З літ дитинства (1919)/З благородними дітьми

by Андрій Заливчий

◀ IX. Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме

З літ дитинства Андрій Заливчий X. З благородними дітьми

Київ: Літературний Відділ ЦК УПСР, 1919

 

X.

З благородними дітьми.

Ох, як мені хочеться приятелювати з благородними дітьми! То ж не якийсь там Петро або Степан — звичайнісенькі хлопці, а то благородні чистенькі, акуратно одягнені, по панському балакають, їдять смашні оладки, пиріжки, цукерки; у їх все є. Ох, як добре з ними приятелювати!

Учитель теж благородний чоловік. У нього штук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапають у школярів їхні сніданки, але ж вони чистенькі, і балакають по панському, і учительські діти. Добре бути з ними за панібрата.

Вже пізньої осени, у неділю, я вперше одяг нову чумарчину і шапку. Ну, як таким фабрикантом не явитися до учителенків? Нова сіренька чумарочка так і блищить — хотілось похвастати нею. Трохи навіть важко було на душі: не знав, кому першому показати. Довго тинявся по вулиці і пішов у садок до школи. Якось було ніяково, — вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостини прохати. Перед своїми хлопцями я б не так позадавався. Я вже тиняюсь біля самої школи. Мені трохи холодно. Але ніхто з учителенків не виходить. Нарешті з'явився старший, — йому було років вісімнадцять.

— Ти чого прийшов? Мені зробилось ніяково. Я топтався не місці, мовчав. Якось не хотілося зразу хвастнути — соромно було.

— Ти ж не приніс сала або пирогів?

— Ні — і почервонів.

— Ну, так я тебе викину геть.

— Мене взяли сором, образа і злість; упертісь додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дамся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганяв мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене за руки і кинув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб'юся і вхопив мене за полу. За полу моєї новенької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти і помсти.

Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї… Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху.

А він стояв з другого боку тину і сміявся…

Видряпати очі, покусати руки… Але я стояв нерухомо.

А далі з нахиленою головою, з обвислими руками поплентався додому.

По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому гнала мене б'ючи.

І до всього, — до жалю, до болю, до жаху, до злости, до жаги помсти, додавалось почуття самостности і горя.

Дома батько з покутя сердито подивився на мене, і, довідавшись в чім справа, поставив мене навколюшки на сіль.

— Ото, не бався з благородними дітьми.

Через чверть години я був знову веселий. Шкода було тільки розірваної чумарки.

1918 р.