сторінка
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
|
|
VII.
Почала ся весна. Іван Горобець радісно дивив ся на останні куgки снїгу та на зложене посеред двора дерево. Він міркував, що от-от розпічне будівлю нової хати і, коли скінчить її, то тодї вже справдї почувати ме себе спокійним і щасливим аж до самої смерти. Так само міркувала і його жінка Параска; одна тілько Наталка думала зовсїм иньше, бо ось уже повертало на другий тиждень, як Андрій Петренко поїхав з дому до Київа і до сього часу не повертав ся. Нїколи собі не гадала Наталка, що буде нудитись за паничем, а отже довело ся запевнитись, бо без Петренка їй так зробило ся сумно та невесело, що здавало ся, нїби то вона загубила щось вельми коштовне та ще до того стратила й надїю не тілько повернути згублене, а навіть і замістити чим небудь коштовну тую згубу. А згуба-ж така потрібна задля неї, така необихідна, що Наталка не може навіть ступити кроку, щоб не згадати та не пожалкувати за нею! — Дуже було невесело Наталцї! І щоб не робила вона, за щоб не взяла ся, а думки були завжди однаковісенькі: усе міркувала вона про Петренка, та все силкувала ся відгадати: де він тепер, що з ним дїєть ся, що робить, чи не трапилось якої лихої години; чи повернеть ся нарештї у хутір, чи нї? „А що як, не доведи Господи, та не вернеть ся, що тодї? — мір |
кувала Наталка, — а от що, — сумливо відповідало щось у її думцї, — тодї нїколи вже не побачиш ти того хорошого, приязного обличчя, тієї темної, мякенької борідки, тих оченят блакитних, що так приязно блищали зпід золотих окулярів; нїколи не почуєш і тих розумних, цїкавих оповіданнїв, не держати меш у своїй руцї такої мякенької, теплої рученьки і нїколи вже не витати меш у своїй хатї того щирого, ласкавого Андрія Івановича, що нїколи й нїчим не з'обідив тебе, не присоромив, не насьміхав ся над твоєю незрозумілістю, а завжди поводив ся з тобою неначе з якою панночкою, — ласкаво, ввічливо і нїколи не відрікав ся, і не втомляв ся оповідати на усї твої запитання, хоч би ти задавала їх цїлу нiч і цїлий день“... Наталцї аж сумно робило ся після такого міркування і з грудий її раз-по-раз зривали ся тяжкі зітхання, а очи мимохіть зоріли по той бік Удая, та пильно придивляли ся до невеличкого будинка, з надїєю розпізнати крізь темні шибки знайому Петренкову постать, але марно! Ось уже повернуло й на третїй тиждень, а його не було, та й не було! Сумно і довго тягнули ся задля Наталки днї. Нарештї наступила третя недїля; Наталка прибрала ся у своє сьвятне вбраннє і пішла до церкви. По дорозї наздогнали її дївчата — подруги і, поздоровкавшись, почали докоряти, що все вона сидить дома, що не можна її спіткати нї на вулицї, |
сторінка
нї на досьвітках, нї на вечерницях, щó зачинила ся собі у власній хатї, неначе та черниця у келїї, та й не з'являєть на сьвіт божий. Наталка відмагалась, як уміла, і нарештї завершила словами, що батько та мати не пускають її на гулянки. Трохи згодом дївчат наздогнали три парубки і поздоровкались. Парубоче привитання відносилось загально до всїх дївчат, очима-ж провели вони тілько саму Наталку і, шепочучи щось поміж собою, пішли далї. Незабаром дївчат наздогнав ще один гурточок парубків, а там ще один і всї вони здоровкались загально, а очима впять таки проводили саму тілько Наталку. Наталцї було занадто нїяково; вона спочувала, що лице її горіло