костилін, з оружієм і говорит:
„Пійдем, Жилін, одні. Сили ніт, їсти хочется, ну і жара. На мені рубаху (сорочку) хоть крути. А Костилін мужчина тяжкій, грубий, весь червоний, а піт з него так і лєтся. Подумав Жилін і говорит:
— „А ручниця заряжена? (набита)”.
— Заряжена.
„Ну, так поїдем. Тілько договор — не розізжатися.”
І поїхали они вперед, по дорозі. Їдут степью, балакают, далеко глядят на сторони. Кругом далеко видно.
Тілько кінчилась степ, пішла дорога проміж дві гори. В щілину. Жилін говорит:
— Треба виїхати на гору, поглядіти, а то тут, чого доброго, вискочут з за гори і не увидиш.
А Костилін говорит:
— Чого глядіти? Пійдем вперед.Жилін не послухав єго./
— Ні — говорит, — ти підожди внизу, а я тілько взгляну.
І пустив коня на ліво, на гору. Кінь під Жиліном був добрий (він за него сто рублів заплатив в табуні жеребцем і сам виіздив); як на крилях виніс його на кручу. Тілько вискакав, глядь, а перед ним самим, недалечко, стоят татари верхами — людей зо тридцять. Він увидів, став назад повертати, і татари єго увиділи, пустились до него, самі на ходу винимают ручниці із футерал. Припустив Жилін під кручу на всі кінскі ноги, кричит Костиліну: — „Винимай ручницю! — а сам думає на свою лошадь (коня): „матушка, виведи, не зачіпись ногою, спотикнешся — пропав. А доберусь до ручниці — не дамся”. А Костилін вмісто того, щоби підождати, тілько увидів татар, — пігнав, — що єсть сили до кріпости. Плетюхом бє коня, то з того боку, то з другого. Тілько видно в поросі, як кінь хвостом вертит. Жилін видит — діло зле. Ручниця поїхала, з одною шаблею нічого не вдієш. Пустив коня назад до солдат — думав утічи. Видит, єму напереріз жене шестеро. Під ним кінь добрий, а під тими єще лучше, і поперек скачут. Став він скорочувати, хотів назад поворотити, та розігнався кінь, не удержит, прямо на них летит. Видит — приближаєсь до него з червоною бородою татарин на сивім коні. Скавулит, зуби показує, ручниця наготові. „Ну, — думає Жилін — знаю вас, чортів. Єсли живого возьмут, посадят в яму, будут плетюхом пороти. Не дамся-же ім живий”… А Жилін хоть невеличкій ростом, но хоробрий був. Вихопив шашку (саблю), пустив коня прямо на червоного татарина, думає: „Або конем зімну, або зарубаю шашкою”. Но не доскакав на коні до місця Жилін, вистрілили в него з заду, і попали в коня. Упав кінь зо всего маху на землю, — повалився Жиліну на ногу. Хотів він піднятись, а вже на нім два вонючих татарина сидят, крутят єму назад руки. Рванувся він, скинув з себе татар, — но єще зіскочили з коней троє на него, начали бити по голові. Помутилось у него в очах і він захитався. Схопили єго татари, зняли з сідел попруги запасні, закрутили єму руки за спину, завязали татарским узлом, поволокли до сідла. Шапку з него зняли, чоботи стащили, все обшукали, гроші, годиннйк виняли, платє все подерли. Оглянувся Жилін на свою лошадь. Она, сердечна, як упала на бік, так і лежит, тілько бєтся ногами, до землі не достає, в голові діра, а із діри так і свище кров чорна — на аршин кругом порох змочила. Один татарин підойшов до лошади, став сідло знимати. Она все бєтся, — він виняв кинжал, прорізав єі горло. Засвистіло із горла, тріпнулась лошадь і пара вийшла. Зняли татари сідло, збрую. Сів татарин з червоною бородою на коня, а другі підсадили Жиліна до него на сідло; а щоби не упав, притягнули єго ременем за пояс, до татарина і повезли в гори. Сидит Жилін за татарином, хитаєтся, тичит лицем в вонючі татарскі плечі. Тілько і видит перед собою здоровенні татарскі плечі і жилисту шию, і голена потилиця з-під шапки, синіє. Голова у Жиліна розбита, кров запеклась над очима і не може ні поправитись на сідлі, ні крови обтерти. Руки так закручені, що в плечах ломит. Їхали они довго з гори в гору, переіхали в брод ріку, виіхали на дорогу і поїхали яром. Хотів Жилін оглянути дорогу, куда єго везут, — но очі замазані кровію, а повернутися не можна. Стало смеркатись. Переїхали єще річку: стали підниматись по каменистій горі, запахло димом, забрехали собаки. Приїхали в аул (татарске село). Позлізали з коней, зібрались татарскі діти, окружили Жиліна, пищат, радуются стали камінями кидати в него. Татарин відогнав дітей, зняв Жиліна з коня, і крикнув на робітника. Прийшов ногаєц, скуластий, в одній сорочці. Сорочка подерта, вся грудь гола. Приказав єму що-то татарин. Приніс робітник колоду. Два кльоци дубових на желізні обручі насаджені, а в однім обручі пробойчик і замок. Розвязали Жиліну руки, наділи колодку, і повели в стодолу. Пхнули єго туда і заперли двері. Жилін упав на гній. Полежав, нащупав в темноті, где мягче і ліг.
Майже всю ту ніч не спав Жилін. Ночі короткі були. Видит, в щілині стало світитись. Встав Жилін, роскопав щілину, став дивитись.
