ДО САМОГО СЕБЕ Засни, засни, навіки опочинь,
О моє серце, змучене та бите!
Шкода конать! Життя тіка, мов тінь…
Не надь же знов мене, зрадливий світе!
Загибло все, що марилось колись
Та озаряло чарами мертвоту;
Надій нема, — вони пережились;
До прошлого не буде повороту.
Мені не треба золотих химер
З тії доби, як все ясним зробилось;
Останній пал в моїй душі замер.
Доволі ти, безглузде серце, билось!
Не плач дарма: весь мир не варт сльози.
Облуда, лжа. Земля — шматок багнюки;
Світ — тільки привид… Гинь, не дорожи
Нічим, здригнись перед кінцем з розпуки!
Глянь на безцільну доленьку людську,
Що власть сліпа призначила на горе,
На смерть конечну — люту та гидку!
Замкнись, замкнись, о моє серце хворе!
Зневаж себе і других — все зневаж;
Найпаче ж ту шалену, дику силу,
Що жизнь дає природі, і вона ж
Живуще все склада в сиру могилу.
|