Золотий лев (Опільський)/VII
| ◀ VI. Розподіл добичі | Золотий лев VII. «Стяги глаголять» |
VIII. Княжий суд ▶ |
|
Прегарна ясна днина прийшла по бурхливій ночі. Та, видко, вітер і дощ не відстрашили вовків, бо коли наступної днини вийшли парубки закопувати побитих татар, то найшли на не одному місці сліди вовчого пиру. До полудня впоралися чабрівці з роботою й ні сліду не лишили у вивозі по вчорашній різні. Дощ сполокав кров, тіла покрила земля, шлях, розїзджений та розмішаний ногами людей і коней, вигладили потоки дощевої води ще зночі. Тільки на лівому березі, там, куди намагалися тікати рештки татар, видно було декілька повириваних кущів.
У хатах кметів та їх рідні вдруге та втретє розкладали придбані достатки на столах та лавах, жінки варили страву та пекли хліб із татарської пшениці, а молоді пробували татарських луків, або вганяли на малих, але швидких та незвичайно витривалих татарських конях.
Ярослав з Оленою сиділи в саду та балакали про те, про що від початку світа балакають молоді перед весіллям. Він говорив про всякі пляни майбутнього, а вона червоніла від захоплення та гордощів, бо й на неї падали відблески щойно здобутої слави. Адже він був тим, що одним махом, впродовж одної днини, скинув із грудей усієї громади змору рабства. Відразу замовкли всі пошепти „безземельного боярина”, а накинене сотництво лишилося поза ним, немов би вийшло з вільного вибору громади. Після обіду зійшлися навіть у Глухаревій хаті всі найповажніші господарі й Бортняк запитав іменем усіх:
— Ярославе Судиславичу! Після нашого розрахунку з боярином годі нам іти в бій під його проводом. Він не захоче обороняти наших у скруті, а ми не бажаємо мати в проводі подвійного зрадника. Що думаєш ти про це як сотник?
— Який я вам сотник, батьки? — ухилився Ярослав. — Мене боярин поставив сотником над закупами своєї волости, а тепер у нас закупів нема.
— Закупів нема, але сотник є! — заговорив найстарший у громаді дядько Копрій. — А ти не пручайся, тільки діло говори, коли честю питають!
— Щож? Я гадаю, що як ми могли самі побити татар, то зможемо й на рать із королем іти самі. Досі треба було нашим лучникам охорони кінних ратників. Тепер є в нас і коні, і зброя, а селище наше широке, хати розкинені на три милі навколо, двісті парубків, як-не-як, завсіди набереться. Треба тільки довкола осель, там де більше орних піль, побудувати низькі хати з дубових балів. Якщо покажеться орда, туди зможуть рільники тікати та звідсіля відстрілюватися, аж до приходу кінної раті з села. А в похід із королем підуть і так тільки ті, що мають коні. Хто має коня, тому не треба боярських ратників, бо він сам ратник.
— А що буде, коли сам Куремса рушить на нас? — спитав Глухар.
— А хто ж зможе опертися усім полчищам татар? Не оперся ні Київ, ні Галич, не опремося й ми. Але подбати можна б про якесь городище у мокляках Горині. Завтра виправте туди отроків із сокирами, хай збудують на кругляках міст до Чортової купини. Вона найліпше до цього надається. Велика, суха й висока. Частокіл, кільканадцять шопів, трохи припасу, то можна буде відсидітись. Татарський набіг ніколи не триває довго.
— Легко тобі сказати: шопи, припас, то що! — заговорив Бортняк. — А хто позбирає молодих та старих? Легко було бояринові скликати закупів на рать, бо кожний мусів коритися тому, від кого залежала доля всієї його рідні. Але тепер, коли кожен не тільки очистився від довгу, а й трохи придбав для себе, не легко буде притягнути його до праці чи оборони.
Господарі покивали головами.
— Справді, в цьому заковика! — сказали.
Почалися балачки, міркування, серед яких Ярослав сидів, мов на цвяхах. Вкінці встав.
— Вибачте, батьки! Де ваші сиві голови шукають поради, там мое слово зайве. Обдумайте, що треба, а мене відпустіть за моїми ділами.
— Хе, хе! — зажартував дядько Копрій. — Знаємо ми, яке в тебе діло; про боротьбу з татарвою говорить, про запаски маторить.
— Що ж? І це стяг! — докинув Бортняк. — І гарно „глаголять такі стяги, визиваючи в бій”.
— Сиди, синку, сиди! — сказав дядько. Тепер непевний, воєнний час. А в такому часі не старим давати лад у громаді, а молодим, дужим, що мають військовий провід. Хто не послухає старих, сивих голов, мусить слухатися молодого сотника.
— Те саме каже моя Олена! — усміхнувся старий Глухар.