Видна єму із щілини дорога, — під гору веде, направо татарска хата, два дерева коло неі. Лежит на порозі чорна собака, ходит коза з козятами, хвостиками махают. Видит — із під гори іде молоденька татарка, в цвітистій рубашці, з роспояскою, в штанах і чоботях, голова кафтаном покрита, а на голові великій кувшин (збанок), в плечах порушуєтся, перегинаєтся, а за руку татарчонка веде, голеного, в одній сорочці. Пройшла татарка в саклю (землянку, хату) з водою, вийшов татарин вчерашній з червоною бородою, в шовковім кафтані, на ремені кинжал серебряний, в черевиках на босу ногу. На голові шапка висока, баранья, чорна, назад заломлена. Вийшов, потягаєтся, червону бороду сам погладжує. Постояв, сказав щось там робітнику і пішов куда-то.
Проїхали потім на конях двоє дітей до водопою. У коней храп мокрий. Вибігли єще мальчики, голені, в одних сорочках, без порток, собрались гурмою, підійшли до сараю (шопи), взяли хворостину і сунут у щілину. Жилін як ухне (крикне) на них. Завізжали діти, давай втікати, тілько колінки голі блестят.
А Жиліну пити хочется, в горлі пересохло. Думає — хотяби прийшли провідати. Чує, отпирают сарай. Прийшов червоний татарин, і з ним другій, поменьше ростом, чорноватенькій. Очі чорні, світятся, румяні, борода маленька, підстрижена; лице веселе, все смієтся. Одітий чорноватий єще лучше; бешмет (полукафтаник) шовковий, синій, позолотою обшитий. Кинжал на поясі великій, серебряний; башмаки червоні, сафянні, тоже серебром обшиті. А на тонких башмаках єще одні грубі башмаки. Шапка висока з білого баранка.
Червоний татарин ввійшов проговорив що-то, гейби ругаєтся і став; оперся на поріг, кинжалом порухує, як вовк із під лоба, скоса, дивится на Жиліна. А чорноватий — бистрий, живий — так весь на пружинах ходит — підойшов прямо до Жиліна, присів, оскалює зуби, поклепав єго по плечах, щось там почав часто-часто по своєму лопотати, очима підмигує, язиком щолкає, все приговорює: „корошо урус” (рускій).
Нічого не поняв Жилін, і говорит: „Пити, води пити дайте”!
Чорний смієтся. „Корош урус” — все по своєму лопоче. Жилін губами і руками показав, що-би пити єму дали. Чорний поняв, засміявся, виглянув у двері, кликнув кого-то: „Діна”!
Прибігла дівочка, — тоненька, худенька, літ з тринадцять і лицем на чорного подібна. Видно, що дочка. Тоже — очі чорні, світлі і на лиці красива. Одіта в довгу сорочку, синю, з широкими рукавами і без пояса. На полах, на груди і на рукавах оторочено червоним. На ногах штани і башмачки, а на башмачках другі з високими обцасами, на шиі коралі, все із руских піврублів. Голова не покрита, коса чорна і в косі лента, а на ленті поввішувані бляхи і рубль серебряний.
Сказав ій що-то отец. Побігла і знов прийшла. Принесла збаночок бляшанний. Подала воду, сама сіла на корточки, вся ізогнулась так, що плечі низше колін пішли. Сидит, очі роскрила, глядит на Жиліна, як він пє — як на звіря якого.
Подав єі Жилін назад кувшин. Як она скочит проч, як коза дика. Навіть отец засміявся. Післав єі єще куда-то. Она взяла кувшин, побігла, принесла хліба прісного, на дощині круглій і знов сіла, ізогнулась, очей не спускає — дивится.
Відійшли татари, заперли знов двері.
За якійсь час приходит до Жиліна ногаєц, і говорит:— „Ай-да! хозяін, ай-да!”
Тоже не знає по-руски. Тілько і зрозумів Жилін, що велит іти куда-то.
Пішов Жилін з колодкою, храмає, ступити не може, так і волочит ногу в сторону. Вийшов Жилін за ногайцем. Видит — село татарске, домів з десять і церков іх з вежею. Коло одного дома стоят три коні в сідлах. Мальчики держат поводи. Вискочив з того дому чорноватий татарин, замахав рукою, щоби до него ішов Жилін. Сам смієтся, все говорит щось по своєму, і пішов в двері. Прийшов Жилін в дім. Світлиця хороша, стіни гладко глиною вимазані. При передній стіні пуховики ріжноцвітні уложені, по боках висят дорогі коври. На коврах оружіє, пістолети, шаблі. Все в серебрі. В одній стіні печка маленька, рівно з підлогою. Підлога заметена, чиста як тік, і весь передній кут застелений сукном, на сукні дивани, а на них пухові подушки. І на коврах в одних башмаках сидят татари: Чорний, червоний і троє гостей. За плечі всіх пухові подушки підложені, а перед ними на круглій дощечці бліни (пляцки) просяні і коровяче масло, роспущене в чарці і пиво татарске — буза́ в збаночку. Їдят руками і руки всі в маслі.
Вскочив чорний, велів посадити Жиліна в стороні, не на диван, а на голу землю, заліз знов на диван, угощає гостей блінами і бузою. Посадив робітник Жиліна на місце, сам зняв верхні башмаки, поставив у дверей рядком, где і другі башмаки стояли і сів на сукно поближе господарів. Дивится як они їдят, слюну ковтає. Поіли татари блінів, прийшла татарка в рубасі такій-же як і дівка, і в штанах, голова платком покрита.Віднесла масло, бліни́, подала лоханку (помийницю) хорошу і кувшин з узким носком. Стали мити руки татари, потім зложили руки, сіли на коліна, подули на всі сторони і молитви прочитали. Поговорили по своєму. Потім один із гостей — татар повернувшись до Жиліна, став говорити по-руски:
— Тебе — говорит — взяв Казі-Мугамед — сам показує на червоного татарина, і отдав Абдул-Мурату, — показує на чорноватого. Абдул-Мурат тепер твій хозяін.