огнем, бо, опріч звичайної соромливости, вона ще добре тямила, що в душі її подруг прокидала ся заздрість. Усе оце вкупі Наталку турбувало, бентежило і мимохіть наводило на думку про Петренка, — нїколи він не доводив її своїм поглядом до такого становища. Петренко завжди дивив ся на неї звичайненько, ласкаво, і коли запримiчував інодї що небудь, то тієї-ж хвилини переводив свої очи на які небудь иньші речі і Наталка заспокоювалась відразу. Від сльотних же парубочих поглядів вона червонїла так, що аж в очах темнїло. — „От безстидники, от сльотюги", — думала собі Наталка, та яко мога спішила скорій увійти в церкву. Але й тут не сховала ся вона від цїкавих парубочих поглядів, зоріли вони за нею і в церкві; але Наталцї все-ж таки було спокійнїйше, вона молилась Богу і пильнувала не звертати нї жадної уваги на тих, хто проходив посеред церкви, та повертав голову у її бік. Переслухавши службу Божу, Наталка швиденько поверталась до дому і раз-по-раз позирала на хутір Петрівку. Їй дуже хотїло ся розшукати очима який небудь ознак, котрий сказав би їй, що Андрій Петренко уже певернув ся. Бажаннє Наталчине було не марне, — вона запримітила, що посеред паничевого дворища стояв віз, а біля його пара коний, котрі були ще у наритниках і парували на ввесь двір. „Приїхав панич, приїхав!“ — радісно шепотїла Наталка і, від щирої, надзвичайної радости, по всьому її тїлу розливала ся гаряча кров. Наталка була така зворушена, що лице її червонїло неначе той маків цьвіт, а серце так тьохкало та било ся у грудях, що нїби хотїло вискочити. — Слава Богу! — бурмотала Наталка далї, — приїхав таки панич, приїхав Андрій Іванович!... Слава Богу, слава Богу! Наталцї не обідалось. Радісно і трівожно сидїла вона за столом та все сподївала ся, що от-от відчинять ся хатні двері і на порозї з'явить ся паничева постать. Тілько-ж сподїваннє її було марне, Петренко не приходив. Правда, він таки міркував ще дорогою, що коли приїде до дому та відпочине трохи, то перш над усе відвідає Горобцеву cїмю. Так він думав, але-ж, повернувшись до дому, спочував себе таким натомленим, що поклав зайти до Івана не ранїйш, як у вечері. Одначе, не вважаючи на такий рішинець та втому, Петренка вабило таки до Івана, або певнїйше до Наталки, бо, полежавши кілька хвилин на своєму ліжку, він підвів ся, підійшов до свого вікна і пильно задивив ся на стареньку Горобцеву хату. Що дїялось тодї Петренкових мріях, Господь його сьвятий знає; у Київі-ж він спочував себе зовсїм спокійним. В ряди-годи тілько спадала йому на думку учениця Наталя, і тілько в ті хвилини ворушило ся в душі його щось схоже на невеличку нудьгу, та разом з тим з'являло ся ще бажаннє позирнути на свою ученицю, що завжди так пильно дивила ся на його своїми великими, чорними очима, у котрих сьвітилась щира приязнь, цїкавість та жвава, дитяча нетерплячість. Але-ж вернемось до Горобцевої cїмї. Скінчивши обід, невеличка Іванова cїмя розійшла ся відразу. Сам господар, як звичайно це водить ся, пішов до шинку, щоб погомонїти там з людьми, Параска-ж узяла бохончик хлїба і пішла відвідати свого хрещеника, а що до Наталки, то ця лишилась дома: вона сподївалась, що от-от прийде до їх Петренко, а того й не хотїла виходити з дому. З хвилини на хвилину трівожливе Наталчине сподїваннє почало переходити в сум, а далї і в нерозважну тугу. Наталка дожидала Петренка не в хатї, а сидїла у дворі на колодах і що хвилини позирала на вагірєчко, на котрому стояв Петренків будинок. Після довгого і марного сподївання, На- |
