 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Д-р Степан Смаль-Стоцький | Зоря. Р. XV. Ч. 7 Фейлєтон Страшна траґедия родинна. Хто винен? Гріх на совісти народній. Ориґінальна зичливість. Навчаюча новинка. Жебрацтво ваше. Брат братом, а бриндзя за гроші! |
Дрібні вістки ▶ |
|
[Страшна траґедия родинна. Хто винен? Гріх на совісти народній. Ориґінальна зичливість. Навчаюча новинка. Жебрацтво ваше. Брат братом, а бриндзя за гроші!]
Мов на доказ, що наші спостереженя над сумним положенєм нашої преси і публїцистів, подані в 1. ч. „Зорі“ з сего року, були вірнї, лучив ся 3 с. м, факт, що́ морозом проймає чоловіка. Сильвестер Дашкевич, бувший редактор „Буковини талановитий публїцист, автор голосної книжки „Die Lage der gr.-orientalischen Ruthenen in Bukowina“, скінчений студент прав, чоловік молодий, з характером чесним а твердим, — з нужди застрілив свою жінку, сина і себе. Того рода злочинства в нинїшних нервових часах — не новина і люди, прочитавши з цїкакостю денникарске справозданє, як склала ся така страшна траґедия родинна, побалакають троха па сей темат. на убійника кинуть каменем, тай — забудуть все, так як забули, що тамтого тижня їли. А на нашу думку годить ся, застановити ся троха довше над сим фактом, хоч би длятого, що по смерти бл. п. Дашкевича ґазети назвали єго „взірцем патріота руського“ та оцїнили справедливо єго дїяльність і талант так: „Зпід єго пера вийшов тому два роки дуже гарний твір нїмецький про положенє православних Русинів па Буковинї. В нїм виказав він докладно, як ориєнтальна єрархія церковна гнете буковинських Русинів. Праця Дашкевича зробила немале вражінє серед інтелїґенциї краю і в сферах правительственних, але на автора стягнула громи і переслїдованє зі сторони діткнених нею впливових осіб. Суспільність руська тралить в нїм завзятого оборонця народної справи, котрий відважно наставляв груди в оборонї свого народу, та — жаль сказати — не зміг оперти ся тому, що у нас майже невідлучне від житя денникаря, а то журбам власного житя“.
Недостача способів до житя, а в наслїдок того песимізм, зневіра в свою силу і в поміч людий, спонукали єго убити свою жінку, дитину і себе. Хто-ж винен тому страшному злочинству, коли ми для покійника маємо такі слова похвали, коли ми майже оправдуємо у него сей вчинок і не вважаємо єго чимсь зовсїм нечуваним і неприродним! Спокійно винаходило мотив учинку і коротким словом „нужда“ розвязуємо загадку убійства і самоубийства, та навіть і не допускаємо, що моральним виновником сього можемо вважати і суспільність нашу, котра „так славно“ опікує ся своїми талановитими людьми, „взірцями патріотів руських“, „оборонцями справи народної“, що дає їм марно з нужди загибати... Всему міг оперти ся, лише журбам свого житя мусів піддати ся, стати убійником і сам згинути!... Чи він винен, що не мав сили перемогти свої клопоти, найчастїйше материальної натури? Чи він мав право жадати, щоби краяни за житя ще вміли єго оцінити та помогли єму, щоби, вільний від тих буденних клопотів, міг успішнїйше боронити справу народну, коли до того мак талант і нахил? Чи він міг стратити надїю на ту поміч, віру у зичливість суспільности, віру, що працює для народу, гідного такої праці?...
А вже-ж! Мав право жадати помочи і мати надію на неї і мав мотиви, щоб стратити ту надїю... Атже се не одинокий факт, що чоловік позабутий своїми людьми, сходить марно зі сьвіта, або зводить ся! Наш нарід на совісти своїй носить уже богато таких гріхів. Ми цїнимо чоловіка, аж тодї, коли він, перейшовши пекло нужди і терпінь, наборовши ся з противними хвилями байдужности і самолюбства людського таки, здоров і невтомлений, причалив до пристани сякого-такого добробиту, не стратив охоти працювати для загалу і працює дальше. Тоді ми в житєписи єго поміщаємо серце зворушуючі факти терпінь і подаємо їх на вдивовижу людям, мов які сензацийні новини ґазетярські. Тодї ми горді, що ось маємо такого чоловіка патріота-мученика, і подаємо єго дітям за приклад твердого характеру...
Але коли треба винайти такого чоловіка між молодими людьми, коли треба помогти єму видобути ся трохи на верх, дати змогу єго таланти розвинути ся, увільнити єго хоч троха від щоденних клопотів житя — тодї нас нема!... А в результатї маємо таке, що безлїч талантів і сильних характерів, незмірно потрібних для розвою народного, пропадає марно. Отсє тяжкий гріх на совісти народу, котрий спокутовати давно вже пора. А покута не тяжка; треба лише справдї доброї волї, отвертих очий і зичливости для тих, що́ хотять працювати для народу. Якої-ж зичливости?...