Жилін мовчит.
Заговорив Абдул-Мурат і все показує на Жиліна і смієтся і приговорює: „солдат урус, корошо урус”.
Переводчик говорит: „Він тобі каже письмо до дому писати, щоби за тебе викуп прислали. Як пришлют гроші, він тебе випустит”.
Жилін подумав і говорит: „А много він хоче викупу?”
Поговорили татари: переводчик і говорит:
— Три тисячі монет.
— Ні, говорит Жилін. — Я того заплатити не могу.
Вскочив Абдул, начав руками махати, що то говорит Жиліну. Все думає, що він пійме. Перевів переводчик, говорит: „Скілько-ж ти даси?”
Жилін, подумав і говорит: „500 рублів”.
Тут татари заговорили часто, всі нараз: Начав Абдул кричати на червоного, залопотав так, що слюна ізо рта брузнет. А червоний тілько жмурится і язиком щолкає.
Замовчали они; переводчик і говорит:„Хозяіну мало викупу 500 рублів. Він сам за тебе 200 рублів заплатив. Єму Кази-Мугамед був довжний. Він тебе за довг взяв. Три тисячі рублів, меньше не можна пустити. А не напишеш, в яму посадят, будут бити плетюхом.”
— „Ех, — думає Жилін — з ними боятись, то єще гірше. Вскочив на ноги і говорит:
„А ти єму, собаці, скажи, що єсли він мене страшити хоче, то ні копійки не дам і писати не стану. Не боявся і не буду боятись вас, собак!”
Пересказав переводчик, знов заговорили всі.
Довго лопотали, вскочив чорний, підойшов до Жиліна.
— Урус — говорит — джігіт, урус!
„Джігіт”, по іхньому значит „молодец”. І сам смієтся; сказав що-то переводчику, а переводчик говорит:
— Тисячу рублів дай!
Жилін став на своім: більше 500 рублів не дам. А убєте — нічого не возьмете.
Поговорили татари, післали куда-то робітника, а самі то на Жиліна, то на двері поглядают. Прийшов робітник, і іде за ним чоловік якійсь, грубий, босиком і обідраний, на нозі тоже колодка.
Так і ахнув Жилін. — Пізнав Костиліна. І єго піймали. Посадили іх рядом; стали они розсказувати другу другу, а татари мовчат, дивлятся. Розсказав Жилін, як з ним діло було. Костилін розсказав, що кінь під ним став, ручниця осіклась і що той сам Абдул нагнав єго і взяв.
Вскочив Абдул, показує на Костиліна, що то говорит. Перевів переводчик, що они тепер оба одного хозяіна і кто скорше викуп дасть, того скорше отпустят.
Вот, говорит Жиліну, ти все сердишся, а товариш твій смирний. Він написав письмо до дому, пять тисяч монет пришлют. Вот єго і кормити бутут хорошо, і обижати не будут.
Жилін говорит:
„Товариш як хоче; він, може богатий, а я не богатий. Я, говорит, як сказав, так і буде. Хочете, убивайте — користи вам не буде, а більше 500 рублів не напишу.
Помовчали. Вдруг, як вскочит Абдул, достав скринку, виняв перо, кусник паперу і чорнило, сунув Жиліну, хлопнув по плечах, показує: „пиши”. Згодився на 500 рублів.
— Чогож єще, говорит Жилін переводчику, — скажи ти єму, щоби він нас кормив хорошо, одів, обув, — як слідує, щоби держав нас разом, — веселійше нам буде — і щоби колодку зняв. Сам дивится на хозяіна і смієтся. Смієтся і хозяін. Вислухав і говорит:
— „Одежу саму лучшу дам і черкеску (шапку) і чоботи, хоть женитись. Кормити буду як князей. А коли хотят жити разом — нехай живут в стодолі. А колодку не можна зняти. — Втічут. На ніч тілько знимати буду. Підскочив, плеще по плечах. — „Твоя хорош, моя хорош!”.
Написав Жилін письмо, а на письмі не так написав — щоб не дійшло. Сам думає: „Втічу”.
Отвели Жиліна с Костиліним в стодолу, принесли ім туда соломи кукурудзяноі, води в кувшині, хліба, дві старі черкески і зношені чоботи, солдатскі. Видно — з убитих солдат спадщина. На ніч зняли з них колодки і заперли в стодолу.
Жив так Жилін з товаришем місяць цілий, хозяін все смієтся, — твоя, Іван, хорош — моя, Абдул, хорош”. — А кормив зле, тілько і давав, що хліб прісний з просяноі муки, пляцками, ніби печеними, а то тісто непечене.
Костилін єще раз писав до дому, все ждав присилки грошей і скучав. По цілим дням сидит в стодолі і числит дні, коли письмо прийде, або спит. А Жилін знав, що єго письмо не дійде, а другого не писав.
„Где”, думає, „матері стілько грошей взяти, за мене заплатити. І то она більше тим жила, що я посилав ій. Єсли єі 500 рублів собрати, треба зруйнуватись в конец. Бог дасть — і сам вирвусь”.
А сам все виглядає, випитує, як єму втічи. Ходит по аулі, насвистує, то знов сидит, що-нибудь майструє, або з глини ляльок-кукол ліпит, або плете пліт із прутя. А Жилін до всякоі роботи майстер був.
Виліпив він раз куклу з носом, з руками, з ногами і в татарскій рубашці і поставив куклу на дах.
Пішли татарки за водою. Хозяйска дочка, Дінка, увиділа куклу, позвала татарок. Поставили кувшини, смотрят, сміются. Жилін зняв куклу, подає ім. Они сміются, а не сміют взяти. Оставив він куклу, пішов в шопу і дивится, що буде.
Підбігла Діна, оглянулась, схватила куклу і утікла.
