ВОЛОДИМИРУ СОСЮРІ
відповідь на „Посланіє обдуреним".
О, наймите сліпий і підлий
Кого вернутись кличеш ти?
Нащо знамена своі рідні
Кричиш прилюдно розп'ясти?!
Хіба не сам ти, бувши юним,
Думою, палко ім моливсь,
Під ними йшов проти Комуни,
За волю краю свого бивсь!
Хіба не ти в полках Петлюри
Пройшов вітчизну з краю в край,
Як ураган, як помсти буря,
В душі ховаючи відчай?
А потім… Потім, як і Юда,
Покинув, зрадив ти, утік
І в каятті себе бив в груди,
Щоб кат „невільні юні блуди”
І все простив тобі на вік!
За гріш продався ти, за слово
Ласкаве ката проміняв
Своі пісні такі чудові,
Серця якими хвилював.
Мовчав глухим, немов не чув:
Як застогнала Украіна
В своій глибокій домовині,
В кайданах кат іі закув!
Ти ввесь втонув в п'янім тумані
Гучних бенкетів і розпуст
На святах Рильських і Бажанів,
Де ще раз вимовив: — Клянусь!
Байструче підлий Украіни,
Дикарю „красноі Москви”,
Попавши в зрадну зграю й нині
Святині рідні ганьбиш ти!
Ти сам обдурений словами
Катів своіх. Безтяжник сам!
Ми — горді власними шляхами,
Для нас вершини, слава нам!
Ніхто нічим нас не одурить,
Ми не підкупні у боях
Бо за Вітчизну біль бандурить
У наших праведних серцях!
Ти, хлібопрохач, каліко
Душі і совісти й ума!
Невжеж до скону так, до віку,
Тебе манити буде тьма?!
Нащо продажніми піснями
З другими хвалиш страшний час?
Нащо сталінськими рабами
Зробить ви хочете і нас?
Так хай! Ми вам не покорились,
І не довірили ми вам,
І хоч над нами ви глумились —
Ми все знесли, й б'ємось, як бились,
Із сказом вашої чуми!
Порив в серцях в нас до свободи
Пала, як вогнище, ввесь час.
Тяжкі страждання нам народу,
Його вели ми в дні негоди,
Його ніхто не зрадив з нас!
Знамена ті, які ти кинув,
Ми вдруге гордо підняли.
І скрізь по горах і долинах,
В степах квітучих Батьківщини
За волю змаг ни почали!
Б'ємо усіх, хто тільки хоче
В свої кайдани нас скувать,
Хто нам несе холодні ночі
І в них нас прагне розіпнять!
Вагання ми уже не знаєм,
Не блудим ми серед доріг
Громами поступ наш лунає
І не страшні нам бурі, сніг!
Затям собі поете — „брате”,
І так скажи за нас усіх,
Що всіх, хто кинув рідну матір,
На попіл спалить страшний грім!
Той грім близький, він незабаром
Схитне планети і світи —
І від його тяжкоі кари
Ніяк, нікуди не втекти!
Тоді тебе із Бажанами
Візьмуть на той правдивий суд:
Призирством й полум'ям догади
Уста народні оплюють!
Отож не вчіть, не звіть, не кличте
Вернутись нас із каяттям,
Бо ми клястись не вмієм двічі,
Бо нам байдужі смерти стрічі
За вільне соняшне життя!
Не нам, не нам назад вернутись, —
Наш день встає, наш день гряде!
Нарід пригноблений, закутий
Його в палкім благанні жде!
І тільки ми в той день врятуєм
Вітчизну зоряну свою
І приведем іі святую
На свято волі, що в бою
Своєю кров'ю ми купуєм!
***
/„Лісовик”, грудень-січень 1946/
|