талка зітхнула тяжко і нарешті пішла в хату. У хатї було тихо, спокійно і Наталка, схиливши ся грудьми до столу, загадала ся знову. На дворі почало вже потроху сутенїти і поволока темряви, укупі з хатньою, нерухомою тишою, занадто згідно зливала ся з Наталчиним душевним становищем і, че рез якийсь там час, довела її до того, що по румяному, сьвіжому дївочому видочку одна за другою покотили ся буйні краплї слїз; але-ж Наталку так пильно обгорнули сумливі, потайні думки, що вона не помічала навіть, як сльози її одна-за-другою тихо падали з румяних щічок і зникали десь у широких рукавах її сьвятної, вагаптуваної та вимережаної сорочки. Наталка стояла біля столу і не ворушилась. Тим часом за вікном майнула тїнь і незабаром у cїнях зашелестїла по дверях чиясь рука. Наталка швидко підвелась від столу, повернулась до дверий і ждала. Двері відчинились і в хату увійшов Петренко. — Паничу, голубчику! — скрикнула відразу Наталка і, з надзвичайною рацістю, хутко, та несподївано, почала гаряче цїлувати Петренкове обличчє, щиро обвиваючи його шию своїми руками. Все още скоїлось так хутко та несподївано, що в першу хвилину Петренко не здолав навіть стямитись, що з ним дїєть ся, коли-ж опамятав ся трохи, то Наталка стояла вже з боку і нїби те дитя, що зробило велику шкоду, низько похнюпила свою голову. Лице її справдї палало тепер дїйсним огнем, а на щоках блищали сльози. Петренко нестямно зняв з голови свою шапку і мовчки став дивитись на Наталку. Йому хотїлось промовити до неї якесь слово, але губи його, з початком привітної ухмілки, неначе захолонули, а язик зовсїм не хотїв і поворухнутись навіть. — Боже мій! Що-ж це я зробила!? — скрикнула нарештї Наталка і, хутко закривши руками своє обличчє, вибігла з хати. Коли Наталка зникла, Петренко почув, що поза шкурою його розлило ся щось тепле, йому зробило ся душно і він опамятав ся відразу. Перш над усе Петренко обвів очима хату, а далї пробурмотав щось, надїв на голову шапку і вийшов з хати. На дворі ласкаво привитав його Кудлай; Петренко озвав ся до його, погладив рукою кошлятому, кудлаєвому лобі і став придивлятись всїх темних закутків, які тілько були в убогому Горобцевому двориці. Пильно огля дївши увесь двір, Петренко запевнив ся, що в дворі не було нїкого. Постоявши кілька хвилин, та поміркувавши, він підійшов до воріт, прочинив фірточку і зупинив ся. Через кілька хвилин на вулицї з'явив ся гурточок селян; Петренкови здало ся незвичайним стояти у чужих воротах, а того він лишив їх і пішов по вулицї назустріч тому гурточку людий. Селяни пізнали Петренка відразу: — Добрй-вечір вам, паничу! — привитали вони Петренка, здіймаючи шапки, та кланяючись. — Добривечір! — відповів панич і те-ж злегенька вклнивсь, торкнувши рукою шапку. — Уже ви, паничу, приїхали? — запиталось кілька голосів. — Як бачите! — відповів Петренко і, при цїм слові, гурточок селян розминув ся. Петренко йшов далї і роздумував. Він вагав ся тепер і не знав, що його гаразд зробити: чи йти вже прямісенько до дому, чи повернути ся назад до Наталки? Запитаннє не розгадувалось, а тим часом Петренко йшов собі, та й ішов. Нарештї він спинився, постояв, повернув ся у один бік, у другий і вже не спиняючись, повагом пішов до дому. VIII.