Рано дивится, на зорі, Діна вийшла на поріг з куклою. А куклу вже шматами червоними убрала, і колише, як дитину, сама по своєму прибаюкує. Вийшла старуха, висварила єі, вихопила куклу, розбила єі, вислала куда-то Діну на роботу.
Зробив Жилін другу куклу, єще лучше, — отдав Діні. Принесла раз Діна збаночок, поставила, сіла і смотрит на него, сама смієтся, показує на кувшин.
„Що она радуєтся”, думає Жилін. Взяв кувшин, став пити. Думає вода, а там молоко. Випив він молоко, — „хорошо” — говорит. Як взрадуєтся Діна.
— „Хорошо, Іван, хорошо!” — і вскочила, плеснула в долоні, вирвала кувшин і побігла.
І з тих пор стала она єму каждий день, крадучи, молоко носити. А то ділают татари із козячого молока пляцки сирні і сушат на даху, так она ті пляцки єму тайком приносила. А то раз різав хозяін барана, — так она єму кусок баранини принесла в рукаві. Кине і убіжит.
Була раз буря сильна і дощ цілий час, як із ведра лив. І помутились всі ріки; где брід був, там на три аршина вода пішла, камені перевертає. Повсюду текут поточки. Жилін випросив у хозяіна ножик, вирізав валок, дощечки, колесо оперив, а до колеса на двох кінцях кукол причіпив.
Принесли єму дівчата шматок, — одів він кукол: одна - мужик; друга - баба. Утвердив іх, поставив колесо на потік. Колесо вертится, а куколки скачут.
Собралось все село, мальчики, дівчонки, баби і татари прийшли, язиками щолкают.
— Ай, урус! ай Іван!
Був у Абдула годинник рускій, зломанний. Позвав він Жиліна, показує, язиком щолкає, Жилін говорит:
— Давай, направлю. —
Взяв, розібрав ножиком, розложив: знов зложив, отдав. Іде годинник.
Обрадовався хозяін, приніс єму бешмет свій, старий, весь в лахманах, подарив. Що-ж робити, взяв, — і то годится накритись ночію.
С тих пор пішла про Жиліна слава, що він майстер. Стали до него з дальших сіл приізжати: Кто замок до ручниці або пістолєт направити принесе, кто годинник. Привіз єму хозяін знаряди: і щипчики і сверличок і пильничок.
Заболів раз татарин, прийшли до Жиліна: „піди, полічи”. Жилін нічого не знає, як лічити. Пішов до стодоли, взяв води, піску помішав. При татарах нашептав на воду, дав випити. Виздоровів на єго счастє татарин. Став Жилін потрохи розуміти іх. І котрі татари привикли до него, — коли треба кличут: Іван, Іван! а решта, як на звіря, скоса дивлятся.
Червоний татарин не любив Жиліна. Як увидит, нахмурится і отвернется, або обругає. Був єще у них старик. Жив він не в аулі, а приходив із під гори. Видів єго Жилін тілько, коли він в мечеть приходив Богу молитись. Він був ростом маленькій, на шапці у него біле полотенце обмотано, борідка і уса підстрижені — білі як пух, а лице зморщене і червоне як цегла. Ніс гачковатий, як у яструба, а очі сірі, злі, і зубів нема — тілько два клика. Іде, бувало, в алмі (татарскій шапці) своій, костуром підпираєтся, як вовк озираєтся. Як увидит Жиліна, так захрипит і отвернется.Пішов раз Жилін під гору — подивився, где живе старик. Зійшов по доріжці, видит садик, камінна огорожа із за огради — черешні, морелі і хатка з плоским дахом. Підійшов він близше, видит — стоят плетені із соломи уліі і пчоли літают, гудут. І старик стоіт на колінах, що то робит у улія. Піднявся Жилін повисше, подививсь і загремів колодкою. Старик оглянувся, як заскавулит; вихватив із-за пояса пістолєт, випалив до Жиліна. Ледви успів він за камінь притулитись.
Прийшов старик до хозяіна жалуватись. Позвав хозяін Жиліна, сам смієтся і питає:
— За чим ти до старика ходив? —
— Я, говорит, єму нічого злого не зробив. Я хотів подивитись, як він живе. — Передав то старику хозяін.
А старик злится, шипит, що то лопоче, клики (зуби) своі виставив, махає руками на Жиліна.
Жилін не зрозумів всего. Зрозумів тілько, що старик велит хозяіну убити руских, а не держати іх в аулі.
Відійшов старик.
Став Жилін питати хозяіна: що то за старик? Хозяін і говорит:
— То великій чоловік. Він був первий джігіт (їздец). У него були три жени і вісім синів. Всі жили в однім селі. Прийшли рускі, знищили село і сім синів убили. Один син остався і піддався руским. Старик поіхав, і сам піддався руским. Пожив у них три місяці, найшов там своєго сина, сам убив єго і утік. З тих пор він кинув воювати, пішов в Мекку — Богу молитись. От того у него чалма. Кто в Мекці був, той називаєтся хаджі і чалму надіває. Він каже тебе убити. Я не можу тебе убити. — Я за тебе гроші заплатив; да я тебе Іван, полюбив; я тебе не то що убити, я би тебе і не випустив, — коби слова не дав. — Смієтся, сам приговорює по-руски: — „твоя, Іван, хорош, моя Абдул, хорош”!
Пожив так Жилін місяць. В день ходит по аулі або занимаєтся ремеслом, а як ніч настане, затихне в аулі, тогди він у себе в стайні копає. Трудно було копати від каменя, та він пильником камені тер і прокопав під стіною яму, що якраз пролізти. „Тілько-би”, думає, мені місце добре пізнати, в яку сторону іти. Та не скаже нікто із татар”. Ось вибрав він время, коли хозяін відіхав; пішов по обіді за аул на гору, — хотів звідтам місце оглянути. А коли хозяін відізжав, він приказав малому за Жиліном ходити, з очей єго не спускати.
