ВАСИЛЬ ШИБАНІВ
Князь Курбський від гніву царевого втік,
З ним Васька Шибанів кульбашний;
Важкий, повнотілий був князь чоловік.
Ніч темна; здох кінь бідолашний.
Але раб певніший, порадник всього,
Шибанів дає воєводі свого:
«Скачи, князю, в табір ворожий, —
Допхаюсь ачей пішохожий!»
І знову подався, доскочив умет
Опальник царів — воєвода;
Над ним підіймався литовський намет,
Люд товпивсь цікаво край входа.
Всяк велету руському шапку лама;
Дивують на його враги недарма,
І ходять їх голови кругом:
«Князь Курбський зробився нам другом!»
Не радує князя шаноба нова,
Не спинить він жовчі і разу;
Зісподу встають осоружні слова,
Душа прокидає образу:
«Все нині, що в серці таємно ношу,
Цареві докладно поволі спишу;
Скажу без ніякої хиби
За всі його ласки спасибі».
Ніч пише боярин, надворі світа;
Перо його пімстою дише;
Чита, усміхнеться, і знову чита,
І знов ще ярливіше пише.
Як мож дошкуляє деспота-царя.
Аж ось зайнялася над миром зоря, —
Година давно відітхнути:
Лист, повний палючої трути!
А хто ж оті ремстні, діткливі слова
Доручить Іванові сміло?
Кому на заваді своя голова,
Серед світу жити немило?
І князь зупинився в журбі мимохіть;
Шибанів запрілий уходить в ту мить:
«Загадуй, що треба, мій пане,
Бо, бач, не догнали царяни».
Річ гожа, і князь посилає раба,
На шлях виряджа нетерпляче:
«Здоровий ти з тіла, душа не слаба,
А ось тобі й гроші, козаче!»
Шибанів на те відрікає: «Шкода!
На тебе тут дужча пристигне нужда;
Я лист передам і за муки
Цареві в самісінькі руки!»
Дзвін мідний по Москві несеться, гуде:
Цар, просто одягнутий, дзвонить:
Чи знову покою колишнього жде,
Чи совість навіки хоронить?
Розмірено, часто у дзвони він б'є,
Великого ляку кругом завдає,
Молитвою сповнені xaти,
Щоб день минувався без страти.
На відгук цареві гудуть тереми;
Видзвонює Вяземський злюта,
Завила кромішність оприцької тьми —
І Васька Грязний, і Малюта;
А се гордовитий на ваби свої,
З дівочістю вроди, з душею змії,
Коханець забовкав Іванів,
Одвернутий богом Басманів.
Все стихло; з окільницьким гуртом ступа
Цар, спершись на край патериці;
Аж вершник летить; зарухалась товпа;
Над шапкою лист у правиці.
Додолу моторно плигає з коня;
Цареві навпроти твердий, як щодня,
Пішов, проказавши до його:
«Від князя Андрія Курбського!»
І очі царя палахнули ураз:
«До мене?.. Від злодія листи?..
Читайте ж, дяки, та щоб кожен вираз…
Побачимо, що там за вісти…
Давай сюди грамоту, гінцю буйний!»
Шибанову в ногу стромляє стальний
Шпиньок патериці і слуха
Іван, нашорошивши уха.
«Цареві, що вславлено древлє всіма,
А тоне в мерзотах страмнючих!
Кажи, навіжений, за віщо дарма
Побив ти слабих і могучих?
Чи то ж — оповідай мені — не вони
Стинали славетно врагів голови;
Чи то ж не їх мужність та сила
В пригоді тебе боронила?
Безсмертніш, як ми, завважаєш себе?
Покинь сю заблуду, шалений!
Час грізний відплати спіткає й тебе,
Писанням святим проречений…
І аз, іже кров в безупинних боях
За тя аки воду ліях і ліях,
До суду з тобою постану!» —
Так Курбський доводив Івану.
Шибанів мовчав, омлівавши. З ноги
Кров бігла червоним патьоком;
А цар на спокійливе око слуги
Дивився пильнуючим оком.
Стояв нерухомо опричників ряд;
Щодалі владики туманився згляд,
Огорнутий хмарою смутку,
Всі ждали недоброго скутку.
«То правда, — цар мовив, — що пише твій пан
Життя мені — тягар даремний,
Ллю кров безневинну братів-християн
Я, пес засмерділий, нікчемний…
Не раб, а товариш ти, гінцю, і друг;
Десь, певно, не трохи в боярина слуг:
Твоєї не жаль йому шкури…
З Малютою ж гайда в тортури!..»
|