Ярослав почервонів і сів знову. І добре сталося, бо ось у цю хвилину на луцькому шляху показалися три їздці, що простували в село. Видко їх було на бугорку і перший пізнав їх Бортняк.
— Це Давид Глухар! Певно подасть нам вісточку про наших.
По хвилині блідий та перетомлений молодець зіскочив перед хатою з сідла.
— Король Данило з військом у віддалі двох днів дороги. Бачили ми його військо вчора вполудне, значить завтра ранком, а найпізніше вполудне, буде тут. Куремса з татарвою іде від Звягля. Десь недалеко наших селищ буде бій.Мати й сестра кинулися до приїзжого з медом, але старі посадили його між собою і стали розпитувати про військо, зброю, про коні.
— Король творить суд над татарськими людьми на всьому пограниччі, — оповідав Давид. — Дарма підносять йому повинну, він карає відступство смертю і кати рубають голови віроломним.
— Це погано! — озлобився Копрій. — Оборонити нас нема кому, а топір на наші голови вигострений. Гей, біда вбогому в світі!
Замовкли всі. Безперечно князь, чи пак король, не мав права карати людей за те, що окупили даниною безпеку, якої не давала їм збройна сила держави. Проте кожен відчував, що такий окуп — це зрада батьківщини й віри та що кари за це повинні бути.
— Дивно мені! — обізвався Глухар. — Завжди казали всі, що Данило благородний, мудрий володар, який знає світові лад. Видко, не про полюддя йому йде, а про щось інше.
Та тут вмішався Ярослав.
— Я скажу вам, у чому річ! Король карає не як володар, а як меч усієї землі, на якій ми всі. Як би так усі татарські слободи взялися за оборону після торічнього погрому Куремси, чи гадаєте, чого був би Ахмат їхав сюди за грошем? Кажете, що король не дає нам опіки. А чи Куремса оборонив ті голови, що попадали від топорів? Ні! Для зрадника кожен ворогом. Він як терня. Кожен бажає його мати на плоті, та вирубує в саду, чи в полі.
— Що ж нам, бідним, робити у такій скруті? — почали бідькатися деякі учасники наради.
— Еге ж, на печі печуть, на лавці січуть! — говорили інші. — Руський топір, чи татарський зашморг — однаково!
— О, ні, батьки! — розгарячився Ярослав. — Руський топір є в наших руках і ми повинні ним орудувати самі. Що робити, питаєте? Боронитися, берегти себе та своїх ось так, як я щойно казав. Не пхався б Куремса у наші землі, якби так здовж усієї границі були скрізь вартові гуртки ратників та сховки для людей і худоби.
Цим разом зрозуміли старші, що молодечий розум краще визнається на небезпеці та більше звик радити собі у скруті, ніж їх сиві голови, звиклі до давнього ладу дружинної держави.
Перш за все вислано післанців у всі присілки та дворища, що належали до чабрівської волости, щоб ставали на другий день удосвіта кінно та збройно на рать, витали короля та йшли з ним у бій, як буде треба. Усі старі, жінки та дівчата взялися готувати харчі в дорогу. Ярославові доручили батьки давати всьому лад. Дуже нерадо перебрав Ярослав уряд сотника, цим разом уже з доруки громади, але по розмові з Оленою набрав і до цього охоти.
— Не хочу я такого парубка, — казала Олена, — що лише за запаскою бігає. От бачиш, не було б у нас весілля без боротьби у Вовчому вивозі, не буде й тепер життя, якщо ти сам не подбаєш про його забезпеку. Добре буде в селі жінці Ярослава Судиславича, та куди краще жінці сотника всієї волости!
І хоч молодець не розумів, чому саме він має брати на себе стільки труду на бажання громади, то вмить зрозумів це, коли подивився в карі очі.
|
|
Глаголять стяги! Сині, золотом шиті прапори мають над головами раті, сурми грають велегласно, бряжчить упряж на конях та зброя мужів. По просохлій дорозі суне полк за полком у ясних латинських шоломах із блискучими щитами на лівому плечі, попереду воєводи вигравають баскими кіньми у дорогому наряді, блищить золото, коралі, сталь. Ось галичани, підгіряни, теребовельці, перемишляни, ось рать із Белза, Володимира, Луцька, сотня за сотнею йде, наче на яке лицарське грище в Австрії чи Угорщині. А за ними друга хвиля ратників, одягнених уже тільки в шкіряні каптани та кожухи, у клепанях, без пер та самоцвітів. Багато їх, та далеко їм до того блиску, що ловить зір та вабить серце. Проте це — саме ядро війська. Це подоляни, що, живучи в постійному сусідстві з татарами, звикли ховатися від очей під непоказним одягом, але знають усі способи й хитрощі ненависного ворога. Дали вони себе вже нераз знати пограничним військам Куремси, не одну волость, забрану татарами, звільнили від косооких наїзників. І тут саме серед них, на сивому коні, в окруженні воєвод та прибічників, їде сам король Данило. Над ним лопотить великий стяг князівства, той самий, що бачив колись погром над Калкою та торічну перемогу над Куремсою. Ось знову рушив Золотий Лев з-над Дністра, щоб дати знати про свої гострі пазурі ворогові. Перед ним летить тривога, з ним іде сила, за ним стежить слава, слава руського племени від Дунаю по Дін. Знад згарищ, попелищ підійнявся Лев до походу й задрижали схід і захід, бо виявилося, що з усіх країв, які потоптала орда, одна тільки батьківщина цього золотого Льва заховала міць та розмах до боротьби та побіди.