Коли Іван з Параскою повернули до дому, Наталка їх сидїла за столом і читала якусь книжку. По правді кажучи, Наталцї було овсї читання, але-ж узяти ся за друге яке дїло вона не могла, бо саме був сьвятий вечір і робити було гріх. Сидїти-ж у хатї склавши руки не хотїло ся їй і тим більше, бо після такої зустрічі з паничем їй так соромно було, що вона бояла ся навіть зустрінутись з батьком та матірю. Наталцї здавало ся, що такий її вчинок відомий став ужене тілько батькови та матері, а навіть усьому селу, та й цього мало, — їй увижало ся, що піч, вікна, стїни, стеля — усе |
сторінка
дивилося на неї не так, як завжди, а якось особливо, та ще нїби й шептало: „Панича цїлувала, безсоромнице, панича !“ — Господи, і як таки я наважила ся так зробити? — міркувала Наталка. — Як насьмілила ся я кинутись паничеви на шию, цїлувати його ?... Чи можна-ж таки мужичій дочцї цїлувати панича в очи, в туби ?... Задля усього єсть панночки, — тілько вони можуть так цїлувати панича!... А моя доля... Менї можна було поцїлувати його тілько в руку, а не так!.. Ох, дурна я, дурна! Затуманило менї голову, відняло розум!... І як же я спогляну тепер у його очи?... І знову таки дурна! Хіба-ж після цього панич прийде? Та він тепер і хату нашу обходити ме за цїлу верству! Яка йому охота бачити мене після того, коли я наважила ся так з'обідити, так уразити його? Він у той же мент хотїв мабуть вилаяти, присоромити мене, та тілько не встиг... Мало хіба розказують про те, як за кріпацтва ще, отакі самі дурні дївчата, як оце я лїзли до паничів цїлувати ся? Але що ж з того виходило? — Одній діставалось по пицї, другій задавали доброго хльосту різками, а третій відтинали косу!... Дурна я, дурна! Не прийде тепер панич і не розкаже нїчого... Віддячила я йому за добро! А що як не приведи Господи, та розкаже він про це ще й батькови та матері, — поскаржить ся на мене? Боже мій, що менї тодї робити на білому сьвітї ?... Пропаща я тодї, на віки пропаща! І по тїлу занадто збентеженої Наталки виступав холодний піт. У такому душевному становищі застали її батько та мати за книжкою. — Яку це ти, доню, читаєш книжечку? — ласкаво запитала мати. Наталка підвела голову і стиха промовила: — Хрестоматию ! — Чого-ж оце ти так розчервонїлась? — трівожливо запитав батько і притулив до Наталчиного гарячого лоба свою широку, жорстку долоню. — Та голова трохи болить! — сьміливійше відповіла Наталка і значно заспокоїлась. Вона, бачите, сподївалась чогось страшного, докірливого, а тут зовсїм навиворот: турбота, ласка, прихильність !... — Так ти-б, Наталю, краще лягла, — промовила мати, — ось я зараз постелю тобі, та й лягай з Богом, воно й полекшає! — І Параска швиденько почала поратись біля постелї. Наталка загорнула книжку і сидїла мовчки. Поки Параска слала постїль, а далї лагодила вечерю і поки нарештї ся скінчила вечеря, Андрій Петренко увесь цей час ходив по своїй кімнатї та все міркував. Наталчина зустріч таке зробила на його вражіннє і так багато відкрила йому деяких новинок, що хоть пройшло після тієї зустрічі і доволі часу, але-ж він ніяк не міг заспокоїтись та спинитись на своєму звичайному становищі. Наталка, образї провинуваченої дитини, з занадто почервонїлим лицем, та з блискучими від слїз та радощів очима, стояла у його мріях живою живісенькою і Петренко тепер, у своїй думці, заспокоював її, пестував і йому було любо-весело. Але самопіддурюваннє таке тягло ся у його хвилинами, бо зараз же мимохіть спадало йому на думку і те, як перелякана Наталка скрикнула і як хутко вибігла з хати, не зачиняючи навіть за собою дверий. „І чого вона, дурненька, злякала ся? — думав Петренко, — та й куди-б їй побігти?... Але-ж добрий і я! Замість того, щоб заспокоїти її, щоб відповісти на її поцїлунки найменше ласкавим словом, я несподївано остовбенїв і в став посеред хати, неначе який школяр, не маючи спромоги вимовити анї єдиного слова! Звичайно, що після такої моєї нетїмашности, дївчинї повинно було здатись, що така її зустріч менї не подобалась, що я не її і що надзвичайну сьміливість такого дївочого поступу я покарав щїлковитим мовчаннєм. А таке мовчаннє задля дївчини, та ще особливо такої, як Наталка, вельми важка кара. Натура її отверта, проста, вона зовсїм схожа на дитину. Але все-ж таки я овсї на сподївав ся, щоб вона так щиро привязала ся до мене... А чого вона плакала? Менї здаєть ся, що й досї ще сльози її лишились на моїй шиї. — І Петренко помацав рукою поза своїм коміром... — А люба, гарнесенька вона, — міркував він далї, — але що тепер з нею? Чи скоро вернула ся вона до дому, |