Біжит малий за Жиліном, кричит:
— Не ходи! Отец не велів. Сейчас народ позову!
Став єго Жилін упрошувати. — Я, говорит, далеко не піду, тілько на ту гору вийду: мені треба знайти траву, — ваш народ лічити. Піду разом; я з колодкою не утічу. А завтра тобі лук зроблю і стріли. Упросив малого, пішли. Подивившись на гору — не далеко, а з колодкою трудно; ішов, ішов, на силу зібрався. Сів Жилін, став околицю оглядати. На полудни жолоб (лощина), табун ходит, і аул в долі другій видно. Від аула друга гора. Поміж горами синіє ліс, а там ще гори все висше та висше піднимаются. А висше всіх, білі як цукор, гори стоят під снігом.
І одна снігова гора висше других шапкою стоіт. На всхід і на захід — все такі-ж гори; де-неде аули димятся в долинах. „Ну”, думає, „і то все іх сторона”. Став давитись в руску сторону: під ногами річка, аул свій, сади доокола. На річці як ляльки маленькі, видно, — баби сидят, полосчат. За аулом понизше, гора, і за нею єще дві гори, по них ліс; а просто двох гір синіє рівне місце, а на рівнім місці, далеко, далеко, дим стелится. Став Жилін вспоминати, коли він в кріпости дома жив, де сонце всходило і де заходило. Видит, дійсно, між тих двух гор і тікати треба.
Стало сонце заходити. Стали снігові гори з білих — червоні, в чорних горах потемніло: з долин туман піднявся, і сама та долина, де кріпость наша повинна бути, як в огні загорілась від заходу. Став Жилін вглядатись — виднієтся щось в долині, як-би дим з коминів. І так думаєтся єму, що то саме — кріпость руска.
Уже пізно стало. Чути — мулла прокричав. Стадо гонят — корови ревут. Малий все кличе „підем”, а Жиліну і відходити не хочется.
Вернулись они домів. „Ну, думає Жилін, тепер місце знаю; треба утікати”. Хотів він утікати в ту-же ніч. Ночі були темні, по повні місяця. На біду до вечера вернулись татари. Бувало, приізжают они — гонят зі собою скотину, і приізжают веселі. А на той раз нічого не привезли, а привезли на сідлі свого убитого татарина, брата рудого. Приіхали сердиті, зібрались всі на похорони. Вийшов і Жилін подивитись. Завернули мертвого в полотно без гроба, винесли під дерево за село, положили на траву. Прийшов мулла, сіли рядком на пятах перед мертвим.
Зпереду мулла, ззаду три старика в чалмах рядком, а ззаду них єще татари. Сіли, понурились і мовчат. Довго мовчали. Підняв голову мулла і говорит:
— Алла (значит Бог). Сказав то одно слово, і знова понурившись довго мовчали; сидят, не рушаются. Опять (знова) підняв голову мулла.
— Алла! і всі говорили: „Алла” — і опять замовчали. Мертвий лежит на траві, не дрогне і они сидят немов мертві. Не рушится ні один. Тілько чути на деревах листки від вітру повертаются. Потім прочитав мулла молитву, всі встали, підняли мертвого на руки, понесли. Принесли над яму. Яма викопана не просто, але підкопана під землю як пивниця. Взяли мертвого під пахи, та під литки, перегнули, спустили полегонечко, підсунули сидячи під землю, зложили єму руки на живіт.
Притащив ногаєц зеленоі тростини, заклали тростиною яму, живо засипали землею, вирівняли, а в голови мертвецю камінь стіймя (стоячки) поставили. Утоптали землю, сіли опять рядком перед могилою. Довго мовчали.
— Алла! Алла! Алла! — Вздихнули і встали. Роздав рудий гроші старикам, потім встав, взяв нагайку, ударив себе три рази по голові і пішов домів.
На рано видит Жилін, веде рудий кобилу за село, а за ним троє татар ідут. Вийшли за село, скинув рудий бешмет, закотив рукави — руки здорові, — виняв кинжал (ніж), поточив на бруску. Задерли татари кобилі голову вгору, підійшов рудий, перетяв горло, повалив кобилу і став лупити — кулачищами шкіру підтягає. Прийшли баби, дівчата, стали мити кишки і нутро. Розрубали потім кобилу, втягнули в хату. І все село зібралось до рудого поминати покійника.
Три дні іли кобилу, бузу пили, поминали покійника.
Всі татари дома були. На четвертий день, видит Жилін, в обід десь збираются. Привели коней, зібрались і поіхали чоловік десять і рудий поіхав: тілько Абдул дома лишився. Місяць тілько народився, ночі ще темні були.
„Ну, думає Жилін, сегодня тікати треба”, і говорит Костиліну. А Костилін настрашився.
— Та якжеж тікати? — Ми і дороги не знаєм.
— Я знаю дорогу.
— Та і не дійдем за ніч.
— А не дійдем, в лісі переночуєм. А ось лепешок набрав, щож ти будеш сидіти? Добре як пришлют грошей, а то і не зберут. А татари тепер злі за то, що іхнього рускі убили. Говорят — нас вбити хотят.
Подумав, подумав Костилін.
— Ну, підем.
Поліз Жилін в яму, роскопав ширше, щоби і Костилін проліз; і сидят они, — ждут, щоби затихло в аулі. Тілько затих народ в аулі, Жилін поліз під стіну, вибрався. Шепче Костиліну: „Полізай”. Поліз і Костилін, та зачіпив о камінь ногою, загремів. А у хозяіна сторожка була — сіра собака, і зла, презла: звали ю Уляшин. Жилін уже наперед прикормив ю. Учув Уляшин — забрехав і кинувся, а за ним другі собаки. Жилін легко свиснув, кинув лепешки кусок. Уляшин пізнав, замахав хвостом і перестав брехати.
