ХАДЖІЙ ДИМИТР Він ще витає на Балканах…
Лежить та кров'ю дотіка;
Одсили дише в тяжких ранах…
Кохання, дружба — все зника.
Не візьме більш рушниці в руки,,
Страшного списа не вживе…
Прокляття шле, безсилий з муки,
На панування світове.
Лежить юнак. Проміння ясне
Героя мручого пече…
Співає жниця… Серце ж гасне,
Востаннє смертна кров тече.
Скрізь жнива… Плач, співай, небого!
З землею сонечко спалай!
Юнак не вбаче вже нічого;
Осиротіє бідний край.
Гинь непохитно! Хто за волю
Вмира, — вік пам'ятка жива:
Шанує люд, про того долю
Співець усюди проспіва.
Давала тінь йому вірлиця,
Лизав криваві рани вовк;
Безсумний сокіл, вихор-птиця,
З журби, мов брат над братом, мовк.
Аж ось і смеркло; місяць сходить,
На небі зіронька сплила,
Під грозу ніби гай заводить,
По горах буря прогула.
Русалки, вбрані мов на свята,
Постали — гожі як одна;
Не ширхнуть травкою дівчата:
Юнак замучений кона.
Та перев'яже тяжку рану,
А та обвіє холодком,
Та поцілує… «Ні, не встану», —
Панує дума юнаком.
Де Караджа? Чи скаже вила?[1]
Де товариство любе, де?
Мене покликує могила,
По мене, бачу, смерть іде.
Русалок низка в стрійнім колі
Через повітря понеслась,
Щоб одшукать героїв волі,
Поки зоря не зайнялась.
Зачервонілися Балкани;
Хаджій Димитр опочива;
Вовк лиже кротко чорні рани;
Як перше, сонечко вгріва.
|