Як у нас зичливість і спомаганє робітників народних тепер розуміють, па се ось який гарний доказ. В „Дїлї'“ була недавно така новинка: „З Коломиї пишуть нам: Наш „Руський жіночий кружок“ розвиває ся добре, часописи суть, сходини відбувають ся кождої недїлї і сьвята, та в середу і пятницю, серед читаня ї поважних розмов. Біблїотека товариства також закладає ся, а маємо надїю, що і впв. автори будуть ласкаві надсилати свої твори до біблїотеки, так конечної для наших провінциональних міст“. Коротенька новинка та кілько в нїй предмету до „поважної розмови!“ Коли може коломийський руський кружок жіночий не розуміє, що можна на підставі такої новинки сказати, то я поможу єму зрозуміти се і подам предмет до справді „поважної розмови“.
„Біблїотеки для наших провівцияльних міст дуже потрібні!“ А вже-ж, так, а не інакше. І то по лише в містах, а її в порядних читальнях по селах бібліотеки дуже потрібні. „Високоповажані автори будуть ласкаві надсилати свої твори до бібліотеки“... Як же се розуміти? Не інакше, тілько так, що впв. автори будуть ласкаві надсилати даром свої твори, бо коли не даром, то ту непотрібно ніякої ласки. От що! Добре хоч, що не розказують присилати даром, тілько просять. Кождий впв. автор, подарувавши книжку до біблїотеки, „так потрібної“, може за те мати таке вдоволенє, що єго твір будуть також ласкаві прочитати. І сего вдоволена справдї не може маловажити впв. автор, хоч би він на друкованє свого твору видав свої остатні гроші... Навпаки се вдоволенє, що може роздавати свої твори даром, повинен він так цїнити, що за цїлий наклад не сьміє від нїкого жадати анї сотика грішми... Що таким способом може збанкротувати і з нужди заподїяти яке лихо, се нікого не обходить. Но що добрі люди мають купувати книжки, коли можна у впв. авторів дістати даром!...
Отсе жебрацтво наше! Привичка така погана, що за неї лице паленїє! А се також не одинокий факт. Трохи не кожде касино, товариство, читальня, по своїм основаню, вважає першим своїм дїлом, розписати письма до всїх редакций, товариств і інституций, з просьбою о даремне або за зниженою цїною надсиланє ґазети і книжок. „Просьвіта“ дістає таких просьб що року дуже богато і, як звістно, за 25 лїт свого істнованя роздарувала своїх книжочок за десять тисяч зр.! Инші товариства і редакциї по змозї показують ся також такими добродїями супротив ласкавих читачів. Що-ж про се думати?
В просьбах о дари звичайно сказано: „Так і так, заложили ми товариство, членів належить кількадесять, але ми не маємо що дати їм читати. Будьте ласкаві і т. д.“ „Просьвіта“ або инше товариство не має способу пересьвідчити ся, чи справдї ті кількадесять членів такі бідолахи, що не можуть зложити кілька або кільканайцять зр. на купно книжок — і в своїй любови до темного брата посилає їм дарунки. Вдячний видїл обдарований поміщає відтак в часописах подяку товариству — і вже має що дати читати членам... Чи справдї такі милостинї для товариств мають лише добрі сторони і сьвідчать лише о любови ближнього темного брата? Нї! ті милостинї, так як милостинї для людий жебрущих, мають богато своїх злих прикмет. Що вони причиняють ся до ширеня осьвіти — то правда; але що вони призвичаюють людий до жебрацтва, то також правда.
На що-ж закладають ся товариства, касина, читальнї? На те, щоби а дрібних складок членів зібрати тілько гроша, кілько треба на купно потрібних ґазет, книжок і т. п. На одного було би за тяжко, а всї разом можуть зложити потрібні гроші. Коли-б не було товариства, то неодин купив би сам собі ґазети, книжки, на чім і адмінїстрациї ґазет і книгарнї зискали би, а так у товаристві одної ґазети, одної книжки уживає кількадесять, або кількасот членів. На тім же і адмінїстрациї ґазет і книгарні тратять. Знов же вірити в то не хочеть ся, щоби цїле товариство членів було таке убоге, що мимо доброї волї, не може купити собі, що потрібно. Особливо товариства, зложені з людий інтелїґентних і таких, що́ не потребують що дня їсти борщ і картофлю, а позваляють собі нераз і на „збитки“, повинні мати на стілько амбіциї, щоби з міною жебрущого чоловіка не просити о дарованє книжок авторів, може нераз в десятеро біднїйших, нїж неодин член з того товариства, котре просить о дарунок. З другої-ж сторони радили-б ми і „Просьвітї“ і всїм, що мають змогу показувати ся добродїями, застановитись над тим, чи ті їх добродїйства не деморалїзують обдарованих людий, котрі на добрий лад могли би сьміло обійти ся без чужої ласки. А то, коли ще якийсь час будемо такими ласкавими для „народу", то діждемо ся хвилї, що „нарід“, одержавши даром книжки, зажадає ще платнї за читанє. Ось вам і предмет до поважної розмови!
О. М—ей.