Глаголять стяги! З хат вибігають молодиці, діти, старці і, здіймаючи руки, благословляють сивоголового, та ще кріпкого володаря. Володаря? Ба, ні! Це не людина, це земля, з якої виросли всі, втілилася у цьому могутньому витязеві, що під золото-синім прапором іде мечем значити границі своєї землі. Поруч нього, зправа, їде чорноризець єромонах Василій, а зліва воєвода Мстислав, муж рослий, дебелий, тугий, як тур.
— Люди, а де то ваша молодь? — запитав голосно воєвода, побачивши на подвірї Глухаря, Копрія та кількох інших старших кметів.
— Ждуть край села, достойний воєводо! — відповів Копрій. — Вони теж зібралися на рать!— А де ваш боярин?
— У хаті! Він окремо від нас.
Поїхали далі прибічники Данила за володарем і звістили йому, що чули. Львина голова короля повернулася до Василія.
— Хай, Бог боронить, щоб і тут прийшлося творити суд, як там у Бакоті, або торік у Погориній, — сказав неохоче. — Не люблю я проливати крови земляків.
— Писано є: якщо твій ближній согрішить сім разів та скаже тобі: „жалую”, прости йому! — відповів чернець. — У твоїй руці меч і ласка, тобі рішати про долю людей, не кому іншому, бо тобі дана влада імям Господа.
— На зрадника нема ласки! — вмішався Мстислав, — Чи гадаєш, преподобний, що князь чи церква мали б силу, якби ми не зрубали голов відступникам? Ні ногаті не бачили б, ні ми, ні ви, та мусіли б хіба йти сіяти татарам жито. На мужикові стоїть держава і князь. Якщо його не стане, будівля завалиться.
— Так, завалиться, якщо не стане мужика — відповів король, — але, як гадаєш, Мстиславе, чи мужика має держати у послусі тільки страх?
— Де нема вірности, любови до князя, там мусить бути страх!
— Ні, Мстиславе! Ми вимагаємо від мужика вірности й послуху, а що даємо йому за це? Тільки побори, більш нічого. А прийде татарва, то ми полишаємо його на ласку Божу, бо сили в нас нема подолати полчища хана. Ні, ми не маємо права карати його за те, що даниною татарам забезпечив своє злиденне життя.
— Слава королеві! — загуло в цю хвилину двісті молодих голосів збоку.
Данило оглянувся й побачив сотню кінних ратників, уставлену здовж дороги. Біля них вимахували ратищами ще й піші та кричали щосили. Спинився король і спитав:
— Хто ви?
— Ми рать чабрівської волости! — виступив наперед Ярослав — і якщо твоя воля, милостивий, то підемо з тобою!
— Хто ж ти?
— Я Ярослав Судиславич, син померлого дідича цієї землі.
— Ти боярин? — спитав король.
— Ні, милостивий королю. Боярин ось там!
На другому боці шляху стояв гурток ратників, з Ратибором у проводі. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли впало питання:
— Чому не ти на чолі громади? Не злюбила тебе, що?
— Не злюбили ми себе взаємно, милостивий, — відповів Ратибор. — Боярин за князем тягне, мужик за безпекою.
— То ти був збирачем полюддя?
— Я!
— Ага! То, видко, ти не по правді розділював дань…— Ні, милостивий королю, — вмішався Мстислав. — З Чаброва не вплинуло від Батієвого походу ні ногаті. Торік боярин прислав гроші до Луцька, а опісля перестав.
— Що люди дали, те й прислав, та Чабрів — це татарська слобода і тому ми не годимося! — оправдувався боярин.
— Ах, так! Ну, то розглянемо справу ближче й горе буде винному! — зморщив брови король.
Боярин навскач поїхав до дворища, щоб зладити для короля та дружини гостину, радий, що він перший сказав за себе слово, а вину скинув на „смердів”. Але Данило кивав головою, їдучи, і говорив до Мстислава:
— Треба справу прослідити! Тут щось не ясне. Не може бути, щоб така велика рать приймала мене в татарській слободі. Бо навіщо татарським людям раті? Вони безпечні від наших ворогів, а від мене не обороняться криком та поклонами.
— Гм! Треба буде вислухати одних і других! — сказав Мстислав.
— І я так гадаю! — закінчив князь.