Хозяін почув, загайкав із саклі „гайт! гайт! Уляшин!”
А Жилін за ухами чеше Уляшина. Мовчит собака, трется єму о ноги, хвостом махає.
Посиділи они за кутом (углом). Затихло все; тілько чути, вівця перхає в карнику, та в долі вода по тростині шумит. Темно; звізди високо стоят на небі; над горою молодий місяц зачервонівся, в гору ріжками заходит. В ярах туман, як молоко, білієтся.
Піднявся Жилін, говорит товаришу: „ну, брат, айда!”
Двинулись: тільки відійшли, чуют — заспівав мулла на даху: „Алла! Бесилла! Ільрахман!” значит — піде народ в мечет. Сіли знова, притаівшись під стінкою. Довго сиділи, дожидались, заки народ пройде. Знова затихло.
— Ну, з Богом! Перехрестились, пішли. Пройшли через двір під кручу до річки, перейшли річку, пішли вивозом. Туман густий, та долом стоіт, а над головою звізди видно. Жилін по звіздам примічає, в котру сторону іти. В тумані свіжо, іти легко, тілько чоботи не вигідні, стоптались. Підскакує з каміня на камінь, та на звізди споглядає. Став Костилін відставати.— Тише, говорит, — іди: чоботи прокляті, всі ноги стерли.
— Та ти здійми, легче буде.
Пішов Костилін босо — ще гірше: порізав всі ноги по камням, і все відстає. Жилін єму говорит:
— Ноги обідреш — загоятся, а догонят — убют, — гірше.
Костилін нічого не говорит, іде, постогнує. Шли они долом довго. Чуют — вправо собаки забрехали. Жилін остановився, оглянувся, поліз на гору, руками ощупав.
— Ех, говорит — помилились ми, — вправо забрали. Ту аул чужій, я єго згори видів; назад треба, та вліво в гору. Тут ліс повинен бути.
А Костилін говорит:
— Підожди хоть трохи, дай вздохнути, — у мене ноги всі в крови.
— Е, брат, заживут; ти легче скачи. Ось як.
І побіг Жилін назад, вліво в гору, в ліс. Костилін все отстає і охає. Жилін шикне-шикне на него, а сам все іде.
Піднялись в гору. Так і єсть — ліс. Пішли в ліс, — по колючкам подерли всю одіж послідню. Напались на дорожку в лісі. Ідут.
— Стій! Затупало копитами по дорозі. Остановились, слухают. Потупало, як лоша, і остановилось. Двинулись они, знова затупало. Они остановятся — і оно останодится. Підповз Жилін, дивится на світ по дорозі, — стоіт щось там. Кінь не кінь, і на коні щось чудацке, на чоловіка не подібне. Фиркнуло — чує. „Що за чудо”? Свиснув Жилін тихо, — як шаркне з дороги в ліс і затріщало по лісі, точно буря летит, сучья ломає.Костилін так і упав з перестраху. А Жилін смієтся, говорит: — То олень. Чуєш — як рогами ліс ломит? Ми єго боімось, а він нас боітся.
Пішли дальше. Уже висожари спускатись стали, — до рана недалеко. А чи туди ідут, чи ні, — не знают. Думаєтся так Жиліну, що по тій самій дорозі єго везли, і що до своіх — верст десять єще буде; а приміти (всказівки) певноі нема, тай ніч — не розбереш. Вийшли на поляну. Костилін сів і говорит:
— Як хочеш, я не піду, — у мене ноги не ідут.
Став єго Жилін намовляти.
— Ні, говорит, — не піду, не могу.
Розсердився Жилін, плюнув, виганьбив єго.
— То я один піду, — прощай.
Костилін вскочив, пішов. Прошли они верст чотири. Туман в лісі єще густійше сів, нічого не видно впереді, і звізди уже ледво видно.
Раптом чуют, спереду тупає кінь. Чути підковами за камені чіпляєтся. Ліг Жилін на черево, став до землі слухати.
— Так і єсть, — сюди, до нас кінний іде.
Збігли они з дороги, сіли в корчі і ждут. Жилін підповз до дороги, видит — верховий татарин іде, корову гонит, сам собі під ніс щось мурликає. Проіхав татарин. Жилін вернувся до Костиліна.
— Ну, проніс Бог, вставай, підем.
Став Костилін вставати і упав.
— Не можу, єй-Богу не можу; сил у мене нема.
Мужчина тяжкій, пухлий, зіпрів, та як обвіяло єго в лісі холодним туманом, тай ноги обідрані, він і розкис. Став єго Жилін підносити. Як закричит Костилін:
— Ой, болит!
Жилін так і завмер. — Що кричиш? Таж татарин близко, учує, а сам думає: „Він і вправду розслаб. Що мені з ним робити? Кинути товариша не годится”.
— Ну, говорит, — вставай, сідай „на барана” — знесу коли уже іти не можеш.
Посадив на себе Костиліна, підхопив під литки руками, вийшов на дорогу, поволік.
— Тілько, — говорит, — не дави мене руками за горло, Христа ради. Держись за плечі.
Тяжко Жиліну, ноги также в крові і уморився. Зігнется, поправит, підкине, щоби повисше сидів на нім Костилін, тащит єго по дорозі.
Видно почув татарин, як Костилін закричав. Чує Жилін — іде ктось ззаду, кличе по своєму. Кинувся Жилін в корчі. Татарин вихопив стрільбу, випалив, не поцілив, завизжав по своєму і поскакав проч по дорозі.