чи заспокоїлась уже, і про що тепер вона міркує ?... Нї, погано я зробив, що пішов прямо до дому: треба-б було вернутись, діждатись, заспокоїти... Але що-ж перешкоджує менї навідатись до неї оце тепер, зараз? Здаєть ся-ж, ще не зовсім пізно?" Петренко зиркнув дзиґарки, підійшов до вікна і став дивитись на Горобцеву хату. У хатї ще манячіло cьвітло, а дзигарки показували всього тілько початок десятої години. Петренко надїв на голову шапку, узяв цїпок і попрямував у село. У селї було тихо й спокійно. У багатьох хатах не сьвітилось уже зовсїм, одначе молодїж ще не pозходилась, бо далеко десь тихо лунали веснянки і інодї долїтали до Петренка відгуки то дївочого, то парубочого рeготу; біля деяких хат лїниво гавкали собаки. Петренко хутко перейшов греблю і ще хутше пішов по cїльських вулицях, — він бояв ся, щоб не погас сьвіт і в хатї Івана Горобця. Через кілька хвилин Андрій Петренко був уже біля Іванової хати і позирав у вікно. Іван стояв саме супроти образів і молив ся Богу, Параска поралась біля печі, а Наталки зовсїм не видно було. Петренко стрівоживсь трохи, але придивившись пильненько і запримітивши, що на полу, біля самої стїнки, лежала людська постать, заспокоїв ся. Він був певен, що то була Наталка, а того спокійненько вже дожидав тієї хвилини, коли Іван перемолить ся. Дожидати прийшло ся недовго, Іван незабаром перехрестив ся останнїми трьома хрестами і, відступивши від столу, почав накладати люльку. Петренко стукнув злегенька у вікно і промовив: — Добрй-вечір, Іване! Іван відразу пізнав Петренків голос і відповів: — Добрй-вечір! Заходьте, паничу, в хату! — О, нї, тепер уже пізно, — промовив Петренко, — я так собі, мимоходом... Завтра зайду!... А як ви собі поживаєте? — Та спасибі вам, усе, дякувати Богови, гаразд! — Слава Богу! А будеш же ти завтра дома, чи нї? — Буду, буду! Заходьте, просимо покірно! Новину розкажете яку небудь, ви-ж оце сьогодня тілько й повернулись? — наблизившись до шибки, до самісенької шибки, гомонїв Іван. — Та сьогодня-ж! — відповів панич. — Але час уже й менї на відпочинок, — бувайте здорові! — і Петренко, кивнувши головою, відійшов від вікна. — Щасливо! На добр́а-ніч вам! — щільно притулившись до шибки, промовив Іван навздогінцї. — У кого-ж оце він був, що повертається мимо нашої хати? — запитала Параска свого чоловіка. — А Бог же його знає! Може у попа, а може у кого й иньшого, хіба він мало у кого буває! — відповів Іван. Розмова про панича на цьому й скінчилась. Хвилин через пять у Горобцевій хатї було вже тихо й темно, а через пів години Іван та Параска спали вже міцним сном. Наталка, що довгий час лежала зовсїм нерухомо, розкутала тепер свою голову і перевернулась на другий бік. Вона від слова до слова чула батькову розмову з паничем і тепер їй зовсїм не спалось. Серце промовило їй, що панич oвcї не мимоходом підходив до їх вікна, а приходив він навмисне, йому хотїлось довідатись, запевнитись, що тепер з нею дїєть ся, а може й того, аби тілько заспокоїти Наталку, що він не гнїваєть ся, не сердить ся на неї... А такої прихильности від панича можна було сподїватись, бо він такий приязний, добрий та розумний, що йому овcї не труднация зрозуміти те, що дїєть ся у дївочій душі, і от він прийшов заспокоїти Наталку. „Господи, який він любий, який хороший, як щиро я його люблю!“ — радісно шепотїла Наталка, але при слові люблю по її тїлу несподївано полїзли мурашки. „Так он воно що означає любити, кохати, — злякано думала Наталка — вихóдить, що все те, що баламутить душу, мучить серце, примушує міркувати, плакати, — все оцe зветь ся коханнєм!... Виходить, що мене мучило коханнє, що панича я люблю так само, як Харитина любить Хведора, Софія Миколу — як завжди ycї влюбляють ся!... А мабуть що так! Та запевне так, бо серце промовляє менї, що панич задля мене милїйший від усїх і від усього!... Так, так! — Я кохаю його, — он як кохаю!... Але чому-ж я не зрозуміла цього ранїйше?“... — І Наталцї знову зробило ся |
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка