ЗАКЛЯТА ДОЧКА
Мати дочку рано
В ліженьку збудила:
«Ганно моя, Ганно,
Ти б мерщі сходила
По воду студену
Під липу зелену».
Побігла дівчина
Води доставати;
Так лиха година:
Висока цямрина.
Ждала, ждала мати,
Ждала, знавісніла,
Ну лишень гримати:
«Ось і пішла з двору…
Де була сю пору,
Щоб там скам’яніла!»
Відро кам'яніє,
Лиска мармур наче;
Ганна зеленіє,
Явором маняче.
А де явір стався,
Тут нездалеченьки
Шлях широкий слався,
Йшли два козаченьки,
Брати-музиченьки.
«Бач, братику милий,
Явірця гінкого?
Обійшли світ білий —
Не знайшли такого.
Зітнемо по гілці,
Буде по сопілці
З яворонька того».
Сказали — цюкнули:
Крів дзюрчить з явору;
Жахно позирнули —
Падають додолу.
Зарубали знову —
Чують тиху мову:
«Най тече кров з гілки,
Січіть — не зважайте,
Та серденька тільки
Мого не вражайте.
Поробіть сопілки
Та візьміться грати,
Щоб почула мати».
«Осе є та панна,
Явором заклята,
Осе твоя Ганна,
В рученьки підтята;
З тих рученьок-гілок
Паронька сопілок».
Стали край порогу
Жалібненько грати.
До вікна спрожогу
Кинулася мати:
«Ох, мої кохані,
Не зрушайте смутку…
Шкода вельми Гані,
Але досить збутку,
Що її немає…
Туга й так діймає».
|