— Ну, — говорит Жилін, — пропали, брат! Він сейчас збере татар за нами в погоню. Коли не уйдем верстви три — пропали. — А сам думає про Костиліна: „і чорт мене, спонукав брати з собою колоду. Один я давно би утік”.
Костилін говорит: — Іди один. За що тобі за мене пропадати.
— Ні, не піду, не годится товариша кидати. —
Підхопив знова на плечі, поніс. Пройшов він так версту. Вже ліс іде, і не видно виходу. А туман уже росходитись став і як би тучі заходити стали, не видати уже звізд. І змучився Жилін.Прийшов, при дорозі жерело, каменем обложене. Остановився, зсадив Костиліна.
— Дай, говорит, — відпічну, напюсь. Лепешок з-імо. Повинно бути недалеко.
Тілько приліг пити, чує затупало ззаду. Знова кинулися вправо, в корчі, під гору і положились.
Чує — голоси татарскі, остановились татаре на самім місці, де они з дороги звернули. Поговорили, потім зауськали, як собак притравлюют. Чує — тріщит щось по корчам, прямо до них собака чужа, чія-то. Остановилась, забрехала.
Лізут і татари — також чужі; схватили іх, повязали, посадили на коней, повезли.
Проіхали верст три, — стрічає іх Абдул, хозяін, з двома татарами. Поговорив щось з татарами, пересадили на своіх коней, повезли в аул.
Абдул уже не смієтся і ні слова не говорит з ними.
Привезли ранком в аул, посадили на улиці. Позбігались діти. Камінями, нагайками бьют іх, визжат.
Зібрались татари в кружок і старик із під гори прийшов. Стали говорити. Чує Жилін, що судят про них, що з ними робити. Одні говорят: „Треба іх дальше в гори вислати”, а Абдул говорит: „Я за них гроші віддав! Я за них викуп возьму”.
А старик говорит: „Нічого они не заплатят, тілько біди нароблят. І гріх руских кормити — убити і конец”.
Розійшлись. Підійшов хозяін до Жиліна, став єму говорити:
— Єсли, — говорит, — мені не пришлют за вас викупу, я за два тиждні вас запорю. А єсли спробуєш знова утікати, я тебе як собаку убью. Пиши письмо, хорошенько пиши.
Принесли ім паперу, написали они письма. Набили на них колодки, відвезли за мечет. Там яма була на пять аршин, — і спустили іх в ту яму.
Житє ім стало зовсім трудне. Колодок не здіймали і не випускали на вільний воздух (світ). Кидали ім туда печене тісто, як собакам, тай в збанку воду спускали. Вонь (сморід) в ямі, духота, мокрота. Костилін зовсім росхорувався, роспух і ломота во всім тілі стала: і все стогне, або спит. І Жилін посумнів, видит — діло плохо. І не знає, як вибратися.
Почав він було підкопуватись, та землі нема куда кидати, увидав хозяін, пригрозив убити.
Спит він раз в ямі присівши на пальцях, думає о вольнім житю, і скучно єму. Нараз прямо єму на коліна паляниця (лепешка) упала, друга і черешні посипались. Поглянув вгору, — а там Діна. Подивилась на него, посміялась і утікла. Жилін і думає: „Чи не поможе Діна?”
Розчистив він в ямі місце, налупав глини, став ліпити ляльки. Наліпив людей, коней, собак, думає: „Як прийде Діна, — кину єі”.
Тілько на другій день нема Діни, а чує Жилін, — затупотіли коні, проіхали які-то там і зібрались татари коло мечеті; спорят, кричат і споминают про руских. І чує голос старика. Хорошенько не розібрав він, а догадуєтся, що рускі близко підійшли, — і боятся татари, як би в аул не зайшли, і не знают, що з плінними робити.
Поговорили і пішли. Нараз, чує, зашуршало щось на горі. Видит, Діна присіла, коліна висше голови, торчат, нахилилась, монисти висят, бовтаются над ямою. Оченята так і блестят, як звіздочки. Вийняла з рукава дві лепешки з сира, кинула єму. Жилін взяв і говорит: „Що, давно не бувала! А я тобі забавок наліпив. На ось!” Став єі кидати по одній. А она головою мотає, не дивится. „Не треба” говорит. Помовчала, посиділа і говорит: Іван! тебе убити хотят”. Сама собі на шею показує.
— Кто убити хоче?
— Отец — єму старики велят. А мені тебе жаль.
Жилін і говорит: — А коли тобі мене жаль, так ти мені палку довгу принеси.
Она головою мотає, що „не можна”. Він зложив руки, молится до неі:
— Діна, прошу! Дінушка, принеси!
— Не можно, — говорит, — увидят, всі дома — І пішла.
Ось сидит вечером Жилін і думає: „Що буде?” Все поглядає в гору. Звізди видно, а місяць єще не всходив. Мулла прокричав; затихло все. Став уже Жилін дрімати, думає: „Побоітся дівча”.
Вдруг на голову глина посипалась; взглянув в гору — кіл довгій в другій край ями тикаєтся. Потикався, спадати став в яму. Обрадовався Жилін, хопив рукою, спустив. Кіл здоровий. Він єще раньше той кіл на хозяйскім даху видів.
Поглянув вгору, звізди високо на небі блестят, а над ямою, як у кота, у Діни очі в темноті світятся. Нагнулась она лицем на край ями і шепоче: — Іван! Іван! — А сама руками коло лиця все махає, щоби, значит, бути тихше.
— Що? — говорит Жилін.
— Поіхали всі, тілько двоє дома.
Жилін і говорит:
— Ну, Костилін, підеш, попробуєм послідній раз, я тебе підсажу.
Костилін і слухати не хоче.
— Ні, говорит, уже мені, видно, звідси не вийти. Куда я піду, як і повернутись нема сил.
— Ну, то прощай, — не поминай лихом. — Поціловався з Костиліном.
Ухватився за кіл, велів Діні держати, поліз. Раза два він обривався, — на перешкоді була колодка. Піддержав єго Костилін, — вибрався якось на гору. Діна єго тягне за рубаху зі всіх сил, сама смієтся.
Взяв Жилін кіл і говорит:
— Знеси на місце Діна, а то похоплятся, — прибют тебе.
Потащила она кіл, а Жилін під гору пішов. Зліз під кручу, взяв острий камень, став замок з колодки виломлювати. А замок кріпкій, — ніяк не зібє та і незручно. Чує, біжит ктось з гори, легко підскакує. Думає: „Певно знова Діна”. Прибігла Діна, взяла камень і говорит:
— Дай я.
Сіла на коліночка, стала розбивати. Та рученята тонкі як прутики, зовсім сили нема. Кинула камень, заплакала. Принявся знова Жилін за замок, а Діна прикучнула коло него, за рамя єго держит. Оглянувся Жилін, видит, — на ліво за горою зарево червоне загорілось, місяць встає.
„Ну”, думає, „до місяця треба жолоб перейти, до ліса дібратись”.
Піднявся, кинув камень. Хоть в колодці, — та треба іти.
— Прощай, — говорит, — Дінушка. Вік тебе памятати буду. — Ухватилась за него Діна: шарит — по нім руками, шукає — куда-би палянички єму засунути. Взяв він палянички.
— Спасибо, — говорит, — умниця. Кто тобі без мене ляльки буде ліпити? — І погласкав єі по головці.
Як заплаче Діна, закрилась руками, побігла на гору, як козочка скаче. Тілько в темноті чути, монисти в косі по плечах побренькуют.
Перехрестився Жилін, підхватив рукою замок на колодці, щоби не бренчав, пішов по дорозі, — ногу волочит, а сам все на зарево поглядає, де місяць встає. Дорогу він пізнав. Прямиком (навпрямки) йти верст вісім. Тілько би до ліса дійти скорше, аж місяць зовсім зійде. Перейшов він річку, — побіліло уже світло за горою. Пішов лощинкою (жолобом), іде, сам поглядає: не видати єще місяця. Уже зарево просвітліло і з одноі сторони лощини все світлійше становится. Повзе під гору тінь, все до него зближуєтся. Іде Жилін, все тіни держится. Він спішит, а місяць єще скорше вибираєтся; уже і направо засвітились верхи. Став підходити до ліса, вибрався місяць зза гір, — біло, ясно зовсім, як в день. На деревах всі листки видно. Тихо, ясно по горах, як вимерло все. Тілько чути в долі річка журчит.Дійшов до ліса, — нікого не стрінув. Вибрав Жилін в лісі місце потемнійше, став відпочивати.
Відпочав, паляничку зів. Найшов камень, принявся знова колодку збивати. Всі руки ізбив, а не розбив (колодки). Піднявся, пішов по дорозі. Пройшов з версту, вибився з сил, — ноги ломит. Ступит шагів (кроків) десять і остановится. „Нічого не вдієш”, думає, „буду тащитись, пока єсть сила. А єсли сісти, то і не встану. До кріпости мені не дійти, а як розсвітає, — лягу в лісі, переднюю, а ночію опять піду”.
Всю ніч ішов. Тілько попались (встрітив) два татарина верхами, — та Жилін іздалека іх почув, схоронився за дерево.
Вже став місяць блідніти, роса пала, близко дня, а Жилін до краю ліса не дійшов. „Ну”, думає, „єще тридцять шагів пройду, зверну в ліс і сяду. Пройшов трийцять шагів, видит, ліс кінчится. Пішов на край — зовсім світло (ясно), як на долоні перед ним степ і кріпость, і вліво, близехонько під горою, огні горят, гаснут, дим стелится і люди коло кострів.
Вглядівся — видит: ручниці блестят, видит, козаки-солдати.
Обрадовався Жилін, зібрався з послідними силами, пішов під гору. А сам думає: „Ізбави Бог, тут, в чистім полі увидит конний татарин; хоть близко, а не уйдеш”.
Тілько подумав — глядь: на ліво, на горбі стоят трох татар, десятини на дві від него. Увиділи єго, пустились до него. Так сердце у него і обірвалось. Замахав руками, закричав, що було духу своім:— Братці! Виручай! Братці!
Почули наші, — вискочили верхові козаки. Пустились до него — напереріз татарам.
Козакам далеко, а татарам близко. Тай уже Жилін зібрався з послідньою силою, підхопив рукою колодку, біжит до козаків, а сам себе не памятає, крестится і кричит:
— Братці! Братці! Братці!
Козаків чоловік пятнадцять було.
Настрашились татари, і не доїзджаючи стали остановлятися. І підбіг Жилін до козаків.
Окружили єго козаки, питают: „кто він; що за чоловік, відки! А Жилін сам себе не памятає, плаче і приговорює:
— Братці! Братці!
Вибігли вояки, обступили Жиліна; кто єму хліба, кто каші, кто шинелю (плащем) прикриває, кто колодку розбиває.
Пізнали єго офіцери, повезли до кріпости. Обрадовались солдати, товариші, зібрались до Жиліна.
Розсказав Жилін, як з ним все було і говорит:
— Вот я і домів зіздив, женився! Ні, уже видно не моя судьба.
І лишився служити на Кавказі. А Костиліна тілько єще за місяць викупили за пять тисяч. Ледви живого привезли.
Читайте!
Заказуйте книжки
| 1) | Крестник |
10 | гр. |
| 2) | Скільки землі чоловікові треба |
10 | „ |
| 3) | Кавказскій плінник |
15 | „ |
| УВАГА! |
При заказах понад 20 штук ціна на штуці на 2 гр дешевша і почтова пересилка даром. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|